Текст книги "Щоденник Миколки Синицина"

Автор книги: Николай Носов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)

ТУК-ТУК-ТУК

Ми втрьох – я, Мишко і Костик – приїхали до піонертабору на день раніше, ніж весь загін. У нас було завдання: прикрасити приміщення до приїзду дітей. Ми самі просили нашого вожатого Вітю послати нас уперед.

Нам дуже хотілося швидше в табір.

Вітя погодився і сам поїхав з нами. Коли ми приїхали, в будинку вже закінчували прибирати. Ми розвішали на стінах плакати, картини, які привезли з собою, потім нарізали з барвистого паперу прапорців, нанизали їх на шворочки і повісили під стелею. Тоді нарвали в полі квітів, наробили з них букетів і розставили на вікнах у банках з водою. Гарно вийшло!

Увечері вожатий Вітя поїхав назад до міста. Марія Максимівна, табірний сторож, яка жила поряд у маленькому будинку, сказала, щоб ми йшли ночувати до неї, але ми не схотіли. Мишко сказав, що ми нічого не боїмось і ночуватимемо самі в будинку. Марія Максимівна пішла, а ми наставили на подвір'ї самовар, сіли на ґаночку й відпочивали.

Хороше було в таборі! Коло самого будинку росла висока горобина, а вздовж паркана – величезні старі липи. На них безліч круглих воронячих гнізд.

Ворони кружляли над липами і голосно каркали. У повітрі гули хрущі. Вони метались у різні боки, налітали на стіни будинку й падали на землю. Мишко підбирав їх і складав у коробочку.

А потім сонечко сховалося за лісом, і хмари на небі спалахнули червоним полум'ям. Так гарно стало! Коли б у мене були фарби, я б одразу намалював картину: вгорі червоні хмари, а внизу наш самовар. А від самовара шугає дим прямо до хмар, як з пароплавної труби.

Потім хмари згасли і стали сірі, неначе гори. Все змінилося навкруги. Нам аж почало здаватися, ніби ми якимсь дивом потрапили в інші краї.

Самовар закипів. Ми перенесли його до кімнати, засвітили лампу й сіли пити чай. У вікно налетіли нічні метелики; вони кружляли навколо лампи, мовби танцювали. Все було якось незвичайно. Тихо так, тільки самовар на столі шумить. Ми сидимо і п'ємо чай, самі собі господарі.

Після чаю Мишко защепнув на гачок двері ще й мотузкою за ручку прив'язав.

– Щоб не залізли розбійники, – каже.

– Не бійся, – кажемо ми, – ніхто не залізе.

– Я не боюся. Так, про всяк випадок. І віконниці треба зачинити.

Ми посміялися з нього, але віконниці зачинили все-таки, про всяк випадок, і стали вкладатися спати. Зсунули троє ліжок докупи, щоб зручніше було розмовляти.

Мишко попросився усередину. Костик каже:

– Ти, либонь, хочеш, щоб розбійники спершу нас повбивали, а тоді тільки за тебе взялися. Ну, гаразд, лягай.

Пустили його всередину. Та він однаково, напевне, боявся: узяв на кухні сокиру й засунув її собі під подушку. Ми з Костиком мало не луснули від сміху.

– Ти тільки нас не зарубай помилково, – кажемо. – А то подумаєш, що ми розбійники, і цюкнеш по голові сокирою.

– Не бійтеся, – каже Мишко, – не цюкну!

Погасили ми лампу і ну в темряві розповідати один одному казки. Спочатку розповів Мишко, потім я, а коли черга дійшла до Костика, він почав якусь довгу страшну казку про чаклунів, про відьом, про чортів і про Кощея Безсмертного. Мишко від страху закутався з головою в ковдру і став просити Костика не розповідати більше цієї казки. А Костик, щоб полякати Мишка, ще кулаками по стіні стукає і каже, ніби це чорти стукають. Мені самому зробилося страшно, і я сказав Костикові, щоб він перестав.

Нарешті Костик угамувався. Мишко заспокоївся і заснув. Стало тихо. Ми з Костиком чомусь довго не могли заснути. Лежимо, прислухаємося, як Мишкові хрущі в коробці шарудять.

– Темно, як у льохові! – сказав Костик.

– Це тому, що віконниці зачинені, – кажу я.

– А все-таки ми хоробрі! Не боїмося самі ночувати! – каже Костик.

Скоро трішечки посвітлішало. Стало видно щілини у віконницях.

– Напевне, вже світанок, – каже Костик. – Тепер ночі зовсім короткі.

