Текст книги "Емісар"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 19 страниц)

Олексій ВОЛКОВ
ЕМІСАР

Бій був коротким і жорстоким. Їх оточили одразу за млином, що стояв на річці, коли половина загону вже переправилася на інший берег. Кіннота наскочила несподівано, і хто не встиг перебратися вузьким містком, змушені були повертатися обличчям до ворога, вступаючи у бій. Охоронна сотня полковника знесла супротивника просто у річку. Дзвін шабель зливався з іржанням коней і криками поранених. Їх скидали у потік разом з кіньми, і вода кипіла намулом уперемішку з людьми. Вершники, вивільнившись від своїх скакунів, намагались урятуватись у чорній, пінній після коліс млина, воді.

А по той бік містка також здригалась земля. Кілька десятків запорожців, котрі стояли у містечку, піднялися на диво швидко, попри те, що задовго до півночі лежали напівмертвими від горілки, готові були зробити те ж саме з частиною ворогів, які встигли переправитись. Їхні списи вже опустилися додолу, а гикання і свист разом із хмарою пилюки мали накрити решту непроханих гостей.

Бастюрк вихопив з піхов ятаган, перелякано озираючись на свого ватажка. Тубілай же на якусь мить, здавалося, застиг. Навіть кінь його підсів, захарчав, наче готуючись до стрибка, напевно, в обличчя самій смерті. Але померти зараз не входило у плани вершника. Смикнувши дівчину з коня до себе у сідло так, ніби вона була пір’їнка, Тубілай обхопив лівою рукою її стан, утримуючи водночас повіддя, правою ж підняв над головою блискучий ятаган, і лише тоді кінь забив копитами, несучи воїна, прикритого дівчиною, наче щитом, просто на списи запорожців.

Відстані між ними майже не залишалося і запорожці з криками: «Панна з ними! Панна…» на повному ходу присаджували коней, здіймаючи догори вістря списів. А Бастюрк, дико гикнувши, кинув решту яничарів у шпарину, яку прорубував собою у рядах ворогів Тубілай. Усе змішалося. Козацькі списи таки увіп’ялися в задніх, та кілька тих, які встигли проскочити за ватажком крізь хмару пилюки, уже летіли степом, огинаючи гай.

Їх врятувало те, що інші яничари, котрі ще встигли проскочити міст після них, хоч-не-хоч змушені були вступити у бій з козаками, й оскільки тих було небагато, запорожці таки зчепилися у герці замість того, щоб одразу кинутися навздогін утікачам.

Бойові вигуки лунали недовго. Останній воїн султана впав від удару козацької шаблі. Кількох, виловлених з каламутної води, вже в’язали на березі. А запорожці були майже неушкоджені, лише той, кого мало не навпіл розрубав ятаган Тубілая, кривавив траву біля поламаного верболозу і ще один затискав рану на боці.

За мить козацький загін, об’єднавшись, зі свистом і гиканням нісся слідами тих, кому якимось дивом поки що вдалося уникнути загибелі. Та однаково вже було відомо, що їм судилося. І жоден зі сп’янілих битвою козаків у тому не сумнівався. Їх наздоженуть, а ні, то перехоплять. Куди подітися чужинцям у цьому степу?

Кафе «Артист»

Я завжди боявся, що ця робота рано чи пізно підсуне мені свиню, якесь западло конкретне, стопудове. І навіть те, що я давно її покинув і осів хтозна-де, у дідька на задвірках, не надто мене заспокоювало. Хоча, якщо по правді, подібні думки зринали рідко. Просто перспектива, що наздожене минуле, завжди малася на увазі.

Цього дощового вечора у кафе товклося досить люду. Дванадцятеро – за нашими мірками багато. Начальник податкової прихопив одразу чотирьох – де ж їм іще подітися від людських очей, попити, вирішити свої чиновницькі проблеми. Двоє ментів з якоюсь панянкою – також наші; пацанва, яка торгує на базарі. Звідси польовою дорогою, за Чортову Гору попри став і вдома – п’яний, не п’яний… Зручне місце, для усіх. Бувають і заїжджі, як оті двоє – просто зупинилися перехопити чого, бо дорога замучила.

Вони засиділися, і Микола, зазирнувши у двері, поглядом попросив дозволу їхати. Я вимкнув електроніку і вийшов до нього надвір.

– Ну що, Сергійовичу, я чухаю. Начебто, культурні… – він кивнув убік останніх відвідувачів.

