Текст книги "Ключ Давидів"

Автор книги: Олег Ведмеденко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 15 страниц)

І тому не ходив більш Ісус між юдеями явно, але звідти вдавсь до околиць поближче до пустині, до міста, що зветься Єфрем, – і тут залишався з Своїми учнями.

Наближалась ж Пасха юдейська, і багато хто з Краю вдались перед Пасхою в Єрусалим, щоб очистити себе. І шукали Ісуса вони, а в храмі стоявши, гомоніли один до одного: «А як вам здається? Хіба Він не прийде на свято?» А первосвященики та фарисеї наказ дали: щоб схопити Його” (Ів.11.45-57).

2). Прославлення

Час страждань Господа нашого Ісуса Христа наближався, і за шість днів до Пасхи Марія, сестра воскреслого Лазаря, намастила ноги Ісуса дорогоцінним миром. Тим самим вона приготувала тіло Його до поховання:

“Ісус же за шість день до Пасхи прибув до Віфанії, де жив Лазар, що його воскресив Ісус із мертвих. І для Нього вечерю там спровадили, а Марфа прислуговувала. Був же й Лазар одним із тих, що до столу з Ним сіли.

А Марія взяла літру мира з найдорожчого нарду пахучого (нард – індійська рослина, з якої виготовляються дорогоцінні ароматні мазі. – О. В.) і намастила Ісусові ноги, і волоссям своїм Йому ноги обтерла... І пахощі миру наповнили дім!

І говорить один з Його учнів, Юда Іскаріотський, що мав Його видати: «Чому мира оцього за триста динаріїв не продано, та й не роздано вбогим?» (динарій – римська срібна монета, 1 динарій дорівнював оплаті одного дня роботи працівника, таким чином 300 динаріїв – майже річний заробіток на ті часи. – О. В.). А це він сказав не тому, що про вбогих журився, а тому, що був злодій: він мав скриньку на гроші і крав те, що вкидали. І промовив Ісус: «Позостав її ти, – це вона на день похорону заховала Мені... Бо вбогих ви маєте завжди з собою, а Мене не постійно ви маєте!” (Євангеліє від Івана, 12 розділ, 1–8 вірші).

І от, нарешті, настав день славного входу Господа в Єрусалим:

“А другого дня, коли безліч народу, що зібрався на свято, прочули, що до Єрусалиму надходить Ісус, то взяли вони пальмове віття і вийшли назустріч Йому та й кричали: «Осанна! (“осанна”, єврейською – “хошіана”, що означає “спасай нас”, “спаситель”, “спасіння” – вигук, яким вітали царів-переможців. – О. В.) Благословенний, хто йде у Господнє Ім’я! Цар Ізраїлів!»

Ісус же, знайшовши осла, сів на нього, як написано: «Не бійся, дочко Сіонська! Ото Цар твій іде, сидячи на ослі молодому! .. ”

Тут глибока символіка. Христос в’їхав у Єрусалим – в занечищене фарисейством місто, яке мало б бути духовним містом правди Божої, священства Божого, підвалиною миру (Єрусалим – “основа, або оселя миру”), до уярмленої світом і підзаконним служінням старозавітної церкви, до лякливої й невірної “сіонської дочки” не на білому коні, символі войовничості, а на мирній тварині, осляті, як Цар Миру. Цар, чиє Царство не від світу цього.

Осел біблійною мовою символізує мирських обивателів – віруючих, та не завжди вірних, народ, який “возить” на собі лжепророків (згадаймо Валаамову ослицю – див. Числа, 22–24 розділи, також Самсонову ослячу щелепу – волю народу, – див. Суддів 15. 14–17, – якою побивав Самсон язичників-філістимлян).

Осел символічно – це не олень, який прагне до потоків водних, до живої води слова Божого. Це не віруючі й вірні, але ті, кого треба привести до води – створіння мирне, однак впертого серця. І на цьому-то осляті, синові “під'яремної ослиці”, підзаконного життя, і в'їжджає Господь в Єрусалим. На цьому-то новонаверненому, відв'язаному від фарисейського “виноградника недоумкуватого” (див. Приповісти, 24.30–34) осляті, в умах цих-то дітей віри, “немовлят”, які іще ссуть молочко й не здатні сприймати тверду духовну їжу, і сів, тобто ствердився Христос.

