Текст книги "Ключ Давидів"
Автор книги: Олег Ведмеденко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц)
“Погине народ Мій за те, що не має знання...” Бог є любов! І хто пізнав любов – той Бога пізнав. Як сказано у Першому соборному посланні святого апостола Івана Богослова: “Улюблені, – любім один одного, бо від Бога любов, і кожен, хто любить, родився від Бога та відає Бога! Хто не любить, той Бога не пізнав, бо Бог є любов!” (1Ів. 4.7-8).
Любов... Як багато говоримо про неї. Увімкніть радіо, включіть телевізор: дев’яносто дев’ять відсотків пісень присвячені саме любові. Якби хоч десять відсотків із усього того, що сказано, написано, проспівано про любов, дав практичні сходи в наших серцях, – на землі не залишилося б місця для страждань. Але чи знаємо насправді, що є любов? Чи розуміємо значення цього слова? Чи є десь книга, в якій вміщена була б формула любові – цього ключика до щастя людини?.. Є така Книга! І назва її – Біблія, Слово Боже. Так що таке любов? Відкриймо Біблію, а точніше ту її частину, що називається Новий Заповіт, а ще точніше Послання святого апостола Павла до колосян: “Любов – то союз досконалості” (Колос. 3.14). Союз, сукупність досконалостей – от що таке любов! Які ж це досконалості? Де той перелік довершеностей, сукупність яких зливається в оце божественне: ЛЮБОВ? І чи насправді є такий перелік? Є! І склав його богонатхненний “апостол народів” Павло. Їх є чотирнадцять, цих стовпів досконалості – двічі по сім, повнота повноти Божої, що призводить до освячення двох царин людського єства: душі й тіла. Запам’ятаймо їх. І коли в нас виникне сумнів щодо того, чи почуття, яке зріє у нашому серці, або яке зародилось в серці нашого сина чи доньки, є насправді любов’ю; коли захочемо звірити наш досвід з божественною планкою любові – відкриймо Перше послання до коринфян, 13 розділ, і пориньмо усім серцем своїм, усією душею своєю, усіма силами своїми і всім своїм розумом в живу воду вчення Господнього, в гімн про любов...
“Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любові не маю, – то став я як мідь та дзвінка, або бубон гудячий! І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любові не маю, – то я ніщо! І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любові не маю, – то пожитку не матиму жодного!
Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить!
Ніколи любов не перестає...” (1Кор. 13.1-13).
ПРИТЧА ПРО ТАЛАНТИ
В неділю шістнадцяту по П’ятидесятниці читається Євангеліє від Матвія:
“Так само ж один чоловік, як відходив, покликав своїх рабів і передав їм добро своє. І одному він дав п’ять талантів, а другому два, а одному один, – кожному за спроможністю його. І відійшов.
А той, що взяв п’ять талантів, негайно пішов і орудував ними, – і набув він п’ять інших талантів. Так само ж і той, що взяв два – і він ще два інших набув. А той, що одного взяв, пішов та й закопав його в землю, – і сховав срібло пана свого.
По довгому ж часі вернувся пан тих рабів, та й від них зажадав обрахунку, І прийшов той, що взяв п’ять талантів – приніс іще п’ять талантів і сказав: «Пане мій, п’ять талантів передав мені ти, – ось я здобув інших п'ять талантів». Сказав же йому пан: «Гаразд, рабе добрий і вірний! Ти в малому був вірним, над великим поставлю тебе, – увійди до радощів пана свого!»
Підійшов же й той, що взяв два таланти, і сказав: «Два таланти мені передав ти, – ось іще два таланти здобув я». Сказав йому пан його: «Гаразд, рабе добрий і вірний! Ти в малому був вірним, над великим поставлю тебе, – увійди до радощів пана свого!»
Підійшов же і той, що одного таланта взяв, і сказав: «Я знав тебе, пане, що тверда ти людина, – ти жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав. І я побоявся, – пішов і таланта твого сховав в землю. Ото маєш своє»... І відповів його пан і сказав йому: «Рабе лукавий і лінивий! Ти знав, що я жну, де не сіяв, і збираю де не розсипав» То ж тобі було треба віддати гроші мої г рошомінам, і, вернувшись, я взяв би з прибутком своє. Візьміть же від нього таланта, і віддайте тому, що десять талантів він має. Бо кожному, хто має, дасться йому та й додасться, хто ж не має, – забереться від нього й те, що він має. А раба непотрібного вкиньте до зовнішньої темряви, – буде плач там і скрегіт зубів!” ( Від М атвія, 25 розділ, 14 – 30 вірші ).
