Текст книги "Емісар"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 19 страниц)

Ва-банк

Це було важке питання. Інга сиділа, сперши голову на руки, і дивилася в одну точку. Подібні речі нелегко вирішувати навіть таким, як вона.

– Не знаю, – зрештою вимовила Інга. – Я не знаю, як мені бути. Те, що ти пропонуєш… наважитися… Мізки закипають…

Хитання її голови означало розгубленість.

– Ну, у мене тепер лише один вихід, – я зібрався з думками. – Будь-якої хвилини мені можуть наказати повернутися. Цієї штуки у мені вже немає. Щойно потраплю туди – вони це знатимуть. Тоді кінець. Або вставлять нову і прощавай надія вирватися. Мені потрібно робити це вже. Зараз або ніколи.

– А я? Чому мені має бути кінець? – Інга ніяк не могла повірити у такі розкладки стосовно себе.

– Не знаю, – розвів я руками. – Може тобі й нічого не загрожує. А може… Ти знаєш те ж, що і я. Повір, я нічого не приховав від тебе. Вирішуй сама.

Їй було важко. І страшно. Я це бачив.

Після двох діб лежання нога моя зовсім перестала боліти і навіть давала ходити. На перший раз я вийшов лише на балкон і помахав їй перев’язаною рукою. Інга ходила тоді дізнаватися про ремонт машини і, схоже, зіграла свою роль добре. Визвірилася на майстрів, знайшовши купу причин для невдоволення. А ті, схоже, не належали до шановної організації, яка намагалася вирішити наші долі. Таким чином її розкішна «Ауді» застрягла у цій дірі ще на три дні, рятуючи від передчасних навантажень мою ногу. На четвертий день я дозволив собі вийти у місто і, зовсім не кульгаючи, скласти компанію своїй подрузі. Біль ще з’являвся, але не такий, як перше. Інга щодня робила мені перев’язки. Рана підсохла, вкрилася шкіркою і лише посередині ще слизило, та це вже була не кров, а якась жовтувата юшка. Усе було готово до того моменту, коли я мав наважитися. Неготова була тільки Інга. Вона не уявляла, як це отак лишити все і кинутися навтьоки. Воно й зрозуміло – смерть страшна тільки тоді, коли бачиш її на власні очі. Нехай навіть вона промайнула на якусь мить і далеко. Інга поки що не бачила, лише знала з моїх розповідей, яким, можливо, не вірила до кінця.

– А що, як вони почнуть шукати мене і зазирнуть до тебе, припускаючи, що тобі щось відомо? – Я змучено заплющив очі. – Це не ті люди, від яких можна захиститися охороною. Просто ти ще не мала з ними справи.

Я так і не переконав її.

Коли настав цей день, ми поїхали на захід. Мені ледве вдалося відмовити її від цього. Вона будь-що хотіла зателефонувати якомусь Борису, який був директором охоронної фірми, і домовитися про її супровід додому. Ці гади, я був упевнений, мали чути усі наші телефонні розмови! Тоді нам узагалі нічого не світило. Я дав їй слово, що довезу до самого Києва і лише тоді накиваю п’ятами. А сам дійсно вірив у безпечність такої подорожі, адже не для того нас звели і тримали разом, щоб раптом розчавити КамАЗом десь по дорозі.

Попрощатися я вирішив тут, у номері. У тій самій ванній кімнаті, де, як вважав, нас ніхто не чує. Вона увійшла, запитливо дивлячись на мене, – упевненого, що ця жінка аж ніяк не потребує такої процедури.

– Нічого… – я ніяково розвів руками. – Просто хотів з тобою попрощатися. Там потім буде незручно – можуть побачити.

– Прощайся, – дозволила вона.

– Можливо, ми взагалі ніколи більше не побачимося…

– Ну прощайся… – повторила Інга. – Давай, – і перша зробила крок до мене.

Це дійсно була дивна жінка.

– Але я бачу, тобі цього не треба, – вів я.

– Ну чого ти ускладнюєш? – зітхнула Інга. – І так усе досить складно. Давай.

