Текст книги "Емісар"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 19 страниц)

Вестерн по-українськи

Ми бігли у рівному темпі, не швидко по краю кукурудзяного поля. Американці називають це маїсом, але від нашої кукурудзи він практично нічим не відрізняється.

«Знову в Америці…», «Знову в Америці…», «Знову в А…».

Це була катастрофа.

Потрапити сюди знову, ще й таким чином і тепер бігти за цим навіженим, тягнучи за собою Інгу. На куті поля, де до траси було рукою подати, він зупинився і наказав перевдягатися. У мішку, що від самого літака ніс цей чолов’яга, був наш одяг.

– Не стій!

Штовхнувши Інгу ліктем, я кинувся стягати «тюремну робу».

– Колготи, будь ласка, не порвіть, – спокійно промовив він на запитливий погляд Інги, не збираючись, звісно, відвертатися. Стояти до когось спиною було не в його правилах.

Перевдягання давалося важко. Мої ноги не потрапляли у штанини, а що вже казати про бідну Інгу!

– Приводьте себе до ладу, – він подав їй сумочку. – Дві хвилини на все. І слухайте мене уважно. Єдине наше спасіння – загубитись у великому місті. Це – Чикаго, – він невизначено махнув рукою уздовж траси. – Ми маємо дістатися туди швидше, аніж вони розгорнуться. Якщо не встигнемо – кінець, тут нас виловлять швидко. Ви говорите англійською?

– Звичайно… – витиснула з себе Інга.

– А ви?

Звісно, я не збирався відкривати йому, що вісім років прожив у Штатах. Схоже, він цього не знав, тому я лише кивнув головою. Нехай у мене залишиться хоча б якийсь зайвий козир.

– Зараз ви вдаєте ділову даму і зупиняєте машину.

– Яку… машину?

– Будь-яку. Тільки не автобус, – він продовжував інструктувати. – Не перебивайте! Робіть те, що я кажу, інакше ваші перспективи погані.

– Тобто… – спробував уточнити я.

– Вас розберуть на шматки у цій поважній установі.

– Навіщо?!

– Я ж казала… – Інга з усіх сил намагалася сконцентруватися і вже розмацькувала пудру по обтертому від поту обличчю, тому цей герой не удостоїв мене відповіддю.

Не знаю, що виявилося вирішальним, але ми – і я, і вона якось автоматично віддалися його волі. І тепер перелякана Інга «голосувала» на узбіччі порожньої дороги, спотикаючись на високих підборах, у яких завжди була на висоті.

Машина почала гальмувати майже одразу, хоч я знав, що американці доволі рідко зважуються підбирати когось на дорозі. Але ж Інга… Він лише приспустив віконне скло, вислуховуючи її плутані затинання про те, що чоловік «сказився» і висадив її з машини просто тут. І не встигло моє серце забитися у передчутті нового екстриму, як наш знайомий тінню майнув по траві, розпластавшись біля дверцят машини. Ще б не умовила. Клацнуло і щойно в дверцятах утворилася щілина, він уже був там. А мене ноги піднесли без команди.

Цей бідака виглядав зовсім розгубленим. Проте тримався як міг і намагався демонструвати стовідсотковий спокій і згоду іти на будь-які наші вимоги. Пістолет дивився йому у бік і від цього губи водія здавалися ще тоншими, а борідка ще більш підкресленою. Він і не збирався ставити зайвих запитань, а тільки міцніше обхопив кермо.

– Найкоротшим шляхом до Чикаго, – наказав «наш», який бездоганно володів англійською.

– Звичайно, як скажете…

– Скільки до виїзду на хай-вей?

– Буквально зараз! – він говорив так, ніби й не було цього ствола.

– Їхати строго за правилами, – наставляв його «наш». – Жодних порушень. Якщо довезете до Чикаго, вам нічого не загрожуватиме.

– Звича-айно! – невдаха навіть розвів руками. – Куди вам? До даун-тауну?

– Ні, ми вийдемо на якійсь околиці. Чайна-таун підійде.

– Ну, звичайно… Як скажете. Ви також можете не переживати. Я не намагатимусь сконтактувати з поліцією.

А у мене починало накручуватися щось таке… Я дивився на цей ствол із глушником і уявляв, як зараз на моїх очах з нього вдарить у бік цієї людини, яка нічим не завинила і яка, можливо, дійсно вірить, що їй не завдадуть шкоди. І як одразу зміниться її обличчя… Трупи, що вкрили підлогу усіх відділень літака, постали в уяві.

– Послухай, – звернувся я до цього «Коммандо», відчуваючи, як голос продовжує бути «чужим», – якщо ти заподієш йому шкоду, присягаюся, я не буду слухатися. Не знаю, хто ти і що замислив, але я не буду твоїм співучасником у вбивствах. Тоді нам двом узагалі нічого не світить.

Він мовчав, а от погляд водія змінився докорінно, хоч я говорив українською. На його обличчі відбився і переляк і водночас надія. Очі, які намагались показувати спокій, забігали, а голос промовив:

– Хлопці… ви що… також? Ви з України? Це ж треба… Давайте знайдемо спільну мову. Я впевнений, нам вдасться її знайти. Якщо у вас якісь проблеми, то вам вигідніше, щоб я не боявся вас, а допоміг, що у моїх силах. Я тут уже п’ятий…

– Замовкни тоді, – промовив «наш». – Що це за коробки і пачки?

– Я тут на заробітках, – дохідливо пояснював той. – Це рентген-знімки, які я звожу до офісу приватного лікаря з різних установ. Потім розвожу назад…

Він плів усе підряд: про те, що керує бригадою прибиральників у супермаркеті, що сам також лікар, проте змушений заробляти на хліб на таких роботах у чужій країні.

– Повертай на хай-вей, – закомандував «наш». – І ніякої самодіяльності. Якщо раптом зупинятиме поліція – поводься природно. Це, – він вказав на Інгу, – буде медпрацівник з твоєї контори, а ти водій. Знімки возить вона, ти лише крутиш «баранку». Зрозумів?

– Так, звичайно.

А назустріч нам усе частіше траплялися поліцейські машини з увімкненими сиренами.

– Я хочу повторити свою вимогу, – промовив я, – якщо ти стрілятимеш у сторонніх людей, на наше сприяння не розраховуй.

– Я не стрілятиму в сторонніх людей, – його відповідь звучала безбарвно і, як на мене, непереконливо.

Інга була напруженою і мовчазною. Вона перелізла наперед і застигла, дивлячись туди, де зливались усі чотири ряди автостради.

– Ці знімки ми веземо з Мінесоти, центрального шпиталю. Нашого лікаря звати Джордж Мелоун. Він діагност за фахом, читає та описує знімки. У нього угода з багатьма закладами… – цей несподіваний земляк намагався сприяти нам, як міг. Інга лише кивала головою і я боявся, що половина цієї інформації виходить одразу ж у друге вухо.

Я озирнувся довкола. Тремтіння рук і ніг заважало зосередитися. Суцільний потік машин рухався хтозна-куди. Хто тут може зупинити його у намаганнях виловити трьох «зальотних»… навіть важко було якось нас охрестити. Адже ми не були одною командою. І раптова думка, як блискавка. Зникнути, загубитись у цій безодні під назвою Чикаго належало нам з Інгою. Лише двом. Без нього. Я був упевнений у цьому на всі сто. Навіть двісті. От тільки була одна обставина, яка змушувала замислитися – варто скористатися таким шансом, якби трапився вже, миттєво, чи ні. Ця людина, без сумніву, знала що робить. Отже, рятівник наш, який, можливо, все-таки мав на меті щось погане, міг багато знати про суть усього, що заварилося навколо нас. А воно не скінчиться тільки тому, що нам вдалося втекти з літака. Розвиток подій зміцнював мою впевненість у тому, що ми настільки комусь і для чогось потрібні, що нас шукатимуть вічно, доки не знайдуть. Тож розуміння обставин мало зіграти нам на руку.

* * *

Андруш сидів навколішки, зігнувшись і тримаючи руками обрубаний спис, що стирчав із живота. Козацька чуприна звішувалася з лоба, вкритого холодним потом. Сотник важко дихав, але жоден стогін не злітав з його вуст. Марія припала до землі поряд, затуляючи руками обличчя, сльози котилися по руках.

Устромивши до піхов знайдений у буджацькому возі ятаган, Тубілай схилився над пораненим сотником.

– Скоро ти помреш, невірний, – він промовив це тихо і впевнено, без тіні вдоволення чи навпаки жалю. Просто повідомляв тому, хто щойно бився пліч-о-пліч з ним, що має статися невдовзі.

– Знаю, – відповів Підкова.

– Ти врятував мені життя, невірний, – продовжував Тубілай. – Тому поплатився своїм. Яке твоє останнє бажання? Скажи, чого ти хочеш?

Андруш підняв на нього очі і так само тихо промовив:

– Відвези… панну… додому…

– Ні, – твердо сказав яничар-ага. – Ця жінка належить моєму повелителю, великому султану Сулейману-паші. Цього я не можу для тебе зробити.

– Вона не належить нікому, – заперечив Андруш. – Ти прийшов у чужі землі і взяв її, наче злодій…

– Усі землі – володіння всемогутнього Аллаха, – відповів Тубілай. – А мій повелитель – його намісник на землі. Отож усе належить йому.

– Ти обусурманився, брате… забув чия кров у тобі тече. Забув Бога…

– Ти просиш те, чого не можна зробити, – перервав його Тубілай.

– Не можна зняти з неба місяць… – ще тихіше промовив Підкова. – І сонце загасити не можна… а панну можна посадити у сідло і… Ти не дотримав обіцянки… Отже, невірний все-таки не я… Ти – невірний…

Голова козацького сотника похилилася ще нижче.

Тубілай підвівся, випрямляючи спину.

– Ти хоробрий воїн, – сказав яничар-ага. – Я можу зробити тобі милість, – рука його обхопила різьблений, з камінням ефес ятагана.

– Не потрібно… – не дивлячись на нього, відповів Андруш. – Не варто шаблю тупити. Ще згодиться…

Тубілай нахилився до Марії, беручи її за плечі.

– Ні! – заволала дівчина. – Залиш мене тут! Пусти! Пусти…

Вона знову почала видиратися і тут почула тихо промовлені сотником слова:

– Їдь з ним, дівчино… тепер інакше не вийде… там будеш як королева… тут зганьблять тебе… скоро повернуться… бережи тебе Боже… бережи її, невірний…

На стоянці буджаків залишилося тільки троє коней. У небі кружляли шуліки. Диск сонця над обрієм уже став сліпучо-яскравим, але очі козацького сотника дивилися на нього, не відриваючись. Тому що бачити вже не могли.

Непрохані гості

Коли людину припинають наручниками, попередньо отруївши їдким газом, від якого мізки стають «а ля ваш», а потім везуть невідомо куди, здається, мусиш бути щасливим від будь-яких змін. Тим паче, коли за кілька годин після цього вдається сісти у м’яке крісло без наручників. Саме у такому кріслі сидів тепер я і навіть тримав у руках другу пляшку кока-коли. А розум вперто сверлила одна думка – зовсім протилежна.

Інга всілася чимближче до мене, навіть підсунула крісло. Вона також боялася нашого рятівника. І що вже було казати про Івана, нашого земляка, якого на п’ятому році перебування у Штатах спіткала така прикра несподіванка! Та він тримався чи не найкраще з нас. Відчувалося, що цей не надто показний чоловік уміє давати собі раду у різних ситуаціях. Його витримка взагалі дивувала.

– Ваню, – якомога спокійніше сказав я. – Ми не з ним. І зробити тобі щось погане не дамо…

Наш «рятівник» підвівся і пістолет з’явився у його руці. Автоматично підвівся і я. Кого-кого, а мене він не має продірявити, бо для чого ж було витягати з літака? Інга зблідла.

– Зараз ти посидиш окремо, – промовив він до Івана, – а ми поговоримо.

Рука з пістолетом зробила запрошуючий жест. Це означало, що мені також належало йти. Хоча, гадаю, і він також розумів, що ми не накиваємо п’ятами. Куди нам, остаточно зацькованим невідомо ким, ще й у чужій країні!

У квартирі-офісі Джорджа Мелоуна, яку він оглянув одразу, знайшлося для цього ідеальне приміщення – лабораторія для проявлення знімків. Майже порожня, без вікон, з металевою трубою водопостачання. На ній і заклацнулися браслети, а ми повернулися до кімнати.

– Тепер може поясните нам, що усе це означає? – висловила побажання Інга.

– Ви праві, нам треба якось порозумітися, – промовив він, ховаючи зброю. – Адже ми маємо бути союзниками, інакше… Я ще якось видряпаюся, а ви уявіть, що вас чекає.

– Якраз цього ми не уявляємо, – сказав я.

– І ви б хоч сказали, як до вас звертатися, – додала Інга.

– Як забажаєте, – з руху, зробленому плечима, було видно, що йому дійсно однаково. – Назвіть як хочете, тільки не забудьте потім. Давайте, я буду Марком Колінзом.

– Ви американець?

– Якщо вже ми тут, краще бути американцем.

– І що ви, Марку, збираєтеся робити далі? – звісно, ну хто як не Інга мала брати ініціативу у діловій розмові.

– Далі ми повинні тут загубитися. Вас шукають серйозні структури. І до їхніх рук вам краще більше не потрапляти.

– Які це структури? – запитала вона.

– Це… – той, кого тепер належало називати Марком Колінзом, на мить замислився. – Скажімо так, спеціальний відділ їхньої розвідки, яка зветься ЦРУ, ви чули, напевно.

– А на хріна ми їм? – не витримав я.

– Скажімо так, для дослідження.

– Тобто…

– Тобто після цих досліджень від вас навряд чи щось залишиться.

Я слухав ці лаконічні фрази і все холонуло всередині. І це, звісно, заважало повною мірою зрозуміти його. Іноді мені взагалі ставало млосно. Я підвівся і, пройшовши по кімнаті, сперся на підвіконня. Марк сидів спокійно, лише провів мене поглядом. Відчинивши кілька дверцят у різних шафах, я таки знайшов бар. Очевидно, лікар Мелоун рідко вживав алкоголь, оскільки дві пляшки віскі і ще якась мура були закорковані. Нервово здерши етикетку, я почав витягати пробку.

– Не варто, – похитав головою Марк.

– Я не збираюсь напиватися. Просто важко від усього цього. Допінг, розумієш? – і глянувши на нього майже по-ворожому, перехилив пляшку.

Те, що він мені дозволив, усе-таки допомогло. А потім він відібрав пляшку і вказав на крісло.

– І за те дякую, – промовив я. – А тепер скажи, на біса воно їм?

– Ви становите для них інтерес, тобто ваша аномалія.

– А конкретно? – вчепилася Інга. – І чому ми?

– Ну, чому ж тільки ви… не тільки.

– А хто ще? – не вгавала Інга. – Наче не чути було, щоб такі люди регулярно пропадали. А їх і в Штатах вистачає. Один на триста тисяч. Знаєте скільки це для багатомільйонної країни? Чому саме ми? Кажіть! Ви ж знаєте…

– А яка твоя роль у цьому? – запитав я. – Ти з якої служби?

– Я сам по собі. Поки що.

– І ото рятуєш нас по доброті душевній?

– Та ні, не зовсім.

Він знову думав лише якусь мить, а потім почав… роздягатися.

– Це що, чоловічий стриптиз? – пробурмотів я.

Йому, цьому Маркові, було що показати: грудна клітка просто-таки залізна, треновані м’язи. Роздягнувся лише до пояса і тоді зробив запрошуючий жест.

– Не хочу бути марнослівним. Послухайте, де у мене серце.

Але ми сиділи і не ворушилися.

– Прошу дуже!

– Послухай, – запросив я Інгу. – В принципі, ми маємо це знати напевно.

– Чому я? – знизала плечима вона.

– Тому що я чоловік і мені не надто приємно до нього притулятися.

– А мені що, має бути приємно?!

– Я чекаю, – нагадав Марк.

Вона підвелась і, нахилившись, притулилася до його грудей кілька разів і з різних боків, а потім розвела руками:

– Це правда.

І тоді я, зітхнувши, особисто повторив обстеження, скривившись при цьому. Він не брехав. А Марк, одягнувши светр, узяв з полиці першу-ліпшу книжку і погортав її лівою рукою. Потім налив у кружку кока-коли і розмішав ложкою, а тоді, взявши листок і ручку, написав знову ж таки лівою рукою: «Я дійсно бажаю допомогти вам. Але для цього нам належить діяти узгоджено. Ви маєте вірити мені і слухатись. Лише так у нас буде шанс». Нижче він поставив підпис.

– Як бачите, я повністю дзеркальна людина.

– Ну, на рахунок слухатись… – задумливо промовила Інга. – Тут у нас може не бути вибору. А от вірити… Для цього з вашого боку потрібні якісь переконливіші аргументи. Ви так і не пояснили нам, що конкретно все це означає. Для чого ми їм, як потрапили ви самі у цю історію, як дізналися про нас. Що вас з ними пов’язує…

– Ти не проста людина, – додав я. – Завалити купу цеерушників, отак запросто… Ти якось вистежив їх, був у курсі справ, що вони нас везуть. Зрештою, ти мусив проходити спеціальну підготовку більш ніж серйозно. Ти з кимось пов’язаний і мусиш на когось працювати. І зараз вішаєш нам «локшину», а хочеш, щоб тобі вірили. Як можна вірити?

– Я вас урятував.

– Не знати для чого, – вставила Інга. – Не знати, що у вас на меті. Може нас чекає щось ще гірше.

– Людина не може знати напевно, що на неї чекає, – знизав плечима Марк. – Здатна лише припускати. А припущення базуються на аналізі подій та фактів. На ґрунті подій, пов’язаних зі мною, у порівнянні з попередніми ваші припущення не мали б бути поганими.

Як хотілося мені запитати його зараз про людей, які упродовж останніх кількох місяців «наклали лапу» на мене і були фактично моїми господарями!

Я відчував, що Марк знає, хто вони такі. Проте міг і не знати. Взагалі не знати про мої останні пригоди. І тоді навряд чи вартувало передчасно розкривати усі карти.

– А ви до якої розвідки належите? – в’їдливо запитала Інга.

– Уже ні до якої.

– А до якої належали раніше?

Марк мовчав, закиданий нашими питаннями. У його погляді й зараз не було розгубленості, проте у мене виникло припущення, що ліквідувати нашу охорону і посадити літак для нього було легшим завданям, аніж встановлення контактів з нами.

– Ви крутите, – заявила Інга. – Ви дійсно не говорите нам усього. Ви не пояснили головного – чому допомагаєте нам. Такий аргумент, як доброта душевна, ви вже пробачте, я не приймаю. Не знаю, чи це дійсно правда, що над нами трьома висить одна загроза, але якщо так, то майте на увазі, не розраховуйте на нас до кінця. Навіть такий, як ви повинен мати захищену спину. Щойно нам здасться, що краще без вас – ми вас покинемо. Підставимо… усе що завгодно. Якщо хочете розраховувати дійсно на довіру, то це робиться не так.

– Ми хочемо зрозумілого пояснення чому ви з нами проти них.

– Тому що у мене немає вибору, – повторив Марк. – Я дійсно сам-один. І ви також. Утрьох легше.

– Ні чорта, – заявив я. – З твоїми навичками ми для тебе тягар. І вижити тобі легше самому.

– Окрім бажання вижити існують ще переконання.

– У таких як ви, не може бути переконань, – упевнено промовила Інга. – Якщо ви вважаєте мене за ідіотку, будь ласка…

– Де ти набув цих навичок? – гнув я своє. – Конкретно скажи, де ти навчався як проникнути у літак і перестріляти загін професіоналів? Звідки у тебе зброя? Відповідай так, щоб ми розуміли. Або не розраховуй на довіру.

Зрештою, ми виговорилися. Він сидів спокійно і, здавалося, більше не звертав уваги на наші наскоки. Але я бачив – він думає. Про що? Варто чи не варто? На мить, коли наші погляди зустрілися, мені здалося, що ця людина дійсно готова розповісти щось таке, після чого у нас вже не буде запитань.

– Я втомилася, – повернулася до мене Інга. – Мене починає лихоманити. Я хочу лягти і вкритися. Сподіваюся, ви дозволите? – останнє стосувалося Марка.

Вона влаштувалася на диванчику у кутку і я накрив її якимось простирадлом, розуміючи, що й сам не проти заплющити очі. Надто багато сталося такого, що…

– Гаразд, – так несподівано промовив Марк, що ми мимоволі здригнулися. – Нехай буде по-вашому. Я розповім усе як є насправді. Колись і комусь це потрібно зробити.

Правда, схожа на брехню

– Гаразд, – промовив Марк, всідаючись навпроти нас. – Як бажаєте. Ви хочете правди – нехай. Хоча, вона вам не сподобається. Причиною ваших негараздів дійсно є ця аномалія, хоч як крути. Хоча… – він замислився, підшукуючи слова. – Загалом її не варто так називати.

– Чому? – не зрозуміла Інга.

– Тому що насправді це не аномалія. Це якраз норма. Аномалія – навпаки, коли серце зліва.

– Нормально… – Інга навіть сперлася на лікоть. – І звідки у вас такі сенсаційні дані?

– Не іронізуйте, краще послухайте, – продовжував Марк. – Якщо вже хотіли. В нормі для людини, як корінного жителя Землі, праве розташування серця і відповідне розташування внутрішніх органів. Побудова ж центральної нервової системи, кажучи по-простому, головного мозку, навпаки – ліва. Тому нормально для людини бути ліваком, користуватися лівою рукою. Отже, нормальна людина, так, як її створила природа, еволюція, має серце та шлунок справа, печінку та апендикс, відповідно, зліва і користується лівою рукою.

– Тобто усі ненормальні, – гмукнув я, – лише ми…

– Та ні, не лише. Але нормальних, як ви кажете, дуже мало. Настільки, що їм важко знайти одне одного. Ми – залишки корінного населення Землі. Близько чотирьохсот років тому Земля була загарбана цивілізацією… назва її вам нічого не скаже. Її на мові землян узагалі не існувало. Це зовсім інша форма життя, вам навіть важко буде зрозуміти. Земляни не знайшли шляхів протидії цій формі і зазнали поразки.

Я мовчки подивився на Інгу, вона на мене. Запало ніякове мовчання.

– Чотириста років тому, – зрештою якомога делікатніше зауважив я, – це часи, коли ще не було навіть літаків. У нас тоді запорозькі козаки товклися з турками та поляками за допомогою шабель і перших примітивних гармат. Куди вже до боротьби з міжпланетним розумом…

– Дарма іронізуєте, – знизав плечима Марк. – А ваші «вражаючі» знання історії – також наслідок нашої поразки у цьому міжпланетному конфлікті. Цивілізація, про яку йдеться, першою дісталася до нашої галактики, розташованої на периферії міжгалактичної асоціації. Розвиток цивілізації землян на той час був настільки високий, що дозволяв їм шукати зв’язки у Всесвіті. Назвемо їх флоїдами, власне, така назва була у вжитку в нас за часів цього конфлікту. Швидкий розвиток землян становив загрозу для панування флоїдів у цій частині міжгалактичних шляхів. Земляни на той час вийшли далеко за межі Сонячної системи і не тільки. Те, що ми маємо зараз, – хоч про що б йшлося – космічні розробки, електроніка, медицина… Це не те, що жалюгідні залишки нашого доробку, – взагалі ніщо.

Ми з Інгою знову перезирнулися, цього разу вже не хвилюючись – помітить він чи ні. «Хворий…» – тепер уже знизав бровами я. «Отого найменше чекала» – ледь помітно хитнула головою Інга.

– Населення Землі було повністю знищене, – плів далі Марк, не переймаючись нашою оцінкою. – Майже повністю. Вони залишили дослідні партії землян не більше кількох тисяч – свого роду розсадний матеріал, і за допомогою генетичних перетворень створили нове населення, яке і живе зараз на нашій планеті. Флоїди – надзвичайно сильна цивілізація з високим рівнем науки і технологій. Вони створили раси – чорних, білих, жовтих, утворили нації, змінили розташування внутрішніх органів, вплинули на розумовий рівень, сферу емоцій і багато іншого. В результаті цього за короткий час Землю заселили люди, у яких залишилось мало що спільного з їхніми пращурами, і які є генетичними мутантами – настільки зміненими, що… – він лише розвів руками, – що це повністю влаштовує цивілізацію флоїдів і не становить їм найменшої загрози.

Ми мовчали не те щоб у розгубленості, просто не знали, що кажуть у таких випадках. Я особисто не міг збагнути, як тепер поводитися. Ніяково почуваєшся, коли змушений сказати хворому на голову, що розумієш, що він не сповна розуму. У цього ж, обтяженого понадцінними ідеями, крім усього була зброя і неабиякі навички головоріза, а на додаток розуміння, що ми йому украй потрібні, як і він нам.

– Нормально, – зрештою скривилася Інга. – Рада була вас зустріти. Так би жили ми, Володю, і не знали б, що мутанти.

– Та ні, ви якраз не зовсім, – заперечив Марк. – Ви якраз не належите повною мірою до тих, хто зроблений за зразками флоїдів. Коли остаточно стало відомо, що землян чекає поразка, у залишках нашої цивілізації було створено комітет порятунку, який змістив законну владу, котра стояла за боротьбу до останнього, і прийняв єдино правильне рішення. Населення Землі на той момент було в основному винищено і у кількох точках земної кулі, фактично, на кожному материку флоїди вже створили генетичні станції, які з дослідних партій землян продукували нове населення – те, що потім безкінечно воюватиме між собою, сповідуватиме різні релігії, створюватиме різну культуру. Вони виводили тих, які встановили потім владу грошей, культ насилля – усе те, що ніколи не дасть теперішнім землянам досягнути розвитку, який би міг загрожувати цивілізації флоїдів. І розуміючи відсутність найменшого шансу на перемогу, комітет порятунку заклав власну генетичну станцію, на якій з добровольців було створено клони людей, подібних за багатьма ознаками новим землянам – тим, яких тепер сотнями тисяч продукували флоїди. Для чого… – Марк зітхнув, збираючись з думками. – Земна поверхня надзвичайно велика і важко на такому просторі відловити механічно усіх корінних землян. За розрахунками флоїдів їх узагалі не мало залишитись жодного. Основною відмінністю новостворених флоїдами людей, звісно, було не протилежне розташування органів – це другорядне. Властивості мозку – ось що мало вирішальне значення. І після закінчення основних перетворень флоїди збиралися запустити систему сканерів, які відсканували б сто відсотків поверхні Землі і зафіксували б усіх до єдиного, хто залишився зі старих землян. Одразу б їх знищили. Тому комітет порятунку розробив програму власних генетичних перетворень, на відміну від тих, що робили флоїди, – зворотніх. Цих людей можна було б повернути до нормального стану, тобто не їх, а їхніх дітей. Матриця, програма цих зворотніх перетворень була надійно захована. Зробити вдалося небагато. Сили флоїдів прорвали останню захисну лінію і все довелося одразу згорнути. Часу на досконалу розробку цього проекту не було, тому досягнути вдалося лише найнеобхіднішого – перетворень мозку. Розташування внутрішніх органів у створених землянами власних мутантах залишилося тим самим, що полегшило завдання флоїдам пошуку тих людей – нехай їх тепер не брали сканери, дія яких будувалася на фіксуванні імпульсів нейронів головного мозку з відстані, тим не менше, розрізнити їх ставало можливо, адже усі їхні теперішні земляни були з лівим розташуванням серця, наші ж так і залишилися з правим.

– Послухайте, а навіщо усе так складно? – не витримав я, мимоволі стежачи за його розповіддю. – А не легше було отим, ну, фруїдам, просто винищити усіх? І забрати наші земні багатства? Навіщо стільки головного болю? Створювати нове населення… Для чого?

Інга зиркнула на мене з осудом. Вона не бачила сенсу ще більше «заводити» цього божевільного.

– Флоїдам, – виправив Марк. – Земні багатства їх не цікавили взагалі. Мова іде про панування цивілізацій у Всесвіті. На тлі цього земні багатства – крапля у морі. Я ж вам пояснюю, флоїди – зовсім інша форма життя. У них немає рук, ніг і усього решта. У них не б’ється серце і не тече кров, а тому й не потрібні земні багатства. Вам важко це збагнути. Ішла мова про панування нашої чи їхньої форми життя у цій частині галактики через мільйони років! Ось що стояло на кону. А ще такі їхні дії обумовлювало існування міжгалактичної асоціації, яка стоїть над усім і забороняє агресивні форми вирішення протистояння між цивілізаціями. Флоїди зуміли дістатися до нас першими, і на той час міжгалактична асоціація й гадки не мала про цивілізацію землян. Та освоївши цей напрям, флоїди за усіма чинними конвенціями мали надати дані про міжпланетні системи, що існують тут. Знищення ними землян автоматично викинуло б їх з асоціації.

– А звідки б асоціація дізналася про знищення землян? – не вгавав я. – Зрівняли б усе із землею – менше б клопоту було.

– І зрівняли б, – погодився Марк. – А представники асоціації побачили б після цього планету, де за існуючими умовами мало б уже давно виникнути і розвинутися життя, а там пусто. Ні, флоїди зробили усе правильно. І асоціація подивилася б на нас як на… – він розпачливо похитав головою, – як на примітивних тварюк, яким за перспективами розвитку нічого не світить. Нас би просто залишили у спокої, махнули рукою, образно кажучи. Варіться, мовляв, у власному соці: бийтеся, кохайтеся, мастіть собі голову. І ніякі флоїди більше сюди б ніколи не зазирнули. Про нас би забули усі й назавжди.

– Забули б… – повторив я, ставлячи наголос на отому «б».

– Ви вірно помітили, – згодився Марк. – Поки що цього не сталося. Тому що Міжгалактичної комісії – назвемо так цю структуру – ще не було. І ми, ті, що ще залишилися, маємо донести до них те, що відбулося на Землі. Інакше… Інакше наша цивілізація зникне безповоротно. Перетворені за нашою програмою поступово виродяться, винищаться. Відтворення корінного населення, землян, а отже і цивілізації, стане неможливим. Поки що це можливо.

– Послухайте, а як ви поясните те, що я, як ви кажете, корінна, чи як там – нами перетворена людина… Словом, чому я не знаю усього цього? Чому ви знаєте, а я ні?

Поштовх, отриманий мною кудись у бік, був доволі відчутним. «Припини» – просили її очі. Інга вважала за потрібне дати виговоритися цьому божевільному, а потім вдати, що тему «проїхали».

– Генетичні перетворення мають декілька ступенів. Я – перший ступінь. Я більш досконалий, – не збираючись червоніти, пояснював Марк. – Я можу більше, аніж ви. Я син двох перетворених першого ступеня, а мої батьки – також діти перетворених першого ступеня, а їхні батьки чи діди вже створені від справжніх двох землян. Тому мої діти, якщо застосувати зворотні генетичні програми, стануть справжніми землянами у першому ж поколінні. Зате мене легше знайти, вирахувати. У мене більше відмінностей від людей, які є продуктами флоїдів.

– Від усіх нормальних людей, – не стрималась Інга.

– Нехай буде так, якщо це вас більше влаштовує, – погодився Марк. – А ви – другий або третій ступінь. Ваші батьки, діди мали шлюби з мутантами, створеними флоїдами, або як ви кажете – нормальними людьми, – він криво посміхнувся. – Тому ваші діти навіть від мене не стануть справжніми землянами – тільки першим ступенем, та й то лише за умов, якщо застосувати зворотні генетичні програми. І вже їхні діти з дітьми також першого ступеня шляхом таких самих перетворень можуть дати покоління справжніх землян, яких має побачити Міжгалактична комісія.

Але Інгу, здавалося, не цікавила ніяка комісія.

– То ви… хочете сказати, що… бажаєте мати зі мною дітей?!

– Жінки першого ступеня мені знайти не вдалося, – спокійно відповів Марк. – Саме тому я і рятую вас, а ви дивувалися, з яких то таких переконань… Ви, судячи з ваших даних, належите до другого або третього ступеня. На жаль, інших, кращих варіантів у нас немає.

– У нас?! – голос Інги, як на мене, зовсім недоречно набув тих командних відтінків, які свого часу добре пояснили мені стан речей в її київському офісі. – Шановний, не у нас, а у вас. У вас немає не те що кращих, а взагалі ніяких варіантів, якщо ви ведете мову про мене. Ви хочете сказати, що я змушена буду спати з вами? Дорогенький, нехай краще американці усе життя воюють з іракцями, а мусульмани вішають буддистів. Мені на це начхати! І тепер ви хочете, щоб я вам допомагала, знаючи, що наприкінці ви мене зґвалтуєте?!

– Навіщо ви так? – заперечив Марк. – Якщо це для вас має принципове значення, існують інші шляхи, хоч цей, звісно, найпростіший. Є штучне запліднення, коли у вас беруть лише яйцеклітину…

– А ключа від квартири?! – скочила на ноги Інга. – Шановний, за вами дурдом плаче. Та я вам сечі на аналіз не дам, не те що яйце…

– Секунду! – я здійняв обидві руки, стаючи між ними. – Почекайте, не кричіть, є одне запитання.