– Давай, Коль… – погодився я. – Завтра зрання по продукти.

Вони вийшли і молодший попрямував до «Волги», залишеної на майданчику. Другий неспішно витяг цигарку і невизначено кивнув у бік гори:

– Гарне місце у вас.

– Прошу на другий раз.

– Хмм… – його відрижка вийшла переконливою. – А знаєте, ми вас також хотіли б запросити.

– Куди? – не зрозумів я.

Простягнуте посвідчення підполковника СБУ неприємно колупнуло десь у середині.

– Що я можу мати до вашої поважної організації? – невдоволено запитав я, і щось ніби стиснуло у грудях.

– А от і можете, – натягнуто посміхнувся він. – Ми тут не випадково. Навмисне до вас їхали. Хочемо запропонувати вам вигідну справу.

– Ні, дякую! – я підняв обидві руки. – Не хочу ніяких справ. Мені час іти, пробачте. Дякую, що завітали. За вечерю можете не платити.

Іноді доводиться вдаватися до такого. А ці двоє, схоже, на те й розраховували, щоб поїсти надурняк.

– Шановний пане Володимире, – він знову зупинив мене. – Ви не так нас зрозуміли. Плата за вечерю на столі. А ми дійсно хочемо, щоб ви розглянули нашу пропозицію. Усе добровільно. У вас є вибір. Не схочете – відмовитеся. А от вислухати доведеться. Повірте, тут у вас вибору немає.

– Гаразд, – сказав я, відчуваючи все більший і більший неспокій. – У чому ж пропозиція?…а звідки вам відомо моє ім’я?

На це він поблажливо посміхнувся:

– Не лише ім’я, пане Байдо… Не будьте таким наївним, ви ж не такий. Давайте завтра, коли вам зручно, на алеї Перемоги у напрямку до Кільця.

– Це я що, маю їхати до…

– Там вистачить і на бензин, – розвів руками гість, не давши договорити. – Я сидітиму на одній з лавочок, побачите. До речі, я не сказав – це приватна пропозиція. Займатися державним шпіонажем вам не пропонуватимуть.

– А не можна тут і зараз? – наполіг я.

– Пізно, – він показав на годинник. – А розмова довга. Упевнений, вас це зацікавить.

Я повернувся мовчки і застиг біля одвірка. Люба домивала посуд. Оксана вийшла з бару і спробувала зазирнути мені в очі, а потім провела долонею перед моїм обличчям:

– Егей! Альоу! Шефе, ви у відключці? – вона засміялася. – Ти що, побачив те, що на столі, й очманів?

– А що на столі?

Я повільно повернув голову і побачив на скатертині розкладені, наче карти, три купюри по сто доларів. Гроші були справжні. Новісінькі.

– Класні клієнти, – співала Оксана. – Правда? Це завал… Зараз Ігор за Любкою приїде. Мені з ними їхати? Га? Чи не їхати?

Вона легенько штовхнула мене боком.

– Їхати, – упевнено сказав я. – Їхати, сонце… Мені завтра рано вставати. А ти за старшу. На цілий день.

Якщо їхати за сто кеме, треба обов’язково ще сьогодні замінити реле. І не щедра платня несподіваних клієнтів штовхала мене у дорогу. Я розглядав три сотенні купюри, отримані за дві яєчні з беконом, салат і пиво, а відчуття було таке, наче мені вручили чорну мітку. Ті, хто спромогається на подібні жести, не відчепляться так просто, незалежно СБУ вони насправді, чи ні.

У гаражі робота не клеїлась, я згадував оту колишню свою кляту роботу, намагаючись витягти зі спогадів про неї те, що, можливо, й привело двох служак такої поважної організації до кафе «Артист».

Аргумент, що вбиває наповал

Він сидів на лавочці якраз посеред алеї і читав газету. Навколо клумб з квітами мами возили немовлят, старші діти каталися на роликах і скейтах, бабусі-пенсіонерки несли хліб з кефіром, а більшість просто квапилися у своїх справах.

Я привітався і сів поруч. Він відклав газету, і та ж сама натягнута посмішка скривила його обличчя:

– Радий вас бачити, пане Байдо. Як доїхали?

– Дякую, давайте до справи, – попросив я. – До речі, ваша платня виявилася надто щедрою, я привіз решту.

– Ну що ви! – засміявся він, зупиняючи мою руку, яка смикнулася до кишені.

