Текст книги "Альтернативна еволюція"
Автор книги: Олесь Бердник
Жанр:
Научная фантастика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 20 (всего у книги 32 страниц)
– Доки? – майже нечутно озвалася дівчина. – Доки що?..
– Доки не здійсниться воля Рода-Бога, – твердо мовив лицар,
– Він ще немовля, а ти вже віриш йому, – з подивом сказала Маруся.
– І віритиму довіку, – кивнув Гора. – І всі русичі віритимуть, доки будуть воями. Бо ми в серці такі ж діти, як і він… Отож, вибирай, Діво! Виходиш на берег чи прямуєш з сином через пороги?
Маруся зважувалася лише мить. Потім відчайдушно скрикнула:
– З ним через пороги! І довіку!
– Славно, славно! – кивнув отаман, міцною рукою спрямовуючи байдак у вируючий потік поміж хижими скелями.
Кам’яні зуби миготіли обабіч шляху з жахаючою швидкістю. Вода вирувала, лютувала, водоспади гриміли. Маруся загорнула дитя свитиною, щоб воно не бачило скаженої круговерті порогів. Та синок невдоволено загукав, випростовуючись з-під затишку, заворожено спостерігав ревище переможної стихії. Коли байдак судорожно танцював на запінених верхів’ях бурунів та хвиль, Івасик радісно скрикував і махав рученятами. В такі хвилини дівчина спостерігала замилування в погляді отамана Гори, і не могла збагнути, від чого блищать його очі – від бризок води чи втаємниченої сльози розчулення?
А коли байдак, поминувши пороги, велично-спокійно поплив спокійною водою, старий лицар тихо запитав дівчину:
– Тепер ти зрозуміла?
Вона щасливо кивнула, вдячно поклавши ніжну долоню в мозолясту руку отамана.
– Не ховай його від грози і блискавиці. Його шлях – крізь небезпеки і перепони. Пам’ятай, дівчино…
– Я не забуду, – майже нечутно мовила вона.
Марусю з сином залишили на затишному островку біля самої Хортиці: туди, в твердиню воїв, вхід для жінок був закритий. Отаман Гора доручив старій бабі, господині невеликої землянки, доглядати дитя й дівчину, звелівши зачекати кілька днів, доки він домовлятиметься з колом характерників, як бути далі.
У баби Вітослави (так її звали) було кілька синів-лицарів, їм Гора доручив охорону дитини.
Господиня притулку ні про що не розпитувала Марусю, лише інколи, допомагаючи купати дитя, щось шепотіла, здивовано-вражено розглядаючи рожеве тільце, великі ясно-сині очі. Дівчині здавалося, що баба бачить щось невидиме навіть для неї. Одного разу Вітослава не витримала.
– А де твій ладо, дівчино? Чому мандруєш сама з дитям? Чи, мо’, він загинув у бою?
– Не смію про те сказати, – збентежено одвітила Маруся. – Так звелено…
– Правду кажеш, – кивнула баба. – Бо не має хлопчик у Яві батенька. Його Тато – у Праві…
– Як то може бути? – спантеличено запитала дівчина.
– Буває, – задумливо прошепотіла Вітослава і, схилившись до вуха Марусі, ледве чутно сказала: – Буває тоді, коли Бог-Род вирішує посіяти нове зерно на Дикому Полі…
– Не можу збагнути…
– Настане пора – збагнеш. Я бачу знаки над сином твоїм. Ти не народила його, та всі люди зватимуть тебе його Вічною Матір’ю. Ти не відаєш, звідки прийшов хлопчик, та він забере тебе у свою Вічну Оселю, у Прав. І відкриє браму до тої радості всім блукаючим…
– Дивне мовите, люба бабусю…
– Так суджено. Мати Лада нині у сні відкрила мені цю тайну. І Не бійся. Я мовчатиму. Лише скажу одне: щаслива, що дожила до цієї пори. Бо не було у Яві дня дивнішого, аніж той, коли з’явилося в нашому світі твоє дитя…
Минув тиждень.
Восьмого дня під вечір до острівця причалив човен з отаманом Горою та двома лицарями. Маруся, сидячи на призьбі біля землянки, побачила їх, і серце в неї тьохнуло від передчуття: щось має статися несподіване…
Старий козак підійшов до дівчини урочисто й шанобливо, ніби на свято. Низько поклонився.
– Вставай, велика матінко, – тихо мовив він. – Ходімо…
– Чому так назвав мене? – збентежено запитала Маруся.
