Текст книги "Ключ Давидів"
Автор книги: Олег Ведмеденко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 15 страниц)
Отже, як бачимо, чоловік в біблійній мові уособлює розум, жінка – чуття; чоловік – віру, жінка – життя; чоловік – Христа, жінка – Церкву. Останнє положення, зокрема, підтверджується безпосередньо цитатою із Послання апостола Павла до ефесян: “Покине тому чоловік (тут – муж віри, віруюча людина взагалі, – Авт.) батька й матір (старе розуміння сенсу буття, стару віру в пріоритет матеріального над духовним – “батько”; і старе, гріховне життя невіруючої людини – “матір”, згадаймо 50-й Псалом: “Бо в гріхах породила мене мати моя...”, – Авт.), і пристане до дружини своєї (до нового життя у лоні церковному, – Авт.), – і будуть обоє вони одним тілом. Ця таємниця велика, – а я говорю про Христа та про Церкву!” (До ефесян, 5.31–32). Тож тепер зрозумілішими стають вірші Святого Письма. І коли ми читаємо: “Дружини, коріться своїм чоловікам”, – то розуміємо, що мовою символів ця фраза звучить так: нехай життя наше завжди підкоряється вірі, чуття – розуму, церква – Христу. А символіка слів, що жінка у церкві “нехай покривається”, а “чоловік покривати голови не повинен” (див. 1 Кор. 11.1–16) – розкривається ясно й просто: життя повинно покриватися вірою, чуття – розумом, а церква – Христом. Віра ж і розум наші мусять бути відкритими, бо “Хто Мене [Христа, віру, істину] відцурається перед людьми, того й Я відцураюсь перед Небесним Отцем Моїм” (див. Матвія, 10.33).
Але повернімось до сьогоднішнього Євангелія. То хто ж та жінка, що “має духа немочі”, зігнулась до землі, бачить тільки земне, дольнє, втупила очі свої в прах і болото матеріального життя і “ніяк не може випростатись”? Чи не життя це наше? Чи не ярмом марнот світу цього, чи не “сатанинськими путами” прокляття гріха зв’язане воно, хоча й є “дочкою Авраамовою” (бо ж “віруємо, Господи, поможи недовірству нашому”)? Чи ж не вісімнадцять років мучимося ми, маючи віру й очікуючи нового, щасливого життя (18=10+8, де 10 – віра в Бога, бо 10 Заповідей – закон Божий, воля Божа; а 8 – початок нового тижня, нової седмиці, очікування нового етапу в житті), але забуваємо, що “віра без діл – мертва!” (Послання апостола Якова, 2 розділ, 26 вірш)? Чи ж не “в синагозі перебуваємо в суботу” – ходимо до церкви, молимось, ставимо свічки, проте залишаємось “скорченими”, бо як та неплідна смоківниця, не даємо плоду милосердя та богопізнання, не відкриваємо двері серця свого для дієвої віри – віри, що чинна любов’ю?
“Яка користь, брати мої, коли хто говорить, що має віру, але діл не має? Чи може спасти його віра?.. Так само й віра, коли діл не має, – мертва в собі! (Якова 2.14–17).
БАГАТА ВЕЧЕРЯ
В двадцять восьму неділю по П’ятидесятниці читаємо притчу про багату вечерю:
“Один чоловік спорядив був велику вечерю і запросив багатьох. І послав він свого раба часу вечері сказати запрошеним: «Ідіть, бо вже все наготовано». І зараз усі почали відмовлятися. Перший сказав йому: «Поле купив я, і маю потребу піти та оглянути його. Прошу тебе, – вибач мені!» А другий сказав: «Я купив собі п’ять пар волів, – і йду спробувати їх. Прошу тебе, – вибач мені!» І знов інший сказав: «Одружився ось я, і через те я не можу прибути». І вернувся той раб і панові своєму про все розповів. Розгнівавсь господар тоді, та й сказав до свого раба: «Піди швидко на вулиці та на завулки міські, і приведи сюди вбогих, і калік, і сліпих, і кривих». І згодом раб повідомив: «Пане, сталося так, як звелів ти, та місця є ще». І сказав пан рабові: «Піди на дороги й загороди, та й силуй прийти, щоб наповнився дім мій. Кажу бо я вам, що жоден із запрошених мужів тих не покуштує моєї вечері... Бо багато покликаних, та вибраних мало!” ( Євангеліє від Луки, 14 розділ, 16–24 вірші ).
