Текст книги "Емісар"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 19 страниц)

Та коли Менгу-Гірей повертався і бачив султанського воїна, сумніви його ставали сильнішими, адже попереду яничар-аги сиділа жінка, варта більшого, аніж усі невільники разом узяті. Що як і бей тієї ж думки? Тоді він, Менгу-Гірей, дарма волочить за собою цей тягар. Та вибір зроблено, і тепер залишалося тільки картати себе за жадібність і недалекоглядність.

Сонце пекло немилосердно і Марії вдавалося до цього часу ховатися за кремезною постаттю свого кривдника та рятівника. Вимучена, вона схилилася до його грудей, які погойдувалися в такт ході коня. Дівчина заплющила очі, намагаючись зберегти сили, оскільки розуміла, що багато випробувань ще попереду.

Тубілай не оглядався, відпустивши повіддя. Караван рухався повільно і він знав, відчував, що їх швидше за все наздоженуть. Хитрість мурзи, як на його думку, годилася хіба для власного заспокоєння. Побачивши табір ногайців, буджаки мали б у першу чергу об’їхати його і роздивитися, чи не веде якийсь слід ще далі, у степи. А слід, залишений трьома сотнями бранців, був такий, що…

Опівдні попереду блиснув своїми водами Інгул. А невдовзі прискакали троє нукерів мурзи, залишені позаду. Буджаки наздоганяли. Їхні основні сили рухалися слідом, не піддавшись на хитрощі Менгу-Гірея. Надія дістатися Кизикермена розвіялася, наче дим.

Острів, який огинала течія річки, був єдиним порятунком. Розумів це і мурза. Ближчий берег острова пологий, щоправда, неширокий і його б могли боронити кілька десятків воїнів, ставши пліч-о-пліч, навіть перед чисельно більшим ворогом. Інші береги острівця високо здіймалися над швидкою течією і вилізти на них було б надзвичайно важко. Переправа забрала чимало часу. Бранців переправляли купками, глибина в окремих частинах річки не дозволяла переходити дном. Крики нукерів змішувалися з плачем дітей, жінок. А щойно переправа скінчилася, появилися перші вершники бея.

Буджаки розташувались уздовж берега й обстежували підходи до острова. Їх збиралося дедалі більше, а войовничі вигуки свідчили про намір взяти приступом влаштовану мурзою фортецю. Ногайські воїни перекрили весь пологий берег, яким можна було зайти на острів з води, але їх насилу вистачало навіть для цього. А бей уже готував загін найзавзятіших, готових дертися з тилу на крутояри. Мурза зрозумів, що втримувати ці позиції довго не вдасться.

Перший наступ буджаків було відкинуто назад у річку. Вони попливли на конях і ногайські стріли влучали у коней, вершників, здіймаючи справжній вир тіл у каламутній воді Інгула. Лише деяким з них вдалося досягнути мілини, де їх зустріли воїни Менгу-Гірея. Тут у перших рядах бився і Тубілай. Небагато з них зуміли повернутися на свій берег. А там уже готувалися плоти для переправи в обхід, прибували нові буджацькі загони.

Вона сиділа на кручі під деревом під охороною двох нукерів. Тут, біля великого каменя, лежав і Менгу-Гірей, поранений стрілою у першій сутичці.

Марія скрикнула, побачивши кров, і потяглася рукою до грудей Тубілая. Та одяг виявився неушкодженим. Вона мовчала, проте очі висловили усе.

– От бачиш, невірна, – промовив яничар-ага, опускаючись поруч, – ти вже готова молитися своєму богові, аби той захистив мене. Ще не побачивши найсвітлішого, ти вже розумієш, що для тебе краще, а чого слід боятися. І зараз ти просиш у нього аби вдалося видертися з цієї пастки і отримати те, про що ти відгукувалася так зневажливо.

У відповідь вона лише розпачливо похитала головою:

– Звідки знати тобі, про що я молюся… В одному ти правий: я хочу, щоб Господь захистив тебе, не дав загинути. Навіть якщо після цього ти занапастиш мене. А ти це зробиш. Напевно, така моя доля. Скажи, Тубілаю, що буде з нами?