Та, на жаль, не мине й тижня, як ті ж самі діти у вірі, які так радо підставляли плечі свої Спасителю, але так і залишились “дітьми” – не піднялись, не подорослішали, – з ослячою впертістю викрикуватимуть: “Розіпни, розіпни Його!..”

“... А учні Його спочатку того не зрозуміли були, але, як прославивсь Ісус, то згадали тоді, що про Нього було так написано, і що цеє вчинили Йому.

Тоді свідчив народ, який був із Ним, що Він викликав Лазаря з гробу і воскресив його з мертвих. Через це й зустрів натовп Його, бо почув, що Він учинив таке чудо.

Фарисеї тоді між собою казали: «Ви бачите, що нічого не вдієте: ось пішов увесь світ услід за Ним! .. »

Іде Пилип та Андрієві каже; іде Андрій і Пилип та Ісусові розповідають (Андрій та Пилип – апостоли. – О. В.). Ісус же їм відповідає, говорячи: «Надійшла година, щоб Син Людський прославивсь. Поправді, поправді кажу вам: коли зерно пшеничне, як у землю впаде, не помре, то одне зостається; як умре ж, плід рясний принесе. Хто кохає душу свою, той погубить її, хто ж ненавидить душу свою на цім світі, – збереже її вічне життя (Тут душа – синонім життя. Хто кохає свою душу, той повинен погубити своє старе, гріховне життя; а хто погубить свій гріховний спосіб життя – той знайде нове, вічне життя в Ісусі Христі. – О. В.). Як хто служить Мені, хай іде той за Мною, і де Я, там буде й слуга Мій. Як хто служить Мені, того пошанує Отець.

Затривожена зараз душа Моя. І що Я повім? Заступи Мене, Отче, від цієї години! Та на те Я й прийшов на годину оцю... Прослав, Отче, Ім’я Своє!»

Залунав тоді голос із неба: «І прославив, – і знову прославлю!» А народ, що стояв і почув, говорив: «Загриміло!» Інші казали: «Це Ангел Йому говорив!» Ісус відповів і сказав: «Не для Мене цей голос лунав, а для вас. Тепер суд цьому світові. Князь світу цього (князь світу цього – сатана, – див. Послання апостола Павла до Ефесян, 2.2. – О. В.) буде вигнаний звідси тепер. І, як буду піднесений з землі, то до Себе Я всіх притягну» (тут вказівка на розп’яття і на подальше прославлення – воскресіння і вознесіння на Небо. – О.В.).

А Він це говорив, щоб зазначити, якою то смертю Він має померти. А народ відповів Йому: «Ми чули з Закону, що Христос перебуває повік, то чого ж Ти говориш, що Людському Сину потрібно піднесеному бути? Хто такий Цей Син Людський?»

І сказав їм Ісус: «Короткий ще час світло з вами. Ходіть поки маєте світло, щоб вас темрява не обгорнула. А хто в темряві ходить, не знає, куди він іде... Аж доки ви маєте світло, то віруйте в світло, щоб синами світла ви стали». Промовивши це, Ісус відійшов, і сховався від них ... ” ( Від Ів ана, 12.12 – 36).

Свято Входу Господа в Єрусалим називається також Неділею Ваій (церковнослов’янською “ваї” – зелені гілки), Вербною та Цвітоносною Неділею, і в пам’ять того, що в Єрусалимі народ зустрічав Ісуса Христа з пальмовим віттям в руках, на ранішній службі роздаються вірним у церкві зеленіючі гілки верби, яка перша навесні прокидається від зимового сну.

В науці про богослужби, літурзіці, читаємо: “Початок свята сягає сивої давнини. Найдавніша вказівка на свято (від III ст. ) належить Мефодію, єпископу Патарському, який залишив повчання на цей день. В IV ст. свято звершувалося урочисто, як про це свідкує Єпіфаній Кіпрський. Багато святих отців IV ст. залишили свої повчання на свято Входу Господнього в Єрусалим. Починаючи з VII ст. багато хто з піснярів, такі як святий Андрій Критський (VII ст.), преподобний Козьма Маюмський, Іван Дамаскін (VIII ст.), Федір та Йосип Студити, імператор Лев Філософ, Феофан та Никифор Ксанфопул (IX ст.) прославили свято піснеспівами, які й нині співає православна церква у цей день”.

