Текст книги "Емісар"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 19 страниц)

– Гарно усе виходить, – я похитав головою. – Але запам’ятайте: я не ворухну пальцем, якщо не буду впевненим у безпеці Інги. І ви мене не примусите.

Цього разу Стенлі думав ще довше, але нарешті сказав:

– Гаразд. Подумаю над цим. Як надати тобі докази, що з нею усе гаразд. Отже, ми разом?

Я дивився йому у вічі і розумів, що цей двобій старий виграв. Автоматично я ставав його заручником. Якщо скажу зараз: «побачимо, дивлячись чого ви забагнете», він відповість щось на зразок: «Тоді я не зможу нічого зробити для Інги». Ось на який гачок я щойно зачепився. А може зачепився ще раніше, на нашій, українській території, зустрівшись із нею. Цікаво, що робила б у подібній ситуації Інга? Покинула б мене? Хтозна. А що як Інга взагалі є складовою частиною механізму, запущеного навколо мене, аби з максимальною вигодою використати мій нестандартний організм? Гарна жінка – прекрасний інструмент у таких випадках. Інга ж не просто гарна…

Цього знати я не міг. Можливо, вона якраз та людина, яка занапастить мене. Але не було найменшого бажання шукати якихось зачіпок, щоб зі спокійною душею зробити це самому.

– Поки що разом, – відповів я, витримавши цей погляд. – А далі залежить, чи виконаєте ви свою обіцянку.

Той, хто сидить у норі

Стенлі пропав майже на два дні. Спочатку я не знаходив собі місця, переймаючись невідомістю, потім – жагою дії. Але що я міг? Лише сидіти й напружувати розум. Безперечно, старий мав своє лігво чи там базу, хоч як назви, свою стаціонарну, про яку я не мав знати. А ще я все-таки не вірив, що він сам-один. Ця квартира, схоже, була тимчасовим пристанищем, можливо, призначена спеціально для мене. Тому навряд чи тут була перспектива знайти щось цікаве. А от наразитися на несподіванку – це як два пальці…

Ким він був? Упевненість, з якою діяв у таких ситуаціях і говорив про подібні речі, свідчила, що старий мав неабиякий досвід роботи саме у цій сфері. Тож, імовірно, житло було обладнане спеціальною апаратурою, здатною розповісти йому про те, чим я тут займаюся за його відсутності. Я мав можливість залишати стіни будинку, мені дали навіть телефон, щоправда, разом з ним і купу застережень. Але ж я міг не послухати його. Тож старий мусив мати якусь страховку на цей випадок. Або за квартирою стежать його люди, можливо, вони ж і прослуховують телефон. Або це робиться знову ж таки за допомогою відповідної апаратури. І тоді, цілком імовірно, Стенлі нікуди не поїхав, а сидить у будинку навпроти, спостерігає за двором і вікнами і слухає, а може й бачить по відео, що я тут роблю. Чого ж він чекає? Або кого? Хто може прийти по мене?

У такі моменти я почувався одночасно звіром у норі, яку нічого не варто при потребі розкопати, і рибкою, зачепленою на гачок і пущеною у водойму з великими та зубастими щуками. Яке з моїх припущень правдиве?

Вирішивши, що навіть якщо старий стежить за мною, моя поведінка не має виглядати неприродною, я обшукав-таки квартиру і не знайшов нічого. Взагалі нічого цікавого. Двері відчинялися без проблем і я навіть привітався і перекинувся кількома словами із сусідкою Стенлі, яку попередили, що я його далекий родич і приїхав з Росії. Схоже, це місце було надійне і «не засвічене».

Увесь цей час я думав. Усе-таки найвірогіднішим мені здавався варіант, що Стенлі і є отим Івановим. Тому й шукає собі іншого Емісара замість справжнього, який, заховавшись, сидить зараз у такій самій норі й гадає, що робити. Боїться, ще б пак… А старий проробляє безпрограшний варіант, як вирвати гроші, не потрапивши у пастку. Ні до чого конкретного ці думки не приводили, хіба що, порівнюючи свої попередні пригоди з розповіддю Стенлі, я знаходив нові докази на її користь. Схоже, усе відповідало дійсності. Згадався навіть випадок, що стався зі мною ще до появи отих двох у кафе «Артист».