– Це на випадок, якщо не зможу задовольнити вашу пропозицію.

– А от тоді й поговоримо про здачу, – він дружньо поплескав мене по плечі і почав: – Власне, нічого такого я вам не пропонуватиму. Всього-на-всього, зважаючи на ваші ммм… так би мовити, таланти… зіграти роль. Вам доведеться проїхатися в одне-друге місто, з деким зустрітися, поговорити… Ось таке. Кілька зустрічей, з гарними жінками у тому числі. А платня буде немалою. Конкретні умови можемо обговорити зараз.

– Господи… Звідки вам відомо?! – я не зміг стриматися. – Хто? Костянтин нацькував вас на мене? От, сучара… Значить так, – я зірвався з лавки, – запам’ятайте: я цим більше не займаюся! Ви зрозуміли? Можете стріляти, до в’язниці садити… Я сказав – ні! Ніколи!

Очі його звузилися, ніс загострився, це було помітно, не зважаючи на злість і розпач, що охопили мене. Він не скочив слідом за мною, лише підняв застережливо палець:

– Не гарячкуйте, Володю. Ви не бачили ще моїх аргументів «за». Сядьте, прошу вас.

Я хляпнувся на лавку і зарікся, що хоч якими б були його аргументи, якщо цей щур не відчепиться, завтра пошлю під три чорти свій кабак з хатою, машину, не кажучи вже про Оксану і всіх решту, і заберуся туди, звідки приїхав. Нехай краще стану алкашем і здохну там від білої гарячки, аніж влізу ще раз у таке.

– Так ось, – вів своє есбеушник, – ось мій головний аргумент. Ви бачите цю людину?

Він показав пальцем на чоловіка, котрий сидів неподалік. Більшість лавок розташовувались уздовж алеї, спинками до ряду дерев, які відгороджували її від проїжджої частини з кожного боку. Але там, де переривалися клумби, лавки стояли ще й упоперек. От на такій і сидів цей, нехай ще не дід, але… словом, пенсіонер. Я розглядав його, намагаючись упізнати. А мій співрозмовник неквапно підійшов до нього і нахилився, щось промовив, але я не почув. Чоловік зняв окуляри і глянув на годинник, а потім відповів.

Він повернувся і сів поруч.

– Не знаю, хто це, – похитав я головою. – Уперше бачу.

– А це не має значення. Ви, головне, дивіться на нього уважно, зараз усе зрозумієте.

Це сталося зненацька. Я не одразу збагнув. Голова пенсіонера якось різко смикнулася назад з дивним звуком, наче щось вдарилося об неї, і, незграбно махнувши руками, він звалився з лавки на бруківку. Чоловік лежав нерухомо, лише кілька разів смикнулися старі поношені черевики. Капелюх злетів з голови, цівка темної крові поповзла по його скроні, зливаючись з калюжею, що вже розпливалася під його головою.

А я відчув, як усередині все німіє. Дихання робилося не моє і я ніяк не міг повернути голови до свого співрозмовника, розуміючи, що його тут уже немає. Це ж він… знав, що зараз станеться… Скоївши таке, людина мала б одразу втекти!

Він залишився там, де й був, не звертаючи уваги на пронизливі крики перших очевидців. Люди, зрозумівши, спочатку кинулися навсебіч, а потім навпаки навколо помаленьку почав стікатися натовп.

Він обережно взяв мене попід руку і повів геть. Я ледь пересував ноги, а його скриплячий голос повчально віщав у саме вухо.

– Зараз поз’їжджаються – швидка, міліція, – це долітало до мене наче з далекої планети. – …Але вам це не загрожує, якщо погодитеся на пропозицію… Це просто, так би мовити… додатковий аргумент, аби переконати вас. Якщо гроші не переконують, то це ммм… зовсім інша річ. Бачите, вибір у вас однаково є… ну, якщо відмовитеся, ми ще кілька разів пред’явимо вам подібні аргументи, як оце щойно, ммм… шкода, звісно, чоловіка, а що зробиш, як ви не розумієте? А потім… Ми ж не можемо перестріляти половину громадян, бо ви, бачте, такий впертий! Ну, ще одного, другого, – полякаємо вас, а там…

Я їхав у крайньому ряді, намагаючись не впертись у якусь машину сусіднього ряду або ж бордюр. Чомусь руки не могли тримати кермо у стійкому положенні. Машина постійно відхилялася то вправо, то вліво, а коли я намагався вирівняти, кермо оберталося забагато і «дев’ятка» виписувала якісь вісімки. На КП мене зупинив даївець і попросив дихнути.

