Текст книги "Ключ Давидів"
Автор книги: Олег Ведмеденко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)
Чи почуємо?
Великий Піст розпочався...
СХОДЖЕННЯ В НЕБО
У першу неділю Великого Посту читається в храмах Євангеліє від Івана:
“Наступного дня захотів Він (Христос. – Авт.) піти в Галілею. І знайшов Він Пилипа та й каже йому: «Іди за Мною!» А Пилип із Віфсаїди походив, із міста Андрія і Петра. Пилип Нафанаїла знаходить (Нафанаїл – вірогідно апостол Варфоломій, що про нього розповідають три євангелісти-синоптики. – Авт.) та й каже йому: «Ми знайшли Того, що про Нього писав був Мойсей у Законі й Пророки, – Ісуса, сина Йосипового, із Назарету». І сказав йому Нафанаїл: «Та хіба ж може бути з Назарету що добре?» (Назарет вважався незначним містечком, з якого не може вийти ані пророк, ані, тим паче, Месія. – Авт.) Пилип йому каже: «Прийди та побач». Ісус, угледівши Нафанаїла, що до Нього йде, говорить про нього: «Ото справді ізраїльтянин, що немає в нім підступу!» Говорить Йому Нафанаїл: «Звідки знаєш мене?» Ісус відповів і до нього сказав: «Я бачив тебе ще давніш, ніж Пилип тебе кликав, як під фіговим деревом був ти». Відповів Йому Нафанаїл: «Учителю, Ти – Син Божий, Ти – Цар Ізраїлів!» (Вочевидь, тут натяк на якусь обставину життя Нафанаїла, про яку знав лише він один. Іван Богослов часто підкреслює притаманне Христу надприродне знання людей та подій. В духовно-символічному значенні сидіти під смоківницею означає ствердитись у вірі, приносити угодні Богові плоди покаяння. Майбутній апостол ствердився в дієвій вірі, показав “у вірі – добродійство”, а відтак і прийшов до віри смиренної, яка чинна любов’ю, – до Христа. І “угледів” його Христос. Аналогічна євангельська подія – зустріч Ісуса з тим, що піднявся на смоківницю, духовно малим митарем Закхеєм, – змальована в Євангелії від Луки (див. Лк. 19.1–10). – Авт.)
Ісус відповів і до нього сказав: «Через те віриш ти, що сказав Я тобі, що під фіговим деревом бачив тебе? Більш від цього побачиш!» І Він каже йому: «Поправді, поправді кажу вам: Відтепер ви побачите Небо відкрите та ангелів Божих, що на Людського Сина (варіант – “до Людського Сина”. – Авт.) піднімаються та спускаються” (Ів. 1.43-51).
Видіння “драбини в Небо” бачив ще в старозавітні часи патріарх Яків. Ця драбина, що символізує собою сходження щаблями досконалості, відома нам як “драбина Якова”:
“І вийшов Яків із Беер-Шеви (з Вірсавії. – Авт.), і пішов до Харану і натрапив він був на одне місце, і ночував там, бо сонце зайшло було. І взяв він з каміння того місця, і поклав собі в голови. І він ліг на тім місці. І снилось йому, – ось драбина поставлена на землю, а верх її сягав аж Неба. І ось Анголи Божі виходили і сходили по ній. І ото Господь став на ній і промовив: «Я Господь...” (Буття 28.10-22).
Біблія – книга символічна. Як навчає святий Кирило Олександрійський: “Відсічи непотрібність історії, зніми ніби деревину букви й дійди до самої серцевини рослини, тобто пильно досліди внутрішній плід заповіданого, і споживи в їжу”. Що є небо біблійною мовою? Це та твердь посеред різноманітних вод духовних, розмаїтих вчень і бачень, яку створив Господь – закон Божий, воля Божа, духовність любові. Саме туди, в сфери Духа Божого, в Небо, в Царство Небесне маємо прагнути ми, як олень до потоків водних. “Бог Господь – моя сила, і чинить Він ноги мої, як у лані, і водить мене по висотах!”, – величає пророк Божий Авакум (Ав. 3.19). Цими щаблями досконалості належить нам підніматися в Царство Божої Любові: “Покажіть у вашій вірі чесноту, а в чесноті – пізнання, а в пізнанні – стриманість, а в стриманості – терпеливість, а в терпеливості – благочестя, а в благочесті – братерство, а в братерстві – любов”, – як кличе апостол Петро (2 Петра 1.5-9).
В вірі чеснота, або ж у вірі добродійство – суть перший щабель на цьому нелегкому шляху: той щабель, коли ми, немічні, ще хочемо чинити зло, ще хочемо порушувати Божі заповіді. Але маючи віру, а відтак маючи страх Божий – початок мудрості, – стримуємось від гріха, приносимо плоди добродійства, зусиллями беремо Царство Небесне. І переходимо на наступний щабель: “в добродійстві – роздумування”, пізнання. Ми пізнаємо волю Творця, стверджуємось, зростаємо у слові Божому і доходимо висновку, що немає іншого способу очищення і вдосконалення, окрім стриманості від гріха. Окрім притримування пожадливостей плоті, гамування пристрастей, погашення в собі духа суєтності та пустомовства, насильства та користолюбства – “в роздумуванні – стриманість”. А в стриманості нам необхідно проявити твердість і терпіння. Стриманість і увага, піст і молитва мають стати засобами на шляху до найсолодшого смирення Христового, вчинитися нормою нашого життя. Нам належить ствердитись “під фіговим деревом”, приносячи Богові плоди покаяння та самозречення – ті смокви духовні, які приніс Нафанаїл, про які і псалмоспівець Давид каже: “Жертва Богові зламаний дух; серцем зламаним та упокореним Ти не погордуєш, Боже!” (Пс. 50.19).
І тоді-то побачить нас Господь, і тоді піднімемось ми з “у стриманості – терпіння” на наступний щабель: “в терпінні – благочестя”. А це стан людини благочестивої – людини, яка сіла праворуч Ісуса, ствердилась у милосерді, у смиренні й любові, як і Він сів праворуч Отця Свого. Людини, якій вже не хочеться робити гріх, не хочеться чинити беззаконня, бо осягнула вона вищу віру – віру, що здійснюється любов’ю. Тому-то й вінцем цієї драбини в Небо є “в благочесті – братолюбіє, а в братолюбії – любов”, – вершина досконалості: возлюби Господа Бога і ближнього свого...
І остання деталь. Якщо станемо ми подібні ангелам Божим, станемо “іже херувими”, якщо піднімемось, якщо вдосконалимось – то не забудьмо й спуститися до іще недосконалих братів своїх, щоб подати руку і їм, аби разом піднятися нам до висот “з'єднання віри й пізнання Сина Божого, Мужа досконалого, у міру зросту Христової повноти” (див. Ефес. 4.13). Піднятися до висот Духа, до висот вічності...
ЛЕГКО ЗДАВАТИСЯ...
В другу неділю Великого посту під час літургії читаємо Євангеліє від Марка:
“Коли ж Він [Христос] по кількох днях прийшов знов до Капернауму, то чутка пішла, що Він удома. І зібралось багато, аж вони не вміщалися навіть при дверях. А Він їм виголошував слово. І прийшли ось до Нього, несучи розслабленого, якого несли четверо. А що через народ до Нього наблизитися не могли, то стелю розкрили, де Він був, і пробравши, звісили ложе, що на ньому лежав розслаблений. А Ісус, віру їхню побачивши, каже розслабленому: «Відпускаються, сину, гріхи тобі!» Там же сиділи дехто з книжників, і в серцях своїх думали: «Чого Він говорить отак? Зневажає Він Бога... Хто може прощати гріхи, окрім Бога Самого?» І зараз Ісус відчув Духом Своїм, що вони так міркують собі, і сказав їм: «Що таке в серцях своїх думаєте? Що легше: сказати розслабленому: «Гріхи відпускаються тобі», чи сказати: «Уставай, візьми ложе своє та й ходи»? Але, щоб ви знали, що Син Людський має владу прощати гріхи на землі», – каже розслабленому: «Тобі Я наказую: Вставай, візьми ложе своє, та й іди у свій дім!» І той устав і негайно взяв ложе, – і вийшов перед усіма, так, що всі дивувались і славили Бога, й казали: «Ніколи такого не бачили ми!” (Від Марка, 2 розділ, 1–12 вірші).
Дійсно, легше сказати: “Відпускаються тобі гріхи”, аніж “Встань, хворий, і будь здоровим!” Чому? Тому що “прощати” гріхи нібито від Божого імені можуть і лжехристи. Спробуй, перевір... І багато таких “христів неправдивих” ми бачили й бачимо – як тих, що “в Божому храмі сіли, як Бог, і за Бога (тут Бог – багатий на все: на віру, на знання істини, на відання шляху до спасіння, на праведність і т. д.. – Авт.) себе видають” (див. Друге послання апостола Павла до солунян, 2 розділ, 1–12 вірші), так і тих, які заполонили храми людських сердець шарлатанством, а то й відвертою диявольською отрутою, обертаючи їх на вертепи розбійників: ті, “хто ворожить ворожбу (російською “прорицатель”, хто передрікає долю. – Авт.), хто ворожить на хмарах (по небу, рос. “гадатель”, астролог. – Авт.), ворожка, чарівник, і хто нашіптує (рос. “обаятель”, гіпнотизер. – Авт.), хто викликає духа померлого та духа віщого (медіум. – Авт.), і хто питає померлих (спірит. – Авт.). Бо гидота для Господа кожен, хто чинить таке...” (Повторення Закону, 18 розділ, 9–12 вірші).
Легко проголошувати: я досконалий, як досконалий Отець наш Небесний; я здолав шлях до обоження, я повернув собі предвічну подобу Божу, став преподобним, “я багатий, і збагатів, і не потребую нічого” (див. Об’явлення Івану Богослову, 3 розділ, 14–22 вірші). Та важко бути... Як сказав поет: “Здаватися легко, – дуже важко бути!” У Своїй відповіді книжникам Христос виявляє, що Йому належить влада прощати гріхи. Влада, яка притаманна лише одному Богові. І стверджує цю Свою владу ділом! Бо “по плодах їх пізнаєш їх”. І наказує: “Вставай та й іди!..” І той розслаблений, повністю паралізований чоловік, який вже не мав не лише віри, а й надії на зцілення – встав, узяв ложе своє і вийшов перед усіма, так що всі дивувалися й славили Бога...
Здаватися легко – дуже важко бути. Легко показуватися віруючим і вірним, та важко приносити плоди віри, плоди милосердя й богопізнання. Легко видаватися цілителем, купивши собі диплом екстрасенса, та важко впустити в серце своє Христа, увірувати, хреститись духовно, тобто повністю зануритись у Дух Святий, Дух Христів в Ім’я Отця, Сина, Святого Духа: увірувати, восиновити (здійснити, реалізувати, втілити) в собі віру, що чинна любов’ю, і, нарешті, одухотворити (ствердити, оспівати, розповсюдити навколо себе) її. А відтак важко і отримати ті заповідані Христом ознаки, які супроводжують вірних: “Хто увірує й охреститься (духовно охреститься /“хреститися” – грецькою “баптисма”, “повне занурення”/: увірує вірою самозречною, смиренною, у всьому довіриться Богові, повністю зарине у Святий Дух любові. – Авт.), – буде спасенний, а хто не ввірує – засуджений буде. А тих, хто ввірує, супроводити будуть ознаки такі: у Ім’я Моє демонів будуть виганяти, говоритимуть мовами новими, братимуть змій; а коли смертодійне що вип’ють – не буде їм шкодити; кластимуть руки на хворих – і добре їм буде!” (Мк. 16.16–18).
Прийде час – і воскресне правдива віра. Розвидниться – і просвітимось. Зійде Сонце Правди – і зігріємось. І знову навчимося розрізняти поміж чистим і нечистим, святим і не святим. І шукатимуть зцілення вірні не в світі, а в Церкві. І знову, як і в часи перших християн, при кожному храмі будуть свої цілителі. І згадаємо слова Господні: “Поправді, поправді кажу вам: Хто вірує в Мене, той учинить діла, які чиню Я, і ще більші від них він учинить...” (Євангеліє від Івана, 14.12).
ПО ПРАВДІ КАЖУ ВАМ...
В неділю третю Великого посту читаємо Євангеліє від Марка:
“І Він [Христос] покликав народ із Своїми учнями, та й промовив до них:«Коли хоче хто й ти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста та й за Мною йде! Бо хто хоче душу свою зберегти, той погубить її, а хто згубить душу свою ради Мене та ради Євангелії, той її збереже. Яка ж користь людині, що здобуде весь світ, але душу свою занапастить? Або що на замін дасть людина за душу свою? Бо хто буде Мене та Моєї науки соромитися в роді цім перелюбнім та грішнім, того посоромиться також Син Людський, як прийде у славі Свого Отця з а нг е лами святими».
І сказав Він до них:«Поправді кажу вам, що деякі з тут-о приявних не скуштують смерті , аж поки не бачитимуть Царства Божого, що прийшло воно в силі»” (Мк. 8.34 – 9.1).
Як же так? – здивуються деякі. Адже ці слова промовив Спаситель майже 2000 років тому! А де ж обіцяне Царство Небесне? Чому ж не побачили? Побачили! Побачили віруючі й вірні учні Його, які були не просто слухачами, але виконавцями Волі Отця Небесного. Побачили, бо Царство Боже – всередині нас. І, незалежно від того, в якому історичному проміжку часу ми живемо, – дорога до щастя, дорога до Царства Небесного відкрита нам уже в цьому житті. І не треба чекати загального воскресіння мертвих і життя будучого віку для того, щоб духовно воскреснути самому. Все в наших руках і в руках Божих. Поправді, поправді кажу вам...
Близько 593 року до Різдва Христового пророку Божому Єзекіїлю було видіння Господньої слави. Він бачив колісницю Бога Всевишнього, що її рухали херувими (див. Єзек. 1.4-28). Херувими – це вищі ангели розуміння, ангели відання, які символізують собою повноту знання істини, а отже і повноту бачення як історичного шляху усього людства, так і кожної людини зокрема. Шлях людства – шлях до Царства Божого, до повного і вільного царювання Божества у всьому Всесвіті. Цей шлях зображується у видінні під образом чотирьох коліс колісниці (число 4, згідно з наукою про біблійну символіку чисел – гематрією, – означає всебічність, всесторонність, тут – повноту бачення й здійснення програми Божого Спасіння). І котяться ці колеса в Царство Боже, і нездоланним є поступ колісниці Господньої.
Та як же нам бути? Невже залишається жити тільки надією на воздаяння в невідомо як далекому майбутньому? Та ні ж бо, ні! Царство Боже всередині нас, а “вигляд тих коліс та їхній виріб – ніби колесо в колесі” (див. Єзек. 1.16). І вже не важливо, коли настане загальний кінець заземленому мисленню і способу життя світу цього. І не так важливо для нас, коли докотяться ці колеса Великої Колісниці до вселенського торжества Любові Божої. Наші долі – це колеса в колесі, і незалежно від колеса історії наші коліщата можуть вже досягти цієї Обіцяної Землі, як сказав святий Макарій Великий: “Тому-то, хто намагається увірувати та прийти до Господа, нехай молиться, щоби іще тут прийняти йому Духа Божого, бо Він є життям для душі, і для того було пришестя Господнє, щоби іще тут дати душі це життя – Духа Святого...” “Поправді кажу вам, що деякі з тут-о приявних...”
Хто ж ці “деякі”? Як стати одним із них? Як сподобитися Царства Небесного уже зараз, не скуштувавши смерті? Як досягти висот Духа, на яких з радісною відвагою гукаєш: “Де, смерте, твоє жало?!” Як спасти свою душу? А ось як: “Коли хоче хто йти вслід за Мною...” Ось вона, програма Божого Спасіння: зректися самого себе, взяти хреста свого, і твердою ходою йти дорогою Христа. Бо Він є Шлях, і Правда, і Життя. Він є Шлях Правди, що. веде до Життя Вічного. Ми повинні розіп’яти в собі гріх разом з Христом. І вмерти для гріха разом з Ісусом. А тоді і воскреснути в життя вічне разом із Ним. Бо якщо хочемо душу свою, життя своє (душа і життя в Біблії – слова синоніми) спасти, то мусимо погубити, знищити своє старе, гріховне життя, стару гріховну душу. А якщо погубимо її ради Христа, тоді й знайдемо її оновленою та очищеною, а відтак і збережемо.
Яка, дійсно, користь нам, коли здобудемо все багатство світу цього – владу, земні добра, – та душу занапастимо, позбавивши себе найдорожчого – миру і радості в Дусі Святім? Або що взамін дамо за душу свою, коли прийде неминуча година суду (а прийде вона для кожного з нас, будьте певні!), і настане момент істини, і прийде час підвести підсумки прожитого? Що, коли, озирнувшись назад, побачимо, що все життя своє жив, як тварина, – тільки й всього, що їв, пив, розмножувався, спав, спорожнювався від з’їденого й випитого. Чи не буде, як у відомому донедавна творі, “нестерпно боляче за безцільно прожиті роки...”? Що навзамін дамо за душу свою?
“Поправді, поправді кажу вам”, – промовляв Господь 2000 років тому учням Своїм. “Поправді, поправді кажу вам”, – промовляє Він до нас і сьогодні...
ЦЕЙ РІД НЕ ВИХОДИТЬ ІНАКШЕ...
В неділю четверту Великого посту проповідується в храмах Євангеліє від Марка (9-й розділ, з 17 по 31 вірші). Про історію зцілення біснуватого отрока розповідають нам іще два євангелісти-синоптики (“синоптики” – від грецького “синопсис”, збіг), Матвій та Лука (див. Євангеліє від Матвія, 17 розділ, 14–18 вірші, та від Луки, 9.38–42). Безумовно, кожне слово цієї євангельської оповіді наповнене глибоким морально-етичним та духовно-символічним змістом. Але сьогодні ми торкнемось лише деяких її аспектів, по ходу цитування розкриваючи окремі моменти історії про уздоровлення сновиди. Отож, відкриймо Біблію...
“І Йому [Христу] відповів один із натовпу (батько біснуватого сина): «Учителю, привів я до Тебе ось сина свого, що духа німого він має.
(В біблійній мові чоловіча стать символізує собою віру, розуміння. Тут “батько” – віра, розуміння людини, віруюча людина взагалі, адже мова йде про ізраїльтянина, а Ізраїль появляє собою саме народ віри. “Син” – ніщо інше, як плід цієї віри, духовність людини. Як бачимо, батько цей, хоча і є віруючим, але не вірним, оскільки плід віри його, духовність його, син його – біснуватий, власне “духовність бездуховності”. Людина знаходиться ніби у темряві зовнішній – духовно мучиться, духовно страждає.
Слово “біснування” походить від слова “біс”. А етимологія слова “біс” подвійна. По-перше, “біс” – від прадавнього “бєс”, що означає “відсутність”, і в українську мову увійшло у вигляді префікса “без”: бездуховність, безсовісність, безпринципність, беззаконня. Оця-то бездуховність і є плідним ґрунтом для розвитку в серці людини звіриних помислів та бажань, лихої пожадливості та зажерливості, що суть – ідолослуження. Не випадково друге значення слова “біс” – звірина, від латинського “бестія”.
“Дух німий” – то німота бездуховності. Адже що лежить на серці – про те говорять і уста. І якщо в серці німота, порожнеча, духовна пустеля, – то й уста, відповідно, німі. Німі від незнання слова Божого, через відсутність праведності, миру і радості в Дусі Святім, – одна лише мука духовна: плач та скрегіт зубів.)
А як він де схопить його, то об землю кидає ним (“земля” – тут дольнє, плотське: страждання, породжені плазуванням у поросі ницих пристрастей, залежністю від лихих бажань), і він піну пускає й зубами скрегоче та сохне (“пускає піну” – результат збурення, кипіння пристрастей, оскаженіння; “скрегоче зубами” – прояв злості, лютої ненависті; “сохне” – нищиться, мертвіє, губить себе). Я казав Твоїм учням, щоб прогнали його (біса), – та вони не змогли».
А Він [Христос] у відповідь каже: «О роде невірний, – доки буду Я з вами? Доки вас Я терпітиму? Приведіть до Мене його!» (тут: приведіть до Христа, до слова Божого, до духа Христового, до віри смиренної, яка чинна любов’ю, що вона “від слухання...”).
І до Нього того привели. І як тільки побачив Його, то дух зараз затряс ним. А той, повалившись на землю, став качатися та заливатися піною... (Перед очищенням біси пристрастей, лихих звичок, пожадливостей плоті з подвійною силою мучать людину. На кожному кроці чатують спокуси диявольські, бо “має він лютість велику, знаючи, що короткий час має”. І тим, хто став на шлях очищення – шлях нового життя в Бозі, шлях воскресіння, шлях підняття з пороху земного, – треба знати це, і бути готовим).
І Він [Христос] запитав його батька: «Як давно йому сталося це?» Той сказав: «Із дитинства (Див. Псалом 50-й: “Ось-бо в беззаконні зачатий я, і в гріхах породила мене мати моя”. У даному випадку “мати” – символ негативний, означає старе, гріховне життя). І почасту кидав він ним і в огонь, і до води, щоб його погубити. (Тут “вогонь” – це пекельне полум’я спокус, страждань, страху, сорому, хвороб, а “вода” – рятівна купіль покаяння. Як часто люди потрапляють в це замкнене, безпутне коло. Коли смакуємо плодами забороненого древа, то забуваємо про Господа. А коли заболить, коли біда вже, коли тривога – тоді й до Бога. Та потім знов забуваємо про прощення давніших гріхів – і наново у пекло прокляття гріха...) Але коли можеш що ти, то змилуйсь над нами, і нам поможи!» Ісус же йому відказав: «Що до того твого “коли можеш”, – то тому, хто вірує, все можливе!» (Вірою спасетесь – навчає Господь. Вірою, що має плоди милосердя та богопізнання. Зусиллями береться царство духовного неба).
Зараз батько хлоп’яти зі слізьми закричав і сказав: «Вірую, Господи, – поможи недовірству моєму!» А Ісус, як побачив, що натовп збігається, то нечистому духові заказав і сказав йому: «Душе німий і глухий (глухий до слова істини, до благодаті), тобі Я наказую: вийди з нього і більше у нього не входь! І, закричавши та міцно затрясши, той вийшов. І він став, немов мертвий, – аж багато-хто стали казати, що помер він... А Ісус взяв за руку його (“руки” – діла: підтримав) та й підвів його, і той устав.
Коли ж Він додому прийшов, то учні питали Його самотою: «Чому ми не могли його вигнати?» А Він їм сказав: Цей рід не виходить інакше, як тільки від молитви та посту (молитва – постійний зв’язок з Богом; піст – стримування, зупинка на шляху занечищення, коли людина твердо каже гріху “ні”, і стоїть в цьому до кінця)...”
НЕ ЗНАЄТЕ, ЧОГО ПРОСИТЕ...
В п’яту неділю Великого посту читається Євангеліє від Марка:
“Були ж у дорозі вони, простуючи в Єрусалим. А Ісус ішов попереду них, – аж дуже вони дивувались, а ті, що йшли вслід за Ним, боялись. І, взявши Дванадцятьох (апостолів. – Авт.), почав їм розповідати, що з Ним статися має: «Оце в Єрусалим ми йдемо, і первосвященикам, і книжникам виданий буде Син Людський, і засудять на смерть Його, і поганам Його видадуть, і насміхатися будуть із Нього, і будуть плювати на Нього, і будуть Його бичувати, і вб’ють, – але третього дня Він воскресне!»
І підходять до Нього Яків та Іван, сини Зеведеєві, та й кажуть Йому: «Учителю, – ми хочемо, щоб Ти зробив нам, що будемо просити Тебе». А Він їх поспитав: «Чого ж хочете, щоб Я вам зробив?» Вони ж відказали Йому: «Дай нам, щоб у славі Твоїй ми сиділи праворуч від Тебе один, і ліворуч один!» А Ісус відказав їм: «Не знаєте, чого просите. Чи ж можете випити чашу (тут чаша – це доля. – Авт.), що Я її п’ю, і хреститися хрещенням, що Я ним хрещуся?» Вони відказали Йому: «Можемо». А Ісус їм сказав: «Чашу, що Я її п’ю, ви питимете, і хрещенням, що Я ним хрещусь, ви охреститеся. А сидіти праворуч Мене та ліворуч – не Моє це давати, а кому вготовано».
Як почули ж це Десятеро, то обурились на Якова та на Івана. А Ісус їх покликав, і промовив до них: «Ви знаєте, що ті, що вважають себе за князів у народів, панують над ними, а їхні вельможі їх тиснуть. Не так буде між вами, але хто з вас великим бути хоче, – хай буде він вам за слугу. А хто з вас бути першим бажає, – хай буде всім за раба. Бо Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, але щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох” (Мк. 10.32-45).
Євангеліст Матвій (див. Мф. 20.20-24) також змальовує цей епізод. Але у Матвія читаємо, що з проханням до Господа звернулися не самі сини Зеведеєві, а їхня мати. Наявно бачимо ніби протиріччя між обома текстами, та насправді ніякого протиріччя тут немає. Все Писання треба сприймати цілісно, бо в ньому один текст доповнює інший. А коли бачимо неузгодження в букві, то, керуючись вченням святого Григорія Богослова, повинно нам “крізь букву проникати у внутрішнє”.
Отож, коли ми поглянемо на ці тексти очима, як сказав апостол Павло, “здатних служителів Нового Заповіту – не букви, а духа”, – то побачимо, що матір тут символізує старе, гріховне життя. Згадаймо лише слова 50-го псалма: “Ось бо в беззаконні зачатий я, і в гріхах породила мене мати моя...” Відтак це воно, старе життя наше, що іще не до кінця відшуміло в жилах, підштовхує наші думки (і в першу чергу тут мова про священнослужителів, покликаних бути найближчими учнями Христовими), зухвало просити Господа: “Дай нам, щоб у славі Твоїй ми сиділи...”
Чого просили в Ісуса сини Зеведеєві? Чого часто-густо просимо й ми? Нагороди! Вигод від служіння! І то нагороди не тільки духовної – сісти (біблійною мовою – ствердитись) праворуч, тобто в праведних ділах, отримати мир і радість духовні від праці на ниві Божій. Не менш важливим для них, як і для чималої когорти сучасних пастирів та пасомих, є пошук і земних благ – сісти, ствердитись “ліворуч”. І мова тут не лише про суто матеріальні вигоди. В одному ряду із ними стоять і бажання поваги, шанування, задоволення власного честолюбства.
“Не знаєте, чого просите” – сказав Господь синам Зеведеєвим 2000 років тому. “Не знаєте, чого просите”, – говорить Він нам і сьогодні. Шлях священнослужителя, як і взагалі шлях людини віруючої (і вірної!) – шлях тернистий. І не повинен він бути лише дорогою здобуття вжитків – як духовних, так і матеріальних. Бо, як сказав Сам Христос: “Блаженніше давати, ніж брати!” (див. Дії 20.35); “Горе вам, як усі люди про вас говоритимуть добре, бо так само чинили фальшивим пророкам батьки їхні!” (Лк. 6.26); “Раб не більший за пана свого. Як Мене переслідували, – то й вас переслідувати будуть...” (Ів. 15.20); “Прийде навіть година, коли кожен, хто вам смерть заподіє, то думатиме, ніби службу виконує він Богові!” (Ів. 16.2).
“Чи ж можете ви пити чашу, що Я її п’ю, і хреститися хрещенням, що Я ним хрещуся?” – питає нас Господь. “Можемо!” – не замислюючись відповідаємо ми... Смілива відповідь. Скільки молодих священиків, ступаючи на шлях служіння, навіть не усвідомлюють, ДО ЯКОГО служіння закликає їх Господь! Скільки юних випускників семінарій, підписуючи присяжний листок на вірність Богові і Церкві, сміливо проголошують: “Можемо!”, навіть не уявляючи собі, яка видима й невидима боротьба чекає попереду істинного священнослужителя.
Знову і знову, як і в ті далекі часи, приходять до Господа “зеведеєві сини”, і кажуть Йому: “Ми хочемо, щоб Ти зробив нам, що будемо просити Тебе...”
І знову, як і в ті далекі часи, питає нас Господь: “Чого ж хочете, щоб Я вам зробив?..”
ВЕРБНА НЕДІЛЯ
1). Напередодні. Лазарева субота
Свято, що називається Вхід Господній в Єрусалим або Вербна Неділя, належить до рухомих дванадесятих свят православної церкви. Тобто це свято – одне з найбільших дванадцяти свят православ’я, і святкується воно щороку не в числі, а залежить від дня, на який випадає світле Христове Воскресіння – Пасха. Вхід Господа в Єрусалим відзначається в останню неділю Великого Посту, а отже рівно за тиждень до Великодня.
Субота, що передує Вербній Неділі, називається Лазаревою суботою, і в цей день Церква пригадує велике чудо, що його створив Господь у Віфанії (невеличке селище в 3-х кілометрах від Єрусалиму, де проживав улюблений друг Господа Лазар зі своїми сестрами Марфою та Марією), – воскресіння Лазаря, що вже чотири дні знаходився у гробі. Євангелія від Івана так змальовує цю подію:
“Був же хворий один, Лазар, у Віфанії, із села Марії й сестри її Марфи. А Марія, що брат її Лазар був хворий, була та, що помазала Господа миром і волоссям своїм Йому ноги обтерла. Тоді сестри послали до Нього, говорячи: «Ось нездужає, Господи, той, що кохаєш його!»... Як почув же Ісус, то промовив: «Не на смерть ця недуга, а на Божу славу, – щоб Син Божий прославився нею».
А Ісус любив Марфу, і сестру її, і Лазаря. А коли він почув, що нездужає той, то зостався на два дні на тім місці, де був. Після ж того говорить до учнів: «Ходімо знову в Юдею». Йому учні сказали: «Учителю, та ж допіру юдеї хотіли побити камінням Тебе, а ти знову туди підеш?» Ісус відповів: «Хіба дня не дванадцять годин? Як хто ходить за дня, не спіткнеться, – цьогосвітнє бо світло він бачить. А хто ходить нічної пори, той спіткнеться, – бо немає в нім світла». Оце Він сказав, а потому говорить до них: «Друг наш Лазар заснув, – та піду розбудити його». А учні сказали Йому: «Як заснув, то він, Господи, видужає». Та про смерть його мовив Ісус, вони ж думали, що про сонний спочинок Він каже. Тоді просто сказав їм Ісус: «Умер Лазар. І Я тішусь за вас, що там Я не був, щоб повірили ви. Та ходімо до нього». Сказав же Хома, званий Близнюк, до співучнів: «Ходімо й ми, щоб із Ним повмирати».
Як прибув же Ісус, то знайшов, що чотири вже дні той у гробі. А Віфанія поблизу Єрусалиму була, яких стадій з п’ятнадцять. І багато юдеїв до Марфи й Марії прийшли, щоб за брата розважити їх. Тоді Марфа, почувши, що надходить Ісус, побігла зустріти Його, Марія ж удома сиділа. І Марфа сказала Ісусові: «Коли б, Господи, був Ти отут, – то не вмер би мій брат... Та й тепер, – знаю я, – що чого тільки в Бога попросиш, то дасть Тобі Бог!» Промовляє до неї Ісус: «Воскресне твій брат!» Відказує Марфа Йому: «Знаю, що в воскресіння останнього дня він воскресне». Промовив до неї Ісус:«Я воскресіння й життя. Хто вірує в Мене, – хоч і вмре, буде жити. І кожен, хто живе та хто вірує в Мене, – повіки не вмре. Чи ти віруєш в це?» Вона каже Йому: «Так, Господи! Я вірую, що Ти Христос, Син Божий, що має прийти на цей світ».
І промовивши це, відійшла, та й покликала нишком Марію, сестру свою, кажучи: «Учитель тут, і Він кличе тебе!» А та, як зачула, квапливо встала і до Нього пішла. А Ісус не ввійшов був іще до села, а знаходивсь на місці, де Марфа зустріла Його. Юдеї тоді, що були з нею в домі і її розважали, як побачили, що Марія квапливо встала й побігла, подалися за нею, гадаючи, що до гробу пішла вона, плакати там. Як Марія ж прийшла туди, де був Ісус, і Його вгледіла, то припала до ніг Йому та й говорила до Нього: «Коли б, Господи, був Ти отут, то не вмер би мій брат!» А Ісус, як побачив, що плаче вона, і плачуть юдеї, що з нею прийшли, то в дусі розжалобився та й зворушився Сам, і сказав:«Де його ви поклали?» Говорять Йому:«Іди, Господи, та подивися!» І закапали сльози Ісусові... А юдеї сказали: «Дивись як кохав Він його!» А з них дехто сказав: «Чи не міг же зробити Отой, Хто очі сліпому відкрив, щоб і цей не помер?»
Ісус же розжалобивсь знову в Собі і до гробу прийшов. Була ж то печера, і камінь на ній налягав. Промовляє Ісус: «Відваліть цього каменя!» Сестра вмерлого Марфа говорить до Нього: «Уже, Господи, чути, – бо чотири вже дні він у гробі»... Ісус каже до неї: «Чи тобі не казав Я, що як будеш вірувати, – славу Божу побачиш?» І зняли тоді каменя. А Ісус ізвів очі до неба й промовив: «Отче, дяку приношу Тобі, що Мене Ти послав. Та Я знаю, що Ти завжди почуєш Мене, але ради народу, що довкола стоїть, Я сказав, щоб увірували, що послав Ти Мене». І промовивши це, Він гукнув гучним голосом: «Лазарю, вийди сюди!» І вийшов померлий по руках і ногах обв’язаний пасами, а обличчя у нього було перев’язане хусткою... Ісус каже до них:«Розв’яжіть його та й пустіть, щоб ходив»...” (Ів. 11.1-44) *
І багато народу, що були свідками цього чуда, увірували в Господа і очікували Його приходу в Єрусалим на свято Пасхи. А начальники юдейські та фарисеї в злобі і ненависті вирішили вбити Ісуса:
“І багато юдеїв, що посходилися до Марії та бачили те, що Він учинив, у Нього увірували. А деякі з них пішли до фарисеїв і їм розповіли, що Ісус учинив. Тоді первосвященики та фарисеї скликали раду й казали: «Що маємо робити, бо Цей Чоловік пребагато чуд чинить? Якщо так позоставимо Його, то всі в Нього ввірують, – і прийдуть римляни та й візьмуть нам і Край і народ!» А один із них, Кайяфа, що був первосвящеником року того, промовив до них: «Ви нічого не знаєте і не поміркуєте, що краще для вас, щоб один чоловік прийняв смерть за людей, аніж щоб увесь народ мав загинути!» А того не сказав сам від себе, але, первосвящеником бувши в тім році, пророкував, що Ісус за народ мав умерти, і не лише за народ, але й щоб сполучити в одне розпорошених Божих дітей. Отож, від того дня вони змовилися, щоб убити Його.
