Текст книги "Емісар"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 19 страниц)

Друга освіта

Я отримав доволі дивне завдання, з яким упорався просто блискуче. Була глибока ніч, коли інструмент, яким мене озброїли, почав тихо підлазити під дерев’яну раму вікна на першому поверсі міської поліклініки. Ця стіна стояла до огорожі, за якою ішов ряд кущів, і мене ніхто не міг бачити. Звісно, руки були наче не своїми, коли виконували таку незвичну роботу. Одного разу скрипнуло досить гучно. Зрештою рама піддалася і я вліз у темний коридор, де навіть від обережних кроків ішло відлуння. Я бував тут останні два дні цілком легально, тому легко знайшов вихід на сходи і піднявся на третій поверх. До коридорних вікон тут потрапляло світло з сусідніх будівель і я навіть прочитав табличку на дверях з номером 34. Другий інструмент підсунув під планку дверей там, де був замок. От тепер скреготнуло добряче. Серце моє бухало, хоч злам цей відбувався не у банку, а закладі, де навіть немає сторожа. Далі пішло легше. Двері з номером 12 на другому поверсі відчинилися без проблем. Нічого не взявши, але перекинувши папери у ящиках столів і шафах, я виліз через те саме вікно і втулив раму на місце.

Три дні мене не чіпали, а потім був новий наказ. У камері схову, номер якої мені повідомили, я взяв гроші у сумі сто тисяч гривен і цього ж дня в автосалоні купив «Ниву-Шевроле». Папери оформив на себе офіційно, на що пішло ще два дні, а потім вирушив у Тернопільську область шукати хутір Діброва. Це виявилася глухомань дай Боже. Район містечка Бережани, але у таких лісах… По карті це практично межувало з Івано-Франківською областю. Боротьба зі звичкою оглядатися давалася важко, але мене попереджали, що позбутися її треба обов’язково. І я намагався робити це непомітно. Останні двадцять кілометрів горбатої та безлюдної дороги я міг заручитися, що за мною ніхто не стежив. Жодної машини не було поруч і лише іноді якась розвалюха траплялася назустріч. Мою ж люди, що пасли корів, завжди проводили очима. Напевно, сюди рідко заїжджав хтось незнайомий.

Колії у тій Діброві були настільки глибокими, що я ледве продерся навіть таким всюдиходом. Потім мені вдалося знайти напіврозвалену будівлю на краю хутора. Я сподівався, що це вона, оскільки інших поблизу не було. Частина її була з цегли, частина з каменю. Цеглу селяни поступово розібрали, камінь так і лишився. Я провів там кілька годин, обшукуючи закутки. За стіною, ззовні будівлі знайшлася яма близько метра завглибки, яка заросла кропивою, стінки її обсипалися. Можливо, це і була схованка, яку мені наказали шукати. Я не розумів – навіщо? Який сенс у цьому? Тим паче, зважаючи на своє минуле, я очікував дещо інших завдань.

Потім я їздив навколишніми хуторами і розпитував про якихось Андрусевичів – батька та сина. Ніхто нічого не знав. Люди замислювалися, знизували плечима і я їхав далі. Лише у Слов’ятині кілька селян сказали, що донедавна тут жили батько та син, з приїжджих, які начебто пробували займатися фермерством, але кілька років їх вже тут немає. От тільки не були вони Андрусевичами.

З цими результатами я й повернувся до Чернівців, у свій готельний номер. Ніхто не забаг у мене звіту про поїздку, а ще за два дні мені наказали виїхати на тій самій машині до Славути Рівненської області. Там я залишив її на стоянці і пересів у чорного «Опеля», який проїхався кілька кілометрів глухими дорогами до зустрічі з червоною «сімкою». На ній мене і завезли у якийсь склад. Приміщення, куди заїхала «Лада», було здоровезне. У середині залишки цементу в мішках, решта виметено. Не те слово – вилизано. У куті з цегли вимурувано приміщення з віконцем. Там кілька кімнат. Одразу мені показали моє ліжко, дали їсти і увечері усе розпочалося. Мені ще раз нагадали про заборону зайвих запитань, дали спортивний костюм і я почав мотати кола по складу. Потім кілька фізичних вправ до втоми. Потім я змушений був сидіти за столом навпроти свого теперішнього, скажімо так, безпосереднього боса. А як ще назвати цю людину?

Мені читали дивні лекції сам-на-сам. А швидше це було репетиторство. Про конспірацію, стеження, способи проникнення у приміщення, замітання слідів, користування різними пристроями типу відмичок, засобами зв’язку. Другого ж дня я почав засвоювати основи рукопашного бою та володіння різною зброєю. У склад час від часу заїжджали нові, інакші машини, і я вчився їздити на них. Навіть трактори потрапили сюди за кілька тижнів. Окрім цього я тільки їв і спав – і те й інше у необхідній кількості.

Відтепер у мене не було нічого свого, особистого. Відібрали, звісно, й документи. Білизна, одяг – усе мені давали. Мотузку, на якій трималося моє найближче минуле, також перетяли. Під суворим наглядом я зателефонував Оксані і повідомив, що вже у Штатах і, напевно, тепер напостійно, а також, щоб чекала на папери, завірені нотаріусом. Ці самі папери я підписав увечері і тепер не сумнівався – їх завірять і передадуть Оксані, яка невдовзі стане власницею кафе «Артист». А потім мене там просто забудуть. Назавжди. І ніхто завдяки такому розв’язанню проблеми не шукатиме. Отже, моє повернення не передбачалося.

Той, хто мав зі мною справу, звався Ілля. Він же щовечора давав мені уроки англійської та німецької мови. Усе робилося поступово, але навчання йшло на повну силу. Ставити якісь запитання тут дійсно було неможливо, окрім тих, що стосувалися суто підготовки. Вчитель мій не любив зустрічатися зі мною поглядом і робив це лише у крайніх випадках, при необхідності пояснити якісь непрості речі.

А щовечора, падаючи у ліжко після годинного блоку новин по відео, я намагався думати про те, що усе це могло б означати. Виглядало так, наче з мене готують такого собі диверсанта або агента якоїсь секретної служби. А кому ще може знадобитися увесь цей комплекс навичок? От тільки одна думка заводила мене в глухий кут. Чому саме я?

Спеца такого профіля належало б готувати з молодих років. Засвоїти такий фах, стати досконалим – на це потрібен час. А мені вже рочків дай Боже… Ну, нехай здоров’ям не обділений, не дурний та все ж таки… Пізно вже з мене суперагента робити. Не вийде. Отакому, як цей Ілля, завжди програю за усіма параметрами. Отже, є якась конкретна причина, що потрібен їм саме я, а не хтось інший. Саме я маю якомога краще володіти усіма навичками, щоб мати шанс, очевидно, виконати якусь справу. І я продовжував марно плутатися у своїх припущеннях, поки не зморював сон.

Кажуть, що людина до усього звикає. Я не зміг звикнути бути у когось на мушці, проте відчуття жаху, паніки притупилося, вляглося. І думки про це втратили нервозність і безнадійність. Добряче допомогли й уроки психології, аутотренінгу у викладанні того ж Іллі. І відтоді я вхопився за навчання наповну, намагаючись взяти від них усе, що можливо. Мені спокійніше думалося про те, що оскільки вчать усьому цьому, то, очевидно, до чогось готують. Отже, куля моя прилетить не скоро. А за той час я зможу щось зрозуміти і щось придумати. Тільки вчіть мене краще…

За неповні два місяці я звик почуватися набагато впевненіше і лише раз залишив стіни складу. Нас удвох з Іллею з атрибутами конспірації доставили до Рівненського аеропорту, а приземлилися ми у Харкові. Зійшов з літака я сам. Знявши номер у призначеному готелі, я три дні, а точніше – ночі «громив» харківські поліклініки. Вочевидь чомусь саме медичні заклади відповідали уподобанням моїх нових хазяїв. І враховуючи усі мої набуті навички, робота була елементарною: я зламував двері з указаними номерами, заходив і виходив нічого не взявши. Усе. Кому і навіщо це потрібно, збагнути було важко. Хоча остання ніч супроводжувалася пригодами. Мене застукали. Напевно, хтось щось побачив і зателефонував до міліції. А попередні злами були зафіксовані, тому й приїхали швидко. Вікно для можливої втечі я залишив завбачливо. Тому, пробігшись коридорами, скочив у клумбу і, перемахнувши паркан цієї установи, став недосяжним для стражів порядку. Навіть іронія про те, що ніколи ще суперагента не ловили працівники міліції, напросилася мимоволі.

До Рівного я повертався сам. Було дике бажання уночі на темному харківському провулку звернути убік і ніколи не повертатися до готелю «Україна». Тільки я не вірив, що це принесе бажаний результат. Швидше за все через кілька днів десь у Львові чи Вінниці прилетить куля і розмаже голову ще одному пенсіонеру або пенсіонерці, яка сидітиме поруч і ні сном ні духом… Щоб укотре настрахати мене, поставити на місце. А можливо, цього разу мішенню нарешті вже стане моя голова.

Дивна жінка

Вона дійсно була такою. Важке біляве волосся, укладене в оригінальну зачіску, вишуканий діловий костюм по фігурі, від якої не диво збожеволіти. Що вже казати про без перебільшення незрівняні ніжки у модельному взутті. А манера триматися повністю відповідала спокійному, впевненому та розкутому виразу гарного обличчя. Голос цієї жінки звучав наче з висоти і тембр його та інтонації будь-кому мали б довести, хто є хто. От тільки в одному я помилявся. По-справжньому дивною вона була аж ніяк не з цих причин. А дійсної причини, чому її слід вважати такою, я поки що не знав.

– Пані Інго, – якомога ввічливіше промовив я. – Я змушений особисто просити вас. У мене просто виходу немає. Прошу вас, увійдіть в моє становище. Я так розумію, вам пояснили, у чому річ…

– Так, мені пояснили, – промовили її губи. —

І я також думаю, що у вас немає виходу, тому що я на це не піду. І ви також мусите мене зрозуміти.

– Пані Інго, – доводив я. – Ваша фірма не постраждає. – Частину належних грошей я даю вже, розумієте? Готівкою. Другу частину – протягом тижня. Поки той, інший клієнт, почне вам сплачувати дивіденди… Уявляєте?

– Уявляю, – сказала вона. – Але є така річ, як добре ім’я фірми. Воно вартує більше, аніж гроші. І якщо я зроблю те, про що ви просите, клієнт, якого я «кину», піде ображений. Солідний клієнт. А це обов’язково відіб’ється на нашому майбутньому.

– Але можна знайти компроміс, – не здавався я. – Ну чисто по-людськи прошу. Я не винен, що спізнився на день! Просто невдача непередбачена. Це мені вважайте – смерть!

Тут, звісно, я був на коні. Згадалися артистичні таланти, які відкрив і розвинув у мені свого часу Костянтин. У цьому амплуа Ілля, який вантажив оцим завданням, їй-Богу не мав що мені передати.

– Пробачте, – криво і все-таки мило посміхнулася вона. – Якось не вмію проливати сліз над чужими історіями і не маю змоги вести подальшу дискусію з вами.

Мені пропонували звернутися за місяць, коли відкриються нові можливості, і вказали на двері. Не скажу, щоб я зачиняв їх з особливо важким відчуттям. З одного боку, усе йшло за планом, навіть враховуючи її категоричну відмову. З іншого – поклавши руку на серце, не час перейматися питанням, що ці неперевершені ніжки ніколи не будуть моїми. Адже у мене була інша, набагато серйозніша гризота.

Тиждень і ще два дні я натхненно засвоював науку Іллі, знаючи, що на десятий день виїду своєю «Нивою» до Дніпропетровська. Так і сталося. У заздалегідь призначений час я стояв на побитій дорозі за міською смугою Дніпра і чекав. Приймач передавав новини. Тут, де я був до певних меж відданий самому собі, слухати їх увійшло у звичку. Якщо Ілля примушував робити це, отже, воно могло знадобитися. Найгучнішою подією останніх днів був крах Українських мереж мобільного зв’язку. Говорили про якусь атаку хакерів, завдяки чому зв’язок практично припинився, хоч і обіцяли його швидко налагодити.

Ішов дощ, неприємний, з вітром. Я навіть увімкнув пічку, не бажаючи мерзнути, хоч була й не зима. Вона згадувалася без особливих зусиль. Ще б, таку жінку не запам’ятати. І від думки про близьку зустріч одразу починало холонути усередині, хоч зізнатися, холонути і так було від чого. Дивина. Образ, який поставав переді мною, був повністю позбавлений хоч найменшого романтизму. Просто… Словом, абсолютно досконала жінка. Я завжди гадав, чи бувають такі насправді? Виявилося – бувають. І з однією у найближчі години мене чекала зустріч.

Сірий «Опель» пригальмував біля узбіччя, а потім «передумав» зупинятися. Це був умовний знак, і я рушив з місця, розвертаючись за ним. Зараз. Щітки працювали наповну, а з-під коліс розліталася вода. Погода – гірше не буває. Ми звернули з об’їзної на якусь не надто широку дорогу і за годину їзди я побачив її. Але подібні жінки навіть у такій ситуації виглядають круто. Піднявши комір жакетки, вона махала моєму «Опелю», намагаючись зупинити. А дощ крізь парасольку сік по її розкішній залакованій зачісці. Звісно, «Опель» не зупинився. Я також. Дозволив собі насолодитися, прогнавши метрів так зо двісті уперед, і лише потім почав гальмувати. А задом здавав узагалі помаленьку. «Шевролетка» моя зупинилася навпроти неї і склопідйомник флегматично загудів, опускаючи скло. Я мовчки запитливо вирячився на цю супервумен.

– Послухайте! У мене машина серйозно поламалася. Я так не вписуюся… Навіть таксі не можу з мобільного викликати – усе як на зло… – навіть промовляючи ці слова її голос та інтонації однаково давали зрозуміти, хто тут хто.

– По-перше, доброго дня, – промовив я і додав: – Пані Інго.

Вона була шокована лише перші секунди. Так, упізнала.

– О, б-блін… Н-да… Навмисно не придумаєш… – вона вражено похитала головою.

– Дійсно, – погодився я. – Іноді зайвий раз переконуєшся, що світ тісний. То що там, кажете, смерть? Спізнюєтеся? Розумію. Буває. А потім приходите туди, а там якийсь ввічливий і порядний чоловік пояснить, що вже пізно. І по барабану йому будуть ваші молитви. Хоча… гарну жінку можуть і послухати.

– Ну, ось… – промовила вона, опускаючи парасольку. – І це також наче навмисно. Послухайте, давайте по-діловому. Я вам добре заплачу за те, що ви дотягнете мене до міста. Скільки ви хочете за це?

– Ніскільки, – сказав я. – Уже за вашого сприяння грошима наївся під зав’язку. І ваших кілька папірців мене не врятують.

Давши по газах від душі, я залишив її позаду. А потім, під’їхавши до узбіччя, повернувся впритул до її машини. Вискочив під дощ, витяг трос і почав пристосовувати для буксування її машини.

– Що ви збираєтеся робити? – запитала вона.

– А ви про що просили щойно? Відтягну вашу машину на стоянку, щоб її тут не розкурочили. А потім усе кину і завезу вас туди, куди ви спізнюєтеся. Сідайте, пані Інго, бо не встигнете. Гіршого немає, як не вписатися, повірте.

Вона їй-Богу не знайшла, що відповісти. Припнявши її «Ауді», я сів у кабіну. Проте моя знайома була не з тих жінок, які розчулюються від такого.

Тому завагалася лише якусь секунду, а потім промовила:

– Гаразд, їдемо. Там розберемося.

Усе йшло за планом. Я затяг машину на стоянку, а потім її саму повіз на завод штучних шкір, загублений у нетрях цього шкарадного містечка. Вона була стурбована, щоб не сказати більше, і запитала:

– Ви можете бути цей день зі мною, щоб допомагати?

– Як скажете, пані Інго. Якщо вам потрібно.

– Дякую, – відповіла вона, ніби й не було отої нашої зустрічі тижневої давнини. – І давайте без пані. По-простому. І скажіть, як вас звати. Пробачте, я не пам’ятаю.

Ну, ще б…

Місто було поділене вузькими вуличками з купою світлофорів, на яких ми весь час застрягали. На одному з них поперед нас вперся пенсіонер на роздовбаному «Москвичі». Ящики не давали закритися кришці багажника, а сам бідолаха заглох і ніяк не міг рушити з місця.

– Б-лін… Коли вже бензин скочить до двадцятки за літру, щоб усі ці консервні банки одночасно припинили плутатися під ногами!

Я промовчав, обережно вивертаючи на перехрестя.

На заводі вона затрималася годину, і тоді ми погнали до Дніпропетровська вирішувати ще якісь справи. Вона знову спізнювалася. Машина її так і залишилася на стоянці. Дорогою переважно мовчали. Інга спромоглася, правда, поцікавитися моїми справами і наслідками свого чуйного ставлення, але я бачив, що їй не до цього, тому й відмахнувся. А невдачі, схоже, збиралися затягтися. Заминка в якомусь управлінні виявилася серйозною і, залишивши її у Дніпропетровську, я повернувся назад, на ту саму фабрику, де мав просити і пропонувати вже від її імені. Зустрілися ми лише о п’ятій наступного дня.

– Ну як? – запитав я, коли вона сіла в машину.

– Країна олігофренів… – безбарвно промовила Інга. – Все. Оформила. Дістали вони мене по повній програмі. А ви?

– Нормально. Тримав їх, поки не прийшов факс від вас. Тепер усе в ажурі. Навіть папери мені на руки видали.

Я віддав їй теку. Переглянувши кілька аркушів, Інга промовила:

– Якби не ви, я могла б ой як влетіти. Трапляються такі накладки. Хтось інший з фірми просто не встиг би приїхати і зробити те, що зробили ви. Отак-от, не знаєш, де тебе западло підстереже… Тепер лишається тільки одна проблема.

– Ну, це не проблема, – знизав я плечима. – Повертаємося, знаходимо автомайстерню, а далі – були б гроші…

– Та ні, я не цю проблему мала на увазі, – похитала головою Інга. – Це дійсно дрібниці. Я про інше. Мала на увазі вас.

– Хіба я проблема? – подив мій звучав більш ніж природно. – Мені здається, швидше навпаки.

– Тепер для мене проблема. Мушу вам сказати, що я справедлива людина і не маю звички робити з морди халяву.

– Я помітив…

Та не звернувши уваги на мій заштрик, Інга продовжувала:

– Тоді я вчинила справедливо. А от тепер… Тепер мені так не виходить. Я хочу знати, які наслідки для вас це мало.

– Давайте краще облишимо, – запропонував я, заводячи мотор. – Поїхали. Потрібно закінчити з вашою машиною.

– Потрібно. Але спочатку пообідаємо, хоч швидше це вже буде вечеря. Поїхали, тут недалеко.

Вона не бажала слухати моїх заперечень і невдовзі ми під’їхали до ресторанчику під назвою «Загреб». Ця одноповерхова споруда пропагувала балканську кухню і, судячи з інтер’єру, була недешевою.

– Мені не подобається цей ресторан, – заявив я, ступаючи на поріг, і пояснив на її німе здивування. – Він, здається, дорогий.

– Володю, – вона взяла мене за руку. – Оскільки ви вже слухаєте мене від початку нашої зустрічі, то давайте вже до кінця. Я вас прошу. Не пошкодуєте. Дивіться, як усе йде гарно. Покладіться на мене. Вважайте, ми відмічаємо вдалий контракт. Я можу собі це дозволити.

– Гаразд, – скривився я. – Дозволяйте.

Образа моя виглядала непідробно і це вже не було акторство. Я дійсно, на відміну від неї, не міг собі дозволити не те що шикарного ресторану, а практично взагалі нічого.

– Випийте, розслабтеся, – сказала вона, коли офіціант відійшов. – Я поведу машину. До мене не вчепляться, я вмію з ними.

Я мовчки слухняно перехилив келишок коньяку і вп’явся поглядом у точку на стіні.

– А тепер усе-таки скажіть, – попросила Інга, – які наслідки вашої невдачі тоді… коли ви просили мене, а я відмовила.

– Втратив роботу. Там також не вписатися – означало солідні фінансові втрати.

– Я візьму вас на роботу, – сказала вона.

– У вас погана звичка, – зауважив я, взявшись за виделку. – Хочу страчую – хочу милую. Замашки якісь… царські. Не всім таке подобається. У мене, наприклад, викликає бажання триматися від вас подалі.

– А допомагаєте мені…

– Не знав, що це у вас так відверто.

– Ви не так зрозуміли, – терпляче пояснила вона. – Просто хочу щось зробити для вас. Якось виправити те, що сталося.

– Дякую, – сказав я, – мені під вашим керівництвом працювати не хочеться. Чесно, не хочеться.

– А дарма, – щиро промовила Інга, дивлячись мені в очі. – Шкода, що у вас про мене склалося неправильне враження. Ну, ви ще подумаєте, вечір тільки починається, якщо, звісно, не кинете мене тут і зараз. А тим часом запропоную вам поділити прибуток від цього контракту. Мій особистий прибуток, звісно. Це буде справедливо.

Я промовчав.

Їжа була смачною, а я добряче голодним. І я захопився, не одразу помітивши, що вона дивиться, як я їм. А коли побачив, шматок мало не став поперек горла.

– Пробачте, – злякалася Інга. – Я… мала вас давно нагодувати по-людськи. Просто пішла з головою у свої справи.

Не в змозі нормально відкашлятися, я не побачив, що до нашого столика підійшли, і лише коли «мою» даму почали галантно запрошувати, підвів погляд. Це «диво» було у чорній шкіряній куртці з пасмами уздовж рукавів і клепаними металічними вставками, а на голові мало піратську бандану та темні окуляри. Змірявши його поглядом, Інга відповіла, що не танцює.

– Тоді ми вас просимо до свого столика, – вів своєї молодик.

У кутку сиділо ще троє схожих і вели розмову, навіть не дивлячись у наш бік.

– Я також вас прошу, – сказала Інга, – дати мені спокій. Дайте нам поїсти.

– А ви подумайте, – наполягав той. – Мої друзі вас також запрошують.

Далі мовчати з мого боку було б не логічним.

– Послухайте, – промовив я, – вам же ясно сказали, що не мають бажання з вами спілкуватися. Облиште нас, інакше ми звернемося до адміністрації закладу.

Як на мене, це звучало переконливо. Чомусь здалося, що адміністрація подібного закладу такі питання повинна вирішувати. Він подивився на мене довгим поглядом крізь окуляри і не сказав нічого. Хлопці сиділи ще зо п’ять хвилин, а потім усі разом підвелися і вийшли. Той, що підходив до нас, навмисне перекинув пляшку на своєму столі. Пиво потекло по скатертині.

– У нас будуть нові пригоди, – впевнено сказав я, хоч і такий поворот аж ніяк не був запланований моїми босами, адже мене не попереджали.

– Не думаю, – промовила Інга. – Здається, я їх бачила десь поблизу. Знаєш, зараз вештаються такі, ну, типу байкери. Вже наче й не діти, але дур з голови ще повністю не повиходила. От їхні чотири мотоцикли наче перед очима стоять.

Я з усіма своїми «розвідницькими» навичками не міг пригадати чотири мотоцикли поза всяке бажання. Сидіти у ресторані більше не хотілося.

– Ходімо, – запропонував я. – Не стирчати ж нам тут вічно.

Я простяг їй ключі від «Ниви-Шевроле».

Усе стало зрозуміло одразу по виході з ресторану. Чотири мотоцикли стояли у рядочок метрів за десять позаду нашої машини, а вони курили, посідавши збоку на них.

– Значить так. Ти ідеш перша. Машина на сигналізації. Відкриваєш – і зразу під моїм сидінням монтировка. Даєш її мені. Це у разі, якщо вони зразу кинуться до нас. Якщо ні, то зразу сідаєш на пасажирське місце і вестиму все-таки я.

Вона тільки здивовано глянула на мене. Напевно, з цією жінкою досі так не говорив ніхто.

– Якщо зчепиться бійка, – додав я, – то одразу розганяєшся і тараниш задом усі їхні мотоцикли. Зрозуміла?

– А машина? – тільки й вимовила вона.

– Слухай, що тобі говорять, – просичав я, крокуючи уперед.

Ситуація пішла за першим сценарієм. Вони відліпили свої зади від мотоциклів і рушили на нас. І металеву трубу в руках одного з них я також побачив одразу. Цієї ж миті пискнула сигналом наша машина, розблоковуючи замки, і почулося відкривання дверцят.

– Хлопці, одну хвилину, – підняв я руку вперед у намаганні виграти якусь секунду, аби й собі отримати зброю. – Давайте інакше вирішимо справу…

Але слухати пропозицій вони не хотіли. А я зробив ще крок назустріч, затуляючи собою Інгу та відчинені дверцята «Ниви», щоб вони не зорієнтувалися. Ні, це було чортзна-що. Мої «господарі» не мали б зараз вбивати мене металевими трубами у руках цих ідіотів!

Залізо у відставленій назад руці відчулося вчасно, і хоч я, звісно, волів би, щоб це була не монтировка, а дещо інше, вона зіграла свою роль. Дзенькнуло – і труба, що мала проламати мені голову, відхилилася убік, а я, відбивши удар, рубонув тією ж монтировкою його по обличчі. І моментально заревів мотор «Ниви», яка, скреготнувши шинами, понеслась у шеренгу незвичного вигляду довготілесих мотоциклів. Гуркіт, з яким усе це ввалилось у стіну будинку, справив враження, а я, не чекаючи слів, які мали зірватися з язиків цих байкерів, рубонув по руках найближчого, що тримав ланцюг. А потім ще раз того першого, щоб «відключити» зовсім. От тепер вони спам’ятались остаточно, і я вже не мав можливості вскочити у прочинені Інгою задні дверцята.

Фехтувати з цими хлопцями було одне задоволення, навіть монтировкою, яка тепер уже була у моїй правій руці. Кожен має займатися своєю справою. Тому один отримав колючий удар у верхню частину живота і, якби це була шабля, йому б нічого вже не допомогло. Другий, так і не зумівши поцілити у мене трубою, отримав два удари з розвороту по руках, а потім в коліно і його тільки довелося штовхнути ногою для довершення ефекту.

Знову заскреготали шини і ми понеслися вулицями найбільш бандитського, як потім пояснила Інга, району Дніпропетровська. Я розслабився лише тоді, коли ми переїхали міст і потрапили на правобережжя. Вона вела машину зосереджено і мовчала. А я думав, що все-таки приємніше мати справу з жінками, які не вищать і не хапаються за голову, а мовчки роблять що належить.

Їй відлягло тільки за межами об’їзної.

– Н-да… промовила Інга. – Не мій день сьогодні, не мій. Надто багато неприємностей. Знала б, краще було взагалі «закласти» на цей контракт…

– Усе позаду, – промовив я. – Тепер уже все.

– Так, – погодилася вона. – Завтра ремонтуватимемо вже дві машини. Якби хто сказав, що можна вляпатись у таке, ніколи не повірила б.

– Ви необережні, – зауважив я. – У такі поїздки не годилося б їздити самій. Я гадав, що возите з собою хоч якогось охоронця.

– Ото ж бо й воно, що якогось, – їдко посміхнулася Інга. – У Черкасах мій… охоронець. Нажерся чогось, дебіл. В інфекційному відділенні. Перед Черкасами вже щодесять хвилин зупинялися.

– З кожним може трапитись. А самі? Судячи з вашого іміджу, могли б хоч якийсь газовий пістолет мати, – припустив я.

– А я маю. І вже навіть дістала. Але ви з ними так розібралися, що я і моргнути не встигла. Ну ви мене здивували… До речі, і зі мною так, по-хазяйськи. Чого тепер знову «ви»?

– Тоді була екстремальна ситуація, – знизав плечима я. – А зараз знову ви – це ви, а я… так…

– Ну припиніть, – попросила Інга. – Я ж вам кажу – не така вже я погана. Просто звикла тримати всіх на відстані, щоб не тягло першого-ліпшого на панібратство… Світ такий. Не будеш зуби показувати – з’їдять. А ще жінка…

– Иги… тебе з’їси.

Це моє зауваження звучало цілком щиро. Їй сподобалося.

* * *

Вони збиралися заїхати у яр – не інакше. Копита коней тупотіли за крайніми деревами. Це зрізала шлях частина полковникових козаків, що відстала. Ярок був маленький, і вони бачили тіло Ханіма на протилежному схилі та його пораненого скакуна, що кульгав у високій траві. Вирішивши, що здолати відставання від запорожців не вдасться, троє козаків спустилися в яр, аби напоїти коней.

Тубілай лежав на боці, відчуваючи своєю правою ногою усю вагу кінської шиї, саме під неї посунулася його нога, коли кінь слухняно завалився на бік разом із полонянкою, яка тепер сиділа у сідлі боком. Руки дівчини були зв’язані за спиною, а обличчя майже повністю сховалося у ліктьовому згині його лівої руки. Це й не давало їй можливості закричати. Вона чула тупіт коней переслідувачів і розмову козаків. І тоді, до останнього не бажаючи коритися, стискала зуби, намагаючись угризтися в його руку. Тубілаю доводилося напружувати м’язи і терпіти біль. Правиця яничар-аги стискала ятаган, нею ж він мав у разі потреби відштовхнутися від землі, допомагаючи коневі підвестися разом з ними обома.

Їх закривав край байрака, що нависав разом з кущами та травою. Тільки б не почули дихання коня…

Двоє проїхали зовсім близько. Вона запручалася скажено, силкуючись видати хоч якийсь рух, якийсь звук, товкла ногами у кінський бік і Тубілай притиснув їх своєю ногою, налягаючи зверху тілом. Це було вимушене – інакше б їх почули. Але те, як стиснулося під ним щось слабке та ніжне, змусило закалатати його серце. Клята невірна… Ось що почує зараз ворог! І правиця його сильніше стиснула грізну зброю. А кращий воїн султана розумів, що саме відбирає зараз у нього сили.

О, великий Аллах! Відгороди тіло цієї невірної від нього тим, що грубше за одяг, міцніше за булат і стійкіше за його розум! О, всемогутній Владико! Допоможи не зійти з розуму і зроби знову твердою руку і холодним серце!

А та, що з останніх сил ще ворушилася під ним, не бажаючи коритися, мала страшну силу, проти якої у нього чомусь не знаходилося потрібного захисту. І вся надія на Всевишнього. Тільки він не квапився рятувати вірного слугу могутнього Сулеймана-паші. І якби знати істинну причину цього – не диво було б нині опальному кращому воїну особистої гвардії султана зовсім опустити руки і попросити для себе шовкової мотузки.

Захлюпала вода, коні затупотіли і козаки з гиканням вискочили з яру. Здійнялася пилюка у степу. Чулись пташині співи, чомусь схожі на її плач. Вона тепер не робила жодних зусиль і лише здригалася усім тілом.

Кінь уже стояв, готовий продовжити шлях. Тубілай спустився до води і наповнив бурдюк. Тепер можна. Дівчина лежала тихо, дивлячись у небо крізь листя дерев. Він налив води у долоню і обмив її обличчя. Впиваючись у його тіло, дівчина таки прикусила собі нижню губу і тепер ранка кровоточила. Отже, його кров змішалася з кров’ю цієї невірної. Вона гарна, наче небесні зорі, навіть тепер. О великий Аллах…

– Як тебе звати, невірна? – запитав Тубілай, омиваючи і своє обличчя.

Її звали Марією, але у відповідь яничар-ага отримав лише зневажливе мовчання.

Вони виїхали з яру і поскакали у степ, завертаючи на південь.