Текст книги "Емісар"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 19 страниц)

З нього юшило так, що сліди були більш ніж переконливими. Вискочив через двері. Оглянувши себе, вийшов і я. Подалі звідси. Я ішов, запхавши руки до кишень і тримаючи в одній телефон Стенлі, а в іншій маленьку коробочку, ще не уявляючи, що у ній.

Якраз воно і було справжнім громом серед ясного неба, а якщо ж бути точнішим – блискавкою. Саме блискавкою, тому що так буквально і називалося. Блок флеш-пам’яті до комп’ютера або, якщо по-простому, – флешка зберігалася у маленькому футлярі, що був останнім у схові. Що звідти витягли крім цього – одному Богу відомо, а швидше дияволу. Мені ж окрім неї дісталося лише кілька крихт чогось такого схожого на віск або парафін, з якого роблять свічки, тільки значно м’якшого. Воно відлетіло від коробки, тієї останньої, яку витяг з сейфа Айвен за мить до своєї смерті. Я загорнув речовину у шматок паперу і поклав у футляр поруч із флешкою. Подряпина від удару клинка мого супротивника була поверхневою, проте у голові гуло, а плече і шия, куди влучив датчик, добряче боліли. От тепер я мав зателефонувати Стенлі. І то чимшвидше. Якщо він живий.

Пальці набирали номер, а флешка муляла долоню і не так долоню як розум. Заховавши її якнайглибше, я зітхнув і натис кнопку. Звістка про погром, влаштований його ж людьми, суттєво зіпсувала йому настрій. Зіпсувала – мало сказати. Це відчув навіть я на відстані. Навіть при тому, що голос старого завжди залишався спокійним, а емоції міцно спали.

– Я повертаюся, – після секундної затримки сказав старий. – Сиди там і чекай.

Очевидно, ситуація вийшла на таку фазу, що йому довелося залишити мене у своїй найпотаємнішій «норі», про яку узагалі ніхто не знав, ще й на самоті. Тільки сталося непередбачене, адже помилок припускаються усі. Хто ж він насправді? Іванов, не інакше. Або один із тих двох, яких вважав, що знищив, Іванов. Але помилився. І він, залишившись живим, розпочав свою гру. Знати б…

А за годину, яка здалася мені роком, Стенлі різко зупинив машину біля мене.

– Їдьмо, – не глянувши, кинув мені.

– Куди?

– Тепер уже не має значення. Подалі звідси.

Риси його обличчя загострилися, а бліда шкіра просто обтягувала вилиці. Ця людина злякалася. Я бачив.

Машина виїхала з міста і полетіла по хайвею. Він не оглядався і не робив жодних спроб визначити, чи не стежать за нами. Час від часу це намагався робити я, але не помітив нічого підозрілого. Його, здавалося, це питання, якому завжди приділяв основну увагу, взагалі не цікавило. І ще одну річ повідомило мені його непроникне обличчя. А можливо, я помилявся. Проте зараз мене не полишало переконання, що тепер він без сумнівів знає, що робити далі. Ні, від нього й раніше ніколи не відгонило якимось ваганням, не це малося на увазі. Просто його позиція у цій невідомій мені грі завжди була вичікувальною. Завжди він чекав, що продиктують обставини. Тепер ми наче вийшли на прямий шлях, звернути з якого неможливо, як, припустимо, на цьому прямому відрізку хай-вею.

Усі формальності щодо перевірки можливого «хвоста» Стенлі виконав перед самим містом і на його початку. Не будучи вже зовсім зеленим хлопчиком у такій справі, я це побачив, хоч і не вдав. А тоді ми винайняли кімнату у мотелі і Стенлі знову залишив мене.

– Скоро усе минеться, – промовив він, сідаючи за кермо. – Я маю на увазі, сприятливо для нас. За це я маю дякувати тобі. Тепер усе буде гаразд.

– Що це було? Ну там, у сейфі? Як тепер? Як це – сприятливо для нас? Ви ж усе втратили! Поясніть хоча б щось!

Він лише похитав головою.

– Чекай мене тут.

– Скільки?

