Текст книги "Емісар"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 19 страниц)

– Послухай, сонце, – нарешті промовив я. – Інго… – я взяв у долоні її обличчя і зазирнув у вічі. – Послухай мене уважно. Тільки спокійно. Добре? Будь ласка. Я залишаюсь.

– Я… як… – у неї відібрало мову. – Що означає залишаєшся? Де, тут?!

– Ні. Повертаюся назад. До Штатів.

– Ти… ти збожеволів. Туди?!

– Туди. Послухай. Зараз я посаджу тебе на літак…

– Куди?!

– Куди завгодно. Туди, де тебе ніхто не знає і не знайде. Бельгія, Голландія – не має значення. З цим паспортом і грошима не буде проблем. Ти житимеш там і чекатимеш мене. Я з’явлюся. Повір, з’явлюся. Тільки…

Вона хитала головою, затискала вуха, не бажаючи чути цю маячню, і дивилась так, що не дивно було збожеволіти: з розпачем, нерозумінням, образою. Ця залізна леді…

– Інго…

І всі мої аргументи влучали наче у стіну. Вона остаточно зійшла з рейок і сприймати нічого не хотіла.

– Інго… послухай мене спокійно…

Та все було марно. Вона тримала мене за одяг, дивилася в очі і благала не залишати її. Тепер уже у мене відняло мову. Сонце світило яскраво і я мимоволі глянув туди, де океан сходиться з небом, де залишилося узбережжя Сполучених Штатів. Усе занило всередині. Я мав повертатися туди негайно, але… Поруч стояла жінка, яка ніколи не була залежною від мене, взагалі ні від кого, а зараз дивилася такими очима, що годі було збожеволіти. І просила, благала не залишати її. Хіба я міг її покинути? Та поглядом наче магнітом тягло туди, звідки ми щойно ледь живими видерлись. І від цього хотілося вити.

Що вдієш. Колись настає час і саме вони – кохані жінки, забирають її у нас, іноді назавжди. Інга ніколи не була схожою на таку жінку, та залишити її зараз я не міг.

Ми сиділи у барі, і перехиливши склянку їхньої бридкої горілки, тієї, що роблять з кактуса, крізь звисаючу з вазонків зелень я дивився в екран телевізора, що стояв на полиці, як, до речі, і багато хто по сусідству. Тільки сприймав це інакше. Здавалося, мої вуха відділилися від очей і зображення та інформація з вуст диктора сприймалися окремо. Інга взагалі схилила голову на моє плече і не бажала дивитися на шматки нашого обгорілого літака.

Часу тепер було, хоч греблю гати, і, втупившись в екран, я механічно клацав пультом з каналу на канал, які геть-чисто «зациклило» на наших подіях. Інформаційні служби висували власні припущення і трактували їх хто як бажав. Але те, що, очевидно, відповідало дійсності, усі викладали однаково, ніби змовилися, пояснюючи мені таким чином багато питань, на які хотілося мати відповідь.

Виявляється, Марк заклав у центрі Нью-Йорка хімічний заряд, запобіжник до якого утримувався імпульсами з пристрою, який він мав при собі. Якщо б імпульси припинили надходити, упродовж десяти секунд заряд мав вибухнути. Евакуювати ж таке місто за короткий час не реально. Це і було запорукою безпеки Марка.

Я слухав новини і чим далі, тим більше розумів суть. Виявляється, імпульси припинили надходити тоді, коли наш літак був у повітрі. Їх не було аж вісім секунд. Увесь світ приготувався до загибелі багатомільйонного міста. А потім вони відновилися. І вже за півгодини терорист узагалі вимкнув усю систему. І щойно це сталося, до нашого літака, на борту якого за моїми уявленнями, вже не мало бути живих, взяли курс два винищувачі американських ВПС, котрі, як стверджували усі служби новин, мали наказ розстріляти терористів. Проте при наближенні винищувачів літак з непрацюючими двигунами майстерно спланував у міжгір’я, де і сів на пасовиську, після чого за кілька хвилин вибухнув.

