Текст книги "Ключ Давидів"
Автор книги: Олег Ведмеденко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц)
“Промовляйте до Ізраїлевих синів (тут “Ізраїль” – увесь народ віри), кажучи: Оце та звірина (оце та твар, те духовне створіння), що будете їсти зо всієї худоби, що на землі (“їсти” – тут приймати в себе, діяти так само):
Кожну з худоби, що має розділені копита, і що має копита роздвоєні розривом (тут – кожне створіння, яке різнить чисте від нечистого і святе від не святого, відчуває в членах своїх закон плоті, що суперечить закону розуму, і на цьому “стоїть” – див. Левіт, 10.10 та До Римлян, 7.23), що жує жуйку (що має “подвійне жування” – крізь букву проникає у внутрішнє, шукає істину, “розжовує”, досліджує Писання), – її будете їсти (приймати в серце своє, насичуватись духовним спілкуванням).
Тільки цього не будете їсти з тих, що мають розділені копита: ...свині, бо вона має розділені ратиці (духовна свиня також має в собі окрім закону плоті – закон ума, віру в Єдиного Бога), та жуйки не жує (та віра її зовнішня, поверхнева, власне не віра, а марновірство вкупі з обрядовірством, замішані на мудруваннях людських. Немає ні духовного розуміння, ні, відповідно, духовного відчуття. Не розжувала істину: “Бог є Смирення й Любов”, а відтак і про неї оце: “і біси вірять, але тремтять” – див. Якова, 2.19), – нечиста вона для вас” (Левіт, 11.1–8).
І, нарешті, хто ж оті пастирі, що пасуть на кручі самарійській, на висотах двовірства тих нещасних і сліпих (сліпих, бо не пізнали істини, не бачать, не відають Правди) духовних “свиней”?
Хто ті блудні сини, безпутні пастухи, які пасуть свиней “у далекому краї”, бездумно розтративши маєток свій (див. Від Луки, 15.11–32)?
Хто ті сліпі поводирі, про яких сказав Господь: “Це сліпі поводатарі для сліпих. А коли сліпий водить сліпого – обоє до ями (до моря пристрастей світу цього. – Авт.) впадуть” (Від Матвія, 15.14)?
Хто ті невсипущі Кайяфи, які женуть Христа, бояться Його, страшаться звільнення народу віри від бісів – духів злоби піднебесних неуцтва, страху, агресії, крикливства, сліпого послуху, з допомогою яких так легко керувати, а без яких не вимусиш фанатично хапатися за оружжя (див. Від Івана, 11.48)?
Хто винен у падінні народу віри від стану смиренних “овечок Господніх” до буйних духовних “свиней”? Як розпізнати?..
“По їхніх плодах ви пізнаєте їх...” (Від Матвія, 7.16)
“ХТО ПРАГНЕ, ХАЙ ПРИЙДЕ...”
У неділю шосту по П’ятидесятниці читається в храмах Євангеліє від Матвія:
“І, сівши до човна, Він (Христос) переплинув, і до міста Свого прибув. І ото, принесли до Нього розслабленого, що на ложі лежав. І, як побачив Ісус їхню віру (віру друзів, що принесли хворого), сказав розслабленому: «Будь бадьорий, сину! Прощаються тобі гріхи твої!» І ось, дехто із книжників стали казати про себе: «Він богозневажає». Ісус же думки їхні знав і сказав: «Чого думаєте лукаве в серцях своїх? Що легше, – сказати: Прощаються тобі гріхи, чи сказати: Уставай та ходи? Але, щоб ви знали, що прощати гріхи на землі має владу Син Людський, – тож каже Він розслабленому: Уставай, візьми ложе своє, та й іди у свій дім!» Той устав і пішов у свій дім. А натовп, побачивши це, налякався, – і славив Бога, що людям Він дав таку владу!..” (Мф. 9 розділ, 1-8 вірші).
Розглянемо цю євангельську подію, піднімаючись від букви оповіді до духовної символіки її.
У даному випадку ми спостерігаємо приклад духовної немічності, параліч людської волі. Нещасний розслаблений знаходився уже в такому стані, коли не мав сили ні рухатись, ні діяти, ні говорити. Його принесли до Ісуса чотири друга (див. паралельні місця Біблії – Євангеліє від Марка, 2.1-12; Від Луки, 5.17-26). І по вірі цих друзів Господь уздоровив його!
Ця євангельська подія має глибоке духовно-символічне значення. Розслабленість духовна є однією з найбільших хвороб людства. Це вид біснування, коли бездуховність являється поживним середовищем для розмноження у полі людських сердець різноманітних бісів (латиною “бестія” – звірина), або інакше демонів – службових духів ангела зла (сатани), “духів злоби піднебесних”. Ці “звірі польові”, найхитріший серед яких сам диявол, “змій стародавній”, – опановують бездуховною людиною і роблять її своїм рабом, як і сказано: “Бо хто ким переможений, той тому й раб” (Друге соборне послання апостола Петра, 2 розділ, 19 вірш); “Кожен, хто чинить гріх, той раб гріха” (Від Івана, 8.34). Біси – це ніщо інше, як наші людські пристрасті, лихі бажання, керовані “законом плоті” – плотським лукавим розумом людини, проявом вселенського духа злоби. Вони руйнують душу, пригнічуючи, поневолюючи розум, волю та емоції людини – те, власне, з чого і складається душа. І коли воля повністю контролюється цим “звіринцем” пожадливостей людської плоті – тоді й настає духовна хвороба, назва якій “розслабленість” (зазначу, що Біблія – книга насамперед духовна. І мова тут саме про духовну розслабленість, параліч волі, який є причиною усіх інших, в тому числі й фізичних хвороб людини).
Людина, яка страждає духовним паралічем, може це усвідомлювати і бажати зцілитися, змінити своє життя, вийти з-під влади демонської, як про це сказано в оповіданні про розслабленого біля купальні Віфесда (див. Ів. 5.2-15). Кожен з нас або відчував таку розслабленість на собі, або спостерігав її серед оточуючих. Людина усвідомлює гріховність свого буття. Розуміє всю пагубність поганих звичок, пожадливостей плоті, злих вад свого характеру, які володіють нею. Але через параліч душі – розслаблення волі – не знаходить в собі внутрішніх сил для того, аби обірвати цей порочний ланцюг гріха, вийти з країни духовного рабства, встати на ноги й почати нове життя.
У даному випадку Євангелія розкриває нам найважчу форму духовної розслабленості – стан, коли вже зникає сама надія на зцілення, гасне бажання духовно оскопляти себе від плодів плоті, від плотських вад, від “лихої пожадливості та зажерливості, що вони ідолослуження” (див. Послання апостола Павла до колосян, 3.5), від звірячої своєї гордості, нелюбовності та агресивності.
В Євангелії від Матвія читаємо: “Бо бувають скопці, що з утроби ще матерньої народились так; є й скопці, що їх люди оскопили, і є скопці, що самі оскопили себе ради Царства Небесного. Хто може вмістити – хай вмістить” (Мф. 19.12).
У буквальному розумінні тут мова може йти про чернецтво, про утримання від усього мирського, в тому числі й від подружнього життя. В духовному ж розумінні ці вірші є значно глибшими. Мова тут – про повне духовне обрізання негативного в людині. І є люди, які по благодаті Божій народжуються до святості, з дитинства живуть побожним життям (не останню роль тут відіграє спадковість – генетично затверджений “багаж праведності”, накопичена й примножена з роду в рід Господня милість благословляючим Його (див. Вихід, 20.5-6)). Є й такі, що “самі себе оскопляють ради Царства Небесного”, тобто зусиллями досягають царства Божого: працюючи над собою, плекаючи у серці своїм “віру, що чинна любов’ю”, ділами благочестя стверджуючи її. А є й такі, як оцей розслаблений, які потребують, щоб над їх уздоровленням попрацювала Церква, щоб їх до Господа принесли друзі, щоб ці друзі – самі віруючі й вірні – приклали до них свої руки, взяли їх на руки (руки біблійною мовою – то діла), духовно “оскопили” їх, приклали зусилля, аби ці заблукалі овечки знайшли дорогу до свого Пастиря.
Такими друзями були ангели Божі, що силою, власними зусиллями вивели сім’ю Лота з приреченого на знищення, занечищеного, проклятого Содому. У книзі Буття читаємо: “А коли зійшла світова зірниця, то ангели приналягли на Лота, говорячи: «Уставай, візьми жінку свою та обох дочок своїх, що знаходяться тут, щоб тобі не загинути через гріх цього міста». А що він вагався (духовна розслабленість. – Авт.), то ті мужі – через Господню до нього любов – схопили за руку його, і за руку жінки його, і за руку обох дочок його, (знову-таки “руки” – діла), і вивели його, і поставили поза містом” (Буття, 19.16).
Такими друзями можемо стати й ми з вами, якщо не пройдемо повз нещасних розслаблених, які знаходяться у темряві зовнішній цього занечищеного світу, який і є духовним Содомом – у темряві незнання Бога, холоді зневіри, в стані біснування бездуховності. Якщо прикладемо свої руки, прикладемо власні зусилля, аби принести страждаючих від духовного паралічу до чистого джерела милосердя й богопізнання (Віфесда єврейською – “Дім милосердя”), до тієї живої води слова Божого, що дає віру, яка “від слухання, а слухання – через слово Христове” (До римлян, 10.17). До того Вчення, про яке “Дух і Невіста (“Невіста” біблійною мовою – Церква. – Авт.) говорять: «Прийди!» А хто чує, хай каже: «Прийди!» І хто прагне, хай прийде, і хто хоче, хай воду життя бере дармо...” (Об’явлення, 22.17).
ЧАС ГОВОРИТИ
У сьому неділю по П’ятидесятниці читаємо Євангеліє від Матвія:
“Коли ж Ісус звідти вертався, ішли за Ним два сліпці, що кричали й казали: «Змилуйся над нами, Сину Давидів!» І коли Він до дому прийшов, приступили до Нього сліпці. А Ісус до них каже: «Чи ж вірите ви, що Я можу в чинити оце?» Говорять до Нього вони: «Так, Господи». Тоді Він доторкнувся до їхніх очей і сказав: « Х ай станеться вам згідно з вашою вірою!» І відкрилися очі їм. А Ісус наказав їм суворо, говорячи: «Глядіть, – щоб ніхто не довідавсь про це!» А вони відійшли та й розголосили про Нього по всій тій країні.
Коли ж ті виходили, то ось привели до Нього чоловіка німого, що був біснуватий. І як демон був вигнаний, німий заговорив. І дивувався народ, і казав: «Ніколи таке не траплялося серед Ізраїля!» Фарисеї ж казали: «Виганяє Він демонів силою князя демонів».
І обходив Ісус всі міста і оселі, навчаючи в їхніх синагогах, та Євангелію Царства проповідуючи, і вздоровляючи всяку недугу та неміч усяку” ( Від М атвія, 9 розділ, 27-35 вірші ).
Нам, служителям Нового Заповіту, ясно, що ті уздоровлення, які буквально сталися близько 2000 років тому, були записані в книгу насамперед для того, аби ми поглянули на них духовними очима, висвітлили через призму тих чудес наше сьогоднішнє життя – життя кожного з нас зокрема, а також суспільства і церкви в цілому.
Кого Господь зціляв у першу чергу? Народ Ізраїля, народ Божий, народ віри. І якщо ми є віруючими людьми то, відповідно, усе написане стосовно народу Ізраїля стосується й Ізраїля духовного – нас з вами, спадкоємців по благодаті Христовій Авраама, Ісака та Якова. Тож погляньмо на себе очима “здатних служителів Нового Завіту”, і спитаймо себе: чи бува не нагадуємо й ми часто-густо отих двох сліпців? Чи не страждаємо й ми духовною німотою, яка є наслідком бездуховності, біблійною мовою – біснування?
Два сліпці, що про них йдеться в Євангелії, символізують собою духовну сліпоту. Коли ми не просвічені світлом істини, не бачимо дороги до духовного царства (читай – до щастя), то нагадуємо отих двох сліпців. Двох тому, що щастя – це найповніше задоволення насамперед духовних, також і фізичних, матеріальних потреб людини. Сьогодні ж як фізична, так і духовна сфери життя людства (яке, до речі, у переважній більшості являється номінально віруючим, офіційно належить до тієї чи іншої конфесії) – знаходяться у сліпоті.
Ця духовна сліпота особливо гостро проявляється саме в сучасному духовному Ізраїлі – в сьогочасній номінальній церкві, церкві останнього періоду, зображеній у книзі Об’явлення святому апостолу Івану Богослову в образі Лаодикійської церкви – останньої з семи церков (див. Об’явлення, 3.14-22). Зокрема в 17-18 віршах цього розділу сказано: “Бо ти кажеш: «Я багатий, і збагатів, і не потребую нічого (тут багатий на віру, на бачення істини, на розуміння волі Божої. – Авт.)». А не знаєш, що ти нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий...” Кожна конфесія сьогодні пишномовно проголошує свою монополію на істину в останній інстанції, кожна ставить свої догмати (грецькою “догмат” – визначення істини) на перше місце, з презирством поглядаючи на інших; кожна закликає: “Прийдіть до нас, ми навчимо вас правди!” Однак самі будучи сліпцями не розуміють, що правда полягає в смиренні й любові; що істина – в одному слові: “Возлюби!” І хто не має цієї любові, хто не прозрів – той приречений брести позаду Христа й волати: “Господи, помилуй!”, “Боже, будь милостивий до нас!”, “Змилуйся над нами, Сину Давидів!..”
Що хочеш від Господа, о роде невірний й розбещений? Що вам іще дати? – запитує Господь. Я віддав вам найдорожче – Своє життя, вмерши за вас на хресті. “Так-бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне” (Євангеліє від Івана, 3.16). “Життя ж вічне – це те, щоб пізнали Тебе, Єдиного Бога Правдивого, та Ісуса Христа, що послав Ти Його” (Від Івана, 17.3). Замість того, щоб кричати як ті сліпці – увійдімо в дім серця свого разом з Ісусом, відкриймо двері сердець наших, зробивши їх храмами Божими (див. Перше послання апостола Павла до коринфян, 3.16). Бо стоїть Господь під дверима сердець наших і стукає: “Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду...” (Об’явлення, 3.20). Зробімо свій дім, серця свої, домом Господнім (див. Від Матвія, 9.28), і станеться нам згідно з нашою вірою. І очі відкриються нам, “і пізнаємо правду, – і правда нас вільними зробить!” (Від Івана, 8.32). І перестанемо бути сліпцями, що ведуть їх сліпі поводатарі, і не впадемо разом із ними до ями (див. Від Матвія, 15.14).
Рідною сестрою духовної сліпоти являється духовна німота. Саме про цю німоту, що походить від духовного біснування, від внутрішньої бездуховності, повістують 32-34 вірші Євангелія від Матвія. Хто ж той “чоловік німий”, якого необхідно привести до Христа, до Бога-Слова, до Слова Божого, аби він нарешті заговорив? Хто той нещасний, що йому біс бездуховності загородив уста? Це той-таки літеплий релігійний світ, який пишається своїм багатством, та не володіє головною цінністю – насамперед первородним, духовним Словом. “Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово...” (Від Івана, 1.1). Не володіє тому, що не знає. А не знає тому, що не хоче знати як фарисей, якому дорожча його “лисяча нора” обрядовірства. Або дивиться і не бачить, слухає і не розуміє, а відтак і не сприймає слова Божого по духу, і не проповідує належним чином як книжник, що йому миліше рідне “пташине гніздо” догматизму. Гадає, що знає, а насправді знаходиться під дією омани, і з усякою обманою неправди гине, бо “любові правди вони не прийняли, щоб їм спастися” (Друге послання до солунян, 2.1-12).
“Коли б знали ви, що то є: «Милості хочу, а не жертви”, – промовляє Христос до фарисеїв від релігії (див. Від Матвія, 12.7). Милосердя і богопізнання – ось чого насправді чекає від нас Господь, ось що має лежати на серці кожного, хто називає себе християнином. Милосердя й богопізнання – саме про це повинні б повідати духовні пастирі, “бо уста священика знання стережуть, та Закона шукають із уст його, бо він ангел Господа Саваофа (“ангел” – грецькою “вісник”. – Авт.)” (Малахії, 2.7), та “чим серце наповнене, про те говорять уста” (Від Матвія, 12.34). Про це має кричати пророк Йона в духовній Ніневії світу цього...
Та мовчить “чоловік німий”. Мертва тиша бездуховності панує в дитячих садочках, школах, вищих учбових закладах. Радіо– і телеефір заполонили секс, насильство та користолюбство. Книжкові полиці вгинаються від криваво-еротичного чтива. Підручник з магії придбати легше, аніж “Добротолюбіє” чи твори Григорія Богослова, Григорія Ниського, Василя Великого, Орігена, Кирила Олександрійського, Григорія Сковороди. Газети усе більше “жовтішають” від гонитви за сумнівними сенсаціями: рейтинг, людові подобається... Навіть у храмах – осередках духовності – проповіді Слова Божого приділяється мінімум часу.
Хіба можна назвати богопізнанням п’ятихвилинне казання під час літургії один раз на тиждень? Хіба не є свідченням духовної німоти відсутність на церковних приходах недільних шкіл для дітей та біблійних курсів для дорослих? Хіба зовнішнє, обрядове служіння, символіки якого в більшості своїй ні священики, ні миряни не розуміють, не перетворилось у спілкування німого “на мигах”? Де церковна дисципліна перших християн? Де голос пастирів, покликаних “в’язати й рішити”? Чи не пора вже відкривати уста?!
“Кричи на все горло, не стримуйсь, свій голос повищ, мов у сурму, й об’яви ти народові Моєму про їхній переступ...” (Ісаї, 58.1).
“Час говорити...” (Екклезіаст, 3.7).
ХЛІБ ЖИТТЯ
Восьма неділя по П’ятидесятниці знаменується читанням Євангелія від Матвія:
“І, як вийшов Ісус, Він побачив багато народу, – і змилосердивсь над ними і їхніх слабих уздоровив. А коли настав вечір, підійшли Його учні до Нього й сказали:«Тут місце пустинне, і година вже пізня; відпусти народ, – хай по селах розійдуться, і куплять поживи собі». А Ісус їм сказав: «Непотрібно відходити їм, – нагодуйте їх ви!» Вони ж кажуть Йому: «Не маємо чим тут, – тільки п’ятеро хліба й дві риби». А Він відказав: «Принесіть Мені їх сюди». І, звелівши натовпові посідати на траві, він узяв п’ятеро хліба й дві риби, споглянув на небо, поблагословив й поламав ті хліби, і дав учням, а учні народові. І всі їли й наситились, а з кусків позосталих назбирали дванадцятеро повних кошів... Їдців же було мужа тисяч із п’ять, крім жінок і дітей.
І зараз звелів Ісус учням до човна сідати, і переплисти на той бік раніше Його, аж поки народ Він відпустить” ( Євангеліє від Матвія, 14 розділ, 14-22 вірші ).
Що символізує це нагодування п’яти тисяч народу п’ятьма хлібами й двома рибами? Чому саме п’ять тисяч народу? Чому п’ятьма хлібами? Чому двома рибинами?.. І що таке “хліб” у біблійній мові? І що – “риба”?
Ми з вами знаємо, що кожна буква, кожен значок Писання має дуже велике значення, як і сказав Господь: “Доки небо й земля не минеться – ані йота єдина (йота – найменша буква єврейського алфавіту, як у нас апостроф. – Авт.), ані жоден значок із Закону не минеться...” (Від Матвія, 5.18).
Чому таке велике значення приділяє Ісус букві Біблії? Тому що за кожною буквою, за кожним значком Святого Письма лежить глибокий духовно-символічний зміст. Святий Григорій Ниський так каже про символіку Писання: “Якщо зняти тілесний покров слова – те, що залишиться, є Господь, Життя і Дух”. Тож знімімо цей таємничий покров, і пориньмо крізь букву у дух сьогоднішнього Євангелія...
Що таке “хліб” у біблійній мові? Сказав Господь: “Пожива Моя – чинити волю Того, Хто послав Мене...” (Від Івана, 4.34). Хліб – це здійснення волі Божої, віра, яка від слухання живого та діяльного Слова, що подає нам Небесний Отець. Це і є той “хліб наш насущний”. Насущний – тобто щоденно необхідний для нашої сутності, для усього нашого єства. Цей хліб зміцнює наші духовні сили, утверджує нашу ходу до царства Божого, царства благодаті; звичайною мовою – до щастя. А хода ця дає нам задоволення усіх наших потреб – як духовних, так і фізичних, матеріальних: “Шукайте ж найперше Царства Божого й правди Його, – а все це вам додасться” (Від Матвія, 6.33).
Шукайте найперше правди Його! Правда Божа, слово Боже, віра свята – це і є той найперший, найнеобхідніший нам хліб. Про цей хліб життя звіщає нам і Євангеліє від Івана:
“Мій Отець дає вам хліб правдивий із неба, – говорить Христос, – бо хліб Божий є Той, Хто сходить із неба й дає життя світові (тобто Бог-Слово, Ісус Христос, Слово Боже, від якого віра і благодать. – Авт.)” (Від Івана, 6.33).
“Я – хліб життя. Хто до Мене приходить, – не голодуватиме він (не голодуватиме духовно, бо знайде благословенне “пасовисько благодаті”. – Авт.), а хто вірує в Мене – ніколи не прагнутиме (бо отримає живу воду вчення Христового, вчення смирення, – те новозавітне “вино”, що змінює розум людини і звеселяє серце праведника. – Авт.)” (Від Івана, 6.35).
“Я – хліб життя!.. Я хліб живий, що з неба зійшов: коли хто споживатиме хліб цей, той повік буде жити. А хліб, що дам Я, то є тіло Моє (тобто вчиниться тілом Церкви святої, божественним станом праведності. – Авт.)” (Від Івана, 6.48-51).
“Як живий Отець послав Мене, і живу Я Отцем, так і той, хто Мене споживає, і він житиме Мною. То є хліб, що з неба зійшов... – хто цей хліб споживає, той жити буде повік” (Від Івана, 6.57-58).
“Хто тіло Моє споживає та кров Мою п'є, той в Мені перебуває, а Я в ньому...” (Від Івана, 6.56)
Як бачимо, якщо ми приймаємо хліб виконання волі Божої (практика віри) в своє єство, в свою плоть (їмо його, реалізовуємо слово Боже, звершуємо, втілюємо волю Божу у своїй плоті), – тоді цей благословенний “хліб життя” стає плоттю Христовою, тілом Христовим, праведністю Христовою в нас. І якщо ми приймаємо в свою кров, в своє життя (кров символізує життя: “бо душа [життя] тіла – в крові вона” – див. Левіт, 17.11) новозавітне вино вчення Господнього (вино це теорія – тут правильно, по духу розуміємо, і безстрашно сповідуємо Слово), то благословенне це “вино” стає кров’ю Христовою в нас. Таким чином, ми з’єднуємось з тілом і кров’ю Господніми, стаємо причасниками теорії і практики спасіння. А це і є духовне причастя тіла й крові Христових, що через них і в них – благодать Святого Духа.
Отепер нам зрозуміліше: який то “хліб” Христос “поблагословив, поглянувши на небо”. Тут Небо – сфера Духа, воля Божа, божественна твердь Закону, відділяюча живу воду вчення Господнього – вчення смирення й любові – від доктрини гордині та нелюбовності “духів злоби піднебесних”. (Тому й “піднебесні”, що не дотягують до цього Неба – див. Буття, 1.6-8.) Тепер бачимо, який “хліб” Він “поламав і дав учням, а учні – народові”.
Далі з’ясуймо: що то за “рибу” пропонує нам Господь? Риба у біблійній мові – то душа людська, людина. Сказав Христос Петрові й Андрієві, що рибалками були: “Ідіть за Мною, – Я зроблю вас ловцями людей!” (Від Матвія, 4.19). Хліб без риби може видатися прісним; риба ж – дає смак...
Коли виловлюється ця риба, спасаються душі людські з духовного моря світу цього, з “житейського моря, схвильованого спокус бурею” неводом проповіді Євангелії, мереживом місійної праці посланців Господніх. І коли “спечеться” вона на вогні Слова Божого, бо наш Бог – то “палючий вогонь” (див. Послання апостола Павла до Євреїв, 12.29). Або коли “зав’ялиться” під Сонцем Правди, як сказано: “А для вас, хто Ймення Мого боїться, зійде Сонце Правди та лікування в проміннях Його” (Малахії, 4.2). Тоді ті, хто бачить це лікування, отримують духовну радість, “смакують” спеченою рибкою спасенної, просвітленої людської душі. І оцю-то радість, оцю смачну поживу подав Господь народові – радість власного спасіння, та радість від прийняття до громади вірних новонаверненої, спасенної людини.
Чому риби саме дві? Бо число “два” у біблійній мові символізує двояку натуру людини – духовну та плотську, душу і тіло. І зцілення вогнем благодаті, “вірою, яка від слухання”, відбувається як на рівні тіла, так і духа. Бо “Боже Слово живе та діяльне, гостріше від усякого меча обосічного (меч двосічний – гострий з обох сторін, розтинає, лікує як тіло, так і душу. – Авт.)” (До Євреїв, 4.12).
І, нарешті, чому саме п’ять хлібів на п’ять тисяч люду? Число “п’ять” в Біблії означає людські чуття. П’ять чуттів дав нам Господь: зір, слух, нюх, смак і дотик. І саме через ці п’ять “входів” і проникають в нас спокуси світу цього. І ці-то п’ять найбільше й потребують зцілення. На цих “п’яти ґанках” лежить біля купальні Віфесда “багато слабих, сліпих, кривих, сухих”, чекаючи зцілення (див. Від Івана, 5.2-3). І нема в них іншого Лікаря, окрім Господа нашого Ісуса Христа. І немає інших Ліків...
ЧОГО УСУМНИВСЯ?
У дев’яту неділю по П’ятидесятниці звучить у церквах Євангеліє від Матвія:
“І зараз звелів Ісус учням до човна сідати, і переплисти на той бік раніше Його, аж поки народ Він відпустить. Відпустивши ж народ, Він на гору пішов помолитися на самоті; і як вечір настав, був там Сам. А човен вже був на середині моря, і кидали хвилі його, бо вітер зірвавсь супротивний. А о четвертій сторожі нічній Ісус підійшов до них, ідучи по морю. Як побачили ж учні, що йде Він по морю, то настрашилися та й сказали: «Мара!» І від страху вони закричали... А Ісус зараз до них озвався й сказав: «Заспокойтесь, – це Я, не лякайтесь!»
Петро ж відповів і сказав: «Коли, Господи, Ти це, то звели, щоб прийшов я до Тебе по воді». А Він відказав йому: «Іди». І, вилізши з човна, Петро став іти по воді, і пішов до Ісуса. Але, бачачи велику бурю, злякався і зачав потопати, і скричав: «Рятуй мене, Господи!»... І зараз Ісус простяг руку й схопив його, і каже до нього: «Маловірний, чого усумнився?» Як до човна ж вони ввійшли, буря вщухла. А приявні в човні вклонились Йому та сказали: «Ти справді Син Божий!»
Перепливши ж, вони прибули в землю Генісаретську” (Мф. 14.22-34)
О, як часто човен нашого життя потрапляє в цю бурю! Як часто він знаходиться “вже на середині моря” пристрастей людських, у самій гущавині бурхливих вод цього світу (адже море або води в біблійній мові – “то народи та люди, і племена та язики”, – див. Об. 17.15). Як часто нас оточує ніч незнання Бога, морок небачення світла істини – морок, в якому царює “князь світу цього”, “князь темряви”, вселенський “дух злоби піднебесний”, що диявол він і сатана. Як часто цей злий дух піднімає страшний супротивний вітер, що чинить опір нашому просуванню уперед, “на той бік”, в Небесне царство свободи духа, противиться нашому наближенню до щастя (“сатана” = супротивник). Як часто важкі життєві хвилі кидають кораблик нашого життя ніби тріску, загрожуючи втопити його, розбити об підводні рифи спокус світу цього, затягнути у безодню гріха. Як часто страх страждань і смерті запаморочує наш мозок, і нам хочеться кричати від безвиході! Хто з нас не відчував того застеляючого очі жаху, коли ти навіть не в стані відрізнити погибельного подиху пекла від очищаючого вогню Господнього, і не кричав у розпачі: “Мара!” Та якщо збережена віра жива неушкодженою, якщо у найскладнішій ситуації нашого життя ми все ж таки тримаємось за спасенний той якір, то обов’язково озветься до нас Ісус: “Заспокойтесь, – це Я, не лякайтеся!..”
Христос завжди біля нас, Він постійно біля дверей серця нашого. І стукає в них, щоб увійти в дім і принести з Собою мир і радість, щоб увійти в човен та вгамувати бурю. Господь каже нам: Не бійтесь! Я світ переміг. “Страждання зазнаєте в світі, – але будьте відважні: Я світ переміг!” (Ів. 16.33). “Більший бо Той, Хто в вас, аніж той, хто в світі” (1 Ів.4.4). “Моє Царство не із світу цього...” (Ів. 18.36).
Ми не із світу цього. Ми, хто назвався святим іменем християнина. Ми, хто іменує себе учнями Христовими. Ми не від світу. Вірніше, повинні бути не від світу. Повинні іти по хвилях світу цього, і не потопати у ньому. Та чи так це насправді? Чи дійсно не потопаємо? Чи спромоглися зробити по цьому морю хоча б декілька вільних кроків?
“Коли, Господи, Ти це, то звели, щоб прийшов я до Тебе по воді”, – благає Петро. І що ж відповідає Ісус? Одне тільки слово – “Іди!” Це слово прозвучало дві тисячі років тому. Це слово звучить і сьогодні для кожного з нас: “Іди!” Іди і не бійся. Твердо ступай по нестійкій поверхні, розбризкуючи в сторони оману багатства віку цього, відмітаючи лиху пожадливість та зажерливість, що суть ідолослуження. Іди, піднявшись над найвищими хвилями людських пристрастей. Більш за все, що стережеться, охороняючи віру в серці своєму... Іди.
Та чи йдемо?.. Які, здавалося б, легкі перші кроки. Але за першими кроками підступно у серце закрадається страх, невірство. Чи дійду? Чи зможу? Чи вистачить сили?.. Вірую, Господи, поможи недовірству моєму! “Але, бачачи велику бурю, злякався і почав потопати, і скричав: «Рятуй мене, Господи!»... І зараз Ісус простяг руку й схопив його, і каже до нього: «Маловірний, чого усумнився?”
“Чого усумнився, маловірний?” – питає нас Господь. Чого налякали вас гори проблем, що їх нагромаджує навколо вас світ? Ці гори не для вас! Вони не повинні тяжіти над вами! Не повинні тиснути на вас своїм сатанинським ярмом! Їхнє місце у морі світу цього. Хай воно поглинає ці “гори”. Хай воно ковтає ці проблеми. А ви – не від світу. Ви – діти віри! “Майте віру Божу! По-правді кажу вам: Як хто скаже горі цій: «Порушся та й кинься до моря», і не матиме сумніву в серці своїм, але матиме віру, що станеться так, як говорить, – то буде йому!” (Мк. 11.23)
Маловірство – ось причина всіх наших проблем.
Якось привів батько до Ісуса свого тяжко хворого сина зі словами: “Коли можеш Ти, то змилуйсь над нами, і нам поможи!” Ісус же йому відказав: “Щодо того твого «коли можеш» – то тому, хто вірує, все можливе”. Зараз батько хлоп’яти із слізьми закричав і сказав: “Вірую, Господи, – поможи недовірству моєму!” І Ісус вигнав біса з дитини, але батькові відповів: “О роде невірний і розбещений, доки буду Я з вами? Доки вас Я терпітиму?” (див. Мф. 17.14-18; Мк. 9.17-29; Лк. 9.38-42).
О роде невірний й розбещений! – промовляє Господь і до нас з вами. – Доки вас Я терпітиму?..
Чого усумнився?
ПЕКЕЛЬНИЙ ВОГОНЬ
В десяту неділю по П’ятидесятниці читаємо Євангеліє від Матвія:
“І як вони до народу прийшли, то до Нього один чоловік приступив, навколішки впав перед Ним, і сказав: «Господи, змилуйсь над сином моїм, що біснується у новомісяччі, і мучиться тяжко, бо почасту падає він ув огонь, і почасту в воду. Я його був привів до учнів Твоїх, – та вони не могли вздоровити його». А Ісус відповів і сказав: «О, роде невірний й розбещений, доки буду Я з вами? Доки вас Я терпітиму? Приведіть до Мене сюди його!» Потому Ісус погрозив йому, і демон вийшов із нього. І видужав хлопець тієї години!
Тоді підійшли учні на самоті до Ісуса й сказали: «Чому ми не могли його вигнати?» А Він їм відповів: «Через ваше невірство. Бо по правді кажу вам: коли будете ви мати віру, хоч як зерно гірчичне, і горі оцій скажете: «Перейди звідси туди», то перейде вона, і нічого не матимете неможливого! Цей же рід не виходить інакше, як тільки молитвою й постом...” (Від Матвія, 17 розділ, 14 – 23 вірші).
Біблія – книга пророцька. Усі події – чи то історичні, чи інші, що зображені в ній, – мають важливий духовний зміст для сьогодення. І цей пророчий, символічний зміст розкривається як стосовно усієї церкви, усього людства, так і стосовно кожного із нас зокрема. Сьогоднішня оповідь про нещасного біснуватого сновиду також відноситься до нас з вами безпосередньо. Але щоб збагнути це, необхідно підняти свої духовні очі від землі до Неба. Від приземленого, зашореного матеріальними проблемами мислення – до висот духовності. Від дольного – до горнього. Поглянути на себе з цієї висоти. І тоді відкриється істина. Як сказав пророк Захарія: “Звів я очі свої, та й побачив...” (Захарії, 6.1). Чи не нагадуємо ми, бува, отого хворого хлопця? Чи наша віра, наше розуміння, життя не мучаться тяжко? Чи не падаємо й ми то у “вогонь”, то у “воду”?
