Текст книги "Емісар"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 19 страниц)

Гра з багатьма невідомими

Пити каву у ванній за ці два дні увійшло в звичку. Ми не уявляли, чи можуть нас прослуховувати. Здавалося, що ні. Адже ніхто не міг знати наперед, у якому готелі і яку саме кімнату ми знімемо.

На нас самих також не було нічого зайвого. Інга навіть знімала свої прикраси, ми залишали годинники і, звісно, телефони у кімнаті, а самі відкривали воду і говорили майже пошепки. Не знаю, чи повірила мені Інга, але усі її думки та припущення тепер були виваженими та серйозними, та тільки результату поки що не приносили.

Машину обіцяли зробити за кілька днів і нам однаково доводилось чекати. Тим паче, це повністю вкладалося у поставлене мені завдання. Майже весь час ми проводили у готелі, адже вештатися по вулицях здавалося не зовсім приємним. Не знаю, що конкретно відчувала Інга, а я підсвідомо не раз вбирав голову у плечі, оглядаючись на високі будинки доволі вузьких вулиць, балкони та лоджії. Вона бачила це і тоді брала мене попід руку, легко стискаючи своїми пальцями мій лікоть. А взагалі вона молодець, жодного разу не озирнулась, адже їй особливо не здалося б цього робити – вона ж не мала нічого знати. Я – інша річ. Не надто досвідчений шпигун, який відчуває за собою хвіст. У тому ж, що він є, я не сумнівався жодної секунди.

Ми увійшли до свого номера і я одразу прочинив двері ванної рівно на стільки, що пролізли пальці долоні. Найтонша волосінь перетинала їхню траєкторію на висоті кількох сантиметрів від підлоги. Вона залишалася натягнутою, і тоді я відчинив двері. Рука моя навіть не відчула опору, з яким увірвалася волосінь. Це свідчило про те, що до ванної за нашої відсутності ніхто не заходив. Схожу «засідку» я влаштовував щоразу і біля вхідних дверей, а весь моток завжди був у моїй кишені. Якби хто зайшов і увірвав її, а потім навіть би й помітив це, то не зміг би усе відновити, бо не мав такої ж. А за півгодини Інга у самій сорочці увійшла туди. Тема, яку ми зачепили у кафе, була доволі цікавою. Я зварив дві чашки кави і сів навпроти неї.

– А ти упевнений, що тебе ніхто не побачив тоді? – продовжила вона.

– А як?! Уяви: цілковита темрява, відкрите місце, поле… І я йду всю ніч, міняю напрямок… Виходжу до глухого села, ховаюся за автобусною зупинкою, потім сідаю і їду… Потім пересідаю… Я за ці дні кілька разів опинявся на самоті у таких місцях, що бачив точно – нікого!

– А телефон? Вони могли якийсь пристрій поставити, що випромінює хвилі, щось типу такого…

– Ні, – хитав я головою. – Усе полишав! Потім телефон новий купив і годинник. Усе залишив! Сумку перетрусив, одяг передивився. Я ж розумів уже, з ким маю справу. Ні. Не можу уявити, як вони мене знову вирахували. Країна ж така велика!

– Не вирахували, – заперечила Інга. – Вони тебе й не губили. А нагадали про себе у той момент, коли ти заспокоївся. Коли оті пенсіонери поруч опинилися. Вони тебе весь час контролювали.

– Як? Яким чином?!

– Щось має бути на тобі. Або… у тобі… – задумливо промовила вона.

– Знаєш, скільки разів за той час я до туалету сходив?

Вона пропустила це моє зауваження і запитала:

– А зуби ти коли востаннє лікував?

– Ще перед Штатами. Купа років минуло. У мене нормальні зуби. А в Штатах уже перед від’їздом я тільки вирвав один. Я все бачив, розумієш? Він лише поліз щипцями і витяг зуб. Більше нічого! Навіть якщо якась така зараза і може вмонтовуватися у зуб з пломбою, то це вже купа років. Там же ж мусить бути якесь джерело живлення. Воно б давно вичерпало свій ресурс.

– Не знаю. Щось має бути, – твердила Інга. – А операції ти мав? Є на тобі якісь шрами?

– Ось, ще у дитинстві, – показав я один. – Сам загоївся. Дротом… А це зашивали у Штатах.

– Скільки років тому?

– За півроку приблизно до від’їзду, – згадував я. – Якийсь поляк-придурок ніс коробку з ножами для газонокосарки і зачепив мене – я стояв і прикурював.

– А потім? – запитала Інга.

– Купа вибачень, перев’язки за його рахунок. Поляк був з тих, хто давно вже вкорінився. Заплатив мені компенсацію тисячу доларів. Дуже переживав.

– А з ногою що робили? – не вгавала вона.

– Що ж, зашили.

– І ти лежав на животі, – припустила Інга, розглядаючи мій шрам на литці. – І не бачив, що там тобі роблять.

– Не бачив, – погодився я.

Більше жодного рубця я не мав.

– Воно мусить бути там, – безапеляційно заявила Інга. – Якщо, звісно, ти нічого не наблудив, коли втікав. Може біг, не розбираючи дороги і не дуже бачив, хто там за тобою стежить.

– Якби я бігав, не розбираючи дороги, – буркнув я, – ти б вже давно була байкершею і їздила на мотоциклі. А так завтра сядеш на свою «Ауді».

– Ну, гаразд, беру свої слова назад, – здалася вона. – Тоді залишається тільки твоя нога.

– І що?

– Треба її перевірити.

На цю заявочку я зміг лише розпачливо похитати головою, адже реальної можливості зробити це, принаймні без ризику, не бачив. Думки почали «зашиватися».

Я більше не мав підстав вважати її абсолютно досконалою жінкою. Ще б пак – усі нутрощі навиворіт. Яка тут досконалість? Може воно й було на краще, тому що останніх кілька хвилин я вже не сприймав її роздумів про ситуацію, а думав лише про одну річ. Зараз, коли ми вийдемо до кімнати, я підійду до неї і… попрошу. Просто попрошу те, чого дуже хочу. Зранку вона мені не відмовила.

Але Інга випередила мене і план її виявився настільки простим і геніальним, що я одразу забув про грішні думки і пішов збиратися. Ми вийшли на майданчик за готелем, де стояла моя ще нова «Нива-Шевроле», гроза дніпропетровських байкерів, з понівеченим задом. Я витяг монтировку, ту саму, і почав відчиняти задню дверку багажного відділення, оскільки натисканням кнопки вона тепер не відкривалася. Монтировкою, як виявилося, також. Через салон ми якось дісталися до багажного відділення і я витяг молоток. Машина стояла за готелем і сюди виходили вікна сусідніх будинків. Якщо за нами хтось стежив, то мав би зараз усе добре бачити.

Я загнав монтировку за край задньої дверки і почав бити по ній молотком, намагаючись зірвати замок. Пробував і так і сяк. А потім… Молоток зіскочив і поцілив мені у руку, яка тримала монтировку. Міцний вираз чути було далеко – без сумнівів. А потім я схопився за руку і присів. Інга навіть взялася за голову. А я притис руку до живота і так сидів на карачках, поки вона просила мене показати, що сталося. Потім Інга полізла до аптечки і забинтувала мені руку. З боку усе це мало б виглядати природно, принаймні здалека. А поруч з нами нікого не було.

Травматолог у місцевій поліклініці навіть не просив розмотати руку – запитав лише, чи немає там рани і відправив на рентген. От що таке жінка з головою, в якій щось є. На рентгені, відсидівши чергу, я потрапив у кабінет з затемненими вікнами і лаборант в окулярах дбайливо вклав мою руку на касету з плівкою, навів аппарат, а сам вийшов за важкі двері, які зачинив наглухо. Я миттю забрав свою руку і поставив на касету ногу, намагаючись потрапити якраз тим місцем, де був шрам. В апараті загуділо, клацнуло і я миттєво всівся у тому ж положенні в яке мене посадили. Він увійшов знову, поміняв касету і тепер вже мою руку встановив боком. Я зрозумів – знімок робився з іншої проекції. Двері зачинилися. Поставити ногу у профіль виявилося набагато важче, але я якось упорався, апарат загудів знову.

Він нічого не помітив. Знімки мої проявляли хвилин з двадцять, а тоді, отримавши їх, я сів у нову чергу – до лікаря, який мав давати по них висновки. Я натяг рукав куртки більше на кисть, аби той не побачив бинт – він же не знав, з якого приводу я звертаюся. Серце моє колотилося, я хвилювався. Інга, яка весь час була поруч, увійшла до кабінету разом зі мною.

Рентгенолог, який сидів тут, кивнувши на наше вітання, одразу поставив знімки на екран, що світився матовим світлом, примружив очі і почав писати на папірці, який ми мали з собою.

– Пробачте, – промовила до нього Інга. – Як там, ви нам скажете?

– Перелому не бачу, – відповів той, – а решта – йдете до травматолога і він вам усе…

– Лікарю… – почала воркотіти до нього Інга. – А ви нам також поясніть, ми дуже переживаємо… Покажіть нам на знімку, чи там усе гаразд… – вона схилилася поруч із ним до столу і підсунула десятидоларову купюру під екран, – ми вас просимо…

– А що ж мене просити, – розвів руками той. – Кістки на нозі цілі – ось, бачите? – Він водив ручкою, окреслюючи контури кісток на знімку, і розповідав нам.

Цю штуку я побачив одразу. І моє «праве» серце тьохнуло так, що мав би почути і лікар. Усі лінії, що окреслювали кістки, були якимись м’якими, неяскравими. Воно ж було яскраво-білим, тобто прозорим. Щось маленьке, близько сантиметра, нагадувало букву «П» ще з якимись загогулинами. Щось схоже було і на іншому знімку, проте мало дещо інакшу форму.

– А оце що таке? – тамуючи хвилювання, запитав я, недбало тицьнувши пальцем у фігуру.

– А це треба було вище штани підтягати. Є застібка внизу? – він зиркнув на спортивні брюки, у яких я був вдягнутий, і продовжував писати. – От вона й потрапила, очевидно, у поле знімка і наклалася. У нозі людини, принаймні, таких утворів немає.

Інга подивилася на мене, а я заперечливо похитав головою. Ніякої застібки там бути не могло, тим паче, штани я підтягав аж до колін.

– А чого воно інший колір має? – запитав я.

– Не колір, а інтенсивність тіні, – сказав рентгенолог. – Метал. Він не пропускає променів, тому й дає таку інтенсивну тінь. На плівці начебто біле, а насправді чорне. Це ж негатив. Стоп… а чого у вас нога на знімку, як тут у направленні написано рука?

– А ми руку лише трохи подряпали, – вступила знову Інга. – І лікар казав, що її знімка не потрібно. Напевно, думав одне, а написав інше…

Ми мовчали цілу дорогу додому. Воно було там. Оте, що давало змогу їм вичисляти мене, не загубити мій слід будь-коли. Було від чого замислитися. Ніякого металу на моїй нозі чи на штанах бути не могло. Отже, ця зараза у вигляді букви «П» знаходилася у тілі і вживили мені її, так виходило, за півроку до від’їзду зі Штатів. І вже тоді моя доля була вирішена. Вже тоді було відомо, що одного прекрасного дня у кафе «Артист», якого тоді взагалі ще не існувало, з’являться люди, котрі візьмуть мене за горлянку. От тільки навіщо? Яка їхня мета?

Я губився у здогадках аж до того моменту, поки ми знову не опинилися удвох у ванній. І тоді усі ці здогадки відсунулися на другий план. Ні, звісно, не від привабливості цієї надто розумної, як на мене жінки, хоч на ній знову була лише сорочка. Від кількох слів, що вона промовила.

– Цього треба позбутися, – упевнено сказала Інга, дивлячись мені в очі.

Екстрим у ванній

Я стояв, спираючись коліном на стільчик і мацав свою гомілку там, де був рубець, що залишився після восьмирічного перебування у Штатах. Судячи з того знімка, ця штука з рогами і кутами мала б мене колоти і промацуватися крізь шкіру, але нічого такого не було.

– Облиш цю справу, – ще раз попросила Інга. – Послухай мене.

– І не надійся, – пробурмотів я. – Не той випадок.

Я намацував якесь ущільнення за ходом рубця, але болю від цього не відчував.

– Давай, – наполягала вона. – Ідемо ще раз або завтра. Ніхто нічого не запідозрить. У тебе ж рука замотана. Ми йому заплатимо добре, цьому лікарю. Він мовчатиме.

– Ти говориш таку дурницю, що аж слухати нудно, – не витримав я. – Ти мовчатимеш, коли тобі ніж до горла приставлять? Або замочать когось поруч з тобою і скажуть, що ти наступна?

Вона не відповіла. Я відсунув стільчик і перейшовся по кімнаті. Такий варіант відпадав на усі сто. Але витягти цю штуку і дременути у зручний момент – було моїм єдиним шансом і хапатися за нього належало вже, не гаячи жодної хвилини. Тим паче, нога після такої процедури ще мала загоїтися. Я знову дивився на знімки, які ми прихопили з собою, і напружено думав. Лише тепер мені стало зрозуміло, навіщо знімків два. Усе, що виловлювали рентгенівські промені з моєї ноги, накладалося одне на одне і було наче в єдиній площині, хоч нога, звісно, мала відповідну товщину. Другий же знімок, зроблений під кутом дев’яносто градусів до першого, давав якесь уявлення, на якій глибині розташовуються ті чи інші структури. І виходило так, що ота П-подібна штука була на глибині якихось півтора сантиметра від поверхні шкіри. Здавалося – чиркни раз і вона вискочить сама. Але я відчував, що халяви тут не буде.

Інга заперечувала категорично. Ми битих дві години сичали одне до одного у ванній і тут вже мені було не до її форм. Мене самого били дрижаки від думки про виконання цієї операції самотужки, але іншого виходу я не бачив.

І останню годину наші голови вже працювали в одному напрямі. Довелося згадати усе, що знали з медицини, а такі знання виявилися більш ніж скромними. Я взагалі знав одне – усе має бути стерильним. Та чим далі ішли приготування, тим більше витримка зраджувала мою залізну леді. Від думки, що їй доведеться прикласти до цього руки, обличчя Інги ставало все більш похмурим і незадоволеним, а іноді на ньому взагалі читалася безвихідь.

Іти до аптеки я також їй заборонив, розуміючи, що справжній ризик – він не тут, у моїй нещасній нозі, а там – навколо цього готелю. Ніхто ще не вмер від рани на кілька сантиметрів посередині литки. А от якщо нас викриють… А можливо, дехто вже поцікавився, що ж насправді ми робили у міській поліклініці і що підставляли під рентгенівський апарат. Доводилося лише заспокоювати себе тим, що, напевно, вони не настільки пильні. Вочевидь, почуваються спокійно, ловлячи якимось своїм апаратом хвилі від моєї ноги і розуміючи, що ми нікуди не поділися. Нехай так. Якщо вдасться, то їхати вам, хлопці, кудись далеко, за поїздом, у який я, дасть Бог, закину цю гидоту за кілька днів. От тільки що ми робитимемо, якщо там нічого не знайдеться?

– Ніхто ще не вмер від маленької ранки на нозі, – упевнено, вже вголос сказав я.

Інга стояла бліда, мов крейда. Лезо для гоління вже півгодини лежало у спирті, а ногу я сам у буквальному розумінні вимив шнапсом, оскільки він на цілих десять градусів був міцнішим за горілку. А моя «лікарка» тяжко відпочивала після складної маніпуляції введення новокаїну у мою ногу. Про це ми також знали. Зараз мені мало стати не боляче. Я перегнувся і помацав шкіру навколо рубця голкою. Майже дерево – Інга ввела туди цілих два кубики.

– Давай, – попросив я. – Не тягни кота за хвіст. Швидше почнемо – швидше закінчимо. Отак посередині, як іде шрам, сантиметрів на три. Не могли ж вони його хтозна-куди запхнути. Ну! Розтягуватимеш інше задоволення…

Мені було шкода її, але сам це зробити я не зміг би попри всяке бажання. Я нагнувся до спинки стільчика і стиснув зуби. Біль від руху леза по шкірі примусив глибоко вдихнути.

– Вколи ще, – попросив я, – той, в Америці явно більше вводив. Давай.

– О, б-блін… кров біжить.

– Не звертай уваги, – сказав я. – Нехай біжить. Коли прямо туди і побільше.

– Руки тремтять…

Тремтів її голос, не тільки руки. А я зціпив зуби, відчуваючи, як стає гаряче. Якщо ми впадемо обоє, що буде далі? Тільки тепер я звернув увагу на склянку зі шнапсом, якого я так і не хильнув для сміливості. Думав, що краще бути зовсім тверезим. Біль у нозі ставав дедалі нестерпнішим. Пекло так, що годі збожеволіти. Я випив майже до дна і запитав:

– Що ти робиш зараз?

Вона вилаялася, зробивши це елегантно, як і все інше. Ніколи не думав, що така брудна лайка у вустах жінки може звучати настільки мило. А у горлянці моїй тепер пекло набагато сильніше, аніж там. Я повернув голову. Інга пхала у рану смужки полотна, відпрасовані праскою до потемніння. До такої стерилізації ми вдалися. І все-таки з-під них просочувало добряче.

– Притисни добре і так тримай, – руки її тремтіла а очі кликали на допомогу.

– Усе нормально, – заспокоїв я. – Може і тобі прийняти?

– Дякую. Я вже якось потім…

Ми мовчали кілька хвилин, а тоді Інга промовила:

– Не знаю… Що далі? Тут нічого не видно… О, Господи…

Вона позадкувала і сіла на край ванни, а потім розляглася якось боком на стільці, що стояв поруч, бурмочучи, що з нею усе гаразд і зараз вона прийде до тями. А мені вже було море по коліно. Вимивши руки шнапсом просто з пляшки, я ліг грудьми на спинку свого стільця, на якому примостився, і знайшов пальцем рану. Від екзотичності вражень перехоплювало подих і забирав жах. З одного боку, відчувати пальцем власне м’ясо, з іншого – не відчувати литки взагалі, вона була, немов дерево. Я порпався там, докладаючи усе більше зусиль. Одного разу там щось попустило і палець наче провалився глибше, але далі він скрізь натикався на щось гладке й еластичне. Болю не було, і я працював від душі, розширяючи місце в усі боки, а от у глибину… Не було там ніяких ріжок чи гострих кутиків. Хоч забийся! Щось текло по нозі, але я намагався не думати про це. Іноді мені здавалося, що там, глибше, за цією перепоною, є щось тверде, але воно все-таки ніяк не було схоже на ту гострокінцеву штуку з рентген-знімка. Зрештою у мене закололо у хребті і я випростався.

Інга сиділа на ванні, тримаючись за голову.

– Глянь, що там, ну будь ласка, – попросив я. – Що я там наколупав?

– Мати рідна… – пробурмотіла вона. – ти її зробив такою великою – на усі боки. А внизу якась біла плівка… І крові багато вже…

– Тягни її, – скомандував я. – Здається, я щось чую ще глибше…

Навіть після шнапсу мені стало страшно. Уявив, що те, що я намацую, – кістка. Що тоді?

– Давай, не телися!

– Уже розтяла, – викрикнула Інга з невластивими їй істеричними нотками у голосі. – Якби то наснилося, гіршого кошмару годі бажати…

А я, наче навіжений, знову поліз пальцем. Щілина не пропускала його і там дійсно було щось тверде. А я ліз глибше й глибше.

– Не можу більше, – стогнала Інга.

Вона роздерлася, ця пліва, і палець провалився ще глибше, від чого сильно запекло і от тоді я відчув… Воно було наче квасолина – гладке, і ніби рухалося, плавало там.

– Тягни, – скомандував я. – Тягни давай, ще трохи.

Мене мутило, а холодний піт крапав з носа і, зчепивши зуби, я намагався не застогнати, інакше їй зовсім стане млосно.

І вона зуміла. Я почув, як ця штука стукнула об підлогу, застелену целофаном, а Інга саморобними серветками намагалася спинити кровотечу.

Воно лежало у калюжі крові – формою схоже на грушку, чорного кольору, щось таке ніби з пластмаси. І хоч з ноги добряче крапало на підлогу, від вигляду цього мені стало легше.

– А тепер зашивай, – сказав я. – З дірою ходити не буду. Ти молодець. Жодна інша жінка не змогла б.

Її залакована зачіска була вже ні на що не схожа. Бліді щоки змокріли, і вона знову відвернулася, примусивши мене просити і надихати її. Звичайна швейна голка валялася у спирті, як і волосінь, яку я використовував для розтяжки перед дверима. А Інга забилась у кут і здригалась усім тілом. Її нудило.

Я дотягся до пляшки із залишками шнапсу і зробив ще пару ковтків, а потім витяг голку, у яку, на щастя, завбачливо була протягнута ця нитка. Проколоти власну шкіру виявилося дуже важко. Вістря ніяк не хотіло залазити в неї. Це був парадокс. Тупим кінцем голки я навіть проколов свій палець, де шкіра, безперечно, грубша, а в ногу вона лізти не бажала!

Махнувши рукою на жіночі нерви, я продовжував цю нелегку справу. Виходило хтозна-що і я кілька разів витягав нитку і шив наново, доки не пристосувався. Хребет від незручного положення болів нестерпно, хотілося плюнути на все і завалитися поруч з Інгою. Я випрямлявся на кілька секунд, потім промокав рану тканиною і продовжував. А от стягнути кінці нитки, використовуючи обидві руки, не зміг би поза всяке бажання. Зробивши ще ковток, я вилив залишки просто в рану й одразу заскавучав не своїм голосом. От тепер і моя притомність попливла хтозна-куди. Здалося, що я падаю разом зі стільцем.

Пам’ять ніколи не поверне мене до тих десяти-п’ятнадцяти хвилин, що настали потім. Я відчув, що мене ведуть до кімнати. Зумів поглянути на ногу і побачив її замотаною, з плямою крові, що просочилася на пов’язці.

– Там… треба забрати… Де вона?

– Хто вона? – перервала мене Інга. – Уже усе зроблено. Вовчику, тільки не впади, я тебе прошу… не підніму ж тебе… усе гаразд.

– Мітка…

– Яка ще мітка?!

Я завалився на диван і заплющив очі. Враження таке, наче просто випив забагато шнапсу – і все. Але наскільки ж огидно це сприймалось… Я не міг знайти собі місця, крутився і стогнав, потім на якийсь час забувся і знову розліпив очі. Інга сиділа у кріслі поруч. Напевно, вона вже усе поприбирала. Що ми наробили… Як довго я буду калікою, і чи вони здогадаються про все. А ця штука? Куди вона її поділа?

Лише тепер я зауважив, що стискаю її у руці. Маленьку тверду капсулу чорного кольору. Ото вже дійсно чорна мітка…

Я затулив руками обличчя, щоб світло нічника не било в очі, та воно однаково пробивалося крізь пальці. Кімната крутилася, оберталася навколо мене. У голові гуло. Зараз настане повне забуття. Швидше б…

Але замість чорного провалу я побачив золотистий колір степу і хвилі, що котяться по травах. А потім іржання коней…

* * *

Вони зупинилися одночасно, коли, зайняті одне одним, все-таки побачили вершників, котрі оточили їх, почули тупотіння кінських копит. І Андруш одразу упізнав буджацьких татар – буджаків. Цим степовим розбійникам завжди було однаково: що султан, що гетьман… Напівзвірі, які не знали жалю та пощади. І наче по команді нещодавні вороги притислися спинами одне до одного, виставивши вперед зброю, а вершники кружляли навколо них. У всіх за спинами висіли луки, і пізно було шкодувати про залишені далеко позаду пістолі. Обом, що змагалися за право посадити на свого коня цю жінку, сутичка не давала жодного шансу, і все-таки вони стояли, відчуваючи спинами одне одного, а очима численних ворогів. Та от над’їхав ще один – дев’ятий. Він сміявся, викрикуючи щось по-своєму. Через сідло у нього лежала панна.

Тубілай відштовхнувся спиною від пораненого ворога і зробив два кроки уперед, застромлюючи ятаган у землю.

– Клятий бусурмане… – тільки й встиг розпачливо промовити Підкова.

– Я, Тубілай-ага, начальник корпусу яничарів великого Сулейман…

Один з вершників, який налетів іззаду, вдарив його протилежним кінцем нагайки по голові і хоч не зовсім добре влучив, яничар-ага зігнувся, осідаючи у витоптану траву. А от Підкова встиг схопити пораненою рукою аркан, накинутий йому на шию, і до того, як його кинули на землю, перетяв його, махнувши шаблею. Блиснув гострий булат у променях заходу сонця. Кінське іржання пролунало близько над головою і перед тим, як козацька шабля встигла здійнятись удруге, його збили конем, і копита спороли степ, перечепившись об його плечі. А потім усе потонуло в чорному мареві…

Пилюка накрила усе, і жоден з них не чув, як кричала Марія, коли під тупіт копит і дикі вигуки жадібні та нетерплячі руки хапали її тіло. І жоден з трьох полонених не уявляв, що станеться далі. Сонце торкнулося жовто-червоним краєм жорсткої трави, а безмежний буджацький степ сховав групу вершників зі здобиччю, які прямували до Кизикермена.