– А може, місяць зійшов?

Нарешті я задрімав. Раптом чую крізь сон:

Тук-тук-тук!

Я прокинувся. Мишко й Костик сплять. Я розбудив Костика.

– Хтось стукає, – кажу.

– Хто ж може стукати?

– А ось послухай.

Прислухались ми. Тихо. Потім знову:

Тук-тук-тук!

– У двері стукають, – каже Костик. – Хто ж це?

Почекали ми. Не стукають більше.

«Може, примарилося», – думаємо. Раптом знову:

Тук-тук-тук! Тук-тук-тук!

– Тихіше, – шепоче Костик, – не треба озиватися. Може, постукає й піде.

Почекали. Раптом знову:

Тук-тук-тук! Тра-та-та-та!

– Ах, щоб тебе розірвало! Не йде звідси! – каже Костик.

– Може, це з міста хто-небудь приїхав? – кажу я.

– Навіщо ж так пізно їздити? Почекаємо. Якщо постукає ще, запитаємо.

Чекаємо. Нікого нема.

– Мабуть, пішов, – каже Костик.

Тільки-но ми заспокоїлись, раптом знову:

Тра-та-та-та!

Я підскочив у постелі від несподіванки.

– Ходімо, – кажу, – запитаємо.

– Ходімо.

Підкралися до дверей.

– Хто там? – запитує Костик.

Тихо. Ніхто не відповідає.

– Хто там?

Мовчить.

– Хто там?

Ніякої відповіді.

– Мабуть, пішов, – кажу я.

Вернулись ми назад. Тільки одійшли від дверей:

Тук-тук-тук! Трах-та-тах!

Кинулися ми знову до дверей:

– Хто там?

Мовчить.

– Що він, глухий, чи що? – каже Костик.

Стоїмо ми, прислухаємося. За дверима неначе об стінку хтось-треться.

– Хто там?

Нічого не відповідає.

Одійшли ми від дверей. Раптом знову:

Тук-тук-тук!

Залізли ми на ліжко і дихати боїмося. Сиділи, сиділи – не стукає більше. Полягали. Думаємо, не буде більше стукати.

Тихо. Раптом чуємо – шурхотить по дахові. І раптом по залізу:

Бух-бух-бух! Трах!

– На дах видерся! – прошепотів Костик.

Раптом з другого боку:

Бум-бум-бум! Бах!

– Та тут не один, а двоє! – кажу я. – Що ж це вони, дах розібрати хочуть?

Схопилися ми з ліжок, зачинили двері до сусідньої кімнати, звідки був хід на горище. До дверей стіл приставили і ще одним столом та ліжком підперли. А на дахові все стукають: то один, то другий, то всі разом. І ще третій до них долучився. І знову ще хтось у двері грюкати почав.

– Може, це хто-небудь навмисне, щоб налякати нас, – кажу я.

– Вийти, – каже Костик, – та надавати їм духопеликів, щоб не заважали спати!

– Ще нам, – кажу, – надають. Раптом їх там чоловік з двадцятеро!

– А може, це й не люди!

– А хто ж?

– Чорти які-небудь.

– Облиш, – кажу, – казки розказувати! І без казок страшно!

А Мишко спить і нічого не чує. Йому хоч би що!

– Може, розбудити його? – питаю.

– Не треба. Нехай поки що спить, – каже Костик. – Знаєш, який-він боягуз. До смерті перелякається.

Втомилися ми, прямо з ніг падаємо. Спати хочеться! Костик заліз у постіль і каже:

– Набридла мені вся ця музика! Хай там собі хоч голови розіб'ють на дахові. Дуже мені потрібно звертати увагу.

Я витяг у Мишка з-під подушки сокиру, поклав її біля себе в ліжко і теж приліг відпочити. Стук на дахові ставав частішим і тихішим. Мені вже здалося, що це дощ по дахові стукає, і я не помітив, як знову заснув.

Ранком прокидаємося від страшенного гуркоту. На подвір'ї гамір і крик.

Я схопив сокиру, підбіг до дверей.

– Хто там? – питаю.

І раптом чую голос Віті, вожатого:

– Відчиніть, хлопці! Що там з вами трапилось? Півгодини достукатися не можемо.

Я відчинив двері. Всі хлопці юрбою ввалилися до кімнати. Вітя побачив сокиру.

– Навіщо сокира? – питає. – І що у вас за погром такий?

Ми з Костиком почали розповідати, що тут уночі трапилось. Але ніхто нам не вірив, усі сміялися з нас І казали, що це нам з переляку. здалося. Ми з Костиком мало не плакали від образи.