– Будеш відати, – стримано одвітив лицар. – Характерники звеліли тобі вкупі з сином прибути на Хортицю…
– Таж заборонено жінкам ступати на лицарський стан! – здивувалася дівчина.
– Тобі можна. Одній у цілім світі. Де синок?
– Спочиває в колисці…
– Сповий. І ходімо. Треба поспішити, доки зорі вийдуть у Дивоколо…
Незабаром козаки з Марусею та сином відпливли до Хортиці. І довго стояла на березі стара Вітослава, замислено дивлячись їм услід…
Човен пристав до крутого кам’янистого берега. Отаман Гора, підтримуючи дівчину, повів її крутою стежиною на кручу, до густої діброви. Сутінки скрадали видноколо. Ніжним самоцвітом заграла вечірня зоря.
Вони минули стіну вікових дерев і вийшли на велику галявину. Посередині, під велетенським дубом, бовваніло коло людей. Вони стояли непорушно і, здавалося, навіть не звернули уваги на прибульців. Отаман Гора шанобливо промовив:
– Я привів Діву з Дитям, світлі батьки.
Зненацька спалахнуло полум’я і побігло вужакою по кільцю заздалегідь покладеного хмизу. Старезний дуб опинився в обіймах урочистого багаття. Там же стояли, не рухаючись з місця, і таємничі постаті. Маруся відзначила, що були вони різного віку – від сивих-пресивих до молодих. Але всі вбрані у довгі сорочки майже до землі, підперезані поясами розмаїтого кольору.
Пролунав гучний голос:
– Діва з Сином хай ввійде у Лоно Вогню.
Маруся з острахом глянула на багаття, відчуваючи його непереможний шал, зиркнула на отамана. Він підбадьорливо усміхнувся.
– Не бійся. Іди. Там є прохід. Лада з тобою…
Івасик заворожено дивився на переможну стихію і радісно підстрибував на руках матері. Вона зітхнула і, затримавши подих, проминула стіну вогню. Гарячий язик жару лизнув її, проте вона не звернула уваги на те і твердо підійшла до гурту людей, які чекали її.
Де вона? Що з нею?
Дивоколо, всіяне яскравими зорями. Полум’яна труба аж до неба, і вона з сином у тому іскристому проході разом з величним гуртом людей. Чи, може, то не люди, а небесні кумири? Еге, та це ж характерники, про яких мовив отаман Гора. А в народі про них шепочуть казки і співають думи…
Старий-старезний характерник з сивою гривою волосся та бородою до пояса лагідно сказав:
– Поклади Сина на землю, Діво…
Вона стала на коліна, обережно розгорнула сповиток, залишила дитя біля ніг характерників. Вони взялися за руки і, підвівши погляди в Зоряне Дивоколо, заспівали заворожуючу пісню з дивними словами.
– Як нависне смуток та недуга
І безсилі думи чи слова,
Нас рятує із тяжкої туги
Таємнича Радість Світова…
І не вкажеш, де її Оселя,
Не назвеш – ось тут Вона чи там,
Бо неждано серце нам веселить
І дарує любощі світам!
То Вона у Материнськім Слові,
То у дивній тиші вечорів,
То в ласкавім шепоті діброви
Чи у тайні небувалих снів…
В сяйві зір її ласкаві Очі,
У дитячім гомоні й піснях,
Звідусюди Дух її пророчий
Кличе нас на той Єдиний Шлях,
Де нема печалі, ані муки,
Де щезає лихо та війна,
Де нема розлуки чи розпуки,
Де панує лиш Вона Одна…
Маруся задихнулася від хвилювання. Правду, правду співають святі люди. Бо і для неї неждано-негадано сяйнула Радість з таємничого Дивокола променистою зіркою, а потім стала ріднесеньким Дитям, поза яким уже немає світу, нема родини, нема життя. Таємнича Радість Світова… Як гарно!..
Івасик лежав з розплющеними очима, але не ворушився, незмигно дивлячись у зоряну глибінь. Зненацька над ним замерехтіло райдужне світло, ніби прозорі небесні птахи вимахували у просторі іскристими крилами. Довкола поплив ніжний запах квітів і Маруся почула (чи їй здалося?) ласкаві, але владні Слова з Неба:
– Пора Останнього Бою, Воїни Бога!
Характерники одностайно підняли руки до зірок. Найстаріший урочисто сказав:
– Ми чекаємо Твого Слова, Отче!
– Посилаю Сина Свого душам блукаючим. Небесний Щит Йому – Моя Воля. Земним щитом має стати ваша любов і мудрість. Рішинець долі земної Яви – у Серці Сина. Пам’ятайте, діти Мої!
На чолі Івасика спалахнула блакитна Зоря, як у той вечір, коли він з’явився біля квітника Марусиного. А з мерехтіння райдужного вирізьбилися вогнисті образи і попливли над Дитям: пульсуюче серце, полум’яний меч і орел з розпростертими крилами. Серце лягло на груди сина і поглинулось тілом Івася, а меч з орлом опустилися обабіч плечей.
– Серце Дитини. Меч Воїна. Крила Орла, – прошепотів старий характерник. – Такий Заповіт Бога-Рода для русинського Краю…
Він перший опустився на коліна біля хлопчика. Потім всі інші. Взявшись за руки, оточили Зоряне Дитя нерушимим кільцем.
– Ти чула, Діво? – запитав старий характерник.
– Чула, – шепнула Діва, тамуючи сльози розчулення й радості.
– Віднині Хортиця – щит і оселя Божого Сина. Доглядай дитя, як суджена мати, а ми приготуємо для нього все, що звелів наш Вітець…
*
Ближче від найближчого Вітчизна.
Ось Вона – лиш досить нахилиться…
Над віками плач розносять тризни,
Плач над тим, що відкрива темницю!
Найдивніші мрії – всі із Лона
Виростають грозами і снами,
Потойбічні Духу ніжні крона
Кореняться там, поміж кістками…
О ті кості! Усмішка грайлива
Вічного космічного потоку.
Понад ними розквітає диво —
Вічний Сад, а в нім – дитячі кроки…
Найбуйніші серця поривання —
То зерно Матусі всеосяжне,
То любов її, святе кохання,
Що його дала синам відважним!
Вічноюна Гея! Діва-Мати!
Дай нам сили й моці для польоту,
Все збагнуть, знайти і подолати,
І обмани шляху побороти!
Знаєм добре: дерево квітує,
Доки в надрах Геї корневище.
І воно плодами бенкетує
У промінні Сонця якнайвище!..
Вернувшись із в’язниці в п’ятдесят п’ятому році додому, я на перших порах розгубився, не відаючи – що робити. Все, що відклалося в серці, пам’яті, свідомості, в почуттях, на кожному кроці входило в протиріччя з діями, думками, словами, вчинками довколишніх людей, традицій, інституцій, звичаїв. Що б я не планував робити, перед очима одразу ж спалахував Образ Божої Матері, що поволі йде мимо відчинених вікон світових бараків, де в буйному гульбищі бенкетують, веселяться, лаються, лютують, б’ються народи, племена, партії, банди, об’єднання, церкви, секти. Я знав, що Вона кожної миті дивиться в моє серце і чекає, що я покладу в її долоню, який плід своїх мрій та вчинків. Такий стан вічного само-іспиту був нестерпно тяжкий, я відчував, що іншим зі мною незатишно, незручно, що люди прагнуть забуття й спокою, а не чатування в той час, коли хочеться спати. Формувався стан самотності, а з ним і негативна оцінка буття, як такого. Здавалося, що цей світ хтось сотворив для глуму, для іронії, для насмішки і жорстокої забави. Це ще більше спонукало до далекосяжної мрії, яка ставала пензлем для малювання в думці полотна грядущого світу – зладованого, радісного, щасливого, лагідного. На папір лягали болісні рядки віршів:
Розбить би навіки прісний,
Блідий відбиток Світу,
Кинуть у простір пісню,
Сонцем весняним зігріту,
Щоб задзвеніли струни
Напнутого чекання,
Щоб пшениці руно
Сміялося на світанні,
Щоб сліпі прозріли
В темряві вічної ночі,
Щоб для кожного зріли
Яблука на узбоччі,
Щоб навіки змії
Загубили отруту,
Щоб піднялися мрії
З давніх давен забуті…
А коли до Рідної Хати
Приведуть всі дороги,
Нехай обійме Мати
Сина Слова Ясного…
Гай-гай! Сліпі залишалися сліпцями. Змії винахідливо посилювали дію отрути, називаючи її дію вдосконаленням суспільства, турботою про народ, щастям дітей, будуванням сяючого майбутнього. А мозок горів на вогні пошуку: де та стежка, що виведе людей, весь світ з лабіринтів муки та обману?
Я вирішив на якийсь час усамітнитися, щоб глибоко продумати світову ситуацію і власні шляхи під грозовим небом сучасності.
