Текст книги "Ключ Давидів"

Автор книги: Олег Ведмеденко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 15 страниц)

“І почув про Ісуса цар Ірод (тут мова про Ірода Антипу, або як він ще звався, Ірод-чотиривласник, грецьк. тетрарх, володар четвертої частини країни. Ірод Антипа був сином Ірода Великого, того самого, який хотів знищити маленького Ісуса, побивши віфлеємських немовлят. Після смерті Ірода І (Великого) стався розподіл Палестини поміж його синами. Галілея та Зайордання були віддані Іродові Антипі, землі на північ від них – Іроду Пилипу, а Юдея з Самарією – Архелаю, який повинен був з часом успадкувати й титул царя. Однак Архелай викликав незадоволення як у євреїв так і у римлян, і імператор Август змістив його в 6-му році н. е., передавши владу над Юдеєю римському прокуратору. Син Ірода Великого від однієї з жінок Пилип, котрий не отримав своєї частки спадщини (не плутати з Іродом Пилипом – тетрархом, братом його від іншої дружини), мав дружиною таку собі Іродіаду, яку в нього відібрав і взяв собі за жінку Антипа. Взявши шлюб з жінкою брата свого при його житті, Антипа порушив Закон Мойсея (див. Левит, 20.21). – Авт.), – бо ім’я Його стало загальновідоме, – і сказав, що то Іван Хреститель із мертвих воскрес, і тому творяться чуда від Нього. Інші впевняли, що Ілля Він, а знов інші казали, що пророк, або як один із пророків. А Ірод, почувши, сказав: «Іван, якому я голову стяв був, – оце він воскрес!» Той бо Ірод, пославши, схопив був Івана, і у в’язниці закував його, через Іродіаду, дружину брата свого Пилипа, бо він одружився був із нею. Бо Іван казав Іродові: «Не годиться тобі мати за дружину жінку брата свого!» А Іродіада лютилась на нього, і хотіла йому смерть заподіяти, та не могла. Бо Ірод боявся Івана, знавши, що він муж праведний і святий, і беріг його. І, його слухаючи, він дуже бентежився, але слухав його залюбки.

Та настав день догідний (зручний. – Авт.), коли дня народження Ірод справляв був бенкет вельможам своїм, і тисячникам, і галілейській старшині, і коли прийшла дочка тієї Іродіади, і танцювала, і сподобалася Іродові та присутнім із ним при столі, – тоді цар промовив до дівчини: «Проси в мене чого хочеш, – і дам я тобі!» І поклявся він їй: «Чого тільки від мене попросиш, то дам я тобі, – хоча б і півцарства мого!» Вона ж вийшла, і спиталася в матері своєї: «Чого маю просити?» А та відказала: «Голови Івана Хрестителя»... І зараз квапливо вернулась вона до царя і просила, говорячи: «Я хочу, щоб дав ти негайно мені на полумиску голову Івана Хрестителя!» І засмутився цар, але через клятву й з-за тих, що з ним були при столі, не схотів їй відмовити. І цар зараз послав вояка і звелів принести Іванову голову. І пішов він і стяв у в’язниці Івана, і приніс його голову на полумискові, і дівчаті віддав, а дівча віддало її своїй матері... А коли його учні зачули, то прийшли, і взяли його тіло, і до гробу поклали його...” (Мк. 6.14 – 30).

Окрім буквально-історичного змісту цієї євангельської події, що дає нам приклад сповідання віри та твердості у відстоюванні Істини до останнього подиху, приклад жертовного служіння пророка Божого, який “переміг кров’ю Агнця та словом свого засвідчення, і не полюбив життя свого навіть до смерті“ (див. Об. 12.11), ми знаходимо в цій події також і духовно-символічний зміст. Адже, наголосимо ще й ще раз: Євангеліє написане не тільки для нас, але й про нас.

Придивімось до себе пильніше, і ми побачимо, що всі євангельські персонажі живуть в нас. І Ірод, ім’я якого перекладається як “слава шкіри” – засліплений мирськими, світськими клопотами наш розум, що постійно дбає про зовнішнє, плотське, для якого “шкурні інтереси” стоять на першому місці. Цей розум царює в нас, якщо не Господь стоїть на першому місці в нашому житті. Він воістину є “тетрархом” – тобто не має усестороннього, з чотирьох сторін бачення суті буття, а володіє лише однією четвертою частиною країни (1/4 – символ занечищення бачення, неповнота, духовна сліпота).

І Іродіада також має до нас безпосереднє відношення. Це життя людини тілесне – пожадливості плоті, ниці чуттєві емоції, людські пристрасті, що має двох чоловіків, запліднюється двома єдинокровними братами: Іродом = “слава шкіри” (матеріалізм, грошолюбство, ненажерливість, мамона) та Пилипом = “той, хто любить коней” (а коні в Біблії – символ агресії, войовничості, це бойова одиниця тогочасного війська), – нелюбовністю, насильством, бажанням панувати над іншими, властолюбством, гордістю. Ці то два брати духовно запліднюють життя людини світської, і результатом такого запліднення є дочка Іродіадина – плотська насолода, тілесна радість, задоволення від плотських утіх.

І коли святкується в людському єстві оте “свято” плотського, матеріалістично зорієнтованого розуму, день народження царя Ірода, то ладен він віддати заради цієї плотської радості, заради цього танцю тілесної насолоди півцарства свого. Дві частини людської натури існує в нас – духовна та тілесна царина. І готові ми віддати не тільки тіло, але й душу положити, тільки б не припинявся цей танок вакханалії плоті.

Та існує в кожній людині ще й посольство Боже, благодать, що її дає Господь кожному, – совість наша (Іван = “Божа благодать”). І “вопієт” в нас голос совісті, і докоряє нам, що взяли собі життя шкурне, нице, звіряче, бо Іродіада – також “слава шкіри”. І волає “глас вопіющого” в духовній пустелі наших сердець: Покайтесь! “Голос того, хто кличе: У пустелі готуйте дорогу для Господа, рівняйте стежки Йому!” (Мк. 1 розд.). І боїмося ми Івана, знаючи, що він є розумінням праведним і святим, і бережемо його. І коли слухаємо голос його – голос совісті нашої – то “дуже бентежимось”. І лютиться на нього Іродіада наша – чуття наші ниці – і “хоче йому смерть заподіяти”. І коли слухається розум наш бажання плоті, то глушить він голос совісті, “у в’язницю заковує його”. А коли затуманюється розум наш танком плоті так, що ладен і душу покласти, то на догоду їй вбиває совість у собі – “стинає голову” Івану Хрестителю – і дає в дар пристрастям, подаючи, підносячи на тарелі, на полумиску – урочисто, красиво, прикрашено, мовляв: за кілограм совісті ніхто мені не дасть відро сметани.

Нинішнє свято – не просто чергова дата в церковному календарі. Це свято – чудова нагода для всіх нас зазирнути в себе. І якщо, зазирнувши у своє серце, ми побачимо, що воно перетворилося на темну в’язницю для нашої совісті, – розв’яжімо кайдани безбожності, розірвімо пута гріха, й випустімо на свободу Предтечу Господнього! І тоді за ним прийде Потужніший від нього, Який хреститиме нас Духом Святим...

Тропар свята: “Пам'ять праведного з похвалами, тобі ж бо достатньо свідчення Господнього, Предтече. З'явився воістину і за пророків чесніший, бо в струменях сподобився хрестити Проповіданого. Тому-то за істину постраждав, радуючись, благовістив єси і тим, що в пеклі, Бога, явленого в тілі, що взяв гріх світу і подає нам велику милість”.

РІЗДВО БОГОРОДИЦІ

21 вересня (8 вересня за старим стилем) ми відзначаємо свято Різдва Пресвятої Богородиці. Це перше дванадесяте свято богослужбового (церковного) року, який, згідно зі старозавітною практикою, починається восени (1/14 вересня – початок індикту – церковного новоріччя).

Подія, що її пригадує свято, збереглася тільки у давньому церковному переданні. Книги Нового Заповіту нічого не говорять нам про неї, і встановлюючи це свято в IV сторіччі Церква керувалася лише апокрифом II сторіччя – так званим “Євангелієм від Якова” (1 – 5 розділи). Згідно з цим переказом, Пресвята Діва Марія народилася у Назареті, що в Галілеї, від праведних батьків Йоакима та Анни.

Св. Йоаким походив із коліна Юдиного, з роду Давидового. 50 років прожили вони разом у шлюбі, але не мали дітей. Подружжя гаряче молило Господа, щоби дав Він їм дитину, – обіцяючи присвятити її Богові. Одного разу, коли Йоаким прийшов до Храму, якийсь книжник дорікнув йому: “Не повинно тобі приносити дар твій, бо немає в тебе нащадків в Ізраїлі” (в народі безпліддя вважалося знаком гніву Божого). Йоаким, глибоко переживаючи, пішов в гори, і там молився. Так само й Анна, почувши, що сталося з її чоловіком у Храмі, невтішно плакала. Раптом вона побачила гніздо горобця на гілці лавру. “На жаль! – вигукнула Анна. – До чого можу прирівняти себе? За що так проклята я перед синами ізраїльськими? Вони сміються з мене та ображають мене, і вигнали з Храму Господнього! На жаль! До чого прирівняю себе? Я не можу зрівнятися з птахами небесними, бо птахи плодовиті перед Тобою, Господи. Не можу зрівнятися з тварями земними, бо вони плодовиті. Я не можу зрівнятися з морем, бо воно наповнене рибами, ані з землею, бо вона дає плоди часу свого й благословляє Господа”.

І тоді з’явився в саду ангел Господній: “Анна, Бог почув молитву твою: ти зачнеш і народиш, і буде прославленим по всьому світі рід твій”. Таке саме видіння було і Йоакиму. Він поспішно подався додому, обіцяючи принести подячну жертву: “10 овець, 12 тельців та 100 козлів”. “Анна була біля дверей дому свого, – читаємо ми в апокрифі, – і побачила Йоакима, який йшов із своїми стадами, і вона побігла й упала на шию йому, кажучи: “Тепер я знаю, що Господь Бог благословив мене”. А через 9 місяців у престарілих батьків народилася Дочка. Її назвали Марією...

Церква не прийняла “Євангеліє Якова” як цілком достовірне й канонічне джерело. Проте переказ, що записаний у ньому, користувався авторитетом і любов’ю народу.

Згідно із наукою про богослужіння, літургікою, – свято на спомин Різдва Пресвятої Богородиці встановлене Церквою дуже давно. Вказівка на нього знаходиться уже в V сторіччі, і вважається, що започатковане воно ще в IV сторіччі. Згадується це свято у творах св. Івана Златоустого, свв. Прокла, Єпіфанія та Августина. На честь свята складено багато піснеспівів, які і тепер звучать під час богослужіння. Так з давніх часів, як і сказано в Євангелії від Луки, “Всі роди Її за блаженну вважають” (Лк. 1.48) і прославляють Пречисте Різдво Діви Марії Богонареченої.

Напередодні свята Різдва Богородиці в православних храмах служиться всенічна з читанням паремій та літією (паремія – грецьк. “читання, притча” – читання уривків із Святого Письма, що символізують ту чи іншу святкову подію, в даному випадку – Різдво Богородиці. Літія – грецьк. “спільне моління” – здійснюється в західній частині храму, біля вхідних західних дверей. Це моління у стародавній церкві проводилося в притворі храму з тією метою, щоби дати можливість оголошеним (тим, хто тільки готувався до хрещення) і покутникам (тим, хто спокутував гріхи й не мав права молитися разом з вірними у Святому, але тільки в притворі храму), взяти участь у спільній молитві з нагоди великого свята.

На всенічній Різдва Богородиці читається три паремії – три біблійні тексти, що в них ми бачимо символи, які є прообразами Діви Марії. Першою читається паремія, в якій Богородиця порівнюється з драбиною до Неба:

“І вийшов Яків (мова про патріарха Якова, сина Ісака, внука Авраамового. – Авт.) із Беер-Шеви, і пішов до Харану. І натрапив він був на одне місце, і ночував там, бо сонце зайшло було. І взяв він з каміння того місця, і поклав собі в голови. І він ліг на тім місці. І снилось йому, – ось драбина поставлена на землю, а верх її сягав аж до неба. І ось ангели Божі виходили й сходили по ній. І ото Господь став на ній і промовив: «Я Господь, Бог Авраама, батька твого, і Бог Ісака. Земля, на якій ти лежиш, – Я дам її тобі та нащадкам твоїм. І буде потомство твоє, немов порох землі. І поширишся ти на захід, і на схід, і на північ, і на південь. І благословляться в тобі та в нащадках твоїх всі племена землі. І ось Я з тобою, і буду тебе пильнувати скрізь, куди підеш, і верну тебе до цієї землі, бо Я не покину тебе, аж поки не вчиню, що Я сказав був тобі». І прокинувся Яків зо свого сну, та й сказав: «Дійсно, Господь пробуває на цьому місці, а того я й не знав!» І злякався він і сказав: «Яке страшне оце місце! Це не що інше, як дім Божий, і це брама Небесна” (Бут. 28.10 – 17).

Як бачимо, тут прообразом Богородиці виступає драбина в Небо – той міст, що з’єднує землю (все людство) з Богом. Так, дійсно, саме Пріснодіва Марія стала Тією “Ліствицею”, Котра з’єднала людську натуру з Божеством, від Якої через Духа Святого втілився Бог Слово – Істинна Боголюдина – Господь наш Ісус Христос. Саме Богородиця стала Матір’ю Спаса нашого. І недаремно свято Різдва Богородиці називається православними святом “початку нашого спасіння“.

Але драбина в Небо – це також і символ Церкви Божої. Так! Саме Церква є тією драбиною, що нею піднімаємося ми щаблями досконалості у Царство Боже, Царство Небесне. Дух Богородиці живе в Церкві. Богородиця завжди присутня в Церкві Христовій. І розділяти їх – означає не розуміти величної Програми Божого Спасіння. Адже Церква в духовному плані і є Тією Богородицею, Яка народжує Дитинку чоловічої статі – Віру, що чинна любов’ю. Церква і є тією Пріснодівою, Яка не запліднюється нічим світським, ніяким духом користолюбства і насильства, але тільки Духом Святим, а відтак є Невістою Неневісною! Церква і є та Неопалима Купина, яка як тернина, колеться, не допускає до себе нічого нечистого, в Якій горить Вогонь Слова Божого, Вогонь Волі Його, і не згоряє кущ. Адже для народу віри Цей Вогонь є вогнем зігріваючим в холоді оточуючого безвір’я, вогнем освітлюючим шлях у темряві незнання Бога, вогнем захищаючим, бо спалює він, поїдає все нечисте, що прагне торкнутися Церкви Божої. Церква є носієм того звеличеного, піднесеного життя, приклад якого явила нам Пресвята Богородиця. Адже саме Ім’я Її – Марія – означає Звеличена...

Тропар (основна пісня) свята: “Різдво Твоє, Богородице Діво, радість звістило всій вселенній: з Тебе бо засяяло Сонце Правди – Христос Бог наш, і, зруйнувавши клятву, Він дав благословення і, перемігши смерть, дарував нам життя вічне”.

ХРЕСТОВОЗДВИЖЕННЯ

“Бо ж слово про хреста тим, що гинуть, – то глупота, а для нас, що спасаємось, – Сила Божа!” (1 Кор. 1.18).

27 вересня (14-го за старим стилем) православна церква відзначає свято Воздвиження Чесного Животворящого Хреста Господнього.

Походження свята пов’язане з торжеством християнства під час правління Костянтина Великого (IV сторіччя), який спорудив на місці Голгофи і Гробу Господнього храм Воскресіння. Згідно з дослідженнями блаженної пам’яті протоієрея Олександра Меня, це місце з перших років існування Церкви привертало увагу християнських прочан, але на початку II сторіччя імператор Адріан, який вороже ставився як до юдейства, так і до християнства, вирішив знищити усі сліди обох релігій. Він повністю перебудував Єрусалим, назвавши його Елією, зрівняв Голгофський пагорб, засипав печеру св. Гробу й побудував там храм Венери.

Коли імператор Костянтин прийняв християнство, він наказав знести капище й розпочати розкопки на святому місці. “Знімали шар за шаром, – пише сучасник подій християнський історик Євсевій, – раптом глибоко в землі, поза усякі сподівання, виявилась порожнина, а потім – чесне і всесвяте знамення спасительного Воскресіння” (див. Євсевій, Життя Костянтина, III, 28). Це була печера Гробу Господнього. Імператор надав єрусалимському єпископу Макарію кошти для спорудження над печерою храму.

Через деякий час Палестину відвідала престаріла мати Костянтина Олена. Євсевій не повідомляє про те, що їй вдалося знайти справжній Хрест Христовий. Але в другій половині IV сторіччя ця реліквія уже вшановувалась в Єрусалимі. Св. Кирило свідкує, що частини Хреста були розіслані по всій імперії (див. Св. Кирило Єрусалимський, Оголошувальні слова, IV, 10). Згідно свідчення св. Івана Златоустого, ознакою, за якою взнали, що це саме Хрест Господній, був напис на ньому (див. Св. Іван Златоустий, Бесіда 85). На початку V ст. Руфін уже впевнено пов’язував знахідку з іменем св. Олени, а історик Созомен біля 440 року записав сказання про те, як цариця шукала Хрест і знайшла його закопаним в землі поблизу Голгофи. Щоби впевнитись у його справжності, на святиню поклали мерця, і він ожив. Після цього патріарх “воздвиг” (тобто здійняв) Хрест над натовпом молільників (див. Созомен, Церковна історія, II, 1).

Те, що свідоцтва про цю подію у Євсевія відсутні, стало приводом для істориків вважати оповідь Созомена легендою. Хоча в тому, що Хрест було дійсно знайдено, немає нічого невірогідного. Згідно з юдейським звичаєм, знаряддя страти покладали в братську могилу разом з тілами розіп’ятих. Ось чому Хрест Христів міг бути похований поруч з розбійниками. Як би там не було, але вшанування Чесного (тобто Дорогоцінного) Хреста має велике загальнохристиянське значення. На честь цієї святині і було встановлено свято Хрестовоздвиження.

Самий знак хреста з сивої дохристиянської давнини був символом Божественного і вічного життя в багатьох релігіях. Але після Голгофи абстрактний ієрогліф став реальним знаменням (прапором) спасіння.

Шлях християнина – це шлях хреста й подвигу. Інакше кажучи, це шлях терпіння, перенесення скорбот і переслідувань за Ім’я Христове та небезпек від ворогів Христа; шлях нехтування благами світу заради Христа, шлях боротьби зі своїми пристрастями й похотями. До подвигу у міру сил своїх закликаються усі віруючі: “А ті, що Христові Ісусові, розіп’яли вони тіло з пожадливостями та з похотями” (Гал. 5.24). Моральне життя не обходиться без внутрішньої боротьби, без стриманості. “Багато бо хто, що про них я вам часто казав, а тепер говорю навіть плачучи, поводяться, як вороги хреста Христового. Їхній кінець – то загибель, шлунок – їхній бог, а слава – в їхньому соромі... Вони думають тільки про земне!“ (Филип. 3. 18 – 19).

Вся історія Церкви будувалася на подвигах: на стражданнях мучеників першохристиянства і подальших сторіч, які засвідчили віру й не полюбили життя свого аж до смерті; на самовідданій праці, особистих аскетичних подвигах, на досягненнях духа в боротьбі з плоттю. І так донині прикрашається християнство сповідниками та мучениками за віру во Христа. Такий жереб не тільки окремого християнина, але й усієї Церкви в її сукупності: бути гнаними за хрест Христів. Церква в багатьох тяжких періодах своєї історії переносила відкриті скорботи і переслідування, мученицьку смерть кращих служителів її, – а в інші періоди, навіть, здавалося б, благословенні, – переносить скорботи від внутрішніх ворогів, від недостойного образу життя членів її, а, зокрема, людей, призначених до служіння їй.

Православний догмат (догмат – грецьк. “визначення істини”) про Хрест звучить так: Хрест є шлях християнина і Церкви. Ми повинні щодня розпинати в собі гріх (разом з Христом), щодня вмирати для гріха (разом з Христом), і тоді то ми й воскреснемо у життя вічне разом із Ним.

Але при цьому Хрест є й силою Церкви. Духовними очима позираючи “на начальника віри і вершителя Ісуса”, християнин черпає духовні сили в свідомості того, що за хресною смертю Господа настало воскресіння, що хрестом “переможено світ”, що якщо з Господом помираємо, то з Ним і царюватимемо, і в з’явленні слави Його радітимемо і восторжествуємо (див. 1 Петра 4.13).

Хрест є, нарешті, і знаменом (прапором) Церкви. З того самого дня, коли Спаситель ніс на Своїх раменах хрест на Голгофу і був розіп’ятий на справжньому, матеріальному хресті, – хрест став видимим знаком і знаменом християнина і Церкви.

Коли віруюча людина завжди має перед собою образ Хреста Христового, постійно нагадує собі його, знаменує себе хресним знаменням, – вона, по-перше, нагадує собі, що християнин покликаний іти стопами Христовими (“Я є Шлях...”), переносячи в Ім’я Його скорботи та втрати за свою віру; по-друге, християнин зміцнюється силою Хреста Христового для боротьби зі злом в самому собі і в світі. І, по-третє, – сповідує, що чекає з’явлення слави Христової, другого пришестя Господа нашого Ісуса Христа.

Тропар (основна пісня) свята: “Спаси, Господи, людей Твоїх, і поблагослови надбання Твоє, перемогу побожному народові нашому на супротивників подай, і Хрестом Твоїм охороняй нас – оселю Твою”.

ПОКРОВА

На початку Х сторіччя, в 903 році, грецька імперія перебувала у великій небезпеці. На столицю Царгород (Константинополь, нині – Стамбул) напало вороже військо сарацинів (сарацини – нащадки Сари, дружини Авраама, а точніше – нащадки невільниці Сариної Агарі, яка народила Авраамові сина Ізмаїла “на колінах Сари”. Сарацини – то араби). Перед лицем ворожої навали народ щиросердо молився до Господа та Пресвятої Богородиці про заступництво. І ось одного разу під час палкої молитви на всенічному богослужінні, на літії, у Влахернському храмі, що стояв над Чорним морем, Матір Божа вислухала гарячі молитви вірних.

Церковний переказ так розповідає про цю подію. Серед молільників була людина, угодна Богові – святий Андрій Юродивий, а також учень його святий Єпіфаній. Вони стояли біля амвону (передня частина вівтарного підвищення – солеї – перед іконостасом, на якому священики виголошують проповіді) і слізно молилися за спасіння міста й усієї країни. Раптом, піднявши очі до неба, вони побачили Пречисту Діву в оточенні святих ангелів, пророків та апостолів. Вона молила Бога про спасіння світу, і Своїм омофором осіняла, покривала вірних, на знак того, що бере народ під Свою опіку (омофор – довгий широкий і стрічкоподібний плат. Грецьк. “омофор” = “наплічник”. Це частина облачання єпископа. Омофор прикрашений хрестами й покладається на плечі архієрея, нагадуючи йому, що він повинен турбуватися про спасіння заблудлих, подібно до євангельського доброго пастиря, який, відшукавши пропалу вівцю, несе її додому на своїх плечах).

Тоді св. Андрій в духовному піднесенні звернувся до учня свого: “Чи бачиш ти, брате, Царицю всіх, Яка молиться за увесь світ?” – “Бачу, отче мій духовний”, – відповідав Єпіфаній. Святі мужі довго споглядали на це чудесне явлення і сповістили про нього усім присутнім в храмі. Дізнавшись про це знамення милості Божої і Його Пресвятої Матері, вірні повернулися до домівок своїх переповненими духовної радості та надії. Дійсно, незабаром сарацини були переможені. Грецьке військо прогнало завойовників, і Церква встановила святкувати це чудо в той самий день, коли воно сталося, тобто 1 жовтня. Від греків його перейняли і ми, і святкуємо свято Покрови Пресвятої Богородиці та Пріснодіви Марії 14 жовтня (1 жовтня за старим стилем).

Тропар свята: “Днесь, благовірні люди, світло празнуємо, отінювані Твоїм, Богомати, пришестям, і, спозираючи на Твій Пречистий образ, покірно молимо: Покрий нас чесним (чесним – себто дорогоцінним. – Авт.) Твоїм покровом і збав нас від усякого зла, молячи Сина Твого, Христа Бога нашого, спасти душі наші”.

Чому ми звертаємось до Пресвятої Богородиці з молитвою про заступництво, про покровительство? Адже сказано в Писанні, що немає іншого посередника між Богом та людьми, окрім Господа нашого Ісуса Христа (1 Тим. 2.5)? Дійсно так. Немає під небом іншого Ймення, даного людям, що ним би спастися ми мали! (Дії 4.12). Але, як сказав св. апостол Яків у своєму соборному посланні (див. Як. 5.16): “... дуже могутня ревна молитва праведного!” І коли нам тяжко, коли дух наш занеміг, ми звертаємось до праведних братів чи сестер наших по вірі: “Брате Іване, або сестро Надіє, помолися за мене до Господа”. І молитва віри праведників оздоровляє нас, недужих, і Господь підіймає нас, а коли ми гріхи були учинили, то вони нам прощаються. Бо дуже могутня ревна молитва праведного! І якщо таку велику силу має молитва братів наших по вірі, то наскільки ж могутнішою є молитва за нас Пресвятої Богородиці! Наскільки ближче Вона до Господа, коли праведність Її така повна, така безмежна, що Світло від Світла, Бог Істинний від Бога Істинного, Господь наш Ісус Христос втілився від Неї і Духа Святого! Як сказала Сама Пріснодіва Марія: “Величає душа Моя Господа, і радіє Мій дух у Бозі, Спасі, Моїм, що зглянувся Він на покору Своєї раби, бо ось від часу цього всі роди Мене за блаженну вважатимуть (блаженну – щасливу. Церк. слов. переклад: “ублажатимуть Мене всі роди”. – Авт.), бо велике вчинив Мені Потужний!” (Лк. 1.46 – 49).

Ми віруємо, що Богородиця, “чесніша від херувимів і незрівнянно славніша від серафимів”, перебуває з Господом на Небі – в сфері духу, на Небі духовному, разом зі святими ангелами Господніми. Віруємо, що після короткого успіння Свого Вона, наче сон, струсила з очей мертовність гробу і побачила безсмертне життя та Господню славу. Віруємо, що серце Її для всіх відкрите, що чує Вона палкі молитви наші, і, будучи Святою й Праведною, молиться до Сина Свого, Господа нашого Ісуса Христа, за нас, грішних. Віруємо, звертаючись до Неї, що не Своєю силою спасає Вона нас, але спасає Господь по молитвах Її і по вірі нашій. Що омофор Її – то молитви Її за нас, невмируща Її любов до тих, за кого Син Її був вмер на хресті.

І співає Церква Божа хвалу Богородиці. І линуть під храмовим склепінням слова святкового акафісту: “Радуйся, Радосте наша, покрий нас від усякого зла чесним Твоїм омофором.”

Пресвята Богородице, допомагай нам!

ВВЕДЕННЯ

Свято Введення во Храм Владичиці нашої Богородиці і Пріснодіви Марії належить до нерухомих дванадесятих свят православної церкви і припадає на 4 грудня (21 листопада за старим стилем). Нерухомим воно зветься тому, що святкується завжди в числі і не залежить від того, на який день припадає в цьому році Пасха. Дванадесятим – тому що є одним із дванадцяти найбільших свят православ’я.

Свято Введення пригадує нам дивну подію, про яку розповідає давній переказ Церкви – як батьки присвятили Діву Марію Богові.

Через три роки після народження Пречистої Діви Марії батьки Її, праведні Йоаким та Анна, виконали свою обіцянку присвятити дочку Богові і урочисто ввели її в Єрусалимський храм. В цей день присутніми при знаменній події були також родичі та друзі праведної родини, які прибули з Назарету, міста їхнього проживання, в Єрусалим. Трирічну Отроковицю разом з урочистою процесією родичів, друзів, дівчат з запаленими свічками в руках, зустрів первосвященик Захарія, – батько Івана Хрестителя. Батьки поставили Її на першу сходинку високого ганку храму, й Вона Сама піднялася по 15 сходинах, твердо долаючи їх і не оглядаючись назад, чим сильно здивувала всіх.

Ось як змальовується ця подія в апокрифічному “Євангелії Якова”: “Дитина досягла трирічного віку, і сказав Йоаким: «Покличте непорочних дів єврейських, і нехай візьмуть світильники, і запалять їх, і нехай не звертається назад Дитя, і дух Її нехай не відділиться від Дому Божого». І діви зробили так, і увійшли в Храм. І первосвященик прийняв Дитя, поцілував Її й промовив: «Маріє, Господь дав велич імені Твоєму на всі роди, і в кінці днів Господь проявить в Тобі ціну викуплення синів ізраїлевих». Він поставив Її на третій щабель жертовника, і Господь Бог вилив милість Свою на Неї, і Вона тремтіла від радості, і танцювала ногами Своїми, і полюбив Її увесь дім ізраїлів. Пішли батьки Її, дивуючись і славлячи Бога, що Дитя не озирнулося до них. Марія виховувалась, як голубиця в Храмі Господнім, і отримувала Вона їжу із ангельських рук” (Євангеліє Якова, VII – VIII)... Після введення в Храм Пресвятої Діви Вона залишилась при Храмі у приміщенні, де жили юні діви, присвячені служінню Богові, а батьки повернулися в Назарет.

В середні віки (згідно з дослідженнями отця Олександра Меня), – була додана до оповідання апокрифу іще одна знаменна деталь: прийнявши Дитя, первосвященик ввів Її у Святе Святих Храму. В цій оповіді слід шукати не стільки історичні факти, скільки духовний зміст, переданий мовою легенди.

Святе Святих Храму – було місце, закрите від людських очей. Туди мав право входити, і то тільки один раз на рік, сам первосвященик. І введення в нього Пречистої Діви символізувало собою те, що Дитина, яка переступила цей святий поріг, – поріг, за яким перебувала невидима людям Слава Господня, – уготована стати живим Храмом. Ця подія знаменувала те, що від Духа Святого й Марії Діви народиться Спаситель Світу, Боголюдина, Який явить усім людям оцю невидиму для них Славу, славу Однородженого від Отця. І побачать люди Бога во плоті, і слава Господня засяє всьому світові Вченням Ісусовим, тим Вином Нового Заповіту, яке змінює розум і звеселяє серце праведника, і стає Кров’ю Христовою в нас!

А поки що все іще попереду – і Благовіщення, і Різдво Спасителя, і проповідь Господня, і чудеса Його, і зрада, і схоплення, і смерть, і Воскресіння. А поки що на порозі Святого Святих єрусалимського Храму стоїть Маленька Дівчинка і “тремтить від радості”, купаючись в променях милості Божої. Дівчинка, якій судилося стати Богородицею...

Тропар (основна пісня) свята: “Сьогодні початок Божого благовоління і проповідь про спасіння людей. У Божому Храмі велично Діва являється і про Христа всім провіщає, і ми до Неї голосно узиваємо: Радуйся, Здійснення Творцевого провидіння”.

ПРИЙДИ, ГОСПОДИ ІСУСЕ!

В неділю перед Різдвом Христовим читається у храмах 1-й розділ Євангелія від Матвія, який складається із двох частин. Перша – це книга родоводу Ісуса Христа, що починається словами: “Книга родоводу Ісуса Христа, Сина Давидового, Сина Авраамового: Авраам породив Ісака, а Ісак породив Якова, а Яків породив Юду й братів його...”. Далі перераховуються в хронологічній послідовності святі імена. Всього в книзі їх 49 (7х7). Закінчується вона словами: “... Матфан породив Якова. А Яків породив Йосипа, мужа Марії, що з Неї родився Ісус, званий Христос (Ім’я Ісус означає “Спаситель”, “Господь його спасіння” – євр. мовою Іошуа, Ієгошува; арамейською Ієшуа. Грецьке Христос = “Помазанець”, Освячений святим помазанням, – себто Той, Хто посвячений (помазаний) на служіння, покликаний виконати місію Спасіння. Євр. мовою Месія, Машіах; арамейською – Машіха. – Авт.).

А всіх поколінь від Авраама аж до Давида – чотирнадцять поколінь, і від Давида аж до вавилонського переселення – чотирнадцять поколінь, і від вавилонського переселення до Христа – поколінь чотирнадцять”.

Друга частина цього розділу розповідає власне про народження Спасителя: “Народження ж Ісуса Христа сталося так. Коли Його Матір Марію заручено з Йосипом, то перш, ніж зійшлися вони, виявилося, що Вона має в утробі від Духа Святого. А Йосип, муж Її, бувши праведним, і не бажавши ославити Її, хотів тайкома відпустити Її (заручення в Старозавітній Церкві було непорушним, так само як і шлюб. Тому Йосип називається тут “мужем Її”. Розірвати заручення можна було лише згідно з приписами Мойсеєвого законодавства. Йосип, довідавшись що Марія чекає дитину, зачату не від нього, і в той же час знаючи про праведність Її, не зрозумів таємниці того, що сталося. Будучи праведним, він вирішує потай відпустити Її, щоби Вона не була віддана на страту згідно букви закону Мойсеєвого (див. Повт. Зак. 22. 20 – 24. – Авт.). Коли ж він те подумав, ось з'явивсь йому ангел Господній у сні, промовляючи: «Йосипе, сину Давидів, не бійся прийняти Марію, дружину свою, бо зачате в Ній – то від Духа Святого (див. Лк. 1. 26 – 56. – Авт.). І Вона вродить Сина, ти ж даси Йому ймення Ісус, бо спасе Він людей Своїх від їхніх гріхів». А все оце сталось, щоб збулося сказане пророком від Господа, який провіщає: «Ось, Діва в утробі зачне, і Сина породить, і назвуть Йому Ймення Еммануїл, що в перекладі є : З нами Бог» (див. Ісаї 7.14. – Авт.).