– Недовго. Нехай тебе тепер нічого не хвилює. І не нароби дурниць. Навіть якщо тобі схочеться перейти дорогу й купити хот-дог, питай у мене. Ти зрозумів?

Я кивнув.

– Більше несподіванок не буде, – упевнено промовив Стенлі. – Якщо ти сам їх не накличеш.

– Постараюся, – відповів я.

Нова машина Стенлі вирулила з території. А я стиснув у кишені флешку. Завдяки успіхам у науці премудрого Іллі я, принаймні, знав, що з нею робити. Знав і те, що, незважаючи на застереження старого, зроблю цей крок таємно від нього, сподіваючись, що вдасться. Не міг знати я лише одного: що ця флешка дійсно стане для мене справжнім громом серед ясного неба.

Я впав на ліжко. Думки вирували зі скаженою швидкістю, але з надзвичайно малим коефіцієнтом корисної дії. Вище себе я стрибнути не міг, хоч як би хотів, і якщо помилюся, то, можливо, це обернеться бідою не лише для мене.

Інга. Ні, про неї зараз краще не думати. Я глянув у вікно. За ним розгойдувалися гілки дерев – вітер здійнявся не на жарт. Якби я був справжнім розвідником, зараз міг би заплющити очі і проспати наче по команді одну годину. Очі заплющилися. Вітер відганяв сон.

Жарт не на жарт

– Пробачте, де б я міг скористатися на годинку ноутбуком або комп’ютером? – це я запитав у молоденької чорношкірої продавчині, купуючи дві банки пива.

Спека та спрага стали нестерпними, а вона здалася мені найсимпатичнішою і найпривітнішою у маркеті. Не питати ж про це у метродотеля там, де ми зупинилися. Хоча, звісно, саме з ним ця проблема вирішилася б найшвидше.

Вона посміхнулася мило у відповідь на мою ледь вичавлену либу і розповіла про муніципальну бібліотеку за кілька кварталів та офіс «Емерікен комп’ютерз», що також розташований неподалік. Жодних документів я не мав, тож пхатися до бібліотеки не було сенсу, і я розшукав згадану фірму. Менеджер ще не підійшов до мене, а я вже зрозумів, чим вони займаються. Фірма продавала нове й «беушне», ремонтувала і здавала у користування.

Проблема вирішилася миттєво. На висловлене бажання придбати ноутбук якомога зручніший для роботи, можливо, навіть не новий, він показав мені кілька моделей і запросив випробувати, для чого запропонував зручну кабінку зі столиком, де можна навіть замовити каву. Бажати чогось кращого було годі. Основне, щоб не повернувся Стенлі, тоді доведеться пояснювати свою вилазку. Але телефон був зі мною. «Скажу, що моторошно стало чекати у чотирьох стінах і гадати, хто може прийти замість нього» – подумав я, вмикаючи ноутбук і вставляючи флешку. У мене й так завмирало у грудях від різних припущень, а наступне відкриття лише загострило і без того гострі відчуття.

Ще у сквері, сидячи на лавці в очікуванні Стенлі, я добре її роздивився. І побачив на її чорному пластмасовому корпусі два штрихи – такі, ніби ця річ, зовсім нова, вимастилася у щось таке, стороннє. Ще тоді я зауважив, що при педантичній охайності Стенлі комп’ютерне приладдя не мало б бруднитися об щось непотрібне. У нього навіть тарілка за весь обід не вимащувалася з країв їжею. Тоді це було тільки зауваження без висновків. Висновки прийшли аж тепер. Я витяг з коробки папір і розгорнув оті два шматочка, схожі на віск. Провівши цим шматочком по пластмасовому корпусу, я отримав точнісінько такий самий слід. Дивна речовина розминалася у пальцях і мала специфічний слабкий запах. Залишалося тільки сподіватися, що це не отрута або ще якась небезпечна гидота. Висновок прийшов недвозначний: якщо ці сліди з’явилися на флешці до її потрапляння у схов, отже, лежала вона ще раніше разом із воскоподібною речовиною. Хоча, навряд чи Стенлі накидав би це у тайнику отак насипом. Хіба дуже поспішаючи. Тому й вимастилася вона. Та це вже було другорядним. Головне полягало у тім, що блок флеш-пам’яті старий зберігав у надійному місці.

