Текст книги "Емісар"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 19 страниц)

Флеш-вояж

Потреба влізти туди ще раз була всепоглинаючою. Усе моє єство ставало дибки від спроби повірити у флоїдів. Але, перехопивши консерви з банки й запивши пивом, я вставив флешку у ноутбук і спробував злетіти чимвище над усім цим. Побачити зверху.

Що відбувалося? Зараз я зібрався шукати «жучки» на заперечення того, чого не бажала сприймати моя натура, моя свідомість. Влізти ще раз у цю муру диктувалося бажанням розвалити її теоретично, не залишивши каменя на камені. Адже флоїдів не буває.

От тільки була одна закономірність у моєму теперішньому житті. Ще за часів, коли я загруз у кафе «Артист», розважаючи днями публіку, а ночами Оксану, перспектива втручання у моє життя двох бандитів з липовими посвідченнями СБУ, їй-Богу здалася б мені не менш дивною, аніж вторгнення флоїдів на Землю. Та це сталось, але й тоді люди, застрелені, аби примусити мене співпрацювати, так само здалися б мені неймовірними речами. Утім відбулося й це. Але навіть після такого заявочка, що мене викраде американська розвідка, а супермен на ім’я Марк відіб’є у них просто у повітрі, була б сприйнята з явною недовірою. Одначе й це сталося! А далі траплялися все нові й нові ще неймовірніші речі, і те, у що колись не вірилося, траплялося рано чи пізно, і зараз уже не здавалося дивним. Що ж, тепер на черзі флоїди. Я не вірю, що таке може бути. А що мені відкриється ще пізніше, коли я переконаюся у їхньому існуванні?

Схоже, для неймовірних подій у моєму житті межі не існувало як в один, так і в інший бік, наче межі для отої матерії.

Я вмився і розтер голову рушником. Не варто намагатися розвалити ці теорії. Не це зараз головне. Існують флоїди насправді чи ні, а матеріали, що випадково потрапили до моїх рук, були тим, що старанно ховав Стенлі. Від усіх і від мене у тому числі. Я залежав від нього і, можливо, ще зійдуся з ним у протистоянні. Отже, це також можливість отримати якісь козирі.

Ще раз уважно переглянувши тільки розділи, назви й каталоги, я зрозумів, що ця флешка далеко не єдина. Постійно то там то сям у тексті траплялися посилання ще кудись, до якихось матеріалів, що мали інше кодування, таке, якого не було у цих розділах. Отже, тут зібрано лише деякі дані про окремі аспекти такого питання як цивілізація корінних, або справжніх землян. І саме цей блок пам’яті дістався мені. Решту, треба думати, забрав із собою мій супротивник, як і те, що пов’язано зі шматками воскоподібної речовини, які лежали у моїй кишені.

Ідея сподобалась і я почав шукати у розділах бодай якісь дані про те, що це могло б бути, максимально звертаючи увагу й на інші речі. Особливо ретельно я відстежував останній фрагмент Справжньої історії, який і стосувався якраз вторгнення флоїдів. І читаючи про створення землянами генетичних станцій, про які розповідав Марк і які начебто продукували отих нових землян, придатних для зворотних змін, я наткнувся на файл для спецкористування. Він не відкривався без введення коду. Оце вже ставало по-справжньому цікавим, і я щиро шкодував, що Ілля так і не встиг навчити мене, як влазити у такі речі, коли пригадався один епізод. Тоді ми сильно погаркалися і Марк заявив нам, хоча більше це стосувалось Інги: «Якщо ви колись передумаєте, а мене не буде поруч, запам’ятайте:» …він повторив це двічі… «БАД 63!» Моя «розвідницька» пам’ять не підкачала. БАД 63. Без дефісу. Я швидко набрав це латиницею, але код не спрацював. Але ж програма запущена у російській версії! Довелося повторити те саме кирилицею. Є!!! Файл відкрився.

Я не читав, а поглинав текст. Земляни встигли зробити це і створити невелику популяцію нових, придатних до зворотних змін. Вони не фіксувалися сканерами. Усі ж решта шансів на виживання не мали і були невдовзі поступово знищені. Але інформація, яку я читав зараз, уже була передана тим, хто, маючи праве серце, все ж таки залишався більш спорідненим з цією багатостраждальною планетою і мав шанси на зворотнє перетворення. Разом з інформацією ці люди передавали з покоління в покоління сироватку, яка зберігалася у спеціальних флаконах, закупорених за допомогою герметика, який забезпечував її дієздатність, охороняючи від зовнішніх впливів. Я витяг шматочки воску і пом’яв у пальцях. Ось що воно. Відірватися тепер було важко, і я час від часу забував навіть про те, що варто бути напоготові, аби встигнути висмикнути і сховати флешку, а ноутбук вчасно перемкнути на гру.

Нові земляни гинули у катаклізмах тих часів, вироджувалися, не здатні для продовження роду знайти собі подібних у натовпах людей, губилися і знищувалися сироватки. Звісно, усі придатні для відродження цивілізації не могли володіти інформацією у повному обсязі. Все знали тільки обрані. На них і покладалася місія пронести оце, частину чого я зараз тримав у руках, крізь століття і надати міжгалактичній комісії.

Стенлі не поспішав повертатися, і увечері (вдень я таки мав заплющити очі), мотельний ноутбук знову був зі мною. Однаково зробити для себе чогось більшого зараз я не міг. Можливо, і цим я не скористаюся ніколи, але за вечір і півночі мені вдалося принаймні осягнути, що таке міжгалактична комісія. Це не були дядьки у скафандрах, які одного прекрасного дня могли з’явитися з літаючої тарілки і з вдячністю прийняти оцю флешку, аби потім покарати жорстоких флоїдів. Довелося ще раз пройти галеологію, щоб уявити, що вони, як і самі флоїди, дійсно не мають рук, ніг і ще чогось, характерного для нас.

Мої лікті спиралися на потертий стіл, деревина і лакове покриття якого, як і загвинчені у нього шурупи, складалися з різних атомів. І якби замість ноутбука у мене був якийсь надпотужний мікроскоп, якого люди ще не вигадали, я б зміг побачити їх на власні очі. І з мільярдів цих атомів міг би обрати один, що був центром-сонцем, навколо якого оберталися електрони-планети і на одному з них, де були сприятливі умови, як ото на нашій Землі, я б міг виявити якусь форму життя. Зовсім не зрозумілу для мене, без рук-ніг і усього решта, але зі своїми радощами й бідами. І тоді я міг би бути для них або чимось на кшталт флоїдів або ж, навпаки, міжгалактичної асоціації. А вони, потерпаючи від моїх втручань, також не змогли б осягнути своїм примітивним розумом, яким це маю бути я з двома руками й ногами, так само, як і я сам зараз не міг уявити собі флоїдів, не зважаючи на докладне тлумачення складених невідомо ким комп’ютерних сторінок. І вони – оці, зі столу, також не мали б сил протидіяти мені, як не змогли свого часу земляни протистояти флоїдам.

Флешку на свій страх і ризик я вирішив залишити при собі. Здавалося, я прочитав усе, що тільки міг хоч якоюсь мірою розуміти. І на той час, коли Стенлі постукав до кімнати, вже не чіпав її.

– Я так розумію, у тебе все гаразд, – пильно глянувши на мене, промовив він.

– Гаразд буде, коли я опинюся подалі від цієї мари, – відповів я. – І не сам, а з Інгою.

– Сподіваюся, це станеться післязавтра.

Мені не причулося. Він сказав – післязавтра.

Я дуже хвилювався, аби прозорливий старий не запідозрив чогось, зустрівшись зі мною поглядом. Тепер він сам допоміг мені, промовивши слово, від якого на моєму обличчі більше не відбивалися тіні флоїдів.

Післязавтра!

– Хвилюватися не потрібно, – зауважив Стенлі. – Завтра ми відбуваємо звідси, ти пройдеш експертизу в одній з клінік, указаних у банківській угоді. Післязавтра, маючи на руках необхідний медичний висновок, звернемося до одного з філіалів банку і проведемо необхідні операції.

– А далі?

– Далі ти вільний.

– Як вільний? Ви хочете сказати, що вийшовши з банку, зможу іти на усі чотири? А як же та мафія, від якої ми ховаємося, дотримуючись хтозна-якої конспірації? А як бути з тим, що я став свідком розбірок між вашими агентами і викраденням чогось, не знаю чого? Ви отримуєте гроші і залишаєте мене їм – хто швидше хапне?

– Не треба так багато слів, – підняв руку Стенлі. – Ти усе зрозумієш згодом.

– Це ви так кажете, зараз, – я підвівся і заходив по кімнаті. – А як насправді – хтозна.

– Ти сам візьмеш участь в операціях і все бачитимеш. На твоєму рахунку, тобто на рахунку, який належить Емісару, не залишиться жодного цента. І вони одразу це побачать, адже за рахунком стежать.

– А чому б їм не прибрати нас до рук просто там, на місці? Або при вході до банківського офісу.

– Тому що філії банку розкидані по всій країні, їх по декілька у кожному місті. У росіян немає стільки агентів, щоби перекрити усі. Американці при бажанні могли б, але не знають тебе в обличчя, як і мене, до речі. Готівки, як ти сам розумієш, на руки ми не отримуватимемо, тож операція пройде швидко. Кілька хвилин – і рахунок Емісара порожній. На цьому твої неприємності скінчаться. Що ж до схову… Усі мої агенти, які бачили тебе, мертві. Ну так же ж? А той, хто втік… Хмм… – керівник мій посміхнувся самими кінчиками губ. – Коли він розбереться з вмістом, то засяде у якійсь дірі тихо, наче щур, і власної тіні боятиметься.

– Гладко виходить, – пробурмотів я. – А чому б американцям не взяти нас просто біля столу, де підписуватиметься угода? Нахабно заламати руки і вивести, не давши зробити цього, а у своїх підвалах потім уже розбиратися.

– Це передбачено, – заперечливо похитав головою Стенлі. – Я найняв два десятки журналістів з найвпливовіших видань. Світових видань! Вони увійдуть разом з нами і зніматимуть усе, вестимуть репортаж. Прямий репортаж. Самим же процесом безпосередньо керуватиме відома адвокатська контора. Не той випадок. Не виплатиться їм такий вестерн. До того ж, у мене є що віддати цій газетній братії, таке, що дійсно їм не виплатиться.

– А Інга? – запитав я, відчуваючи, що розмова поступово набирає ділового характеру.

– Буде тобі Інга. Доки вона не увійде до банку і не сяде поруч з тобою, ти не підписуватимеш документів.

– Я не підписуватиму, присягаюся, – промовив я, дивлячись йому в очі. – Я кохаю цю жінку і заради неї піду на все. І повірте, з легкою душею нароблю дурниць, які вилізуть боком і вам, якщо не буде по-моєму.

– Все?

– Вам-то який зиск? – запитав я наостанок. – Ви як потім вийдете, володіючи цим чорним капіталом? Скажіть, однаково ж бачитиму, куди переводяться гроші.

– Бачитимеш, – погодився Стенлі. – От тоді й дізнаєшся. Ти забув, що до післязавтра у тебе ще є шанси потрапити під дію… негуманних методів.

– Якщо не слухатимуся вас, – не приховуючи жовчі, закінчив я його фразу.

– І навіть якщо слухатимешся, – похмуро відпарирував старий. – Їдьмо. Про всяк випадок заночуємо в іншому готелі.

Я мовчки спостерігав за зборами того, хто, втративши таємницю цивілізації землян, яку так ретельно оберігав, збирався йти післязавтра за грошима Емісара. І нехай мені не дожити до Міжгалактичної комісії, якщо я хоч щось у цьому розумів.

Післязавтра розв’язка. І я відчував себе не готовим зустріти її обличчям уперед.

Незворотна фаза

Те, що процес дійсно перейшов до незворотної фази, я зрозумів у клініці Центрального шпиталю штату Колорадо. Тут уже чатувала юрба журналістів. На нас упритул дивилися камери. Багато хто з них вів для своїх телекомпаній одразу прямий ефір. Ми були у центрі уваги. Представники адвокатської контори фіксували кожний наш крок. Як зміг організувати усе це Стенлі, я не знав, адже не знав найголовнішого – ким він був, і розумів лише одне – ця акція є його офіційним виходом на поверхню. Легалізацією. Тільки такий сенс мала армія журналістів – завадити його знищенню тими, кого ця легалізація не влаштовувала. І якщо його задум вдасться, невдовзі я також знатиму все.

А що як акція і є демонстрацію стану речей перед отією Міжгалактичною комісією?

Мало сказати, що почувався я вкрай кепсько, роздягаючись перед численними камерами і віддаючи своє тіло другій, більш реальній комісії – фахівцям цього шпиталю. На додаток обличчя парило під маскою, яка була передбачена угодою і мала служити подальшому захисту моєї особи. Кепсько було не від цього. Я відчував, що сьогодні станеться щось таке, чого передбачити неможливо поза всяке бажання, навіть якби й вдалося прочитати перед цим зміст усіх викрадених флешок Стенлі. Але запропонувати чогось свого я не міг, тому й слухняно плив за течією.

Обстеження зайняло три години, і під пильною увагою журналістів нашим адвокатам було передано документ про те, що представлена людина, тобто я, дійсно відповідає даним медичних висновків. Емісаром я так і не став, Стенлі вписав мене умовно як Пітера Сабецкі. Повноважний представник комісії доктор Браун мав їхати з нами до банку, щоб особистим підписом засвідчити правдивість наданого висновку. Мені навіть вдалося зазирнути у цей папір, у якому було записано про мою декстракардію, групу крові і все решта, на що звертала увагу банківська угода. Стояв і мій підпис. Точно таким я мав «підмахнути» й відповідний папір у філії банку, звільняючи загадкового Емісара від важких і небезпечних мільярдів.

Ще у шпиталі мене пристібнули кайданками до Ричарда Вілсона – представника нотаріальних служб, який особисто відповідав за неможливість підміни людини у масці, тобто мене. Щось кольнуло під грудьми справа, а може й зліва, коли замок клацнув на моєму зап’ястку, намертво з’єднавши мене з цією людиною. Хто знає, хто він насправді?

Це була незворотна фаза.

Ми мовчки долали шлях у центрі ескорту журналістів. І крізь вікно броньованого автомобіля, наданого, як сказав Стенлі, посередниками у цій справі, я помічав неабияку увагу до нашої процесії з боку ще якихось сил. Нас супроводжували, не інакше. А біля самого банківського офісу вже було оточення і на спинах озброєних службовців я побачив написи FBI. Проте вони не перекривали входу до офісу, а лише відгороджували його від машин і людей, які так чи інакше були на вулиці. Очевидно, і вони також увійшли у незворотну фазу, влаштовану Стенлі для усіх учасників події.

«Принаймні, нас не розстріляють на місці», – подумав я, коли усе стислося всередині від передчуття невідомого. Не скидалася їхня поведінка й на бажання «пов’язати» нас. Камери утворювали коло, у центрі якого ми й рушили до банку. Я намагався вловити, що бурмотіли журналюги у свої мікрофони, даючи коментарі, але не вдавалося.

У просторому приміщенні банківського офісу були люди – звичайні відвідувачі, адже ця філія не готувалася навмисно для проведення операції, і помічник керуючого, швидко з’ясувавши у чім річ, пообіцяв, що за хвилину нас запросять до окремої зали, де усе й вирішиться.

Я запитливо глянув на Стенлі. Він лише кивнув у відповідь, мовляв, усе буде як домовлено. Підійшов помічник керуючого, запрошуючи нас до окремого відділення у залі праворуч, куди вели сходи. Ричард Вілсон клацнув ключем, звільняючи моє зап’ястя. Та я не зрушився з місця. Уся журналістська братія мовчала, наставивши на нас об’єктиви та мікрофони. Погляд Стенлі не висловлював нічого. Він також мовчав, лише витяг телефон, набрав номер і послухав. Усе застигло у невизначеності. І найголовніше зараз було набратися витримки. Але ж як це важко!

Люди, які були у банку, звертали на нас увагу. Частина з них, вирішивши, що відбувається щось неординарне, від чого варто триматися подалі, виходили. Дехто продовжував свої справи. Працювали відділи банку. Поліція та ФБР не перешкоджали проходу до приміщення нових клієнтів, частина з яких також одразу повертала назад. А наші дії зависли. Що це було: непередбачені обставини чи тест на витримку? Усі чекали на мене. Саме я мав зробити перший крок на сходи, щоб решта також потяглися туди. Провівши машинально рукою по лобі, я сперся на ламіновану поверхню столу. Дивне відчуття торкатися сухої гуми на власному обличчі, коли під нею у прямому розумінні усе стікає потом. Пальці мої також були вогкими, але зарадити цьому я, на жаль, не міг.

Скляні автоматичні двері прочинились і вона увійшла широким упевненим кроком – наче керувала цією самою філією банку. От тільки вираз обличчя не відповідав. На ньому також була маска, схожа на мою. Але це була Інга. Її я упізнав би не знати у чому. Я випростався і зробив крок назустріч, взявши її за лікоть.

– Ти як?

– Нормально, – вона відповіла це тихо так, щоб чув лише я.

– З тобою все гаразд?

– Так. Що буде далі? Що ми маємо робити? Вовчику, я на таких нервах…

– Будь біля мене. Не бійся. Я тут. Скоро усе скінчиться.

Вирішивши, що отак туркотіти ми можемо ще довго, ніяк не комплексуючи перед журналістською братією, Стенлі повернувся до мене.

– Ну як, тепер ви усім задоволені? – звертання адресувалося суто мені.

– Так… – я незграбно розвів руками. – Напевно…

– Напевно?.. – здивовано скинув бровами Стенлі. – Щось ще не так?

Ми говорили російською, ще й достатньо тихо, аби не чула юрба з камерами, яка трималася дещо осторонь.

– Ну хіба те, – майже щасливо посміхнувся я, – що замість ролі яничара доведеться зіграти роль Емісара.

Його наче вдарили батогом. Обличчя, завжди німе і не підвладне емоціям, зобразило щирий природний подив і навіть розгубленість. Очі, раніше вузькі й непроникні, несподівано стали широкими та беззахисними. Моя дурнувата репліка, яка практично нічого не мала означати, жарт, розрахований суто на мене самого, зробила з оцим профі неймовірну річ. Цих кілька слів виявилися тим, чого він найбільше не очікував. Його стан, який тривав секунди, був справжнім шоком. А далі…

Пістолет з’явився у руці старого невідомо звідки, і я у відпущений долею час встигав зрозуміти лише одне – що зараз помру. І ще одна думка-блискавка встигла майнути у голові: як же незрозуміло і безглуздо усе завершується… Навіть страх не встиг охопити свідомість. А дуло, лише ковзнувши чорним отвором по моїх грудях, розверталось у напрямку юрби журналістів, куди і мав бути спрямований постріл. Зараз мій рот роззявиться від подиву і лише потім прийде розуміння, що куля дірявить когось із натовпу, а не мене!

Звук, що пролунав, був глухий і зі свистом, наче плюнули у порожню пляшку. Рука Стенлі смикнулась якось убік, а зброя гримнула та покотилася по підлозі і лише тоді залом рознісся вигук натовпу. Це ще не був крик, лише схлип подиву, несподіванки. Друга рука Стенлі майнула за вилог одягу, але одразу «плюнуло» вдруге, і він, отримавши кулю в живіт, розтягся на підлозі. Один із журналістів, які оточували нас, тим часом уже робив крок уперед, виходячи з натовпу. А далі камера його якимось чином розлетілася на шматки, залишаючи у руках автомат. З тріском роздерлася блискавка його куртки і всі побачили вибухівку, обвішану навколо тіла. У тому, що це вибухівка, не сумнівався ніхто.

– Усім лягти на підлогу, зберігати спокій! – гучно промовив він. – Невиконання наказу – відкривається вогонь. Офіс буде підірвано. Службі охорони негайно вийти з приміщення банку!

Інга скрикнула, тулячись до мене. Крик застряг у моєму горлі.

Це був… Марк.

Він стояв, затулений помічником керуючого, якого обіймав ззаду за шию. Перед ним повкладалися, обхопивши голови, журналісти. Тримаючи пістолети наперед себе, задкували і вислизали крізь двері охоронці у спецформі. Між журналістами корчився і стогнав Стенлі.

Згрібши Інгу, я також упав на підлогу.

* * *

Тубілай їхав на власному коні, посередині групи воїнів, яких вів Менгу-Гірей. Татари пильно стежили за чужинцем, а той не виявляв жодних ознак хвилювання. Тепер уже ятаган приємною вагою муляв стегно. У таборі буджаків давно чекали.

Вони зупинилися один навпроти другого.

– Я радий, що цей похід не був нашою останньою зустріччю, – промовив Улус, наближаючись до ногайців. – Радий бачити твоїх хоробрих воїнів, з якими ділив усі випробування походу.

– І я хотів цієї зустрічі, – відповів Менгу-Гірей. – Зі мною приїхали кращі воїни.

– У поході всяке бувало, – продовжував Улус. – Але ми привезли гідний ясир, який належить поділити справедливо, щоб ніхто з нас не мав образи на своїх братів. Ти згоден зі мною?

Звісно, розмову цю чули усі воїни, які прибули з обох боків. Стояла тиша, тільки фиркали коні. Усі ловили кожне слово своїх правителів.

Менгу-Гірей погодився, що йому залишалось? А нащадок буджацького бея продовжував:

– Загинуло восьмеро моїх воїнів, тих, кого я вважав найкращими. Твої нукери напали на них, коли їх було ушестеро більше, бажаючи забрати здобич, яка належала усім. Тому справедливо буде вчинити так: тепер, навпаки, моїх воїнів буде ушестеро більше, і тоді вирішиться, хто має забрати ясир від нашого походу.

Менгу-Гірей знав, що досягти справедливості переговорами не вдасться. За ним сила. Улус добре розумів, що ногайський мурза не звернеться за захистом до сераскира і тим паче, до кримського хана. Потрібно було погоджуватися на все.

– Добре, – промовив Менгу-Гірей. – Мої воїни вчинили неправильно. Нехай діється справедливість.

– Буджацьких воїнів було дванадцять проти семи десятків ногайців, – вів своє Улус. – Виходить так, що один мій вершник бився з шістьма вашими. Тож нехай тепер один твій воїн вийде проти шести моїх. Або два твоїх проти дванадцяти. Або десять проти шести десятків. Вирішуй сам. І нехай Аллах розсудить нас.

– Гаразд, – погодився мурза. – Отож, якщо переможе моя сторона, то ясир належатиме мені, а твоє славне військо забереться у буджацькі степи, не чинячи опору?

– Так, – підтвердив Улус. – Ми заберемося негайно і залишимо усіх невільників, здобутих у поході. Усі чують мене!

– Добре, я згоден, – сказав Менгу-Гірей. – Але усе має бути справедливо. Коли мої нукери напали на твоїх хоробрих воїнів, причиною розбрату були жінки невірних, захоплені у поході. І я, розуміючи несправедливість, віддав їх тобі одразу. Тепер ти пропонуєш мені битися на інших умовах, а причина цьому знову жінка з невірних. І ти також її тримаєш у себе. Цю полонянку везли мені. Справедливо буде, якщо ця невільниця перейде до нас. І тоді розпочнемо герць. І якщо переможуть твої воїни, я віддам її так само, як і весь наш ясир. Усі чують, що я кажу!

Тубілай бачив, що не сподобалися слова Менгу-Гірея нащадку буджаків, але обставини змушували його погодитися. Він дав знак і тоді привели Марію. Буджацький воїн тримав її однією рукою і вона йшла, підкоряючись, розуміючи, що неможливо щось вдіяти. Її підвели до Менгу-Гірея і погляд мурзи змінився. Він зрозумів, через що заварилося усе це. Можливо, навіть, прозорливий правитель передбачив, що станеться далі, але щось вдіяти вже не міг.

Тубілай спішився і вийшов уперед, туди, де стояло шестеро буджаків, відібраних Улусом для поєдинку. Марію провели поруч з ним. Вона здригнулася, побачивши його. Зупинилася, погляд її прикипів до яничар-аги. Зараз у ньому були благання і надія. Відтепер дівчина більше не сподівалася ні на кого, тільки на нього. Він зупинився і взяв її за руку. Рука була слухняною і зовсім безсилою. А от очі…

– Я заберу тебе звідси, – промовив Тубілай. – Ти…

– Знаю, – відповіла вона. – Сидітиму на золотих подушках…

– Це краще, аніж бути роздертою цією звіриною.

– Хто знає… мені страшно.

– Не бійся.

– Забери мене…

– Я прийшов по тебе, – це сказали його губи, а очі несподівано додали: – «Доки я живий, тебе»…

Вони блиснули і замовкли, обірвавши цю мову, зрозумівши, що говорять зайве, але знову глянули на неї:

«Якщо я загину»…

Але тепер уже Марія не дала їм доказати. Погляд цієї тендітної невірної, несподівано виявився сильнішим за його і не схотів знати, що тоді. Тубілай встиг побачити, як вона піднесла руку. Складені докупи пальці рухнулися у його напрямку чотири рази, утворивши хрест – той самий, що яничар-ага не наважився колись втоптати у суху траву буджацького степу.

Це дійсно були кращі воїни Улуса. Вони стояли в очікуванні супротивника ще не розуміючи, з ким доведеться стикнутися. Вони не знали, що той, хто йшов їм назустріч, звільняючи з піхов важкий, вбраний камінням та золотом ятаган, дійсно був найкращим з двадцяти тисяч головорізів елітної гвардії правителя Османської імперії.

Його обступили одразу, але наперед вийшов лише один буджацький воїн, той, який вважав, що упорається сам. Шабля його зі свистом розсікла повітря, мало не зачепивши одяг Тубілая, а ухиляючись від наступного удару, яничар-ага перечепився і зброя татарина, здавалось, уже прошивала його наскрізь. Та сталося несподіване – турецький ятаган зустрів чужий клинок в останню мить, завертаючи його неймовірним рухом по колу і віддаючи руків’я шаблі ворога у свою другу, вільну руку. І жоден з тих, хто спостерігав за двобоєм, не зрозумів, чому при цьому голова буджака відокремлюється від плечей і летить на землю, а тіло падає, залишивши другу шаблю у руці Тубілая. Дзвін клинків розлетівся далеко за межі аула і майже одразу впала додолу одрубана рука одного з буджацьких татар, а навколо Тубілая літало два блискучі леза, здатні боронити його і ту, котра призначалася повелителю. Ятаган розсік гаряче повітря і у пилюку впало тіло другого, понівечене настільки, що четверо на якусь мить відступили, і лише підбурені криками бея, знову кинулися на ворога з усіх боків.

А Марія, висаджена на круп коня Менгу-Гірея, затуляла обличчя руками і молилася Богу – не тому, що боронив її кривдника і спасителя одночасно, – своєму Богові.

Сутичка була жорстокою. Вони також розуміли свою незавидну долю у випадку поразки й очманіло кидалися на ворога, який не бачив їхніх ударів, хоч і сам стікав кров’ю. Одна з буджацьких шабель чиркнула по ньому, коли ятаган простромляв наскрізь ворога, і яничар-ага якусь мить не мав можливості боронитися. Скоро їх залишилося двоє, третій тримав єдиною рукою розсічене навпіл обличчя, кинувши шаблю і забувши про грізного супротивника. І Тубілай, спочатку закрившись ним, наче щитом, зніс йому голову і штовхнув тіло на ворогів. А невдовзі ще один випустив шаблю на землю, склавши на грудях порубані руки і, позадкувавши ще кілька кроків, упав горілиць.

І тоді пролунав сигнал про кінець поєдинку. Улус зіскочив з коня і витяг з піхов шаблю.

– Я звільняю свого останнього воїна від участі у поєдинку.

Він ішов просто на Тубілая, котрий застиг посеред побоїща, спираючись на здорову ногу. Напад був блискавичний, і виснажений воїн насилу встигав відбивати удари свіжого супротивника. Метал дзвенів і легка шабля Улуса, здавалося, зараз простромить ворога. А ятаган Тубілая ставав дедалі важчим і безсилим проти того, хто наче блискавка, звивався навколо. І два випади Улуса досягли мети – вістря його шаблі розрізало одяг, зачепивши руку, а вдруге чиркнуло по боку, залишаючи кривавий слід. Він знав, що робить. І яничар-ага знову згадав козацького сотника, якого свого часу збирався добити так само спокійно і неквапно. Правиця вже не тримала ефес і він, перехопивши ятаган у ліву, захищався до останнього. Очі Менгу-Гірея звузилися до неможливого. Здавалося, він розумів, чия голова зараз упаде у пилюку.

Марія ж заклякла, не дихаючи і, не в змозі відняти руки від обличчя, дивилася крізь пальці як поступово робиться те, чого вона нещодавно бажала понад усе – чужинець, її ворог і кривдник мав загинути.

– Господи милосердний, діво Маріє… – промовляли її губи, – врятуй його… – так, наче і вона тепер отримала здатність боротися до останнього.

А Улус зупинився. Вістря його шаблі торкало клинок Тубілая, після чого нащадок бея робив різкий випад, який іноді досягав цілі. І чергового разу його шабля ковзнула по нозі яничар-аги, по тій, на яку ще можна було спиратися. Це був кінець. Улус знову відступив, чекаючи, коли ворог упаде сам. І тоді Тубілай, зібравши останні сили, відштовхнувся пораненою ногою і рубонув татарина по грудях. Не було нічого легшого для досвідченого воїна, ніж ухилитися від цього безсилого випаду. Улус відсахнувся, передчуваючи втрату рівноваги супротивником після цього кроку. Напевно, подумки він уже вражав пораненого воїна, якого розвернуло від надлишкового бажання перерубати ворога. А Тубілай вже падав на коліна, розвертаючись за ходом цього непередбаченого руху, оскільки здорової ноги, на яку міг би спертися, тепер не мав, і виконував удар, який бачив до цього лише раз у житті.

Запорозький сотник Андруш Підкова врятував його удруге, вже тоді, коли йому самому круки видзьобали очі. Ятаган, що описав повне коло, вже не могла стримати легка шабля, а підскочити, як зробив це свого часу Тубілай, Улус не встиг. Клинок розсік його м’язи вище колін, і спадкоємець буджацького бея з криком завалився навзнак у пилюку.

Усе застигло лише на мить, а потім його тілоохоронці, вихопивши шаблі, кинулися на Тубілая. Воїни Менгу-Гірея натягли луки і усе загрожувало перетворитися на суцільну бійню.

Цього не сталося. Менгу-Гірей привстав у сідлі, піднімаючи руку і застережливо крикнув, зупиняючи загальний порив. Улуса понесли до шатра, а ногайці відступили. Яничар-агу притягли попід руки і висадили на коня, на круп якого він влігся, не маючи сил триматися верхи, а Менгу-Гірей вдарив свого скакуна нагайкою і повіз Марію до аулу. Вона увесь час оберталася, намагаючись побачити Тубілая і шепотіла молитви неслухняними губами.

Мурза стискав вільною рукою її легке тіло і розумів, що гіршого не сталося зараз. Але невдовзі діятиметься невідомо що. І можливо, життя його залежатиме від того, наскільки вдало зуміє він розпорядитися випадком, що дарував йому цього безстрашного воїна – улюбленця султана і полонянку, гарнішу за яку бачити ще не доводилося. Зараз його колишні союзники і сусіди зайняті пораненим Улусом. А потім… Звісно, він не вірив, що усе це минеться просто так. І от тоді йому знадобиться султанська милість, адже Сулейману-паші однаково, хто і в якому складі влаштовує дрібні набіги на землі невірних. Він обережно стискав ніжний стан жінки, котра, тепер уже він вірив, дійсно належала всемогутньому султану, і занепокоєно оглядався на його кращого воїна, який ще був живий.