Раптом згори почувся стукіт.

– Цитьте! – закричав Костик і підняв палець догори.

Хлопці замовкли і почали прислухатись.

Тук-тук-тук! – стукало щось на дахові.

Хлопці завмерли від подиву. Ми з Костиком відчинили двері й потихеньку вийшли на подвір'я. Всі пішли за нами. Ми одійшли від будинку і глянули на дах. Там сиділа звичайна ворона і щось дзьобала.

Тук-тук-тук! Бух-бух! – стукала вона по жерсті дзьобом.

Хлопці побачили ворону й засміялися так голосно, що ворона залопотіла крилами і полетіла. Хлопці відразу притягли драбину, кілька чоловік залізло на дах подивитися, що там дзьобала ворона.

– Тут торішні ягоди горобини лежать. Напевне, ворони дзьобають їх і стукають по дахові! – закричали хлопці.

– Звідки ж тут ягоди горобини беруться? – кажемо ми.

– Та тут же навколо горобина росте. Ось ягоди прямо на дах і падають.

– Стривайте, а в двері ж хто стукав? – кажу я.

– Справді, – каже Костик, – навіщо це воронам знадобилось у двері стукати? Ви ще скажете, що ворони навмисне у двері стукали, щоб ми їх переночувати пустили.

На це ніхто не міг нічого відповісти. Всі побігли на ґанок і почали оглядати двері. Вітя підняв з ґанку ягоду і сказав:

– Вони й не стукали у двері. Вони дзьобали на ґанку ягоди, а вам здалося, що стукають у двері.

Ми подивилися: на ґанку валялось кілька ягід горобини.

– Сміливці! – глузували з нас хлопці. – Утрьох злякалися ворони!

– І зовсім не втрьох, а вдвох, – кажу я. – Мишко спав як убитий і нічого не чув.

– Молодець, Мишко! – закричали хлопці. – Значить, ти один не боявся ворони?

– Я нічого не боявся, – відповів Мишко. – Я спав і нічого не знаю.

Відтоді всі вважають Мишка сміливцем, а нас із Костиком дражнять боягузами.

ГОРОДНИКИ

Через день після того, як ми приїхали до піонертабору, наш вожатий Вітя сказав, що в нас буде свій город. Ми зібрались і стали вирішувати, як будемо обробляти землю і що садити. Ухвалили поділити ломлю на ділянки і щоб на кожній ділянці бригада з двох осіб працювала. Відразу буде видно, хто попереду, а хто відстає. Тим, хто відставатиме, ухвалили допомагати, щоб уся земля була добре оброблена й дала високий урожай.

Ми з Мишком попросили записати нас до однієї бригади. Ми ще в місті домовилися, що будемо працювати разом і рибу ловитимемо разом. Усе в нас було спільне: і заступи, й вудки.

– Хлопці, – сказав Вадик Зайцев, – я пропоную виготовити червоний прапор і на ньому написати: «Найкращому городникові». Хто перший скопає ділянку, в того на ділянці поставимо прапор.

– Правильно, – погодилися хлопці. – А тоді будемо за цей прапор боротися. Хто краще посадить, до того перейде на ділянку прапор. Потім прапор передаватимемо за прополювання. А в кого виявиться найбільший урожай, тому подаруємо восени цей прапор, і хай він везе його з собою до міста.

Ми з Мишком поклали собі боротися за червоний прапор.

– Як візьмемо його з самого початку, то до кінця не випустимо й додому повеземо, – казав Мишко.

Наш город був недалеко від річки. Ми виміряли землю рулеткою, намітили ділянки і забили кілочки з номерами. Нам з Мишком дісталася дванадцята ділянка. Мишко тут же зчинив галас, що нам дали найгіршу ділянку.

– Та чим вона погана? – запитує Вітя.

– Дірка отут у землі!

– Ну, що це за дірка! – засміявся Вітя. – Коняка копитом продавила.

– І пень он стирчить, – каже Мишко.

– І на інших ділянках є пні, подивись.

Та Мишко вже нікуди не хотів дивитись і кричав:

– Його ж із землі викорчувати треба!

– Що ж, викорчуєте. Самі не подужаєте, хлопці допоможуть.

– Уже коли візьмемося – подужаємо, – образився Мишко. – Ще й хлопцям допоможемо, на буксир кого треба візьмемо.

– От і добре, – каже Вітя.