Я не забув навичок, набутих під керівництвом Іллі. На дисплеї ноутбука відображалося завантаження, і от я вже зазіхнув на таємницю. Чашку кави випив узахлин і переді мною висвітився ознайомчий сайт. Мені пропонували обрати мову для ознайомлення з матеріалом. Української у переліку не було, я обрав російську. Взагалі перелік мов був невеликий. Крім російської пропонувалась англійська, німецька і ще якась, я не міг розібрати яка. Річ у тім, що назва кожної мови у таблиці писалася нею ж. Якщо для російської потрібно було обрати в меню «русский», англійської – «english», то навпроти цієї мови було накарябано взагалі невідомо що.

Російська версія увімкнулась, і я побачив нумерацію розділів, на які був розбитий матеріал, що займав майже увесь простір цього носія – два гігабайти. Обравши навмання третій розділ, я прочитав його назву – галеологія. Скидалося на якусь науку.

Галеологія виявилася наукою про побудову матерії. Проте це не було щось з розряду філософії, хоча сама матерія, наскільки я розумів, була суто філософським поняттям. Галеологія вивчала матерію з якогось фізичного погляду. Розділ історії розвитку галеології я пропустив і взявся до суті. Тут писалося приблизно те, що я знав навіть за умов не надто великої ерудиції. Речовина складалася з молекул, молекули з атомів, атом у свою чергу з ядра, навколо якого бігали по орбітах електрони. Щоправда, термінологія дещо відрізнялася від звичайної, тієї, що вивчали ще у школі на уроках фізики. А от далі пішло-поїхало…

Усі речовини, уся матерія, що є навколо нас, узагалі складала у сукупності нашу планету, це я також розумів. А планета наша оберталася по своїй орбіті навколо Сонця, яке було наче як ядром, а Земля, Марс і усі решта – електронами. І усе це разом, тобто наша сонячна система, становило один атом від молекули якоїсь – виходило так – гігантської речовини, яка також належала до якоїсь планети, ще незрівнянно більшої. А ця планета у свою чергу знову-таки оберталася навколо свого сонця і ця, за нашими мірками, надгігантська система була у свою чергу також… атомом якоїсь речовини – ще більшої. І так можна було рухатись безкінечно, як у цьому напрямку до більшого, так і у зворотньому до меншого. Адже будь-яка маленька молекула з нашої Землі була мікроскопічною міжпланетною системою, планети якої також складалися з атомів, кожен з яких також був… І у напрямку зменшення також можна було рухатися до нескінченності.

Про таке я чув уперше.

Голова боліла й йшла обертом і без того, щоб спробувати осягнути якусь галеологію. Я клацав мишкою і гортав комп’ютерні сторінки, які намагалися мене переконати, що навіть увесь я таким чином складаюся з безлічі міжпланетних систем, таких собі мікроскопічних, адже моє тіло, як і будь-яке інше, складається з молекул і атомів. Отже, якщо мене застрелить хтось із несамовитих ворогів Стенлі, це обернеться крахом не одної цивілізації, адже на багатьох планетах – атомах мого тіла існує життя.

Маячня!!!

І оце варто було тримати за стількома замками, ще й замурованим у стіну?!

Набираючи люті, я перескочив на іншу гілку по каталогу і відкрив розділ «Культура». Але одразу ж і вийшов, оскільки там взагалі була мара, яку зрозуміти не вдавалось. А зайшовши до розділу «Історія», я вирішив почати з кінця.

Побачивши моє роздратування, менеджер підійшов до мене і запитав чи все гаразд. Я заспокоїв його і, замовивши ще кави, ковзнув до останньої сторінки, гортаючи швидко назад. Ну, хоч це піддавалося розумінню. У стислому викладі тут ішлося про те, що відбувалося у цьому скаженому світі. Ірак, до цього Афганістан, Радянський Союз, холодна війна, гонка озброєнь, перший космонавт, Гітлер… Розділ був стислою енциклопедією. Якщо б мати час, то і до Македонського можна дійти. Я збирався закрити розділ, та палець автоматично перекинув курсор назад. Не міг же я пропустити своєї улюбленої теми. Європа… десь тут. Ось. Туреччина. Правління Сулеймана II, корпус яничарів…

А далі мої очі самі полізли на лоба. Виявляється, попередник Сулеймана II був… першим реальним турецьким султаном, а піддані його були першими реальними турками. В дужках стояв якийсь незрозумілий код згідно з класифікацією. Що за класифікація така? Знайшовши довідку, я запросив пояснення. Класифікація Д-4 давала свій код кожному утвореному різновиду «Нових землян» – мутантів. Отже, турки за нею мали код 116 і першим їхнім реальним султаном був Сулейман І. Мурад, який за моїми уявленнями правив ще раніше, адже я добре знав цей розділ історії, був ретроспективно твореним. Принаймні так стверджував запис на флешці. І усі його піддані вигадані, а пам’ять про них, відчуття, що ці люди нещодавно реально існували у їхньому житті, генетично запрограмована у перших живих мутантах, тобто у цьому разі – у Мураді та усій його челяді, рабах і так далі. І наші, тобто козаки, які воювали ще з турками Мурада, виходило, також були вигаданими і внесеними у геном пам’яті своїх перших, уже живих нащадків, які не хотіли коритися Сулейману І, маючи, щоправда, інший код – 142.

Маячня Марка, яку я запам’ятав у всіх деталях, ураз постала у пам’яті. Перед очима попливло. Це скидалося на вишуканий жарт з боку… долі чи що?? Я листав назад і дійшов до місця, де закінчувалася Справжня історія – вона так і називалася – і починалася Реальна історія нових землян. Справжня ж закінчувалася зникненням флоїдів. А до цього був їхній прихід, знищення земної цивілізації і… словом, усе, про що плів свого часу Марк, тільки детальніше. Після того, як флоїди залишили Землю, ми й почали, образно кажучи, воювати з яничарами. А от як ми утворилися з Київської Русі і як біля Босфору виникла Османська імперія – усе це вже вигадано потім, написано заднім числом, аби не виникало у нас питань звідки ми взялися. Цей розділ так і називався – Вигадана історія. У Справжній же історії землян до приходу флоїдів замість Київської Русі та єгипетських фараонів описувалося таке, що не вкладалося у голову. Я водив очима по рядках і не сприймав нічого. Каву приносили справно, забираючи порожні чашки, тож я втратив рахунок випитого і не міг упевнено сказати, від чого більше макітриться у голові й бухає серце.

Телефон мовчав і я, не надто сподіваючись щось зрозуміти, скакав по інших розділах. Флешка була базою даних про цивілізацію справжніх землян – напрошувалося таке визначення. Тут були відомості про історію, науку, культуру і ще багато чого. Для того, щоб хоча б пробігти весь матеріал, не вистачило б і тижня.

Що це було?!!

Вимкнувши ноутбук, я заплющив очі.

Після загибелі навіженого Марка – цього «останнього лицаря справжніх землян» і зустрічі зі Стенлі, для мене усе почало ставати на місця. Я починав щось розуміти й осмислено до чогось готуватися. Витівки Емісара були цілком зрозумілими речами і залишали шанси зарадити собі.

Що тепер???

До сьогодні виходило так, що раніше мене дурив Марк оцією міжпланетною хренотінню, бо не міг сказати мені правди, а Стенлі пролив світло на ситуацію. А що ж зараз?! Що?

Зараз, враховуючи, що Стенлі беріг цю флешку, мов зіницю ока, а його агенти заради неї ішли на зраду і стріляли одне одного, виходило, що дурив мене по-справжньому все-таки він – казками про Емісара та невдалу революцію у якомусь Санталемо! А насправді чотириста років тому нас знищили флоїди, придумавши нам нову історію і новий шлях розвитку. І оці клерки з комп’ютерного салону – звичайні штучно створені мутанти! Тобто праправнуки мутантів.

Я знову відкрив ноутбук. Оскільки перед тим його повністю вимкнув, почалось завантаження і мене знову запитали про мову. Цього разу я спробував натиснути на оту абракадабру. Виявилося, це мова справжніх землян! От що беріг Стенлі! Залишки справжньої цивілізації. Шкода, я не мав кому висловити весь свій сарказм. А точніше, злість і відчай. Я вже не вірив у легенду про Емісара, але, звісно, не наважувався взяти на озброєння і казку про флоїдів, яку мені нав’язували удруге.

Салон збиралися зачиняти. Виявляється, минув цілий день. Голову мою розпирало від неймовірної інформації, і я навіть не спромігся подякувати менеджеру, який не взяв з мене платні за нещадну експлуатацію комп’ютера.

Флоїди… Флоїди…

Усе, що було у нашому житті, – усе, що «так» і що «не так» – геть-чисто ця флешка пояснювала тільки цим. Фактом їхнього втручання чотириста років тому.

Стенлі ще не з’явився. Напевно, з боку я виглядав дуже прибитим, тому що метрдотель, який приймав нас зранку, стурбовано поцікавився, чи немає у мене якихось проблем. А коли я подякував, запитав, чи не бажав би я чогось.

– Можливо, у вас тут можна погратися у комп’ютерні ігри?

Це безпосереднє запитання, якого не чекав навіть я сам, дещо здивувало його, але за кілька хвилин він люб’язно приніс мені старенький ноутбук, перепрошуючи, що це усе, чим він може допомогти. В сумці залишався «сухпайок» – щось їстівне ми завжди возили з собою, аби менше світитися де не потрібно. Дві банки пива досі лежали у кишенях. Очі заплющилися на якусь хвилину, аби зібратися. Я зрозумів, що спати цієї ночі не доведеться.

* * *

Менгу-Гірей, мурза Ногайської орди, вже кілька днів мав цей головний біль. Усе наче й обійшлося, але майбутнє виглядало тривожним. Він ризикував головою як ніколи. Кілька днів тому завершився їхній спільний похід з нащадком буджацького бея Улусом і тепер їм належав багатий ясир – майже три сотні невільників, в основному жінок, дітей, юнаків. Мурза, який вів свою родову лінію від ханської династії Гіреїв, вважав себе обділеним відтоді, як його брат Девлет-Гірей став сераскиром Ногайського ханства. Відтоді він був змушений лише підкорятися. Менгу-Гірей робив набіги, а ділив здобич його брат, забираючи ласі шматки. Тому й наважився мурза здійснити ще один похід у землі невірних спільно з сусідами-буджаками, таємно від сераскира. Попередній, слава Аллаху, зійшов з рук.

Але сталося непередбачене: вже на шляху додому серед воїнів здійнялася суперечка через кількох полонянок, з якими нестримані буджаки хотіли розважитися просто на місці, в той час, як бранців належало ділити вже вдома. Якби він був поруч! Нічого б не сталося. Але вершники схопилися за шаблі і з буджаків, яких було у тому крилі менше, загинуло восьмеро. Їх взагалі перебили б усіх, якби не з’явився Улус, на нього люди мурзи не наважилися підняти руку. І тепер нащадок буджацького хана вів мову про викуп, він хотів узагалі майже всіх бранців.

Так Менгу-Гірей завис над краєм прірви. Буджаки не визнавали нікого – ані кримського хана, ані влади султана і в разі невирішення конфлікту ногайцям загрожувала війна. З іншого боку, мурза не міг розраховувати на захист хана або свого брата-сераскира, адже здійснив цей похід за їхньою спиною. Найпростіше було б віддати усіх невільників, але тоді це викличе невдоволення воїнів – їх чимало загинуло у сутичках з бекетами запорожців, а здобичі немає… Знайдуться невдоволені, які донесуть в Орду.

Саме тоді, як голова мурзи розколювалася від невтішних думок, охорона привела йому зловленого чужинця. Якщо ж бути прискіпливим, він прийшов сам. Без сумнівів – це був воїн. Широкий у плечах, високий, з чорними, звисаючими донизу вусами. Руки зв’язані за спиною. Його привели і кинули на коліна перед Менгу-Гіреєм, а старший з охоронців уже нашіптував на вухо своєму володарю щось про полоненого.

