Текст книги "Ключ Давидів"
Автор книги: Олег Ведмеденко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 15 страниц)
КЛЮЧ ДАВИДІВПроповіді єпископа Олега (Ведмеденка)
Книга проповідей отця Олега Ведмеденка зацікавить не лише священнослужителів та вірних православної церкви, але й пересічного читача, і віруючих інших релігійних деномінацій. Починаючи з Світлої Неділі Пасхи, тиждень за тижнем проходить перед читачем низка недільних казань та повчань на дванадесяті й великі свята року; розкривається духовний зміст тих уривків з Євангелія, які читаються у храмах під час божественних літургій.
Окрім морально-етичного аспекту Слова Божого, автор розкриває й символіку Святого Письма, торкається болючих проблем сучасного православ'я, натхненно прозріває майбуття... Можна з упевненістю сказати, що подана до вашої уваги праця проповідника слова нікого не залишить байдужим, а для декого стане справжнім відкриттям…
« І дам ключа дому Давидового
на рамено його, –
і коли він відчинить, не буде
кому замикати,
коли ж він замкне, то не буде
кому відчиняти» (Іс. 22.22).
« Горе вам, законникам, бо взяли
ви ключа розуміння: самі не ввійшли,
і тим, хто хотів увійти, боронили! » (Лк. 11.52).
ВЕЛИКДЕНЬ
1). Пасха старозавітн А
Цими днями православна церква святкує свято свят і торжество із торжеств – Світле Христове Воскресіння, Пасху, або ж Великдень. Це свято найбільше і найдревніше з усіх християнських свят. Відзначається воно урочисто з часів апостольських і, за постановою I Вселенського Собору, святкується в перший недільний день після 14 нісану (“нісан”, або “авів” – місяць давньоєврейського календаря, припадає на наші березень-квітень), після весняного рівнодення і першого весняного повного місяця.
В ці дні вірні вітають один одного словами: “Христос воскрес!” – “Воістину воскрес!” У храмах відбуваються урочисті богослужби. Над містами й селами лине мелодійний тридзвін, що виражає християнську радість, торжество.
На жаль, далеко не всі з тих, хто вважає себе православними тільки тому, що були у дитинстві хрещені за православним обрядом, дійсно розуміють всю велич і радісну символіку цього Свята. Більшість приходить до церкви один раз на рік – посвятити паску. У кращому випадку двічі (на передпасхальну сповідь та причастя, якщо, звісно, життєві обставини не змусять звернутися до священика з потребою вінчання, хрестин або похорону). Для таких “горе-православних”, які не лише до храму не ходять, але й Святе Письмо вряди-годи беруть до рук, Пасха асоціюється лише з пасхальним куличем – паскою (здобною булкою, яку печуть господині на це свято). І все. Добре ще, коли водночас із глибин пам’яті виринають котрісь уривки мимохідь почутої інформації про страждання, смерть і воскресіння Христові. Та й для віруючих, які не обминають храми стороною і читають Біблію, здебільшого суть свята зводиться лише до констатації історичного факту воскресіння Ісуса Христа.
У чому ж суть празника Пасхи? Для того щоб відповісти на це запитання, треба розглянути три необхідних аспекти: значення самого слова “пасха”, а також старозавітне та новозавітне розуміння цього біблійного терміну.
Слово “пасха”, точніше “песах” – гебрейське (іврит, староєврейська мова), і перекладається буквально як “перескочення”, “перехід”, “вирятування”. З часів Старого Завіту пригадувало воно історичну подію, коли Господь, побивавши первородних Єгипту, обминав (“перескакував”) ті доми, двері яких були помазані кров’ю жертовного ягняти – символу грядущої жертви Сина Божого за гріхи людські. Означало воно перехід, урятування, перескочення Ізраїля, народу Божого, зі стану єгипетського рабства у стан вільних жителів обіцяного краю, землі обітованої. Означало воно й майбутню, Новозавітну Пасху: прийдешній перехід, вирятування, “перескочення” народу віри, віруючих і вірних послідовників Христа, з духовної країни рабства гріха, у вільний стан Землі Обіцяної – країни свободи духа. Перехід, зумовлений кровною жертвою Істинного Агнця, Який візьме на себе гріх світу – Господа нашого Ісуса Христа.