Усі хлопці почали копати землю. І ми з Мишком почали копати. Мишко раз по раз бігав дивитися, скільки інші хлопці накопали. Я кажу йому:

– Ти не бігай, працюй, а то ми менше від усіх накопаємо.

– Нічого, – каже, – я ще візьмуся як слід.

І став братися. Візьметься, візьметься і знову побіжить куди-небудь.

У цей день ми мало працювали. Незабаром вожатий Вітя покликав усіх обідати. По обіді ми з Мишком ухопили заступи й знову хотіли на город бігти, але Вітя не дозволив. Він сказав:

– Працювати будем тільки до обіду. По обіді – відпочивати, а то в нас знайдуться такі хлопці, які першого ж дня перетрудяться і потім не зможуть працювати.

Наступного ранку ми раніше від усіх примчали на город і стали копати. Потім Мишко випросив у Віті рулетку і заходився землю міряти, скільки в нас на ділянці скопано і скільки залишилося. Покопає трохи і знову міряє. І все йому здається мало.

Я кажу:

– Звичайно, буде мало, якщо я один копаю, а ти тільки міряєш!

Він кинув рулетку і заходився копати. Тільки недовго копав. Корінь йому в землі попався, то він цей корінь почав із землі виривати. Виривав його, виривав, усю ділянку розрив. Навіть на сусідню ділянку заліз і там витягає цей корінь.

– Та кинь ти його, – кажу. – Чого ти до нього причепився?

– Я, – каже, – думав, що він короткий, а він он який довгий, наче удав.

– Ну й годі з ним вовтузитись!

– Але ж повинен він де-небудь кінчитися!

– А тобі ніби не байдуже?

– Ні, – каже, – я така людина: коли до чого-небудь узявся, то обов’язково до кінця зроблю.

1 знову схопився руками за кореня. Тоді я розсердився, підійшов і підрубав цей корінь заступом. А Мишко корінь рулеткою виміряв і каже:

– Ого! Шість з половиною метрів! А коли б ти не відрубав, то він, може, метрів двадцять мав би!

Я кажу:

– Коли б я знав, що ти так працюватимеш, то з тобою не зв'язувався б.

А він:

– Можеш окремо. Я ж тебе не силую.

– Як же тепер окремо, коли в нас стільки накопано! Ось не одержимо через тебе червоного прапора.

– Чому не одержимо? Ти подивися, скільки в Іванка Ложкіна та Семенка Боброва. Ще менше, ніж у нас.

Він побіг на ділянку Іванка та Семенка і почав з них сміятися:

– Ех ви! Доведеться вас на буксир брати. А вони його проганяють:

– Гляди, коли б тебе не взяли!

Я кажу:

– Дивак ти! З інших смієшся, а сам скільки зробив? І чого я тільки з гобою зв'язався!

– Нічого, – каже, – я одну штуковину придумав. Завтра прапор буде на нашій ділянці!

– Збожеволів! – кажу. – Тут на два дні роботи, а з тобою й чотири прововтузишся.

– От побачиш, я потім тобі розкажу.

– Ти краще працюй. Земля сама не скопається.

Він узяв заступ, але тут Вітя сказав, щоб усі йшли обідати. Ну, Мишко заступ на плече і помчав поперед усіх до табору.

По обіді Вітя став червоний прапор виготовляти, а ми всі йому допомагали: хто палицю стругав, хто матерію підшивав, хто розчиняв фарби. Прапор вийшов гарний. Палицю пофарбували золотою фарбою, а на червоній матерії Вітя написав срібними літерами: «Найкращому городникові».

Мишко сказав:

– Нумо ще опудало зробимо, щоб ворони город не видзьобували.

Ця вигадка всім дуже сподобалась. Узяли ми жердину і до неї хрест-навхрест палицю прив'язали, роздобули старий мішок і пошили з нього сорочку. Потім натягнули цю сорочку на жердину, а зверху глиняний горщик наділи. На горщику Мишко намалював вуглиною ніс, рот, очі. Страхітлива пика вийшла! Поставили це опудало посеред подвір'я. Всі дивилися на нього і сміялися. Мишко відвів мене вбік і каже:

– Ось що я придумав: нумо, коли всі полягають спати, втечемо на город і скопаємо свою ділянку. Залишимо на ранок маленький клаптик, завтра скопаємо й одержимо прапор.

Я кажу:

– Якби ж ти працював! А то ж з різними дурницями морочишся.

– Я добре працюватиму, ось побачиш!

– Ну, гаразд, тільки якщо ти знову візьмешся за старе, кину все й піду собі.

