Текст книги "Ключ Давидів"
Автор книги: Олег Ведмеденко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц)
Господь мій і Бог мій!
“ВІН ВОСКРЕС, НЕМА ЙОГО ТУТ!..”
В Неділю святих жінок-мироносиць читаємо Євангеліє від Марка:
“...Як минула ж субота, Марія Магдалина, і Марія Яковова, і Саломія накупили пахощів, щоб піти й намастити Його (тіло померлого Ісуса, що лежав у гробовому склепінні. – Авт.). І на світанку дня першого в тижні (в Ізраїлі це неділя. – Авт.), як сходило сонце, до гробу вони прибули і говорили одна одній: «Хто відвалить нам каменя від могильних дверей?» А зиркнувши, побачили, що камінь відвалений; був же він дуже великий... І, ввійшовши до гробу, побачили там юнака, що праворуч сидів, і був одягнений в білу одежу, – і жахнулись вони... А він промовляє до них: «Не жахайтесь! Ви шукаєте Розп’ятого, Ісуса Назарянина. Він воскрес, нема Його тут! Ось місце, де Його поховали були. Але йдіть, скажіть учням Його та Петрові: Він іде в Галілею попереду вас, – там Його ви побачите, як Він вам говорив» (Галілея – коло, символ вічності. – Авт.). А як вийшли вони, то побігли від гробу, бо їх трепет та страх обгорнув. І не сказали нікому нічого, – бо боялись...” (див. Мк. 15.43 – 16.8).
Він воскрес, – нема Його тут! Які чудові слова! Яку радість вселяють вони в серця вірних! Немає у гробі. Воскрес! Вийшов із гробу і йде на висоти вічності. Торує нам, учням Своїм, шлях до Галілеї, шлях до життя вічного. Там зустрінемо Його, бо Він є первородним поміж багатьма братами. Він “смертю смерть подолав, і тим, що в гробах, життя дарував”! Він є Шлях і Правда, і Життя. Він є шлях правди, що веде в життя вічне! Він показав нам шлях до спасіння: розіп’яти в собі гріх разом з Христом, вмерти для гріха разом з Ним, а відтак і воскреснути в життя вічне знову ж таки разом з Ісусом. Бо, як сказав св. ап. Павло: “Я розп’ятий з Христом. І живу вже не я, а Христос проживає в мені” (Гал. 2.19 – 20). “Я щодень умираю (для гріха. – Авт.)” (I Кор. 15.31). Христос воскрес, то воскреснемо й ми! (див. I Кор. 15 розд.). Воскреснемо, вийдемо з гробів наших сердець, перетворимо їх з склепів бездуховних на храми Духа Святого, а відтак і повністю зіллємось на Божественних висотах вічності з Тим, Хто всюди є і все наповнює, щоб збулося написане: “І так завжди з Господом будемо” (див. I Сол. 4.13 – 18).
Він воскрес, – нема Його тут! Ці слова мають ще один, не менш важливий зміст. В бібл. мові гріб, печера, шатро, намет в негативному розумінні – символ задогматизованості, консерватизму. Господь не вміщається ні в які догматичні рамки. Догмат (грецьк. “визначення істини”) потрібен як перший щабель для Богопізнання, як основа, фундамент, азбука. Догмати віри – це абетка, необхідна дитині для того, щоб навчитися читати. Буква, з якої все починається. Але коли дитина виростає в “Мужа досконалого, у міру зросту Христової повноти” (див. Ефес. 4.13), стає “мужем з відкритим оком“, отримує “крила орлині”, – догмат стає лише опорою для злету на висоти Духа. Як сказав св. Кирило Єрусалимський (315 – 387 рр.): “Є два ступені віри: віра догматична, погодження душі, вона від людини. Але це тільки засіб для здобуття іншої віри, дару благодаті, що подається Христом. Ця віра вища за людську міру, вона озаряє душу і дає їй бачення Бога...”.