Для глибшого розуміння суті Пасхи необхідно поринути у ті давні часи, коли слово це прозвучало вперше, коли Сам Господь дав народові Своєму постанову про Пасху. Відкриймо книгу книг Біблію, і сягнімо мисленим поглядом часів єгипетського рабства народу Ізраїля...
1250-й рік до народження Христа. Народ Божий волею долі ось уже 430 років перебуває в Єгипті. Важка рабська праця, прямий геноцид з боку єгиптян мало-помалу знищують нащадків віри, потомків Авраама, Ісака та Якова. Але не вмирає в серцях їхніх віра, і чекають вони сподіваного визволення, що його обіцяв їм Господь...
“І став над Єгиптом новий цар... І сказав він до народу свого: «Ось, народ ізраїлевих синів численніший і сильніший від нас! Станьмо ж мудріші за нього, щоб він не множився!..» І постановили над ним (над народом Ізраїля. Ізраїль – праотець народу віри, син Ісака, внук Авраама. Перше ім’я його – Яків. Ім’я “Ізраїль” дав Якову Господь за твердість віри, а означає воно: “боровся з Богом”, “перемагаючий з Богом”, “переможець”) начальників податків, щоб його гнобити своїми тягарями. І він будував міста на запаси фараонові: Пітом і Рамзес.
Але чим більше його гнобили, то тим більше він множився та більше ширився. І жахалися єгиптяни через ізраїлевих синів. І Єгипет змушував синів Ізраїля тяжко працювати. І вони огірчували їхнє життя тяжкою працею коло глини та коло цегли, і коло всякої праці на полі, кожну їхню працю, яку змушували тяжко робити.
І звелів єгипетський цар єврейським бабам-повитухам.., і говорив: «Як будете бабувати єврейок, то дивіться на порід: коли буде син, то вбийте його, а коли дочка, – то хай живе». Але баби-повитухи боялися Бога, і не робили того, як казав їм єгипетський цар. І вони лишали хлопчиків при житті... І наказав фараон усьому народові своєму, говорячи: «Кожного народженого єврейського сина – кидайте його до Річки (Річка – тут Ніл), а кожну дочку зоставляйте при житті!” (Вихід, 1 розділ, 8–22 вірші).
Такий стан продовжувався доти, доки не послав Господь народові Своєму вождя – Мойсея, аби вивів він народ віри з єгипетського рабства. Історія Мойсея змальована у другій книзі Біблії, “Вихід”, у 2 та 3 розділах. Обмеженість проповіді рамками часу не дозволяє мені докладно зупинитися на тому, як народився Мойсей у єврейській сім’ї, як виховувався в домі фараона, як став на захист свого народу, убивши єгиптянина, і був змушений втікати з Єгипту до мідіянського краю. Як, пасучи отару тестя свого Їтра (Іофора, священика мідіянського), потрапив він на гору Божу Хорив, і побачив там неопалиму купину – терновий кущ, що у ньому горів вогонь Божий, а кущ не згоряв. Як Господь із того палаючого куща прикликав Мойсея до виконання місії спасіння – виведення народу Ізраїля з рабства Єгипту. Не зупиняюсь я ні на чудах, що їх чинив Господь через Мойсея перед народом Божим та фараоном, коли повернувся Мойсей до Єгипту, ні на запеклості серця фараонового, який, незважаючи на всі знамення, не бажав відпускати нащадків Авраама. Про все це, як і про кари, якими карав за запеклість Господь єгиптян, ви можете прочитати у 4–10 розділах книги “Вихід”. Торкнуся лише події, що й стала причиною святкування старозавітної Пасхи...
“І сказав Господь до Мойсея: «Ще одну поразу наведу Я на фараона й на Єгипет. Потому він відпустить вас ізвідси. А коли він буде відпускати вас, то зовсім вас вижене звідси!»...
І промовив Мойсей (фараонові): «Так сказав Господь! Коло півночі Я вийду посеред Єгипту. І помре кожен первородний (народжений першим, старший серед дітей сім’ї) єгипетської землі від первородного фараона, що сидить на своїм престолі, до первородного невільниці, що за жорнами, і все первородне з худоби. І здійметься великий зойк по всій єгипетській землі, що такого, як він, не бувало, і такого, як він, більш не буде...» Та зробив запеклим Господь серце фараонове, – і він не відпустив ізраїлевих синів із своєї землі.