Тоді я несподівано захворів. Просто почувався погано, не розуміючи причини. У районній лікарні ніхто не сказав мені чогось розумного, вважали, що скарги мої доволі дивні й розводили руками. І саме тоді, як мою голову вантажили тривожні думки про те, куди б звернутися, на майданчику біля кабаку зупинилася машина, пасажири якої вирішили випити пива. Вони так голосно дискутували за допомогою наукових термінів, що привернули мою увагу. Виявилося, що це лікарі, науковці і поверталися вони з Польщі, де проходив якийсь симпозіум. І коли вони вже готові були побитися за свої переконання, я наважився підлізти з підносом за рахунок закладу і своїми проблемами. Вони слухали з цікавістю, а тоді запропонували приїхати. У Києві отой, що звався Петром Федоровичем, прислав машину за мною на вокзал, і за півгодини я опинився у зовсім непоказному будиночку, де був цілковитий бардак. Сам фахівець пояснив, що це приміщення вдалося вибити для лабораторії і він зараз якраз переїжджає. Та все ж мене обстежували прямо там, беручи в основному аналізи, а на УЗО і ще щось довелося їхати до якогось приватного центру. В результаті я отримав від свого несподіваного знайомого діагноз якоїсь паразитарної хвороби і кілька загорнутих у папірець порошків, від яких дійсно за два дні усе минуло. Випадок забувся і згадався лише тепер в іншому ракурсі.

Зважаючи на можливості тих, хто «наїхав» на мене згодом, я мав усі підстави зробити висновок, що хвороба явно пов’язана з якоюсь гидотою, яку мені підсипали, а порошки – антидот. Люди ж, які спромоглися на таке, мали на меті обстежити мене, щоб встановити наявність у мене усіх відомих їм ознак людини, яку Стенлі називав Емісаром. І лише встановивши достеменно, що я можу бути його двійником, за мене взялися усерйоз і почали готувати до виконання задуму.

Стенлі з’явився дуже рано, розбудивши мене і без будь-якої передмови заявив, що Інга там же, де я її залишив і у квартирі сама. Більше того, за якийсь час я мав з нею говорити.

– А звідки ви це знаєте? Ви бачилися з нею? – я не знав, вірити йому чи ні.

– Ні, не бачився. – Стенлі поклав переді мною телефон і пояснив: – Говоритимеш по ньому. Номер уже набрано. У тебе буде рівно чотири хвилини.

– Я нічого не розумію… Чому раптом чотири?! – це починало дратувати, хотілося якихось зрозумілих пояснень.

Викладаючи привезені продукти, він пильно подивився на мене і промовив:

– Не нервуйся, усе гаразд. Учора я замовив їй піцу по телефону.

– Навіщо?

– Ну, ти ж не голодуєш. Хлопчик, якій розвозить піцу, отримав у подарунок мобільний телефон з камерою. Повісивши його на груди, він подзвонив їй у двері. А я отримав зображення. Ось.

Увімкнувши ще один телефон, Стенлі тицьнув його мені в руки. Двері на табло відчинилися і я побачив Інгу. Поруч із нею нікого. Обличчя її було схвильованим, а голос здивованим, коли почула, що їй привезли піцу.

– Це від вашого друга, щоб ви не зголодніли.

– А де він сам? – майже викрикнула Інга.

– Він просив, щоб я особисто розклав вам усе це на столі і поклав до холодильника.

Її обличчя спочатку знову висловило подив, а потім – я це бачив – на ньому промайнула згадка про те, що усе потрібно робити точно так. Можливо, навіть вона згадала про той недоречний головний біль і свою нестриманість, за які тепер розплачується. Вона зачинила за ним двері і провела до кімнати. Хлопець розклав на столі піцу і пішов за Інгою на кухню. Я зрозумів задум Стенлі, якщо, звісно, це не було підлаштовано. Але яким чином?

Ні, це не скидалося на театр. Інга була собою. Хлопець теж поводився природно і у квартирі більше нікого не було – усе це й фіксувала камера. Двері зачинилися і зображення вимкнулося. Перед цим Інга намагалася розпитати його, де я і що це означає, але підліток тільки розводив руками.

Я продивився фрагмент ще кілька разів, отримуючи від Стенлі пояснення. Це було вигадано дотепно.