– Чого ви такий? – запитав він. – Вам може погано?

– Ні, все гаразд… Просто… нещастя сталося…

– Обережно їдьте.

Я не збрехав. Дійсно, сталося нещастя. Таке, якого підсвідомо чекав уже давно.

* * *

Андруш Підкова видерся крізь останні кущі і скочив у сідло. Він був єдиним з козаків – як полковникових, так і запорожців, хто не кинувся за втікачами, а верхи скочив з насипу просто у верболоз. Вони завернуть рано чи пізно, оскільки, попрямувавши у степ, віддалялися від меж козацьких вольниць. А їм потрібно на південь. І Підкова не шкодував коня і нагайки, намагаючись дістатися до потрібного місця.

Андруш іноді й сам дивувався, звідки взялася у нього ця поміркованість і коли вистигла голова, що завжди була надто гарячою. Нове становище сотника Іванівського куреня якось само вибило зайве хлоп’яцтво з голови. І хоч як крути, не відірватися у степу шістьом на п’яти конях, з яких лише чотири повноцінні. А хлопці полковника в степу наче вдома… Знав Андруш і те, що турки також це розуміють. І той, хто зумів так вправно прорватися крізь козацькі ряди, обов’язково щось вигадає, щоб врятуватись удруге. Їхня мета – дівчина, онука старого полковника, яку викрали, щоби продати у Кафі, як і годиться. Отже, ймовірно, вони розділяться, тоді легше стане як тим, так і тим. Устигнути б…

Сонце якраз повернуло на захід, коли Андруш дістався до підніжжя і, залишивши коня, на одному подисі видерся нагору. Степ ходив рівними хвилями, підкоряючись вітру, такому лагідному сьогодні. У небі кружляли шуліки – його вартові. Тиша переривалася тільки розбурханим диханням козака. Тепер пан або пропав. Якщо їх зловлять десь у степу, з нього довго глузуватимуть. Якщо ж його міркування вірні… Сотник потяг шаблю з піхов. Він тоді першим опинився на шляху навіженого бусурмана і ледве встиг, кинувши списа, вихопити шаблю і прийняти страшний удар, навіть кінь присів і позадкував. Зарубка на його булаті була дуже глибокою. Та не чіпався неспокій козацького серця. Що з того? Аби зустрітися. Відібрати панну… Про це усі думки. А що там далі…

І він оглядав обрії, не заплющуючи очей ні на мить і навіть не згадуючи про люльку. Не зринала у козацькій голові і думка про те, що воно вельми дивно, коли загін яничарів гине заради однієї полонянки, нехай навіть це онука полковника. Давно б уже мали кинути здобич і рятувати власні голови, як личить порядним бусурманам. Нехай навіть дівчина дуже гарна і варта високої ціни золотом на невільничому ринку…

Так гадав сотник. Просто не доводилося Андрушеві бачити її раніше.

Втеча

Усе летіло з-під рук. Я кидався по хаті, перевертаючи те, що потрапляло під ноги, і сипав прокльони невідомо на кого. Я збирався. Подалі звідси. З цієї клятої країни, де мені вочевидь немає і не буде місця. Тільки легко сказати – подалі. Як зникнути?

Перше з почуттів, які охопили мене вдома, була прикрість. Я вже не думав про людей, котрі усерйоз зазіхнули на моє життя і свободу, і краявся лише одним – навіщо я повернувся. Навіщо?! Сидів би зараз за тисячі кілометрів, на протилежному боці земної кулі, і прибирав їхнє чистеньке сміття чистенькими рукавичками, попиваючи у вільний час їхнє віскі – нехай гімняне, а все ліпше аніж втягувати голову у плечі в очікуванні кулі, яка прилетить не знати звідки без звуку, так, як у бідолашного пенсіонера, котрий загинув тільки через те, аби полякати мене.

За вікном усе спокійно. Пролітають по трасі машини – рідко, адже дорога наша не магістральна. Проїдуть дві-три і пусто. Відвідувачів у кафе немає. Хто може зараз стежити за мною, щоб знати, спробую втекти чи ні? Швидше за все ніхто. Я знову обводив поглядом обрій і переконувався у цьому. Хто завадить мені втекти? Хто знатиме про це, коли уночі тихенько вислизну через задні двері і, обійшовши Чортову Гору, піду полями?