Хто Той Пан, Який, відійшовши, покликав Своїх рабів і передав їм добро Своє? Безумовно ж, це Господь наш Ісус Христос. Це Він відійшов, щоби приготувати нам оселі у домі Отця Свого, що на Небі. Це Він, відходячи, заповів нам берегти найдорогоцінніший дар Свій, віру, приумножуючи та вдосконалюючи її “із віри в віру” (Послання до римлян, 1.17), “від слави на славу” (Друге послання до коринфян, 3.18). “Бо спасенні ви благодаттю через віру, а це не від вас, то – дар Божий...” (До ефесян, 2.8-9). Це Він наказав учням Своїм: “Нехай серце вам не тривожиться! Віруйте в Бога, і в Мене віруйте! Багато осель в домі Мого Отця; а коли б то не так, то сказав би Я вам, що йду приготувати місце для вас? А коли відійду й приготую вам місце, Я знову прийду й заберу вас до Себе, щоб де Я – були й ви...” (Від Івана, 14.1-3).
Кожному дав Господь талант, кожному дав міру віри – згідно з тим, скільки можемо вмістити, “міру віри, яку кожному Бог наділив” (До римлян, 12.3). Один може вмістити п’ять талантів віри – стоїть на щаблі духовного вдосконалення, що його визначив апостол Божий як “в стриманості – терпеливість” (див. Друге послання апостола Петра, 1.6), є “юнаком, який перемагає лукавого” (див. Перше послання апостола Івана, 2.13). Він здійснює віру, втілює її, очищаючи від гріхів усі п’ять чуттів своїх: зір, слух, нюх, смак і дотик, набуваючи тим самим десять талантів – виконуючи, здійснюючи, всиновлюючи Волю Божу (число 10 – символ волі Божої, вираженої в законі Його, в десяти заповідях).
Інший вміщає лише два таланти – є тільки “отрок, який пізнає Отця”, пізнає волю Отчу (див. Перше Івана, 2.14). Він стоїть на щаблі: “в добродійстві – роздумування, а в роздумуванні – стримання” (Друге Петра, 1.5–6), і освячує світлом істини дві царини людського єства – душу й тіло.
Але є й такі, що спромоглися сприйняти лише один талант – віру. Причому віру, яка чинна страхом, а не любов’ю, бо “страх Господній – початок премудрості” (Приповісти, 1.7). Тому-то й бачать вони Господа “твердим” (синодальний переклад подає – “жорстоким”), а через лінощі свої не спромоглися до пізнання, не піднялися навіть до щабля “у добродійстві – роздумування”, не беруть в руки Біблію, не просвічуються світлом правди, не шукають її, а отже і не розуміють, що Бог є любов. А відтак втрачають навіть те, що мають – віру! Бо “віра від слухання, а слухання – через Слово Христове” (До римлян, 10.17).
“Погине народ Мій за те, що не має знання: тому, що знання ти відкинув, відкину й тебе...” (Осії, 4.6). “Я проходив край поля людини лінивої, та край виноградника недоумкуватого, – і ось все воно позаростало терням, будяками покрита поверхня його, камінний же мур його був поруйнований... І бачив я те, і увагу звернув, і взяв я поуку собі: «Ще трохи поспати, подрімати ще трохи, руки трохи зложити, щоб полежати, – і приходить, немов мандрівник, незаможність твоя, і нужда твоя, як озброєний муж!..” (Приповісти, 24.30-34).
“Ти жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав”, – говорить Ісусові лінивий раб. Так, Господь не розкидає – Господь збирає! Розкидає князь світу цього, сатана. Сіє злидні, хвороби, біди, страждання. Розсипає нещастя та війни, каліцтва та смерть. А Господь жне і збирає: “Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, – і Я вас заспокою! Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, – і знайдете спокій душам своїм. Бо ж ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий!” (Від Матвія, 11.28-30). Тож візьмімо і ми даний нам Богом талант, і примножмо його, – і почуємо це: “Гаразд, рабе добрий і вірний, – увійди до радощів Пана свого!..”