– Зауваж, – дивлячись в очі, промовив Стенлі, – при бажанні я міг би у коробку з піцою підкласти вибухівку. І тоді залишився б тільки один двійник Емісара. Це повертаючись до твого питання, можна мені вірити чи ні.

Дочекатися години, коли за сотню миль звідси увімкнуть ще один телефон, виявилося важко. Десь далеко, я не знав де, ще одна людина зараз складе два телефони докупи і я телефонуватиму саме туди, на один з них. Другий апарат з’єднається з Інгою. Розмова у такий спосіб відкидала можливість відстеження нас із Стенлі по мережах мобільного зв’язку. А щоб не наражати на небезпеку і ту людину, Стенлі відвів мені лише чотири хвилини. Ще один мобільний телефон був у коробці з піцою, і я сподівався, що Інга його знайшла. Тоді нашої розмови взагалі ніхто не почує.

Добряче холодило під грудьми, коли, глянувши на годинник, я натис кнопку виклику. Там почулися гудки, клацнуло і нарешті вона відповіла.

– Привіт, сонце… – здавалося, я промовляю це чужим голосом, але така форма звертання мала свідчити, що це дійсно я.

– Господи, де ти пропав?! Що це означає?? Я третій день місця собі не знаходжу і не знаю, що робити! – Інга наїхала по повній, але почувши моє мовчання, вчасно виправилася і промовила вже інакшим тоном: – Привіт, любий. Пробач.

Така відповідь також мала означати, що це дійсно вона.

– Як твоє здоров’я? – увесь холонучи, запитав я.

– Здоров’я нормально, – відповіла Інга. Саме ці два слова мали засвідчити, що у неї нічого не сталося і вона у безпеці. – А ти як?

– Так собі. Похвалитися не можу, – у мене відлягло від серця від усвідомлення, що принаймні її не тримають у заручниках.

– Що сталося? – голос її здригнувся.

– Послухай мене, Інго. Я не можу говорити довго. І телефонувати найближчим часом також не зможу. Не перебивай!!! Твої жіночі проблеми дійсно внесли корективи. Ти розумієш мене?

– Так… – тихо і розпачливо промовила вона. Цей не притаманний для неї розпач наче ножем різонув по моєму серцю, яке хоч і було не таким як у всіх, проте добре вміло сприймати і боліти.

– Але тепер уже нічого не вдієш. Будемо викручуватися. Сиди там, живи як живеш. Гроші у тебе є. Чекай.

– Скільки?

– Я не знаю. Повір, не знаю.

– Що сталося? Ти не можеш говорити?

– Можу, але це не телефонна розмова.

– А коли ти з’явишся?

– Не знаю. Тобі потрібно чекати.

– А де…

– Інго! – перебив я. – Усе, що я тобі міг сказати, я вже сказав. Розумієш? Я не винен, що так сталося. Хіба тим, що не наплював тоді на твої капризи. Усе було б інакше, а так…

Вона мовчала. Я глянув на годинник. Здавалося, сказав кілька слів, а час уже закінчувався.

– Інго, у мене немає ані хвилини. Слухай уважно. Я не покинув тебе. Запам’ятай це. Я тебе не покинув! І не зроблю цього. Просто чекай. Ти чуєш мене?

– Чую, – відповіла вона.

– Ти віриш мені?

У трубці було мовчання.

Стенлі потягся пальцем до кнопки, але я перехопив його руку.

– Скажи, Інго! У мене час закінчується! Скажи, мені це потрібно!

– Хочу вірити…

– Бережи себе.

– Удачі тобі.

Друга рука Стенлі перехопила мій зап’ясток і два пальці стиснули якусь точку, що струм пробив аж до ліктя і вона заніміла. Одразу ж вимкнувся телефон.

– Постраждати за чоловічі проблеми ще більш прикро, аніж за жіночі, – безбарвно промовив його голос. Витягши з телефона чіп, він знищив його, а виходячи з кімнати, кинув мені: – Це зараз перейде.

Я лише провів його очима, розминаючи щойно майже зовсім нечутливу руку, у якій поступово починали бігати «мурашки».

