Текст книги "Емісар"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 19 страниц)

Мрії про Марію

– Ти правий, – сказала Інга. – Не варто себе зайве накручувати, але драпати звідси потрібно при першій же можливості. Навіть якщо з ризиком для себе. Тоді твої мрії колись справдяться. То про що вони?

– Нічого особливого, – я перевів подих після цієї перепалки і посміхнувся не конче весело. – Так… мрії про Марію.

– Це що, – вона здивовано скинула бровами, – кохання мається на увазі?

– Та ні. Мається на увазі кіно.

– Що означає «кіно»? – не зрозуміла Інга.

– Просто. Зняти фільм – ось моя мрія. Та, що ніколи не справдиться.

– Чому? – запитала Інга. – Чому ти так упевнений?

Мені довелося розповісти їй про те, що в нашій країні кіно як такого взагалі немає, що справа ця потребує чималих грошей, налагодженої індустрії і таке інше. Якщо ж брати до уваги, яке саме кіно крутиться у моїй голові вже не один рік, то надій на це взагалі жодних.

Інга слухала з інтересом і мовчала, а я відчув, як заспокоююся, як відходять кудись убік важкі та невтішні думки. Зняти кіно, в якому головну роль гратимеш сам… Це дійсно була мрія. Справжня. Велика. Досі про неї я нікому й ніколи не розповідав. Це було моє, внутрішнє, і якби не трагізм нашої ситуації, навряд чи я б спромігся поділитися нею з жінкою, навіть настільки блискучою, хоч якого б героя вона у мені бачила. Зараз усе було інакше. Що, як я мрію востаннє?

– Не знаю… Напевно, все-таки тобі варто позаздрити, – задумливо промовила Інга. – Навіть якщо тобі за все життя не вдасться її здійснити. Я раніше ніколи такого не розуміла. Я прагматична людина… Але… От зараз ти їдеш і думаєш про неї. І напевно, тобі легше дивитися у майбутнє, хоч яким би воно було.

– Навряд чи, – не згодився я. – Мені, навпаки, важче. Порівняно з іншою людиною у мене в плані «є що втрачати» – на одне більше. І якщо… Словом, разом із життям у мене заберуть і цю мрію. А вона… можливо, вартує більше ніж усе моє нікчемне життя. Що воно є? Ні дому, ні сім’ї, ні друзів… нічого. Лише тиняюся по світі. Якби не було ще її, можна було б вважати себе просто сміттям – так, чисто наодинці з собою.

– Ну, це, я гадаю, ти перебільшуєш, – сказала Інга. – А знаєш, я дуже люблю кіно. Гарне кіно. Звісно, не дивлюся увесь цей примітивний мотлох, який крутять щодня. Але коли випадає вільна година, стараюся знайти щось гарне. Знаєш, як правило, я дивлюся фільм перших десять хвилин і мені усе стає зрозуміло – варто чи не варто. Потім або дивлюся до кінця, або вимикаю. А з чого починається твоє кіно? Зроби так, щоб я побачила оцих перших десять хвилин. Можеш?

Такої цікавості я від неї не чекав. Тому й замислився. А потім відповів:

– Можу, звісно. Хоча… Початок – річ, яку десять разів можна змінити. Проте останнім часом я уявляю його переважно однаково.

Її очі дивилися на мене, підштовхуючи увімкнути оту «кнопку», після якої на екрані заблимає і під інтригуючу музику з’являться титри:

Кінокомпанія така-то представляє…

Фільм Володимира Байди

«ОСМАНСЬКА БАЛАДА»

На якусь мить настала тиша і на екрані з’явилася панорама містечка з зеленими садами, що обгортали старовинну ратушу і базарну площу, на якій веселився люд. Грали музики, танцювали дівчата у вишитих сорочках, довкола все вирувало. Гуділа корчма, а пишна сердита жінка товкла чим попадеться чоловіка, який вже ледве тримався на ногах. Босі та веселі бігли діти з патиками замість шабель. І по усьому цьому пливли титри з іменами відомих кіноакторів.