Нема Його тут! Воскрес! Коли ми хочемо заключити Істину в якісь жорсткі і непохитні рамки – ми вбиваємо її. Коли ми зупиняємось в своєму розвитку – ми перетворюємось на соляний стовп, консервуємось – “пам’ятайте про жінку Лотову!” (див. Лк. 17.32; Бут. 19.26). Коли ми робимо собі подобу Бога, уявляючи Його так, як можемо вмістити, і не залишаючи місця для розвитку, – ми робимо з Нього мертвого ідола, а відтак порушуємо другу Заповідь Господню. Живий Господь! І не вміщається ні в які догматичні шатра. Але як часто хочеться нам Його зв’язати, обмежити своїм розумінням, зробити “кишеньковим”! Коли в момент Преображення Господнього учням Христовим відкрилися нові, не знані іще ними висоти Істини, – вони одразу загорілися бажанням “застовпити” її, зодягти Божественний зміст в жорстку людську форму, поставити догматичні намети для Закону, Пророків, Новозавітного вчення Христового. “І озвався Петро та й сказав до Ісуса: “Господи, добре бути нам тут! Коли хочеш, поставлю отут три шатра: для Тебе один, і один для Мойсея, і один для Іллі”. Та Господь навіть не відповів на цю ідею (див. Мф. 17.1 – 9).
Він воскрес, – нема Його тут! Немає Його ні в яких обмежених рамках, бо Він всюди є і все наповняє. Сотні різноманітних конфесій існують на сьогоднішній день, і кожна заявляє свою монополію на істину в останній інстанції. Кожна проголошує: “Я багатий, і збагатів, і не потребую нічого” (див. Об. 3.17). Багатий на віру, на розуміння істини, на праведність. Кожна заявляє: Тільки у нас Христос! Не вірте. Христос там, де є віра, що чинна Любов’ю. Дух Святий ходить там, де хоче, а не там, де наказують Йому ходити людські канони і хартії. По вірі, а не по канонах дає Господь Благодать. І овечки Господні – в усіх дворах, а не тільки “Тут” чи “Отам”: “Тоді, як хто скаже до вас: “Ото, Христос тут” чи “Отам”, – не йміть віри (див. Мф. 24.21 – 27).
Нема Його тут! Він воскрес! І щоб дістатися до Нього в будь-якому “домі” – конфесії чи громаді, – треба зламати дах. За буквою побачити дух, за формою – зміст. Бо не внесемо паралізовану, розслаблену віру свою, розуміння своє до Лікаря душ і тіл наших ні через вікна офіційного бачення, світогляду тієї чи іншої конфесії, ні через двері обрядів, церемоній, канонів. Бо багато народу, багато людського домішано до них. “А що через народ до Нього наблизитись не могли, то стелю розкрили, де Він був...” (див. Мк. 2.1 – 12).
ДІМ МИЛОСЕРДЯ
В Неділю про розслабленого в православних храмах під час літургії читається Євангеліє від Івана 5 розд. 1 – 15 вірші. Взагалі в біблійній мові розслабленість – це не що інше, як параліч духу. Тож давайте разом з вами прочитаємо цей євангельський текст, по ходу розкриваючи його біблійну символіку:
“В Єрусалимі, біля брами Овечої, є купальня, Віфесда по-єврейському зветься, що мала п’ять ґанків (Єрусалим – місто Правди, місто народу Божого, зібрання народу віри, Церква. Увійти в Церкву Господню можна лише через “серце скорботне і дух сокрушенний“. Овечка в бібл. мові – тварина, яка уособлює смиренність серця, найбезвинніше й смиренніше створіння. Брама – символ судження, розмірковування. В брамах міст старозавітних чинили суд. Отже, Овеча брама – це смиренне міркування, яке приводить до духовного міста Божого всіх “струджених і обтяжених” як духовними, так і фізичними хворобами (див. Мф. 11.28). Приводить в пошуках зцілення, в пошуках Лікаря душ і тіл наших, в пошуках тієї очищаючої “купелі водної Слова ” (див. Ефес. 5.26), що зціляє Святим Духом Милосердя Божого усяку недугу. Віфесда по-єврейському “Дім милосердя”. 5 ґанків – 5 чуттів, що їх дав нам Господь. І саме через ці 5 спокушуємося ми гріхом: зір, слух, нюх, смак і дотик. Саме на цих п’яти лежать ті нещасні віруючі але не вірні, а відтак і не віруючі – слабі духовно й фізично, сліпці, яким “бог віку цього” (сатана – див. 2 Кор. 4.4) засліпив духовні очі, щоб не бачили шляху до спасіння; криві, які кульгають на обидва коліна – кволі й нещасні як духовно, так і фізично; сухі – життя і віра яких висохли, як ті вруна на камінні (див. притчу про Сіяча – Мк. 4.6), висохли під тим же пекельним сатанинським сонцем спокус світу цього. Лежать ці нещасні на п’яти ґанках. І лежатимуть, допоки не встануть та не зануряться повністю духовно (від “хрещення” = грецьк. “баптисма” = укр. “повне занурення”) в Купальню Милосердя й Богопізнання, “не родяться з води й Духа” (див. Ів. 3.1 – 8. – Авт.).
У них лежало багато слабих, сліпих, кривих, сухих, що чекали, щоб воду порушено. Бо ангел Господній часами спускавсь до купальні, і порушував воду, і хто перший улазив, як воду порушено, той здоровим ставав, хоч би яку мав хворобу (Не можна отримати духовне зцілення в застояній воді. А коли церковне життя в застої, коли не вирує воно живим потоком, коли не проповідується живе Слово Боже, не здійснюються в церкві діла милосердя і богопізнання, коли затягується поверхня рутинною плівкою фарисейства, – годі сподіватися на чудесні ознаки. Та Господь постійно посилає вісників Своїх (ангел – грецьк. “вісник”). Постійно посилає “рабів Своїх – пророків”, які збурюють воду релігійного життя. Ми знаємо імена тисяч і тисяч цих ангелів Господніх – видатних церковних діячів, істинних святителів, апостолів віри, мучеників, сповідників, реформаторів церкви, прогресивних богословів, які “порушували воду”, і перші, хто занурювався в оновлене “джерело живої води” – ті здоровими ставали. – Авт.).
А був там один чоловік (чоловіча стать – символ віри і розуміння, на відміну від жіночої – життя і чуття. – Авт.), що тридцять і вісім років був недужим (38 = 3 х10 + 8. Тут 3 – символ триєдності Божества, 10 – віра в Єдиного Бога, в непорушність і святість Волі Божої, Закону Божого (10 Заповідей); 8 – початок нової седмиці, очікування змін, очікування нового етапу, нового періоду життя. – Авт.). Як Ісус його вгледів, що лежить, та, відаючи, що багато він часу слабує, говорить до нього: “Хочеш бути здоровим?” Відповів Йому хворий: “Пане, я не маю людини (тут не маю сили, не маю своєї, людської волі, та й не маю віруючих і вірних друзів чи знайомих, які бажали б прийняти участь у моїй біді і допомогти мені, приклавши до мене руки, в бібл. мові – діла. – Авт.), щоб вона, як порушено воду, до купальні всадила мене. А коли я приходжу, то передо мною вже інший улазить”. Говорить до нього Ісус: “Уставай, візьми ложе своє – та й ходи!” (встань назустріч Мені! Відкинь милиці духовної розслабленості, пробудись, досить відкладати на завтра зцілення своє, зміцнись Духом, усвідом, що “Царство Боже зусиллями береться” (див. Мф. 11.12), відкрий серце своє для Мене і впусти Мене (Об. 3.20 – 21), дозволь Мені воювати за тебе (Повт. Зак. 23.15), дозволь Мені понести немочі твої, стати Лікарем життя твого (Мф. 8.17). А відтак і візьми ложе своє, прибери все, на чому лежав, чим виправдовував свою бездіяльність, стань нелінивим, ані безплідним для пізнання Господа (2 Петра 1.5 – 11). – Авт.)...
Після того Ісус стрів у храмі його (колишній розслаблений увійшов у храм серця свого, перетворив серце своє на Храм, див. 1 Кор. 3.16. – Авт.), та й промовив до нього: “Ось видужав ти. Не гріши ж уже більше, щоб не сталось тобі чого гіршого!...” (Ів. 5.1 – 15).
ДУХОВНА САМАРІЯ
1). Розкол
У п’яту неділю від Пасхи, а це Неділя про самарянку, читається Євангеліє від Івана, яке починається словами:
“І потрібно було Самарію Йому [Христу] переходити. Отож, прибуває Він до самарійського міста, що зветься Сіхар, недалеко від поля, яке Яків був дав своєму синові Йосипові. Там же була Яковова криниця. І Ісус, дорогою зморений, сів отак край криниці. Було коло години десь шостої...” (див. Ів. 4.4 – 42).
Історія зустрічі Ісуса Христа з самарянкою глибоко символічна, як, втім, й усе Святе Письмо, і , читаючи її, ми повинні зазирнути в своє серце, подивитися в першу чергу на своє життя, задатися запитанням: чи не до мене і не про мене ця оповідь? А зрозумівши, що ця історія, як і взагалі усе Слово Боже, таки про нас і для нас, – провести певний аналіз, висвітливши проблеми сьогоднішнього стану свого життя, своєї церкви, своєї громади, своєї конфесії. Хто ми в духовно-символічному розумінні ? Чи “юдеї”? Чи “самаряни”? А, може, таки учні Христові, які були найправдивіші у своєму богопоклонінні серед юдеїв? Бо ж “увесь Ізраїль спасеться, та спасіння від юдеїв”. Який Ізраїль? Від яких “юдеїв”? Невже від буквальних? На всі ці запитання ми зможемо отримати відповідь, розглянувши символіку цього великого, одного з найбільших уривків Євангелії, що читається в православних храмах під час літургії. Сьогоднішня публікація – початок циклу статей під спільною назвою “Духовна Самарія”.
Одним із правил екзегетики – богословської науки про тлумачення Святого Письма – є обов’язкове знання біблійної історії для того, щоб орієнтуватися в символіці країн, міст, народів, історичних персонажів. І для того, аби з’ясувати біблійну символіку Самарії, нам необхідно зануритись саме в біблійну історію, а точніше в часи єдиного царства Ізраїльського, а ще точніше – в часи його розвалу. Отже, відкриймо Біблію...
931-й рік до Різдва Христового. В Єрусалимі, в місті Давида, батька свого, помирає цар Соломон. Смерть його завершила період розквіту і єдності царства Ізраїльського і стала початком періоду великого розколу народу віри. Власне, причина розвалу єдиної єврейської держави була захована ще в останніх роках царювання Соломона. Вже тоді “серце його не було все з Господом, Богом, як серце його батька Давида”. А причина цьому була досить банальна і звична для церковного життя – мамона (божество багатства земного, земне добро). “Не можете служити Господові й мамоні одночасно”, – говорить Господь. “І була вага того золота, що приходило для Соломона в одному році, шість сотень шістдесят і шість талантів золота” (3 Цар. 10.14). 666 – символічне число в Біблії, число звіра, і воно ж число людське – три шістки, що символізують собою людську ідею, розуміння, людське ж таки здійснення цієї ідеї, і, нарешті, людське розповсюдження її. В даному випадку мова йде про компроміс Соломона як провідника народу віри з язичеським життям (жінка в бібл. мові = чуття, життя, церква). Він допустив у своєму царстві свободу язичеських віровизнань, “покохав багато чужинних жінок”, і в життя Старозавітної Церкви знову ввійшов дух поганства: “лиха пожадливість та зажерливість, що вона ідолослужіння”(див. Колос. 3.5 – 6). Цей трагічний період життя Старозавітної Церкви змальований в 11-му розділі Третьої Книги Царств.
Як результат гріхопадіння після смерті Соломона царство розколюється на дві частини. Більшу частину, що її очолює ворохобний і бунтівний колишній слуга Соломона Єровоам, складають аж 10 племен (колін) ізраїлевих, найчисельнішим з яких є коліно Єфрема. Вони відділяються від єдиного царства Ізраїльського і утворюють нову державу. Цікаво, що назва цієї нової держави залишається старою – Ізраїль. Але столицю Єровоам переносить в язичеське місто Самарію. Другу, меншу частину розколотого царства, очолює законний син Соломона Ровоам. В неї входять два коліна – Юди і Веніаміна. Столицею залишається Єрусалим, але назва країни, за назвою найчисельнішого з двох вірних племен, змінюється на Юдею.
Новостворене Ізраїльське царство під проводом Єровоама дуже швидко впадає в ідолопоклонство (див. 3 Цар. 12), і, як результат подальшого занечищення, Господь допускає його повний занепад. В 721 р. до Р. Х. ассирійський цар Саргон захоплює Ізраїльську державу і виводить у полон більшість населення, натомість заселивши країну язичеськими полоненими племенами. Згодом ці язичеські народи змішуються, асимілюються з залишками народу Ізраїлю, і утворюють область Палестини, назва якої, за останньою назвою столиці, – Самарія. Новоутворений народ – самаряни – зберіг віру в Єдиного Бога, але прийняв і язичество. Таким чином Самарія стала країною двовірства.
2). “І звів я очі свої, та й побачив...”
Як бачимо, в духовному розумінні Самарія – країна двовірства, країна змішання віри в Єдиного Бога з ідолопоклонством. І проявляється це двовірство саме в релігійному житті. Коли ми, віруючі люди, на перше місце в своєму житті ставимо не Бога, як цього вимагає перша Заповідь Закону Божого, а мамону, матеріальне – ми є духовними самарянами. Коли наша віра занечищена марновірством, забобонами, вірою в різноманітні прикмети, гороскопи, чаклунства й заговори – ми є духовними самарянами. Коли ми не маємо правильного розуміння щодо головних визначень істини християнської віри, не маємо вірного поняття про Бога – ми є духовними самарянами. Коли ми легко захоплюємось усілякими вітрами вчення за людською оманою, “відвернулись від правди та до байок нахилились”, легко піддаємось різноманітним розколам – ми є духовними самарянами. Коли віра наша взагалі несвідома, від чого ми схильні тільки до обрядової сторони християнства – ми є духовними самарянами. Самарія і Юдея – поняття не географічні. Вони існують в людських серцях. А отже, всі віруючі поділяються на духовних “самарян” і “юдеїв”.
А тепер розглянемо: хто ж такі в духовно-символічному контексті Біблії є юдеї. Кого серед віруючих сьогодення можна визначити як “духовні юдеї”, пам’ятаючи слова Господні, що весь Ізраїль ( Ізраїль – тут всі віруючі в Бога, весь народ віри) спасається, та спасіння – саме від юдеїв. Духовних юдеїв! ( див. Ів.4.22; Рим 11.26 ) . То хто ж вони, ті духовні юдеї? Це ті, хто не проміняв столицю серця свого, місто Правди, місто духовне – Єрусалим – на язичесько-матеріалістичну Самарію. Це ті, які на першому місці у своєму житті поставили таки служіння Богові – чи істинне, чи неправильне, але служіння. Ті, в кого спочатку духовне, а потім матеріальне. Це так звані свідомі віруючі. Люди, для яких церковне життя – на першому місці.
Але як і в часи земного життя Ісуса Христа, так і сьогодні, на жаль, ці “юдеї” відійшли від служіння в Дусі та істині. І сьогодні духовний Єрусалим у занепаді. І сьогодні форма превалює над суттю, внутрішньоконфесійні амбіції над любов’ю, буква книжництва над духом Писання, консерватизм фарисейства над свободою духовного розвитку, дух жорстокості і осуду саддукейства над духом милосердя і любові до падших й відпалих, дух вузькополітичних амбіцій іродіанства над духом надпартійності і наддержавності Церкви. На жаль, і сьогодні серед свідомо віруючих “духовних юдеїв” небагато істинних учнів Христових, які поклоняються Богові “в Дусі та в правді”, що про них сказав Господь: “Ми вклоняємось тому, що знаємо” (див. Ів. 4.22 – 23). Небагато серед них блаженних, які дійсно вбогі духом, тих, що плачуть, лагідних, голодних та спрагнених правди, милостивих, чистих серцем, миротворців, гнаних за правду (див. Мф. 5.1 – 11). Невелика кількість, “мала черідка”, небагато тих незламних кісточок тіла Христового, Церкви Божої – розіп’ятої, знекровленої, спраглої, проколотої в ребра світським списом агресивності, прибитої до древа мудрувань людських іржавими цвяхами насильства і користолюбства. Небагато, бо як в часи Ісуса, так і нині, буйним цвітом серед духовних юдеїв цвіте дух фарисейства, книжництва, саддукейства й іродіанства.
От ми й визначились з біблійною символікою Ізраїля, Самарії та Юдеї в контексті сьогодення. Ізраїль – то увесь народ віри. Юдеї – свідомо віруючі , в тому числі й Церква залишку, овечки Господні, які є “в усіх дворах”, віруючі і вірні кісточки тіла Христового. Самаряни – це віруючі, але занечищені язичеським двовірством. І тепер ширше і, головне, актуальніше розкривається зміст історії про самарянку. Самарія – серед нас, і в нас, і біля нас. І, піднявши до Неба духовні очі свої, ставши “здатними служителями Нового Заповіту, не букви, а духа” – ми бачимо, що приходить Христос на ці сторожові висоти двовірства (Самарія = сторожова гора ), в сп’яніле, задурманене язичеством, “бабськими байками” (див. 1Тим.4.7;2 Тим.4.3-4), “лихою пожадливістю та зажерливістю, що вона ідолослужіння” (див.Колос.3.5), “усілякими та чужими науками” за оманою людською (див.Євр.13.19; Колос.2.8) місто-громаду Сіхар (Сіхар = п’яний ). Приходить Христос “не на те, щоб служили Йому, а щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох” (Мф.20.28), “очистивши” забруднену філістимлянами криницю Якова...
3). Країна двоєвірства
Досліджуючи біблійну символіку, ми бачимо, що як Самарія, так і Юдея, – поняття духовні. Духовні юдеї є в усіх конфесіях, в усіх “дворах”. І учні Христові – в усіх. І коли ми говоримо про певні релігійні конфесії в контексті біблійної символіки, то говоримо радше про акценти. Справді, в тій чи іншій конфесії, як правило, найакцентованішими є духовні риси чи Самарії, а чи Юдеї. І, на жаль, для так званих традиційних релігійних течій стали притаманними в більшості своїй риси саме духовної Самарії. Я маю на увазі православ’я і католицизм.
Нещодавно мені довелося почути таку фразу: “В Христа я не вірю, однак вважаю себе православним, бо я росіянин”. От вам, будь ласка, типовий прояв самарянської релігійності: в Христа не вірую, але є православним. Вірую в те, що щось-таки, безумовно, є, що якийсь Бог мусить бути, в догматах про Богочоловічество Христа і Триіпостасність Божества не розбираюсь, і на тому стою, на цій горі Гарізім, на цих чисельних, великих місцях (адже скільки нас таких!) поклоняюся (Гарізім = “великі, широкі місця”). Крім цього, плюю через ліве плече, коли дорогу перебіжить чорна кішка, не кладу ключі на стіл і ніколи не вертаюсь назад, якщо навіть щось забув, вийшовши з дому. А щодо мого ставлення до матеріального, то, безумовно, саме воно на першому місці в моєму житті. “На Бога надійся, а сам не схиблюй”. І не дай вам, як кажуть, наступити мені на ногу... Знайомий портрет? Думаю, так. Цей портрет – портрет духовного самарянина, обличчя двовірства.
З двовірством ми зустрічаємось на кожному кроці в церковному житті. Якось до мене підійшла одна жіночка і попросила 7 ниток з ораря (довгої широкої стрічки, частини облачення диякона, знаменує благодать Божу, яку диякон отримав в таїнстві священства). Виявляється, в якійсь церкві її запевнили, що, зашивши їх у подушку, вона вилікує дочку від епілепсії... Під час таїнства шлюбу бідні наречені тягнуть ногою весільний рушник навколо тетраподу, вірячи, що таким чином “дотягнуть” сімейне життя до щасливого кінця. А потім сунуть ногою той же рушник до виходу з храму, мовляв, щоб подруги швидше повиходили заміж. Смішно? Не набагато смішніше, аніж перекидання табуреток з-під покійника, щоб, бува, той, хто сяде на них випадково, не став наступним “кандидатом” на той світ... Духовна Самарія... Країна двовірства.
У знаменитій монографії митрополита Іларіона (в миру – професора Івана Огієнка) “Дохристиянські вірування українського народу” багато сторінок присвячено саме двовірству. Владика Іларіон, зокрема, зазначає: “Року 313-го імператор Візантійський Костянтин своїм славним т.зв. Медіоланським Едиктом визнав Христову віру пануючою в Римсько-Візантійській імперії... але при цьому не було можності (бо “не будеш орати волом (тут – священнослужителі, пресвітери Церкви), і ослом (обиватель, світська людина, світське розуміння) разом” (див. Повт. Зак. 22.10). – Авт.), провадити християнізацію належно, глибоко і широко (через те, що світські засади увійшли в церковне життя, що чистота віри апостольських часів та часів перших християн була втрачена. Як сказано в Третій Книзі Ездри: “Бо відкриється Син Мій Ісус з тими, котрі з Ним, і ті будуть насолоджуватись чотириста років (до IV ст., до часів, коли християнство буде оголошено державною (читай – світською!) релігією. – Авт.). А після цих років вмре Син Мій Христос (Дух Христів почне вгашатися у Церкві, прийде період духовного розпинання Христа, знекровлення Церкви, охолодження любові. – Авт.) і всі люди, що вони дихання мають. І повернеться вік в давнє мовчання на сім днів (період повноти. – Авт.), подібно тому, як було раніше, так що не залишиться нікого...” (3 Ездри 7.26 –30) Далі митрополит Іларіон зазначає: “З бігом віків...постав т.зв. синкретизм, правильніше – двовір’я: поєднання дохристиянської віри даного народу з Вірою Новою, Християнством. І це двовір’я панує сьогодні в світі, де сильніше, а де менше, але воно таки панує у всіх народів світу...”
Наш відомий полеміст, Іван Вишенський (1550 – 1620), чернець Афонський, у своїх палких творах часто виступав проти двовір’я, з яким пов’язані наші народні свята та звичаї: Коляда, Щедрий Вечір, Волочильне, Юрія, поминки різні, Купала й ін. Проти двовір’я не раз виступав і наш славний проповідник Іоаникій Галятовський (+1688 ) у різних своїх творах.
4). Трохи статистики
Як проявляє себе духовна Самарія на рівні конфесійному, ми з вами вже дещо розглянули. Хоча і не докладно. Бо інакше нам довелося б здійснити екскурс у похмуре середньовіччя – часи “святої інквізиції“, часи торгівлі індульгенціями, кров’ю Христовою, молоком Богородиці, шматками Древа Хреста Господнього, ба більше – навіть уламками драбини Якова, тьмою єгипетською в пляшках та “апчхи” Святого Духа. Невесела , погодьтеся , вийшла б подорож. Про цей період розквіту язичества в духовній Самарії попереджав Господь наш Ісус Христос ще у Відкритті (Апокаліпсисі) святому апостолу і євангелісту Івану Богослову. А саме в посланні до так званої Сардійської Церкви – символу найбільшого занепаду релігійного світу: “Я знаю діла твої, що маєш ім’я, ніби живий, а ти мертвий” (Об. 3.1). Але повернімось й погляньмо також і на духовну Юдею...
В часи розквіту войовничого атеїзму система пильно слідкувала за релігійним життям. Цікавий аналіз активності членів різних конфесій здійснено в ті часи відповідними службами. В цьому аналізі (див. “Календар атеїста. Сучасний віруючий. Який він?”, 1982 рік) віруючі усіх конфесій поділяються на 3 типи, згідно зі ступенями їхньої релігійної переконаності, рівнем панування в свідомості релігійних ідей і впливу останніх на соціальну поведінку віруючих . Дозволю собі скористатися статистичними даними цього аналізу, коментуючи їх в світлі біблійних символів:
“Прийнято виділяти 3 основні типи віруючих.
Переконані віруючі (читай – духовні юдеї; – О.В.) характеризуються тим, що в їхній свідомості релігійні ідеї посідають домінуюче, провідне місце, вони панують над іншими ідеями та уявленнями. У таких віруючих визначальною є релігійна орієнтація. Кількість переконаних віруючих у православних громадах становить приблизно 10% від загального числа, в сектах – понад 50%. Віруючі цього типу переконані в істинності біблійних догм, вони дотримуються всіх вимог і приписів релігії, беруть активну участь у діяльності релігійних організацій, богослужіннях, виконуючи там ті чи інші обов’язки. Такі віруючі відкидають релігійний модернізм, більше схильні до консерватизму (одна з основних рис фарисейства. – Авт.), вони добре ознайомлені з релігійною літературою (книжництво. – Авт.). Серед переконаних віруючих найчастіше зустрічаються фанатики, екзальтовані особи (непримиренність саддукейства. – Авт.). Релігійна свідомість у таких віруючих має визначальний вплив на мотивацію їхньої соціальної діяльності. Багато віруючих цієї групи намагаються поширювати релігійні погляди та ідеї. Особливо це характерно для прихильників сект (так звані протестантські конфесії. – Авт. )...
Другий тип – віруючі за традицією (перехідний тип від духовних “юдеїв” до “самарян”, з домінуючою характеристикою саме “самарійського” типу. – Авт. ). Це люди, в яких релігійні і нерелігійні ідеї в світогляді посідають приблизно однакове місце. Релігійна орієнтація є важливою, але не визначальною. В практичній діяльності вони більше керуються вимогами життя, ніж приписами релігії. Серед православних таких віруючих понад 50%, серед членів сект – близько третини. У тонкощах релігійного віровчення віруючі за традицією розбираються погано, вони обізнані тільки з основними положеннями Біблії. Окремі з них навіть і Біблії ніколи не читали. До релігійних обрядів у них немає сумління. Вони дотримуються найбільш значних релігійних свят... Богослужіння віруючі за традицією сприймають більше з емоційного боку, а тому шанують їх урочистість, красномовство проповідників. У житті релігійних громад віруючі цього типу малоактивні, і їх більше цікавлять світські справи (політика, – згадаймо іродіан за часів Христа. – Авт. ). Ні в поширенні релігійних поглядів, ні в місіонерстві вони активної участі не беруть. Релігійна свідомість віруючих за традицією лише почасти може впливати на мотивацію їхньої соціальної діяльності.
До третього типу належать віруючі, які вагаються (за нашою термінологією – класичні “духовні самаряни”, інакше – “блудні сини”. – Авт. ). У їхньому світогляді панують головним чином ідеї стихійно-матеріалістичні. Релігія в житті таких віруючих відіграє другорядну роль, вона ніби перебуває на периферії їхньої свідомості. Проте вони визнають ряд релігійних положень, хоча й із значними застереженнями (пам’ятаєте: “В Христа не вірю, але вважаю себе православним...”? – О.В. ). Іноді такі віруючі самі не можуть відповісти – вірять вони в Бога чи ні. Серед православних ця категорія становить близько 40% складу релігійних громад, серед членів сект – десь близько 10%. З деякими положеннями релігії віруючі, які вагаються, знайомі переважно із проповідей та розповідей інших віруючих. Культові дії вони виконують рідко і нерегулярно. Церкву чи молитовний будинок відвідують дуже рідко – в дні великих релігійних свят, з метою виконання яких-небудь треб, наприклад хрещення дітей тощо. Свята релігійні приваблюють їх радше своєю побутовістю: є можливість погостювати чи самим прийняти гостей. У багатьох представників даної групи релігійність зводиться переважно до віри в різні прикмети, забобони... Мотивація їхньої соціальної діяльності фактично звільняється від релігійних стимулів...”
5). Надходить година...
“Каже жінка (самарянка, життя, церква занечищена двовірством. – Авт. ) до Нього [Ісуса]: «Бачу, Пане, що Пророк Ти. Отці наші вклонялись Богу на цій ось горі (на цих духовних висотах самарійських, на горі Гарізім = широкі місця. – Авт. ), а ви твердите, що в Єрусалимі те місце, де потрібно вклонятись (тут Єрусалим = основа або житло миру; духовне місто, місто Правди Божої. Але Єрусалим занечищений книжництвом та фарисейством, задогматизований та забуквалізований. – Авт.)». Ісус промовляє до неї: «Повір, жінко, Мені, що надходить година, коли ні на горі цій, ані в Єрусалимі вклонятись не будете ви. Ви вклоняєтесь тому, чого ви не знаєте, ми (тут ми – це Сини Божі по благодаті Христовій, овечки Господні, віруючі і вірні, кісточки Тіла Христового, Церква Остатку. – Авт.) вклоняємось тому, що знаємо, бо спасіння від юдеїв (“юдеї” – ті віруючі, які не поміняли столицю серця свого, Єрусалим духовний, на язичеську Самарію. І саме серед “юдейського” загалу перебувають віруючі і вірні діти Божі, що поклоняються Господу в Дусі та істині. І від них спасіння. – Авт.) Але наступає година, і тепер вона є, коли богомольці правдиві вклонятися будуть Отцеві в дусі та в правді, бо Отець Собі прагне таких богомольців. Бог є Дух, і ті, що Йому вклоняються, повинні в дусі та в правді вклонятись» (Ів. 4.19 – 24).
Повір, жінко, Мені, – говорить Господь до нас. Повір, життя, струджене і зморене усілякими негараздами і проблемами світу. Повір, життя уярмлене ярмом гріха, пожадань плоті, пристрастями, духом насильства і користолюбства. Повірте, серця кам’янисті, втоптані як битий шлях і порослі тереном омани багатства віку цього. Повір, церкво сплюндрована і розіп’ята на древі мудрувань людських. Повір, “Моя дочко убога та бурею гнана, невтішна, – ось каміння твої (стіни твої, праведність твою, віру твою. – Авт.) покладу в малахіті (відживлю, зроблю кольору зеленої парості, кольору життя, одухотворю Животворчим Своїм Духом. – Авт.), основи ж твої закладу із сапфірів (камінь блакитний, колір неба, символ духовності. – Авт.)!.. Всі сини твої (всі віруючі, сини віри. – Авт.), стануть за учнів Господніх (стануть віруючими й вірними, навчаться Заповіді Його – Заповіді Любові: “Нову заповідь Я вам даю: Любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви! По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою” (Ів. 13.34 – 35). – Авт.), і спокій глибокий настане синам твоїм!” (див. Ісаї 54).