Сестра Оля запропонувала поїхати в Якутію, там вона очолювала геофізичну партію по розшуку корисних копалин. Попрацювавши рік-два простим робітником, я міг би мати фінансовий резерв для літературної діяльності. А крім того, цей період був достатній для приведення розбурханих думок у річище осмисленого пошуку. Управління знаходилося в Ленінграді, і я поїхав туди. Та рука долі вже приготувалася зупинити мене. На Невському проспекті я зустрів колишнього в’язня, з яким заприязнився на Півночі. Він очолював втаємничену групу марксистів-ленінців – підпільної партії комуністів, котрі виступали за усунення від влади Сталіна і за повернення Радянського Союзу на шлях демократії й свободи. Він запевняв, що їхня партія налічує сотні тисяч людей, що «час ікс» незабаром. Мені було запропоновано стати членом підпільного об’єднання. Не знаю чому, але серце моє протестувало, і я не поспішав дати згоду. А потім – етап в казахстанські степи…
Борис (так його звали) був веселий, щасливий, ентузіазм з нього аж пирскав. Дізнавшись, що я їду в Якутію, він вилаявся:
– Якого біса? Раніше тебе посадили чекісти, а тепер ти сам себе садиш! Куй залізо, доки гаряче. Треба діяти тут, бо місце святе пусте не буває. Подонки оговтаються і все повернуть в знайоме річище!
– А що ж мені діяти?
– Влаштовуйся до мене. Будеш працювати будівником-десятником. Я обіймаю посаду головного інженера «Ленбуду».
– Я не маю фаху будівника…
– Насобачишся на ходу. Головне – зачепитися тут. А потім – події покажуть.
Так я став «будівником» на кордоні з Фінляндією. Там мали зводитися котеджі для новостворених колгоспів, але оскільки ні матеріалів, ні потрібних машин не було, то моя бригада лише отримувала гроші та пиячила. Мені набридло дивитися на цих людей, так подібних до в’язнів, що я інколи прокидався вночі і запитував себе: де я? Чи мені лише приснилося звільнення? Чому я тут?
Тим часом з України прийшли втішні вісті. Мене запрошували знайомі в Західну Україну, до міста Стрий, де було вакантне місце художнього керівника в палаці культури. Така праця мені припала до вподоби, тим більше, що я закінчив театральну студію. Були гарні знайомства, цікаві концерти, зустрічі. Та ось прийшов лист від Івана Хоменка. Він писав, що звільнився, друкується, лаяв мене, що я не атакую видавництва своїми творами.
– Олесю, наша пора настала. Сій зерна ярові, якщо не вдало ся посіяти озимі. Наше вруно ще встигне зійти…
Я повернувся до Києва. Чорновик повісті «Поза часом і простором», написаний у карцері, був відредагований і зданий до «Радянського письменника». Буквально за два місяці вийшла невелика, але симпатична книжечка з романтичною обкладинкою. Вона розійшлася миттю. Мене вітали, в кишені з’явилися сякі-такі гроші. В тямі завирували приспані мрії, лаштувалися дивовижні сюжети, мені здавалося, що фантастичні блискавиці осяяння одразу відкриють читачам стежки до прекрасного прийдешнього. І це буде тією місією, яку доручив мені Учитель Нового Завіту під Божою Горою, показавши тяжку гірську дорогу під грозовим небом.
Після другої книги мене прийняли до Спілки письменників. Але з кожним кроком я помічав якесь охолодження з боку членів Президії та Правління. Складалося враження, ніби вони щось знають, але мені не кажуть.
Потім у газетах зарясніли негативні рецензії. Вони були на один копил: попівщина, ідеалізм, містика, антинауковість, антимарксизм. Друкуватися ставало все важче. Я вже чудово розумів, що відбувається: певні сили не зацікавлені в тому, щоб широкі кола читачів знайомилися з ідеями, котрі можуть вивести їх з ортодоксальної колії на простір вільного мислення.
Це підтвердилося візитом ученого-астрофізика з Пулково. Він попросив конфіденційної розмови і передав ультиматум: не писати про багатомірність світів, про духовні сфери, про безсмертя духу. «Якщо писатимете для дітей цікаві пригодницькі книги – отримаєте зелене світло, – сказав він. – А якщо ні – то повне табу…»
– Хто передав таке веління? – поцікавився я.
– Центр.
– Який центр? – з подивом перепитав я.
– Центр, Олесю Павловичу, на Землі один, – повчально
відповів учений.
Минув рік. Ультиматум повторили. Я послав їх у відповідне місце. Мені сказали: тоді – війна!
За три дні у «Літературній газеті» (російській) було надруковано розгромну рецензію на мою повість про загибель Атлантиди. Стаття називалася «Біла та чорна магія».