А за церквою на площі дзвеніли справжні шаблі. Кремезний, роздягнутий до пояса козак тримав рівновагу на грубому стовбурі, кинутому з опори на опору на висоті людського зросту. Крива шабля у його руці виблискувала на сонці і виписувала кола. Супротивник його був менший, але спритний. Він намагався підсісти і, відбивши удар лицаря-красеня, скинути його вниз. А натовп кричав, розпалюючись усе більше від видовища двобою. Нарешті запорожець підскочив, пропускаючи попід чобітьми клинок меншого і від душі вгрів його згори своєю важкою зброєю. Удар вийшов плазом, але й цього вистачило, щоб невдаха розпростерся під стовбуром у пилюці. Переможець підняв обидві руки.

– Чорти б його розпротуди… – вилаявся Чуб – старий полковник. – Зараз я сам візьму шаблюку і нехай краще моя сива голова покотиться по пилюці, аніж дивитися на таке!

Його заспокоювали обидва небожі, один з яких уже встиг вивалятися під стовбуром і тепер кульгав з не вдоволеним виглядом.

– Ну що, Чубе? – кричав Самійло – кошовий запорожців, котрі стояли тепер у містечку. – Де ваші гетьманські молодці? То чиї золоті будуть? Ну? Тягни горілку, старий скнаро! І красуня твоя нехай наливає усім моїм хлопцям, як було обіцяно!

Обоє – і запорозький кошовий, і гетьманський полковник – вже були добряче напідпитку і зупинити забаву, яка загрожувала перерости у бійку, було важко. Гетьманські козаки обирали останнього, хто мав би нарешті втерти носа заривистим запорожцям.

– Шкода… – кидаючи спересердя шапкою у траву, промовив молодий запорозький сотник Андруш Підкова. – Шкода, їй-бо що не служу я гетьману. Був би там.

– А Чуб зараз чорта з дияволом на службу візьме, аби Вараву звідти скинути і у пилюці виваляти, – загиготів Клим Думка, котрий стояв поруч. – Іди, спробуй. Тільки Варава тобі дасть такої прочуханки, що потім і гетьманської служби не втягнеш, не те що на Січі!

А в центрі натовпу знову задзвеніли шаблі. Останній вояк з боку козаків насідав завзято, але запорожець тримався міцно. Його оселедець, закладений за вухо, вибився і тепер мотиляв перед очима, проте це йому зовсім не заважало.

– Ну!!! Товчи його! Рубай!!! – Чубове обличчя бралося багрянцем. Червоніло й розпалювалося усе навколо. Гетьманські козаки кричали, підбадьорюючи товариша по зброї, запорожці свистіли й гукали так, що закладало вуха.

А обранець полковника вже присів під потужними ударами Варави і той зрештою просто пхнув його чоботом під загальний сміх.

– Ну! – кричав кошовий. – Давай, старий скнаро, ще діжу горілки зверху і ще двадцять золотих. І нехай твоя красуня-доня поцілує переможця.

І став тоді ще трьох!

Ці викрики викликали загальне вдоволення. А старий полковник уже розштовхував небожів і синів, намагаючись витягти з піхов і свою шаблю. Запорожці реготали, а наближені марно переконували Чуба віддати золото й оковиту, аби уникнути гіршого. А бійка вже загрожувала здійнятися у самому гетьманському таборі, та найбільш миролюбним удалося схилити полковника до мирного вирішення конфлікту. Побачивши це, Самійло видерся на колоду поруч з Варавою і загорлав:

– Ну! Що, немає більше хлопців-молодців? Що, ніхто не хоче? То нехай дідько вам у пельки начхає! Ну, хоч хтось!

Той, хто вийшов з натовпу, взагалі не мав при собі зброї. Він мовчки підійшов під самий стовбур, вклонився кошовому і показав на колоду. Запанувала тиша.

– Хто ти, чоловіче? Язика проковтнув, чи що? – запитав згори Самійло.

– Не говорить він, – промовив згорблений каліка без руки, який вештався поруч із незнайомцем. – Був у турецькому полоні, язика йому вирвали. Хоче з вашим лицарем силою помірятись, як дозволяєте…

– Ну нехай… – розвів руками кошовий. – Не можуть гетьманські вояки – нехай буде німий. Вилазь, брате, коли бажаєш. Але перехрестися, щоб добрі люди бачили, що ти не бусурманин! І дайте йому шаблю. А ти, Чубе, мусиш взяти того чоловіка на гетьманську службу, як переможе!