І сказав Господь до Мойсея й Аарона (старшого брата Мойсея, первосвященика) в єгипетськім краї, говорячи: «Оцей місяць (нісан) для вас – початок місяців... Скажіть усій ізраїльській громаді, говорячи: «Хай візьмуть собі кожен ягня за домом батьків, ягня на дім... Ягня у вас хай буде без вади, самець, однорічне (символ безвадного, безгрішного сина Божого Ісуса Христа – майбутньої правдивої Жертви, Істинного Агнця Непорочного). І хай воно буде для вас пильноване аж до чотирнадцятого дня цього місяця (до 14 нісану). І заколе його цілий збір ізраїлевої громади на смерканні. І хай візьмуть тієї крові, і хай покроплять на обидва бокові одвірки, і на одвірок верхній у тих домах, що будуть їсти його в них. І хай їдять тієї ночі те м’ясо, спечене на огні, та опрісноки (опрісноки, маца – хліб з неквасного тіста. Символ чистоти і швидкості виходу з рабства гріха. Не було часу заквашувати тісто). Хай їдять його на гірких травах (на згадку про гіркоту рабства)...
А їсти його будете так: стегна ваші підперезані, взуття ваше на ногах ваших, а палиця ваша в руці вашій, і будете ви їсти його в поспіху. Пасха це для Господа! І перейду Я тієї ночі в єгипетськім краї, і повбиваю в єгипетській землі кожного первородного від людини аж до скотини. А над усіма єгипетськими богами вчиню Я суд. Я – Господь! І буде та кров вам знаком на тих домах, що там ви, – і побачу ту кров, і обмину вас (в оригіналі: “пасахті”, “пасах” – “перейду”, “перескочу”. Ангел-губитель обминув доми тих ізраїльтян, які вірили у грядущий прихід Месії). І не буде між вами згубної порази, коли Я вбиватиму в єгипетськім краї.
І стане той день для вас пам’яткою, і будете святкувати його, як свято для Господа на всі роди ваші! Як постанову вічну будете святкувати його!..” (Вихід, 11-12 розд іли ).
2). Наша Пасха – Христос!
Пасха Старозавітна стала прообразом Новозавітної Пасхи. Як в старозавітні часи був посланий Богом Мойсей – “найлагідніша за всяку людину, що на поверхні землі” (див. Числа 12.3), щоб вивести народ Ізраїля з єгипетського рабства, – так 1250 років потому послав Господь Сина Свого Однородженого, щоб вивести нас із рабства гріха. “Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне. Бо Бог не послав Свого Сина на світ, щоб Він світ засудив, але щоб через Нього світ спасся. Хто вірує в Нього, не буде засуджений; хто ж не вірує, – той вже засуджений, що не повірив в Ім’я Однородженого Сина Божого” (Ів. 3.16 – 18).
Сказав Господь: “Вірою спасетесь!” І як в старозавітні часи віра в майбутній прихід Агнця Непорочного, Месії – Христа (євр. “Месія” “Мешіах” – грецьк. “Христос” – укр. “Помазаник Божий” – Той, Хто помазаний Благодаттю Святого Духа звершити місію спасіння), спасла народ віри від гніву Божого, так і в часи Нового Заповіту віра у викупну жертву Спасителя і грядущий прихід Його у славі, спасає віруючих і вірних від вічного засудження.
В старозавітні часи виразом цієї віри було помазання вхідних дверей будинків нащадків Авраама кров’ю жертовного ягняти, а згодом щорічне святкування Пасхи Господньої – вічної постанови для всіх поколінь народу Божого. В часи ж Нового Заповіту виразом віри є принесення в нашому житті плодів цієї “віри, що чинна любов’ю”, принесення плодів Любові – довготерпіння, милосердствування, доброзичливості, скромності, смиренності, поміркованості, щедрості, лагідності й доброти, правдолюбства. Плодів Милосердя і Богопізнання.
В книзі Відкриття Господь звертається до нас: “Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду, і буду вечеряти з ним, а він зо Мною...” (Відкр. 3.20). От воно, помазання дверей нашого серця, – помазання вірою! Прийняття в наше життя, нашу кров крові Ісусової, життя Ісусового. Реалізація в нашому житті Його життя. Прийняття крові і плоті Його в нашу кров і плоть. Бо коли ми причащаємось, приймаємо в своє життя Новозавітне вино вчення Його, Вчення Любові, що змінює наш розум і звеселяє серце кожного християнина, то воно стає кров’ю Христовою в нас. Бо коли ми причащаємось, приймаємо всім єством своїм хліб духовний Слова Божого, що є найнеобхідніший для нас, для нашої суті, хліб наш насущний, то він стає плоттю Христовою в нас. Це і є та вечеря Господня, це і є та Пасха Новозавітна! Пасха, перестрибування, перехід (“пасха“, “песах” – євр. “перехід”, “перескочення” із стану рабства гріха в стан свободи духа! Пасха, перехід з країни, де править “світоправитель темряви віку цього” в Обіцяну Землю торжества Правди! Перехід з царства “духів злоби піднебесних” в Царство Небесне, Царство Любові, Царство Боже! І цей шлях, цей перехід, це перескочення, ця Пасха – Христос! Як сказав св. ап. Павло: “Отож очистьте стару розчину, щоб стати вам новим тістом, бо ви прісні (от вони, старозавітні опрісноки! – О. В.), бо наша Пасха, Христос, за нас у жертву принесений. Тому святкуймо не в давній розчині, а ні в розчині злоби й лукавства, але в опрісноках чистоти та правди!” (1 Кор. 5.7).
Наша Пасха – Христос. Він є Той “Агнець Божий, що на Себе гріх світу бере!” (див. Ів. 1.29). Він є Той, Хто показав нам шлях до спасіння, бо Він і є Той Шлях, Той Перехід, Те Перестрибування, Та Пасха! Як і сказав Він: “Я – Дорога, і Правда, і Життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене” (Ів. 14.6). Він є Ті Двері в Царство Боже, як і сказано: “Я – двері: коли через Мене хто ввійде, спасеться”... (Ів. 10.9). Він є Той, Хто зробив нас братами Своїми, ставши “первородним між багатьма братами”. “І знаємо, що тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре. Бо кого Він передбачив, тих і призначив, щоб були подібні до образу Сина Його, щоб Він був первородним поміж багатьма братами. А кого Він призначив, тих і покликав, а кого покликав, тих і виправдав, а кого виправдав, тих і прославив” (Рим. 8.28 –30).
Христос – первородний. Він першим пройшов шлях від смерті до життя, як і співається у ці дні в тропарі (основній пісні) свята: “Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що в гробах, життя дарував”. Він, будучи безгрішним, явився “в подобі грішного тіла”, і проклав нам шлях через розп’яття і смерть у воскресіння життя. І ми, що знаходимось в гробах, чиї серця наповнені духовною мертвечиною гріха й беззаконня, ненавистю, лихою пожадливістю та зажерливістю, гординею та нелюбовністю, повинні стати на вказаний нам шлях спасіння. Повинні розіп’яти в собі гріх разом з Христом – розіп’яти, розкаятись, визнати своє беззаконня перед Господнім лицем; ми повинні вмерти для гріха разом з Христом – зупинитись на шляхах своїх, припинити чинити гріх, бо віра без діл мертва; і тоді ми й воскреснемо духовно разом зо Христом у життя вічне!
Наша Пасха – Христос. І не дай нам Бог принижувати величну суть торжества Пасхи до світського, заземленого розуміння цього свята, як слушної нагоди поласувати шинкою, крашанками та паскою. До речі, паска – святковий кулич – є не що інше, як відгомін наших прадавніх язичницьких обрядів, а звичка “святити паску“ – вимушений компроміс церкви з язичництвом, корені якого вже загубилися у глибині віків, і відноситься цей звичай до так званого двовірства, яке гостро викрив у своїй праці “Дохристиянські вірування українського народу” блаженної пам’яті митрополит Іларіон (в миру – професор Іван Огієнко). Зокрема в розділі “Жертви й обряди” читаємо: “Найстарші жертовні церковні приноси – це канун і кутя, що спочатку Християнства не дозволялись...
Так само й пізніше до Церкви приносили не тільки свої духовні Молитви, але й хліб, булки, мед, полотно, рушники, хустки, плоди, паски, крашанки й т. ін. Великоднє порося й ковбаса, та й сама паска, – це залишок дохристиянських жертов, проти чого сильно виступив у 1591 році осібним друкованим у Львові Посланням Патріарх Царгородський Єремія II. Але всі намагання викинути це з народного життя не дали добрих наслідків, і в Требнику спокійно вміщується «Молитва во єже благословити брашна (споживання. – Авт.) м’яса во Святую і Великую Неділю Пасхи».
Отож, дорогі брати й сестри, пам’ятаймо про суть свята Пасхи, і нехай звучить в наших серцях радісна й велична пісня пасхального канону утрені: “Воскресіння день, просвітимось, люди, Пасха, Господня Пасха, від смерті бо до життя, і від землі до Неба Христос Бог нас привів, пісню перемоги співаючи”...
ПРОВОДИ
Наступна, друга неділя після Пасхи, називається за церковною традицією Антипасхою (від грецького “замість Пасхи” – друга, нова Пасха). Вона має іще назву Неділі про Фому, або Фоминої неділі. Служба цього дня присвячена спогаду про осязання апостолом Фомою ран воскреслого Христа. Антипасха, як оновлений спогад про Пасху на восьмий день, знаменує собою вічну радість християн, пов’язану з Воскресінням Христовим. Число “8” в біблійній мові символізує початок нового етапу, нового життя, нової седмиці.
Неділя після Великодня являється у нас також Неділею провідною, або ж Проводами. Проводи – це урочисті поминки, Великдень для померлих. Часто їх плутають з так званим “Навським великоднем”, відзначення якого, на відміну від Проводів, не освячене церковною традицією.
Сама назва Навський (або Наський) великдень походить від старослов’янського слова “навь”, або “нав’є”, себто – мрець. Іншими словами, це Пасха померлих. В деяких місцевостях України таке поминання відоме також під назвою Рахманський великдень. Корені цієї традиції сягають сивої давнини, язичницької доби. Ще з дохристиянських часів ми маємо відомості про обряд поховання у слов’ян, відомий як “тризна”. Згідно з дослідженням митрополита Іларіона (в миру – професора Івана Огієнка), найдавнішу згадку про тризну у слов’ян подає візантійський письменник VII ст. Теофілакт. В Іпатієвому літописі змальована тризна по князю Ігорю у 945 році. Тризна – це поминки, на яких пили і їли, а на деяких могилах справляли ігрища та військові змагання, вірячи, що душі померлих, спостерігаючи за цими дійствами, тішаться з них.
З приходом на слов’янські землі християнства, православна церква розпочала боротьбу з язичницькими обрядами, в тому числі й з тризнами. Однак ця боротьба не увінчалася повним викоріненням поганських обрядів, хоча вони з часом й змінилися, набули інших форм та наповнилися новим змістом. Хоч “родимі плями” давніх язичницьких звичаїв залишились в народних традиціях і донині, безумовно, заслуга Церкви полягає в тому, що докорінно було змінене їхнє першопочаткове поганське ідейне навантаження, і сьогодні ця обрядовість набула духовного християнського змісту. Таким чином за християнського часу з’явився обряд поминання померлих. Це православний похоронний обряд, панахиди, “батьківські поминальні суботи”.
В різних місцевостях України великоднє поминання померлих відбувається в різні дні. І часто через це маємо плутанину місцевих і встановлених Церквою традицій. Так Навський (дехто, не знаючи етимології цього слова, каже “Намський”) великдень святкується як народна традиція у четвер на Світлому тижні (часом це роблять в четвер на Страсному тижні, а в місцевостях, де він має назву Рахманський, – нерідко його взагалі справляють окремо і святкують у середу четвертого тижня після Великодня на так зване Переполовення, коли маємо половину терміну між Пасхою і Трійцею). А наступного тижня, тобто на початку Фоминого тижня (в неділю, понеділок або вівторок), урочисто справляють Проводи. І знову ж таки вони в різних місцевостях здійснюються не в один день (в Галичині бувають й другого дня Великодня). Це також Великдень для померлих, але вже в церковній традиції.
Що стосується обрядової сторони, то наші предки вірили, що на третій день Пасхи необхідно кидати шкаралупки з свячених крашанок у воду, щоб вони пливли до Чорного моря, в країну померлих, або ж в країну Рахманів, до якої вони і припливуть якраз в середу Переполовення. З цього, мовляв, мерці Рахмани й довідуються, що в нас, живих, уже Великдень, і треба й собі святкувати. Історично таке повір’я можна пояснити тим, що наші предки, подорожуючи, доходили до Індії, де були так звані касти брахманів. І, пов’язуючи ці чудові теплі краї з Раєм, “ірієм”, “вирієм” на Сході, розповідали оповідки про індійських йогів-аскетів, “рахманів”, що є “великі посники, і їдять крашанки раз на рік”. Про ці та інші вірування українського народу чудово розповідає митрополит Іларіон у своїй відомій монографії “Дохристиянські вірування українського народу”. Зазначу тільки, що, згідно з народним повір’ям, в Навський великдень суворо забороняється копати землю, щоб таким чином не потурбувати померлих.
Проводи в Україні справляються урочисто. Люди всією сім’єю виїжджають на цвинтарі, ідуть на кладовища, щоб у ці радісні Великодні дні разом пом’янути своїх спочилих рідних та близьких. На могилки запрошуються священики, які освячують їх і служать короткі молебні-панахиди. Рідні та близькі покійних приносять паски, крашанки, святкові страви, і кожна сім’я біля могилки свого рідного, “на гробках”, поминає його за трапезою добрим словом, згадуючи епізоди з життя покійного. Існує також звичай залишати на могилах крашанки, щоб покійник з усіма розділив радість свята. Згодом ці крашанки можуть забирати діти та старці, промовивши молитву за померлого.
“ГОСПОДЬ МІЙ І БОГ МІЙ!”
У Неділю про Хому читалося в православних храмах Євангеліє від Івана:
“Того ж дня – дня першого в тижні (в євреїв це – неділя. – Авт.), – коли вечір настав, а двері, де учні зібрались були, були замкнені, – бо боялись юдеїв, – з’явився Ісус, і став посередині, та й промовляє до них : «Мир вам!» І, сказавши оце, показав Він їм руки та бока. А учні зраділи, побачивши Господа. Тоді знову сказав їм Ісус: «Мир вам! Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю!» Сказавши оце, Він дихнув, і говорить до них: «Прийміть Духа Святого! Кому гріхи простите, – простяться їм, а кому затримаєте, то затримаються!»
А Хома, один з Дванадцятьох, званий Близнюк, із ними не був, як приходив Ісус. Інші ж учні сказали йому: «Ми бачили Господа!»... А він відказав їм: «Коли на руках Його знаку відцвяшного я не побачу, і пальця свого не вкладу до відцвяшної рани, і своєї руки не вкладу до боку Його, – не ввірую!»
За вісім же день знов удома були Його учні, а з ними й Хома. І, як замкнені двері були, прийшов Ісус, і став посередині та й проказав: «Мир вам!» Потім каже Хомі: «Простягни свого пальця сюди, та на руки Мої подивись. Простягни й свою руку, і вклади до боку Мого. І не будь ти невіруючий, але віруючий!» А Хома відповів і сказав Йому: «Господь мій і Бог мій!» Промовляє до нього Ісус: «Тому ввірував ти, що побачив Мене? Блаженні, що не бачили й увірували!»
Багато ж і інших ознак учинив був Ісус у присутності учнів Своїх, що в книзі оцій не записано. Це ж написано, щоб ви ввірували, що Ісус є Христос, Божий Син, і щоб віруючи, життя мали в Ім’я Його!” (Ів. 20. 19-31).
До мене, як до священнослужителя і проповідника Слова Божого, часто надходять прохання процитувати уривки із Святого Письма, де вказується на те, що Христос був не тільки істинною людиною, а й Істинним Богом; мав не тільки людську, а й Божу волю. Тобто був не просто людиною, не просто найдосконалішим творінням Божим, а саме Боголюдиною – Богом во плоті. Такі прохання пов’язані з посиленням в останні роки проповіді представників деяких протестантських конфесій, які у своїх догматах відкидають Богочоловічество Господа нашого Ісуса Христа, називаючи Його найдосконалішим, найсвятішим, найдуховнішим, але все-таки творінням. Заради справедливості зазначу, що це стосується в основному релігійної організації “Свідків Єгови”. Більшість же представників протестантизму визнає Нікео-Царгородський Символ Віри, затверджений на 1-му та 2-му Вселенських Соборах (325 – 381 рр.). Для того, щоб з’ясувати істину, давайте звернемось до Святого Письма – єдиного незаперечного джерела інформації.
Євангельське благовістя – це блага (добра) звістка про спасіння , що її приніс на землю Син Божий, Бог Слово, Бог, явленний во плоті. Віра в Ісуса Христа як Єдинородного Сина Божого є твердинею, каменем, духовною підвалиною Церкви. Якось Ісус запитав Своїх учнів: “А ви за кого Мене маєте?” Симон Петро відповів і сказав: “Ти – Христос, Син Бога Живого!” Далі Євангеліє так висвітлює реакцію Ісуса на визнання Його Сином Божим: “А Ісус відповів і до нього промовив: “Блаженний ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров ( плоть і кров – тут “людина”. – Авт.) тобі оце виявили, але Мій Небесний Отець. І кажу Я тобі, що ти скеля (ти, і такі як ти – віруючі і вірні, що сповідують Мене Єдинородним Сином Божим. – Авт.), і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, – і сили адові не переможуть її” (див. Мф. 16. 13 – 18). Під час благовіщення архангела Гавриїла Діві Марії він прорік: “І ось Ти в утробі зачнеш, і Сина породиш, і даси Йому Ймення Ісус. Він же буде Великий, і Сином Всевишнього званий...” (Лк. 1. 31–32). Свідчення про Христа як про Сина Божого звучало із уст Самого Бога Отця під час хрещення Ісусового: “Це Син Мій Улюблений ...” (див. Мф. 3.17). Так само і в момент преображення Господнього (див. Мф. 17.5).
Цікаво, що і свідки Єгови, і представники інших конфесій не можуть заперечити Богосинівства Ісусового, але тлумачать його в переносному змісті, як синівство умовне. Для цього, як правило, наводяться такі вірші з Святого Письма: “Бо всі, хто водиться Духом Божим, вони сини Божі”, “Я сказав був: “Ви – боги, і сини ви Всевишнього всі, а однак повмираєте ви, як людина, і попадаєте, як кожен із вельмож” (Пс. 81.6 –7), тощо. Так! Усі ми сини Божі по благодаті Христовій (див. Рим. 8.14 – 15; Гал. 4.6 – 7; 1Ів. 3.2). Але Сам Христос – є Син Божий, “Бог Істинний від Бога Істинного, Рожденний, Несотворенний, Одноістотний з Отцем”, бо “Ним і віки Він створив” (див. Євр. 1. 2,5, 8 – 9).
Спробу позбавити Ісуса Божеського достоїнства робили ще фарисеї в часи першого приходу Його. Власне визначення Ісусом Свого Богосинівства і стало офіційним приводом для засудження Його до ганебної смерті на хресті...” Знов каміння схопили юдеї, щоб укаменувати Його. Відповів їм Ісус: “Від Отця показав Я вам добрих учинків багато, – за котрий же з тих учинків хочете Мене каменувати?” Юдеї Йому відказали: “Не за добрий учинок хочемо Тебе вкаменувати, а за богозневагу, – бо Ти, бувши людиною, за Бога Себе видаєш ”... Відповів їм Ісус: “Хіба не написано в вашім Законі: “Я сказав: ви боги?” Коли тих Він богами назвав (тут бог від “багатий” – багатими на віру, на знання, на земні й Небесні багатства, що щедрою рукою Господь наділяє усім нам по благодаті своїй, чекаючи від нас у відповідь плодів милосердя та богопізнання. – Авт.), що до них слово Боже було... то Тому, що Отець освятив і послав Його в світ, закидаєте ви: “Зневажаєш Ти Бога”, через те, що сказав Я: “Я – Син Божий?”; “А люди, які ув’язнили Ісуса, знущалися з Нього та били. І, закривши Його, вони били Його по обличчі і питали Його, примовляючи: “Пророкуй, хто то вдарив Тебе?” І багато інших богозневаг говорили про Нього вони... А коли настав день, то зібралися старші народу, первосвященики й книжники, і повели Його в синедріон свій (синедріон – вищий церковний суд. – Авт. ), і сказали: “Коли Ти Христос, скажи нам”. А Він їм відповів: “Коли Я вам скажу, – не повірите ви...” ...Тоді всі запитали: “То Ти Божий Син ?” А Він їм відповів: “Самі кажете ви, що то Я”... А вони відказали: “Нащо потрібні ще свідки для нас? Бо ми чули самі з Його уст!” (див. Ів.10.31 – 39; Лк. 22.63 – 71).
Щоб слова “Син Божий” не були витлумачені інакомовно, Священне Писання приєднує до них слово “Єдинородний”, “Однороджений”, тобто Один Єдиний, Який є народженим (а не створеним ) від Отця: “Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово (Бог Слово – Предвічний Логос, Христос. – Авт.) Воно в Бога було споконвіку. Усе через Нього постало, і ніщо, що постало, не постало без Нього... І Слово сталося тілом, і перебувало між нами, повне благодаті та правди, і ми бачили славу Його, славу як Однородженого від Отця... Ніхто Бога ніколи не бачив, – Однороджений Син, що в лоні Отця, Той Сам виявив був“ (Ів. 1.1 – 3, 14,18)... “Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне” (Ів.3.16).
Багато місць із Святого Письма прямо указують нам на Божество Ісуса. Наведу лише декотрі:
Іс.40.3: “Голос кличе: На пустині вготуйте дорогу Господню, в степу вирівняйте битий шлях Богу нашому
(Ісусу Христу, Богу нашому рівняв стежки в юдейській пустелі бездуховності Іван Хреститель. – Авт.)”
Іс.9.5 : “Бо Дитя народилося нам, даний нам Син, і влада на раменах Його, і кликнуть Ім’я Йому: Дивний Порадник, Бог сильний, Отець вічності, Князь миру”.
1Ів.5.20: “Ми знаємо, що Син Божий прийшов і розум нам дав, щоб пізнати Правдивого... Він – Бог правдивий і вічне життя !”
Рим.9.5: “... і від них же ( від ізраїльтян. – Авт.) тілом Христос, що Він над усіма Бог, благословенний навіки, амінь”.
Іс.54.5: “Бо Муж твій (тут – Церкви. – Авт.), Творець твій, – Господь Саваоф Йому Ймення (до речі, Саваоф, “Бог воїнств”, “Бог воюючий” – одне з Імен Божих, а не тільки Ягве (Єгова, “Сущий” ). – Авт.), а твій Викупитель – Святий Ізраїлів (Христос . – Авт.), – Він Богом усієї землі буде званий!”
1Тим.3.16: “Безсумнівно, велика це таємниця благочестя: Бог явився во плоті”.
Мф.1.23: “Ось Діва в утробі зачне, і Сина породить, і назвуть Йому Ймення Еммануїл, що в перекладі є З нами Бог (Бог, а не просто людина!. – Авт.)”
Євр. 1.8 – 9: “А про Сина [сказано ]: “Престол Твій, о Боже, навік віку; берло Твого царювання – берло праведності. Ти полюбив праведність, а беззаконня зненавидів; через це намастив Тебе, Боже, Твій Бог оливою радості більше, ніж друзів Твоїх”.
Тита 2.11 – 14 : “Бо з’явилася Божа благодать, що спасає всіх людей, і навчає нас, щоб ми, відцуравшись безбожності та світських пожадливостей, жили помірковано та праведно і побожно в теперішнім віці і чекали блаженної надії та з’явлення слави великого Бога й Спаса нашого Ісуса Христа”.
Ів.20.19 – 31 : “І, як замкнені двері були, прийшов Ісус, і став посередині та й проказав: «Мир вам!» Потім каже Хомі: «Простягни свого пальця сюди та й на руки Мої подивись. Простягни й свою руку і вклади до боку Мого. І не будь ти невіруючий, але віруючий!» А Хома відповів і сказав Йому: «Господь мій і Бог мій!”.
І, нарешті, останнє. Чи можете ви назвати хоча одну людину на землі, яка була б безгрішна? Ні! Праведна – так, свята – так, але безгрішна? Це прерогатива лише Самого Бога! І поки ми в тілі – то відчуваємо в членах своїх закон плоті (див. Рим. 7.23), і коли кажемо, що гріха не маємо, то обманюємо самих себе (див. 1Ів. 1.8). А Христос – жив во плоті, і був безгрішним! Яких іще доказів Богочоловічества Ісуса Христа нам шукати?