У наступні роки насилу вдалося надрукувати роман «Зоряний Корсар». У постаті головного героя було зашифровано Христа як Вічного Повстанця супроти сатанинського строю життя на Планеті, як Провідника до Світу Радості й Любові…
Книга так розлютувала КДБ, ЦК партії та функціонерів літературної інквізиції, що її в передовій громила газета «Правда України», а Головліт дав наказ – знищити в бібліотеках загального користування. Згодом така ж доля чигала й на інші мої видання. Далі не треба було знати таємниці віщування, щоб зрозуміти, куди несе потік подій. Мене виключили зі Спілки письменників. Я опинився разом з сім’єю в стані жебрака, без жодних засобів до існування.
Пізніше пощастило влаштуватися в майстерню при Художньому фонді, де я майстрував вітражі разом з художником Олександром Члеком. Це давало творчу розрядку, дозволяло сяк-так годувати сім’ю.
Тим часом меч глуму й розправи впав також на видатного поета й мислителя Миколу Руденка. Ми з ним заприязнилися, вирішивши спільно повстати на захист правди й закону. Тиск органів безпеки посилився. Ми створили Групу сприяння виконанню Гельсінкських угод, оприлюднили Декларацію, меморандуми. До нас прилучилися ще цікаві люди та діячі. Розпочалися обшуки, допити.
Потім заарештували Руденка та учителя Тихого. Я писав протести, але все було марно.
Серце знало, що новий цикл муки й глуму наближається. Агенти й провокатори супроводжували кожен крок. І навіть прогулянку в лісі неможливо було здійснити без цих роботоподібних монстрів. Свідомість знемагала від пошуку відповіді: може, я щось не те роблю? Лізучи в пащу дракона, чи зможу здійснити ту справу, на яку мене націлює Дух?
А Голос Мовчання тихо шепотів: «Хто має крила, не питає – чи можна летіти».
Я відчув, що розв’язка наближається. Груба, цинічна, болісна, як у всі віки. Як завжди.
Дух клекотів, запитував у Неба, у серця, у простору, в душі України: що діяти, як зупинити повільне вмирання етносу, його традицій, всього того, що складає втаємничену суть тисяч і тисяч родів?
І згадалися мені віщі слова Григорія Сковороди про Республіку Духу, про Горню Державу, що утверджується в серцях людей, котрі не полонилися примарами земного шляху.
Серце мовило: ось воно!
Я написав публіцистичний твір-есе «Свята Україна», де йшлося про необхідність створення Української Духовної Республіки, Зоряної Держави, що її не зуміють повалити жодні ворожі сили, бо терен Святої України сягатиме у Безмежність, її вартою стануть Воїни Серця, а запорукою її вічності буде Сам Христос, бо це Він приніс на Планету Вість про Духовне Братерство всіх Народів та Племен Землі й Всесвіту…
Рукопис передали на Захід – у Канаду, в США. Кілька примірників вилучили спецслужби при обшуках. На процесі Руденка й Тихого «Святу Україну» кваліфікували як антирадянський твір, націлений на повалення існуючого ладу.
Це було смішно й гірко. Проте я знав, що юридичні ярлики дарма не вішають.
Під тисячолітнім дубом в густому лісі я проголосив утворення Української Духовної Республіки – вічної Небесної Держави всіх наших Родів, котрі несли крізь муки і злигодні віків красу й мудрість міріадів духів та сердець. Я бачив перед собою лише незримих Воїв Юрія-Переможця на білих конях, проте знав, що віднині вже жодна сила в світі не зруйнує Святої України.
Вона житиме вічно…
*
Доленько, де ти? Стиха озвися.
– Я – твоя тінь…
Ось під ногами лежу, подивися,
У пилюзі, на постелі терпінь…
Доленько люба, хто ти, яка ти?
– Я – твоя сила!
В ямах темниць, під сокирою ката
Міць нагнітила…
Доленько тайна, як тебе звати?
– Я – твоя мрія…
Вийшла колись із Правічної Хати
У буревії…
Доленько рідна! Тебе я приймаю —
Любу, убогу…
Підем пустелею до Небокраю,
В гості до Бога…
Сонце палюче, гади лукаві —
Все промайне…
Ти – моя радість, ти – моя слава,
Лише не кидай мене!..
…Жадібно чавкнули двері камери. Брязнули ключі. Гойднулася заслінка «вічка». Чуже, холодне око глянуло на мене. Кліпнуло. Більмо заслінки лягло на місце. Почулися кроки наглядача. Затихли.
Знову темниця. Проклята тисячолітня темниця. За що, чому? Хіба в цьому річ?
Скільки пам’ятаю себе в цьому житті, майже щоночі мені снилися в’язниці і церкви. Моторошні споруди людського божевілля. Інколи вже й тяжко було розібратися в болісні хвилини пробудження – чи я прокидаюся у тюрмі чи це мені сниться?
Так було й 6 березня 1979 року, коли мене ковтнула камера внутрішньої в’язниці КДБ УРСР. Хвиля космічної люті заливала груди, термосила серце. Я заплющив очі, намагаючись зрівноважити свій психічний стан, але якийсь вселенський прибій атакував дух, гупав у груди, штовхав тяму до прірви відчайдушного вчинку.
З глибини єства рвалося гарчання астрального тигра, хотілося кинутися на металеві двері і бити в них кулаками. Проте судорожним зусиллям дух стримав те борсання нижчої сутності, і долоня спокою лягла на палаюче чоло.
– Що це з тобою? – почулося тихе запитання. – Хіба вперще ти відвідуєш притулок ганьби і муки? Згадай минулі віки… Те, що маєш тепер – лише дитячі іграшки супроти колишніх лихоліть. Пройди ще раз тими шляхами, видіннями давніх мук, і нинішній тягар здаватиметься щаблем до звільнення…
Я горілиць ліг на вузьке ліжко. Заплющив очі. І одразу ж буйна хвиля метнула свідомість понад прірвами віків. Здавалося, ніби невидимий кінооператор ввімкнув утаємничену плівку, і мою увагу захопив потік прадавніх подій. І так життєво, так реалістично розкручувалися спіралі жорстоких життів минулого, що від колишніх болів та жахів завмирало серце, містичним холодом паралізувало мозок…
А якась моя частка – спокійна і навіть гумористична – діловито реєструвала послідовність тих катувань та мук, співставляла, порівнювала, ніби готуючись використати криваве лахміття власної уяви для формування садистичного твору…
…Це була справжня темниця. Жодного віконця, жодної шпарки. Висота цього узилища не сягала навіть до пояса середнього росту людини, тому вповзати в ту нору треба було на чотирьох, по-звірячому. Власне в темницю не вповзали, в неї впихали – брутально й грубо.
Мене припнули ланцюгом до гранітної стіни два ковалі. При світлі смолоскипа у прочинених дверях я ще побачив зловтішне лице інквізитора. Він ошкірився в їдучій посмішці і хрипко сказав:
– Ти запевняв, що думка людини вільна. Гадаю, що цей затишний притулок не завадить крилам твого мислення. Ширяй на здоров’я в зоряних сферах, будуй свою променисту утопію!..
*
Видіння в’язниць хаотично чергувалося. То середньовічні замки з похмурими підземеллями, де мене припинали товстелезними іржавими ланцюгами до стін, то якісь вузесенькі карцери, де можна було тільки стояти, то ями з смердючою стоячою водою, то навіть літаючі в просторі поміж зорями капсули – особисті темниці, де єдиною приємністю був стан невагомості…
…Минали віки, тисячоліття. Я знемагав на дибах, конав на вогнищах, падав під ударами катівської сокири на ешафоті, повільно вмирав, розіп’ятий на хресті. Відчувалося, що якась жорстока сила жадає викликати в моєму серці злобу й ненависть, жадобу відомсти. Проте чим більшої ганьби зазнавало моє тіло, тим глибший жаль охоплював мене при думці про мучителів. Дух мій знав достеменно, що у цілій безмежності вони не загладять своїх злочинів, не розвіють на вітрах вічності, не викреслять з книги абсурдних, безглуздих життів.
Як їм допомогти, як розкрити засліплені очі, як підняти у сфери Вічної Радості, де так легко бути щасливим, де неможливо, немислимо творити підлість і наругу, убивство і сваволю – така думка не покидала мене і вдень і вночі…
*
Наглядач звелів мені йти до слідчого. Я навіть не встав з ліжка, не розплющив очей. Мені боляче було дивитися на людей, па світ, на сірі стіни і заґратовані вікна. Хотілося вмерти, згаснути, полетіти в світи своїх мрій. Так просто, так легко…
І я перестав приймати їжу.
Мене попередили, що годуватимуть силою. Я не слухав їх.
На третій день мене забрали до медичного пункту. Там чекала товста, баньката лікарка, схожа на жабу і четверо здоровенних наглядачів. Вона ласкаво запитала:
– Ви будете приймати їжу? Я відмовився.
Наглядачі схопили мене і почали виламувати руки. Я змагався, як звір. Несамовита лють потрясала тіло. Проте переважаюча сила робила своє. Жорстокі пальці роздирали мої вуста, щоб вставити до рота так звану «грушу», через отвір у якій всовується в стравохід шланг для штучної годівлі.
Я задихався. Відчув, що вони мене розтерзають. А лікарка, тримаючи мене за руку, рахувала пульс, і садистично посміхалася.
– Можна, можна, – співала вона. – Серце витримає… І тут пролунав Голос Мовчання:
– Треба дочекатися зоряної ситуації… Я простогнав:
– Годі, фашисти! Я прийму їжу.
Вони відпустили мене. Я проковтнув чашку манної каші і був відведений до камери. Одразу ж ліг на ліжко і вражаюче видіння полонило свідомість…
Я стояв під скелею, а в зоряному небі палахкотів багряними вогнями страхітливий монстр: титанічний череп з шоломом Марса. В очницях небесного черепа, між вишкіреними зубами, в щілинах іскрилося, мерехтіло криваве полум’я. Я відчував, що потвора уособлює сваволю, глум, війну, муку, наругу, жорстокість, нещадність, її жахаючі очі шукали мою постать на Землі і голос черепа відлунював у просторі:
– На палю! На палю! На палю! – І додавалося моє прізвище. А потім знову:
– На плаю! На плаю! На плаю! – І я знав, що плая, плай, полонина – це велелюддя, це майдан для глуму, це привселюдна розправа. Було відчуття, що не можна допустити, аби очі потвори глянули в мої очі, бо тоді буде біда. І я разом з якимись друзями звивався поміж скелями та переходами, уникаючи дивитися на небесного деспота.
Зненацька в небі щось сталося. Яскраво спалахнули сузір’я. І були вони не такі, як на астрономічному атласі, а ніби намальовані давніми зореглядами – у вигляді живих істот: Риби, Скорпіона, Стрільця, Діви, Овна, Тура, Близнюків, Рака, Лева, Козерога, богині справедливості з Терезами в руках…
Сузір’я несподівано атакували багряного монстра. Він зіщулився і заричав.
Ще одна атака. Потвора стала дрібненькою і смішною. Ще один удар. І небо стало чисте, величне, тихе. І сузір’я опустилися на Землю і почали об’єднуватися з людьми, рослинами, тваринами, птахами. Над Планетою полинула мелодія вражаючої зладованості й радості…
Я отямився від того видіння. Заґратоване вікно було на своєму місці, але Голос Мовчання сказав:
– Це буде. Дістань Щит Терпіння. Вилікуй серце мандрами у давні пригоди. Пройди ще раз стежками Зоряної Дитини. Там ти знайдеш відповідь на все, що вимучує тебе нині…
*
У подальші роки було всього – знущань, сумнівів, лукавства ворогів та «друзів», зради, пошуків у царстві Духу й Розуму, – але оте апокаліптичне видіння нагадувало мені, що особисту долю неможливо відокремити від грандіозного потоку вселюдської долі, що велична хода Зоряного Зодіаку неухильно наближає ВСЕ і ВСІХ до вирішального Герцю Теосу й Хаосу, Творення й Руйнування, Любові й Злоби, і єдине, чого не слід губити – це певності в Перемозі Духу Життя…
*
Чарівні створіння – птахи,
Вам не треба мети,
Понад планетним прахом
У небо лети, лети!
І в цьому польоті – щастя,
І в ньому уся мета!
А треба на землю впасти —
То стане і смерть свята.
Бо в прах той дарує пташина
Зоряне серце своє, —
Хай з мороку, з мертвої глини
Прагнення нове встає,
Щоб знову серед блакиті
Летіли Крилаті Дива,
Ніби у плоть відлиті
Таємничі Слова!..
Покотилися над непомітною землянкою місяці, роки. Хлопчик під наглядом Марусі та баби Вітослави виростав, мов у казці. Не минуло й року, як він уже розмовляв, прудко бігав, був допитливий і кмітливий. Сини бабині часто брали Івася на рибалку, і він лежав горілиць у човні на пахучому сіні, дивлячись у зоряну глибину Дивокола.
– Що то? – пошепки запитував хлопчик у рибалок.
– Де? – дивувалися вони.
– Вгорі. Таке гарне. Що то?
– Зорі, Івасику.
– Що таке – зорі?
– Божі очі. То Бог дивиться на землю, щоб вона щаслива була.
– Хто такий Бог? – допитувався Івась.