Хто Той Господар, Який спорядив для нас велику вечерю благодаті Своєї? Хто запрошує нас до розкішного “столу”, основою якого є премудрість Слова Божого, що дає нам ключ до щастя в цьому віці та у віці майбутньому? Хто Той Щедрий і Милостивий, Який “проживає не в храмах, рукою [людською] збудованих, і не вимагає служіння рук людських, ніби в чомусь Він мав би потребу, бо Сам дає всім і життя, і дихання, і все” (див. Дії святих апостолів, 17.24–25)? Хто кличе до духовної трапези з Собою? Хто стоїть під дверима наших сердець і стукає: “Коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду, і буду вечеряти з ним, а він зо Мною” (Об’явлення Івану Богослову, 3.20)? Безумовно, це – Господь! Це Він – джерело мудрості.
Співає Давид: “Господь – то мій Пастир, тому в недостатку не буду, – на пасовиськах зелених оселить мене, на тихую воду мене запровадить... Ти передо мною трапезу зготовив при моїх ворогах, мою голову Ти намастив був оливою, моя чаша – то надмір пиття. Тільки добро й милосердя мене супроводити будуть по всі дні мого життя, а я пробуватиму в домі Господньому довгі часи” (Псалом 22). І вторує йому премудрий Соломон: “Мудрість свій дім збудувала, сім стовпів своїх витесала. Зарізала те, що було на заріз, змішала вино своє, і трапезу свою приготувала. Дівчат своїх вислала, і кличе вона на висотах міських: «Хто бідний на розум – хай прийде сюди», а хто нерозумний, говорить йому: “Ходіть, споживайте із хліба мого, та пийте з вина, що його я змішала. Покиньте глупоту – і будете жити, і ходіте дорогою розуму!” (Приповісти Соломона, 9.1–6).
Кого закликають раби Господа нашого, пророки – посланці й вісники Його? До кого гукають? До церкви, а точніше до церков – до всього релігійного світу: “Кричи на все горло, не стримуйсь, свій голос повищ, мов у сурму, й об’яви ти народові Моєму про їхній переступ...” (Книга пророка Ісаї, 58.1); “Хто має вухо, хай чує, що Дух промовляє Церквам!” (Об’явлення, 3.22). Цей заклик до всіх званих, до всіх запрошених, до всіх віруючих, особливо ж – до пастирів церкви, які покликані бути вісниками Господніми, є найпершими званими на бенкет Слова Божого, адже “Уста священика знання стережуть, та Закона шукають із уст його, бо він ангел (грецькою – вісник. – Авт.) Господа Саваофа” (Малахії, 2.7).
Та чи чуємо ми заклик Божий? Чи поспішаємо на цю “агапу” (грецькою – вечерю любові), як поспішали на неї вірні в апостольські часи: “І вони перебували в науці апостольській, та в спільноті братерській, і в ламанні хліба (в дослідженні Писання, у висвітленні й виконанні волі Божої. – Авт.), та в молитвах. І був острах у кожній душі... А всі віруючі були вкупі, і мали все спільним... І кожного дня перебували вони однодушно у храмі (перетворивши серця свої на храмину Господню; і церква була тоді воістину нерукотворним храмом, де царював Святий Дух любові, Дух милосердя й богопізнання. – Авт.), і, ломлячи хліб по домах, поживу приймали (духовну поживу Слова – віри – благодаті. – Авт.) із радістю та в сердечній простоті, вихваляючи Бога та маючи ласку в усього народу...” (Дії, 2.42–47).
А може, одні купили “поле” (паству, поле діяльності), і за требами не мають часу відкрити недільну школу для дітей чи біблійні курси для дорослих? А інші, вищого рангу, купили собі “волів” – стоять над священиками, наглядають за пресвітерами (“єпископ” грецькою – наглядач, той, хто назирає), і за адміністративними клопотами не мають часу звернути увагу на місійно-просвітницьку діяльність церкви? А може, всі ми одружились кожен зі своєю конфесією, занурились у зовнішньо-обрядове життя власних громад, і, як та Марфа, “турбуємося і журимося про багато чого, хоча потрібно лише одне” – сісти (ствердитися) біля ніг (бажань, ходи) Ісусових, “та й слухати слова Його” (див. Від Луки, 10.38–42)?
Вважаймо, браття, бо прийдуть до тієї вечері “вбогі, каліки, сліпі і криві”, усі змучені й обпалені пекельним вогнем світу, – ті вбогі “Лазарі”, що харчуються кришками зі столів “багатих” на віру, знання, розуміння істини. І станеться, що перші стануть останніми, а останні – першими. Вважаймо, і як той старший синагоги Яір (“Яір” означає – Бог просвітлює), поспішімо до Христа, бо “не вмерло дівча (церковне життя), але спить” (див. Від Луки, 8.40–56). Вважаймо, щоб не почути нам оце гірке: “Багато кликаних, але вибраних – мало!..”
БЛАГОСЛОВИ, ДУШЕ МОЯ, ГОСПОДА!
В неділю двадцять дев'яту по П’ятидесятниці читаємо Євангеліє від Луки:
“І коли входив [Христос] до одного села, перестріли Його десять мужів, слабих на проказу, що стали здалека. І голос піднесли вони та й казали: «Ісусе, Наставнику, – змилуйсь над нами!» І, побачивши їх, Він промовив до них: «Підіть і покажіться священикам !» І сталось, коли вони йшли, то очистились... Один же з них, як побачив, що видужав, то вернувся, і почав гучним голосом славити Бога. І припав він обличчям до ніг Його, складаючи дяку Йому. А то самарянин був... Ісус же промовив у відповідь: «Чи не десять очистилось, – а дев’ять же де? Чому не вернулись вони хвалу Богові віддати, крім цього чужинця?» І сказав Він йому: «Підведися й іди: твоя віра спасла тебе!” (Лк. 17.12-19).
Цей уривок з Євангелія читається в храмах під час подячних молебнів. Сказав Господь устами апостола Павла: “Завжди радійте! Безперестанку моліться! Подяку складайте за все, бо така Божа воля про вас у Христі Ісусі. Духа не вгашайте!” (1Сол. 5.16-19). І коли нам буває тяжко, коли ми у випробовуваннях, коли ми в проказі гріха й страждаємо від прокляття за гріх: терпимо страх, сором, хвороби, злидні, загрозу життю, – ми молимось. Кожен молиться в міру своєї віри. Людина невіруюча, вичерпавши усі людські засоби до порятунку, волає: Господи, якщо Ти є! Людина віруюча, але недосконала, коли досягла її “спроба не інша, тільки людська” (1Кор. 10.13), бо думала що стоїть, і не стереглася аби не впасти (див. 1Кор. 10.12), забувши, що хоч бадьорий дух, “але немічне тіло” (див. Мф. 26.41), молиться: Господи, прости! Боже, будь милостивий до мене, грішного! Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного! Людина ж віруюча і вірна, коли перебуває у випробуваннях, коли бере участь у Христових стражданнях, коли переплавляється віра її, очищуючись, як золото в тиглі, – “не дивується огневі, що їй посилається на випробування, немов би чужому випадку для неї, але тішиться, щоб і в з’явленні слави Господньої радіти й звеселятись” (див. 1Петра 4.12-13), і молиться, як молився й апостол Павло: “І сказав Він [Господь] мені: «Досить (цілком достатньо для спасіння від усіх бід і проблем світу цього. – Авт.) тобі Моєї благодаті, – бо сила Моя здійснюється в немочі»... Тому любо мені в недугах, у прикростях, у бідах, у переслідуваннях, в утисках через Христа. Коли бо я слабий, тоді я сильний (сильний спасаючою вірою, молитвою віри, Божественною силою Всесвятого Духа! – О.В.)” (2Кор. 12.7-10). І коли ми молимось від щирого серця, то Господь чує наші молитви, як написано: “Шукав я був Господа, – і Він озвався до мене, і від усіх небезпек мене визволив” (Пс. 33.5).
Але чи завжди дякуємо ми за визволення своє? Чи не буває так, що “Як тривога – то до Бога, а по тривозі – то й по Бозі”? Чи не так, як у сьогоднішньому Євангелії: “Чи не десять очистилось, – а дев’ять же де? Чому не вернулись вони хвалу Богові віддати?..” Бо вірні не забувають про вдячність, і зростають в праведності. А невірні? По тривозі – то й по Бозі... І знову в гріх. І знову до князя світу цього. І знову в темряву зовнішню, забуваючи про милість, що створив її Господь. А що ж далі? А далі за Словом: “Бо гнів Божий з’являється з Неба на всяку безбожність і неправду людей... Його вічна сила й Божество, думанням про твори (про створене Ним. – Авт.) стає видиме. Так що нема їм виправдання, бо пізнавши Бога, не прославляли Його як Бога, і не дякували, але знікчемніли своїми думками, і запаморочилось нерозумне їхнє серце... А що вони не вважали за потрібне мати Бога в пізнанні, видав їх Бог на розум перевернений, – щоб чинили непристойне. Вони повні всякої неправди, лукавства, зажерливості, злоби, повні заздрості, убивства, суперечки, омани, лихих звичаїв; обмовники, наклепники, чваньки, пишні, винахідники зла, неслухняні батькам, нерозумні, нелюбовні, немилостиві. Вони знають присуд Божий, що ті, хто чинить таке, варті смерті, а проте не тільки самі чинять, але й хвалять тих, хто робить таке...” (Рим. 1.18-32).
Невдячність веде до загибелі. Коли ж ми пам’ятаємо ту милість Господню, що вчинив Він її щодо нас, недостойних, – то мусимо докласти і певних духовних зусиль, принести Богові жертву подячну. Жертва ж Богові – “дух упокорений”, наше смирення, живоносні плоди милосердя та богопізнання, життя наше, покладене на вівтар Любові Господньої: солодка жертва всепалення, яка повертається нам же сторицею через Божественну благодать миру і радості в Дусі Святім, благодать Спасіння, благодать Царства Небесного, благодать ЩАСТЯ. “Отож, відкладіть усяку злобу, і всякий підступ, і лицемірство, і заздрість, і всякі обмови, і, немов новонароджені немовлята, жадайте щирого духовного молока, щоб ним вирости вам на спасіння, якщо ви спробували, що добрий Господь. Приступайте до Нього, до Каменя живого, дорогоцінного, що відкинули люди Його, але вибрав Бог. І самі, немов те каміння живе, будуйтеся в дім духовний, “на священство святе, щоб приносити жертви духовні, приємні для Бога через Ісуса Христа” (1Петра 2.1-5).
Не забуваймо премудрість Господню: Подяку складайте за все! І нехай не відходять від наших уст ці благословенні і Богом натхненні слова: “Благослови, душе моя, Господа, і вся істота моя, Ім’я святеє Його. Благослови, душе моя, Господа, і не забувай усі добродійства Його. Він прощає усі беззаконня твої, зціляє всі недуги твої. Він визволяє від загибелі життя твоє, вінчає тебе милістю і щедротами. Щедрий і Милостивий Господь, Довготерпеливий і Многомилостивий. Благослови, душе моя, Господа, і вся істота моя, Ім’я святеє Його...
Благословен єси, Господи!” (Пс. 102)
ХТО Ж МОЖЕ СПАСТИСЯ?
У тридцяту неділю по П’ятидесятниці читається Євангеліє від Луки:
“І запитався Його один із начальників, говорячи: «Учителю Добрий, що робити мені, щоб успадкувати вічне життя?» Ісус же йому відказав: «Чого звеш Мене Добрим? Ніхто не є Добрий, тільки Сам Бог! Знаєш заповіді: Не чини перелюбу, не вбивай, не кради, не свідкуй неправдиво, шануй свого батька та матір». А він відказав: «Усе це я виконав від юнацтва свого!» Як почув це Ісус, то промовив до нього: «Одного тобі ще бракує: Розпродай усе, що ти маєш, і вбогим роздай, – і матимеш скарб на Небі. Вертайся тоді та й іди вслід за Мною!». А він, коли почув це, то засумував, бо був вельми багатий.
Як побачив Ісус, що той засумував, то промовив: «Як тяжко багатим увійти в Царство Боже! Бо верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Божеє Царство ввійти»... Ті ж, що чули, спитали: «Хто ж тоді може спастися?» А Він відповів: « Неможливе людям – можливе для Бога!” ( Від Л уки, 18 розділ, 18-27 вірші ).
Хто ж може спастися? – запитали учні в Ісуса. Справді, хто? Адже, якщо замислитись, то усі ми “багаті”. Багаті на своє власне розуміння сенсу, мети життя, засобів для досягнення цієї мети. Багаті своїм розумом, людською мудрістю. Як сказав Ісая пророк: “Звела тебе мудрість твоя та знання твоє, і сказала ти в серці своїм: «Я, – і більше ніхто!” (Ісаї, 47.10).
То хто ж спастися може? Неможливо це людям – але можливе все Господу. “Віра твоя спасла тебе...” – промовляє Господь уздоровленій кровоточивій (див. Від Матвія, 9.22) “Твоя віра спасла тебе!” – каже Він і прозрілому сліпому (див. Від Марка, 10.52). “Твоя віра спасла тебе, – іди з миром собі!” – говорить Христос грішниці, прощаючи їй усі гріхи її (Від Луки, 7.50) і слабому на проказу, що очистився (Від Луки, 17.19). От хто може спастися – той, хто має ВІРУ! А віра – від Бога. “Бо спасенні ви благодаттю через віру, а це не від вас, то – дар Божий, не від [ваших] діл, щоб ніхто не хвалився” (Послання апостола Павла до Ефесян, 2.8-9). Воістину “Неможливе людям – можливе для Бога!”
У другому посланні до єпископа в Ефесі Тимофія апостол Павло пише: “І ти знаєш з дитинства Писання святе, що може зробити тебе мудрим на спасіння вірою в Христа Ісуса” (Друге Тимофію, 3.15). От він, ключ до спасіння – мудрість Писання, яка приводить до спасаючої віри. Адже “віра від слухання, а слухання через Слово Христове” (До Римлян, 10.17). От істинне багатство! От справжня цінність – віра, що чинна любов’ю. Спасаюча, жива, дієва.
Сказав Господь: “Хто увірує й охреститься, – буде спасенний” (Від Марка, 16.16). І мова тут в першу чергу про духовний зміст, духовну суть хрещення в Ім’я Отця, Сина, Святого Духа. Саме слово “хрещення” походить від грецького “баптисма”, і означає “повне занурення”. Хто увірує й охреститься, тобто повністю зануриться у спасаючу віру в Ім’я Отця (віра в Єдиного Бога), і Сина (восиновлення, здійснення, втілення віри у своєму житті), і Святого Духа (одухотворення, оспівування й розповсюдження віри) – той буде спасенний. І неважливо, чи багатий, чи бідний ти є. Вірою спасешся! Смиренною вірою, що чинна любов’ю.
Ми маємо десятки біблійних свідчень, коли людина, бувши багатою, маючи великі маєтності, худобу, добра, знання, – була разом з тим провідником віри і прикладом спасаючої дії благодаті Божої. Достатньо назвати такі імена, як Авраам, Ісак, Яків, Давид, Соломон, праведний Йов. Усі вони були людьми багатими, але всі вони отримали й “засвідчення вірою”. Отож справа не в багатстві, але у вірі. Справа в пріоритетах нашого життя: що на першому місці, що на другому, а що на останньому. І коли на першому місці буде Господь, на другому сім’я, на третьому ближній, а на останньому матеріальне – тоді усе в порядку, ми на вірному шляху. Якщо ж ні, якщо не Господь, не воля Божа, не віра на першому місці – то легше верблюдові через голчане вушко пройти, аніж нам увійти до спасіння...
Людина, яка керується вірою, яка живе за принципом “Шукайте ж найперше царства Божого й правди Його, – а все інше вам додасться” (див. Від Матвія, 6.33) – неодмінно знайде дорогу до вічного життя, дорогу до щастя; неодмінно отримає в усій повноті благословення Господні. Благословення як духовні, так і матеріальні, “щоб повною була ваша радість” (див. Від Івана, 16.24); “щоб добре велося в усьому тобі” (Третє соборне послання апостола Івана Богослова, 2 вірш), “щоб ви мали життя, і подостатком щоб мали” (Від Івана, 10.10). Але для цього потрібні зусилля: “Шукайте ж найперше...” “Просіть – і буде вам дано, шукайте – і знайдете, стукайте – і відчинять вам...” (Від Матвія, 7.7).
І коли відчинить нам Господь Бог Свою добру скарбницю, Небеса, коли пізнаємо Істину, а Істина нас вільними зробить, – тоді-то вже ніщо, ніяке багатство земне не примусить нас із сумом зупинитись перед відкритими ворітьми до Божого Царства, до життя вічного, до спасіння...
НАЙВИЩИЙ ЗВ’ЯЗОК
У тридцять першу неділю після П’ятидесятниці читаємо на літургії Євангеліє від Луки:
“І сталось, як Він наближався був до Єрихону, один невидющий сидів при дорозі й просив. А коли він прочув, що проходить народ, то спитався: «Що це таке?» А йому відказали, що проходить Ісус Назарянин. І став він кричати й казати: «Ісусе, Сину Давидів, – змилуйся надо мною!» А ті, що попереду йшли, сварились на нього, щоб він замовк, а він іще більше кричав: «Сину Давидів, змилуйся надо мною!» І спинився Ісус, і привести його до Себе звелів. А коли той наблизивсь до Нього, то Він запитався його: «Що ти хочеш, щоб зробив Я тобі?» А той відповів: «Господи, – хай стану видющим!» Ісус же до нього сказав: «Стань видющий! Твоя віра спасла тебе!» І зараз видющим той став, і пішов вслід за Ним, прославляючи Бога. А всі люди, бачивши це, віддали хвалу Богові” ( Від Л уки, 18 розділ, 35–43 вірші ).
Про уздоровлення Господом духовної сліпоти ми з вами вже говорили, розглядаючи паралельне місце з Євангелія від Матвія (проповідь неділі сьомої по П'ятидесятниці “Час говорити...”). Сьогодні ж давайте висвітлимо іще одну грань цієї біблійної оповіді. А саме значення молитви в духовному просвіченні людини.
Що таке молитва? Молитва – це ніщо інше, як зв’язок з Богом. І цей зв’язок має свої певні щаблі, певні ступені. Які ж це ступені? Їх три: молитва уст, молитва розуму і, нарешті, молитва серця. Сенс життя християнина, за словом Серафима Саровського, це здобуття Духа Святого. Це досягнення такого рівня, коли людина має постійний зв’язок з Богом через молитву серця, коли повністю царює в серці її Господь. Це досягнення такого стану душі, коли метафізичне серце людини стає царством Духа, царством Небесним, царством Божим. Бо “Божеє Царство всередині вас!” (Лк. 17.21). Але “Царство Небесне здобувається силою, і ті, хто вживає зусилля, хапають його” (Від Матвія, 11.12). Тому сьогодні ми говоритимемо саме про молитовні зусилля.
Початок встановлення зв’язку з Богом – молитва уст, і це добре видно з сьогоднішньої Євангелії. Сліпець іще сидить (біблійною мовою – ствердився) при дорозі, що виводить із Єрихону (з міста язичеського). Сидить, бо ще не знає куди йти, не бачить вірного шляху, ствердився в темряві незнання, не просвітився іще словом Істини, не прийняв Господа усім своїм розумом. Але хоче прозріти, хоче знайти вірний шлях, хоче пізнати правду, бо чує, що це можливо – чує, що “проходить народ”, що є люди віри, які знають, куди йти. “Що це таке? – питає він їх. – Куди йдете?” “Ось, – відповідають, – проходить Ісус Назарянин, Ісус, що означає Спаситель”. Є спасіння! Є Спаситель! Та як побачити Його? Як доторкнутися до Нього? Як прозріти?!. І невидющий починає молитися. Так, так! Цей крик сліпця “Ісусе, Сину Давидів, змилуйся надо мною!” – не що інше, як молитва уст, перша ступінь молитви: Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного! Господи, просвіти мій розум, дай бачити правдивий шлях, що веде до щастя, що веде до життя вічного!.. І ця молитва має бути такою наполегливою, зусилля такими непереборними, щоб ніхто, ніякий “народ”, ніщо людське – ні зовнішні, ні внутрішні перепони – не змогли заглушити її. Це тільки початок – молитва уст. Але коли ми молимось таким чином щиро й наполегливо, то обов’язково приходить і молитва розуму. Обов’язково, рано чи пізно, Господь почує нас, і запитає: “Що ти хочеш, щоб зробив Я тобі? Стань видющий! Твоя віра спасла тебе!..” Відкрий очі свого розуміння. Пізнай слово Моє. Поглянь на дорогу, на початку якої стоїш. Це дорога до нового, духовного Єрусалиму. Це дорога до царства Духа. Іди по ній із широко розплющеними очима й молитвою. Але молитвою уже не просто уст, але розуму!
Молитва розуму – це наступний етап на шляху досягнення найвищої молитви, найвищого зв’язку з Богом – молитви серця. Шлях цей – шлях вознесіння Господнього: вознесіння Слова Божого, віри смиренної, що чинна любов’ю, на небесні висоти Духа. Тільки тоді, коли вознесеться Слово Боже на найвищу висоту, коли стане воно керманичем нашого життя – прийнятою, втіленою, восиновленою нами Божественною Програмою, – тоді й зійде на нас Той Голуб Небесний – Святий Дух-Утішитель! Тоді й отримаємо ми найвищу обітницю Господню: “По правді кажу вам: краще для вас, щоб пішов Я (вознісся. – Авт.), бо як Я не піду (до Отця. – Авт.), Утішитель не прийде до вас. А коли Я піду (коли вознесусь на Божественну висоту в серцях ваших. – Авт.), то пошлю вам Його” (Від Івана, 16.7). І тільки тоді зможемо ми зі сльозами радості й щастя на очах правдиво “будувати себе найсвятішою нашою вірою, молитися Духом Святим, берегти себе самих у Божій любові, і чекати милості Господа нашого Ісуса Христа для вічного життя” (див. Послання апостола Юди, 20–21 вірші).
Шлях від молитви уст – через молитву розуму – до молитви серця – це шлях зростання, шлях вдосконалення, шлях спасіння. І дай нам Бог на цьому шляху здобуття Духа не відступити, не схибити, не угасити віру й надію! Коли ж вистоїмо до кінця – то не даремними будуть зусилля наші. “Бо Царство Боже – не пожива й питво, але праведність, і мир, і радість у Дусі Святім” (Послання апостола Павла до римлян, 14 розділ, 17 вірш).
ПІДНЯТИСЯ, ЩОБ ПОБАЧИТИ...
В неділю тридцять другу по П’ятидесятниці читається у храмах Євангеліє від Луки:
“І, ввійшовши Ісус, переходив через Єрихон (“Єрихон” – пахощі, запашність. Тут не “Христова запашність”, як іменує апостол Павло віруючих і вірних, але лжезапашність – приваблива, знаджуюча запашність гріха. Єрихон – місто язичеське, місто гріховної насолоди, духовне місто тих, хто на перше місце в своєму житті ставить матеріальні утіхи, оману багатства віку цього, задоволення плотських бажань. Кому солодкий запах беззаконня запаморочує розум. “Проклятий перед Господнім лицем кожен, хто встане й відбудує це місто Єрихон (в серці своїм. – Авт.), – на первороднім своїм (на духовності своїй, занапастивши душу. – Авт.) він закладе його...” (Книга Ісуса Навина, 6 розділ, 26 вірш)).
І ось чоловік, що звався Закхей (Закхей означає чистий, той, що очистився. Тут – очистився від старого, гріховного розуміння сенсу буття, від колишнього бачення; очищується від наркотичного дурману єрихонської “запашності”), – він був старший над митниками (Митники у біблійній мові – ті, хто служить світові, хто збирає податки для кесаря, хто віддає кесарю – кесареве, світові – світське, забуваючи про Бога. Забуваючи віддавати Богові Боже – плоди милосердя та богопізнання, про які каже Господь: “Бо Я милості хочу, а не жертви, і боговідання – більше від цілопалень” (див. Книгу пророка Осії, 6.6)), і був багатий (тут багатий не духовно, але матеріально, багатий “багатством неправедним”, земним), – бажав бачити Ісуса, хто Він, але з-за народу не міг, бо малий був на зріст...”
Тут зробимо зупинку, і розглянемо морально-етичний аспект прочитаного, ґрунтуючись на духовній символіці. Що означає “був багатий, але бажав бачити Ісуса” (Ісус – Спаситель. – Авт.)? Від чого бажав спастися духовно маленький, духовно ущербний митар? Від своєї нещасливості. Так-так! Саме від нещасливості. Адже щастя – це найповніше задоволення насамперед духовних, а потім уже матеріальних потреб людини. А саме духовні потреби цього “малого на зріст” митаря якраз і не були задоволені, що й стало причиною внутрішньої трагедії цієї людини. Втім, чому “цієї”? – цих! Цих людей. Адже все, що написано у Святому Письмі, написане для людей і про людей. І кожна буквально-історична особистість, потрапивши на сторінки Біблії, втрачає ознаки індивідууму, й стає узагальнюючим образом, символом, архетипом. Закхей – емблема людей суто світських, які “варяться” у своїх матеріальних інтересах, зовнішньо є ніби благополучними, а всередині, в душі – глибоко нещасливими.
Свого часу я мав бесіду з одним проповідником із Швеції. Пригадую його гірку іронію: “Ви тут, в Україні, занадто наївні. Ви думаєте, що коли ви “наїстеся” (“наїстеся” – у розумінні забезпечення матеріального достатку: матимете машину, дачу, власний котедж “запакований” дорогими меблями та усілякою побутовою технікою), – то станете щасливими... Ми у Швеції вже “наїлися” й “об'їлися”. І на сьогоднішній день посідаємо одне з перших місць у світі за рівнем матеріального забезпечення населення, і одне з перших же місць за кількістю самогубств на душу того-таки населення... Бо без задоволення духовних потреб – немає щастя!..”
А тепер погляньмо на себе через призму оповіді про митаря Закхея: чи не подібні й ми до нього? А якщо подібні, то як спастися?..
“І, забігши вперед, він виліз на фігове дерево (піднявся духовно – побачив нечистість свою, покаявся, відкрив серце вірі смиренній, став приносити плоди милосердя, пізнавати Творця усіма доступними людині методами: через спілкування з творивом (природою), дослідження Слова Божого і, нарешті, через пізнання Бога у самому собі, в серці своєму, дослухуючись до голосу совісті, занурюючись у внутрішній, духовний світ. Фігове дерево (смоківниця) – символ духовного древа, яке покликане давати плоди. Ті самі плоди милосердя, що про них говорить Господь), щоб бачити Його [Ісуса] (“Таємницю, заховану від віків і поколінь, а вона – Христос в нас, надія слави” (див. Послання апостола Павла до колосян, 1.26)).
А коли на це місце Ісус підійшов, то поглянув угору на нього (побачив духовне сходження колишнього митаря) й промовив: «Закхею... сьогодні Мені потрібно бути в домі твоїм!»... Став же Закхей та й промовив до Господа: «Господи, половину маєтку свого я віддам ось убогим, а коли кого скривдив був чим, – верну вчетверо (вчетверо – тобто всесторонньо, повністю, з усіх чотирьох сторін)». Ісус же промовив до нього: «Сьогодні на дім цей спасіння прийшло (дім – серце людське; спасіння – щастя, мир, радість духовні), бо й він син Авраамів (син Авраамів – тут дитя віри, нащадок обітниць Господніх). Син-бо Людський (Христос) прийшов, щоб знайти та спасти, що загинуло!” (Євангеліє від Луки, 19.1-16).
ВЕЛИКИЙ ПІСТ
“Кожного разу, коли ми говоримо собі «ні», ми робимось міцнішими, і кожного разу, коли ми піддаємося якомусь потягу, ми можемо ослабнути” (о. Олександр Мень).
1). Напередодні. Притча для деяких певних...
Ось і відшуміли різдвяні свята. Здається, недавно лунали по містах і селах колядки, ходили по хатах веселі щедрувальники, аж от незабаром уже і Піст. Передпостовий період уже розпочався. І почався він “неділею митаря і фарисея”. В церквах на божественній літургії читалася однойменна притча:
“А для деяких, що були себе певні, що вони ніби праведні, і за ніщо мали інших, Він притчу оцю розповів. «Два чоловіки до храму ввійшли помолитись, – один фарисей, а другий був митник. Фарисей, ставши, так молився про себе: «Дякую, Боже, Тобі, що я не такий, як інші люди: здирники , неправедні, перелюбні, або як цей митник. Я пощу два рази на тиждень, даю десятину з усього, що тільки надбаю!» А митник здалека стояв, та й очей навіть звести до неба не смів, але бив себе в груди й казав: «Боже, будь милостивий до мене грішного!»... Говорю вам, що цей повернувся до дому свого більш виправданий, аніж той. Бо кожен, хто підноситься, – буде понижений, хто ж понижається, – той піднесеться” ( Євангеліє від Л уки, 18 розділ, 9 – 14 вірші ).
Хто такі фарисеї? В часи Ісуса Христа це була найвагоміша релігійна партія або секта. Саме слово “фарисеї” означає “відокремлені” або “уособлені” в значенні, зрозуміло, кращої, вибраної частини юдейського народу, справжніх охоронців усіх істинних релігійно-національних традицій. Фарисеї вбачали спасіння юдеїв у тому, щоб якомога суворіше виконувати правила своєї віри. Єдиними справжніми спадкоємцями царства Божого фарисеї визнавали тільки себе.
Моральне вчення фарисеїв відрізнялося вузьким формалізмом та дріб’язковістю. Вони вважали необхідним не тільки (а точніше, не стільки) буквальне дотримання усіх правил та постанов закону Мойсея, але також і переказів (“отцівських передань” – див. Послання апостола Павла до галатів, 1.14), які тлумачили Закон. Ці передання декотрі з них ставили навіть обов’язковішими, аніж сам Закон.