НЕ БУДЬМО ОСТАННІМИ...
В неділю сімнадцяту по П’ятидесятниці читається у храмах Євангеліє від Матвія:
“І, вийшовши звідти (з землі Генісаретської), Ісус відійшов у землі тирські й сидонські. І ось жінка хананеянка, із тих околиць прийшовши, заголосила до Нього й сказала: «Змилуйся надо мною, Господи, Сину Давидів, – демон тяжко дочку мою мучить!» А Він не казав їй ані слова. Тоді учні Його, підійшовши, благали Його та казали: «Відпусти її, бо кричить услід за нами!» А Він відповів і сказав:«Я посланий тільки до овечок загинулих дому Ізраїлевого»...
А вона, підійшовши, уклонилась Йому та й сказала: «Господи, допоможи мені!» А Він відповів і сказав: «Не годиться взяти хліб у дітей, і кинути щенятам»... Вона ж відказала: «Так, Господи! Але ж і щенята їдять ті крихти, що падають зо столу їхніх панів».
Тоді відповів і сказав їй Ісус: «О жінко, твоя віра велика, – хай буде тобі, як ти хочеш!» І тієї години дочка її видужала” ( Від М атвія, 15 розділ, 21-28 вірші ).
В духовному розумінні землі тирські й сидонські – це краї торгівлі, землі, серця (“земля” біблійною мовою – то серця людські, – див. Книгу пророка Ісаї, 1.2; Від Матвія, 13.19), в яких відбулася підміна духовних цінностей на матеріальні. Недаремно у “жалобній пісні на тирського царя” більшість екзегетів (тлумачів Святого Письма) вбачає символіку на Люцифера (“Люцифер” – латиною Денниця, Син зорі) – падшого ангела, який був Херувимом помазаним благодаттю на служіння, але через торгівлю серця свого став ворогом і супротивником Богові (“диявол” – наклепник, ошуканець; “сатана” – ворог, супротивник), – див. Єзекіїля, 28.1–19.
Назви міст Тир і Сидон промовляють самі за себе. “Тир” – означає скеля, висоти торгівлі в серці людському, узгір'я підміни істинних цінностей на земне багатство, що точить його міль та іржа. “Сидон” – риболовство, духовна країна, що захоплює в рибальські сіті омани багатства світу цього душі людські. І в цих-то “землях”, в цих “містах”, у цьому суспільстві язичеському зустрічає Господь жінку хананеянку.
Ханаан – син Хама, ім’я його перекладається як раб, купець (знову ж таки рабство гріха і торгівля істиною). Жінка хананеянка уособлює собою життя людини, яка проміняла віру на ідолопоклонство, на поклоніння “людській пожадливості та зажерливості, що вона – ідолослуження”, – див. Послання апостола Павла до Колосян, 3.5. А відтак і стала рабою гріха.
І мучиться тяжко дочка її – чуттєвий світ цієї людини, – і страждає вона, бо горить в демонському вогні ненаситності. Знемагається від страху, болю, хвороб; терпить муки душевні та тілесні, позаяк “сластолюбством купила собі пошкодження”, – як мовить святий Григорій Богослов. І точить душу її “невсипуща черва” незадоволення собою, своїм життям, бо не має така людина щастя, адже щастя – це насамперед задоволення духовних, а тоді вже й фізичних потреб людини. І страждає вона у цьому геєнському вогні, і мучиться в шеолі (у пеклі духовному), де темрява зовнішня. Де морок незнання Бога, небачення шляху, і правди, і життя: шляху до царства духовного, до царства благодаті, простою мовою – до щастя. І доля її – тільки плач та безсилля щось змінити, і скрегіт зубовний через злість на себе й оточуючих.