– Наш Небесний Батенько.
– І мій?
– Аякже. Твоя мама казала, що ти прилетів з Неба. Отож тебе й послав Небесний Батенько…
Замовкає хлопчик, радіє. А вдома запитує маму:
– Хлопці бабині казали, що я прилетів з Неба. Так було, мамусько?
– Правда, синочку, – ласкаво каже Маруся. – Спочатку майнула зоря у небі, а потім я знайшла тебе поміж квітками…
– То Батенько з Неба послав мене до Тебе?
– Еге ж. Куди ж іще? Він знав, куди тебе послати.
– А навіщо?
– Про те будеш знати, як виростеш…
– А чом Батенько не приходить до мене?
– Він усюди з тобою, синку, – обережно промовляє Маруся, хвилюючись від несподіваних запитань сина. – Сонечко сходить – то його око. Зорі сяють в Дивоколі – то він дивиться, щоб лихо не підкралося до любої дитини. Квіти розквітають, то він дарує тобі та іншим діткам красу свого серця… Птахи в небі – його вісники, козаки – його воїни. Славута котить хвилі до моря – то його щедрість… Прислухайся, Івасику, і ти почуєш його тихий Голос.
– Добре, мамо, – щасливо шепоче син. – Я слухатиму… Я почую голос Тата…
Помовчавши трохи, хлопчик знову смикає маму за рукав.
– А я повернуся додому?
– Повернешся, синочку. Як тільки покличе Тато з Неба, так і повернешся…
– Я й тебе заберу, – радіє Івасик. – Без тебе не полечу.
– Добре, мій любий. Як же я без тебе? Будемо вкупі…
– Розкажи мені казку. Таку, в якій вертаються додому. Маруся замислюється, а потім гладить хлопчика по голівці.
– Добре, Івасику. Я оповім тобі про Івасика-Телесика. Про хлопчика з таким іменем, як у тебе… Слухай уважно…
Жили-були дідо й баба. Його звали Родом, а її Ладою. І не було у них діток. Та одного разу вони збирали гриби у лісі, і знайшли на галявині дерев’яну колисочку, а в ній гарненького хлопчика. Зраділи, взяли до себе. І став їм той хлопчик за сина. Назвали найду Івасиком-Телесиком.
Ось виріс Івасик, змайстрував собі човника і виплив на течію ріки ловити рибу. А мама Лада наварить хлопчику їстоньки, вийде в полудень на берег і приспівує: «Івасику-Телесику, приплинь, приплинь до берега, я тобі їстоньки принесла». Він чує голос матінки, припливе, поїсть, віддасть спійману рибку і знову ловить…
Побачила теє зла зміюка, вирішила заманити хлопчика до себе. Вийшла на берег, гукає хрипким голосом: «Івасику-Телесику, приплинь, приплинь до берега, я тобі їстоньки принесла».
Івасик прислухався, та й каже: «Це не моя мама. Не попливу».
Бачить зміюка, що не обманить хлопчика, біжить до коваля, просить викувати такий голос, як у Івасикової матері. Коваль і викував…
– Ой, – дивується синок, – а навіщо ж він теє зробив?
– Обман, – пояснює Маруся. – Він же не відає, нащо те потрібно. Хочеш гарний голос – я тобі зроблю. Іноді зло уміє так чинити, що й не розбереш, що воно таке. А схаменешся – потім пізно. Слухай же далі… Викував коваль голос, а зміюка й заспівала солодко та тонесенько, викликаючи Івасика. Він і поплив та й попав у лапи зміюки. Звеліла вона розпалити піч, залишила хлопчика молодій зміївні, щоб та засмажила його, а сама пішла кликати гостей – інших зміїв та ящурів. Піч палає, гоготить, а зміївна підставила дерев’яну лопату та й каже: «Сідай». Телесик поклав руку на лопату і мовить: «Ось так?» «Не так». «А як? Покажи». Зміївна й сіла на лопату, а Івасик схопив за держак та й укинув потвору до печі. Та й закрив заслінкою… А сам вискочив з хати і поліз на дерево вікове. Тим часом вернулася змія з гостями, витягла печеню. Побенкетували вони, радіють. Змія качається по траві, співає: «Покочуся, повалюся, Івасикового м’ясця наївшись». А він з дерева каже: «Покотися, повалися, зміїного м’ясця наївшись». Змія глип, – а хлопчик на дереві. Вона кинулася, від злості почала гризти стовбур. А гості й собі помагають гризти. Хитається дерево. Злякався Івасик, що знову попаде в лапи зміюки.