Голова відмовлялася аналізувати те, що сталося. Я давно вже не копирсався у своєму минулому і зв’язати зараз усе до купи було надзвичайно важко. Одне тільки не викликало сумніву – цей хвіст притягся за мною звідти, з дев’яностого-дев’яносто другого року, коли я був неперевершеним у своєму жанрі. Стільки часу минуло… І ще я був упевнений, що ні до якого СБУ цей мудак не належить. Маячня. Хоч якою б паскудною була наша країна, її силові структури не відстрілюють громадян. До цього у нас не дійде. Швидше за все посвідчення цього підполковника липове, а сам він – звичайний бандит, навіть якщо і працює у поважній структурі. От тільки хто мною зацікавився? Хто зумів вирахувати мене за стільки років і у такій дірі? Невже просто невезіння? Ну отак-от, їхав хтось і побачив старого знайомого… Ні, такого не буває. Світ тісний, але ж не настільки!

Валіза зібрана і я чекав темряви, наводячи останні штрихи. Мені дали час оговтатись і відпочити. Чомусь вони упевнені, що я не втечу. Дарма, хлопці. Завтра-післязавтра я буду в аеропорті одного з наших міст або ж на залізничному вокзалі. А сьогодні цілу ніч ітиму, переконуючись, що жодна жива душа не бачить – хто я і де. І тоді Польща – так найлегше, найшвидше. А потім яка-небудь Бельгія або Німеччина. А там… Так воно і станеться. Якщо, звісно, це насправді не таємні служби, про які ніхто не має уявлення. Тоді мене перехоплять під час перевірки паспорта на митниці, хоч куди б я пхнувся. Тоді, аби перестрахуватися, кордон потрібно переходити нелегально…

Я стиснув голову руками, вона починала боліти.

Оксана з’явилася несподівано.

– А це що… – не зрозуміла вона, побачивши розгардіяш, а потім і сумку. – Ти кудись збираєшся?

– Збираюся, – сказав я. – Але про це ніхто не повинен знати. Зрозуміла?

– Куди? – вилупила вона очі.

– На Кудикину гору.

– У нас тільки Чортова… – розгублено промовили губенята, до яких мені тепер було байдуже. – А коли вернешся?

– Не знаю.

– А… тут хто буде керувати?

– Хто хоче, – відповів я. – Можеш ти керувати. Скільки влізе. Ти вмієш.

– А… Я нічого не розумію…

Їй дійсно важко було зрозуміти, що це коїться.

– Відчепись, – попросив я. – Що тобі не ясно? Приходь собі і працюй. Що заробиш, то твоє.

Вона так і залишилася посеред кімнати з розведеними руками. Мені навіть стало її шкода. Я сів, намагаючись сконцентруватися, та Оксана мені дуже заважала. Вона сперлася на одвірок і мовчки водила очима по стінах.

– Слухай, сонце… іди чимось займися. Прошу тебе. Я не можу зосередитися, – я підійшов до неї і обійняв. – Давай… Будеш приходити, працювати… Хто питатиме, скажеш, що поїхав на якийсь час, а куди не сказав. У податкову плати, гроші рахуй, витрачай. А там… буде видно.

Оксана більше нічого не промовила, тільки ще раз глянула, демонструючи образу.

– Оксано, – сказав я, – якщо ти зараз хоч комусь бовкнеш, що я кудись збираюся…

Вона застигла, так і не прочинивши дверей. Я взяв важку та криву шаблю і витяг з піхов. Клинок блиснув у світлі лампочки. Раніше я ніколи не показував їй цього. Очі Оксани стали зовсім круглими, коли блискучий клинок зі свистом затанцював навколо мого тіла, розсікаючи повітря, а на закінчення чиркнув кінцем по скатертині, що звисала з краю стола. Скатертина так і не посунулася, зате рівна довга прорізь утворилася від кута до кута.

– Жарт, – промовив я, ховаючи зброю. – Можеш узяти собі. Повісиш на стіну. На пам’ять.

Цю річ я мав залишити тут, як і всі мої химерні мрії. Час, коли мандрівні лицарі тягали із собою таке начиння, назавжди минув.

