Текст книги "Ключ Давидів"
Автор книги: Олег Ведмеденко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц)
Що таке “вогонь” у біблійній мові? В негативному розумінні вогонь – суть пекельний жар страждань. Коли не маємо міцної віри, коли ґрунт бездуховності стає поживним середовищем для розмноження в нашому серці різноманітних бісів (“бестія” – латиною “звірина”) – звірячих емоцій, низьких і диких, примітивних думок, направлених на задоволення пожадань плоті, – то такий стан нашої душі називається у Біблії пеклом, або геєнною огняною. “Кажу ж вам, Своїм друзям: Не бійтеся тих, хто тіло вбиває, а потім більш нічого не може вчинити! Але вкажу вам, кого боятися: Бійтесь того, хто має владу, убивши, укинути в геєнну. Так, кажу вам: Того бійтеся!” (Від Луки, 12.4 – 5). “І коли рука твоя спокушає тебе (руки у біблійній мові – діла. Рука спокушає – спокуса неправедних діянь. – Авт.), – відітни її: краще тобі ввійти до життя (вічного. – Авт.) одноруким, ніж з обома руками ввійти до геєнни, до огню невгасимого, де “їхній черв'як не вмирає, і не гасне огонь” (Від Марка, 9.43 – 44).
Історично Геєнна – це міське звалище поблизу Єрусалиму. Там постійно горів вогонь і копирсалися черви. Ця-то неприваблива місцина і стала символом пекельних мук. Де ж та геєнна тепер? Де воно, пекло? Може десь під землею? Може в жерлі якогось вулкану? Безумовно ж ні! Казки про киплячі котли зі смолою, розжарені сковороди, на яких підстрибують грішники, про рогатих чортів з вилами навперейми – не що інше, як плід збудженої уяви забобонних невігласів, “бабські байки”, як називає їх апостол Павло (див. Перше послання до Тимофія, 4.7). “Настане-бо час, коли здорової науки не будуть триматись, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували. Вони слух свій від правди відвернуть, та до байок нахиляться” (2Тим. 4.3 – 4). В дійсності ж геєнна, пекло – це страшна й жахлива реальність. Пекло насправді існує, але існує воно в сфері духу, в світі невидимому. Пекло – в наших серцях!
Залишімо в спокої життя душі позагробове. Як каже святий апостол Павло: “Бо ми знаємо частинно, і пророкуємо частинно... Отож, тепер бачимо ми, ніби у дзеркалі, у загадці, але потім – обличчям в обличчя; тепер розумію частинно, а потім пізнаю, як і пізнаний я” (Перше послання до коринфян, 13.9 – 12). Ту сферу світу невидимого ми всі пізнаємо згодом, а зараз звернімо очі свої на реалії нашого сьогоднішнього життя, і пошукаймо в ньому оце славнозвісне пекло.
Озирнімося навколо. Хіба вогонь страждань, що його розгнітив сатана в серцях цього світу, – не пекельний вогонь? Хіба не горять у цьому вогні жадоби влади, багатства, задовольняння різноманітних пристрастей та пожадань плоті душі грішних людей? Хіба не пекельний вогонь горить в серцях тих, хто розпалює війни, сіє ненависть і розбрат? Хіба не цей “невгасимий” вогонь ненаситності горить в очах тих, хто віддав себе на служіння сатані? Невгасимий вогонь пожадливостей та невситима черва незадоволення своїм життям. “Дві дочки в кровожерця: «Дай, дай!» Оці три не наситяться, чотири не скажуть «досить»: шеол (російською – преисподняя, українською – пекло. – Авт.) та утроба неплідна (що не дає плоду духовного, миру і радості, утроба ненаситна. – Авт.), водою земля не насититься, і не скаже «досить» огонь!” (Приповісти Соломона, 30.15 – 16). “Шеол й Аваддон не наситяться, – не наситяться й очі людини (Аваддон – ангел безодні, єврейською – “Загибель”. – Авт.)” (Приповісти, 27.20).
Ось вона, безодня гріха, в якій палає пекельний вогонь: серця людські, світ, що віддав себе у рабство сатані – духові спротиву волі Божій, який царює над ним (“сатана” – супротивник). Який же результат? Результат один: страждання, плач і скрегіт зубів. Плач від розуміння своєї нещасливості, від усвідомлення неможливості в такий спосіб задовольнити свої “всезростаючі потреби”, і скрегіт зубів від злості й власного безсилля. Плач від того, що “у сусідів – більше та краще”, і скрегіт зубів від заздрості. І як результат – відокремлення себе від Бога, сиріч – прокляття гріха. А плоди такого прокляття – страх, біль, хвороби, злидні, нерівність, війни, катастрофи, сором, смерть, пекельний вогонь страждань. І якщо не приходить покаяння, то замикається цей вогонь в “озеро, що горить вогнем та сіркою”, а це – “друга смерть” (друга смерть – смерть духовна: остаточне, невідворотне, вічне, навіки знищення, – див. Об’явлення, 21.8).
Але повернімось до нашого євангельського сновиди. Отож, чи не нагадуємо й ми його? Чи не про нас ця історія? Чи не ми падаємо то в огонь страждань, то у воду покаяння? Чи не ми грішимо? Чи не ми, як сказав святий Григорій Богослов, підпадаємо “під володіння лукавого, продаємо себе під гріх, і сластолюбством купуємо собі пошкодження”? І страждаємо від цього пошкодження тілесного та духовного, душі й тіла. І горимо у вогні страждань. А тоді й каємось, бо ж “як тривога – то до Бога”. І волаємо: “Господи, помилуй і прости!” І прощає Він, Довготерпеливий і Многомилостивий Бог наш, хоча і не залишає нас без покарання. Але щойно нам робиться легше – забуваємо милості Його, і знову тягнемося до гріха...
Чи не пора уже розірвати це порочне коло? Чи не пора зупинитись на шляхах своїх?
“Так говорить Господь: «На дорогах спиніться та гляньте, і спитайте про давні стежки, де-то добра дорога, – то нею ідіть, і знайдете мир для своєї душі! Та вони відказали: Не підемо!..” (Єремії, 6.16).
“І ПРОСТИ НАМ БОРГИ НАШІ...”
В неділю одинадцяту по П’ятидесятниці під час літургії читається Євангеліє від Матвія:
“Тим-то Царство Небесне подібне одному цареві, що захотів обрахунок зробити з своїми рабами (тут Цар – Отець наш Небесний, Який всюди є і все наповняє, Який є єдиним правдивим Суддею, що судить нас по ділах наших, по словах наших і по думках наших, Який дав нам найдорожчий скарб – життя. Це Той Довготерпеливий і Многомилостивий, Який ненавидить зло, але прощає грішника, – прощає тих боржників Своїх, які каються у злих вчинках і приносять достойний плід покаяння – плоди милосердя й любові. – Авт.). Коли ж він почав обраховувати, то йому привели одного, що винен був десять тисяч талантів (Талант – міра грошей. І мав ціну він не багато – не мало, аж 26 кілограмів срібла. Сума, заборгована цим боржником насправді астрономічна і символізує нашу неспроможність відплатити Богові за усі Його милості й щедроти. Судіть самі: 10 000 талантів = 260 тонн срібла. 1 талант також дорівнював семи тисячам динаріїв. А динарій – тогочасна платня працівникові за один день роботи. 10000 талантів = 70 мільйонів динаріїв. Щоб відробити такий борг, необхідно було б працювати 191780 років! – О.В.) А що він не мав із чого віддати, наказав пан продати його, і його дружину та дітей, і все, що він мав, – і заплатити (Куди продати? І кому? Світові! Бо коли ми не приносимо Богові плоди милосердя та богопізнання, коли не живемо духовним життям, коли зрікаємось віри, що вона чинна любов’ю, а відтак відвертаємось від Бога, – то неодмінно потрапляємо у липкі тенета “бога віку цього”, “князя світу”, сатани. Неодмінно потопаємо у бурхливих водах моря пристрастей світу цього з його пекельними проблемами в усіх сферах життя людини (жінка – життя, діти – плоди нашого життя, наші надбання) – проблемами у сфері здоров’я, матеріальними, сімейного життя, службовими тощо. – Авт.)
Тоді раб той упав до ніг, і вклонявся йому та благав: «Потерпи мені, – я віддам тобі все!» (Як тривога – то до Бога. Коли проблеми нашого життя, так би мовити, “беруть нас за горло”, коли ми починаємо “потопати”, – то волаємо до Господа: “Господи, спаси й помилуй! Помилуй і прости! Я буду ходити до церкви, молитися, буду правовірним християнином, почну нове життя, – тільки визволи мене від провини кривавої, прости гріхи мої вільні й невільні, свідомі й несвідомі, вирятуй мене із скрути моєї...”. – Авт.). І змилосердився пан над рабом тим, – і звільнив його, і простив йому борг.
А як вийшов той раб (як отримали полегшу, як минулася гроза, як відійшли тривоги. – Авт.), то спіткав він одного з своїх співтоваришів, що був винен йому сто динаріїв (борги ближніх наших нам є сміховинними у порівнянні із нашими боргами перед Господом. Але чи вміємо прощати? А, може, готові “витрясти душу” з боржників наших, які заборгували нам? Заборгували не тільки гроші чи якісь матеріальні речі, а в першу чергу духовні. Бо ми вважаємо усіх оточуючих боржниками своїми. Ми вимагаємо від них розуміння, терплячості, уваги, любові, толерантності, поваги. І, не отримавши усього цього одразу й сповна, – ладні силою домогтися свого. Проаналізуймо наші відносини з рідними, сусідами, друзями, знайомими, колегами по службі. Чи не проявляємо ми щодо них роздратування, нестриманості, духовного насильства, гнівливості, нетерпимості, нелюбовності? – О.В.). І, схопивши його, він душив та казав: «Віддай, що ти винен!» А товариш його впав у ноги йому, і благав його, кажучи: «Потерпи мені, – і я віддам тобі!» Та той не схотів, а пішов і всадив до в’язниці його (тут в’язниця – зв’язування духом агресії, духом насильства, егоїзму, владолюбства та нетерпимості. – Авт.), – аж поки він боргу не верне.
Як побачили ж товариші його те, що сталося, то засмутилися дуже, і прийшли й розповіли своєму панові, що було (тут “товариші” – не тільки дух обурення оточуючих, що волає до Господа, але й ангельські сили, які постійно присутні навколо нас у світі невидимому, що є “суть духи службові”. – Авт.). Тоді пан кличе його, та й говорить до нього: «Рабе лукавий, – я простив був тобі весь той борг, бо просив ти мене (просив, обіцяв іти дорогою праведності, обіцяв “навернутися й жити”. Але “Коли зробиш обітницю Богові, то не зволікай її виповнити... Краще не дати обіту, ніж дати обіт – і не сповнити!” (Еккл. 5.1-6). – Авт.). Чи й тобі не належало змилуватись над своїм співтоваришем, як і я над тобою був змилувався?» (Бо любов до Бога виявляється не в кількості поставлених перед іконою свічок, і не в глибині поклонів, а в любові до ближнього свого. Як молився блаженної пам’яті о. Олександр Мень у найкоротшій молитві своїй: “Господи, люблю Тебе! І ближнього свого заради Тебе!” – О.В.).
І прогнівався пан його, – і катам його видав, аж поки йому не віддасть всього боргу (видав на поталу проблемам світу, як сказано: “...віддати такого сатані на погибель тіла, щоб дух спасся Господнього дня!” (1Кор. 5.5). – Авт.). Так само й Отець Мій Небесний учинить із вами, коли кожен із вас не простить своєму братові з серця свого їхніх прогріхів” (Мф. 18.23-35).
БАГАТИЙ ЮНАК
В дванадцяту неділю по П’ятидесятниці читається у храмах Євангеліє від Матвія:
“І підійшов ось один, і до Нього (до Нього – до Христа) сказав: «Учителю Добрий, що маю зробити я доброго, щоб мати життя вічне?» Він же йому відказав: «Чого звеш Мене Добрим? Ніхто не є Добрий, крім Бога Самого. Коли ж хочеш ввійти до життя, то виконай заповіді». Той питає Його: «Які саме?» А Ісус відказав: «Не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не свідкуй неправдиво. Шануй батька та матір, і люби свого ближнього, як самого себе». Говорить до Нього юнак: «Це я виконав все. Чого ще бракує мені?» Ісус каже йому: «Коли хочеш бути досконалим, – піди, продай добра свої та й убогим роздай, – і матимеш скарб ти на Небі. Потому приходь та й іди вслід за Мною». Почувши ж юнак таке слово, відійшов, зажурившись, – бо великі маєтки він мав.
Ісус же сказав Своїм учням: «По правді кажу вам, що багатому трудно ввійти в Царство Небесне. Іще вам кажу: Верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Боже Царство ввійти!» Як учні ж Його це зачули, здивувалися дуже й сказали: «Хто ж тоді може спастися?» А Ісус позирнув і сказав їм: «Неможливе це людям, – та можливе все Богові! ” ( Від М атвія, 19 розділ, 16 – 26 вірші ).
Як часто ми, подібно отому євангельському юнакові, зухвало “рапортуємо” перед Господом. Як часто, торкнувшись тільки-но поверхні віри, виставляємо себе перед Богом і людьми безгрішними праведниками, мало не святими. Як часто під час сповіді на запитання священика: чи маєш які гріхи? – у відповідь лунає: ні, не маю в чому каятися. Я не вбиваю, не краду, не чиню перелюбу, шаную батька та матір. А до сповіді прийшов, аби повністю виконати букву обряду, і, отримавши дозвіл запричаститися, увійти в життя вічне...
Ми, як той багатий юнак, часто-густо маємо гордовиту сміливість перед Богом промовляти: “Це я виконав все. Чого ще бракує мені?” І Господь, висвітлюючи нашу недосконалість, іронічно відповідає: “О! То тобі вже мало що й зосталось здійснити, аби отримати життя вічне. Продай-но все, що ти маєш: хату, меблі, машину, а гроші роздай бідним... Або, якщо це завелика жертва для тебе, і важить більше вічного життя, то хоча б перерахуй свій місячний дохід на нужди хворих психлікарні, утриманців інтернату чи дитбудинку, а потім бери свій хрест і йди за Мною...” Чи не відійдемо й ми після таких слів від Господа в задумі? Чи не збагнемо, що насправді на першому місці в нашому житті можливо був не Господь, а таки матеріальне?
Цією статтею не закликаю я до продажу “маєтків” своїх (та й Господь зовсім не цього вимагає від нас), але кличу замислитись над тим, що, на жаль, часто так буває, що не небесні скарби ми збираємо собі в першу чергу, а земні. І таким чином, порушуємо уже найпершу заповідь закону Божого: “Хай не буде тобі інших богів переді Мною”. А відтак і другу: “Не роби собі подоби бога”. І третю: “Не призивай Ім’я Господа Бога твого надаремне”. Бо коли ми називаємо себе християнами, то повинні й жити так, як жив Христос, або хоч намагатися так жити. Приклади ж такого життя ми бачимо в церкві часів перших християн:
“І вони перебували в науці апостольській, та в спільноті братерській, і в ламанні хліба, та в молитвах.
І був острах у кожній душі, бо багато чинили апостоли чуд та знамен. А всі віруючі були вкупі, і мали все спільним. І вони продавали маєтки та добра, і всім їх ділили, як кому чого треба було. І кожного дня перебували вони однодушно у храмі, і, ломлячи хліб по домах, поживу приймали із радістю та в сердечній простоті, вихваляючи Бога та маючи ласку в усього народу. І щоденно до Церкви Господь додавав тих, які спаслися” (Дії святих апостолів, 2.42–47).
Чи живемо ми так? Чи дійсно перебуваємо постійно в науці апостольській? Чи справді живемо в спільноті братерській, як вчить нас Господь: “Нову заповідь Я вам даю: любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви. По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою” (Євангеліє від Івана, 13.34–35)? Чи виконуємо насправді цю Заповідь? А, може, поглиблюємо ганебний розкол у церкві, ділячи ризи Христові? А, може, розділилися на 1800 конфесій, кожна з яких називає себе християнською, але з ненавистю поглядає на усі інші? Чи спромоглися возлюбити брата свого, не кажучи вже про ворогів?
Чи дійсно перебуваємо постійно в ламанні хліба слова Божого, того хліба духовного, про який сказав Господь: “Я – хліб життя, хто до Мене приходить, – не голодуватиме він...” (Від Івана, 6.35). Чи Слово Боже на ділі стало настільною книгою нашого життя? Чи прокидаючись зі сну, відкриваємо Біблію з молитвою: Господи, навчи мене, як прожити цей день, виконуючи заповіді Твої? Чи відходячи до сну, відкриваємо ми побожно цю Книгу книг, звіряючи із нею прожитий день?
Чи молитва, постійне спілкування з Богом, є нормою нашого життя? Чи маємо острах у кожній душі? Чи дійсно страх Божий, страх засмутити Господа своїми учинками, присутній в наших серцях? А може, перед всевидючим оком Божим дозволяємо собі робити такі діла, які ніколи не зробили б перед простим смертним? Чи дійсно на першому місці у нас Господь?
Чи перебуваємо кожного дня “однодушно у храмі”? Чи перетворили серця свої на храм Божий, як пише апостол: “Чи не знаєте ви, що ви – Божий храм, і Дух Божий у вас перебуває? Як хто нівечить Божого храма, того знівечить Бог, бо храм Божий святий, а храм той – то ви!” (Перше послання апостола Павла до коринфян, 3.16–17). Чи перебуває в нас Дух Божий, дух любові? Чи не нівечимо ми цей храм, перетворюючи його на “вертеп розбійників” – печеру нелюбовності, агресії, гордині, жадібності, нечистоти та беззаконня?
І ось коли задамо ми собі усі ці запитання, а відтак і неупереджено, чесно відповімо на них, – тоді й зрозуміємо, що оповідь про багатого юнака – це оповідь не тільки для нас, але й про нас. Так! Для нас і про нас, що більше бажаємо земного, аніж небесного багатства, слова Господні: “Верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Боже Царство ввійти!” Для нас та про нас і ці рядки з книги Об’явлення святому апостолу Івану Богослову: “Ти кажеш: «Я багатий, і збагатів, і не потребую нічого (тут багатий на віру, на розуміння волі Божої, на праведність. – Авт.)». А не знаєш, що ти нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий!” (Об’явлення, 3.17).
Багатий юнак відійшов від Господа у зажурі. Замислімось і ми, але не відходьмо, а краще скиньмо з себе увесь тягар земної марноти, скиньмо з плеч своїх оті непід’ємні “тюки”, що заважають нам увійти до царства духовних Небес, та й поспішімо до тих “тісних воріт”, про які Господь: “Увіходьте тісними ворітьми, бо просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі, – і нею багато хто ходять. Бо тісні ті ворота, і вузька та дорога, що веде до життя, – і мало таких, що знаходять її...” (Від Матвія, 7.13–14).
ЗЛОЧИННІ ВИНАРІ
У неділю тринадцяту по П’ятидесятниці читається православними Євангеліє від Матвія:
“Послухайте іншої притчі. Був господар один. Насадив виноградника він, обгородив його муром, видовбав у ньому чавило, башту поставив, – і віддав його винарям, та й пішов. Коли ж надійшов час плодів, він до винарів послав рабів своїх, щоб прийняти плоди свої. Винарі ж рабів його похапали, – і одного побили, а другого замордували, а того вкаменували. Знову послав він інших рабів, більш як перше, – тай їм учинили те ж саме. Нарешті послав до них сина свого й сказав: «Посоромляться сина мого». Але винарі, як побачили сина, міркувати собі стали: «Це спадкоємець, ходім, замордуймо його, – і заберемо його спадщину!» І, схопивши його, вони вивели за виноградник його, та й убили. Отож, як прибуде той пан виноградника, що зробить він тим винарям? Вони [ первосвященики й старші народу] кажуть Йому: «Злочинців погубить жорстоко, виноградника ж віддасть іншим винарям, що будуть плоди віддавати своєчасно».
Ісус промовляє до них: «Чи ви не читали ніколи в Писанні: Камінь, що його будівничі відкинули, – той наріжним став каменем; від Господа сталося це, і дивне воно в очах наших!” (Мф. 21.33-42).
Така відома усім нам притча про злочинних винарів... І як просто, здавалося б, розкривається її зміст. Злочинні винарі, безумовно ж, – старозавітні книжники й фарисеї, архієреї й священики, яких поставив Господь піклуватись про виноградник Свій, церкву Божу. Їм доручив Він плекати та віддавати Богові приноси віри – плоди милосердя і богопізнання. Щедро насаджений був виноградник той словом Господнім. Щедро насаджений й міцно поставлений. Обгороджений камінним муром закону Божого, муром слова-віри-благодаті, святим муром надії, що захищає Церкву від усіх ворогів її внутрішніх й зовнішніх. Видовбав у ньому Господь чавило правдивого розуміння, престол суду Свого, яке вичавлює, відокремлює вино від мезги, виявляє чисте й нечисте, відсіває зерно від полови. Встановив і башту сторожову – висоти боговідання, висоти Духа, на яких поставлено священнослужителів, щоб пильно слідкували аби не закравсь до виноградника злодій, що входить не дверима праведного смирення, які є Христос, а перелазить через мур, порушуючи Божі заповіді.