Тропар свята: “Загальне воскресіння перед Твоїми страстями запевняючи, з мертвих воскресив єси Лазаря, Христе Боже, тому ж і ми, як діти, несучи знамена перемоги, виголошуємо Тобі, Переможцеві смерті: Осанна в вишніх, Благословен, Хто йде в Ім’я Господнє!”

ПРЕДТЕЧА

7 липня за новим стилем (24 червня за старим) православна церква вшановує різдво чесного славного пророка, Предтечі та Хрестителя Господнього Івана.

Історію про благовіщення архангелом Гавриїлом священикові Захарії обітниці Божої щодо народження від нього й неплідної дружини його, Єлизавети, сина; також оповідь про покарання Захарії німотою за невірство його, та про відвідини Єлизавети родичкою її, Марією, майбутньою Матір’ю Господа нашого Ісуса Христа; так само й про саму подію народження Івана Хрестителя та найменування його в день обрізання – докладно викладає нам Святе Письмо (це перший розділ Євангелія від Луки). Ми ж розкриємо духовну символіку означеної буквально-історичної події.

Кого символізує, кого являє собою Іван Хреститель? Писання свідчить про нього, як про Предтечу Господнього. Як про того, хто передує приходу в світ (а духовно – в наші серця) Христа-Спасителя. Як про того, хто готує цей славний прихід: “Бо він той, що про нього сказав був Ісая пророк, промовляючи: «Голос того, хто кличе: В пустині готуйте дорогу для Господа, рівняйте стежки Йому!..” (Євангеліє Матвія, 3 розділ, 3 вірш).

Які ж “стежки” покликаний був рівняти Хреститель Спасів Іван? І в якій-то “пустелі”? Певна річ, мова тут насамперед про речі духовні. Адже пустиня, що в ній проповідував Іван Предтеча, це не просто буквальна пустеля, а насамперед “пустеля юдейська” – пустиня бездуховності народу віри. І місце знаходження її не навпрост на південному сході Юдеї, біля Мертвого моря, але в серцях народу Божого. І стежки ці – не буквальні стежки. Вони – суть перекручене розуміння Слова Божого, викривлене виконання волі Його, лицемірне й лукаве життя віруючих, проте не вірних, отруєних фарисейством синів духовного Ізраїля.

Чим же рівняв ці життєві дороги Предтеча Господній? Який “заступ” вклав у руки його Той, Хто шукає горливі серця, Хто обирає сумлінних і вірних пророків Собі, Хто покликує на просторах землі: “Кого Я пошлю, і хто піде для Нас?” (див. Книгу пророка Ісаї, 6.8–9). Інструмент цей – бич викривальної проповіді, духовне очищення “купіллю водною Слова” (Послання апостола Павла до Ефесян, 5.26), – духовне ж хрещення покаяння.

“Тими ж днями приходить Іван Хреститель, і проповідує в пустелі юдейській, та й каже: «Покайтесь, бо наблизилось Царство Небесне!.. Я хрещу вас водою на покаяння, але Той, Хто йде по мені (Христос), потужніший від мене: я недостойний понести взуття Йому! Він хреститиме вас Святим Духом й огнем” (Від Матвія, 3).

Іван Хреститель називається Предтечею Господнім, бо хоча й був він “наповнений Духом Святим ще з утроби своєї матері” (Від Луки, 1.15), однак являвся служителем Старого Завіту, мався лишень передвісником Завіту Нового – провідником до Христа. Благодать Всесвятого Духа дається кожному на служіння його; служіння ж Іванове, хрещення його, носило підзаконний характер. Воно не було ще новозавітним служінням смирення й любові, але старозавітним – покори та страху.

Він хрестив (духовно занурював) підзаконних, які стали власне вже беззаконними, в очищаючій купелі Слова. Бо як фізична вода змиває з людини бруд тілесний, так і сльози покаяння сповна обмивають душі наші від бруду гріховного. Іван Хреститель очищав віру, повертав беззаконних до початку мудрості – страху Божого. Він воскрешав віру підзаконну, відновлював Старий Заповіт, готуючи народ віри до Завіту Нового. І недарма Сам Христос свідчив про нього: “Поправді кажу вам: Між народженими від жінок не було більшого над Івана Хрестителя (він – найбільший серед підзаконних). Та найменший у Царстві Небеснім – той більший від нього!” (Від Матвія, 11.11).