Заповіт писати передчасно

Зі своїм скомпрометованим закордонним паспортом я міг розраховувати потрапити на чужину лише обхідними шляхами. Тим паче у такій ситуації їхати до посольства і намагатись отримати візу – це виглядало повним божевіллям. Я не мав бувати там, де на мене можуть чекати. Тому Чернівці здалися мені привабливим містом. На відшибі і близько до кордону. Ніхто не знав, що я тут. Два дні минули у важких роздумах, та все ж рішення визріло: за два дні їхатиме бус і я нелегалом потраплю до Португалії. Не до Польщі. Звідти через океан до Сполучених Штатів. А от там я дійсно загублюся. Біс із ним, буду вічним нелегалом. Це краще, аніж на мушці у тих кедебістів.

Під кінець третього дня я вже заспокоївся і не смикався через найменший шурхіт. Ніхто не міг знати, де я зараз. Понад триста кілометрів відділяли мене від кафе «Артист», з якого я вийшов пізно уночі і до ранку ішов полями сам-один. Лише о десятій наступного дня, зловивши попутку, дістався до Вінниці, а звідти знову ж таки на перекладних сюди. Ніхто мене не бачив, ніхто не стежив – гарантія. Тому і зважився на це. Усі справи необхідно завершувати.

Приватний нотаріус Машковський Павло Петрович ще обідав, і двері, на яких вилискувала табличка, були зачинені. Я передивився документи. Усе було законно. Я будь-де міг оформити генеральне доручення на свої справи – кафе та машину. Нехай Оксана займається на законних підставах. Чому має пропадати? І кому ще я можу доручити? А тут мене однаково ніхто не знає. Потім залишу у якійсь камері схову і якось повідомлю їй.

Я закурив, відвернувшись убік від черги, що почала шикуватися за мною. До мене поверталося самовладання, а впевненість, що вдасться викрутитися, міцнішала. А у Штатах я наче риба у воді. Шкода от тільки, що там усе доведеться починати з нуля і на голому місці, бо повертатися до Чикаго, де я провів вісім років і залишилися знайомі, все-таки було ризиковано.

Крик, що пролунав над самим моїм вухом, був страхітливим – вона волала так, що мороз ішов по шкірі і, повертаючи голову, я вже знав, що зараз побачу. Чолов’яга, який сидів через одного, з’їжджав спиною по стіні додолу. Акурат на чолі у нього була дірка, з якої вже текло, а потилиця розмазувала по кремовому набризку будинку густе і червоне. Навпроти височіла якась споруда на шість поверхів. Вікна її відблискували від сонця. Я так і не встиг роздивитися віку цього нещасного – голова його з’їхала набік і завалилася у щілину між лавкою і стіною.

Згадався скриплячий голос мого знайомого з посвідченням підполковника: «Зараз міліція, швидка…». А коли неслухняні ноги занесли мене у хтозна-який район Чернівців на хтозна-яку вулицю, абсолютно незнайомий чоловік, який проходив поруч, промовив наче ні до кого:

– Оформляти заповіт вам ще рано.

І потім неслухняна моя голова ще довго намагалася зрозуміти правильний зміст цих слів.

* * *

Тубілай озирнувся і, наздогнавши Бастюрка, стиха промовив до нього кілька слів, а сам зупинився, різко осадивши коня. Останній погляд Бастюрка, яким той прощався зі своїм воєначальником, блиснув хижо, адже запахло новою здобиччю, незрівняно ціннішою за будь-яку жінку – власним життям. Тепер вони зможуть втекти. Четверо на чотирьох здорових конях. Та й полонянки з ними не буде. Коли вороги це побачать – одразу кинуть їх і шукатимуть її. А для яничар-аги, котрий впав у немилість султана, однаково шляху назад немає. Той, хто не виконує волі повелителя, карається смертю. І тепер він, Бастюрк, швидше за все займе його місце після повернення, адже є справжнім воїном. А це дивне бажання султана він також задовольнить. Бажання, за яке щойно загинуло тридцять відбірних яничарів – еліти воїнства всемогутнього Сулеймана-паші.

Кінь воїна, який наче вирішив здатися разом із здобиччю, йшов з відпущеним повіддям назустріч переслідувачам, які ось-ось мали б з’явитися, адже неважко тримати слід утікачів, які скачуть неторканими степовими травами. А ось і той, хто безнадійно відстав. Згадалося, як це було. Запорожці відсахнулися, боячись пронизати списами дівчину і, збивши конем першого, Тубілай рубонув наступного, тільки той якимось дивом встиг вихопити шаблю і навіть зумів її втримати після удару яничар-аги. Він-то і вдарив потім Ханіма, який наступним, услід за Бастюрком, кинувся у прорив. Щоправда, влучила козацька шабля по крупу коня…

Вони зрівнялися і Ханім осадив скровавленого скакуна, який і сам вже готовий був упасти. Що це замислив ага? Повернувся по нього? А чому ж разом із полонянкою? Ханім зрозумів усе лише тієї миті, коли просвистів ятаган. А крику дівчини він вже не почув. Розрубана голова Ханіма похилилася на груди. А Тубілай, підхопивши повіддя його пораненого скакуна, звернув зі сліду, прямуючи у низину, де кілька верб пообростали очеретом і проглядався вузький потічок.

Тіло Ханіма давно вже випало із сідла, і, озирнувшись ще раз, Тубілай залишив пораненого коня, який тепер спотикався, ледве переставляючи ноги, а сам верхи перескочив потічок і заїхав до яру. Звуки наближення переслідувачів уже долітали його вух. Кінь Ханіма важко поводив боками. Тепер вони не звернуть з основного сліду, побачивши, хто залишив оцей. Усе на грудях Тубілая змокло, адже їхав, увесь час притискаючи до себе полонянку, її гаряче тіло. А дівчина виявилася на диво тендітною, легкою, наче пір’їнка. Не така, як більшість невірних, яких продавали у Кафі, які потім потрапляли до їхніх гаремів. Ті вгодовані, грудасті і якісь драглисті. Вона – тоненька, немов лоза, хоч надвоє складай і ховай до кишені. При усіх султанових дивацтвах смак його на жінок тепер зіграв на руку.

Але насправді складати її надвоє Тубілай не збирався. Це диво має не пожмакатися, поки доїде до Істамбула. Інакше він не зможе виконати дивне бажання повелителя. Вона доїде. І тоді султан пробачить йому не те що втрату сотні кращих яничар – взагалі усе. І озолотить його.

Тубілай, взявши руки дівчини, завів їх за спину, збираючись зв’язати. І цієї миті вона, розуміючи, для чого це робиться, вигнулася, немов куна, і увіп’ялася зубами у його обличчя, намагаючись видерти руки. Біль був дикий, і його пальці мимоволі схопили шию полонянки. Лише якесь диво зупинило їхній останній рух, не давши зламати гортанку дівчини. Напевно, розуміння, що цього султан не пробачить. А вона, так і не зумівши видерти рук з лещат його вільної долоні, намертво зімкнула зуби, дихаючи у саму щоку викрадача. Тубілай міцно стискав однією рукою обидва її тонкі і вже безсилі зап’ястки, намагаючись іншою так притиснути обличчя дівчини до свого, щоб не дати їй дихати. І тоді вона розтисне зуби.

Тупіт коней ставав усе відчутнішим. І якби це тільки було можливо, він видер би зуби полонянки зі свого обличчя разом зі шкірою. От тільки, чи витримають вони? Адже такі ж тендітні, як і уся дівчина. А повелитель цього не пробачить. Тому і божеволів від болю, чекаючи її «милості» і ризикуючи втратити взагалі усе. А мить тяглася, наче густа кров по шиї. І вона продовжувала дихати – переривчасто, зі звуком, стогнучи з останніх зусиль і розмазуючи його кров. Тільки б не захлинулася нею…

І раптом біль минув. Натомість у ньому з’явилося щось нове. Відчуття, що ця, притиснута до його тіла жінка, була частиною того, що його чомусь хвилювало – цього степу, сонця, вітру – не таких, як у Туреччині, чимось незрозумілих і наче знайомих. І разом з тим зараз вона, увіп’явшись намертво, була наче як його частиною. Уявлялося, як його кров, що завжди належала всемогутньому Аллаху, змішується з кров’ю та слиною цієї невірної – такої казково прекрасної. Усе це загрожувало відібрати розум. Тубілай відчув, що якби міг вирішувати сам для себе, то хотів би, щоб її зуби не розтискалися ще довго, а дихання було ще ближчим… Він ще сильніше притис голову дівчини до свого обличчя. Якщо це божевільне дихання не зупиниться, він-таки втратить розум і тоді однаково не виконає своєї місії.

Воно зупинилося – її дихання. Якраз у ту останню мить, коли яничар-ага ще міг володіти собою.