– Хто ти? – запитав його мурза і додав: – Говори правду. Якщо твій язик буде брехливим і ти не зможеш нічим підтвердити своїх слів, тобі відітнуть голову.

– Я Тубілай, яничар-ага великого Сулеймана-паші, начальник двадцятитисячного корпусу яничарів всемогутнього султана.

– Чим доведеш свої слова, чужинцю? – Менгу-Гірей підвівся і нервово заходив між стінами шатра. – Султанський сановник такої величини має мати при собі знаки, які підтверджують це. Вони є у тебе?

– Мені довелося бути у буджацькому полоні, – промовив Тубілай. – У полонених відбирають усе.

– Гаразд, – погодився мурза. – Мої воїни кажуть, що ти прийшов сам, з власної волі. Чому?

– Я був у землях невірних, щоб виконати волю всемогутнього Сулеймана-паші. І я зробив це, взявши для нього жінку на ім’я Марія з невірних. Усі мої воїни загинули у бою, а я віз її своєму повелителю до Кафи, де на мене чекає султанська галера. Твої слуги напали на мене сплячого і відібрали цю жінку. Ти великий воїн і мудрий правитель, накажи своїм нукерам віддати мені рабиню, яка належить моєму повелителю і супроводити нас до Кафи. Всемогутній Сулейман-паша щедро винагородить тебе, присягаюся. – Тубілай все-таки підняв голову, яку нукери мурзи тримали очима додолу, і додав: – І накажи своїм воїнам підняти мене. Я не звик стояти на колінах ні перед ким, крім султана.

– Ти сміливо говориш, чужинцю, що викликає у мене бажання вірити тобі, але… Звідки ти знаєш, що твою рабиню забрали мої воїни? Звідки ти взяв, що вона у мене?

– Це сказав Аскер, останній з них, перед смертю. Він сміливий воїн, але мені вдалося розв’язати його язика.

Менгу-Гірей присів на своєму ложі, підперши голову. Він завжди вважав себе мудрим правителем, навіть не будучи правителем узагалі. і тепер зрозумів, що полонянка дійсно зараз у таборі буджаків. Її забрав Улус, кинувши кількох воїнів, аби добити цього чужинця. І Аскер, про якого йшлося, був єдиним ногайцем серед них. Нукери мурзи миттєво знайшли Ільміра і продажний пес підтвердив усе, про що розповідав полонений. Його вже підвели з колін і він стоячи відповідав на питання Менгу-Гірея. А той нутром відчував можливість витягти для себе якусь користь з цих подій. Ні, безперечно, він не відрубає голову цьому зухвалому бранцю. Так, хоч хто б він був, зараз він невільник Менгу-Гірея. От тільки як вірно вчинити? Підлий Улус забрав собі ту полонянку, а хоче взагалі усіх.

А наближені мурзи вже перешіптувалися з ним, даючи поради. Цей Улус – гордовитий нащадок буджацького бея, який зовсім і не хан, якщо розібратися, задумав одне паскудство… І не відмовишся, адже проти нього не попреш, навіть би і бути зараз у самому Кизикермені, за стінами. Туди не можна, одразу все знатиме сераскир. І тоді не зносити голови…

– Гаразд, – зрештою промовив мурза, повертаючись знову до Тубілая і сідаючи перед ним. – Усі ми шануємо великого правителя Сулеймана-пашу, усі ми служимо і йому. І, звісно, Аллах велить нам сприяти в усіх справах його хоробрим воїнам. Але, чужинцю, звідки я можу знати, що ти мовиш правду? Ти нічим не підтверджуєш своїх слів. А на мій превеликий жаль, я не мав честі і задоволення бачити в обличчя найсвітлішого з правителів, як і його вірних слуг і воєначальників. І жоден з моїх нукерів не бачив в обличчя начальника особистої гвардії найсвітлішого, яким ти себе називаєш. Тож я не можу бути певним у твоїй правдивості. До того ж, ти убив моїх хоробрих воїнів, говориш по-татарськи, а… – він зробив паузу, – обличчям ти взагалі невірний!