* * *

Перехід Гнилого моря мав забрати багато сил. Під палючим сонцем у соленій воді по пояс. Вода, що не охолоджує тіло і не вгамовує спраги… А там, звідки він забрав цю жінку, вода холодна, захищена від сонячного жару зеленим листям, що схиляється над поверхнею. Коли Тубілай побачив уперше цю воду, то, здавалося, вже наперед знав, що вона така. Річка тече, сюркоче…

І він знову стулив повіки. Ільмір, цей пес, що любить гроші, не спатиме. А йому потрібні сили, аби перенести її, котра виросла на берегах цієї тихої річки. Уявилося, як Марія скидає одяг і заходить у воду. Він знав, що не можна так багато думати про невірну. Але ж це не для себе. Тому й дарує сили всемогутній Аллах, щоб виконати місію, покладену на нього повелителем. В останню мить, коли його свідомість прощалася з Всевишнім, дівчина, котра заходила у воду, обернулася. Він не просив цього, але вона обернулася, наче прощаючись. Так, ніби він мав заснути назавжди.

Несамовитий крик Марії розтулив його повіки, і рука його злетіла догори, вихоплюючи вірну зброю, відбиваючи удар, а наступним рухом Тубілай уже зрізав з ніг татарина, який тільки-но встиг підняти шаблю удруге.

Вони накинулися, наче зграя диких псів – боязко і водночас завзято, і закрутилося… А підлий Ільмір, який прокляв тепер усе на світі, ще з двома смикнувся до Марії. Її вже перекидали через сідло, і Тубілай краєм ока побачив, як ще один, у дорожчому вбранні, підхопив повіддя коня і крикнув щось тим, котрі залишалися. Це був наказ привезти його голову.

Вони зупинилися перевести подих. Троє проти одного. Двоє вже корчилися на землі у передсмертних муках, а Тубілай тримав у другій руці шаблю одного з них. Він знав, що сили нерівні і бачив, як вони бояться – чи то бути порубаними несамовитим агою, чи повернутися, не виконавши наказу. Кожен із них намагався зберегти безпечну відстань до грізного ворога, пробуючи підкрастися зі спини, але Тубілай умів триматися обличчям до усіх одразу, хоч скільки б їх було. Ятаган розсік повітря, лякаючи найближчого, щоб одразу вразити іншого, того, який підскочить зі спини. Усе станеться так або схоже. Напевно яничар-ага знав лише одне – останній з ногайців не мусить впасти мертвим одразу, щоб тіло його якийсь час ще могло відчувати муки, а язик говорити.

Грім серед ясного неба

Навряд чи я мав підстави вважати ясним свій небосхил. Та все ж переді мною поступово вимальовувалася хоч якась перспектива. Чотири дні ми зі Стенлі їздили по найближчих містах і у приватних клініках і діагностичних центрах робили обстеження. Замовляв Стенлі, а робили, звісно, мені. УЗО, рентген і різноманітні аналізи. Слухняно віддаючись до рук американських ескулапів, я робив висновки.

І першим з них був той, що Стенлі не тільки не належить до якогось з ворогуючих таборів, з якими я мав справу, а й не знає про мої стосунки з першими, яких я остаточно вважав росіянами. Адже як одні, так і інші вже знали про особливості мого організму і, схоже, вважали придатним. Стенлі ж прокручував усе по-новому. Відповідало намальованій ним картині й те, з якою обережністю це робилося. Він не замовив комплексу необхідних обстежень в одній клініці, щоб не скласти картини для тих, хто, можливо, вже чатує, запустивши могутні щупальці у сітку медичних закладів. А проведення УЗО та рентгену взагалі залишив наостанок, адже ці обстеження виявляли основні спільні ознаки з Емісаром.

Ясним як божий день у світлі цього було одне: Стенлі готував з мене двійника цього загадкового Емісара. Отже, невдовзі мені доведеться протягти руки за такими грошима, що важко уявити. І тоді знадобляться усі мої таланти, аби зорієнтуватися у ситуації миттєво і діяти правильно. От тільки чи буде така нагода взагалі? Що як вона ще існує зараз, коли його немає вдома і я можу чкурнути на свій страх і ризик? Що як зараз і є оті останні дні, коли можна використати цей шанс?

