Текст книги "Ключ Давидів"

Автор книги: Олег Ведмеденко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)

Сіє Сіяч... Звучить Голос Божий у кожному із нас, якщо щемить серце від сліз скривдженої кимсь дитини, якщо стискається воно, коли бачимо, як проїжджою частиною вулиці самотньо шкандибає нікому не потрібна стара бабця невідомо звідки і невідомо куди. Якщо не полишає відчуття дискомфорту та роздратування на самого себе за те, що пройшов повз жебрака й нічого не подав у простягнуту руку, бо “багато ж їх розвелось”... Господь промовляє до нас через посольство Своє в людині – совість нашу...

Сіє Сіяч... Лине Слово Його зі сторінок Святого Письма, з амвонів церков, із вжитої кимсь біблійної цитати, із випадково почутого краєм вуха уривку проповіді по радіо чи телебаченню. Господь промовляє через Слово Своє...

Сіє Сіяч... Та чи чуємо? Чи розм’якшили ґрунт поля сердець своїх, чи розслабили зсудомлені страхом й злостивістю м’язи? Чи відчули тихе замилування, щем, сльози жалості, бажання пригорнути, сердечне розчулення, зворушення, благоговіння, духовний трепет? А, може, серця наші подібні до битого шляху, щільно утоптаного кіньми агресивності, чобітьми войовничості, що здійняли куряву ненависті та нетерпимості, за якою хіба розгледиш якусь там бабусю?..

А, може, подібні вони до поля кам’янистого, що усе ж таки має прошарок родючий, і сприймає Слово? І радієм ми цьому, й пишаємось, ба, навіть не проти і похвалитися отими живими зеленими паростками віри. Та от корінь її – чи міцний? Як прийде година випробування – чи не спокусимось? Чи пекельне сонце сатанинське не засліпить душу страхом, сумнівами, пожаданнями? Чи збережемо серця наші – вмістилища духа – віруючими і вірними, чи не зів’яне у них віра?

А, може, терен омани багатства світу цього розлого розкинувся в наших серцях і глушить кволу прорість милосердя й богопізнання? Клопіт та суєта життєві чи не заважають підняти нам очі від землі до Неба? Чи не занадто часто говоримо ми оце: “Немає коли...”? Нема коли відкрити Біблію. Нема коли піти до церкви. Нема коли провідати хворого. Нема коли просто вийти “на природу“, щоб хоч так зустрітися із Творцем. Нема коли...

Так говорить Господь Бог: “Земля, що п’є дощ, який падає часто на неї, і родить рослини, добрі для тих, хто їх і вирощує, – вона благословення від Бога приймає. Але та, що приносить терня і будяччя, – непотрібна вона та близька до прокляття, а кінець її – спалення” (Євр. 6.7 – 8).

Так промовляє Господь: “Верніться до Мене, – говорить Господь Саваоф, – і вернуся до вас, говорить Господь Саваоф” (Зах. 1.3).

Сіє Сіяч...

МАЄМО ЗАСВІДЧЕННЯ...

В неділю двадцять другу по П’ятидесятниці читається Євангеліє від Луки:

“Один чоловік був багатий, і зодягався в порфіру й вісон ...

(Порфіра – дорога матерія пурпурового /багряного/ кольору, у яку зодягалися царі та вельможі, символ світського життя. Вісон же – дорогоцінна тонка й м’яка біла лляна тканина. З вісону був виготовлений різноманітний священний одяг скинії, первосвященика та священиків. Вісон – символ релігійного життя, символ праведності. Тому “зодягатися в порфіру й вісон” – означає змішувати святе й не святе, чисте й нечисте, духовне і світське. Це – символ духовного Вавилону.

У відомій притчі про багатія та Лазаря Господь осуджує як фарисеїв старозавітної церкви, так і змішану праведність дворушників сьогоднішнього дня, багатіїв від релігії лаодикійського, останнього періоду – часів, коли “близько, вже під дверима”, – див. Об’явлення 3.14–17:

“І до ангела Церкви в Лаодикії напиши: Я знаю діла твої, що ти не холодний, ані гарячий... А що ти літеплий, і ні гарячий, ані холодний, то виплюну тебе з Своїх уст... Бо ти кажеш: «Я багатий, і збагатів, і не потребую нічого. А не знаєш, що ти нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий!..»”. – Авт.)