Інга байдуже дивилася на екран, не переймаючись почутим і побаченим. Ще б пак, адже з нею все-таки сталося те, чого вона найбільше боялася. І винуватець цього щойно мало не покинув її. Можна зрозуміти. А от я прозрівав, забуваючи, що і зі мною кілька годин тому відбулося дещо неординарне. Прозрівав, остаточно доставляючи крапки над «і».

Марк був у літаку! Він нікуди не зникав. Вочевидь, це була ідея Стенлі, тобто Огарьова, – застрахуватися цілим містом заручників на час проведення операції. Вочевидь Марк отримав пояснення, що це украй необхідно, аби отримати кошти, необхідні для подальшого втілення у життя задумів щодо відновлення цивілізації. Напевно, Огарьов переконав його, що за жодних обставин нових землян не знищуватимуть. Насправді ж у задумах Огарьова було знищити Марка у найвідповідальніший момент і влаштувати трагедію у Нью-Йорку, щоб це виглядало як грандіозна операція, проведена одним з «яничарів». Про більший ефект годі було й мріяти.

І момент істини настав у банку, коли я, як вважав досі, бовкнув чи не найбільшу у своєму житті дурницю. Завдяки дивовижному співпадінню вона стала підступним ударом по місцю, яке у старого й досвідченого розвідника виявилося неприкритим. Огарьову примарився провал, і єдино правильною дією для втілення власних задумів було миттєве знищення Марка, після чого вибух у Нью-Йорку стався б за десять секунд. Напевно, він розумів, що при цьому жертвує і собою.

Але Марк виявився спритнішим. І річ не в умінні за коротший час послати кулю точно у ціль. Гадаю, основні труднощі для нього полягали у тому, аби упродовж цієї миті вибрати правильне рішення. Застрелити свого вчителя, батька, який з невідомих причин підняв на нього руку. Убити найдорожчу людину задля порятунку мільйонів чужих, створених ворогами, але які уміють переживати, кохати, цінувати життя. Що саме стало для Марка дилемою? Важко сказати. Але вирішити її він зумів у вірному напрямку.

А далі вже йому довелося лише боротися з технічними труднощами. І ми, треба сказати, знову добряче «допомогли» йому у цьому, не бажаючи користуватися його головою, а постійно намагаючись запхати власні під підняту гільйотину обставин. Хитрий Стенлі-Огарьов, звиклий страхуватися, мав на такий випадок ще один «подарунок». Тільки його заслугою могло бути пошкодження бортових електронних систем літака. Вимкнувся і передавач Марка, від чого у буквальному розумінні завмерло півсвіту. І Марк знову зробив те, що було єдино правильним рішенням у цій ситуації. Не бажаючи смерті мільйонам землян, хоч і вважав їх штучно створеними, віч зумів видертися і закріпитися на зовнішній поверхні літака, який вочевидь екранував імпульси з пристрою Стенлі. Стикнувшись з цією проблемою, Марк не мав ані секунди для пояснень, не те що для пошуку пристрою у кишені Огарьова, і кинувся до дверей, залишивши у кабіні куртку з вибухівкою, яка могла йому заважати, а також флешку, яка була надзвичайно дорогою і могла вилетіти під час акробатичних трюків у повітрі. Саме це мало служити нам підказкою, що він повернеться. Як і те, що не бажаючи розгерметизувати літак і так ускладнити політ на автопілоті, Марк якимось дивом ще й зачинив за собою люк. Робив би він це, якби покидав нас напризволяще? Та найголовнішим у наших прикрих помилках було інше: ми знову не послухалися його простих і конкретних наказів. Він же просив не відходити від Стенлі ні на крок! Просив не користуватися власним розумом навіть у разі, якщо знову здасться, що він загинув!

Вочевидь Марку за вісім секунд вдалося відновити імпульси свого передавача і запобігти вибуху. Але йому доводилося продовжувати політ, тримаючись зовні. Напевно, він передбачав агресивні дії американців у випадку найменшої можливості. Якби стався вибух у Нью-Йорку, їхні служби знищили б наш літак миттєво. Якби Марк зовсім від’єднав вибухівку, американці, судячи зі щойно почутого, також зробили б це. Тому Марк змушений був триматися невідомо за що і невідомо чим, не здатний навіть постукати по обшивці, і чекати, поки у літаку скінчиться пальне і він знизиться на висоту, непридатну для дій винищувачів. Лише тоді Марк розраховував звільнити місто заручників і зникнути самому. Власне, це він і зробив, щоправда, вже без нас.