Безумовно, усі події священної історії Біблії – як Старого, так і Нового Заповітів – несуть в собі духовну інформацію, мають пророчий зміст як для усієї Церкви, усього людства, так і для кожної людини зокрема. Біблія – це Книга для нас і про нас, тому всі персонажі Святого Письма мають своє відображення в серцях наших, у нашому житті. “Таємниця, захована від віків і поколінь, а тепер виявлена Його святим... – Христос в нас, надія слави!” (див. До Колосян, 1.26–27).

Так, Христос – найсолодший мир, смирення Боже – в нас! В нас і Богородиця (духовний образ самозречення, символ цнотливого, чистого, праведного життя), і святі апостоли (Петро, Яків, Іван – це віра, надія й любов). На жаль, у кожному з нас присутні й негативні постаті Книги книг. Це і зрадливий Юда, і пильний дослідник “крамоли” Кайяфа, і Ірод – плотський наш розум, і Іродіада – гріховне, пристрасне життя. В нас же й Іван Хреститель, Предтеча Господній – емблема каяття, голос сумління, посольство Боже в серці людському...

Різдво Івана Хрестителя в духовному плані – ніщо інше, як пробудження совісті людської, голос “волаючого в пустині” наших сердець пророка Господнього. Неможливо спастися без покаяння. Неможливо прийти до хрещення Христового (смирення) без хрещення Іванового. Неможливо піднятись на вершину ліствиці, не зробивши перший крок. Покаяння – це і є перший крок до Христа, ключ до дверей самопізнання, щастя, свободи, – царства Божої благодаті. Це перша сходинка до віри смиренної, що чинна любов’ю. Покаяння з плодами самозречення – це “альфа”, початок спасіння нашого, початок духовного просвітління. Вершина ж його – то “омега”, любов досконала.

Іван Хреститель – це заклик Господній до кожного з нас. Заклик зупинитись на шляхах своїх, зректися себе й зробити перший крок назустріч спасінню, пізнанню себе як духа, світлого й вільного. Це заклик покаятись. Заклик смиритись... Недарма й Сам Господь наш Ісус Христос починає служіння з тих же слів, що їх уперше проговорив Предтеча Спасів Іван: “І з того часу Ісус розпочав проповідувати й промовляти: «Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне!..” (Від Матвія, 4.17).

Тропар (основна пісня) свята: “Пророче і Предтече пришестя Христового, достойно прославляти тебе не в силі ми, що любов’ю тебе шануємо. Бо неплідність матері і батьківська безгласність розрішилися славним і чесним твоїм різдвом – і втілення Сина Божого світові проповідується”.

СВЯТО ПЕТРА І ПАВЛА

Дванадцятого липня за новим стилем (29 червня за старим) православна церква відзначає свято славних і всехвальних первоверховних апостолів Петра і Павла. Походження цих святих було різним, але життя їх, віддане служінню апостольському, а також їхня мученицька кончина, навіки з’єднали ці два імені.

Про обставини життя і подвигу віри цих посланців Господніх (апостол = “посланець”) розповідають нам сторінки святого Євангелія та книги Діянь апостолів. Про останні дні їхнього життя – дні мученицького сповідування віри, – говорить нам і передання Церкви. Петро й Павло залишили нам також свої богонатхненні Послання, з яких два належать Петру, і чотирнадцять – Павлу.

Апостол Петро (перше його ім’я – Симон) був простим рибалкою з Галілеї, старшим братом святого Андрія Первозванного (Превозванним апостол Андрій зветься тому, що його першого покликав Господь Ісус Христос Собі в учні). Андрій і привів свого брата до Господа. А згодом пролунали пророчі слова Ісуса Симонові (Петру): “Не лякайсь, – від цього часу ти будеш ловити людей!”. З цього часу й став Петро вірним учнем, а згодом апостолом (посланцем) Господа і ловцем душ людських із “буремного моря, схвильованого спокус бурею” світу цього. Він залишив свої рибальські сіті та пішов за Ісусом. Біблія яскраво змальовує нам події з його життя. Це і перебування з Господом в момент Його преображення, і присутність при воскресінні дочки старшого синагоги. Це й знамениті кроки назустріч Господові по бурхливих хвилях Галілейського моря, і присутність його іще з двома учнями Христовими при молитві Ісуса перед Його хресними стражданнями.

Ім’я Петро (що означає “камінь”) дав йому Сам Ісус Христос, прорікши: “...ти скеля (камінь, Петро), і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, – і сили адові не переможуть її. І ключі тобі дам від Царства Небесного, і що на землі ти зв’яжеш, те зв’язане буде на Небі, а що на землі ти розв’яжеш, те розв’язане буде на Небі!” (Мф. 16.18-19).

Другий апостол, що його ми вшановуємо в один день із Петром – апостол Павло. За своїм походженням він значно відрізняється від рибалки Петра. Павло (перше ім’я його – Савл) походить з міста Тарс. Він хоч і був народжений євреєм, проте мав статус римського громадянина. Павло отримав чудову освіту, належав до впливової секти фарисеїв і жив в Єрусалимі. До того моменту, коли Господь прикликав його, Павло (тоді іще Савл) активно переслідував перших християн. Це він стеріг одіж убійників під час побиття камінням диякона Степана. Згодом він випрохав собі навіть листи від первосвященика в Дамаск, щоби розшукувати там християн та припроваджувати їх на розправу до Єрусалиму.

Але по дорозі у Дамаск явився йому Господь Ісус Христос в сліпучому Світлі – і увірував цей колись холодний переслідувач християн, ставши гарячим проповідником Правди Божої. В душі його відбулась переміна. Ненависть до Христа змінилась на полум’яну любов. Павло відразу ж включився в Божу справу проповіді Євангелії. Тридцять років проповідницької діяльності. Три великі місійні подорожі. Перша з 45-го по 49-й рік разом з апостолами Варнавою та Марком. Він відвідує острів Кіпр та міста півдня малої Азії – Памфілії й Пісідії. В 49-му чи 50-му році по Різдву Христовім (за деякими даними в 51-му) Павло знову в Єрусалимі на апостольському соборі. А з 50-го по 52-й роки обходить Сирію, Малу Азію, приходить у Європу. Він проповідує на Балканах, в Македонії, Греції і всюди засновує Церкви. У 58-му році апостол Павло схоплений в Єрусалимі і під конвоєм доставлений в резиденцію римського прокуратора в Кесарії. Два роки вірний учень Христів перебуває в ув’язненні. Після цього його, як римського громадянина, везуть на суд до Риму.

Багато гонінь довелося витерпіти святому проповіднику, проте Господь завжди оберігав його, багато разів звільняв від ланцюгів, виводив з темниці, рятував його й усіх, хто плив з ним по морю під час страшної бурі. Господь руками святого апостола творив багато чудес, так що і хустки й пояси, що були на тілі Павла, при дотиканні до них хворими давали їм зцілення.

З церковної історії ми знаємо, що обидва святенники Божі – Петро і Павло – зазнали мученицького вінця, до кінця залишившись вірними посланцями Божими. Апостол Петро в 67-му році за наказом Нерона був розіп’ятий у Римі на хресті вниз головою. Святий сам прохав, щоби його розіп’яли саме в такий спосіб, вважаючи себе недостойним вмерти однаковою смертю з Христом. У тому ж таки 67-му чи 68-му році в Римі було стято на голову й апостола Павла.

Встановлення свята на честь апостолів Петра і Павла належить до часів перших християн і всюди святкується уже з IV століття.

Тропар свята: “Апостоли першопрестольні і вселенної вчителі, Владику всіх моліте, щоб мир вселенній дарував, і душам нашим велику милість”.

ПРЕОБРАЖЕННЯ

Повна назва свята – Преображення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа. Тому-то в народі це торжество іменується також святом Спаса. Празникується воно щороку в один і той же день – 19 серпня (6-го за старим стилем).

Про подію, що їй присвячене свято, згадується в Євангелії від Матвія, 17 розділ:

“А через шість день забирає Ісус Петра, і Якова, і Івана, брата його, та й веде їх осібно на гору високу.

І Він перед ними преобразився (змінився, прийняв інший вигляд): обличчя Його, як те сонце, засяяло, а одежа Його стала біла, як світло.

І ось з’явились до них Мойсей та Ілля, і розмовляли з Ним.

І озвався Петро та й сказав до Ісуса: « Господи, добре бути нам тут! Коли хочеш, поставлю отут три шатра: для Тебе одне, і одне для Мойсея, і одне для Іллі » .

Як він ще говорив, ось хмара ясна заслонила їх, і ось голос із хмари почувсь, що казав: « Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав. Його слухайтеся! »

А почувши, попадали учні долілиць і полякались сильно...

А Ісус підійшов, доторкнувся до них і промовив: « Уставайте й не бійтесь! »

Звівши ж очі свої, нікого вони не побачили, окрім Самого Ісуса.

А коли з гори сходили, заповів їм Ісус і сказав: « Не кажіть нікому про цеє видіння, аж поки Син Людський із мертвих воскресне ... ”

З біблійного тексту ми бачимо, як Ісус Христос явив учням славу Свою. Для чого була явлена ця слава Господня? Якщо розглядати буквальний аспект події, то Спаситель учинив це для того, аби зміцнити віру апостолів, відвести їх від помислів земних. На той час учні Христові іще не усвідомлювали повністю ту велику місію, що була покладена на їх Учителя. Вони плекали надію на те, що Ісус Христос прийшов на землю, щоби стати царем, щоб очолити національно-визвольний рух і, перемігши усіх ворогів Ізраїля, сісти на царський трон. Самі ж сподівалися зайняти високі посади при дворі нового Месії-царя.

Тоді іще учні не розуміли, що царство Його – не від світу цього. Не розуміли навіть і після того, як за шість днів до Свого преображення Він виказував їм, що мусить йти до Єрусалиму, і постраждати багато, і вбитому бути, і воскреснути. Це нерозуміння Христової місії на землі спонукує навіть апостола Петра докорити Ісусові: “Змилуйся, Господи, – такого Тобі хай не буде!..” Таким чином, учні Христові, певною мірою, думали тоді іще не про Боже, але про людське. Це підтверджують євангельські вірші, які передують події преображення Господнього:

“Ісус став виказувати Своїм учням, що Він мусить іти до Єрусалиму, і постраждати багато від старших, і первосвящеників, і книжників, і вбитому бути, – і воскреснути третього дня. І, набік відвівши Його, Петро став Йому докоряти й казати: «Змилуйся, Господи, – такого Тобі хай не буде!» А Він обернувся й промовив Петрові: «Відступися від Мене, сатано, – ти спокуса Мені, бо думаєш не про Боже, а про людське!»” (Від Матвія, 16 розділ, 21–23 вірші).

І от, щоб зміцнити їх, Господь преображається на горі. У момент преображення являються учням провідник закону Божого Мойсей, та пророк Ілля, що уособлюють собою “закон і пророки”, тобто усі Писання Старого Завіту. Це вони свідчили про прихід на землю Бога Слово в подобі грішного тіла – Сина Божого во плоті. Це вони говорили про прихід Спасителя нашого, істинного Агнця непорочного, що візьме на себе гріх світу – правдивого Сяйва Отчого Єства, творця і виконавця Закону й Пророків.

Яке значення преображення Господнього для нас з вами? Все, що написано в Біблії – написане для нас, і є програмою розвитку усієї Церкви й кожного її члена зокрема. Христос – це “шлях, і правда, і життя”. Він явив нам шлях правди – шлях смирення: покаяння, самозречення та любові, що веде до життя вічного. І на цьому шляху ми покликані преобразитися, як преобразився Господь! “Одежа” – праведність наша – має стати “біла, як світло”. “Обличчя” – воля наша – повинна “як те сонце засяяти” терпінням, любов’ю, миром, добротою, радістю духовною. “Світло праведних – весело світить”, – читаємо у Приповістях Соломонових, 13 розділ, 9 вірш. “Путь праведних – ніби те світло ясне, що світить все більше та більш, аж до повного дня!” (там же, 4 розділ, 18 вірш). “І їй (жоні Агнця, тут – церкві Христовій) дано було зодягнутися в чистий та світлий вісон (вісон – тонкий білий дорогий лляний одяг), бо вісон – то праведність святих” (Об’явлення святого Івана Богослова, 19 розділ, 8 вірш).

Свято Преображення існувало уже в IV сторіччі, як це видно з багатьох повчань, що промовлялися в цей день. До нас дійшли казання святих Єфрема Сирійського та Івана Златоустого. Існування свята в четвертому сторіччі показує, що дату заснування його першими християнами слід шукати іще раніше – у попередніх трьох сторіччях.

У VII столітті святі Іван Дамаскін та Косьма Маюмський уклали ряд стихир та канони свята, якими православна церква прославляє цю подію і в наш час.

Богослужіння празника Спаса має ту особливість, що після завершення літургії – благословляються й освячуються принесені віруючими до храму виноград та інші плоди дерев: яблука, груші, сливи тощо. Свято Преображення обрано для благословення плодів тому, що в Єрусалимі, звідки запозичено устав східної церкви, саме на ту пору дозрівав виноград, який, власне, і прийнято освячувати у цей день (виноград – символ церкви Христової, знак приношення Богу духовних плодів). Благословляючи принесені плоди, Церква також навіює думку про те, що в ній, як в суспільстві священному, усе – від людини й до рослини – повинно бути присвячене Богові, як Його творіння.

Тропар (основна пісня) свята: “Преобразився Ти на горі, Христе Боже, показавши ученикам Твоїм славу Твою, скільки їм можна було. Хай засяє і нам грішним світло Твоє споконвічне. Молитвами Богородиці, Світлодавче, слава Тобі”.

УСПІННЯ

Свято Успіння Пресвятої Богородиці – останнє дванадесяте свято церковного року, і відзначається воно завжди 28 серпня (15-го за старим стилем). У цей день закінчується двотижневий Успенський піст.

Історія свята пов’язана з церковним переданням. Різні перекази по-різному висвітлюють кінець земного шляху Божої Матері. Із Святого Письма ми знаємо, що після вознесіння на Небо Ісуса Христа Його Пречиста Матір залишилась під опікою святого апостола Івана Богослова. Про це заповів Господь перед Своєю смертю на хресті. В Євангелії від Івана читаємо: “Під хрестом же Ісуса стояли – Його мати, і сестра Його матері, Марія Клеопова, і Марія Магдалина. Як побачив Ісус матір та учня, що стояв тут, якого любив (тут мова йде про Івана Богослова. – Авт.), то каже до матері: “Оце, жоно, твій син!” Потім каже до учня: “Оце мати твоя!” І з тієї години той учень взяв її до себе” (Ів. 19.25-27). З священної історії Нового Заповіту ми також знаємо, що Матір Господа була шанованою серед апостолів і перебувала з ними в Єрусалимі: “Тоді вони повернулись до Єрусалиму з гори, що Оливною зветься і що знаходиться поблизу Єрусалиму, на віддалі дороги суботнього дня (мова йде про повернення після вознесіння Господнього. – Авт.). А прийшовши, увійшли вони в горницю, де й перебували: Петро та Іван, та Яків, та Андрій, Пилип та Хома, Варфоломій та Матвій, Яків Алфеїв та Симон Зилот, та Юда Яковів. Вони всі одностайно були на невпинній молитві, із жінками, і з Марією, матір’ю Ісусовою, та з братами Його” (Дії 1.12-14). Далі про життя Богородиці Святе Письмо нічого не говорить, і Церква, досліджуючи її останні роки, керується лише переказами.

Одні оповіді пов’язують кінець її земного шляху з Ефесом, куди переселився Іван, інші вказують на Гефсиманію. І тут і там є храми, присвячені Успінню. Найраніший апокриф, що розповідає про Успіння, написаний від особи Івана Богослова (“апокриф” – грецьк. “прихований, підкидний, підробний” – твір, що претендує на авторитет богонатхненного, але який не увійшов в канон Біблії). Деякі історики датують його V сторіччям, хоча більшість відносить на півтора століття пізніше.

Отже, згідно з переказами, після зішесття Святого Духа на апостолів, Богородиця залишилась в Єрусалимі. Проте згодом почалися гоніння царя Ірода Агриппи на Церкву Божу, і тоді Вона разом з Іваном Богословом відійшла до Ефесу. На той же час церковне передання відносить відвідини Божою Матір’ю єпископа Кіпрського святого Лазаря, що його воскресив Спаситель (див. Ів. 11.1-44); також Вона побувала на горі Афонській.

Після припинення гонінь на християн Пресвята Діва повернулась у Єрусалим і жила в домі апостола Івана Богослова на Сіоні. Як свідчить переказ, одного разу пішла Вона на гору Елеонську (Оливну), і там під час молитви побачила архангела Гавриїла, що тримав у руці гілку райської пальми. Він благовіствував Діві Марії, що через три дні Вона переставиться, і Господь вознесе Її, Свою Матір, в Небесне горнє Царство, де Вона перебуватиме з Ним вічно. Повернувшись додому, Богородиця розповіла про все апостолу Івану і почала готуватися до Своєї кончини. Вона заповіла, щоби тіло Її поховали у Гефсиманії, разом з батьками й обручником Її праведним Йосипом.

Господь чудесним чином зібрав в Єрусалим апостолів. Не було тільки апостола Хоми. Коли настав час кончини, успіння Богородиці, о третій годині дня, в приміщенні, де всі зібрались і де на смертному одрі Вона перебувала, раптом засяяло світло Слави Божої, Сам Господь Ісус Христос зійшов з Неба в оточенні Небесних сил безтілесних. “Величає душа моя Господа”, – промовила Пріснодіва і передала душу Свою в руки Сина Свого. І хор ангельський, і всі присутні співали: “Богородице, Діво, радуйся, благодатна Маріє, Господь з Тобою...”. Апостоли підняли одр з тілом Богоматері і, співаючи псалми, понесли Її в Гефсиманію. Попереду йшов Іван Богослов і ніс ту саму пальмову гілку... Після похорону на третій день прибув апостол Хома, який не був присутнім при кончині, і щоб попрощатися з Нею, відкрили гріб. Але тіла там не знайшли, а тільки плащаницю...

Церква завжди вірувала, що Богоматір була воскрешена Своїм Сином, Господом нашим Ісусом Христом, і з тілом взята на Небо. Після Успіння Богородиці, коли апостоли під час трапези розмовляли про те, що зникло тіло з Її гробу, сталося видіння Пресвятої Діви на Небі. Вона сказала їм: “Радуйтесь!”, і апостоли, замість “Господи, Ісусе Христе, помагай нам!”, промовили: “Пресвята Богородице, помагай нам!” В пам’ять про цю подію Свята Церква встановила свято Успіння Пресвятої Богородиці.

В науці про богослужби – літурзіці – читаємо: Свято Успіння Богоматері встановлене Церквою з давніх часів. Про нього згадується в творах блаженного Ієроніма, Августина і Григорія, єпископа Турського. У IV ст. воно вже повсюдно святкувалося в Константинополі. За бажанням Візантійського імператора Маврикія, який здобув перемогу над персами в п’ятнадцятий день серпня (28 серпня за новим стилем), день Успіння Богоматері з 595 року став святом загальноцерковним.

Спочатку свято відзначалося не в один час: в одних місцях в січні, в інших – в серпні. Так на Заході в VII ст. 18 січня святкувався день “кончини Діви Марії”, а 14 серпня “взяття на Небо”. Таке розділення цікаве тим, що показує, як стародавня західноримська церква, в узгодженні з церквою східною, розглядала кончину Богоматері – не відкидаючи її тілесної смерті (до чого схиляється римо-католицька церква сьогодні). Загальне святкування свята Успіння 15 (28) серпня в більшості східних і західних церков встановлюється у VII – IX століттях.

Основною метою встановлення свята було прославлення Богоматері і Її успіння. До цієї основної мети в IV – V сторіччях приєдналася й інша – викриття хибного вчення тих богословів, які посягали на достоїнство Богоматері, відкинувши людську природу Пресвятої Діви (відтак, відкидаючи і Її тілесну кончину).

Тропар (основна пісня) свята: “У різдві дівство зберегла єси, в успінні ж світу не залишила єси, Богородице, перейшла Ти до життя, бо Ти Мати Життя, і молитвами Твоїми визволяєш від смерті душі наші”.

УСІКНОВЕННЯ

11 вересня за новим стилем (29 серпня за старим) православна церква відзначає свято Усікновення голови чесного і славного пророка Предтечі Івана Хрестителя. Цей день називається святом тому, що православні присвячують його Богові, а не тому, що він є радісним святковим днем. Це свято смутку й печалі, – тому-то у цей день церква оголошує суворий піст. Подія, що її відзначаємо цього дня, зображена в Євангелії від Марка, яке і читається у храмах: