355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Олексій Волков » Емісар » Текст книги (страница 10)
Емісар
  • Текст добавлен: 21 марта 2017, 22:00

Текст книги "Емісар"


Автор книги: Олексій Волков


Жанр:

   

Боевики


сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 19 страниц)

Околиця

Околиця зустріла нас не те, щоб радо, але по-доброму, по-діловому у притаманній їй манері. «Українське село» з новими церквами на старий манер, дещо спотвореними звичками та традиціями… Щоб розуміти цю культуру, потрібно там побувати. Ностальгічна хвиля здійнялася у мені несподівано, коли ми проїжджали Яцьково – польський район. Згадалися часи, коли я, достатньо зміцнілий «пілігрім», як казали на всіх нових заробітчан, жив тут, забувши усі неприємності. А вони, як виявилося, завжди чатували поруч.

Я марно пробував переконати Марка не їхати сюди, а влаштуватися в іншому районі Чикаго, адже тим, хто нас розшукує, було відомо наше національне походження. Проте Марк вважав навпаки. Американські служби мали б реально оцінити його кваліфікацію і не надто сподіватися, що такий спец примітивно посуне в український район міста. Марк вважав, що шукатимуть нас скрізь з однаковою наполегливістю, проте в Околиці легше обертатися, а розміри цього району були цілком достатніми, щоб загубитися.

Мені все-таки довелося переконати Марка і першим зайнятися пошуками роботи. За тиждень я вже різав погонаж, обшиваючи стіни новозбудованої авторемонтної майстерні. Робота не надто вигідна, зате майже на місці – пересування ми змушені були обмежити до мінімуму. А за два тижні те саме зробив Марк. Якщо ж бути точним, роботу йому знайшов я. І тепер Марк ходив прибирати супермаркет. Я працював задня, він – у нічний час. Тому поруч з Інгою хтось із нас завжди був. Спочатку вона протестувала і не бажала бути з ним наодинці, але все якось унормувалося. Проте завжди, коли я повертався, Інга зітхала з полегшенням. Я не думав, що за моєї відсутності цей чоловік міг заподіяти їй шкоди, але переживав завжди, адже ми з нею були наче як разом, а він – чужий. Та згодом я побачив, що стіна між нами поступово зникає. Марк поводився бездоганно. Взагалі складалося враження, що це якась машина у людському тілі. Завжди спокійний, стриманий, позбавлений найменших емоцій, без найменшого сумніву щодо власних дій.

Ми з Інгою жили в одній кімнаті, Марк в іншій. Як розповідала Інга, він мало спав, часто відлучався і пропадав не знати де. Напевно, шукав свого Віллі. А можливо, влаштовував схованки для зброї та іншого знаряддя. У нього завжди все мало бути готове на випадок форс-мажору. Хоча усе життя такої людини – суцільний форс-мажор. За цей час ми не дізналися про нього практично нічого нового. Раз на день нам вдавалося зібратися усім разом, як правило, за столом і обговорити за трапезою питання, що стояли на черзі.

Тема проблем земної цивілізації, яку ми наче «проїхали», більше не піднімалася. І Марк у хвилини, коли нам вдавалося забути про цю мару, виглядав цілком нормальною і навіть приємною людиною, принаймні як на мене.

Інга завжди була зосередженою, дуже часто напруженою. Я бачив, що вона весь час думає. Кинута на другий план у нашій невеличкій общині – інакше не назвеш, не в змозі миритися з роллю хатньої господині, вона щось виношувала. Я не перешкоджав їй у цьому, не ліз.

Спали ми з нею на одному ліжку і тоді виникало враження, що маючи одне одного поруч, торкаючись плечем, ми якось впевненіше тримаємося у цій жахливій невизначеності. Саме тут нам вдавалося сказати одне одному кілька слів, які піднімали настрій. Абсолютно не сентиментальна Інга аж ніяк не потребувала якихось банальних заспокоєнь і зітхань з мого боку. Мені, як чоловіку, також не личило користуватися цим з боку жінки, яка сама подібних речей не потребує. Тому ця підтримка завжди була у вигляді такого собі підтексту.

А за кілька днів перебування у квартирі одного разу вночі мені стало спекотно поруч з нею. На мої дотики Інга не реагувала.

– Можна мені під твою ковдру? – запитав я.

– Ти змерз?

– Трохи.

Вона лежала спокійно і просто мовчки дозволяла мені те, що я просив. А я вже не міг зупинитися, навіть розуміючи це. Тому ночі кохання не вийшло. Ми навіть не займалися коханням – таке визначення аж ніяк не підходило. Просто, як кажуть у широких колах, вона мені дала. Проте безсоння минуло. А зранку я запитав:

– Скажи, це тобі не потрібно? – і зустрівшись з її спокійним поглядом, пояснив: – Просто склалося враження, що учора ти зробила мені послугу. Не хотілося б бути тобі «внапряг». Тим паче, поруч є дехто привабливіший як чоловік… Я не ображуся. Просто скажи, щоб я розумів і не діставав тебе.

– Володю, не ускладнюй, – відповіла вона. – І без того усе непросто. Бракувало ще тільки особистих образ. Скажу тобі чесно: мені воно не в голові. Але якщо тобі потрібно, то… Звісно, я не хочу, щоб ти вставав зранку невиспаний, або пішов до якогось борделю і встряг там у пригоди. Зрозумій, що в цій ситуації бажання у відповідь ти в мене не викличеш, тому просто не зловживай.

– Зрозуміло, – похитав я головою. – Ми наче як взялися виручати одне одного у важких ситуаціях, тому, виходить, ти мусиш…

– Володю…

– Все! – я підніс обидві руки, закриваючи тему. – Я не образився, не переживай. Обіцяю тобі не робити дурниць і без вагань звертатися до тебе за сексуальною допомогою, якщо помиратиму без цього.

На цю штуку я натрапив випадково, зайшовши до сувенірного маркету нашої діаспори, заставленого вишиванками, писанками, люльками та іншою національною атрибутикою. Козацька шабля сама попросилася до рук. Це був сувенірний варіант – аби лише повісити на стіну. Метал «ніякий», та руків’я виявилося зручним, а вклеєні у заглибини штучні «смарагди» дуже вдало прикрашали цю бутафорську зброю.

– Що це? – здивувалась Інга. – Де ти взяв? Навіщо воно тобі? У нас що, грошей забагато?

– Не хвилюйся, це коштує копійки…

Вона була значно легша від справжньої, але в руці відчувалася приємно. Кімната Марка була ширшою, і я махнув шаблею, викручуючи кисть і спрямовуючи клинок повз тіла. Усе вийшло. Вона танцювала по черзі то в одній, то в іншій руці. Якби згори йшов дощ, половина крапель на мене не впала б. Інга дивилася кілька хвилин, спираючись на одвірок, як і належить дивитися жінкам на іграшки дорослих чоловіків.

– Тепер ми сміливо можемо брати штурмом найкрутіший байкерський клуб Чикаго.

І вона зникла у кімнаті.

Марк побачив моє придбання наступного ранку. Це була неділя. Обличчя його не виказало найменшого інтересу, проте він зняв шаблю зі стіни.

– Це бутафорія, – пояснив я. – Не подумай, що ми озброюємося проти тебе.

– Проти мене немає сенсу озброюватись, – знизав плечима Марк.

– Самовпевненість підводила багатьох великих людей, – посміхнувся я.

Замість відповіді він простяг мені шаблю і вийшов до своєї кімнати, зробивши мені запрошуючий жест.

– Цього ще бракувало! – зірвалася з місця Інга.

Та коли починаються справжні чоловічі розмови, мовчать навіть такі жінки.

Марк стояв навпроти мене за якихось чотири кроки, голіруч.

– Ти ж без зброї…

– У цьому випадку це не обов’язково.

– Все-таки метал… Що як пораню тебе?

– Не хвилюйся.

– Я не нападатиму на беззбройного.

Інга мовчки спостерігала за ідіотизмом, який розпочали двоє чоловіків, один з яких, на її думку, був без сумніву божевільним, а другий… напевно, наполовину.

Танець клинка у моїх руках не справив на нього жодного враження. Марк стояв нерухомо, очікуючи, нарешті, коли я перейду до серйозних дій. Зламана ручка від швабри у його руці, як на мене, виглядала ще більш непереконливо.

Я ступив крок уперед і зробив випад, але Марк просто ухилився. І тоді я рубонув з усієї сили. Але він вперто не бажав використовувати свою недосконалу зброю і лише ухилявся у цьому замкненому просторі. А я насів на нього від душі, і коли закінчився весь арсенал прийомів, запозичених мною свого часу не лише у школі каскадерів а й з різноманітних наукових джерел, Марк сам пішов у наступ. Та я не був тумаком у цій справі, здавалось, я зараз проштрикну його. Але сталося незрозуміле. «Шабля» Марка зробила якийсь неймовірний рух по колу, завертаючи мою і спрямовуючи її ефес просто у вільну руку того ж Марка. І тієї миті, коли його пальці перебирали у мене зброю, ручка від швабри вже «зносила» мою голову. На секунду я просто закляк на місці, але процес, як то кажуть, пішов, і я, хоча вже мав би бути без голови, кинувся на нього голіруч. Надовго мене не вистачило і скоро я лежав притиснутий до збитого килима з заламаними обома руками. Якби він не переживав за те, що може мене покалічити, усе сталося б набагато швидше.

Інга спостерігала за двобоєм нерухомо, зі скляними очима, потім повернулась і вийшла. Ще до його початку, передчуваючи свою поразку, я думав, як подивлюся потім їй у вічі. Програвати перед гарними жінками особливо неприємно. Та тепер я взагалі забув про її існування.

– Покажи мені ще раз. Будь ласка… – твердо промовив я, простягаючи йому тепер уже шаблю і озброюючись ручкою від швабри. – Тільки не так швидко.

– Не можна використати один прийом, не знаючи усієї науки, – розвів руками Марк.

– Я не збираюся використовувати, – похитав я головою. – Просто хочу вивчити його.

– Тоді навіщо тобі? – не зрозумів Марк.

Він глянув на мене як на дивака ще тоді, коли побачив шаблю на стіні. І я пояснив, розповівши про свою мрію вже другій людині. Марк не зреагував, але відійшов, ставши у позицію.

Губи мої стиснулися мимоволі, а очі звузилися, концентруючи увагу. Це було диво. Саме таким прийомом мав би володіти кращий воїн турецького султана.

Цю розмову Інга завела одного разу, коли ми залишилися на самоті. Марк пішов до свого супермаркету і вона довго дивилась йому в спину з вікна.

– Володю, – нарешті промовила вона. – Як ти гадаєш, він може нас чути?

Я лише невизначено знизав плечима. Від Марка можна було сподіватися хтозна-яких сюрпризів. Ми вийшли з будинку і сіли на лавку у сквері. Перший переляк давно минув і, почуваючись у відносній безпеці, ми дозволяли собі іноді вийти навіть удвох. Залакована зачіска Інги давно канула у небуття, до того ж, вона перефарбувалася начорно, від чого її привабливість аж ніяк не зменшилась. Я обстриг свої патли, а ножиці та бритва в руках Інги надали моїй новій зачісці якогось панківського вигляду. Для остаточного ефекту довелося ще й відпустити бороду.

– Володю, – зітхнувши сказала вона, – нам час звідси зникати.

– Куди? – не зрозумів я.

– Не знаю. Будь-куди. В інше місто. Таким самим макаром знайти роботу і триматися. Але вже без нього.

– Чого раптом сьогодні тобі стрілило таке в голову?

– Не сьогодні, – похитала головою вона. – Просто вже час. Він втратив пильність. Зараз, я впевнена, він на роботі. Я вже кілька разів останнім часом телефонувала туди – він дійсно там. Сам він уночі не дзвонив сюди ще ніколи. Та й чого – ми ж спимо. Поки розшурупає зранку, ми вже хтозна-де будемо.

– А далі?

– А далі час покаже. Очевидно, доведеться починати нове життя. Так, як ти радив ще тоді. Назад до тих я не хочу. А тут, ти ж сам казав, є де загубитися, ніхто не знайде. Поступово усе внормується.

– Інго, давай не пороти гарячку, – попросив я. – Ми наламаємо дров, потім з якоїсь їхньої в’язниці і Марк не витягне. Пропадемо.

– Бачу, ти віриш у нього більше, ніж у себе, – скривилася вона.

– Я намагаюся бути виваженим. А ти втрачаєш цю здатність. Скажи, він чіплявся до тебе? Він чимось почав тобі реально загрожувати? – я пильно подивився їй в очі.

– Ні. Але він псих. Божевільний. Ти ж бачиш. І рано чи пізно зробить своє.

– Не схожий він на психа.

– Гаразд, – терпляче виправилася Інга, – він свідомо вводить нас в оману і тоді однаково, як прийде час, здійснить те, що планує.

– Інго…

– Зрозуміло. Тепер це твій кумир. А можливо, тебе найбільше влаштовує версія існування флоїдів. – Інтонації Інги стали відверто кусючими, насмішкуватими.

– Цього я на сто відсотків не відкидаю, – вколов я у відповідь. – Усе можливо. І тоді те, що ти пропонуєш, – найгірший хід з нашого боку.

– Ясно. Ти не хочеш говорити на то тему, – по-своєму зрозуміла вона.

– Чого ж… – знизав я плечима. – Але… Як ти гадаєш, чому мені вперто лізе у голову саме те, що сталося чотириста років тому? Чому ще до того, як я познайомився з Марком?

– Тому що ти корінний землянин, третій чи який там рівень. А може до того ще й нащадок турецького полководця.

– Смійся з мене скільки хочеш, але ми надто ризикуємо, якщо робитимемо невиважені кроки.

Сперечатись і сваритися можна було до скону. Ми не могли дійти згоди, тому що навіть сам для себе я не міг визначитися. Просто не міг прийняти рішення. А в екстремальній ситуації все-таки мав би вирішувати чоловік, хоч якою б крутою була та, з якою звела доля.

Критичний день

Проблема вирішилася сама, стрімко та несподівано, припинивши наші суперечки та вагання, не залишаючи нам права вибору. Марк зателефонував зранку замість того, щоб з’явитися, як і належить, після нічної роботи. Дзвінок надійшов на мій мобільний, але оскільки я був у душі, відповіла Інга.

– Марк телефонував, – невдоволено промовила вона, коли я вийшов. – Просив приїхати до нього, привезти кредитну картку.

– Навіщо?

– Він хоче купити якусь машину, я не зрозуміла. Машину, аби їздити.

– А навіщо нам машина?

– Ти мене питаєш? – Інга була сьогодні на диво роздратована. – Хто визначає усі наші дії? От його і спитай.

Але Марк був «поза зоною». Я перетелефонував ще кілька разів, але безрезультатно, а тоді серйозно насів на Інгу. Виявилося, що Марк чекатиме на Сто третій авеню, поблизу набережної. Я знав це місце. Тут пересадка з метро на автобус, щоб доїхати до фірми, де він працював. А Марк знав, що ми знаємо, де це.

– То їдемо, – сказав я, вдягаючи сорочку.

– Не маю бажання, – Інга влаштувалася на канапі й увімкнула телевізор.

– Як це не маєш… – мені залишилося тільки здивуватися. – Він як сказав: щоб ми привезли? Ти так чула? Отже, мусимо їхати вдвох. Ти забула?

– Яке це має значення? – скипіла Інга. – Йому потрібна картка, а не ми. З якоїсь причини він не хоче або не може сам. Може не встигає… Чого обом пертися?

– А того, сонце, що належить ретельно слухати і виконувати, що він каже, оскільки ми поки що обрали цей шлях. Розумію, тобі тут затишно, ти вже звикла, що усе гаразд і вирішила, що ті пригоди нам наснилися. Так? До кращого швидко звикається.

– Володю… Якщо вже на те пішло, я не звернула уваги, як саме він вимовив. Принаймні він не наголошував, що саме удвох ми маємо приїхати, – викручувалася вона. – Якби це було потрібно, я б так і зрозуміла. Для нього просто не мало значення, хто це зробить. До того ж, я не в собі, ледве тепла. Як уявлю, скільки туди їхати у тій задусі… Пожалій мене.

– А чого це ти не в собі? – не зрозумів я, на що Інга лише звела очі до неба.

– У мене таке буває.

– Як буває? Ти ніколи нічого не казала.

– А ти питав? – здавалося, Інга ледве стримувалася. – Голова болить, розумієш? Дуже болить. Розколюється.

– А чому саме сьогодні? Бо тобі не хочеться їхати?

– О, Боже… Ні! Критичні дні у жінок бувають. Чув, напевно? То от у мене по-особливому. Перший день – це жах. Болить голова і догодити мені неможливо. А завтра буде порядок і поїду куди хочеш, тільки сьогодні залиш мене в спокої.

Усе це мені не подобалося. Після кількамісячної муштри Іллі та спілкування з Марком я вже не міг мислити категоріями нормальних людей. Відчуття небезпеки жило у мені постійно і домінувало над іншим. Щоправда, ми мали вже кілька тижнів спокою і здавалося, що так буде завжди – варто лише трохи підтримувати себе на плаву. А інтуїція мовчала хоч як прислухався. Інга ж розцінила мої вагання по-своєму.

– Може тобі довести, що я кажу правду?

А я стояв під розстрілом її гнівних очей і розумів, що не можна вестися на жіночі примхи, коли йдеться про такі речі, як життя та безпека. Але й Інга не була тією жінкою, на яку варто добряче гримнути, щоб переконати. Уявилося, як тягну її, злу та знервовану, серед цих «пожмаканих» гумових посмішок, як контрастує її вигляд з довколишньою «ідилією» і на нас звертають непотрібну увагу. Я ще раз спробував набрати Марка.

Це остаточно вивело її з себе. Інга відвернулася, зняла під халатом найпікантнішу частину свого туалету і мовчки показала мені, наче яку папку документів обридлій податковій. Погляд її вдарив мене відвертою злобою, а губи промовили:

– Тепер до ранку щоб я тебе не бачила.

Сто третя авеню відпочивала. Година пік давно минула і тут зустрічалися лише поодинокі перехожі. Кілька машин стояли біля бордюра. Марка не було ніде. Вже укотре я марно набрав його номер і присів на одну з лавок під деревами, гадаючи, яке з припущень зараз ближче до істини. Він міг спізнюватися або, навпаки, не дочекався і тоді обрав якесь інше рішення – адже, окрім суперечки з Інгою, я ще й застряг у метро. От тільки чому він вимкнув телефон? А навіщо йому терміново знадобилася машина? Останніми днями навіть мови про це не було. Що як це лише підстава витягти нас сюди?

Думка про те, що я припустився помилки, залишивши вдома Інгу, оволоділа мною. Та хай там як, тепер належало чекати, сподіваючись, що супермен не потрапив до установи, де вміють розв’язувати язика навіть таким, як він. На цей випадок мені аж ніяк не завадило б заховатися просто зараз. Якщо, звісно, ще не пізно. А Інга? Я непомітно зиркнув навколо, як вчили. Практично нікого. Двійко закоханих – їм не до мене. А хто у тих машинах? І мене починало охоплювати неприємне хвилювання. Над усе я бажав побачити його зараз, чимшвидше.

Марк з’явився несподівано і тихо, наче тінь. Усе похололо у мені, тому що він сунув уздовж огорожі, не звертаючи на мене уваги, хоч і бачив. Це могло означати тільки одне – щось сталося, ситуація вийшла з-під контролю. І я не помилився. Проминувши лавку, на якій ми мали зустрітися, навіть не кивнувши при цьому мені, за кілька кроків Марк несподівано загальмував, а обертаючись, уже висмикував з кишені пістолет. Усе відбувалося блискавично і я лише встиг зауважити, що ця доволі масивна зброя обладнана коротким глушником. Переляк ще не встиг розписатися на моєму обличчі, лише думка, що зараз для мене усе скінчиться, простромила свідомість. Рука з пістолетом смикнулася, заганяючи кулю просто у чоло студентці, яка примостилася зі своїм хлопцем на сусідній лавці. Чогось, зиркнувши на них ще раніше, я так вирішив, що це студенти. Вона загребла руками, завалюючись на бік, а наступний постріл у груди вразив її хлопця, котрий якраз скочив на ноги. Далі куля рознесла йому голову, перекидаючи тіло спиною на лавку. І я відчув, що мій рот роззявляється лише тепер, коли, падаючи, чорнявий хлопець випустив на землю свій пістолет, який лише щойно встиг вихопити.

А Марк, розвернувшись на сто вісімдесят, дірявив скло та дверцята припаркованої поруч машини. Звуки пострілів звучали глухо і я чув крізь них, як дзвенить метал і розлітається скло. Він видер передні дверцята на себе і всадив останню кулю у того, хто ховався там – упритул, а далі у пару стрибків опинився в червоній спортивній машині, що стояла за кілька кроків. Заревів мотор і, мало не зчесавши своїм низьким пузом бруківку, машина рвонула з місця. Усе було наче на долоні і я закляк, поки що лише спостерігаючи. А потім ноги самі підхопили мене з лавки. Та не встиг я зробити й кроку, як побачив, що з бокової вулички зі скаженим скреготом на швидкості вирулює фургон, намагаючись перехопити Марка. І я б кинувся на протилежний бік скверу, та сталося те, що не дозволило мені відвернутися. Замість спроби проскочити машина Марка несподівано загальмувала. І одразу переслідувачі опинилися поруч. А з боку набережної, очевидно з катера, що курсував попри берег, з’явилися озброєні люди. Вони упритул дірявили машину Марка з автоматів. Розліталося скло. З-під капоту вдарив струмінь пари. У мені щось стислося й увірвалося. На моїх очах вбивали людину, яка, здавалося, не може загинути, навпаки, сама є досконалим знаряддям убивства.

Неслухняними ногами я зробив кілька кроків убік, але мимоволі знову «заплів» очима назад. Вони відкривали дверцята. Ось зараз і йому буде контрольний постріл…

До набережної не було й ста метрів, але ефект відставання звуку навіть на такій відстані спрацював. Усе, що там було, на моїх очах розверзлося яскравим полум’ям, розлітаючись на усі боки, і лише за мить мене струснуло так, що не втримали ноги. У вухах жахливо заболіло і слух пропав, натомість у голові розливався дзвін. Зникли люди з автоматами, а фургон, котрий щойно намагався притиснути машину Марка, яка взагалі поділася невідомо куди, перекидався по проїжджій частині вже без вікон, пожмаканий, наче паперова коробка, яку несе вітер. Більше на набережній нічого не було, тільки якісь уламки просто з небес падали у воду. Усе…

Я відчував, як ступають мої ноги, які, на відміну від голови, самі знали просту річ – необхідно бути зараз якомога далі звідси. А дзвін у вухах посилювався і марно я намагався зловити той момент, коли з’явиться і наростатиме виття поліцейських сирен. У них це швидко. Тому не одразу помітив, що поруч зі мною хтось є. Більше того – мене підтримували під руку і кудись вели! Ледь вірилося, що це не міцні й молоді хлопці, а… Це був звичайний американець – літній, але ще жвавий чоловік, сивий, охайно виголений. Чомусь саме ця деталь кинулася мені в очі. Він переживав за мене. Питав, чи зі мною нічого не сталось, і закликав до обережності в рухах.

– О’кей, о’кей… – тільки й встиг промимрити я, не почувши власного голосу, як ми вже сідали до його машини.

Вулиця, на якій вона зупинилась, ішла під кутом уздовж задньої частини неширокого скверу, тому й побачив цей дід, як упав я після вибуху, що стався на набережній. Усе відбувалося швидко, набагато швидше, аніж поверталося сприйняття. Ми завернули ще кілька разів і опинилися у зоні пожвавленого руху. Назустріч прогнало кілька поліцейських машин з увімкнутими сиренами. Він торкнув мене за руки-ноги, питаючи, чи усе гаразд, а потім потяг з моєї руки вимащену бежеву куртку, я таки впав, коли вибухнуло. Мої протести ні до чого не привели й одразу ж я отримав у руки легеньку червону сорочку. Та сказати, що мені не холодно, я не встиг. На голову мені вмостився такий самий червоний блайзер, а дід справно витяг з відібраної у мене куртки і вимкнув телефон. Лише тепер я зрозумів. Це не був просто американець, якому мене стало просто шкода.

Машина, до якої ми пересіли, неквапно вирулила на середину вулиці і ми рушили подалі звідси.

– Мені треба зателефонувати, – сказав я англійською. – Це дуже терміново.

– Куди? – запитав старий.

– Пробачте, це моє особисте, – такі фрази давалися ще насилу. – Віддайте, будь ласка, мій телефон. Мені потрібно вже.

– Я розумію, – похитав головою він, а наступну фразу вже вимовляв російською. – Туди дзвонити украй небезпечно, тим паче, їй це вже не допоможе. Вам залишається лише змиритись.

– Як… – мої губи ледве розтулилися. – Ви хочете сказати… Звідки ви знаєте про Інгу?

– Давайте поговоримо про все потім, коли небезпека буде позаду, – сказав він, не повертаючи голови.

– Ви збожеволіли… – до мене почала повертатися активність. – Зараз же віддайте мені телефон! Я хочу переконатися!

– Ваш телефон у смітнику, – спокійно відповів старий.

– То дайте свій! Або випустіть мене! – я схопився за ручку дверцят.

Машина вже неслася по хай-вею і зателефонувати я не мав жодної нагоди, навіть якби вискочив на ходу.

– Ви не врятуєте її, навіть якщо негайно зателефонуєте. Я розумію, ви хочете сказати їй, щоб негайно забиралася з квартири. Пізно. Зараз поруч із нею люди, можливості яких дозволяють встановити приблизне місце нашого перебування, а, отже, вони знатимуть, у якому напрямку ми рухаємося. Це якщо б увімкнути ваш телефон. А вона скаже вам те, що її примусять сказати. Наприклад, що з нею усе гаразд і вона вас чекає. А далі і ви також потрапите до їхніх рук.

– Звідки ви це знаєте? – у мене в голові нарешті розвиднілося. – Це ваші люди? Вони її тримають? Інакше звідки така упевненість? Хто ви такий?

– Це не мої люди, – спокійно заперечив старий. – І доказом цього для вас мусить бути те, що врятувати я намагався вас обох. Вам належало ретельно виконувати накази, а не вдаватися до самодіяльності. Отже, у тому, що сталося з Інгою, винні тільки ви самі. Вам же сказали приїхати обом! Хіба ні? Вас же обох інструктували ретельно, до дрібниць виконувати, що кажуть. Хіба Пітер не вів з вами такої розмови?

– Пітер? – не зрозумів я. – Ви маєте на увазі… Марка?

– Яка різниця як його назвати? – жорстко промовив старий. – Я маю на увазі того, хто щойно загинув. З ким ви жили останнім часом. Бачите, помиляються і гинуть навіть такі професіонали, як… нехай уже буде Марк, аби вас не заплутувати. Що вже казати про тих, хто не здатний просто механічно виконати те, що наказано. Зараз ми їхали би цією машиною утрьох. А можливо, і з Марком було б інакше. Гадаю, побачивши тебе самого, він почав міняти план дій, тільки було вже пізно.

Я мовчав, уражений, а потім таки видушив із себе:

– Невже ви – це Віллі?

– Можу бути й Віллі, якщо тобі так подобається. Хоча тут я Стенлі. Стенлі Джексон.

– Але ви той, кого шукав Марк?

– Марк шукав багато кого. Мене у тому числі. А кого ви маєте на увазі, я не розумію.

У голові знову почалася плутанина.

– Що буде з Інгою? – у горлі остаточно пересохло саме тепер, коли я запитав про це.

– Поки нічого поганого, – відповів той, кого тепер належало кликати Стенлі. – Поки у них є надія виловити на неї тебе, нічого з нею не трапиться. Навпаки, берегтимуть.

– А потім?

– А про потім ще буде час поговорити. І подумати.

– Я не можу її покинути, – воно вимовилося саме тихо, але впевнено. – Ви чуєте? А якщо… А чому ви не думаєте, що їй намагатимуться розв’язати язика… – я насилу підшукав цей вираз. – Усілякими негуманними методами?

Сказати це якось інакше було важко. Навіть подумати. Усе в грудях починало стискатися і холонути. І знову поверталася думка, що я зараз бездію, у той час як один лише дзвінок, можливо…

– По-перше, негуманні методи псують людину, а ви їм ще потрібні, – заспокоїв Стенлі. – І ти, і вона. А по-друге, згадай, що з вами був Марк – професіонал з великої літери. І їм це відомо. Отже, він не міг влаштувати справу так, щоб кожен з вас володів інформацією, яку варто витягати, як ти кажеш, негуманними методами. І ще одне запам’ятай, найголовніше. Щойно ті, у кого Інга, отримають тебе, один з вас стане непотрібний. Доки вони не знатимуть де ти, доти берегтимуть її. Щойно ти потрапиш до їхніх рук, вона загине. Або ти сам. Наберися терпіння. Скоро нам вдасться звідси вибратись і тоді…

– Гаразд, – промовив я. – Тоді, можливо, від вас я почую нарешті, що оце усе означає? І хто є хто, бо Марк…

Напевно, саме контузія від вибуху мало не зіграла зі мною підлий жарт. Далі мало казатися: «…верз таку нісенітницю, що вуха в’янули». Все-таки я вже не був простою людиною, хай навіть і далеко стояв від справжнього професіонала. Тому вчасно схаменувся, ще раз ковтнув пересохлим піднебінням і продовжив:

– …Марк, як ви кажете, професіонал з великої літери, не поспішав вводити нас у курс справ.

– А я на такого не виглядаю, тому зараз розповім вам геть чисто усе, щоб поставити себе у небезпечне становище, та й вас, до речі, також. – Він натягнуто посміхнувся і продовжив: – Гаразд. Ми поговоримо про це у спокійнішому оточенні. Попереджаю зразу: розповім стільки, скільки вам можна знати. Звісно, не все, адже погодьтеся, ви також можете потрапити до тих, хто застосує хм… негуманні методи, щоб примусити говорити. І зауважте, така ймовірність для вас значно вища у разі, якщо вирішите діяти на власний розсуд. Тому розповім я вам лише те, що їм також уже відомо, не більше. Одне лише можу гарантувати: усе, що казатиму, повністю відповідає дійсності.

* * *

Ільмір чекав їх там, де і належало. Вітер цього дня казився, розгойдуючи нескінченні очерети, у яких, здавалося, міг сховатися не лише Тубілай – усі двадцять тисяч яничарів Сулеймана-паші. Тут місцина ішла донизу і на березі, твердому та надійному, найнятий за золото провідник спорудив хатину з висушеного очерету, що оберігала від дощу. Він і мав провести їх через Гниле море до Криму, звідки вже лежав прямий шлях до Кафи, де стояла султанська галера. Дістатися ж сушею удвох з дівчиною було практично неможливо – ногайці ретельно охороняли усі підходи, усі перешийки.

Ільмір подивився на Марію шанобливо і схилив голову, наче міг розуміти, яке місце має зайняти ця жінка в оточенні найсвітлішого. А вона, що, здавалося, тепер вже втратила будь-яку надію, похилилася на кінську гриву, обхопивши руками шию скакуна. Її покидали останні сили.

Тубілай не увійшов до хатини. Перемовившись кількома словами з Ільміром, він зупинився на краю байраку за кількасот кроків. Звідси проглядалися очерети і водні простори, що відкривалися до обрію. Гниле море… Наче відчуваючи розлуку з повелителем, загарцював його вірний кінь, що не раз виносив з цупких обіймів смерті. Та взявши жорстко збрую, Тубілай не дав іржанню вирватися з його рота. Він зняв Марію із сідла і поклав під кущами, які затуляли від променів надвечірнього сонця. А вона перекинулася на бік і притислася обличчям до сухої трави, заплющивши очі. Він укрив дівчину і сів поруч, очікуючи на їжу, що мав принести татарин. Сонце сідало над Гнилим морем…

– Вітер буде завтра, – промовив Ільмір, схиляючи голову і простягаючи їм смажене м’ясо. – Важко йтиметься.

Тубілай подивився на нього мовчки, не уздрівши нічого у погляді татарина.

Вона не хотіла їсти. Посадивши дівчину, Тубілай силою розтулив її губи і влив кумис, який приніс Ільмір. Марія закашлялася, недовго пручалась, а потім почала пити, зрозумівши, що інакше бути не може.

– Ненавиджу тебе… – прошепотіла вона, знову від кидаючись у траву.

– За що, незрівнянна? – здивувався Ільмір, який і тепер ховав хитру посмішку. – Ти б давно померла від спраги та виснаження. Твій покровитель береже тебе, як і належить берегти найдорожче. Скоро ти зрозумієш, що варто було не померти у цій пустелі, аби мати те, що матимеш ти.

Вона не розуміла цієї мови, а Тубілай, посміхнувшись самими кінчиками губ, промовив до полонянки:

– Цей пес каже правду. Коли сядеш на розшиті золотом подушки, то ще згадаєш гарячі піски і кумис, який я заливав тобі до рота проти твоєї волі. Тоді зрозумієш, що вірний слуга всемогутнього…

– Тоді… – Марія несподівано розплющила очі, у яких спалахнула жахлива ненависть. – Тоді я зроблю все, присягаюся, щоб ти пошкодував, що довіз мене! І цей пес також…

Ільмір засміявся тоненько та догідливо, хоча й не міг зрозуміти її слів. Нехай… Нехай ця гордовита невірна мовить своє. Коли вони дістануться до Істамбула, вона поверне йому усе: втрачену славу, багатство, прихильність всемогутнього Сулеймана-паші.

А сама…

Про це йому думати чомусь не хотілося.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю