Текст книги "Щоденник Миколки Синицина"
Автор книги: Николай Носов
Жанр:
Детские приключения
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц)
ОПОВІДАННЯ
МИШКОВА КАША
Одного разу, коли я жив з мамою на дачі, до мене в гості приїхав Мишко. Я так зрадів, що й сказати не можна! Я дуже за Мишком скучив. Мама також була рада його приїзду.
– Це дуже добре, що ти приїхав, – мовила вона. – Вам удвох тут веселіше буде. Мені, до речі, завтра до міста треба поїхати. Я, можливо, затримаюся. Проживете тут без мене два дні?
– Звичайно, проживемо, – кажу я. – Ми не маленькі!
– Тільки вам тут доведеться самим обід готувати. Зумієте?
– Зуміємо, – каже Мишко. – Що там не зуміти!
– Ну, зварите юшку й кашу. Адже кашу просто варити.
– Зваримо й кашу. Що там її варити! – каже Мишко.
Я кажу:
– Ти дивись, Мишко, що як не зуміємо! Ти ж не варив раніше.
– Не турбуйся! Я бачив, як мама варить. Ситий будеш, не помреш із голоду. Я такої каші зварю, що пальці оближеш!
Уранці мама залишила нам хліба на два дні, варення, щоб ми чай пили, показала, де які лежать продукти, пояснила, як варити юшку й кашу, скільки крупів покласти, скільки чого. Ми все слухали, тільки я нічого не запам'ятав. «Навіщо, – думаю. – Таж Мишко знає».
Потім мама поїхала, а ми з Мишком надумалися піти на річку рибу ловити. Налаштували вудки, накопали черв'яків.
– Стривай, – кажу я. – А обід хто варитиме, якщо ми на річку підемо?
– Що там варити! – каже Мишко. – Морока сама! З'їмо весь хліб, а на вечерю зваримо каші. Кашу можна без хліба їсти.
Накраяли ми хліба, намастили його варенням і пішли на річку. Спершу викупались, тоді розляглись на піску. Гріємося на сонечку і хліб з варенням жуємо. А тоді заходилися рибу ловити. Тільки риба погано клювала: спіймали лише з десяток пічкурів. Цілий день ми на річці протинялися. Надвечір повернулися додому. Голодні!
– Ну, Мишко, – кажу, – ти спеціаліст. Що варити будемо? Лишень таке, щоб швидше. Страх їсти хочеться.
– Давай кашу, – каже Мишко. – Кашу найпростіше.
– Ну що ж, кашу, то й кашу.
Розтопили плиту. Мишко насипав у каструлю крупів. Я кажу:
– Сип більше. Страх їсти хочеться!
Він насипав повну каструлю і води палив доверху.
– Чи не багато води? – запитую. – Розмазня вийде.
– Нічого, мама завжди так робить. Ти тільки за плитою наглядай, а я вже зварю, будь певен.
Ну, я за плитою наглядаю, дрова підкладаю. А Мишко кашу варить, тобто не варить, а сидить та на каструлю дивиться, вона сама вариться.
Незабаром стемніло, ми засвітили лампу. Сидимо й чекаємо, коли каша звариться. Раптом бачу: кришка на каструлі трохи піднялась, і з-під неї каша лізе.
– Мишко, – кажу, – що це? Чому каша лізе?
– Куди?
– Біс її знає куди! З каструлі лізе!
Мишко схопив ложку і ну кашу назад у каструлю впихати. М'яв її, м'яв, а вона неначе пухне в каструлі, так і вивалюється назовні.
– Не знаю, – каже Мишко, – чого вона вилазити надумала. Може, зварилась?
Я взяв ложку, покуштував: крупинки зовсім тверді.
– Мишко, – кажу, – а де ж вода поділася? Зовсім сухі крупи!
– Не знаю, – каже. – Я багато води налив. Може, дірка в каструлі?
Стали ми каструлю оглядати: ніякої дірки нема.
– Мабуть, випарувалась, – каже Мишко. – Треба ще підлити.
Він переклав зайві крупи з каструлі в тарілку і підлив у каструлю води. Варимо далі. Варили, варили – дивимося, знову каша назовні лізе.
– А щоб тебе! – каже Мишко. – Куди ж ти лізеш?
Схопив ложку, знову став зайві крупи відбирати. Відібрав і знову бух туди кухоль води.
– Ось бачиш, – каже, – ти думав, що води багато, а її ще доливати доводиться.
Варимо далі. Що за кумедія! Знову каша вилазить! Я кажу:
– Ти, мабуть, багато крупів насипав. Вони розбухають, і їм тісно в каструлі стає.
– Еге, – каже Мишко, – здається, я передав куті меду. Це все ти винен: «Сип більше. Їсти хочеться!»
– А звідки я знаю, скільки треба сипати? Адже ти казав, що вмієш варити.
– Ну й зварю, не заважай лишень.
– Будь ласка, я не заважатиму.
Відійшов я од плити, а Мишко варить, тобто не варить, а тільки те й робить, що зайві крупи в тарілку відбирає. Весь стіл заставив тарілками, як у ресторані, і знай воду підливає.
Я не витримав і кажу:
– Ти щось не так робиш. Так і до ранку можна варити!
– А що ти думаєш, у доброму ресторані завжди обід звечора варять, щоб на ранок устиг.
– Так то, – кажу, – в ресторані! Їм поспішати нікуди, у них багато харчів усіляких.
– А нам куди поспішати?
– Нам треба попоїсти та спати лягати. Дивись, уже дванадцята година.
– Встигнеш, – каже, – виспатись.
І знову плесь у каструлю кухоль води. Тут я зрозумів, у чому справа.
– Ти, – кажу, – весь час холодну воду ллєш, як же вона може зваритися.
– А по-твоєму, що – без води варити?
– Відібрати, – кажу, – половину крупів і налити води відразу більше, і нехай собі вариться.
Взяв я у нього каструлю, відсипав із неї половину крупів.
– Наливай, – кажу, – тепер води по самі вінця.
Мишко взяв кухоль, поліз у відро.
– Нема, – каже, – води. Вся розійшлася.
– Що ж ми робитимемо? Як його по воду йти, темнота яка! – кажу. – І колодязя не побачиш.
– Дурниці! Зараз принесу.
Він узяв сірники, прив'язав до відра мотузку і пішов до колодязя. За хвилину повертається.
– А вода де? – запитую.
– Вода… там, у колодязі.
– Сам знаю, що в колодязі. Де відро з водою?
– І відро, – каже, – в колодязі.
– Як – у колодязі?
– Так, у колодязі.
– Упустив?
– Упустив.
– Ах ти, – кажу, – розмазня! Ти що ж, заморити нас голодом хочеш? Чим тепер води витягти?
– Чайником можна.
Я взяв чайник і кажу:
– Давай мотузку.
– І її нема, мотузки.
– Де ж вона?
– Там.
– Де – там?
– Ну… в колодязі.
– То ти, значить, з мотузкою відро впустив?
– Ну так.
Почали ми іншу мотузку шукати. Нема ніде.
– Нічого, – каже Мишко, – зараз піду попрошу в сусідів.
– Збожеволів! – кажу. – Ти подивися на годинника: сусіди давно сплять.
Тут, мов навмисне, обом нам пити захотілося; здається, сто карбованців за кухоль води віддав би! Мишко каже:
– Це завжди так буває: коли нема води, то пити хочеться ще більше. Тому в пустелі завжди пити хочеться, що там нема води.
Я кажу:
– Ти не патякай, а шукай мотузку.
– Де ж її шукати? Я скрізь дивився. Давай волосінь од вудки прив'яжемо до чайника.
– А волосінь витримає?
– Та, може, витримає.
– А якщо не витримає?
– Ну, якщо не витримає, то… обірветься…
– Це й без тебе відомо.
Розмотали ми вудку, прив'язали до чайника волосінь і пішли до колодязя. Я опустив чайник у колодязь і набрав води. Волосінь напнулась, як струна, ось-ось лопне.
– Не витримає! – кажу. – Я відчуваю.
– Може, якщо піднімати обережно, то витримає, – каже Мишко.
Почав я піднімати потихеньку. Тільки-но трохи підняв над водою, шубовсть – і нема чайника.
– Не витримала? – запитує Мишко.
– Звичайно, не витримала. Чим тепер витягати воду?
– Самоваром, – каже Мишко.
– Ні, вже краще самовар просто в колодязь кинути, хоч клопоту менше буде. Мотузки ж нема.
– Ну, каструлею.
– Що в нас, – кажу, – по-твоєму, каструльна крамниця?
– Тоді склянкою.
– Це скільки доведеться морочитися, поки склянкою води наносиш!
– Що ж робити? Адже треба кашу доварювати. І пити страшенно хочеться.
– Давай, – кажу, – кухлем. Кухоль усе-таки більший від склянки.
Прийшли додому, прив'язали волосінь до кухля так, щоб він не перекидався. Повернулись до колодязя. Витягли по кухлеві води, напились. Мишко каже:
– Це завжди так буває. Коли пити хочеться, то здається, що ціле море вип'єш, а станеш пити, то кухоль вип'єш і більше вже не хочеться, бо люди від природи жадібні…
Я кажу:
– Нічого тут на людей набалакувати! Краще неси мерщій каструлю з кашею сюди, ми прямо в неї води натягаємо, щоб не бігати двадцять разів з кухлем.
Мишко приніс каструлю і поставив на цямрину. Я її не помітив, зачепив ліктем і замалим не скинув у колодязь.
– Ох ти, розтелепа! – кажу. – Навіщо мені каструлю під лікоть підсунув? Візьми її в руки і держи міцніше. І відійди од колодязя далі, а то ще й каша полетить у колодязь.
Мишко взяв каструлю й одійшов від колодязя. Я натягав води.
Прийшли ми додому. Каша у нас захолола, у плиті потухло. Розтопили ми знову плиту і знову заходилися кашу варити. Нарешті вона в нас закипіла, зробилася густа й почала пухкати: «Пух, пух!»
– О! – каже Мишко. – Добра каша вийшла, знаменита!
Я взяв ложку, покуштував:
– Тьху! Що це за каша! Гірка, несолона і тхне горілим.
Мишко й собі хотів покуштувати, але відразу ж виплюнув.
– Ні, – каже, – помирати буду, а такої каші не їстиму!
– Такої каші наїсишся, і вмерти можна! – кажу я.
– Не знаю.
– Диваки ми! – каже Мишко. – Таж у нас пічкурі є!
Я кажу:
– Ніколи тепер уже з пічкурами возитися! Незабаром світатиме.
– Та ми їх варити не будемо, а засмажимо. Адже це швидко – раз, і готове.
– Ну гаразд, – кажу, – якщо швидко. А коли буде, як каша, то краще не треба.
– В одну мить, ось побачиш.
Мишко почистив пічкурів і поклав на сковорідку. Сковорідка нагрілась, пічкурі й поприлипали до неї. Мишко став вишкрябувати пічкурів із сковорідки ножем, усі боки обідрав їм.
– Розумник! – кажу. – Хто ж рибу без олії смажить!
Мишко взяв пляшку з олією. Налив олії на сковорідку і засунув у плиту прямо на гаряче вугілля – щоб швидше засмажились. Олія зашкварчала, затріщала і раптом спалахнула на сковорідці полум'ям. Мишко вихопив сковорідку з плити – олія палає на ній. Я хотів залити водою, та води ж у нас в усій хаті ані краплини нема. Так вона й горіла, поки вся олія не вигоріла. У кімнаті дим і сморід, а від пічкурів самі вуглинки лишились.
– Ну, – каже Мишко, – що тепер смажити будемо?
– Ні, – кажу я, – більше я тобі нічого не дам смажити. Мало того, що ти продукти зіпсуєш, то ще пожежу влаштуєш. Через тебе весь будинок згорить. Досить!
– Що ж робити? Таж їсти хочеться!
Спробували ми сирі крупи жувати – бридко, спробували сиру цибулю – гірко. Спробували олію без хліба їсти – нудить. Знайшли банку з-під варення. Ну, ми її вилизали і полягали спати. Вже зовсім пізно було.
Ранком прокинулись голодні. Мишко відразу поліз по крупи, щоб варити кашу. Я як побачив, то мене навіть дрож пройняв.
– Не смій, – кажу. – Зараз я піду до хазяйки, тітки Наталки, попрошу, щоб вона нам каші зварила.
Ми пішли до тітки Наталки, розповіли їй усе, пообіцяли, що ми з Мишком усі бур'яни в неї на городі виполемо, тільки нехай вона допоможе нам кашу зварити. Тітка Наталка зглянулася над нами: напоїла нас молоком, дала пиріжків з капустою, а тоді посадила снідати. Ми все їли і їли, так що тітчин Наталчин Володя на нас дивувався, які ми голодні були.
Нарешті ми наїлись, попросили у тітки Наталки мотузку і пішли діставати з колодязя відро й чайник. Довгенько ми морочились і, якби Мишко не придумав підківку до мотузки прив'язати, то нічого б і не дістали. А підківкою, як гачком, підчепили і відро, і чайник. Нічого не пропало – все витягли. А потім ми з Мишком і Володею бур'яни на городі пололи.
Мишко казав:
– Бур'яни – це дрібниця, зовсім легке діло. Набагато легше, ніж кашу варити!
ДРУЖОК
Чудово нам з Мишком жилось на дачі! От де було привілля! Роби що хочеш, іди куди хочеш. Можеш у ліс по гриби ходити чи по ягоди або купатися в річці, а не хочеш купатися – лови рибу, і ніхто слова тобі не скаже. Коли в мами закінчилася відпустка і треба було збиратися назад до міста, ми навіть засумували з Мишком. Тітка Наталка помітила, що ми обоє ходимо як мокрі курки, і ну вмовляти маму, щоб ми з Мишком залишилися ще пожити. Мама погодилась і домовилася з тіткою Наталкою, щоб вона нас годувала й таке інше, а сама поїхала.
Ми з Мишком зостались у тітки Наталки. А в тітки Наталки була собака Діанка. І от саме того дня, коли мама поїхала, Діанка раптом ощенилася: шестеро цуценят привела. П'ятеро чорних з рудими латочками й одне – зовсім руде, тільки одне вухо в нього було чорне. Тітка Наталка побачила цуценят і каже:
– От лихо мені з цією Діанкою! Щоліта вона цуценят приводить! Що з ними робити, не знаю. Доведеться їх утопити.
Ми з Мишком кажемо:
– Навіщо топити? Адже вони також хочуть жити. Краще віддати сусідам.
– Та сусіди не хочуть брати, у них своїх собак повно, – сказала тітка Наталка. – А мені теж не треба стільки собак.
Ми з Мишком стали просити:
– Тітонько, не треба їх топити! Нехай вони підростуть трішечки, тоді ми самі їх кому-небудь віддамо.
Тітка Наталка погодилась, і цуценятка лишились. Незабаром вони підросли, стали бігати подвір'ям і дзявкати: «Дзяв! Дзяв!» – зовсім як справжні собаки. Ми з Мишком цілими днями гралися з ними.
Тітка Наталка кілька разів нагадувала нам, щоб ми роздали цуценят, але нам було жалко Діанку. Адже вона скучатиме за своїми дітьми, думали ми.
– Даремно я вам повірила, – сказала. тітка Наталка. – Тепер я бачу, що всі цуценята зостануться в мене. Що я робитиму з такою зграєю собак? На них самого корму скільки треба!
Довелося нам з Мишком братися до діла. Ну й намучилися ж ми! Ніхто не хотів цуценят. Кілька днів підряд ми носили їх по всьому селищу й насилу прилаштували трьох цуценят. Ще двох ми віднесли до сусіднього села. У нас лишилось одне цуценя, те, що було руде з чорним вухом. Нам воно найбільше подобалось. У нього був такий гарний писок і дуже красиві очі, такі великі, ніби воно весь час із чогось дивувалось. Мишко ніяк не хотів розлучатися з цим цуценям і написав своїй мамі такого листа:
«Люба матусю! Дозволь мені тримати цуценятко маленьке. Воно дуже гарне, все руде, а вухо чорне, і я його дуже люблю. За це я тебе слухатиму, і добре вчитимусь, і цуценятко вчитиму, щоб з нього виріс хороший, великий собака».
Ми назвали цуценятко Дружком. Мишко казав, що купить книжку про те, як дресирувати собак, і вчитиме Дружка по книжці.
Минуло кілька днів, а від Мишкової мами так і не було відповіді. Тобто надійшов лист, але в ньому зовсім нічого про Дружка не говорилось. Мишкова мама писала, щоб ми приїжджали додому, бо вона турбується, як ми тут живемо самі.
Ми з Мишком того ж дня поклали собі їхати, і він сказав, що повезе Дружка без дозволу, бо він не винен, що лист не дійшов.
– Як же ви повезете своє цуценя? – запитала тітка Наталка. – Адже в поїзді не дозволяють возити собак. Побачить кондуктор і оштрафує.
– Нічого, – каже Мишко, – ми його в чемодан сховаємо, ніхто й не побачить.
Ми переклали з Мишкового чемодана все до мене в рюкзак, просвердлили їв чемодані дірки цвяхом, щоб Дружок, не задихнувся, поклали туди окраєць хліба і шматок смаженої курки на випадок, якщо Дружок зголодніє, а Дружка посадили в чемодан і пішли з тіткою Наталкою на станцію.
Цілу дорогу Дружок сидів у чемодані мовчки, і ми були впевнені, що довеземо його благополучно. На станції тітка Наталка пішла по квитки, а ми вирішили подивитися, що робить Дружок. Мишко відчинив чемодан. Дружок спокійно лежав на дні і, задерши голову догори, мружив очі від світла.
– Молодець Дружок! – радів Мишко. – Це такий розумний пес!.. Розуміє, що ми веземо його тайкома.
Ми погладили Дружка й зачинили чемодан. Невдовзі підійшов поїзд. Тітка Наталка посадила нас у вагон, і ми попрощалися з нею. У вагоні ми вибрали для себе затишне місце. Одна лавочка була зовсім вільна, а напроти сиділа бабуся і дрімала. Більше нікого не було. Мишко засунув чемодан під лавку. Поїзд рушив, і ми поїхали.
* * *
Спочатку все йшло добре, але на наступній станції почали сідати нові пасажири. До нас підбігло якесь довгоноге дівчисько з кісками й зацокотіло, як сорока:
– Тьотю Надю! Дядю Федю! Ходіть сюди! Швидше, швидше, тут місця є!
Тітка Надія і дядько Федір пробрались до нашої лавочки.
– Сюди, сюди! – цокотіло дівчисько. – Сідайте! Я отут сяду з тітонькою Надійкою, а дядечко Федечко нехай сяде поруч з хлопчиками.
– Не галасуй так, Оленочко, – сказала тітка Надія.
І вони разом сіли навпроти нас, поруч з бабусею, а дядько Федір засунув свого чемодана під лавку і сів поруч з нами.
– Ой, як гарно! – заплескала в долоні Оленочка. – З одного боку три дядечки сидять, а з другого – три тітоньки.
Ми з Мишком відвернулись і стали дивитись у вікно. Спочатку все було тихо, тільки колеса постукували. Потім під лавкою почулося шарудіння і щось зашкреблося, ніби миша.
– Це Дружок! – зашепотів Мишко. – А що, коли кондуктор прийде?
– Нічого, може, він і не почує.
– А якщо Дружок гавкати почне?
Дружок потихеньку шкрябав, ніби хотів прошкребти в чемодані дірку.
– Ой, мамуню, миша! – заверещала ця дзига Оленочка і підібгала під себе ноги.
– Що ти вигадуєш! – сказала тітка Надія. – Звідки тут миша?
– А ось послухай! Послухай!
Тут Мишко щосили закашляв і штовхнув чемодан ногою. Дружок на хвилину вгамувався, потім потихеньку заскавулів. Усі здивовано переглянулись, а Мишко ну мерщій терти по шибці пальцем так, щоб скло пищало. Дядько Федір подивився на Мишка суворо й сказав:
– Хлопчику, перестань! Це на нерви діє.
У цей час позаду хтось заграв на гармошці, і Дружка не стало чути. Ми зраділи. Але гармошка скоро затихла.
– Нумо пісень співати! – шепоче Мишко.
– Незручно, – кажу я.
– То давай голосно вірші читати.
– Давай. Починай.
З-під лавки запищало. Мишко закашляв і швидше почав вірші:
Травка зеленіє, сонечко блищить,
Ластівка з весною з-за моря летить.
У вагоні пролунав сміх. Хтось сказав:
– Надворі скоро осінь, а в нас тут весна починається!
Оленка захихикала й каже:
– Які хлоп'ята кумедні! То шкрябають, як миші, то по шибці пальцями скриплять, то вірші читають.
Та Мишко ні на кого не звертав уваги. Коли цей вірш закінчився, він розпочав іншого й відбивав такт ногами:
Мій садок зелений, свіжий,
В нім бузку палахкотінь.
Від пахучої черемхи
І від лип розлогих тінь.
– Ну, ось і літо прийшло: бузок, бачте, зацвів! – жартували пасажири.
А в Мишка без будь-якого попередження настала зима:
А потім чомусь усе пішло шкереберть, і після зими настала раптом осінь.
Знуджена картина!
Хмари угорі.
Дощик так і ллється,
Мокро у дворі.
Тут Дружок жалібно заскиглив у чемодані, і Мишко закричав щосили:
Що ти рано в гості,
Осене, прийшла?
Ще ж бо просить серце
Світла і тепла!
Бабуся, яка дрімала навпроти, прокинулася, закивала головою і каже:
– Правильно, дитинко, правильно! Рано осінь до нас прийшла. Ще діткам погуляти хочеться, на сонечку погрітися, а тут осінь! Ти, любенький, гарно віршики говориш, гарно!
І вона погладила Мишка по голові. Мишко непомітно штовхнув мене під лавкою ногою, щоб я читав далі, а в мене, як на те, усі вірші з голови вилетіли, тільки одна пісня крутилась. Не довго роздумуючи, я гаркнув щосили на зразок віршів:
Копав, копав криниченьку
У вишневому саду…
Дядько Федір скривився:
– От лихо! Ще один виконавець знайшовся!
А Оленка надула губки і каже:
– Пхе! Знайшов що читати! Якусь криниченьку.
А я відтарабанив цю пісню двічі підряд і взявся до іншої:
– От би тебе засадити куди-небудь, щоб ти не псував людям нервів! – пробурчав дядько Федір.
– Ти не хвилюйся, – говорила йому тітка Надія. – Хлопці віршики повторюють, що тут такого!
Але дядько Федір все ж таки хвилювався і тер лоба рукою, неначе в нього голова боліла. Я замовк, але тут Мишко прийшов на допомогу й став читати з виразом:
– О! – засміялись у вагоні. – На Україну потрапив! Куди ж іще залетить?
На зупинці увійшли нові пасажири:
– Ого, та тут вірші читають! Весело буде їхати.
А Мишко вже подорожував Кавказом:
Так він об'їхав мало не весь світ і попав навіть на Північ. Там він охрип і знову штовхнув мене під лавкою ногою. Я ніяк не міг пригадати, які ще бувають вірші, і знову взявся до пісні:
Занедужав я в дорозі,
Та й набрався я біди…
– А цей усе якісь пісні читає, – засміялась Оленка.
– А я винен, що Мишко усі вірші перечитав? – сказав я і взявся до нової пісні:
Де ти бродиш, моя доле?
Не докличусь я тебе…
– Ні, братику, – пробурчав дядько Федір, – якщо так допікатимеш усіх своїми віршами, то не докличешся своєї долі!
Він знову заходився терти рукою лоба, потім узяв з-під лавки чемодан і вийшов на площадку.
Поїзд підходив до міста. Пасажири загомоніли, брали свої речі і товпилися коло виходу. Ми теж схопили чемодан та рюкзак і стали пролазити на площадку. Поїзд зупинився. Ми вилізли з вагона і пішли додому. В чемодані було тихо.
– Дивись, – сказав Мишко, – коли не треба, то він мовчить, а коли треба було мовчати, він цілу дорогу скавулів.
– Треба подивитись, – може, він там задихнувся? – кажу я.
Мишко поставив чемодан на землю, відкрив його… і ми остовпіли:
Дружка в чемодані не було! Замість нього лежали якісь книжки, зошити, рушник, мило, окуляри в роговій оправі, в'язальні спиці.
– Що це? – каже Мишко. – Куди ж Дружок подівся?
Тут я зрозумів, у чому справа.
– Стій! – кажу. – Та це ж не наш чемодан!
Мишко подивився і каже:
– Правда! В нашому чемодані були дірки просвердлені, і потім, наш був коричневий, а цей рудий якийсь. Ох я і роззява! Схопив чужий чемодан!
– Біжімо мерщій назад, може, наш чемодан так і стоїть під лавкою, – сказав я.
Прибігли ми на вокзал. Поїзд ще не відійшов. Та ми забули, в якому вагоні їхали. Стали бігати по всіх вагонах і заглядати під лавки. Обшукали весь поїзд. Я кажу:
– Напевне, його забрав хто-небудь.
– Давай ще раз пройдемо по вагонах, – каже Мишко.
Ми ще раз обшукали всі вагони. Нічого не знайшли. Стоїмо з чужим чемоданом і не знаємо, що робити. Тут прийшов провідник і прогнав нас.
– Нічого, – каже, – по вагонах шастати!
Пішли ми додому. Я зайшов до Мишка, щоб вивантажити з рюкзака його речі. Мишкова мама побачила, що він мало не плаче, і питає:
– Що з тобою?
– Дружок пропав!
– Який Дружок?
– Ну, цуценя. Хіба не одержувала листа?
– Ні, не одержувала.
– Ну от! А я писав.
Мишко став розповідати, який гарний був Дружок, як ми його везли і як він загубився. Наприкінці Мишко заплакав, а я пішов додому й не знаю, що було далі.
* * *
Наступного дня Мишко приходить до мене й каже:
– Знаєш, тепер виходить – я злодій!
– Чому?
– Ну, я ж чужий чемодан узяв.
– Ти ж помилково.
– Злодій теж може сказати, що він помилково.
– Тобі ж ніхто не каже, що ти злодій.
– Не каже, а все-таки совісно. Може, тій людині цей чемодан потрібний. Я повинен повернути.
– Та як же ти знайдеш що людину?
– А я напишу записки, що знайшов чемодан, і розклею по всьому місту. Господар побачить записку і прийде по свій чемодан.
– Правильно! – кажу я.
– Давай записки писати.
Накраяли ми паперу й стали писати:
«Ми знайшли чемодан у вагоні. Одержати в Мишка Козлова. Піщана вулиця, № 8, кв. 3».
Написали десь із двадцять таких записок. Я кажу:
– Напишімо ще записки, щоб нам повернули Дружка. Може, наш чемодан теж хтось помилково взяв.
– Напевне, його той громадянин узяв, який з нами у поїзді їхав, – сказав Мишко.
Накраяли ми ще паперу й ну писати:
«Хто знайшов у чемодані цуценя, дуже просимо повернути Козлову Мишку або написати на адресу: Піщана вулиця, № 8, кв. 3».
Написали і цих записок десь із двадцять і пішли їх по місту розклеювати. Клеїли на розі кожної вулиці, на ліхтарних стовпах…
Тільки записок виявилося мало. Ми повернулися додому і стали ще записки писати. Писали, писали – раптом дзвінок. Мишко побіг відчиняти. Увійшла незнайома тітонька.
– Вам кого? – запитує Мишко.
– Мишка Козлова.
Мишко здивувався: звідки вона його знає?
– А навіщо?
– Я, – каже, – чемодан загубила.
– А! – зрадів Мишко. – Ходіть сюди. Ось він, ваш чемодан.
Тітонька подивилася і каже:
– Це не мій.
– Як – не ваш? – здивувався Мишко.
– Мій був більший, чорний, а цей рудий.
– Ну, тоді вашого у нас нема, – каже Мишко. – Ми іншого не знаходили. От коли знайдемо, тоді будь ласка.
Тітонька засміялася і каже:
– Ви неправильно робите, хлопці. Чемодан треба сховати і нікому не показувати, а якщо прийдуть по нього, то ви спочатку запитайте, який був чемодан і що в ньому лежало. Коли вам дадуть правильну відповідь, тоді повертайте чемодан. А так вам хто-небудь скаже: «Мій чемодан», і забере, а це й не його зовсім. Усякі люди бувають!
– Правильно! – каже Мишко. – А ми й не подумали!
Тітонька пішла.
– От бачиш, – каже Мишко, – відразу подіяло! Не встигли ми записки наклеїти, а люди вже приходять. Нічого, може й Дружок знайдеться!
Ми сховали чемодан під ліжко, але в цей день до нас більше ніхто не прийшов. Зате наступного дня у нас перебувало чимало народу. Ми з Мишком навіть дивувались, як багато людей гублять свої чемодани й різні інші речі. Один громадянин забув чемодан у трамваї і теж прийшов до нас, інший забув в автобусі скриньку з цвяхами, у третього торік пропала скриня – усі йшли до нас, неначе тут було бюро знахідок. З кожним днем приходило чимраз більше народу.
– Дивуюся! – казав Мишко. – Приходять лише ті, у кого пропав чемодан чи хоч би скриня, а ті, котрі знайшли чемодан, спокійнісінько сидять дома.
– А чого їм турбуватися? Хто загубив, той шукає, а хто знайшов, чого йому ще ходити?
– Могли б хоч листа написати, – каже Мишко. – Ми б самі прийшли.
* * *
Якось ми з Мишком сиділи вдома. Раптом хтось постукав у двері. Мишко побіг відчиняти. Виявилось, листоноша. Мишко радісний вбіг до кімнати з листом у руках.
– Може, це про нашого Дружка! – сказав він і заходився розбирати на конверті адресу, яка була написана нерозбірливими закарлюками.
Весь конверт було поцятковано штемпелями та наклейками з написами.
– Це не нам лист, – сказав нарешті Мишко. – Це мамі. Якась занадто грамотна людина писала. В одному слові дві помилки зробила: замість «Піщана» вулиця написала «Пічна». Певно, лист довго по місту ходив, поки куди треба дійшов… Мамо! – закричав Мишко. – Тобі лист від якогось грамотія!
– Що це за грамотій?
– А ось почитай листа.
Мама розірвала конверт і стала читати напівголосно.
– «Люба матусю! Дозволь мені тримати цуценятко маленьке. Воно дуже гарне, все руде, а вухо чорне, і я його дуже люблю…» Що це? – каже мама. – Це ж ти писав!
Я засміявся і подивився на Мишка. А він почервонів, як варений рак, і втік.
* * *
Ми з Мишкам утратили надію відшукати Дружка, але Мишко часто згадував про нього:
– Де він тепер? Який у нього господар? Може, він зла людина і кривдить Дружка? А може, Дружок так і залишився в чемодані й загинув там з голоду? Нехай би мені не повернули його, а тільки хоч би сказали, що він живий і що йому добре!
Скоро канікули закінчились, і настав час іти до школи. Ми були. раді, бо дуже любили вчитись і вже скучили за школою. В цей день ми встали рано-рано, одяглись у все нове й чисте. Я пішов до Мишка, щоб розбудити його, й зустрівся з ним на сходах. Він якраз ішов до мене, щоб розбудити мене.
Ми думали, що в цьому році пас навчатиме Віра Олександрівна, яка вчила нас торік, але виявилося, що в нас тепер буде зовсім нова вчителька. Надія Вікторівна, бо Віра Олександрівна перейшла до іншої школи. Надія Вікторівна дала нам розклад уроків, сказала, які будуть потрібні підручники, і стала викликати нас усіх по журналу, щоб познайомитися з нами. А потім запитала:
– Діти, ви вчили минулого року вірш Пушкіна «Зима»?
– Вчили! – загули всі хором.
– Хто пам'ятає цей вірш?
Всі мовчали. Я шепочу Мишкові:
– Ти ж пам'ятаєш?
– Пам'ятаю.
– То піднімай руку!
Мишко підніс руку.
– Ну, виходь на середину й читай, – сказала вчителька.
Мишко підійшов до столу й почав читати з виразом:
Зима!.. Радіючи, в ґринджоли
Конячку селянин запріг;
По первопуттю через поле
Вона чвалає, вчувши сніг…
Він читав усе далі й далі, а вчителька спершу дивилась на нього пильно, потім наморщила лоба, ніби пригадала щось, тоді раптом простягла до Мишка руку й каже:
– Стривай, стривай! Я пригадала: адже ти той хлопчик, який їхав у поїзді і всю дорогу читав вірші? Правда?
Мишко засоромився і каже:
– Правда.
– Ну, сідай, а після уроків зайдеш до мене в учительську.
– А вірші не треба кінчати? – запитав Мишко.
– Не треба. Я й так бачу, що ти знаєш.
Мишко сів і ну штовхати мене під партою ногою:
– Це вона! Та тітонька, яка з нами у поїзді їхала. Ще з нею було дівчисько – Оленка й дядечко, який сердився. Дядько Федір, пам'ятаєш?
– Пам'ятаю, – кажу. – Я її теж упізнав, тільки-но ти вірші почав читати.
– Ну, що тепер буде? – турбувався Мишко. – Навіщо вона мене в учительську викликала? Напевне, перепаде нам за те, що ми тоді галасували в поїзді!
Ми з Мишком так хвилювалися, що навіть не помітили, як заняття закінчились. Останніми вийшли з класу, і Мишко пішов в учительську. Я зостався чекати його в коридорі. Нарешті він звідти вийшов.
– Ну, що тобі вчителька сказала? – питаю я.
– Виявляється, ми її чемодан узяли, тобто не її, а того дядечка. Та це однаково. Вона запитала, чи не взяли ми помилково чужий чемодан. Я сказав, що взяли. Вона почала розпитувати, що в цьому чемодані було, і взнала, що це їхній чемодані. Вона звеліла сьогодні ж принести їй чемодан і дала адресу.
Мишко показав мені папірця, на якому була записана адреса. Ми швидше пішли додому, взяли чемодан і подалися за адресою. Нам відчинила двері Оленка, яку ми бачили в поїзді.
– Вам кого? – запитала вона.
А ми забули, як звати вчительку.
– Почекайте, – каже Мишко. – Ось тут на папірці записано… Надію Вікторівну.
Оленка каже:
– Ви, певно, чемодан принесли?
– Принесли.
– Ну, заходьте.
Вона провела нас до кімнати і закричала:
– Тьотю Надю! Дядю Федю! Хлопчики чемодан принесли!
Надія Вікторівна й дядько Федір зайшли до кімнати. Дядько Федір відкрив чемодан, побачив свої окуляри й одразу начепив їх на носа.
– Ось вони, мої любі старі окуляри! – зрадів він. – Як добре, що вони знайшлися! А то я до нових окулярів ніяк не можу звикнути.
Мишко каже:
– Ми нічого не чіпали. Все чекали, коли господар знайдеться. Ми навіть скрізь оголошення наклеїли, що знайшли чемодан.
– Ну от! – сказав дядько Федір. – А я ніколи не читаю об'яв на стінах. Ну, нічого, наступного разу буду розумніший – завжди читатиму.
Оленка кудись пішла, а тоді повернулась до кімнати, а за нею бігло цуценя. Воно було все руде, тільки одне вухо мало чорне.
– Глянь! – прошепотів Мишко.
Цуценя насторожилося, трохи підняло своє вухо й подивилось на нас.
– Дружок! – закричали ми.
Дружок заскавулів од радості, кинувся до нас, стрибає, гавкає. Мишко схопив його на руки:
– Дружок! Вірний мій пес! Значить, ти не забув нас?
Дружок лизав йому щоки, а Мишко цілував його прямо в писок. Оленка сміялася, плескала в долоні й кричала:
– Ми його в чемодані з поїзда принесли! Ми помилково ваш чемодан узяли. Це все дядечко Федір винен!
– Так, – сказав дядько Федір, – це моя провина. Я перший узяв ваш чемодан, а тоді вже ви мій взяли.
Вони віддали нам чемодан, в якому Дружок їхав у поїзді. Оленка, певно, дуже не хотіла розлучатися з Дружком. На очах у неї навіть сльози були. Мишко сказав, що наступного року в Діанки знов будуть цуценятка, тоді ми виберемо найкрасивіше і привеземо їй.
![Книга Носов - Тук-тук-тук [Иллюстрации Е. Мигунова] автора Николай Носов](http://itexts.net/files/books/110/oblozhka-knigi-nosov-tuk-tuk-tuk-illyustracii-e.-migunova-32113.jpg)