Служба новин повідомляла, що ФБР та ЦРУ досі ведуть пошуки у тому районі, та я знав напевно – їхні зусилля будуть марними. І ще дикторка повідомила, що у тому, що залишилося від літака, американські спецслужби знайшли рештки тіл трьох людей – двох чоловіків та жінки, що змусило їх припустити загибель цих людей при посадці або ж ліквідацію співучасників тим, хто «заварив» усе, тобто Марком. Мороз ішов по шкірі від розуміння, що йдеться про нас. Звідки взялося у літаку троє тіл, для мене принаймні залишалося повною таємницею. Єдине, у чому я не сумнівався: той, кого належало звати Марком, міг усе. Практично усе.

Я уявив собі, як зараз десь у лісах Флориди або уздовж каньйонів Колорадо, або ж у безмежних кварталах того самого Чикаго крокує він – самотній вовк серед численного й різнобарвного племені, яке незаслужено живе на чужій землі, останній лицар неіснуючого легіону, а насправді продукт злого розуму, покликаний нести смерть чужим ворогам. Тепер я точно знав, що він не виправдав повною мірою надій тих, хто створив його. Напевно, Огарьов і Ко десь кардинально помилилися, не врахувавши у своїх теоріях та розробках ще деяких нюансів. Очевидно, за своїми чорними і водночас геніальними проектами вони не змогли дійти висновку, що в людині можуть бути генетично закладені істини, через які важко переступити незалежно від того, яке серце – нормальне чи розташоване навпаки.

І ще я розумів одну причину, чому часто його згадуватиму. Марк був тим, у кого є Вона – Мрія.

Та, за яку хочеш іти до кінця, незалежно має вона насправді шанси здійснитися чи ні.

Сонце хилилося до обрію і довгий незграбний автобус рушив з місця, везучи нас у глиб країни ацтеків. У шлунку важко лежали кілька смажених із чимось пляцків, гостроти яких я не відчував. Вони просто каменем тиснули на моє бідне серце, можливо тому, що розташоване воно було не так, як належить. Я сидів, притулившись спиною до поруччя, а сяюче блакиттю море зникало у кривих і галасливих мексиканських кварталах.

* * *

Галера стояла у гавані на тому ж місці, ніби відтоді минуло не три місяці, а три дні. Їх побачили одразу. І невільник, котрий сидів високо на мачті, голосно закричав, указуючи рукою і примушуючи всіх зібратися на верхній палубі біля борту. Нукери Менгу-Гірея зупинилися, а яничар-ага, не оглядаючись, спрямував коня до берега. Одразу почали піднімати парус, загуркотів трап і раби вже прилаштовували його, щоб повелителю зручно було потрапити на корабель. Посипалися удари нагайок на спини гребців, задзеленчали ланцюги…

Трап був широкий і Тубілай, не спішуючись, загнав коня на галеру. Вологий та свіжий запах моря залазив у груди, але чомусь не п’янив, хоч і означав закінчення небезпечних пригод. Тут він повелитель – не менший, аніж султан у палаці. Звідси – прямий шлях додому. Він виконав свою місію, яка не раз могла його згубити. Хвала Аллаху! Всевишній бачить усе. І тепер найсвітліший осипле його золотом, дасть йому ще більшу владу і дорогі подарунки, рабів, невільниць зі свого гарему.

Та найменше хотілося йому зараз того гарему, особливо, коли, зіскочивши з сідла на палубу, обережно зняв загорнуту у дорогу тканину Марію – найгарнішу з жінок, яких доводилося бачити досі. Не додавали впевненості і згадки про рабів і золото, прощення і милість великого Сулеймана-паші. Ба більше, сама думка про шлях додому виявилася якоюсь спотвореною, так наче й не було ніякого дому взагалі. Та й навіщо дім воїну?

Не звертаючи уваги на тотальне висловлення шани, Тубілай кинув повіддя комусь з яничарів і промовив:

– До цієї жінки треба ставитись, як до цариці. Жодна волосина не має впасти з неї. Відповідаєте за це своїми головами.