Та не так сталося, як гадалося. Щойно віддалився Господар – увійшли між виноробів “вовки люті, що отари не щадять”. Із них самих і повстали ті мужі, що почали казати перекручене, аби тільки учнів тягнути за собою, аби привласнити собі отару Господню, виноградник Божий... (див. Дії 20.28-31).
І посилає Господь рабів Своїх – пророків, щоб домогтися плодів віри, щоб збудити від сну: “І ось тому посилаю до вас Я пророків, і мудрих, і книжників (тут книжники в позитивному значенні, знавці Слова по духу. – Авт.); частину їх ви повбиваєте та розіпнете (розіпнете на древі мудрувань людських, прибивши іржавими цвяхами насильства та користолюбства руки – діла, та ноги – ходу, розповсюдження істини. – Авт.), а частину їх ви бичуватимете в синагогах своїх (бичуватимете словами ненависті на своїх зібраннях. – Авт.), і будете гнати із міста до міста...” (див. Мф. 23.29-39).
Нарешті посилає Бог Сина Свого Єдинородного, “щоб кожен, хто увірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне” (див. Ів. 3.16). Та вони, схопивши, “вивели за виноградник Його”, відцурались Духа Христового, вивели з міста, з церкви, розіп’яли за брамами Єрусалиму, поза табором, поза Законом, беззаконно...
Насправді ми чудово розуміємо, що все, про що написано у Святому Письмі, написане не тільки для нас, але і про нас. Бо надто вже наївною була б спроба відсторонитися від цієї та й інших євангельських притч. Надто наївно вважати, що усе це написано просто про давні історичні події, які відбувалися 2000 років тому, і до нас стосунку не має... Має! Має відношення, і відношення безпосереднє. Бо усі події, змальовані в Святому Письмі, повторились і в наші дні. Бо усе повернулось на кола свої. Бо і в наші часи місця на сторожових вежах у церквах зайняли книжники й фарисеї, як і сказано: “На сидінні Мойсеєвім всілися книжники та фарисеї” (Мф. 23.2). Тільки уже фарисеї новозавітні, фарисеї сьогодення. Бо і в наші часи первосвященики та старші народу (народу віри, віруючих усіх конфесій), релігійні лідери духовного Ізраїлю, не віддають Богові належних Йому плодів. Не тече стрімким потоком з чавила Господнього променистий та чистий сік невипромінювання зла (церковною мовою – смирення), братньої любові, всепрощення і милосердя. Побиваються камінням (і не лише камінням слова, але й буквально) раби Господні – пророки (згадаймо хоча б долю блаженної пам’яті отця Олександра Меня).
Не соромляться й Сина Божого: вивели Дух Христів, Дух милосердя “за виноградник” – за межі храмів, за межі громад. Залишили “дім свій” порожнім, розіп’яли Христа в серці своїм. Відкинули камінь істини – святий камінь розуміння, скрижаль віри смиренної, що чинна любов’ю. Полюбили більше темряву, і приносять Богові “дикі ягоди” (див. Іс. 5).
І ляскають з амвонів і трибун, з кафедр і подіумів словесні бичі взаємної ненависті й агресії. І падають з покривлених злістю уст пихаті слова-стусани: “сектант”, “єретик”, “розкольник”, “піп”, “штунда”, “уніат”...
Отож, як прибуде Той Пан Виноградника, то що зробить він цим винарям?..
ЯК ТИ, ДРУЖЕ, ВВІЙШОВ СЮДИ?..
В неділю чотирнадцяту по П’ятидесятниці читаємо Євангеліє від Матвія:
“А Ісус, відповідаючи, знов почав говорити їм [ первосвященикам та фарисеям] притчами, кажучи: «Царство Небесне подібне одному цареві, що весілля справляв був для сина свого. І послав він своїх рабів покликати тих, хто був на весілля запрошений, – та ті не хотіли прийти. Знову послав він інших рабів, наказуючи: «Скажіть запрошеним: Ось я приготував обід свій, закололи бики й відгодоване, – і все готове. Ідіть на весілля!» Та вони злегковажили та порозходились, – той на поле своє, а той на свій торг. А останні, похапавши рабів його, знущалися та й повбивали їх. І розгнівався цар, і послав своє військо, – і вигубив тих убійників, а їхнє місто спалив. Тоді каже рабам своїм: «Весілля готове, але недостойні були ті покликані. Тож ідіть на роздоріжжя, і кого тільки спіткаєте, – кличте їх на весілля». І вийшовши раби ті на роздоріжжя, зібрали всіх, кого тільки спіткали, – злих і добрих. І весільна кімната гістьми переповнилась.
Як прийшов же той цар на гостей подивитись, побачив там чоловіка, в одежу весільну не вбраного, та й каже йому:«Як ти, друже, ввійшов сюди, не мавши одежі весільної?» Той же мовчав. Тоді цар сказав своїм слугам: «Зв’яжіть йому ноги та руки, та й киньте до зовнішньої темряви, – буде плач там і скрегіт зубів»... Бо багато покликаних, – та вибраних мало” (Мф. 22.1-14).
Притча про весільний бенкет в інтерпретації святого апостола Луки має назву притчі про багату вечерю (див. Лк.14.16-24). Але духовний зміст обох цих євангельських оповідей являється абсолютно ідентичним. Адже весілля Господа нашого Ісуса Христа, Бога Слова, Премудрості Божої та Церкви – це і є ота багата вечеря, що її спорядив Господь для вірних Своїх, і якою знехтували ті віруючі, але не вірні, які “ збагатіли , і нічого не потребують”, які вважають себе “багатими”, – багатими на віру, на праведність, на розуміння істини (див. Об. 3.17).Сьогодні я хочу висвітлити іще один цікавий аспект цієї притчі, а саме постать отого “чоловіка, що у весільну одежу не вбраний”, якого відкинув Господь...
Що об’єднує усіх тих “людей з роздоріжжя, злих і добрих”, яких закликали на весілля раби Божі? З яких роздоріж вони приходять до Господа? І де взявся у них той одяг, що виявився перепусткою на весільний бенкет? Дорога у біблійній мові – то життя, напрямок руху. Роздоріжжя, розпуття – це вибір, пошук правдивого шляху. Господь закликає тих, хто в цьому світі стоїть на розпутті, тих, хто шукає шлях істини, шлях правди. А відтак і є праведником, а отже, вдягнувся у весільну одіж праведності, адже біблійною мовою одяг – не що інше як праведність. Що ж таке праведність, і хто такий праведник? Праведник – це людина, яка: по-перше, шукає правду (стоїть на роздоріжжі, озирається у пошуках правдивого шляху). По-друге, це людина, яка знаходить правду, і знаходить її во Христі Ісусі, у вірі, що здійснюється любов’ю, як і сказав Господь: “Я – дорога, і правда, і життя” (Ів. 14.6). І, по-третє, це людина, яка іде цією дорогою правди! Іде, хоча й на перших кроках часто спотикається і падає. Іде, хоч на початку шляху її одяг праведності й заплямований гріхом, і брудний від частих падінь, як сказав пророк: “І стали всі ми, як нечистий, а вся праведність наша – немов поплямована одіж” (Іс. 64.6). Але “праведний сім раз впаде – та зведеться, а безбожний в погибель впаде!” (Прип. 24.16).
От у чому ключ! От чому серед покликаних і вибраних є як добрі, так і злі, як досконалі, так і поки що гріховні. Гріховні, але вже крокуючі дорогою правди, які вже ступили на шлях праведності, шлях смиренномудрості, великий шлях очищення, що веде у життя вічне, і зусиллями долають його. “Зміцняй стопи мої на дорогах Твоїх, щоб кроки мої не хиталися!” (Пс. 16.5). Бо “всі згрішили, і позбавлені Божої слави” (Рим. 3.23). Бо “Коли ж кажемо, що не маєм гріха, то себе обманюємо, і немає в нас правди!” (1Ів. 1.8).
Праведник – не означає безгрішний. Поділ на праведників і грішників – це поділ згідно з напрямком ходи. Куди йдеш? Камо грядеши?! – от основне питання, що визначає кінцевий результат: спасіння або загибель. Куди йдеш? Яку дорогу обрав на роздоріжжі життя свого? Чи з Єрихону в Єрусалим, з міста язичеського у місто правди? Чи від смерті до життя? Чи з гріховності до святості? Якщо так, – то амінь! Ти вбрався у весільну одіж і достойний сісти за весільним столом. Якщо ж ні, якщо ж прийшов ти сюди тільки для того, аби отримати суто матеріальні вигоди, стяжати лише матеріальні скарби, служити не Богові, а мамоні, іти з Єрусалиму до Єрихону, до лихої пожадливості та зажерливості, до нелюбовності, агресії, насильства, владолюбства й пустомовства, – то що ти робиш тут ? Чи думаєш “вхопити Бога за бороду”, занечистити Премудрість Божу духом насильства та користолюбства, всістися у храмі як Бог і за бога себе видавати? Надаремне призивати Ім’я Господнє і залишитись безкарним? Називатись християнином, будучи антихристом? Хочеш обманути Того, Хто є Всюдисущим і Всевідаючим? “Не обманюйтеся, – Бог осміяний бути не може” (Гал. 6.7).
Як ти, друже, ввійшов сюди?..
НАЙБІЛЬША ЗАПОВІДЬ
В неділю п'ятнадцяту по П’ятидесятниці читалося Євангеліє від Матвія:
“І спитався один із них [із фарисеїв], учитель Закону, Його [Ісуса] випробовуючи й кажучи: «Учителю, котра заповідь найбільша в Законі?» Він же промовив йому:«Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою». Це найбільша і найперша заповідь. А друга однакова з нею: «Люби свого ближнього, як самого себе». На двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять...” (Мф. 22.35-46).
Люби Господа Бога свого і ближнього свого, як самого себе – от найбільша Заповідь Божа! Як, здавалося б, просто: виконуй її – і будеш жити. Відкрий серце своє вірі, що чинна любов’ю, – і будеш щасливим! Та чи любимо? Чи живемо? Чи щасливі? “Ось нову заповідь Я вам даю: Любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви! По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою!” (Євангеліє від Івана, 13 розділ, 34-35 вірші). Отже, якщо не любимо – то ми не Його. А якщо не Його – то чиї? “Хто не зо Мною, той супроти Мене; і хто не збирає зо Мною, той розкидає” (Мф. 12.30). “Супроти”, “проти” грецькою мовою звучить як “анти” – анти Божі, антихристові, антихристи...
Чому ж так? Чому тисячі віруючих людей розбивають собі лоби об храмову підлогу, на кожному кроці кричать про свою віру, – а насправді є супротивниками Божими? Чому сучасний світ, який у більшості є релігійним, перетворився на справжнісіньке пекло, в якому князює “бог віку цього” – сатана, де постійно горить геєнський вогонь злоби й ненависті? Чому в християнських країнах щодень як не війни, то катастрофи, стихійні лиха, епідемії, злидні, усілякі біди та нещастя? Звідки це? Адже сказав Господь: “Я прийшов, щоб ви мали життя, і подостатком щоб мали” (Від Івана, 10.10). Чому ж не маємо? Бо “Погине народ Мій за те, що не має знання: тому, що знання ти відкинув, відкину й тебе…” (Книга пророка Осії, 4.6).
Третя заповідь Божа звучить так: “Не призивай Ім’я Господа Бога твого надаремно”. Одного разу я почув таку фразу від людини віруючої: “Я нікого не люблю, окрім Бога Самого!” “Як? – запитав я. – А ближнього свого? А братів по вірі?” (про любов до ворогів питати, зрозуміло, не було сенсу). “Нікого! Що є людина? Тлінь, злоба й нікчемність...” Знайомі слова? Знайомі думки? Та не поспішаймо обурюватися. Загляньмо спочатку у своє власне серце. Чи є там насправді любов? Чи готові твердо сказати: “Господи, люблю Тебе, і ближнього свого заради Тебе”? Чи справді ми любимо і ворогів своїх, не кажучи вже про братів? А може, просто декларуємо цю любов, устами своїми наближаючись до Господа, а серцем – будучи далеко від Нього? Адже дуже легко проголошувати: “я люблю всіх!” І дуже непросто полюбити любов’ю Христовою конкретних людей: заздрісного колегу по роботі, сусідку, яка постійно займається плітками, начальника-самодура, бездарних підлеглих, бомжа, якого завжди зустрічаєш біля входу до магазину, і від якого, м’яко кажучи, не зовсім приємно пахне, надокучливих жебраків, віруючих інших конфесій, що вірять не так як ти, взагалі людей, які мають погляди, не схожі із твоїми... Та що там казати! Чи любимо насправді найближчих своїх – членів своєї родини: дружину, батьків, тещу, свекруху? Чи не кричимо, бува, роздратовано на власних дітей?