...і щоденно розкішно бенкетував (шумів листям, як та неплідна смоківниця, не віддаючи Богові – Боже, не приносячи плодів милосердя й богопізнання. – Авт.).

Був і вбогий один, на ім’я Лазар, що лежав у воріт його, струпами вкритий, і бажав годуватися крихтами, що зо столу багатого падали; пси ж приходили й рани лизали йому...

(У брамах міст тоді звершували суди. “Лежати біля воріт” – означає чекати справедливості, милосердя. Чекати, що ось відкриється воріття – і введуть тебе у царство милості, і занурять в цілющу воду купальні Віфесда. Що вділять правдивого судження, обдарують хлібом боговідання, вгамують духовну спрагу живою водою істинного вчення – вчення, яке відкриє очі, покаже сенс життя. Яке явить дорогу до щастя...

“Дайте суд сироті і вдові!” – закликає Господь. Однак закриті ворота, і лише крихти зі столу утіха для вбогого... Хто вилікує душевні, а відтак і тілесні рани нещасного? Хто щедро вламає йому хліба насущного – того хліба, що є хлібом життя? Хто вкаже шлях до спасіння? Хто навчить призивати правдиво Боже Ім’я? “Бо кожен, хто покличе Господнє Ім’я, буде спасенний. Але як покличуть Того, в Кого не ввірували? А як увірують у Того, що про Нього не чули? А як почують без проповідника?..” (Рим. 10. 13–14).

Горе ж вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що перед людьми зачиняєте Царство Небесне, – бо й самі ви не входите, ані тих, хто хоче ввійти, увійти не пускаєте! (Див. Мф. 23.13).

Горе вам, бо покрились вже струпами рани нещасних, бо гріхи переповнюють чашу Господнього гніву. “Від гніву Твого нема цілого місця на тілі моїм, немає спокою в костях моїх через мій гріх... Смердять та гниють мої рани з глупоти моєї...” – демонструє псалмоспівець Давид (Пс. 37.6).

Горе вам, бо не в вашому домі лікуються рани убогого, але пси світу цього зализують їх. І від їхнього “лікування” покрились вони уже струпами... Горе вам, бо “суд немилосердний на того, хто не вчинив милосердя” (Як. 2. 13). “Бо знаємо Того, Хто сказав: «Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь». І ще: «Господь буде судити народа Свого»! Страшна річ – упасти в руки Бога Живого!” (Євр. 10. 30–31). – Авт.).

Та ось сталось, що вбогий умер – і на Авраамове лоно віднесли його ангели (“лоно Авраамове” – місце перебування праведників, тих, хто як Авраам, вірою сподобився називатися другом Господнім. Лазар виявився не лише бідним страждальцем, але й праведником, – бо таки шукав правду, “бажав годуватися” нею. – Авт.). Умер же й багатий – і його поховали. І, терплячи муки в аду, звів він очі свої, та й побачив здаля Авраама та Лазаря на лоні його (тільки душевні муки в аду змусили “багатія” підняти від дольнього, від земного – до горнього, до небесного очі свої. І хоча й здаля, але прозріти-таки істину, пізнати, що то значить: “І перші будуть останніми, а останні – першими”. – Авт.).

І він закричав , та сказав: «Змилуйся, отче Аврааме, наді мною, і пошли мені Лазаря – хай умочить у воду кінця свого пальця, і мого язика прохолодить, бо я мучуся в полум’ї цім!»...

Авраам же промовив: «Згадай, сину, що ти вже прийняв за життя свого добре своє, а Лазар так само – лихе; тепер він тут тішиться, а ти мучишся. А крім того всього, поміж нами та вами велика безодня поставлена, так що ті, що хочуть переходити, не можуть звідси до вас, ані не переходять звідти до нас». А він відказав: «Отож, отче, благаю тебе, щоб його ти послав в дім батька мого, бо п’ятьох братів маю – хай він їм засвідчить, щоб і вони не прийшли на це місце страждання!» Авраам же сказав: «Вони мають Мойсея й Пророків, – хай слухають їх!» А він відказав: «Ні ж-бо, отче Аврааме, – але коли прийде хто з мертвих до них, то покаються». Йому ж він відказав: «Як Мойсея й Пророків (Писань, свідчення Слова Божого. – Авт.) не слухають, то коли хто й із мертвих воскресне – не йнятимуть віри!” (Лк. 16.19–31).

Маємо, браття, засвідчення. Чи покаємось?..

ПРО БІСНУВАТОГО

У двадцять третю неділю по П’ятидесятниці в храмах читається Євангеліє від Луки:

“І вони (Христос з учнями) припливли до землі Гадаринської, що навпроти Галілеї. І, як на землю Він вийшов, перестрів Його один чоловік із міста, що довгі роки мав він демонів, не вдягався в одежу, і мешкав не в домі, а в гробах.

А коли він Ісуса побачив, то закричав, поваливсь перед Ним, і голосом гучним закликав: «Що до мене Тобі, Ісусе, Сину Бога Всевишнього? Благаю Тебе, – не муч мене!» Бо звелів Він нечистому духові вийти з людини. Довгий час він хапав був його, – і в’язали його ланцюгами й кайданами, і стерегли його, але він розривав ланцюги, – і демон гнав п о пустині його.

А Ісус запитав його: «Як тобі на ім’я?» І той відказав: «Легіон», бо багато увійшло в нього демонів. І благали Його, щоб Він їм не звелів іти в безодню. Пасся ж там на горі гурт великий свиней. І просилися демони ті, щоб дозволив піти їм у них. І дозволив Він їм. А як демони вийшли з того чоловіка, то в свиней увійшли. І череда кинулась із кручі до озера, – і потопилась...” ( Від Л уки, 8 розділ, 26 – 39 вірші ).

Безперечно, ця історія, що сталася понад дві тисячі років тому, потрапила на сторінки Святого Євангелія для того, аби ми зрозуміли: лише Господь в силі очистити людину від засилля демонського. Тільки Він є Тим Лікарем, Який очищає поле сердець наших від різноманітних бісів – звірів духовних, найхитріший серед яких “змій великий, вуж стародавній, що зветься диявол і сатана, що зводить усесвіт” (див. Об’явлення, 12.9; Буття, 3.1).

Озирнімось навколо. Чи не бачимо ми людей, які знаходяться в полоні демонських сил? Які не одягаються в “одежу праведності” (див. Ісаї, 6.10), а серце їх (дім, вмістилище духа людського) є нічим іншим, як “вертепом розбійників” (печерою розбійних думок та жадань). Гробом, повним духовного змертвіння й трупних кісток безвір’я, зажерливості та ненависті...

Чи мало навколо нас тих, що “мають демонів” (одержимих тваринними, звіриними інстинктами)? Що “довгі роки” схоплені нечистими духами пожадань тілесних та пристрастей душевних? Що перебувають у полоні гріха (бо ж “хто ким переможений, той тому й раб” – див. Друге соборне послання апостола Петра, 2.19)? Тих, що служать віддано цьому “легіону” бісів (латиною “бестія” – звірина), які вже стали для них ідолами. І покладають своє здоров’я, свободу, сім’ю, друзів, добре ім’я, нарешті саме життя жертвою на вівтар “лихій пожадливості та зажерливості, що суть ідолослуження” (До Колосян, 3.5), обравши серед тих ідолів найстаршого демона, найбільшого, найвладнішого господаря – Ваала (Ваал – господар, хазяїн).

У кожного біснуватого він свій, той найбільший із ідолів. Для когось це наркотики, для когось алкоголь, для когось влада, для когось – гроші… Той кохається у розпусті, а для декого “шлунок їхній бог, а слава – в їхньому соромі...” (див. До Филип’ян, 3.19). Багато отих бісів, цілий легіон...

Чому саме “легіон”? Легіон – це римська бойова військова одиниця, що налічувала приблизно шість тисяч чоловік регулярного війська, і чотири тисячі війська резервного. Отже, загалом близько десяти тисяч вояків. “Тисяча” – число символічне. Це біси людського серця, які воюють проти волі Божої, проти закону Божого, зображеного у Біблії числом “десять” (десять Заповідей). Згідно з наукою про символіку біблійних чисел, гематрією, “десять тисяч” тут символізують боротьбу проти віри смиренної, що чинна любов’ю (десять, помножене на десять), проти восиновлення, здійснення, реалізації її, проти принесення плодів віри (десять, помножене на сто), і проти одухотворення, ствердження, оспівання, розповсюдження віри (десять, помножене на тисячу). Таким чином, легіон бісів – це військо “князя світу цього”, яке веде непримиренну боротьбу проти усієї повноти дії Пресвятої Трійці в людині. Чи мало навколо нас таких, що в серці їх отаборився той “легіон”?