Йому мовчки вклонилися. Чорбаджі Мехмет дав знак і з нижньої каюти вибігли дві невільниці, одягнуті у дороге вбрання. Вони, схиливши голови, ніжно взяли Марію попід руки. Останні години шляху вона була наче нежива. Погляд дивився у нікуди, руки були безсилі. Але вона твердо залишилася на місці, і двоє служниць розгублено застигли, не наважуючись без дозволу повелителя діяти проти її волі.

Відгорнувши тканину, що закривала обличчя, вона довго і спокійно дивилася в очі Тубілаю, чого не могла дозволити собі жодна з наложниць султанського гарему. У неї вже була можливість зробити це там, на острові, коли, вклавши у піхви ятаган, він нахилився за нею. Гострий ніж тоді так і не вразив його груди. А зараз те, що було в її погляді, вдарило разюче й боляче у місце, яке взагалі мало бути невразливим, адже там жив Аллах. Ударило так, що потемніло в очах, підігнулися коліна. Жінка, котра зробила це, відвернулася, не схиливши голови, і рушила за невільницями.

– Накажете плисти, мій повелителю? – схилившись у низькому поклоні, запитав чорбаджі Мехмет, який командував галерою.

– До Істамбула, – неслухняними, пошерхлими губами промовив Тубілай.

Раніше у таких випадках він додавав: «Додому».

Воду спінили три ряди весел, скрип їхнього руху потонув у шумі води за бортом. Чайки жалісними криками проводжали галеру у відкрите море від скелястих берегів зловісної Кафи.

Тубілай стояв, опираючись спиною на мачту, і ловив себе на думці, що дивиться не вперед, як завжди, назустріч розбурханим хвилям, а, навпаки, назад, де зараз зникне тонка смужка кримського берега. Ніколи раніше не переймався він подібними речами. Зараз було інакше, йому не хотілося дивитися туди, де невдовзі скінчиться шлях жінки, яка від початку належала його повелителю. Що ж, на все воля Аллаха. І нехай він охоронить її від зла, яке, можливо, чекає на неї там.

Та надії такого роду виглядали примарними і він розумів це. Всемогутній Аллах не боронитиме невірну, яка матиме у душі свій маленький хрест, навіть після того, як його все-таки заберуть у неї і розтопчуть. Він точно знав, що та, кого поки що звуть Марією, матиме свій металевий хрестик у душі навіть тоді, коли топтатимуть її саму. І тоді незворушний воїн відчув, як слабне у грудях те, що завжди тримало холодною його голову, робило гострою думку та стрімкими м’язи. Воно – оте невразливе, що робило його тіло недосяжним для зброї ворогів, зараз починало тремтіти і нітитися.

Він хотів бути поруч із нею. І не знати що віддав би, щоб і надалі мати змогу зробити для цієї жінки те, чого не бажав робити всемогутній Аллах. Виходило, що сам не міг тепер віддати власне життя за Аллаха, за свого найсвітлішого повелителя. Потреба жити для цієї жінки лякала, йдучи наперекір усьому, що він знав досі. І одночасно він, Тубілай, дозволив собі відмовитися від неї. Отже, все-таки це він невірний. У всьому невірний. Хоч як крути…

І ще у ці важкі хвилини згадався йому згасаючий погляд пораненого козацького сотника. Чомусь неабияка заздрість до нього – ворога і побратима одночасно – охопила славетного воїна. Той не мав золота і невільниць, перед ним не падали долілиць. Та Тубілаю здалося, що володів він чимось таким, незрівнянно більшим, аніж усі його привілеї.

Епілог

Я у прямому розумінні сиджу на валізах. Так було заведено у сім’ї моїх батьків – сідати перед далекою дорогою. З роками стаєш забобонним, а шлях дійсно не близький – на протилежний бік земної кулі. Хочете – смійтеся, а ні – то крутіть пальцем біля скроні. Я їду до Штатів.

Сигналить мобільний, на екрані висвічується слово «Інга». Це вже удруге. А я тут, бачте, розсівся. Ну, звісно. Не в її правилах спізнюватися. Не в її правилах ганяти туди-сюди сходами у пошуку схиблених романтиків і вічних емігрантів. Ділова жінка – вона й в Африці ділова. Та сама, що не звикла розчулюватися. Та, що боїться закохатися. Не бійся, подруго, нічого тобі не загрожує – немає тут у кого закохуватися. Усі вони не варті тебе. А мене, вважай, вже немає.