Коли ця жінка починала говорити очима, слова у відповідь добиралися важко. Не будучи багатим на них узагалі, Тубілай ніколи не мав сумніву, говорячи. Тому що завжди знав, що йдуть ці слова від Аллаха, а його губи лише промовляють. Тому й звучав його голос завжди твердо і впевнено. Навіть тоді, коли впав у немилість найсвітлішого. Навіть перед загрозою страти. Адже й тоді Всевишній говорив його вустами, тому не було тремтіння і страху у словах. Коли ж ця жінка починала говорити з ним очима, Аллах мовчав, кинувши свого вірного слугу напризволяще, і відчуття, що говорить тепер уже він сам, лякало. Думка, що треба відвести погляд і замовкнути, ставала всепоглинаючою, але ж зробити це так важко! А очі цієї невірної, що ніколи не просила ні хліба, ні води, так благали від нього саме слів, його власних! І відмовити, не нагодувати ними це прекрасне створіння, ставало вище його сил.

– Не бійся, – промовив Тубілай. – Ти не дістанешся їм.

– Їх так багато, – Марія здригалася, промовляючи це. – Вони готують плоти, ти бачиш? Вони хочуть дертися на острів з усіх боків!

– Ми зможемо відбитися, – але тривога в її очах не зникала і він додав: – Я не віддам тебе. Скоро мають підійти основні сили ногайців.

Вона повірила, і погляд її приречено відповів: «Знаю, що не віддаси. Знаю… Я ж маю належати твоєму володарю…» Вуста ж промовили:

– А якщо не підійдуть? Якщо буджаки залишили частину війська там, біля табору і воїни мурзи й гадки не мають, що друга частина ворожого війська кинулася за нами?

– Ти знаєшся на військовій справі, – мимоволі посміхнувся Тубілай. – Коли ми дістанемося до Істамбула, я розповім про це всемогутньому і, можливо, він зробить тебе військовим радником.

Ця насмішка допомогла йому опанувати себе.

– Можеш потішатися з мене, – промовила дівчина. – Але я донька козацького полковника і знаю багато речей, про які ти не підозрюєш. Тубілаю! Я вірю, що ти готовий померти заради того, щоб довезти мене до свого проклятого султана, але це не допоможе. Поглянь – їх надто багато! Скажи цьому бусурману, – Марія тицьнула пальцем убік Менгу-Гірея, – нехай звільнить полонених. Серед них є юнаки і старі, ще здатні тримати зброю. На острові є дерева, з яких можна вирубати довгі палі й скидати тих, хто лізтиме по крутих схилах. Однаково у мурзи не вистачить воїнів, щоб боронити весь острів!

Він лише похитав головою, знову не здатний відірвати погляду від дівчини. Вже давно Тубілай думав саме про це, та мурза не хотів і слухати, сподіваючись на появу своїх основних сил.

– Чому ти мовчиш? Скажи хоч щось! Якщо ти дійсно кращий у свого клятого султана, то повинен вміти не лише вимахувати шаблею, але ще й думати головою!

Плоти спустили на воду і, відпихаючись довгими палями, воїни бея рушили проти течії в обхід острова, а новий загін уплав на конях пішов у наступ на мілину, яку захищали нукери Менгу-Гірея.

Тубілай підвівся, глянувши на неї востаннє. В її прекрасних очах був відчай.

– Пообіцяй мені, Тубілаю, що перед тим, як залишишся сам проти усіх, ти повернешся сюди, по мене. Не віддавай мене їм!

– Обіцяю, – твердо промовив Тубілай, відчуваючи, що його слова знову належать Аллаху.

Він уже зробив крок униз, але обернувся, витяг ножа і вклав дівчині в руку.

– Тільки не роби цього без мого наказу.

– Бережи себе, – промовила вона. – Ти ворог, але… бережи себе!

Несподівано вона скочила й обійняла його за шию, та, що дедалі частіше намагалася стати між ним і Аллахом. Але якщо раніше це робило його слабким, відбираючи сили, то тепер…

Закипіла вода, коли кіннота торкнулася дна, і ногайці, яких ставало дедалі менше, прийняли удар ворога. А плоти, намагаючись боротися з течією, чіплялися за каміння, коріння, що звисало над водою, і буджаки, зриваючись у вир, лізли догори. Оборонна лінія Менгу-Гірея «тріщала» по швах. І тоді Марія, не витримавши, сама кинулася до полонених, побачивши, що останній воїн Мурзи, який стеріг її, вступив у бій. Саме зараз вирішувалося – зможе встояти острів чи ні.