Та вести мову про те, щоб наважитись чи ні, заважала одна деталь. Це була Інга. Тоді вже на ній потрібно ставити хрест. Якщо навіть є така можливість втекти від Стенлі, то він вже точно знатиме, де мене потім шукати – біля неї. Біля жінки, за якою швидше за все і так уже чатують. І можливо, не лише росіяни. Навіть сам Стенлі, який за моїми переконаннями все-таки мусив мати якусь агентуру, міг прикластися до цього. Тоді шансів жодних. Однаково мені не вихопити її з-під носа в усіх. Та й не вірив я, що цей старий отак просто залишає мене самого.

Та навіть раптову зміну ситуації, яка примусила у цьому переконатися, я не вважав громом серед ясного неба. Тому, що сталося за хвилину, завжди було місце у моїх розрахунках.

Телефон засигналив – Стенлі. Старий говорив більш ніж лаконічно, попереджаючи, що ті, хто зараз увійдуть, – його люди і я маю слухатися їх до його наступних розпоряджень. Так і сталося. Вони відчинили своїм ключем і кинулися перетирати геть усе у маленькій квартирі, знищуючи відбитки пальців. Їх було четверо, і я сумирно сидів на стільчику посеред кімнати, не заважаючи їм. Старший з них, Айвен, був малослівним і вправно керував процесом. Упоралися вони швидко, спорснули стіни й предмети з якихось балончиків і, загрузившись у бус, ми поїхали. Я не питав нічого, розуміючи, що на якусь інформацію від цих людей розраховувати годі. Їхали ми більш ніж півдня і дорогою Айвен лише раз узяв телефон. Схоже, телефонував Стенлі. Він і забрав мене у них на якомусь відрізку дороги.

– Непередбачені обставини, – коротко пояснив він. – Нашими обстеженнями почали цікавитися. Довелося перестрахуватися і зникнути. Загалом усе гаразд.

Хтозна чи було правдою сказане, та одне не викликало сумніву – обставини дійсно складалися непередбачувано, і нас могли вирахувати. А за годину ми заїхали до міста, і після кружляння вулицями Стенлі зупинив машину біля занедбаного невеличкого котеджу. Ми увійшли й одразу ж Стенлі почав збиратися. Він мав ще деякі справи.

– Тут цілком безпечно, – сказав він. – Про цей будинок не знають навіть мої люди.

«Ще зовсім недавно у вас взагалі не було ніяких людей», – подумав я. Але не сказав. Навіщо? Щоб він мені «навішав» якесь вірогідне пояснення чому не розповів про них? Хай краще думає, що я не надав цьому значення. А всередині усе стискалося від одного слова – «коли?», адже розвиток подій свідчив про те, що чекати мені залишилося недовго. Стенлі порадив не виходити з будинку і взагалі не «світитися». Тим паче, можливість така була, адже житло обладнане усіма зручностями. І мені знову довелося зайнятися найважчим – набратися терпіння і спробувати відігнати невтішні думки. Та навіть і те, що сталося невдовзі, ще не було отим громом.

З півгодини я чесно працював у цьому напрямку, оглядаючи закутки котеджу, коли двері у вітальні відчинилися. І не встигло клацання замка відбитися відлунням у серці, як мене вже кликали, причому голос належав Айвену. Коли я збіг донизу, вони вже увійшли. Крик застряг у моєму горлі: другий, бородатий, той що був з Айвеном перший раз і імені якого я не знав, затягував крізь двері третього з їхньої ж команди – судячи з усього мертвого. Тіло кинули на підлогу і він одразу ж потяг четвертого з розчинених задніх дверцят фургона, підігнаного до самих вхідних дверей. Тіло безжиттєво волочили через поріг, і коли його кинули на підлогу, я побачив скривавлену дірку у куртці акурат на спині. Їх застрелили у спину. А усі мої наступні запитання зняв пістолет, який з’явився у руці Айвена.

Ствол дивився мені у груди, а рух його другої руки наказав повернутись обличчям до стіни. Вочевидь у команді Стенлі відбулися розбірки. Свого роду бунт на кораблі. Незгідних прибрали, і тепер, схоже, Айвен грав власну гру або ж виконував накази іншої сторони – однієї з тих, про які вів мову Стенлі.