Так, я повертаюся до Сполучених Штатів, утретє, і тепер уже з власної волі, хоча й знову нелегально. Звідси на Польщу жодних проблем, а там, зустрівшись зі знайомими Інги, я стану якимось Тадеушем Пйонтковскі абощо і, якщо пощастить, то одразу звідти з «лівим» паспортом потраплю до Штатів, як польський турист. Якщо ж ні, то тим самим «Пйонтеком» доведеться їхати спочатку до Мексики, а вже звідти на дні якоїсь фури або човна переїжджати чи то перепливати штатівські кордони. Усе це реально – так чинить щороку безліч людей. Настільки багато, що можна не боятися, що серед них тебе впіймає американська розвідка.

Я вантажусь у просторий салон аутлендера, отримую у щоку індиферентний поцілунок, у якому годі намагатися виокремити щось більше, і машина зривається з місця, застрягаючи на першому ж перехресті за чиїмось дірявим задом без бампера. Господи, як доїхати до тієї Польщі…

– Коли вже бензин подорожчає хоч до двадцятки за літр, щоб усі консервні б-банки…

– Ну навіщо ти так буквально? – обурюється Інга. – Навіщо перекручуєш? Нехай собі їздять. Чого не скажеш з нервів… І не треба тут! Не така вже я стервоза.

– Звісно, – зітхаю я. – Тобі рівних немає. Ти – найкраща…

Поки стоїмо, вона косить очима на криву турецьку шаблюку, яку я кинув на заднє сидіння.

– Ну, тепер я її точно у спальні повішу, – невесело сміється Інга. – Дозволяєш? Туди ж її не провезеш.

– Нічого, там я собі знайду.

Промовивши це, я зітхаю сам до себе. Інга не розуміє цього жесту. Ще б… Я ж так і не розповів їй, як дійшов до висновку, що саме та бутафорська шаблюка, куплена у Штатах, коли ми жили разом з Марком, вивела російську розвідку на нас. Ще б! Вони, стежачи за мною ще з першого перебування у Штатах, добре засвоїли мою дивну звичку завжди мати таке при собі, тому й уявляли, де мене можна підловити.

І я також не втримуюся, щоб не озирнутися. Після відновлення тренувань ця зброя знову наче зрослася з моєю рукою і витворяла у ній такі дива – що в одній, що в другій… Шкода, що доводиться залишати.

– Справжні документи не забув?

– Ні, – і я намацую у кишені свої теперішні «справжні» паспорти – український та закордонний, а також диплом про освіту. Їх доведеться везти таємно.

Інга скрушно хитає головою, зловивши якусь думку, але вирішує краще змовчати.

– Говори, ну…

– Та так, нічого… – відмахується вона.

– Однаково, кажи.

– Знаєш… – несподівано Інгу прориває. – От я завжди чоловікам дивувалася і буду дивуватися. Чого вам не сидиться? Чого бракує? Усе ж є! На життя вистачає, з такої катавасії живий виліз, що й не насниться! Жінка поруч, між іншим, така, що багато хто позаздрив би… Чого іще?! Ну чого?! Так ні! Він лізе ще кудись і пригоди на власну задницю шукає! Емісар довічний…

Останнє сказано глузливо і з неабияким сарказмом.

– Чому довічний? – не зрозумів я, пропускаючи повз вуха решту тиради. – З Емісаром давно покінчено. І забуто.

– А якого ж біса ти їдеш?! Подумай добре! Емісар хто такий? Людина, котра виконує у чужій країні якусь таємну політичну місію…

– А у моєї поїздки яка таємна політична місія? – викочую я очі. – Уперше чую!

Інга заспокоюється і починає пояснювати.

Я слухаю уважно, спочатку не розумію, а потім довго сміюся. Уявити все так вміє тільки вона.

– Ти повернешся?

Руки Інги спокійно тримають кермо, очі стежать за дорогою. І голос спокійний, діловий. Без найменшого натяку на здригання.

– Тільки не кажи, що закохалася.

– Ні, – зітхає вона. – Не переживай. На щастя, там у Мексиці це тільки здалося. Але хотілося б знати.

Інга є Інга. Що вдієш. Я стискаю її руку і дивлюся в очі, адже мені нічого приховувати.

– Повернуся. Можеш не сумніватися.

Нарешті машина зупиняється.

– Не передумаєш? – Вона дивиться тепер майже по-материнськи, щиро шкодуючи мене. – Це ж авантюра…

– Ні.

Ми з нею справді по-різному сприймаємо світ. Тому оце моє коротке і рішуче «ні» Інга відносить до свого «не передумаєш». Я ж ставив наголос на іншому – це не авантюра.

Будь-що я маю потрапити туди, адже для мене відтепер це питання життя і смерті. Я маю врятувати двох надзвичайно дорогих мені людей і крім мене цього не зробить ніхто у цілому світі. Тому за кілька тижнів я буду у Сполучених Штатах, хоч чого б це мені вартувало. Там розшукаю Дена Крейтона й обов’язково зустрінуся з ним. Інтуїція підказує, що мільйони духовного наставника «Яничарів» не зникли безповоротно у глибоких кишенях цього американця. Так, так… Ті самі мільйони, які після згаданих подій той, кого ми звикли називати Марком, таки не забув і не пошкодував «відстібнути» мені. А знайомий з моїми химерними мріями, він безпомилково визначив місце, куди їх можна було б найдоцільніше і найбезпечніше прилаштувати. Напевно, і я також для нього залишився насамперед людиною, яка теж має Мрію.

Але не їхнє повернення, як таке, жене мене у подорож, хоч ота «зелень» украй необхідна для порятунку тих двох, що зависли на краю безодні. Ден Крейтон – людина, яка дуже багато вирішує у Голлівуді, якщо взагалі не все. Так-так, у тому самому Голлівуді, про який усі чули і який є найпотужнішою машиною світової кіноіндустрії. Щось підказує мені, що ми з ним знайдемо спільну мову і гідне застосування частини цього капіталу, адже на все я не претендую. І от тоді станеться багато цікавого і непередбачуваного.

Вийшовши у відкрите море, галера несподівано змінить курс і повернеться до Кафи, де з безмежних рядів невільничого ринку хитрий та далекоглядний Мехмет, не встоявши перед спокусою, приведе загорнуту у таку ж саму тканину дівчину, яка говоритиме мовою невірних, як і полонянка. Підміну помітять, але ятаган у руці Тубілая звик захищати жінку на ім’я Марія, тож примусить навічно замовкнути незгідних. І вже невдовзі великий османський правитель Сулейман-паша, якого чомусь «заклинило» на бажанні мати дружиною красуню-українку, звеличить чорбаджі Мехмета, зробивши його начальником своєї особистої тепер уже сорокатисячної гвардії, а сам при цьому замість щирої та лагідної Марії отримає хитру та підступну відьму Роксолану, з якої і почнеться занепад великої Османської імперії.

Звісно, це не те, для чого варто їхати до Штатів, оглядаючись підсвідомо, чи бува який забутий агент їхньої розвідки не почує з відстані моє «праве» серце, хоч саме у цьому побачила суть поїздки прагматична Інга, охрестивши емісаром уже удруге. Мав я на увазі всю Османську імперію, щоб отак ризикувати. Це лише умова, необхідна у цьому разі. Тому її буде дотримано. І тоді відважний воїн Тубілай все-таки згадає своє справжнє ім’я, зрозуміє нарешті, чому стискається його серце від співів жайворонків у степу, і сам зробить щасливою жінку на ім’я Марія – найгарнішу в усіх безмежних володіннях всемогутнього Аллаха.

Здійснити це надзвичайно важко, навіть за умови наявності потрібної грошви та розуміння голлівудських продюсерів – які ж часи були! Дика, кровожерлива епоха… У ній так нелегко знайти щастя двом закоханим людям! Але я зумію – будьте певні. І зроблю це так, що ви усі повірите, що саме так воно і сталося насправді кілька століть тому. І не у тім річ, що голлівудські стрічки традиційно закінчуються хепіендом.

Зовсім ні.

Просто люди заслуговують на те, щоб бути щасливими.