Звільнені хапали до рук ті самі довгі деревини, якими були пов’язані між собою, і скидали вниз ворога, що дерся на крутояри. Інші відв’язували своїх, хто ще не звільнився. Жінки та діти, котрі старші, збирали каміння і усе це сипалося на голови воїнам бея. З плотів летіли стріли, влучаючи у людей.

Тубілай зібрав по острові з десяток нукерів, котрі й самі розуміли єдино правильний вихід, на який спромоглася ця смілива жінка і, всадивши їх на коней, вдарив згори по буджаках, які вже закріпилися на мілині, та відтіснив їх. Ті, хто з останніх сил бився по коліна у воді, розступились і у саму гущину буджаків кинувся табун розсідланих коней, яких нагнали згори. А за ним щойно зібраний загін Тубілая вдруге відкинув буджацьке військо у води Інгула. Течія несла знесилених коней та воїнів. А з протилежного берега кіннота буджаків уже пливла, кидаючись у новий наступ. Тубілай збирав докупи ногайців, ще здатних тримати зброю.

Крик позаду примусив його обернутися. Це був Менгу-Гірей. Мурзу підняли і простромили його ж шаблею. Звільнені Марією полонені повстали проти своїх викрадачів, здавалося, прирікаючи себе на загибель. На мить ті, хто був унизу, розгубилися, розуміючи, що нерозважливість бранців тепер коштуватиме життя їм усім. А буджацькі коні вже хропли, підпливаючи до берега.

І лише Тубілай зрозумів причину такого повороту подій. Кинувши розгублених ногайців, що заклякли по пояс у воді, він майнув у гущавину і озирнувся лише нагорі. На буджаків на тому березі насувалося інше військо, і ті вже шикувались у новий бойовйй порядок, готуючись прийняти удар. Тільки це не був Альфар-Нагі. Козацький загін, що взявся тут невідомо звідки, вже нісся на ворога. Ось чому нещодавні невільники раптово повернули зброю проти мурзи, адже першими побачили це з крутояру. Кінець битви фактично було вирішено.

За мить він опинився поруч з Марією. Жінки відсахнулися, діти розбіглися, здійнявши лемент. Вона і зараз тримала його ніж, хоч на цей час усі бранці вже були вільні. Зброя спрямувалася у бік Тубілая.

– Ти забула, невірна, що просила мене повернутися? Битву програно.

– Не підходь, – промовила Марія. – Не підходь до мене! Втікай, рятуйся, прошу тебе. Там мій батько! Ні, будь ласка…

– Врятуватися я можу лише з тобою, – промовив Тубілай. – Того, хто не виконує волю найсвітлішого, ніщо не врятує.

– О, Господи… викинь це з голови і втікай! Благаю тебе! Забудь свого султана і рятуйся. Ти зможеш!

– Від султана втекти можна, від Всевишнього нікуди. – І він зігнувся у сідлі з наміром підхопити її.

– Ні!!! – вона відсахнулася і націлилася у нього ножем. – Я вб’ю тебе!

– На все воля Аллаха…

Заклавши ятаган до піхов, Тубілай підхопив її, не звернувши найменшої уваги на гострий ніж, а вона лише забилася у його обіймах, пручаючись і б’ючи руків’ям по спині. Люди з довгими жердинами насувалися, виставивши їх уперед і стискали півколом вершника, за спиною в якого була лише прірва. Всадивши Марію поперек сідла, він натяг повіддя обома руками, наче й не збирався братися за зброю. Обдерті та виснажені люди застигли у німому подиві перед ворогом, якого тепер уже ніщо не могло врятувати. Раптом кінь захропів, загарцював на місці, стаючи дибки, і кинувся з крутояру у вир швидкої течії, виконуючи останню волю вершника.

На березі кипів бій. Буджацькі вершники знімалися з позицій і повертали назад, пускаючи стріли, не бажаючи відкритої січі. Залишки ногайців були скинуті у каламутну течію нещодавніми бранцями, і лише кілька з них, що зуміли скочити у сідло, на свій страх і ризик спробували повторити те, на що спромігся несамовитий яничар-ага.

Люди скупчилися на крутоярах і, захищаючи долонями очі від передвечірнього, ще яскравого сонця, дивилися у далечінь, де тримаючи повіддя, поруч із конем плив чужинець. Шию скакуна обіймала та, що дарувала їм життя та волю.

Подарунок з того світу

Інга проковтнула мовчки і зловила мій погляд, ще не повністю усвідомлюючи щойно почуте. А от я… Все-таки їм вдалося чогось мене навчити. І не про навички йшлося. Я став швидше думати. Крива посмішка встигла лише торкнути кут його рота, коли я підхопився і кинувся до кабіни пілотів.

Крик застряг у моєму горлі. На сидінні біля штурвала лежала недбало кинута куртка-безрукавка із безліччю кишень і залишком смертельної «гірлянди». Самого ж Марка не було. Розгублено мацаючи руками по стінках, я шукав місце, де він міг би сховатися. Марно. Тут не було навіть найменших закутків і натяків на приховане приміщення. Тепер ми дійсно не мали сісти.

Сміх старого був тихим і глузливим. На тремтячих ногах я обернувся до дверей. Він тримав рукою живіт, оскільки навіть ці здригання м’язів обличчя викликали сильний біль. Огарьову ще стало сил рачки доповзти до кабіни пілотів, аби побачити усе на власні очі. Притулившись до стінки, закочуючи очі, старий хапав ротом повітря і намагався щось сказати. Що? Останній вихлюп емоцій, які перед смертю властиві навіть розвідникам такого рівня? Чи може те, що ми могли б якось використати для свого порятунку?

Я схилився над ним. Можна було з’їсти його очима, але хіба це допоможе?

– Води! Швидше! – закричав я до Інги.

За мить вона підбігла з пляшкою, але старий відвів мою руку. Напевно, пити він вже не міг.

– В’ячеславе Івановичу! – я взяв його за руку. – В’ячеславе Івановичу! Допоможіть нам врятуватися! Будь ласка!

Погляд його очей застиг на мені. Здавалося, він уже нічого не розумів. А вуста розтулилися, промовляючи останні слова:

– Хто би міг подумати… Пітере, Пітере… Не чекав… я… Розвідник мусить усе прораховувати… старість… Час уже…

Дихання Стенлі чи то пак Огарьова ставало дедалі поверхневішим і супроводжувалося спастичним звуком із горлянки. Якщо навіть він і вмів керувати літаком, то посадити його вже не міг. Інга дивилася на мене наче з глибини колодязя, а погляд її благав допомоги. Я відвернувся.

Агонія тривала ще з півгодини. Не його, наша. Чіпляючись за життя, ми перекидали усе навколо, лізли в усілякі закутки з божевільною надією знайти те єдине, що могло б стати нашим порятунком. Але парашута у літаку, що призначався терористам, не передбачалося. Ми обмацали навіть невеличкий вантажний відсік, та все марно.

Марк залишив літак, вирішивши, що так потрібно. Коли він так вирішив? Ще у банку, наперед вважаючи нас мерцями? Чи щойно, у зв’язку з новими обставинами? Але якими? Що могло змусити його так несподівано поміняти плани, кинувши нас на загибель? Навіть тепер я не міг повірити цьому.

Огарьов помер. Його очі залишилися широко розплющеними і дивилися кудись убік. Губи розтулені, наче хотів на прощання ще щось сказати. Не встиг.

Літак хитало. Підлога хилилася то в один, то в інший бік, і тіло старого сповзло по стінці, завалившись головою у кут. Я дістався до панелі приборів. Штурвал застиг в одному положенні і важко було наважитися хоча б спробувати – рухається він чи ні. А от самі прибори… Іхні стрілки всі заклякли у нульових позиціях і не рухалися. Інші, які мали табло, взагалі не світилися. Темним був і дисплей маленького комп’ютера, вмонтованого у щиток праворуч від штурвала. Натомість жовтим кольором світилися плафони, очевидно, аварійного освітлення.

Щось сталося з літаком. Відмовили прибори, уся електроніка. Це було зрозуміло навіть не фахівцеві. І Марк чкурнув рятуватися, оскільки мав ще й парашут. З усіх нас йому це було найпотрібніше – як рятівникові цивілізації. Згадалося раптове гойдання літака і грюкіт за дверима. Схоже, початок гойдання відповідав відмові бортової системи електроніки, а грюкіт – стрибку Марка. Усе збігалося. От тільки…

Якось надто швидко. Чому з таким поспіхом? Припустимо, «накрилися» прибори. Він міг би спочатку спробувати щось зробити. Та й, власне, він міг би посадити літак і без них, вручну. Хоча б обміркувати ситуацію він міг! Та Марк вискочив з літака миттєво, наче той мав вибухнути!

І я машинильно подивився на зв’язку вибухівки. Напевно, «гірлянда» була небезпечною і зараз. Мені стало спекотно. Перед очима попливло. Невже долі не достатньо було запхати нас у некерований літак, за яким на землі «облизуються» юрби бандитів і агентів чужих розвідок, що лише мріють хапнути нас? Невже цього замало і потрібна ще й заряджена вибухівка ось тут, на сидінні?

Перебираючи по стінах, я дістався до люка і спробував його відкрити. Щілинка зробилася маленька, але засвистіло і війнуло так, що довелось одразу ж його зачинити. Люк відчинявся. Я мав просто зараз узяти «гірлянду» Марка і разом з безрукавкою викинути її. В першу чергу це.

Але чи можна це робити? Чи не вибухне вона у мить відриву від сидіння, розносячи на шматки літак і позбавляючи нас подальших намагань урятуватися? Чому Марк залишив її тут? Чому не викинув або не взяв із собою? Отже, планував, що вона ще спрацює? І тоді, виходило, він зацікавлений у нашій гарантованій загибелі. Але міг би увійти до салону і продірявити кожного із свого пістолета. Так ще надійніше. Отже, настільки був обмежений у часі?

У голові геть-чисто усе заплуталось. Очі блукали по кабіні і зрештою уздріли те, що мали б побачити зразу. Це була флешка. Моя флешка, ще недавно така цінна для Марка. Зараз вона лежала на підлозі, на видноті. Покинуті й непотрібні, під ногами валялися безцінні надбання його цивилізації, за яку Марк готовий був пожертвувати власним життям.

Як це пояснити, я не знав. Але і його раптова втеча, і вихід з ладу бортових систем літака, і вибухівка на сидінні, і покинута флешка – усе мимоволі складалося у щось одне, пов’язане між собою. І я не міг позбутися враження – не було запланованим.

Що ж могло втрутитись у розрахунки Марка, завжди безпомилкові? Можливо, влада Сполучених Штатів сама розібралася з ситуацією у Нью-Йорку і вирішила знищити терористів? Тоді це надійніше зробити парою винищувачів, адже я не сумнівався, що літак і зараз перебуває на локаторах їхніх протиповітряних систем. Надто зарозуміло. А що як це втручання ще якоїсь зі сторін? Адже навколо грошей Емісара цих «третіх» сил крутилося дуже багато.

Той, чиє мертве тіло розтяглося у куті, також був відповідною стороною. Тому і полізли мої руки до його кишень. Я знав, що не зможу посадити літак. Знав, що позбавлений можливості вистрибнути з нього. Тому й роїлися мої думки, і я намагався знайти у відпущений час щось таке… Таке, що допоможе обійтися без цього.

Маленький пульт з двома кнопками лежав у правій кишені. Навіть не на дні. На дні був носовичок. Судячи з усього, цю річ нещодавно виймали. Але на момент смерті Стенлі не мав її у руці. І раптом згадалося, як старий під час розмови лазив до кишені. Я не зрозумів цього жесту і навіть насторожився, переживаючи, як би не витяг він звідти щось небезпечне для нас. Стенлі не витяг нічого. Але, схоже, натис у кишені одну із кнопок пульта. Я чув про таке. Електромагнітний імпульс, який пошкоджує електронні системи у радіусі своєї дії.

Ось що це було! У літаку не працювали ані прибори, ані системи. Наші з Інгою мобільні телефони не вмикалися. Телефон Стенлі, знайдений в іншій кишені, також завмер. Ось що виявилося для Марка несподіваним і змусило його миттєво залишити літак. Можливо, він злякався за електроніку, яка була на його вибухівці? Можливо, «гірлянда» мала вибухнути сама у разі неполадок блоку. Але тоді варто було викинути через люк її, а не стрибати самому. Ні, тут було ще щось, про що я не здогадувався, але одне переконання мідно посіло мою свідомість. Саме цей імпульс, випущений з кишені Огарьова якусь годину до цього, за кілька хвилин подарує наші нестандартні тіла американській розвідці, здійснюючи таким чином останні мрії цього схибленого, навіть після його смерті.

Інга вже опанувала себе і бажала тільки одного – знайти вихід. Але його, напевно, не було. Я глянув у круглий ілюмінатор. Нічого – лише сіра «вата». Літак ішов у суцільному фронті хмар і поштовхи ставали все відчутнішими – напевно, погодні умови були украй незадовільними. Коли ж?

Коли?!

В одній з кишень безрукавки Марка, які я все-таки наважився обшукати, тамуючи подих, лежали два паспорти – для мене та Інги. Отже, ця людина все-таки збиралася подбати про нас. Та доля внесла корективи. Схоже, вони нам не знадобляться.

Я подивився на Інгу. Не знаю, що у цю мить було у моєму погляді. Тіло було ніби чуже. Відчуття швидкої загибелі…

У горлі заскиміло. Я присів поруч і обійняв Інгу, притулившись до неї. Важко, неймовірно важко зберігати спокій у такий момент. Інга так і сиділа – не посунулася, не зробила ніякого руху у відповідь. Тому я й залишався сам у собі, не дивлячись на те, що вона була дуже близько. Можливо, потім у нас вже не буде часу зробити це.

– Знаєш, хоч як це скінчиться, – слова промовлялися насилу, – а я дякую тобі за все. Дякую, що саме ти зустрілася мені на шляху. Хочу, щоб ти знала…

Інга відсторонилася раптово. Очі її були широко розплющені, щоки бліді, але голос твердий і спокійний:

– Припини істерику. Зараз потрібно не втрачати глузду, а…

– Інго! – от тепер уже мій голос був не чужий! – Ти що, не розумієш, що ми розіб’ємося? Ми не можемо більше нічого вдіяти! А я… можливо, ти – найкраще, що було у моєму житті.

– Припини істерику, – підвищуючи голос, майже по складах вимовила вона. – Залиш ці монологи для своїх сценаріїв, а зараз зберися і думай. Ми ще не загинули і я цього не хочу. Ти мужик. Ти мусиш краще уміти мобілізуватися…

Далі я не слухав. І дивно, кудись поділися оці жахливі думки про загибель. Натомість не знати звідки взялася образа. Така недоречна з погляду здорового глузду образа. І то коли! Ні, я знав, що вона інша, що вона не така. Але… яка у біса різниця, хто чоловік, а хто жінка? Відштовхнути людину у таку мить… Людину, якій неймовірно важко! «Залиш це для своїх сценаріїв»… Тепер, на довершення усього я ще й знав, що останню мить доведеться зустріти покинутим і самотнім.

Розплющені очі старого розвідника дивилися на мене, наче насміхались. Так, з деякого погляду я мав би йому позаздрити. Він сповна скористався останніми секундами життя і натис кнопку, реалізуючи свої задуми. Уявилося, як американці знайдуть напівзгорілий літак з рештками терористів, серця яких розташовані справа. Я не знав, що мало статися у Нью-Йорку, як і те, чи встиг Марк, образно кажучи, зняти палець з кнопки, адже влаштував там щось жахливе. І тепер – станеться воно чи ні, а служби цієї країни однаково пов’язуватимуть усе з тим самим радянським, а тепер уже російським проектом «Яничари». Отже, Стенлі-Огарьов усе-таки мав підстави бути задоволеним.

Цей літній чоловік, на обличчі якого застигла передсмертна крива посмішка і який був справжнім монстром, виявився все-таки найрозумнішим. Найхитрішим. Виявився переможцем. Я дивився на його зморшкувате, але підтягнуте обличчя і розумів, що саме він найбільше врахував усе. Усе, окрім того, що таке слово, як «яничари» може ще щось для когось означати. Як його, так і мої мрії називалися оцим словом. Свої, помираючи, він встиг втілити у життя. Моїм же тепер не збутися ніколи.

Не знаю, що рухало мої думки у цьому напрямі. Можливо, уявлення, що країну, не зовсім чужу для мене, ще довго струшуватимуть наслідки трагедії у величезному місті, про суть якої можна лише здогадуватися. Я не вірив, що Марк зробив би це з власної волі. Ні, він виконав би свою обіцянку і звільнив місто заручників. Що ж це було? Чому я вперто не міг віднести до розряду негідників людину, яка щойно покинула нас на загибель? І у цих недоречних ваганнях, не в змозі зрозуміти його суть, у згадках про нього несподівано випливла ще одна обставина, яку також важко було збагнути.

Здогадка була на диво простою і після неї пропало геть усе інше. А де Марк взяв парашут? Не умів же він зрештою літати! Отже, парашут у нього був. Але руки його весь час тримали тільки зброю. Крім неї Марк більше нічого при собі не мав. Та й залишити парашут у літаку – один-єдиний, для нього не було кому. А якщо так, то парашут він міг мати лише на собі. Більше ніде. Але ж Марк і Стенлі діяли спочатку разом, та швидше за все й закінчили б справу разом, якби я не ляпнув найбільшу в житті дурість… Отже, тоді…

Рука моя розстібала комір його сорочки машинально, ще не усвідомлюючи смислу цього. І саме тоді, коли майнуло оте прозріння, думка «що ж це я роблю», саме тоді пальці мої торкнулися чогось. Чогось такого, чого б там не мало бути.

Я дер на ньому супернадійні ґудзики і вже під теплою сорочкою дійсно натрапив на якесь ущільнення. Там починалася ще одна кишеня і була вона розташована наче як на спині! Перекинувши тіло обличчям донизу, я заліз туди рукою. Раніше мені не доводилося бачити, а навіть і чути про таке, але серце стріпнулося і скаженно закалатало. Пульсувало аж у скронях, а я, наче навіжений, перекинувши знову на спину, роздягав тіло старого.

І цієї миті раптом стало тихо. Ні, залишився якийсь шум, адже літак розсікав повітря. Зникло гудіння. Зупинилися турбіни.

Ось тепер уже лік ішов на секунди.

– Ну! Чого ти застигла? Допомагай!

Інга спочатку дивилася з нерозумінням, а потім… Потім я буквально видер худе жилисте тіло з простреленої сорочки. Кишеня була на всю спину і я вже знав, що там! Тканина парашута була надзвичайно тонка та міцна, щось на кшталт капрону. Стропи мали товщину грубих ниток, але матеріал… Я був упевнений, для такого у них беруть найкраще. Значно грубша нитка проходила, зашита у тунель з тканини під коміром і закінчувалася кільцем на передній кишені. Металевим кільцем. Разом з Марком чи окремо, а цей старий лис передбачав абсолютно усе. В тому числі й ситуацію, коли, скинувши куртку і смикнувши за кільце, можна зробити крок з літака просто у хмари.

Очі Інги стали ще ширшими, коли я вдягав прострелену і вимащену кров’ю, а на додаток явно малувату сорочку на себе, прискіпливо застібаючи усі «посилені» ґудзики та затягуючи ремінці. Ремінь зі штанів старого витягнувся миттєво, а за секунду я розстібав і свій.

– Ні… – тільки й сказала Інга. – Ні! Я не зможу.

– Це ми, чоловіки, маємо могти, – злісно вимовив я. – А ваша справа лише дозволяти.

– Я… не дозволяю… – самими губами прошепотіла вона, роблячи крок назад.

– А я у цьому разі й не питаю. Хоча…

Повернувши її спиною до себе, я затяг обидва ремені, зв’язуючи нас докупи і перевіряючи, чи зможу гарантовано її втримати. І тільки потім закінчив фразу:

– …хоча… може й треба було тебе залишити. Ти ж мені не подала руки десять хвилин тому.

Далі належало робити все якнайшвидше. Нерви і витримка – вони не залізні. Хоч у кого б. І нехай усе вирішує доля.

Розблоковані двері кинули в обличчя мокре розріджене повітря. А навколо тільки сіра «вата».

– Володю… Володю! – я чув, як здригається її тіло, хапаючи ротом повітря, і зробив крок до виходу, взявшись за краї отвору.

– Володю, попрощайся зі мною…

Ось воно…

Ні, таки усі люди однакові. Просто їхня межа на різних рівнях.

– Там попрощаємося, – сказав я, виштовхуючи наші тіла у сіру невагомість.

Не знаю, що це сталося зі мною. Можливо, набрався від Марка. Хтось же мусить у приреченому літаку виконувати роль супермена. Я не панікував, рахуючи секунди до того, як висмикнути кільце і не переймався думками чи розкриється парашут у цих мокрих повітряних потоках, чи вистачить відстані до земної поверхні і всякими іншими. Ні, до заспокоєння було ще далеко, але впевненість, що усе зможу, тепер була зі мною.

А заспокоюватися по-справжньому я почав лише тоді, коли американське узбережжя уже тануло у далині. Хвилі гойдали старий рибальський бот, що тримав курс на Мексику, і попереду ще півдоби шляху, але я розумів, що от тепер уже, напевно, нам вдалося викрутитись остаточно. Нехай там які сили задіяні у них для пошуку російських резидентів – тут сам чорт ногу зламає. І вийшовши зі смердючого рибальського трюму, ми дихали вологим туманом, що ховав далеку смужку берега, вдихаючи разом із ним надію, що міцнішала разом із гостинним атлантичним вітром.

Але той спокій нам лише марився. Сюрпризи не скінчились. І буквально з першим кроком на рятівний мексиканський пісок несподівано засигналив мій телефон, який нарешті «очухався» після електромагнітних жартів Огарьова. Після його смерті ніхто не мав мені дзвонити на цей номер, взагалі на цю «трубу», яку я увімкнув на кілька секунд лише заради цікавості. Увімкнув і забув. І не знаю, що змусило мене натиснути кнопку відповіді. Напевно, у ту фатальну мить, коли Вона стукається у двері, людина відчуває щось особливе, ще не відчинивши їх. Ще б пак! Адже це, кажучи словами Інги, буває далеко не щодня, та й взагалі не з кожним.

Інга, змучена і напружена, трималася за мою руку і вся здригнулася від цього дзвінка. А я машинально відпустив її, відходячи убік. Незнайомий голос привітався зі мною англійською.

– Хто це? – запитав я.

Ім’я, яке довелося почути за секунду, викликало у мене справжній шок. Рот роззявився сам. А потім…

– Хто-о?!

Інга тормосила мене за руку злякано, нічого не розуміючи, а я ледве приходив до тями, намагаючись вивільнити її і несамохіть відштовхуючи кохану жінку. Що вдієш, іноді ми здатні на таке, коли у двері стукається Вона. Усе, що я чув, доходило до мене дуже повільно. Тепер я вже не бачив нічого навколо і молив долю тільки про одне – щоб це був не сон і щоб дзвінок цей не перервався.

Він сказав усе, що належало, і на даний час цього вистачало з головою. Залишалася тільки одна деталь, яку я згадав несподівано, коли розмова вже закінчилась, але там ще не вимкнули.

– А скажіть, коли це сталося? – запитав я. – Прошу, пригадайте точно. Для мене це має значення.

– Сьогодні вранці, о восьмій годині. О восьмій нуль п’ять мене повідомив секретар, отже, безпосередньо перед цим, о восьмій.

– Ви не помиляєтеся? – перепитав я.

– Звісно ні, – посміхнувся він. – У мене ще немає старечого склерозу.

– Дякую, – промовив я. – Дуже вам дякую. Найближчим часом я вам зателефоную.

Трубка лягла до кишені і лише тепер я знову міг бачити і розуміти те, що відбувається навколо, хоча й виглядав, безперечно, приголомшеним. Інга сіпала мене і ставила одні й ті ж запитання.

– Що сталося? Володю! Хто це був?

– Ден Крейтон, – механічно відповів я.

– Хто?.. А хто це такий?

– Ти його не знаєш. Почекай…

Думки крутились у голові з шаленою швидкістю, заважаючи пояснювати їй хто такий Ден Крейтон і чому він телефонував мені на номер, відомий лише Огарьову. Та я й не мав бажання цього робити, інакше б вона подумала, що я таки збожеволів. Хоча… За хвилину вона і так подумає, саме про це. На все свій час. А зараз я тільки вражено хитав головою, збираючись з духом.

Це дійсно був подарунок з того світу. Хоча б тому, що єдиний, хто знав цей номер, давно вже був мертвий. Номер цей ми купували удвох, безпосередньо перед тим, як справи перейшли у незворотню фазу, і після цього Стенлі не відходив від мене ні на крок, отже, не міг повідомити його ще комусь. Тож виходило, що з того світу.

Я ще не знав, що за якихось півгодини, тоді як ми сидітимемо у зачовганому мексиканському барі і моя вимучена супутниця мало не плакатиме від того, що коїтиметься зі мною, з телевізора у блоці новин повідомлять, як у Нью-Йорку ледь не сталася жахлива трагедія, протидіяти якій жодні служби не змогли, і лише те, що терористи «зуміли якимось дивом посадити літак серед гір і виконали свої обіцянки», врятувало мільйонне місто.