Запорожці гиготіли, заглушуючи його мову. Не сміявся тільки Підкова, який від самого початку бачив на колоді лише себе.

– І каліку його – також на гетьманську службу! За тлумача! Він же німий!

Дзвін шабель перервав несамовитий регіт. Незнайомець – кароокий широкоплечий чоловік, тримався легко і впевнено, вчасно задкуючи по круглому стовбурі і відбиваючи удари Варави. А той не на жарт замислив задати йому прочухана. Запорозька шаблюка у жилавій руці виписувала дивні лінії, загрожуючи розсікти нахабу навпіл.

– Уб’є насмерть, чортів Варава… – взявся за голову Клим, – хай мені грець…

Гул здивування прокотився у натовпі, коли незнайомець перекинув клинок у другу руку, ще й розвернув його кривизною, наче збирався битися тупою стороною зброї. Не втрачаючи рівноваги, він кілька разів ухилився, а потім зловив обернутою шаблюкою, наче місяцем, клинок запорозького лицаря. Вони вперлися шаблями лише на якусь мить і вона виявилася згубною для Варави. Німий одразу ж відсахнувся, забираючи клинок і рівновагу було втрачено. І одразу ж запорожець отримав удар плазом під коліно, а потім руків’ям шаблі просто в обличчя, після чого вкарбувався могутньою спиною у пилюку. Усе навколо замовкло, коли Варава напружився, пробуючи піднятися, а потім зм’як, не в змозі прийти до тями. Переможець застромив зброю у стовбур і голіруч скочив на землю.

Крики почали лунати одразу і це вже були гетьманські козаки. Чуб проштовхався наперед і з усієї сили поцілував незнайомця під галас своїх вояків. Старий полковник вимахував руками і навіть просльозився, задоволений, що нехай хоч не його хлопці, а цей німий провчив нахабних запорожців і врятував свято. А за кілька хвилин він уже трусив перед носом свого рятівника золотими під схвальні вигуки воїнства.

Підкова мовчки підняв шапку, плюнув спересердя і, проштовхуючись крізь натовп, рушив геть.

– Куди? – гиготів позаду Клим. – Зараз Чубова донька-красуня чарку підноситиме! Ти ж хотів цілувати її! То хоч подивися, бовдуре…

Незнайомець, спокійний та незворушний, лише притулив руку до грудей і вклонився полковникові, роблячи руками якісь незрозумілі для усіх знаки.

– Каліка! Де каліка? – загукали люди.

І ось зрештою поруч з’явився той, кого через слабкість давно вже відштовхали від переможця.

– Що він говорить? – запитав Чуб. – Кажи, нещасний.

– Дякує, пане, що ви з ним говорите. Він бився за гетьмана і побував у турецькому полоні на галерах, звідки втік. Він каже, що золото йому не потрібне, нехай пан полковник віддасть його своїм воякам, які хоробро рубалися. А горілку, усю діжку, нехай поставить отут, і козаки разом із запорожцями п’ють, як брати. А йому, якщо ваша воля, нехай налиють оту одну чарчину, яку шановний пан обіцяли…

Вигуки залунали над майданом з новою силою, а старий Чуб наказав негайно привести доньку. Вона була поруч увесь час, за церквою у колі дівчат. Натовп затамував подих, коли її тремтяча рука взяла налиту до країв чарку і піднесла незнайомцю. Його волосся розкидалося по лобі, здавалося, він нічого не бачив, коли зігнувся у поклоні перед дівчиною та старим полковником, беручи з її рук чарку. Та це лише здалося усім, хто стояв навколо. Очі його, спокійні та впевнені, блиснули з-під кучерів лише раз і вона здригнулася, почервонівши, а потім уся спалахнула і сховалася за батька та братів. Натовп гудів.

Звуки гуляння залишилися далеко позаду. З полковникових льохів таки викотили ще діжку, наче збиралися упитися до смерті. Назустріч трапився ще один віз, останній і двоє – німий переможець і каліка звернули з гостинця. Він ледве кульгав, насилу встигаючи за своїм мовчазним супутником, шапка якого знову була вдягнута, а розстібнута свитка розкидалася, збиваючи китички з високої неторканої трави. Біля обрію темнів гай. Вони ішли мовчки, огинаючи Чортову Гору. Та й хто мав говорити? Хіба каліка сам до себе.