Браслети клацнули на моїх зап’ястках, а перед цим його руки пройшлися моїми кишенями. Телефон для зв’язку зі Стенлі він забрав, ключі від моїх браслетів передав напарнику. Мене посадили у кут і лише тоді бородань завів до помешкання ще одну людину, голову якої закривав мішок зі щільної тканини. Його завели за руку. Бородань зашторив вікна, і мішок стягли з голови прибулого. Розв’язали й руки. Чоловік, якого раніше мені бачити не доводилося, мовчки протер очі і роздивився. Він не скидався на полоненого, хоч і доставили його так. Наостанок бородань заніс ящик з якимось довгим футляром і лише тоді двері остаточно зачинилися.

Незнайомець у супроводі Айвена перейшовся будинком. У спину йому не дивилося дуло пістолета і почувався він досить вільно. «Погулявши» по будинку, він узявся до ящиків. Там була якась техніка. Приєднавши датчик на довгу метрову ручку з кнопками та перемикачами, він почав обстежувати стіни та підлогу усіх приміщень. У будинку Стенлі вони щось шукали.

Час зупинився. Панувала тиша, лише скрипіння підлоги від кроків спеца з датчиками. Його привезли з мішком на голові, аби не знав, куди їздив і де працював. Отже, відпустять. Я сидів спиною у кут, отже, бачив усе, і мені не збиралися накидати на голову ніяких мішків. Вони не переймалися питанням бачитиму я щось чи ні. Упевнені, що я нікому нічого не розповім? Але чому тоді не застрелили одразу? Було б ще надійніше. Можливо… Збираються віддати під дію «негуманних» методів?

Німіти усередині почало одразу, щойно пістолет Айвена вперся мені у груди. Але те, що там робилося зараз, не йшло у жодне порівняння з тими першими відчуттями. Воно буквально не давало дихати. Відчуття кінця. Того, що називається жахливий кінець. Дихання перехоплювало і плутало думки. Айвен усе бачив. Вони не ставили запитань, очевидно добре розуміли, що я можу знати і чого не можу. Та найголовніше – я був свідком їхніх дій. Цим усе сказано.

Кімнати обстежили, але нічого не знайшли. Мене підняли з підлоги і повели до підвалу. Привезений фахівець перемкнув щось на своєму обладнанні і продовжив роботу внизу. Вони ж мовчки чекали.

– Звідси треба було починати, – єдине промовив бородань.

Зрештою датчик зупинився посередині стіни. Я не міг бачити монітора, на який перекинулася їхня увага, оскільки тепер був припнутий правою рукою до металевої труби. Фахівець з пошуку упевнено провів пальцем по екрану, а потім намалював чорним маркером квадрат на стіні.

– Тут, – це було сказано з упевненістю.

Бородань приніс зверху ще один ящик і витяг два ломики – важчий і легший, перфоратор і ще кілька дрібниць. Айвен закрутив у патрон перфоратора коротке свердло з гострим наконечником, залишивши довге на запас, і робота почалася. Чомусь вони не боялися повернення Стенлі. Можливо, знали, що той далеко. А можливо… Що, як Стенлі уже немає серед живих?

Робота просувалася швидко, хоч і замурували схов добротно. Вони вибивали застиглий розчин і виймали цеглу. Найважче було з першою, а далі пішло швидше. Я стояв поруч і скоро побачив фрагмент металевої плити, що вимальовувався у дірі, яка з кожною хвилиною ставала ширшою. Вивалилася ще одна цеглина і все остаточно з’ясувалося. У схові був сейф. Невеличкий сейф з хитромудрим замком. І тоді знову настала черга спеца.

У підвалі панувала тиша. Він застиг за комп’ютером з навушниками і чаклував над сейфом, затуляючи отвір від мене спиною. Тому я не міг бачити, що там діється. Айвен уперше подивився на годинник. До цього час, здавалося, його не цікавив. Зараз цей фахівець відімкне сейф. Зараз чи за годину – не має принципового значення. Що буде далі? Що буде зі мною? Для чого мене тримають? Можливо, взявши гру на себе, вони так само претендують на мою персону, як і Стенлі. А можливо…

Казочка про Емісара, розказана Стенлі, згадалася миттєво в усіх подробицях. Якщо йому вірити, то ось у чому смисл. Ось за що усі гризуть одне одного – за великі гроші, що лежать у банку «N» і які можна взяти лише з моєю допомогою. Схов у будинку ніяк не в’язався з цими теоріями. Яка роль сейфа у цьому? Чому за нього ведеться кривава гра? Отже, існує ще щось, ще якісь обставини. І тоді, імовірно, моя подальша доля і саме життя залежатимуть від того, що у сейфі.