Я мовчки обійняв її і притулився, намагаючись відчути усім тілом. У такому положенні й залишився, притулившись щокою до її жорсткого від лаку волосся. Інга мовчала, вирішивши, напевно, стояти стільки, скільки мені схочеться. Вона все-таки була справедливою людиною і не хотіла мене образити.

– Мені було класно з тобою, – сказав я. – Дуже хочу, щоб у тебе все склалося добре. Дуже сподіваюся, що без мене ти їм не будеш потрібного і вони так і не з’являться на твоєму горизонті. І ще…

– Що ще… – повторила вона і я не відчув у цих словах якоїсь нетерплячості, тому продовжив.

– І ще… Кожен з нас знає, як треба жити. Кожен має право на власну думку і власну долю, таку якої хоче. Але, не дивлячись на це, я тобі все-таки бажаю закохатися. Колись. Так, щоб «дах» поїхав. І бути щасливою. Цього я тобі від душі бажаю.

Інга нічого не відповіла. А я нарешті відліпився від неї і поцілував у губи. Важка процедура прощання скінчилася.

– І ти будь щасливий, – промовила вона. – Повір, я також цього хочу. І нехай… нехай твоя мрія здійсниться. Байдуже, що я не знаю, про що вона.

– Я їхатиму перший, – сказав я. – Тримайся слідом, близько. Ніде не будемо зупинятися. Ну, вперед.

Наші машини стояли дещо навскіс, носами дуже близько одна до одної, і мені не вірилося, що зараз вони роз’їдуться, щоб, можливо, ніколи більше не пересіктися. Пискнули сигналізації, відчинилися дверцята. Хвилювання перед дорогою огортало мене з новою силою.

Він просто підняв руку – той, хто невідомо звідки взявся біля відчинених дверцят, і одразу у ніс мені вдарило задушливим струменем. Миттєво запекло в очах, забракло повітря і в грудях кольнуло наче голкою. Руки мої самі схопилися за раму дверцят, але виштовхнути тіло з машини вже не змогли. Я наче поступово відключався, хоча й бачив, як два чоловіки підійшли й схилилися наді мною, як вони брали мене попід руки і виводили назовні. Ніг я не відчував, а розуміння, що не в змозі вдихнути, чомусь не викликало дикого жаху. Я повністю закам’янів. Закам’яніли й думки, а слово «Інга» несподівано набуло такої собі скелеподібної занімілої форми, напевно, якраз на ньому мої мізки припинили щось розуміти. Я став нерухомою лялькою, яка не чує звуків і не може сприймати нічого, хоч очі й бачили, як пересуваються мої ноги і наближається розмита пляма кузова якоїсь фури. Далі усе вимкнулося.

Упаковка за вищим розрядом

Перше, що я побачив, – джгут, який стискав мою руку вище ліктя, і шприц у вені. Той, хто робив ін’єкцію, ковзнув поглядом по моєму обличчі і кивнув іншому. З мене вже стягали штани і фіксували ноги у якихось пристроях. Я бачив це поступово, дедалі більше усвідомлюючи, що відбувається, і, схоже, починав відчувати ноги. А потім зрозумів, що дихаю сам.

Інга лежала поруч, зафіксована так само, у самій білизні, а на її обличчя періодично накладали маску, від якої тяглися шланги до балона. Голова її вже рухалася, і вона час від часу намагалася звільнитися від цієї маски. Потім її тіло напружилось, але видертися з цих лещат годі було й думати.

Він поляскав її по щоках, відняв маску і промовив чітко та повільно:

– Лежіть спокійно! Вам не зроблять нічого поганого. Лежіть спокійно, тоді скоро вас відв’яжуть.

Вона дихала глибоко та шумно.

Їх було багато. Думки мої ще плутались і я ніяк не міг порахувати цих людей, які перевіряли мій одяг і чіпляли якісь дроти на тіло Інги. З неї зняли і бюстгальтер, а на груди приліпили якусь гумову штуку. Запрацював апарат, що був у шкіряному чемоданчику. Їхні рухи були чіткі й відпрацьовані. Мова – скупа. Напевно, винен був мій слух, який ще не повністю увімкнувся, але здавалося, що вони говорять наче ляльки або роботи.

Шприца у моїй вені вже не було. А Інгу обдивилися кругом, обмацали і почали вдягати. У них не було жодного чоловічого інтересу до її гарного тіла, ці люди лише робили якусь свою диявольську роботу. А потім усе те саме проробляли зі мною. Розмотали й пов’язку, заглянувши до не повністю загоєної рани. А тоді були ті ж самі дроти й апарат. І ті ж самі слова:

– Не бійтеся, вам не зроблять нічого поганого.

У це я не вірив.

Тіло поступово поверталося до мене, але як повільно! Принаймні минув жах, що я можу задихнутись і закам’яніти так навічно. Мене також почали вдягати. Це були сірі просторі штани і такий самий светр. Лише зараз я зауважив, що Інга вдягнута у таке саме. Дали й нове взуття – якісь чорні м’які пінетки на гумках, без шнурівок.

Стіни і підлога заходили, очевидно, машина рушила. Погляд Інги на секунду зупинився на мені. Що міг я їй сказати очима? «Казав я тобі»… І що? І нічого… У нас був якийсь шанс, але скористатися ним ми не змогли. Тепер пізно.

Хитання стін і м’яке гудіння двигуна. І думка одна й та сама: «Що далі… Що далі… Що далі…».

Вони підняли настояка якийсь велетенський ящик, що лежав, як виявилося, дверцятами донизу, і відчинили їх. Там було два сидіння – одне навпроти одного, що робило цей ящик з невідомого матеріалу схожим на кабіну. Інгу повели першою, міцно тримаючи за руки. Її посадили на одне сидіння і зафіксували руки ланцюжками з браслетами. Коли клацнули мої браслети, дверцята зачинилися. А звуки, що глухо та далеко лунали з фури, свідчили про те, що нас закладають якимись ящиками. Власне, ящики вони почали підтягати ще коли ми були там. Нас пакували за вищим розрядом.

Інга мовчки дивилася кудись повз мене, наче у безтямі. А я… У мене нічого не боліло. Я не почувався хворим і міг рухатися і напружувати м’язи та думки. Та все ж був не в своїй тарілці. Машина зупинилася на якійсь час, а потім рушила знову.

Куди? Де ця остання точка нашого шляху?

* * *

Буджаки голосно перемовлялися, не турбуючись про безпеку. Вони скакали два дні, і тут, за межами козацьких вольностей, могли не боятися, що їх наздоженуть. Татари смажили на вогні м’ясо, яке возили під сідлами коней, щось варили і голосно сперечалися. Тубілай розумів їхню мову і знав, що вже другу добу іде суперечка про дівчину. П’ятеро буджаків вважали полонянку неабияким скарбом, цінним ясиром і прагнули везти її в орду, щоб потім вигідно продати у Кафі. Там би знайшлося чимало охочих насипати золота за таку жінку. Ще четверо погоджувалися на продаж, але спочатку хотіли з нею розважитися, навіть розуміючи, що від їхньої нестриманості суттєво упаде ціна товару. Іноді суперечка ставала такою запеклою, що Підкові здавалося – вони ось-ось почнуть битися, та сотник лише не розумів чому. А що з того, як руки і ноги зв’язані, заламані…

Їх тримали разом, полонянку – окремо. Її годували, довго розглядаючи і розпалюючись від цього ще більше.

Андруш відчув, як заборсався скручений бусурман за спиною, намагаючись умоститися зручніше.

– Лежав би на султанських подушках, бісова твоя душа… – крізь зуби промовив сотник. – Не лежалося… Поліз на чуже, сучий син… Будуть тепер і тобі галери. Спробуєш як то воно… Якщо чортовий ваш султан не викупить…

А ворог нарешті вмостився, і Андруш відчув, як щось стиснуло ремені, якими були зв’язані руки. Сиром’ятна шкіра підсохла за день, врізаючись у тіло. А спритний яничар намагався відділити зубами один з ремінців, аби перегризти його. Роблячи ці марні спроби, Тубілай відчув, як той, кого він намагався звільнити, почав противитися цьому. Та Підкова уже розвертався потихеньку, щоб не почули татари, навпаки, у бік свого ворога, намагаючись зробити те ж саме. Яничар-ага був зв’язаний простими мотузками і зробити це здавалося набагато легше.

Він упорався лише під ранок, коли небо зблідло і над степом народився світанок. Буджаки куняли біля погаслого вогнища. Один сторожував. Ще трохи – і він би помітив, як лежать полонені, і тоді…

Тубілай відчув, як звільнилися його руки, але було пізно. Татари пробудилися і деякі з них почали збиратися. А він продовжував «спати», притиснувшись міцно до свого теперішнього побратима по нещастю, наче хотів зігрітися. Троє буджаків від’їхали, й Андруш почув, як щось тонке та гостре просунулося між його зап’ясток і одразу відпустило, а пальці зловили руків’я маленького ножа, який отримав, аби звільнити й ноги.

– Лежи тихо, невірний, – промовив йому у вухо Тубілай.

А сотник наче й не здивувався, коли почув з вуст ворога, що мав би бути взагалі німим, свою мову, адже той виглядав не надто схожим на турка, й Андруш здогадувався чому.

– Це ти – невірний, – так само тихо крізь зуби відповів Підкова, повертаючи йому ніж. – Ти продав свою землю, свою віру за султанське золото. Ти везеш на наругу бусурманам ту, хто могла б тобі бути сестрою чи жінкою, а я, навпаки, бороню. То хто з нас невірний?

Очевидно, буджаки зрештою почули це бурмотіння бранців, і двоє з п’яти, не змовляючись, попрямували до них. З криком, сповненим люті, татарин схопив Тубілая за плече, повертаючи до себе, аби вдарити нагайкою просто в обличчя. Ніж перетяв йому горло саме тоді, як в очах татарина з’явився подив. І не встиг буджак розлягтись, Андруш уже вихоплював з піхов його криву шаблю, а Тубілай майже без замаху кинув ніж, уціливши у груди іншому, який застиг за три кроки і тримав у руці лише нагайку.

Татари скочили на ноги одночасно, хапаючись за зброю, і відважний сотник – на щастя правиця була неушкодженою – кинувся одразу на трьох. Напад був дуже стрімкий, і вони на якусь мить розгубились, але одразу насіли на урвиголову удвох, в той час, коли третій вкладав у лук стрілу.

Тубілай дістався до шаблі не одразу, оскільки татарин з ножем у грудях все-таки вихопив її і навіть спробував дістати ворога. Та яничар-ага ухилився і перехопив цей удар, у якому вже не було ані спритності, ані сили і, видерши клинок з рук буджака, кинувся у сутичку. Він насів на ближчого ворога так рішуче, що третій, який вже націлився стрілою у сотника, розвернувся до нього, та досвідчений воїн одразу ж прикрився супротивником, з яким бився на шаблях. І тут раптом татарин, який рубався з Тубілаєм, озирнувшись, щось закричав по-своєму і впав грудьми до землі, залишивши яничар-агу перед вістрям стріли.

Андруш побачив це у мить, коли зносив голову своєму буджаку, адже досі не мав можливості дивитися навсебіч. А яничар застиг перед обличчям смерті, проти якої зараз був безсилий. І татарська шабля у козацькій руці зробила диво: ще не вдарилася землі бусурманська голова, як кривий клинок летів, перекидаючись у повітрі і б’ючи по руках татарина та натягнутому луку. Стріла полетіла убік. І майже одночасно шабля Тубілая застромилася у землю, пройшовши крізь тіло хитрого ворога, що розлігся перед ним. А далі Андруш побачив, що турок, витягаючи шаблю з буджака, кидається не на того, що залишився. Він кидався на сотника з криком, який наче й не означав бажання уразити свого несподіваного побратима.

Підкова зрозумів усе надто пізно. І розвертаючись, уже отримував удар списом просто у живіт – дарма намагався схопити вістря руками, не пускаючи у тіло. Ех, була б шабля!

А той, хто з останніх сил простромив наскрізь козацького сотника, вже сам ледве дихав і тримався тільки за отой спис. У грудях татарина і далі стирчав ніж яничара. Одним ударом Тубілай обрубав обидві його руки разом зі списом і лише після цього звільнений Підкова упав на коліна. Ще три удари знадобилися улюбленцю султана, щоб вибити шаблю і вразити останнього буджака.

Експортний варіант

Фуру майже не гойдало. Звуку взагалі не було чути. «Упаковка» виглядала більш ніж солідною – ніколи у найспотвореніших думках не міг би уявити, що доведеться подорожувати так. Грубі та м’які гумові прокладки на надійних дверях – це одразу кинулося в очі, коли нас запихали сюди. Герметичність повна. І одразу ж щілиноподібні отвори під верхом і, напевно, активна вентиляція, щоб не задихнулися. Щоб я згорів, якщо з такою «пошаною» не возять важливих шпигунів на кшталт Джеймса Бонда. І раптом артист з погорілого театру…

Інга сиділа навпроти з кам’яним обличчям. Ще якийсь час після того, як ми рушили, вона оглядалася, наче шукала шпарину, а потім вдарила ліктем у гладку пластмасову стіну. А потім ще.

– Безглуздо, – сказав я. – Нас однаково ніхто не почує.

– Це я так… З розпачу.

Між нами було якихось півкроку відстані, вона подивилася на мене. Проте слідів справжнього розпачу у її погляді я не побачив. Зосередженість… Її очі, здавалося, тицялись у різні місця контейнера, зондуючи гладкі стіни, і шукали можливість видертися назовні.

– Розпач – це у мене, – не згодився я. – А ти ж залізна леді…

– Дякую, – скривилась Інга. – Твої компліменти стають дедалі витонченішими. Що я маю – заплакати?

Сліз у її інтонаціях також не чулося, проте завжди присутній сарказм давно зник. Вона говорила те, що думала. Інга із зусиллям скинула оті чорні пінетки і випростала змучені ноги. Тоді я «обійняв» їх своїми і потяг до себе, схрещуючи свої під ними. В результаті її роззуті ноги вже не торкалися холодної підлоги, а вмостилися на моїх.

– Дякую, – промовила вона.

– Звертай увагу не на слова, а на вчинки, – порадив я.

– Вчинки… Хто знає, яких тепер вчинків від нас зажадають. А я тоді так і не повірила тобі до кінця…

Я не мав що відповісти.

Мовчки їхалося краще. Це була не та ситуація, коли розмова допомагає скоротити час. Важкі неспокійні думки… Звісно, коли вони обсіли, може зарадити тепле слово близької людини, але… Інга не була здатна на це, хай навіть у нас щось там склалося. Про що вона думає зараз? Повністю сховалася у себе і, здавалося, проробляє можливі варіанти виходу з ситуації. Прагматична жінка, її спосіб життя – дія. Напевно, думає, з ким зі своїх впливових друзів могла б зв’язатися, якби випала така нагода. А що, як ця жінка не настільки залізна? І тоді, можливо, такого слова потребує вона сама.

Я легенько стиснув її гомілки своїми. Вона повернулася сюди, у бункер, лише на мить, щоб поцікавитися поглядом, чого це я хочу. Цей жест був тим, чого вона не потребувала – навіть у такій ситуації.

Ми їхали довго, а за якийсь час нас по черзі вивели до ящиків і наказали справити потребу. Це означало, що найближчим часом такої можливості не буде. Ящиків тепер було стільки, що залишався лише прохід посередині. Нас збиралися закласти повністю. Здогадка вколола раптово і неприємно. Везтимуть через кордон. Що ж інакше? Бункер замурують цими ж ящиками і тоді нас ніхто не почує і не побачить. Хіба що… Але у випадковості я не вірив. У таких все схоплено. Напевно, на митниці усе домовлено або є якийсь надійний канал. А що далі? Куди? Куди закине мене доля цього разу? Моя підступна доля, та, що і так усе життя кидала й кидала…

– Можна, ми сядемо знову так, мені дуже зручно, – попросила Інга.

Я мовки виконав її прохання, вона посунулася ще далі, з’їжджаючи по кріслі, наскільки дозволяв ланцюг, і відкинулася на спинку. Дорога мала бути довгою.

– А ти можеш розповісти мені про твою мрію? – несподівано запитала вона.

– Чого раптом тепер? – здивувався я. – Якось інші думки у голові. Навіщо тобі?

– Хтозна, як буде далі, – подумавши, промовила Інга. – Можливо… дійсно більше ніколи не побачимося.

Я чув, як здригнувся її голос. Звісно, не від перспективи ніколи більше не побачити мене. Просто малося на увазі інше. «Може нас уб’ють». Гадаю, саме такі думки мучили її. А промовити таке ще страшніше, ніж думати.

– Мрія тепер одна… – пробурмотів я швидше сам до себе. Навіть у такій ситуації, коли було чим перейматися, не приємно, щоб тебе сприйняли за дивака. – Щоб оце швидше скінчилося.

– Не бажаєш… – скривилася Інга. – Гаразд. Просто хотілося знати, про що може мріяти людина. Мені дійсно не доводилося. Може вже й не доведеться.

– Не кажи дурниць, – попросив я. – Якби нас мали знищити, то зробили б це давно. На біса везти з таким «комфортом»? І ти ще помрієш. І не тільки.

Але Інга лише заперечливо похитала головою.

– Знаєш для чого ми їм потрібні? – наче наважившись, запитала вона.

– А ти знаєш…

– Ні, але здогадуюся. – Вона перевела подих і продовжувала, дивлячись мені в очі. – Я думала. Вважай одразу після того, як ти змусив мене провести з тобою півночі у ванній. Другу половину я думала. Не дивлячись на те, що не вірила тобі до кінця. І тепер думаю постійно. Тоді у мене ще була надія, що ти схиблений і таким чином розважаєшся. На жаль, тепер ця перспектива зникла.

– Дякую… – промимрив я. – Дуже радий.

– Не радій, – похмуро промовила Інга. – Краще б ти був схибленим. Друга перспектива, та, що залишилася, – набагато гірша. Я гадаю, нас везуть як донорів якихось органів.

Зізнатися, німіти у мене почало одразу. Десь усередині. А потім розливатися. Бридке відчуття. Вона відвернулася, напевно, усе те саме було і на моєму обличчі.

– І які ж аргументи на користь цього? – щоб промовити цю розумну фразу, довелося прокашлятися.

– Аргументів жодних, – вона знову дивилася на мене. – А логіка підказує тільки це. Ти правильно сказав тоді, якщо цікавимо їх обоє, то причина зрозуміла стопудово – наша вроджена аномалія, яка зустрічається украй рідко. І якщо нас дійсно везуть за кордон, то швидше за усе з цією метою. Могло статися, що комусь, гадаю, якійсь впливовій, могутній людині знадобилося «праве» серце. Або ж «ліва» печінка. Уяви собі, у якогось боса дитина помирає. Дитина, уроджена з такою аномалією, тільки її серце на додаток ще й хворе. Зупиниться він перед тим, щоб дістати потрібний орган таким шляхом? Розумієш? Дитина ця – ну, тобто, вже не дитина, зрозуміло, доросла людина – такий самий аномал, як ми з тобою. Збіг обставин.

– Аргументи неспростовні… – їдко промовив я. – А чим це наше «праве» серце відрізняється від звичайного людського? Чи печінка? Ти що, зовсім ні в дуб ногою? Такі ж самі органи, тільки розташовані наче у дзеркалі!

– Я розумію, що тобі цього не хочеться, але криком тут не допоможеш, – спокійно заперечила Інга. – Що є, то є. І пересаджувати серце, як і печінку такому аномалу від простої людини набагато важче. Це без сумніву. Або ж взагалі неможливо.

– А ти, напевно, хірург-трансплантолог? – продовжував сичати я. – З великим досвідом… Одна операція на нозі, і то пацієнт мусів сам доробляти.

– Ні, – відповіла вона, – я просто людина з ерудицією вище середнього. – На руки свої поглянь…

Я мовчки подивився на свої руки.

– А тепер уяви, як це праву кисть пересадити на місце лівої. Ну, ти ж не настільки обмежений, щоб не знати, що кінцівку, яку випадково відрізало при нещасному випадку, пришивають! У відділеннях мікрохірургії. То уяви, як то приставити ліву кисть замість правої. Зручно? Підходить? Я вже не кажу, пришити. А то серце. Я не заперечую – не фахівець, але логічно: такому хворому потрібен відповідний донор. От для цього, схоже, нас і знайшли. Обоє ми здорові, скажімо так – не старі…

– Иги… а ти до усього ще й дуже гарна та сексуальна… – продовжував я.

– А це вже не має значення, – цілком серйозно зітхнула Інга. – Хоча тобі також нічого не бракує.

– Дякую, – промимрив я. – А навіщо нас двох? Якщо з точки зору твоїх теорій…

– І це пояснюється, – вона поміняла ноги місцями і продовжувала. – Можливо, операції потребують двоє людей. Я читала, часто бувають ускладнені аномалії такого роду. Ми начебто здорові. Коли ми закладалися ще в утробі наших матерів, наші органи просто встановилися навпаки і все. А іноді це ще супроводжується іншими аномаліями. Дехто з таких дітей взагалі не виживає. Дехто живе і мучиться. От могли народитися, припустимо, близнюки з однаковою аномалією. Про подібне я десь читала, давно вже. Уяви, що вони вони потребують пересадки. Потрібно двоє донорів-аномалів… А можливо, вони просто страхуються. Операція складна, небезпечна. Швидше за все, такого взагалі у світі ще ніхто не робив. Що як не вийде? Тоді одразу буде орган на другу спробу.

– У тебе фантазія – позаздрити можна, – невесело посміхнувся я. – А навіщо ж нас перти хтозна звідки? Везти контрабандою, ризикувати…

– А тому що там у них, в Європі чи Штатах, більше глуму буде, коли двоє таких людей зникнуть одночасно. І шукатимуть їх, я гадаю, крутіше, аніж у нас. Усе перевернуть! А тут країна суцільного хаосу. Хто кого шукатиме?

– Ну, мене точно не дуже шукатимуть, – погодився я. – А на біса, ти мені поясни, у такому разі вони мені вже стільки часу мізки пудрять? Навіщо цю херню в ногу зашили?

– А щоб ти нікуди не подівся, поки мене знайдуть!

– А з тобою навіщо змусили знайомитися? Чого було не хапнути нас поодинці і так само не завезти у цій фурі куди потрібно? А мені навіщо спеціальні знання і навички? Навіщо я третій місяць всяку херню вивчаю? Це що, впливає на властивості донорського органа?

Але в неї і на це, очевидно, була відповідь. Тільки я не дав сказати. Просто мені набридли розмови про те, як мою печінку вирізатимуть у підпільній операційній.

– Знаєш, – заявив я зі зла, щойно Інга розкрила рота, аби відповісти, і навіть не думаючи, чи існує насправді така ймовірність, – у мене інша версія того, що відбувається. І вона значно краще вкладається у факти, що ми маємо. Нас везуть, щоб ми їм зробили дитину. З якоїсь причини їм потрібна дитина від таких людей, щоб обоє були здоровими і при цьому отакими «дзеркальними» аномалами. Для цього нас познайомили, побачили, що у нас гарно виходить… Тож нас чекає приємне дозвілля. Скоро нам дадуть багато вітамінізованої їжі і м’яке ліжко.

– Н-да… – з докором похитала вона головою. – Я розумію. Цей варіант тебе б влаштував значно більше. А я мала б виношувати, потім народити, а потім віддати дитину. Звичайний чоловічий підхід. І все нашими руками. А ти дивуєшся – як так, стільки мужиків, а нормального знайти неможливо.

– Гаразд, – зітхнув я. – Давай про таке взагалі не будемо. Бо у подібних фантазіях можна зайти так далеко, що збожеволіємо швидше ніж доїдемо. А нам ще знадобиться і глузд, і витримка. Ніж отаке слухати, я б краще вже про мрії розповідав. Усе ж приємніше.

Інга заплющила очі і сиділа так довго. І за цим зовнішнім спокоєм і незворушністю, за здатністю прагматично обговорювати подібні речі я все-таки бачив натягнуті до межі можливого нерви. Є сильні жінки, але і в них своя межа. І коли вже у них рветься – наслідки незрівнянно важчі, аніж у тих, хто рюмсає з першого-ліпшого приводу. Я не хотів, щоб у неї порвалося. Просто не зміг би дивитися на це.

Вона розплющила очі і промовила:

– Гаразд. Розкажи, будь ласка. Я хочу знати.