А з гілок крайнього дерева прудкий чоловік, вдягнутий у темне, скочив донизу, повідомляючи інших про наближення двох. Їх було багато. Кожен тримав за збрую коня, рот якого зв’язував шкіряний ремінь. Кожен був озброєний кривою шаблею та кинджалом і готовий будь-якої миті до нападу. Той, хто щойно вартував на дереві, підійшов до високого у чалмі і промовив стиха кілька слів, які почуло тільки листя. Пальці ватажка обхопили руків’я шаблі.

Обоє так і увійшли під крони дерев. Він – широким кроком, дивлячись тільки собі під ноги. Каліка – дрібною кульгаючою ходою. Мить – і кілька людей у темному виступили вперед, обступивши подорожників. Німий скинув шапку і свитку. Ватажок схилився у низькому поклоні, простягаючи йому чалму і ятаган, заточений з протилежного боку.

– Виступаємо перед світанком, – промовив той, хто відтепер тут був повелителем.

* * *

– Ну що, вимикаємо? – запитав я.

Інга була наче не тут, але мені здалося, що і не у моєму незнятому кіно. Проте явища «повернення» не відбулося. Напевно, вона все-таки була у «кінозалі».

– І хто ж ця людина? – запитала вона.

– Начальник корпусу яничарів султана Сулеймана II. По-їхньому – яничар-ага.

– Це десь так шістнадцяте століття? – запитала Інга.

– Сімнадцяте, – уточнив я.

– Можливо. Я не настільки сильна в історії, – вона прибрала свої ноги з моїх і запхала їх у пінетки. – Дякую. Відпочили. Не можна розслаблятись. І що ж він робив у наших краях? Склалося враження, що прийшов не як завойовник. Більше схожий на злодія.

– Усе вірно. Потрапив у немилість до султана на вершині свого сходження. Не попередив один заколот серед яничарів і Сулейман-паша наказав стратити його за це. Та в останню мить владика вирішив, що так буде не надто розумно. Він, знаєш, виношував одну ідею-фікс. Його візир, ведучи свого часу переговори з нашим гетьманом, побачив доньку одного полковника з оточення гетьмана. Ну от і випадково сказав своєму повелителю про те, що такої краси немає не те що у султанському гаремі, а й на усьому Сході. Сулейман його, звісно, стратив за такі необережні вислови, але сам захворів на цю невдалу ідею. А історична ситуація тоді якраз була такою, що не з руки було розпочинати війну навіть задля подібних речей. От і спровадив султан у «відрядження» свого нині опального кращого воїна з сотнею яничарів, пообіцявши у разі успіху пробачити. Ось такі справи.

– Нормально, – похитала головою Інга. – Ну, далі уявляю собі: він її, звичайно, викрав, а отой… ну, був там такий начебто епізодичний персонаж… Підкова, так? Сотник. Я помітила. Ото він за ними поженеться, ну і на фінал їх лишиться якраз двоє – сотник і цей турок. Ну і… «побєда будєт за намі». Так, Вовчику? Ну, звісно, ще там мусить бути і по ліричній частині хепіенд. Бачиш, з моїм досвідом шанувальниці кіно усе відомо наперед. А ту дівчинку, ну, що полковника донька, її Марією звати? Я вгадала?

– Так… – знизав я плечима. – Це ти вгадала.

Наголос на «це» не був прихований, тому Інга здивовано запитала:

– А все решта що – ні?!

– А все решта… – я розвів руками. – Все решта можна ліпити як душа забажає – це ж кіно. Ось видеремося звідси і знімемо так, як тобі подобається. Ти ж знаєш, як має бути.

– Володю… – здивувалася вона, – ти що, образився? Ну пробач…

– Нічого, – промовив я, заплющуючи очі. – Давай краще вимкнемо. Треба відпочити. Я не образився. Нехай тут у нас усе скінчиться щасливо. А щасливий кінець на екрані ми вже якось забезпечимо.

Думка про завтра була ще більш неприємною, ніж образа за свою мрію. Навіщо я це останнє сказав? Наче нагадав їй, що життя це не кіно, щоб закінчуватися щасливо. Вона боїться, хоч і тримається. Не треба було. Але цих десять хвилин «перед екраном», я відчув, якось зняли напругу, дали перепочинок натягнутим нервам і подарували надію.

У життя і кіно все-таки є одна спільна риса – і там і там надія помирає останньою.

Штурм

Звукоізоляція нашої упаковки була прекрасною і нам ніяк не вдавалося зрозуміти, що відбувається зовні. Стуки-грюки ледве відчувалися – десь далеко-далеко. А потім наша «коробка» набула якогось руху поштовхами. Зорієнтуватися ми не могли поза всяке бажання. Але мені здалося, що її вивантажують. Отже, ми приїхали? Чому тоді не нас тягнуть з неї, а усе разом? Кілька разів крісла та підлога помітно хитнулися, а далі знову усе плавно і без поштовхів. А потім моє тіло почало вловлювати ледве помітну вібрацію. Якусь таку…

– Ти чуєш? – запитала Інга.

– Чую. Схоже, нас перевантажили і везуть уже чимось іншим.

Я спробував розслабитися і ловити будь-який вплив нашого середовища, та збагнути було важко. І раптом характер вібрації змінився, а підлога та стіни «коробки» почали кудись хилитися. На якийсь час усе затрималося у цьому положенні, а потім вирівнялося.

– Літак, – промовила Інга. – Нас везуть у літаку. Володю, ти розумієш?

Інга мала рацію. Так міг виглядати зліт. Вібрація повністю припинилась і тепер ми не чутимемо нічого, аж поки лайнер не піде на посадку. От коли усе це почнеться у зворотньому, ми переконаємось остаточно. Слабкість розливалась у грудях усе більше й більше. А ідіотське припущення щодо суті нашої подорожі, висловлене Інгою, тепер зайняло мої думки серйозно.

– Ми летимо до Штатів, – сказав я, коли мовчати стало неможливо.

Вона, така крута лише у зручному оточенні, здригнулася від цих слів. А очі Інги не допомогли мені у тому, на що я сподівався. Навпаки. Там було досить її власного страху, щоб я міг розраховувати відвантажити ще й свій.

– Я ж казала…

Дійсно, куди ще могли нас везти літаком? Через океан, який не переїдеш фурою. Куди ще могли нас везти, як не до країни, де у мою ногу вживили пристрій, що мав тримати наче песика на повідку? І яка ще інакша причина, крім припущення Інги, могла б мати місце для того, щоб везти до цієї країни двох таких, як ми?

Напевно, усе це відбуватиметься безболісно. Ми заснемо і навіть не відчуватимемо, як нам робитимуть операцію, після якої можна не прокинутися. Але який сенс тоді має усе те, чим мене примушували займатися останнім часом? Для чого шпигунські навички, блоки останніх новин і прийоми двобою? Щоб моя «ліва» печінка стала «смачнішою»? А… а якщо оці, що нас везуть – зовсім не ті, інші? Якщо те, що припускає Інга на рахунок органів – правда, і вони займаються таким, а ті, перші – дійсно спецслужби і хочуть за допомогою нас, як приманки піймати їх? Це була така маячня, що не трималася купи, проте нічого кращого до голови не лізло.

На якийсь час усе зависло в повній невизначеності. Тиша, замкнений простір, і ми, виснажені жахом та абсурдними, як на звичайних людей, думками.

Рух почався несподівано, коли підлога нашого бункера почала хилитися у протилежний бік. Ми таки у літаку, і він заходить на посадку. І знову усе стислося від передчуттів. Проте Інга не дала мені «насолодитися».

– Дивно, – промовила вона. – Щось не те. Літак, коли заходить на посадку, завжди хилиться на одне крило. Він мусить зробити поворот і зайти на посадкову смугу. Розумієш?

Інга і тут мала рацію. А мені, навіть як шпигуну-початківцю, нё вистачило спостережливості. Довелося лише знизати плечима. Нахил став ще більшим, а потім з’явилася вібрація, набагато сильніша, аніж та, що була спочатку. «Упаковку» нашу просто-таки трусило, а потім підлога почала вирівнюватися. Нас бовтало і на якусь секунду з’явилося щось подібне до відчуття невагомості: кишки підскочили до горла й одразу ж протилежне – налилися важкістю руки і ноги, а потім знову… Її знудило. Інга тепер важко дихала, але трималась.