І мучить він людину. І жене “по пустині” бездуховності, безцільності пустопорожнього існування. І в’яжуть біснуватого рідні, друзі, громадськість, міліція, лікарі людськими “ланцюгами й кайданами” умовлянь, благань, дорікань, погроз, позбавлення волі, примусового лікування тощо. І “стережуть його”. Та розриває він ці ланцюги, бо закон плоті, що панує в ньому гординею (це-то і є первісний “сатана” – ворог і супротивник волі Божій), більший, аніж закон духа, – “бо багато ввійшло в нього демонів”...

І не може суспільство нічого вдіяти з біснуванням своїм та ближніх своїх, бо не звертається до Правдивого Лікаря, бо не має Знання, бо не володіє тим Ключем Давидовим, який “відчиняє (царство Боже, щастя людини, нове, вільне життя. – Авт.), і ніхто не замкне; який зачиняє (пекло, минуле життя гріховне, наповнене пустельними стражданнями. – Авт.), – і ніхто не відчинить” (див. Ісаї, 22.22). Не володіє ключем слова духовного, “віри, яка від слухання Слова Христового”, благодаті, яка забороняє демонам – і виходять вони. Втім, вийшовши, шукають собі нові жертви. Тих, хто подібно до свиней “не жують жуйки” (крізь букву, форму, обряд не проникають у внутрішнє), не шукають істини, не прагнуть знайти дороги до правди, яка в смиренні і любові, в духовності і самопізнанні, – але радіючи темному хліву незнання та теплому пійлу споживацтва, кидаються “із кручі до озера” (у Марка – до моря) пристрастей світу цього, та й потопають у ньому...

“Погине народ Мій за те, що не має Знання...” (Осії, 4.6).

УЗДОРОВЛЕННЯ КРОВОТ О ЧИВОЇ

В неділю двадцять четверту після П’ятидесятниці читаємо в храмах Євангеліє від Луки 8. 41–56. Духовну символіку воскресіння дочки старшого синагоги ми розглянемо згодом, а сьогодні поговоримо про уздоровлення кровоточивої:

“А коли Він [Христос] ішов, народ тиснув Його. А жінка одна, що дванадцять років хворою на кровотечу була, що ніхто вздоровити не міг її, підійшовши ззаду, доторкнулась до краю одежі Його, – і хвилі тієї спинилася їй кровотеча! А Ісус запитав: «Хто доторкнувся до Мене?» Коли ж відмовлялися всі, то Петро відказав: «Учителю, народ коло Тебе он товпиться й тисне». Ісус же промовив: «Доторкнувсь хтось до Мене, бо Я відчув силу, що вийшла з Мене». А жінка, побачивши, що вона не втаїлась, трясучись, підійшла та й упала перед Ним і призналася перед усіма людьми, чому доторкнулась до Нього, і як хвилі тієї одужала. Він же промовив до неї: «Дочко, твоя віра спасла тебе; іди з миром!”.

Ми з вами уже знаємо, що жінка в біблійній мові – це життя, церква, життя релігійної громади, взагалі життя людське. У даному випадку мова йде про життя людини віруючої, бо жінка ця явно була із юдеїв – з народу віри. А все, що написано в Святому Письмі, треба розглядати як на особистісному рівні, так і в загальному плані – на рівні громад, людського загалу.

Отже, кровоточива.… Сказав пророк: “І стали всі ми, як нечистий, а вся праведність наша – немов поплямована місячним одіж, і в’янемо всі ми, мов листя, а наша провина, як вітер, несе нас…” (Іс. 64.6). Кров мовою символів – це життя, душа. І в негативному плані (а тут бачимо саме негативне значення цього символу) кров – то життєве, плотське, криваве, агресивне. Праведність людини віри повинна бути чистою, білою, незаплямованою, як написано: “Радіймо та тішмося, і даймо славу Йому [Богові], бо весілля Агнця настало (Ісуса Христа, Агнця непорочного, що віддав Себе в жертву за гріх світу. – Авт.), і жона Його (жона – тут Церква. – Авт.) себе приготувала! І їй дано було зодягнутися в чистий та світлий вісон (вісон – тонкий, дорогий, лляний білий одяг. – Авт.), бо вісон – то праведність святих” (Об. 19. 7-8). “І буде нам праведність, коли будемо пильнувати і виконувати всі ці Заповіді перед лицем Господа, Бога нашого, як Він наказав нам” (Повт. Зак. 6. 25). “Зодягавсь я у праведність, і вона зодягала мене, немов плащ та завій (головний убір, чистота, праведність віри та розуміння. – Авт.) право моє” (Йова 29.14).

Усе, що написано в Біблії, написане для нас, і про нас. І, читаючи євангельську історію про уздоровлення кровоточивої, ми повинні поглянути через призму Слова Божого в першу чергу на себе. Хто ми? Які ми? Чи дійсно учні Христові? Чи з нашого “чрева” (живіт – синонім життя) насправді течуть потоки води живої? Чи всотуємо ми усіма фібрами душі своєї життєдайну вологу віри, що чинна любов’ю, віри, яка від слухання Слова Бога Живого? А відтак чи є ми для оточуючих джерелом любові, радості, миру, чистоти? Чи зрозуміли оце: “А хто питиме воду, що Я йому дам, прагнути не буде повік, бо вода, що Я йому дам, стане в нім джерелом тієї води, що тече в життя вічне… Коли прагне хто з вас – нехай прийде до Мене та й п’є! Хто вірує в Мене, як каже Писання, то ріки живої води потечуть із утроби його… Це ж сказав Він про Духа, що мали прийняти Його, хто ввірував в Нього…” (Ів. 4. 14; 7.37–39)? А може таки кровоточимо? Кровоточимо духом насильства й користолюбства , “лихою пожадливістю та зажерливістю, що суть ідолослуження”, агресивністю, нелюбовністю, нетерпимістю, егоїзмом? Кровоточимо, а, отже, і страждаємо, і мучимось від усіляких напастей: страху, хвороб, злиднів та інших плодів прокляття гріха.…

А якщо так, якщо наше життя таки кровоточить ось уже 12 років (12 – число повноти людської натури), то чи не час нам зрозуміти, що досить уже надіятися на синів і на князів людських, бо в них немає спасіння!? Чи не час уже не лише устами, а й усім серцем наблизитись до Єдиного Лікаря душ і тіл наших? Чи не час, “підійшовши ззаду”, доторкнутись до краю одежі Його, до праведності Христової ? Ззаду, бо хто став з Господом на прю і залишивсь живим? Ззаду, бо Він попереду – а ми за Ним. Він – Бог, а ми – народ віри. Він – Учитель, а ми – учні Його. Він – Отець, а ми – діти Божі, сини Божі по благодаті Христовій. Він – Христос, а ми – християни! І тоді-то очистимось! І тоді уздоровимось. І тоді сила Господня ввійде в наше життя, і хвилі тієї припиниться кровотеча. І почуємо із уст Того, що Йому на Ім’я Спас душ наших: “Віра спасла тебе! Іди з миром!” І не буде вже сорому й страху, але праведність, і мир, і радість у Дусі Святім.…

ХТО МІЙ БЛИЖНІЙ?

В двадцять п'яту неділю по П’ятидесятниці читається в храмах притча про милосердного самарянина:

“І підвівсь ось законник один, і сказав, Його [Ісуса] випробовуючи: «Учителю, що робити мені, щоб вічне життя осягнути?» Він же йому відказав: «Що в Законі написано, як ти читаєш?» А той відповів і сказав: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всім своїм розумом, і свого ближнього, як самого себе». Він же йому відказав: «Правильно ти відповів. Роби це, і будеш жити».

А той бажав сам себе виправдати, та й сказав до Ісуса: «А хто то мій ближній?» А Ісус відповів і промовив:

«Один чоловік ішов з Єрусалима до Єрихону, і попався розбійникам, що обдерли його, і завдали рани, та й утекли, покинувши ледве живого. Проходив випадком тією дорогою священик один, побачив його, – і проминув. Так само й Левит (левит в старозавітній церкві – нижчий ступінь священства, як сьогодні диякон) надійшов на це місце, поглянув, – і теж проминув.

Проходив же там якийсь самарянин ...”

Самаряни були ворогами юдеям (євреям). Історія цього ворогування стара. Ще в 931 році до різдва Христового, після смерті царя Соломона, єдина держава Ізраїль розділилась на дві частини. Одну очолив бунтівний колишній слуга Соломона Єровоам, до якого приєдналися десять колін Ізраїлевих, найчисельніше з яких було коліно Єфремове. Вони і створили собі державу, назва якої залишилась Ізраїль, але столицею обрали місто Самарію.

Два інших коліна – Юди (найчисельніше) та Веніаміна – об’єдналися під проводом сина Соломонового – Ровоама в іншу державу, назва якої стала Юдея, але столиця збереглася стара – Єрусалим.

Народ Ізраїля постійно осквернявся ідолопоклонством, і в 721 році до Р.Х. Господь допустив, щоб ассирійський цар Саргон вивів у полон десять занечищених колін, на місце яких були заселені язичницькі племена. Ці приходьки, змішавшись із невеликою кількістю тих, які залишилися, асимілювались, і утворили нову адміністративну область Палестини – Самарію.

Самаряни засвоїли основні релігійні ідеї ізраїльтян – віру в Єдиного Бога, П’ятикнижжя Мойсея, але не залишили при цьому служіння й своїм поганським богам. Таким чином, релігія самарян стала сумішшю істини з язичеською обрядовістю, тому євреї вважали їх за язичників, навіть гірше язичників, не приймали їх до спілкування і не мали з ними ніяких зносин. Непримиренне ворогування утворило глибоку прірву між обома народами...

“ Проходив же там якийсь самарянин , та й натрапив на нього і, побачивши, змилосердився. І він підійшов, і обв’язав йому рани, наливши оливи й вина, потому його посадив на худобину власну, і приставив його до гостиниці, та й клопотався про нього. А другого дня, від’їжджавши, вийняв два динарії та й дав їх господареві, й проказав: «Заопікуйся ним, а як більше що витратиш, – заплачу тобі, як вернуся».

Котрий же з цих трьох – на думку твою – був ближній тому, хто попався розбійникам?» А він відказав: «Той, хто вчинив йому милість». Ісус же сказав йому: «Іди, і роби так і ти!” ( Євангеліє від Л уки, 10 розділ, 25 – 37 вірші ).

Про що ця притча? Ця притча про те, як свого ворога зробити своїм ближнім.

Сказав Господь: “Любіть і ворогів своїх”. Самарянин був ворогом нещасному юдеєві, проте він воістину став йому ближнім. Ближчим навіть, аніж священик і левит, які більше за інших зобов’язані були виконувати закон Божий – закон любові. Притча про милосердного самарянина показує нам, що для виконання заповідей Господніх немає відмінностей між людьми ні релігійних, ні конфесійних, ні національних, ні соціальних: усі люди в цьому відношенні повинні бути рівними для нас. Усі, хто потребує нашої допомоги, є нашими ближніми. І навіть коли допомоги потребує наш ворог, то, возлюбивши його, ми робимо його своїм ближнім.

Насправді в житті є тільки дві дороги. Одна – з Єрихону в Єрусалим, це дорога праведника. Бо Єрусалим – то місто Правди, “місто Святе” (Книга пророка Неємії, 11.1), “місто великого Царя, місто нашого Бога“ (Псалом 47, 2 – 3 вірші).

Інша ж дорога – дорога грішників – це дорога з Єрусалиму в Єрихон. Біблійною мовою Єрихон – місто язичеське, місто служіння “лихій пожадливості та зажерливості, що суть ідолослуження” (Послання апостола Павла до колосян, 3.5). І на цій дорозі обов’язково підстерігають нас розбійники як духовні, так і фізичні, що обдирають нас і завдають нам тяжких ран.

І коли, не дай Бог, зіб’ємось ми з істинного шляху праведності й упадемо в руки розбійників, то горе нам, якщо не натрапить на нас отой “милосердний самарянин”. Якщо не обв’яже наші рани, помазавши їх оливою милосердя та вином істини, що лікують від усілякої недуги духовної й фізичної, змінюють розум та звеселяють серце наше.

Хочу завершити цю статтю словами єпископа Аверкія: “Не на людей нам треба дивитися, а на власне своє серце, щоб не було в ньому холодності жерця та левита, а було милосердя самарянина. Якщо будеш розсудком розрізнювати поміж ближніми і не ближніми, то не уникнеш жорстокої холодності до людей, і будеш проходити повз нещасних, що потребують твоєї допомоги...

Милосердя – ось умова успадкування вічного життя...”

СУЄТА СУЄТ…

В двадцять шосту неділю по П’ятидесятниці читають у православних храмах Євангеліє від Луки:

“І Він [Христос] розповів їм [народові] притчу, говорячи: «В одного багача гойно (гарно. – Авт.) нива вродила була. І міркував він про себе й казав: «Що робити, що не маю куди зібрати плодів своїх?» І сказав: «Оце я зроблю, – порозвалюю клуні свої, і просторіші поставлю, і позбираю туди пашню (збіжжя. – Авт.) свою всю та свій достаток. І скажу я душі своїй: «Душе, маєш багато добра, на багато років складеного. Спочивай, їж та пий, і веселися!» Бог же до нього прорік: «Нерозумний, – ночі цієї ось душу твою зажадають від тебе, і кому позостанеться те, що ти був наготував?»… Так буває з тим, хто збирає для себе, та не багатіє в Бога” (Лк. 12.16–21).

Так буває з кожним, хто в Бога не багатіє! Як і все, що написано в Святому Письмі, ці слова – живе Слово Боже для нас. “Бо Боже Слово живе та діяльне, гостріше від усякого меча обосічного, – проходить воно аж до поділу душі й духа, суглобів та мозків, і спосібне судити думки та наміри серця” (Євр. 4.12). Ця притча – слово-попередження, слово-застереження для кожного із нас. Як часто ми, забуваючи про небесне, нехтуючи духовними скарбами, усі сили свої покладаємо на здобуття лише земних благ. Як часто ми, засліплені оманою багатства світу цього, покладаємо життя своє на вівтар мамони – духа користолюбства – забуваючи слова Господні: “Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа, і де злодії підкопуються й викрадають. Складайте ж собі скарби на Небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить, і де злодії до них не підкопуються та не крадуть. Бо де скарб твій, – там буде й серце твоє!” (Мф. 6.19–21).

Де скарб твій – там буде й серце! То де ж наші скарби? Чи на небі? Чи в сфері духа? Як узнати? А дуже просто: “Бо чим серце наповнене, те говорять уста” (Мф. 12.34). Про що говоримо ми удома, на роботі, в громадському транспорті? Прислухаймось… Може, про духовні речі? Може, вияснюємо той чи інший вірш із Писання? Може, ділимось один з одним власним духовним досвідом? Може, шукаємо шляхи духовного удосконалення? Заклопотані проблемою духовного зростання? Про тіло чи про душу дбаємо, клопочемось, переживаємо? “Бо ті, хто ходить за тілом, думають про тілесне, а хто за духом – про духовне. Бо думка тілесна – то смерть, а думка духовна – життя і мир; думка бо тілесна – ворожнеча на Бога, бо не кориться законові Божому, та й не може. І ті, хто ходить за тілом, не можуть догодити Богові” (Рим. 8.1–8).

Думка тілесна – ворожнеча на Бога. Які страшні слова! Не приведи, Господи, стати ворогом Бога Живого. “Бо знаємо Того, Хто сказав: «Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь». І ще: «Господь буде судити народа Свого»! Страшна річ – упасти в руки Бога Живого!” (Євр. 10.30–31).

Господь буде судити… “Бо великий день Господа й вельми страшний, і хто зможе його перенести?” (Йоїла, 2.11). Нерозумний! Ночі цієї ось душу твою зажадають від тебе, і кому позостанеться те, що ти був наготував? Кому залишиться твоя посада, твій авторитет, твої звання, дім, їжа, одяг, машина, дача, земля? Для чого жив? Для чого коптив небо? Де скарб твій? Що придбав? Кому віддаси? Дітям? Все життя їв, спав, пив, спорожнювався від з’їденого й випитого... Для чого? Щоб діти твої ще більше їли, спали, пили і спорожнювалися? А внуки – ще більше? А правнуки – ще?.. Тоді “порох ти, – і до пороху вернешся”. Та й цим не дуже тішся, бо насправді не знаєш, кому передаси й земні добра свої. “Бо людині, що перед лицем Його добра, дає Він премудрість, і пізнання, і радість; а грішникові Він роботу дає, щоб збирати й громадити, – щоб пізніше віддати тому, хто добрий перед Божим лицем…” (Еккл. 2.26).

Про марноту зусиль людини, “яка не в Бога багатіє”, чудово сказав Екклезіаст. І не мені тут щось додавати…

“Поробив я великі діла: поставив для себе доми, задля себе садив виноградники, запровадив для себе садки та гаї, і понасаджував в них усіляких дерев овочевих (плодових. – Авт.). Наробив я для себе ставів, щоб поливати із них ліс дерев, що виростали. Набував я для себе рабів та невільниць, були в мене й домівники (домашня челядь. – Авт.). А худоби великої та худоби дрібної було в мене більше, ніж у всіх, що в Єрусалимі до мене були! Назбирав я собі також срібла та золота, і скарбів царів та провінцій (з усіх областей. – Авт.), завів я собі співаків та співачок, і всякі приємнощі людських синів, жінок-наложниць. І звеличувавсь я усе більше та більше, над усіх, що в Єрусалимі до мене були, моя (людська, житейська. – Авт.) мудрість стояла також при мені. І всього, чого очі мої пожадали, я їм не відмовлював: я не стримував серця свого від жодної втіхи, бо тішилось серце моє від усякого труду мого… Та коли я звернувся до всіх своїх чинів (діл. – Авт.), що їх поробили були мої руки, і до труду, що я потрудився був, роблячи, – й ось усе це марнота (суєта. – Авт.) та ловлення вітру…

І зненавидів я ввесь свій труд, що під сонцем трудився я був, – бо його позоставлю людині, що буде вона по мені, а хто знає, чи мудрий той буде чи нерозумний, хто запанує над цілим трудом моїм… Ось чому зневірилось моє серце в усім моїм труді, що чинив я під сонцем… Бо буває людина, що трудиться з мудрістю, зо знанням та із хистом, та все полишає на долю людині, яка не трудилася в тому: марнота й оце й зло велике! Та й що має людина зо всього свойого труда та із клопоту серця свого, що під сонцем працює вона? Бо всі дні її – муки, а смуток – робота її, і навіть вночі її серце спокою не знає, – теж марнота й оце!..” (Еккл. 2.4–11, 18–23).

СКОРЧЕНА

У двадцять сьому неділю по П’ятидесятниці читається Євангеліє від Луки:

“І навчав Він [Христос] в одній з синагог у суботу. І ось там була одна жінка, що вісімнадцять років мала духа немочі, і була скорчена, і не могла ніяк випростатись. А Ісус, як побачив її, то покликав до Себе. І сказав їй: «Жінко, – звільнена ти від недуги своєї». І Він руки на неї поклав, – і вона зараз випросталась, – і стала славити Бога!..” (Від Луки, 13 розділ, 10–17 вірші).

Як вчить Григорій Ниський, “тіло Писання”, ніби завіса, часто затуляє “Славу, що вона заховується в Писанні”. “Якщо зняти тілесний покров слова, то те, що залишається, є Господь, Життя і Дух...”, – говорить святий отець Церкви. Отож, давайте знімемо “тілесний покров”, і поглянемо на цю історію очима “здатних служителів Нового Заповіту – не букви, а духа” (Друге послання апостола Павла до коринфян, 3 розділ, 6 вірш).

Що символізує собою в біблійній мові жінка? Жінка є символом життя, чуття і Церкви. Чоловік, відповідно – віри, розуму, Христа. В одній із проповідей я вже торкався цієї сторони біблійної символіки, і сьогодні хочу лише нагадати основні положення. Ім’я першої жінки, згадане в Біблії, – Єва, що означає “життя”. Дійсно, жінка уособлює собою життя – саме через жінку життя продовжується в дітях. Чоловік з часів Адама головує в сім’ї, а основна функція голови – бути саме вмістилищем розуму. Чоловік повинен бути “главою сімейства”, охоронцем віри. І недаремно функції жерця, священика, патріарха покладалися виключно на чоловіків. Якщо ми поглянемо на людську натуру з точки зору психології, то побачимо, що чоловічий розум об’єктивно більш аналітичний, логічно мислячий, аніж жіночий. Тут мова про так званий менталітет – розумовий характер людини. І менталітет чоловіка й жінки, природно, різниться. Жінка – емоційніша, більш чутлива, аніж чоловік. Як приклад, можна навести таку ситуацію: якщо сім’я йтиме понад прірвою, і дитина, послизнувшись, зірветься, то мати, не замислюючись, кинеться за нею у безодню. Батько певно не кинеться. І не тому, що не любить свою дитину, а тому, що чоловічий розум аналітичніший. Він одразу проаналізує ситуацію й зрозуміє, що, метнувшись у прірву, і дитину не врятує, і сам загине. Жінка ж швидше так аналізувати не буде, бо свідомість її більш емоційна, і чуття її у той момент вірогідно переважать голос розуму. Можна навести ще багато прикладів на зразок того, що чоловіки віддадуть перевагу шахам чи кросвордам перед “сльозоточивими” телесеріалами, але, на жаль, наш час є обмеженим. Відтак, повернемось до біблійної символіки.