Дверцята клацнули за півгодини, і він відійшов, закриваючи ноутбук і ставлячи його під стіну поруч із металошукачем. Айвен прочинив дверцята сейфа і просунув туди руку. Повністю дверцята не відчинялися – знизу заважала якась недоламана цеглина. У руці його з’явилася невеличка пластмасова коробка. Потім ще одна. А далі те, що він потяг, не пролазило у щілину. Потрібно було доламати знизу цеглу або…

Він вирішив «або». Бородань підійшов і, просунувши руки під край дверцят, доклав сил. Сейф піднявся на якийсь сантиметр догори і це дало змогу дверцятам розчинитися повністю і випустити руку Айвена з коробкою більшого розміру.

Незнайомець виявився фахівцем не лише з пошуку металу у стінах і відкривання сефів. Його рух був блискавичним і «проспав» його навіть я, не кажучи вже про людей Стенлі, котрі були зайняті знахідкою. Лише миттю пізніше я зрозумів, звідки взявся у його руці вузький та довгий клинок. Лише тоді, як блискуче лезо простромляло обох їх нараз, адже стояли дуже близько, я збагнув, що це ручка від металошукача і зброя була захована там.

Стиснутий крик вирвався з горла Айвена. Різким рухом комп’ютерник висмикнув зброю з тіл і проштрикнув удруге спочатку груди того ж Айвена, а потім і бороданя, який, схопившись за Айвена, намагався втриматися, а тоді потяг і його у протилежний кут під стіну. Вдарилася об бетонну підлогу, розлітаючись, коробка, секунду перед цим витягнута з сейфа, покотилося довге сверло від перфоратора, прихилене до стіни.

Тіла у куті ще робили останні рухи, а він кинувся і схопив вміст коробки. А далі…

Далі спрацювали мої рефлекси, які на щастя не остаточно заглушив страх. Його наступний рух уже не був непередбачуваним і я встиг нагнутися і схопити вільною рукою довге свердло з гострим, наче спис, наконечником. Так схотілося долі, щоб покотилося воно у моєму напрямку. Крик сам вирвався з мого горла, коли я відбивав його випад. Вістря клинка вдарило об стіну, а повторний удар мені вдалося відвести убік. Третій випад дав мені змогу ухилитися і самому махнути не надто зручною «пікою». Наконечник розсік повітря у напрямку його шиї, та ворог вчасно відсахнувся. От тепер він зупинився. А я зручніше перехопив свою несподівану зброю, звикаючи до її особливостей.

Він стояв навпроти мене, виставивши вістря клинка. Там за мною, буквально за крок, лежали ті, хто щойно претендував на схов Стенлі. Тепер усе це належало йому. І він не хотів залишати свідка. Потрапивши сюди у такий спосіб, він не міг мати при собі вогнепальної зброї. Тому й вагався, як учинити далі.

Браслети, що тримали мене біля труби, відбирали половину шансів, позбавляючи маневру. Ще частина втрачалася через недосконалість моєї зброї. Його клинок завдовжки майже метр, мав гостре лезо та ручку навіть чимось подібну до справжнього ефесу шаблі. Свердло ж моє мало близько півметра, і маленький, нехай навіть гострий наконечник. Проте вправні дії моєї лівої руки добряче остудили бойовий запал цього «лицаря». У його погляді пробігла нерішучість. Але браслети відбирали можливість використати зручний момент і напасти першим.

Я ступив півкроку вперед, вважаючи, що краще мати якийсь запас для захисту, аніж руху уперед у надії вразити його. Одночасно довелося відступити від стіни, перекриваючи прохід біля протилежної. Завдання мені полегшували відкриті дверцята сейфа, які стирчали з діри у стіні і які можна було зачинити тільки рухом на себе. Вони обмежували його маневр, не даючи проскочити попри стіну до трупів Айвена і бороданя, у чиїх кишенях були пістолети. Таки удача тримала сьогодні рішуче мою сторону, інакше цей «ніндзя» давно б уже продірявив мене кулею і забрався геть.