– Усе буде добре, – промовив я. – Не бійся. Візьмися руками за крісло і добре тримайся!

Це я встиг сказати в останню мить. А далі нас почало сильно кидати. Я сам ледве втримувався і якби не був прив’язаний, давно б вилетів з крісла. Ми перекидалися. Гуркіт долетів навіть сюди й усе разом з нами підскочило, а потім я вдарився лівим боком об руків’я крісла, хоч воно було м’яке і щільно обхоплювало мене. Ланцюги смикнули тіло так, що крик вирвався несамохіть. Ще якийсь час щось кудись хилилося і товклося…

Інга сиділа бліда, мов крейда.

– Усе гаразд, – промовив я. – Ми живі. Ну… – я торкнувся до неї ногою і погладив, намагаючись вивести з цього стану.

А невдовзі ззовні почувся справжній грюкіт. Двері кабіни струснулися і я зрозумів, що зараз вони відчиняться. І що далі? Що тепер робитимуть з нами? А може все-таки чиясь служба розкрила цю контрабанду двох комплектів людських органів і літак примусово посадили? Тоді нас звільнять…

Дверцята прочинилися, спочатку одна половина, а тоді друга. Він був сам. У коричневому комбінезоні з багатьма кишенями, широкоплечий, з відкритим обличчям та рішучим поглядом. З якогось отвору в одязі на його боці стирчало руків’я пістолета. Цей «Коммандо» не гаяв ані секунди і, ковзнувши по нас поглядом, відімкнув ключем браслети та ланцюги Інги, а потім і мої.

– Пішли.

Усе робилося на автоматі. Ми ішли за ним по вантажному відсіку літака, і зброя на той час вже знову була у його руці. Чоловік у безрукавці лежав біля відчинених дверей, що вели в інший відсік. Це був той, що порскнув у мене невідомим газом, від якого кам’янієш. Дірка від кулі була акурат на його лобі. Пістолет валявся поруч, а з-під голови розтеклося далеко і на різні боки.

А в іншому приміщенні відкрилося справжнє побоїще. Вони лежали буквально одне на одному – четверо. Дехто ще тримав зброю. Усі постріляні. І запах навколо – пороховий, який добре в’ївся мені під час тренувань у «складі». А ми рухалися до кабіни літака. Він лише озирнувся на нас і зробив знак рукою йти далі. Той, хто лежав попід стіну, ще був живий. Його рука і тіло ще робили якісь конвульсивні рухи. Він навіть не глянув у його бік – тільки рука з пістолетом наче вказала туди і глухий звук продірявив голову того, хто і так мав умерти. Інга скрикнула, затуляючи рота. Ноги лежачого виструнчилися і зм’якли.

Люк уже було розблоковано і крізь нього проглядалися сутінки і місцевість з кущами, серед яких просто на череві лежав наш літак – до землі було зовсім близько. Я зиркнув убік – дверцята до кабіни пілотів були відчинені і з них сюди простягалася чиясь безжиттєва рука.

Він скочив униз першим і подав Інзі руку. Інга була зовсім «ніяка» і мені довелося її буквально зсаджувати. Коли ж я сам скочив у траву, ноги підігнулися, не бажаючи сприймати землю належним чином.

– Хто ви? – запитав я, підводячись на ноги. – Де ми?

– У Сполучених Штатах, – відповів той, кого логічно було б називати нашим рятівником. – Ідіть за мною.

– Куди? – витиснула з себе Інга. – Хто ви? Хто ці люди, котрі везли нас?

– Розвідка цієї країни. ЦРУ, – його пістолет ліг у звичне місце.

– А навіщо ми їм?

– У нас немає часу, – незнайомець подав руку. – Зараз тут усе ритимуть: кожен кущ, поки не знайдуть вас. Ви хочете залишитися?

– Хто ви, ще раз питаю? – повторила Інга, у її голосі знову почали звучати знайомі мені нотки.

– Ви бажаєте залишитися? – повторив незнайомець.

Тоді я також подав їй руку:

– Ходімо. Хоч хто б він був, назад до цих я не хочу.

Інга запитливо глянула на мене і я відчув її долоню. Мені вона довіряла.