Гомін схвалення пройшовся рядами ногайців.

– Я слуга всемогутнього Аллаха! – промовив Тубілай.

І тоді поруч з’явився Альфар-Нагі, перший порадник мурзи.

– Чужинцю, ти говориш, що є воєначальником великого Сулеймана-паші. Йєні-чері хоробрі воїни і ми чули про це безстрашне військо, яке приносить славу всемогутньому султану. І цілком зрозуміло, що командувати такими воїнами у числі двадцяти тисяч має найкращий, найхоробріший… – він розплився у хитрій догідливій посмішці.

– Мій вірний Альфар говорить розумно, – підтримав Менгу-Гірей. – Ними має командувати воїн, який сам вартий десяти. Га? Ти доведеш нам, чужинцю, що вартий десяти? Зроби це і, можливо, ми повіримо тобі.

На обличчі яничар-аги не здригнувся жоден м'яз.

– Я виставлю проти тебе, чужинцю, десять моїх кращих воїнів. І ти битимешся з усіма ними по черзі. І кожен з них матиме право розрубати тебе навпіл. Але запам’ятай: якщо ти пораниш хоча б одного з них, тебе прив’яжуть до чотирьох коней і гнатимуть їх у різні боки.

– Я не боюся, – дивлячись у вічі, відповів Тубілай. – Ні десятьох твоїх нукерів, ані страти, якою ти мені погрожуєш. Я служу своєму повелителю та всемогутньому Аллаху і доки живий, робитиму те, що мені належить. Тому битимуся з твоїми воїнами так, як ти того вимагаєш.

У його очах не промайнуло навіть тіні невпевненості чи страху. Але Менгу-Гірей таки зумів розгледіти в них іще щось, крім відданості Аллаху і повелителю. Щось зовсім інше. І воно – мурза міг заприсягнутися – також штовхало цього воїна в обійми смерті. Мурза тільки не зрозумів, що саме.

Сонце почало хилитися до обрію, коли охочі до розваг ногайські воїни та оточення мурзи зібралися серед аулу на широкому місці. Тубілаю не віддали його зброї, а тицьнули до рук звичайну шаблю, якими було озброєне усе військо Менгу-Гірея, а сам Альфар-Нагі призначив десятьох нукерів, які битимуться з чужинцем. А Менгу-Гірей зайняв своє місце, знаючи наперед, що не стратить цього зухвальця, навіть якби впали мертвими усі його десятеро воїнів. Альфар-Нагі подав знак…

Вони закрутилися у двобої на витоптаній кіньми траві посеред численних шатрів. Супротивник виявився напрочуд рухливим, та, уникнувши кілька разів його ударів, Тубілай двічі рубонув щосили. Це не була важка зброя, але клинок вилетів з рук татарина і той, задкуючи, відійшов убік, звільняючи місце наступному. Яничар-ага підхопив шаблю, що валялася на землі, але мурза зупинив двобій. Шаблю відібрали й усе пішло по-новому. Цей, навпаки, був не настільки меткий, але вищий і сильніший, удари його сипалися з усіх боків і не в змозі ухилитися, Тубілай кілька разів відбив його стрімкий клинок. Та ось настала мить, коли, захопившись нападом, супротивник прийняв невдале положення. Піднявши його шаблю, Тубілай штовхнув нукера мурзи ногою у живіт і заволодів його зброєю. Третього довелося рубонути, але плазом по ногах, і татарин з криком гепнувся у пилюку.

Менгу-Гірей підняв руку, коли його четвертий воїн впав оглушений і поповз сам не розуміючи куди. Це означало закінчення розваги. У Тубілая відібрали шаблю і тоді Менгу-Гірей підійшов до нього.

– Ти отримаєш те, що просиш, – промовив мурза. – Як я і обіцяв, коли подолаєш десять воїнів. За тобою ще шість. І я відтепер не наполягатиму, щоб ти дарував їм життя. Принесіть йому їжу і дайте води.

Останнє стосувалося його нукерів.