Але “Як тривога – то до Бога”. І людина, яка все життя вважала себе невіруючою, усе життя приносила жертви божкам світу цього – земним цінностям: владолюбству, гордості, честолюбству, насильству та користолюбству, – коли нестерпним стає її життя, звертається до Бога! Починає волати: “Господи! Якщо Ти є!..” Проте дуже важко їй пробитися крізь терня серця свого до Господа, важко відкрити двері і впустити Його. Увесь досвід життєвий язичника та атеїста противиться поруху до віри. Тому-то й каже Господь: легше відкрити свої серця тим, хто хоча й занечистився, і блудить з язичництвом, але усе-таки вихований у вірі, має в серці своєму віру в Єдиного Бога. “Я посланий тільки до овечок загинулих дому Ізраїлевого...” (Тут “дім Ізраїлів” – церква, громади віруючих, хай і невірних, загинулих для Бога, як той блудний син.) Я прийшов насамперед до тих, хто належить до народу віри, хоча й заблукав, і спокусився світом, і занечистив віру свою. Саме цих заблудлих синів і дочок у першу чергу Я маю привести до Отця, щоб “хоч були вони мертві – та ожили, пропали – та знайшлися...” (див. Від Луки, 15.11–32).
І тут, як бачимо, розпач цієї нещасної жінки, цього нещасного життя, дає їй поштовх до самозречення – до віри, якій можуть позаздрити й деякі “сини Ізраїлеві”! Ми бачимо тут покаяння, надію на спасіння, крик душі й смиренне благання: “Так, Господи!..” І Господь, побачивши віру її, відповідає: “Хай буде тобі, як ти хочеш...”
Сказав Господь до роду лукавого та перелюбного фарисеїв від релігії: “Рід лукавий і перелюбний шукає ознаки – та ознаки йому не дадуть, окрім ознаки пророка Йони... Ніневітяни (ті, хто був войовничим матеріалістом. – Авт.) стануть на суд із цим родом (твердошиїх та кам'яносердих синів духовного Ізраїля. – Авт.), – і осудять його, вони-бо покаялись через Йонину проповідь. А тут ото Більший, ніж Йона! Цариця з півдня (представники світу, які не задовольняються матеріальними “стручками, що їдять їх свині”, шукають істину. – Авт.) на суд стане з родом оцим, – і засудить його, бо вона з кінця світу прийшла Соломонову мудрість послухати, а тут ото Більший, аніж Соломон!” (Від Матвія, 12.38-42).
Сьогоднішнє Євангеліє для нас і про нас, дорогі “сини Ізраїлеві”. Пам’ятаймо, прийшов Христос найперше до нас з вами. Тому вважаймо, щоб не сталося бува і з нами так, що “перші стануть останніми, а останні – першими...”
Не будьмо ж останніми.
І НЕ ПРОРВЕТЬСЯ НЕВІД...
В неділю вісімнадцяту по П’ятидесятниці на літургії читається Євангеліє від Луки:
“І сталося, як тиснувся натовп до Нього (до Христа. – Авт.), щоб почути Слово Боже, Він стояв біля озера Генісаретського. І Він побачив два човни, що стояли край озера. А рибалки, відійшовши від них, полоскали невода. І Він увійшов до одного з човнів, що був Симонів, і просив, щоб він трохи відплив від землі. І Він сів, та й навчав народ із човна. А коли перестав Він навчати, промовив до Симона: «Попливи на глибінь, – і закиньте на полов свій невід». А Симон сказав Йому у відповідь: «Наставнику, – цілу ніч ми працювали, і не вловили нічого, – та за словом Твоїм укину невода». А зробивши оце, вони безліч риби набрали – і їхній невід почав прориватись... І кивали вони до товаришів, що були в другім човні, щоб прийшли помогти їм. Ті прийшли та й наповнили обидва човни, – аж вони стали потопати. А як Симон Петро це побачив, то припав до колін Ісусових, кажучи: «Господи, – вийди від мене, бо я грішна людина!» Бо від полову риби, що зловили вони, обгорнув жах його та й усіх, хто з ним був, також Якова й Івана, синів Зеведеєвих, що були спільниками Симона. І сказав Ісус Симонові: «Не лякайсь, – від цього часу ти будеш ловити людей!» І вони повитягали на землю човни, покинули все, – та пішли вслід за Ним” (Лк. 5.1–11).
Про що йдеться в сьогоднішньому Євангелії? Чи просто про буквально-історичний факт ловитви апостолами риби? Безумовно ж, ні. Необхідно пам’ятати, що за кожною буквою, за кожним значком Писання лежить глибокий духовно-символічний зміст. Як вчить святий отець Церкви Григорій Ниський, Писання є тільки символ, що вказує на духовну реальність, тому то і недостатнім, і обманливим є юдейське буквальне розуміння Писання. “Тлумачення написаного, як воно уявляється на перший погляд (тобто буквальне, поверхневе. – Авт.), якщо не буде зрозуміле належним чином (як духовний символ. – Авт.), часто продукує [дію, розуміння] протилежне життю, явленому Духом”, – говорить св. Григорій.
Сказав Господь: “Тож ідіть, і навчіть всі народи, хрестячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів” (Мф. 28.19-20). Це заповіт Господній Церкві: навчити, охрестити, і продовжувати навчати в лоні церковному. Чи так уже зрозуміле це завдання сьогоднішнім учням Христовим? Чи сьогоднішні “рибалки” – учні Господні (я маю на увазі в першу чергу духовенство традиційних релігійних конфесій) – “ловлять людей”? Чи належним чином закидається невід в глибини того моря, що суть “народи та люди, і племена та язики” (див. Об. 17.15)? Чи проводиться в православ’ї (а мені, як православному священнослужителю, легше говорити саме про нього) на належному рівні широкомасштабна місійна робота? Чи не назріла необхідність впровадження на наших теренах повторної, нової євангелізації? І чи не ведеться вона уже де-факто “рибалками” з протестантських “човнів”?
“Тож ідіть і навчайте!..” Слово Боже – це і є та сіть, той невід, що виловлює із глибин моря людських пристрастей душі тих, хто зморений марною працею, про яку Екклезіаст: “Марнота марнот, і все марнота...” І якщо не лінуються рибалки закидати це Мереживо – то й не вертається воно порожнім! Треба лишень слухати голос Божий: “Отож ідіть...” Слухати і виконувати, бо віра без діл мертва. Необхідно докласти зусиль, наблизитись до Господа не тільки устами своїми, але й серцем. Треба працювати. Причому працювати не “вночі”, не в темряві незнання, а при світлі розуміння істини, у білий день бачення того шляху, яким повинна йти Церква до Божого краю. І якщо засяє цей день в серцях усіх служителів церкви, то обов'язково вернеться невід наповненим безліччю риби. І не прорветься Невід!..
“Я проходив край поля людини лінивої, та край виноградника недоумкуватого, – і ось все воно позаростало терням, будяками покрита поверхня його, камінний же мур його був поруйнований...
І бачив я те, і увагу звернув, і взяв я поуку собі: Ще трохи поспати, подрімати ще трохи, руки трохи зложити, щоб полежати, – і приходить, немов мандрівник, незаможність твоя, і нужда твоя, як озброєний муж!..” (Прип. 24.30-34).
ВЕРШИНА ВЧЕННЯ
В неділю дев'ятнадцяту по П’ятидесятниці читаємо уривок з Нагірної проповіді:
“І як бажаєте, щоб вам люди чинили, так само чиніть їм і ви.
А коли любите тих, хто любить вас – яка вам за те ласка? Люблять бо й грішники тих, хто їх любить. І коли добре чините тим, хто добро чинить вам, – яка вам за те ласка? Бо те саме і грішники роблять. А коли позичаєте тим, що й від них сподіваєтесь взяти, – яка вам за те ласка? Позичають бо й грішники грішникам, щоб одержати стільки ж. Тож любіть своїх ворогів , робіть добро, позичайте, не ждучи нічого назад, – і ваша за це нагорода велика буде, і синами Всевишнього станете ви, – добрий бо Він до невдячних і злих! Будьте ж милосердні, як і Отець ваш милосердний!“ ( Євангеліє від Луки, 6 розділ, 31 – 36 вірші ).
Проповідь на горі – це неперевершений шедевр проповідництва. Казання жодного проповідника як до, так і після неї, не можуть зрівнятися з цією вершиною Вчення. Тут в доступній формі, словами, зрозумілими усім – від неписьменного галілейського рибалки до академіка наших днів, – викладена вся суть вчення Ісуса Христа.
Уривок, що його ми читаємо сьогодні, без перебільшення можна назвати вінцем релігійної думки. На той час у світі існувало багато релігій та різноманітних філософій, які тією чи іншою мірою намагалися наблизитися до Істини. Серед них вчення Лао-Цзи, який в своїх працях (учення цього китайського філософа викладене в його книзі “Дао де цзин” – “Про шлях до доброчесності”) піднімається до усвідомлення існування Єдиного Творця, і закликає до містичного споглядання Бога (Якого він називає Дао – Шлях) через самозаглиблення і духовне очищення. Це і вчення ще одного китайського учителя, Конфуція (майже 551 р. до Різдва Христового), який зробив першу в історії людства спробу побудови незалежної від релігії людської моралі, оголосивши найвищою цінністю земне існування, і вбачаючи спасіння в усталеному суспільному режимі.
Існувала на той час і давньогрецька філософія. Тут і Геракліт (540 – 470 роки до Р. Х.), який вперше назвав вселенський закон Логосом (Словом, Думкою, Законом, Розумом), хоча й будував теологію не відділяючи Божественного від природи. Тут і Сократ (майже 470 – 399 років до Р. Х.), який почав шукати істину не в природі, а в людині, побачивши в ній відбиток духовного Божественного принципу. Тут, нарешті, й Платон (427 – 347 до Р. Х.), який прозрів вищий духовний світ, де людина знаходить свою Небесну Батьківщину.
В далекій Індії гуру (вчителі) брахманізму закликають до зречення світу та озброєння методами споглядання і йоги, відкидаючи усе, чим живуть люди: як ненависть, так і любов, як зло, так і добро. Там же, в Індії, шириться нова релігійна течія, пов’язана з ім’ям Крішни Васудеви (VI ст. до Р. Х.). Пам’ятником вчення Крішни є Бхагавад-Гіта (“Пісня Господа“), в якій релігійна думка сягає уже необхідності піднятися на висоти любові, благоговіння, віри, хоча це лише окремі вогники в мороці язичницької ночі. В 563 році до народження Ісуса поблизу Гімалаїв на кордоні Непалу народжується Сіддхарта Гаутама, відомий нам як Будда (Просвітлений), який згодом проголосить спасіння головною метою релігії, і розробить вісім кроків-ступенів для досягнення найвищого просвітлення, “нірвани”.
І, нарешті, Заратустра (грецькою – Зороастр), з його “іранською біблією“ Авестою, який дійшов до усвідомлення Єдиного Бога – Творця Всесвіту, до необхідності встановлення на землі істини, миру та справедливості, але шлях досягнення цього він бачив один – насилля.
Як видно, багато різноманітних релігій та вчень існувало, та й існує донині на землі. Але жодне вчення не піднялося до тієї висоти: “Любіть своїх ворогів!” Як зазначає блаженної пам’яті отець Олександр Мень:
“Протягом століть люди пройшли незліченну кількість доріг та стежинок; вони випробували і зважили майже усе... від світозаперечуючої містики до богозаперечуючого матеріалізму. І лише тоді, коли шляхи ці були пройдені і пошуки вичерпано, настала, кажучи біблейською мовою, «повнота часу»... Не людською, а Божественною вісткою увійшла Євангелія в потік історичного буття. Вона підкорила багатьох, а для декого так і залишилась спокусою чи безумством. Деякі, прийнявши її, потім відступилися. Але іти світові було, по суті, уже нікуди. Залишалося лише знову і знову повторювати блукання, які захоплювали дух людини в дохристиянські часи. Відхід від Христа насправді означає повернення до Будди чи Конфуція, Заратустри чи Платона, Демокрита чи Епікура”.
Вершина Божого вчення... Чи спромоглися ми, насправді, піднятися хоча б трішки вище підніжжя цієї гори? Чи спромоглися дійсно возлюбити хоч би брата свого, не кажучи вже про ворога? Коли прийде Господь – чи знайде Він віру на землі?..
НАЇНСЬКА ВДОВА
В неділю двадцяту після П’ятидесятниці читається Євангеліє від Луки:
“І сталось, – наступного дня Він [Христос] відправивсь у місто, що зветься Наїн (Наїн = “пасовисько”. – Авт.), а з Ним ішли учні Його та багато народу. І ось, як до брами міської наблизився Він, виносили вмерлого, одинака в своєї матері, що вдовою була. І з нею був натовп великий із міста. Як Господь же побачив її, то змилосердивсь над нею, і до неї промовив: «Не плач!» І Він підійшов, і доторкнувся до мар (до одра – нош, носилок, на яких несли покійного. – Авт.), носії ж зупинились. Тоді Він сказав: «Юначе, кажу тобі: встань!» І мертвий встав, і почав говорити. І його Він віддав його матері. А всіх острах пройняв, і Бога хвалили вони й говорили: «Великий Пророк з’явився між нами, і зглянувся Бог над народом Своїм!“ (Лк. 7. 11–16).
Місто Наїн – це місто пасовиська. Це символ релігійних громад, в яких проживає народ віри, паства. Але як тоді, так і сьогодні слово “віруючий“ далеко не є синонімом слова “вірний”. Багато віруючих, та мало вірних; багато покликаних, та вибраних мало. І лунає в церквах похоронний плач, і голосить Рахіль, життя церковне, за мертвими духовно дітьми своїми: “Чути голос у Рамі (Рама = висота – релігійні висоти, висоти релігійного світу. – Авт.), плач і ридання та голосіння велике: Рахіль плаче за дітьми своїми (Рахіль = вівця – церковне життя, яке повинно бути смиренним, праведним, тихим і лагідним. Життя, якому належить запліднюватись Духом Святим, й від цього запліднення народжувати віру, що чинна любов’ю. – Авт.), і не дається розважити себе, бо нема їх...” (див. Мф. 2. 18).
Жінка у біблійній мові – це життя, церква. Чоловік – відповідно віра, Христос, Дух Христів, Дух Божий. І, як бачимо, у цій євангельській оповіді мова йде про жінку-вдову, про життя церковне, яке втратило Мужа – втратило віру, втратило Дух. О, як багато цих вдів і сиріт сьогодні на вулицях релігійного Наїну! Як і в дні першого приходу Христового, так і нині, перед другим приходом Його: “На майданах усіх голосіння, на всіх вулицях (вулиці – тут різноманітні релігійні напрямки. – Авт.) крики: ой, ой!.. І ридання по всіх виноградниках (виноградник у бібл. мові – церква, тут – по всіх церквах, на всіх вулицях духовного міста Наїн. – Авт.).
Хто ж той одинак, єдиний син матері своєї, за яким так голосно тужить нещасна вдова? Син біблійною мовою – це духовний плід, духовна радість від перемоги над злом, восиновлення, здійснення віри. Якщо вмерла віра, якщо вмер Дух Животворчий, Який “дає всім і життя, і дихання, і все” (див. Дії 17. 25), якщо овдовіло наше життя – то недовго й до втрати єдиного сина, плоду віри. Недовго й до падіння в шеол бездуховності. Духовне вдівство – причина духовного безпліддя. Св. апостол і євангеліст Іван Богослов так визначає плоди духовного життя у лоні Церкви: “Пишу вам, діти, бо гріхи вам прощаються... (перший плід віри, дитятко, немовля, що народжується в серці нашому, покаяння, “в вірі – добродійство”, – призводить до духовної радості від прощення гріхів ради Ймення Христового. – Авт.). Пишу вам, отроки, бо ви пізнали Отця... (духовне зростання, “в добродійстві – роздумування” над Словом Божим, пізнання Волі Божої, – дає нам духовну радість зростання в Слові. – Авт.). Пишу вам, юнаки, бо перемогли ви лукавого... (юнаки, зростання до наступного щабля: “в роздумуванні – стриманість і в стриманості – терпеливість” (див. 2 Петра 1. 5–7), – дарує нам велику обітницю перемоги над дияволом. – Авт.)” (1 Ів. 2. 12–14).
Хто ж винен у загибелі отих духовних немовлят, отроків і юнаків? Хто винен у самотності нещасної наїнської вдови? Хто винен у відсутності належних плодів віри? Хто винен і що робити? Відповідь на поверхні: в першу чергу винні ті, кого Господь прилучив до великої Своєї справи спасіння – духовні левіти (Левій = прилучений), священики з “коліна левієвого”, чиї уста знання стережуть. Винні пастирі духовного Наїну, духовного пасовиська, які не виконали місії, покладеної на них в часи Старозавітної Церкви. Винні пастирі духовного Наїну й Новозавітної доби, а точніше та їх частина, яка, заразившись фарисейською розчиною, не виконує належним чином своїх обов’язків перед Богом і людьми і сьогодні. “Бо уста священика знання стережуть, та Закона шукають із уст його, бо він ангел Господа Саваофа” (Мал. 2. 7). “Погине народ Мій за те, що не має знання...” (Осії 4. 6). “Так говорить Господь Бог: Горе Ізраїлевим пастирям (Ізраїль – бібл. мовою – народ віри. – Авт.), які пасуть самих себе! Хіба ж не отару повинні пасти пастирі? Жир ви їсте, та вовну вдягаєте, ситу вівцю ріжете, але отари не пасете! Слабих не зміцняєте, а хворої не лікуєте, і пораненої не перев’язуєте, сполошеної не вертаєте, і загинулої не шукаєте, але пануєте над ними силою та жорстокістю! І порозпорошувалися вони з браку пастиря, і стали за їжу для всякої польової звірини, і порозбігалися... Блукає отара Моя...” (Єзекіїля, 34).
Та не поспішаймо ставити крапку і умивати руки, бо все сказане вище не знімає відповідальності і з усього народу віри! Бо “кожен із нас сам за себе дасть відповідь Богові“ (Рим. 14. 12)! Тож не будьте як, ті телиці васанські, про яких каже Господь: “...що тиснете бідних, трощите вбогих, що своїм хазяям ви говорите: «Принеси, і ми будемо пити!” (Ам. 4. 1). Нині відкрите джерело! Немає заборони на Слово! Закінчився час лихий, ось близько літо благоприємне. Будіть пророка Йону, що спить на дні торгового корабля, розбуджуйте “безпечних на Сіоні”, бийте тривогу на святій горі Господній. Але для цього зведіться самі! Вставай, жінко, пробудись і принеси ноші із змертвілим одинаком своїм до Того, Хто дав нам воскресіння!
“Аж доки тинятися будеш, о дочко невірна? Господь бо новину створив на землі: жінка спасатиме мужа!” (Єр. 31.22).
СІЄ СІЯЧ...
В двадцять першу неділю по П’ятидесятниці читаємо притчу про сіяча:
“Ось вийшов сіяч, щоб посіяти зерно своє. І, як сіяв, упало одне край дороги, – і було повитоптуване, а птахи небесні його повидзьобували. Друге ж упало на ґрунт кам’янистий, – і, зійшовши, усохло, не мало бо вогкості. А інше упало між терен, – і вигнався терен і його поглушив. Інше ж упало на добру землю, – і, зійшовши, уродило стократно». Це сказавши, [Ісус] закликав: «Хто має вуха, щоб слухати, – нехай слухає!»
Запитали ж Його Його учні, говорячи: «Що визначає ця притча?» А Він відказав: «Вам дано пізнати таємниці Божого Царства, а іншим у притчах, щоб «дивились вони – і не бачили, слухали – і не розуміли» (див. Ісаї 6.9 – 10. – Авт.). Ось що означає ця притча: Зерно – це Боже Слово. А котрі край дороги, – це ті, хто слухає, але потім приходить диявол і забирає слово з їхнього серця, щоб не ввірували й не спаслися вони. А що на кам’янистому ґрунті, – це ті, хто тільки почує, то слово приймає з радістю, та кореня не мають вони, вірують дочасно, – і за час випробовування відпадають. А що впало між терен, – це ті, хто слухає слово, але, ходячи, бувають придушені клопотами, та багатством, та життєвими розкошами, – і плоду вони не дають. А те, що на добрій землі, – це оті, хто як слово почує, береже його в щирому і доброму серці, – і плід приносять вони в терпеливості“ (Лк. 8.5 – 15).
Сам Господь розкриває нам символіку цієї притчі вкрай зрозуміло. Нам залишається лише поглянути на себе, висвітлити через призму її своє власне життя.
Сіє Сіяч... Сіє Господь зерно Слова Свого в серця наші. “Багато разів і багатьма способами“ промовляє Він до нас, зливає на нас, як на праведних, так і неправедних, благодатний дощ живої води Слова Божого. Щедро сяє для всіх Сонце Правди, запрошуючи увесь світ, всю “землю“ під лікувальне проміння Своє. Для всіх людей звучить Голос Божий. Він і в тихому шелесті осіннього падолисту, і в теплому подиху бабиного літа, в глибині небесної сині, і в кожній сріблястій павутинці, що торкнулася нашої щоки... Творець промовляє до людини через Творіння...