Я озирнувся на тіла. Нога Айвена лежала зовсім близько від мене. Можна було навіть зігнутися і хапнути її за штанину, а потім підтягнути до себе. Та хіба ж мені це дозволять? Ми дивилися в очі одне одному, думаючи про одне й те ж. Він також не відмовився б повернутися до кімнат і притягти з собою хоча б важке крісло, змести мене, а потім добивати своєю імпровізованою шаблею. Так би й вчинив, якби не тіла, що лежали поруч. Адже тоді я зустрічав би його вже з пістолетом.

У нього було два виходи – кинути мене і, забравши знахідку, йти геть, або ж вирішувати питання просто зараз, так як є. Напевно, перше не влаштовувало його категорично, бо клинок у руці несподівано зробив обманний рух до мого стегна, а тоді спрямувався мені у живіт. Дзенькіт, з яким зустрілася наша зброя, знову вдихнув у мене впевненість, і трикутне вістря мого свердла одразу ж розсікло повітря. Він встиг відсахнутися.

Моя імпровізована піка не мала руків’я і робити нею рублячі рухи було украй небезпечно – вона могла взагалі вилетіти з руки. Це означало б мій кінець. Він усе-таки фехтував, а не бездумно наносив удари. Вочевидь ця людина завжди знала, з ким має справу, тому й володіла своєю таємною зброєю. А я дивував його, грамотно захищаючись лівою рукою і роблячи випади усе частіше.

Він зупинився і озирнувся, шукаючи собі додаткової зручності. Напевно, дуже важливо для нього було довести справу до кінця, оскільки у його лівій руці з’явилася справжня ручка від металошукача з датчиком на кінці. Я відступив тепер уже зайвих півкроку і приготувався до зустрічі. Браслети тягли уперед. Піднявши палицю, він з криком кинувся на мене і рубонув нею, відводячи водночас другу руку для удару клинком. Смикнувши браслети на себе, я спрямував тіло йому назустріч, не звертючи уваги на цю імпровізовану палицю і намагаючись ухилитися від більш грізної зброї.

До кінця мій задум не спрацював і в голові добряче дзенькнуло, вдарило по плечі, а наступної миті я парирував удар його клинка. Тіла наші стиснулися і я відчув, як різонуло по правому боці. Відштовхнутий вагою мого тіла, втративши рівновагу він відступив.

Н-на-а!!!

Здавалося, я проштрикну його наскрізь. Ворог тримався за живіт, а я дивився на свою руку, що зуміла-таки нанести ефектний удар без замаху. Піка, що не мала ефесу, від стикання з його тілом проїхалася по моїй долоні і я тепер тримав її практично за вістря.

І все-таки його рука була у крові, як і подертий светр на животі. А я вчасно встиг перехопити свою зброю як належить, тому що, втративши витримку, він знову кинувся на мене. Це вже був відчай. Чітко відбивши випад, я рубонув його по голові. Але кайданки невчасно смикнули назад і вістря мого свердла лише розсікло йому обличчя. Рана була глибока і з неї одразу заюшило. У надзусиллі я зробив новий випад і удар прийшовся по руці. Клинок задзеленчав по підлозі, а він відступив на безпечну відстань. Перехопивши свердло у припняту руку, я таки зумів хапнути тіло Айвена за штанину і потяг до себе. Кривавлячи підлогу, мій супротивник збирав уміст схову. А за мить його черевики протупотіли сходами догори. Клацнув замок на дверях.

Лише тепер я відчув, як тремтять руки, коли витягав пістолет з кобури під пахвою Айвена. Постріл перебив ланцюжок, звільняючи руку. Телефон Стенлі. Є. Ключі від кайданок у кишені бороданя. Який? Ось!

Наручники покотилися по бетону. Двері зачинені. Три постріли у замок зробили свою справу. Але з підвалу я так і не вийшов. Нехай я ще не став профі, але, напевно, вже й не був повністю дилетантом. Тому, озираючись, повернувся-таки до сейфа. Як відчував! Там залишалося ще щось. Маленька коробочка, футлярчик. Він лежав у самому кутку, тому й не дістався до нього Айвен раніше. Не встиг. Тепер і мені доведеться пограти у цю гру.