Увечері всі полягали спати. І ми з Мишком лягли, тільки для годиться. Я вже почав дрімати. Раптом мене Мишко штурхає в бік:

– Уставай! А то не бачити нам прапора, як своїх вух!

Підвівся я. Ми вийшли так, щоб ніхто нас не бачив. Взяли заступи й пішли на город. Місяць світив, і все було видно. Прийшли на город.

– Ось наша ділянка, – каже Мишко. – Бачиш, і пень стирчить.

Стали ми копати. Цього разу Мишко добре працював, і ми багато скопали. Дійшли до пня і вирішили його викорчувати. Обкопали з усіх боків і почали із землі витягувати. Тягли, тягли, а він не лізе. Довелось обрубати коріння заступом. Утомилися, як коні! Однак витягли. Землю зарівняли, а пень Мишко на сусідню ділянку кинув.

Я кажу:

– Це ти недобре вчинив!

– А куди його подіти?

– Не можна на чужу ділянку!

– Ну, давай його в річку кинемо!

Узяли ми пень і потягли до річки. А він важкий! Насилу дотягли – і шубовсть у воду! Він поплив річкою, ніби спрут чи восьминіг якийсь. Ми подивилися йому вслід і пішли додому.

Більше вже не могли працювати. Утомилися дуже. Та нам зовсім невеличкий клаптик лишилося скопати.

Вранці прокинулись ми пізніше від усіх. Усе тіло в нас болить: руки болять, ноги болять, спина болить.

– Що це? – запитує Мишко.

– Перетрудились, – кажу, – занадто багато працювали.

Підвелися ми, розім'ялися трохи. За сніданком Мишко завів перед хлопцями хвалитися, що червоний прапор нам дістанеться.

Після сніданку всі помчали на город, а ми з Мишком пішли не поспішаючи. Куди нам поспішати! Прийшли на город. Усі, як кроти, риють, а ми ходимо та посміхаємося.

– Не бачити вам прапора, – кажемо, – як своїх вух!

Хлопці відповідають:

– Ви б працювали! Тільки іншим заважаєте.

Тут Мишко каже:

– А це ось чия ділянка? Зовсім мало скопано. І господарів нема. Напевне, досі задають хропака?

Я подивився:

– Номер дванадцятий. Та це ж наша ділянка!

– Не може бути, – каже Мишко. – Ми більше скопали.

– Мені, – кажу, – теж здавалося, що більше.

– Може, умисне хто-небудь номерки перемінив?

– Ні, все правильно. Ось одинадцятий, а там тринадцятий. Дивимось, і пень стирчить. Ми розгубилися навіть.

– Послухай, – кажу я. – Якщо це наша ділянка, то звідки ж пень узявся? Адже ми його вже викорчували!

– Правда, – каже Мишко. – Не міг же за ніч новий пень вирости.

Раптом чуємо, Іванко Ложкін на своїй ділянці кричить:

– Хлопці, гляньте, яке диво! У нас тут учора пень був, а сьогодні нема. Куди він подівся?

Усі побігли на те диво поглянути. Підійшли й ми з Мишком. «Що таке! – думаємо. – Вчора у них і до половини не було скопано, а сьогодні зовсім невеликий клаптик лишився».

– Мишко, – кажу я, – та це ж ми вночі помилково на їхній ділянці працювали і пень їм викорчували!

– Та ти що!

– Правда!

– Які ж ми віслюки! – каже Мишко. – Що ж нам тепер робити? За правилом, вони повинні нам свою ділянку віддати, а собі хай беруть нашу. Що ми, задарма у них працювали?

– Мовчи! – кажу. – Хочеш, щоб із нас увесь табір сміявся?

– Що ж робити?

– Копати, – кажу, – от що!

Вхопили ми заступи. Та де там: руки болять, ноги болять, спина не розгинається.

Скоро Іванко Ложкін та Семенко Бобров на своїй ділянці роботу закінчили. Вітя привітав їх і віддав їм червоний прапор.

Вони поставили його посеред ділянки. Усі зібрались довкола і в долоні заплескали. Мишко каже:

– Це неправильно!

– Чому неправильно? – запитує Вітя.

– Тому й неправильно, що за них хтось пень викорчував. Вони самі сказали.

– А ми винні? – каже Іванко. – Може, його хтось собі на дрова викорчував. Хіба ми заборонятимемо?

– А може, його хтось помилково замість свого викорчував, – відповів Мишко.

– Тоді б він тут був, а його ніде нема, – сказав Іванко.

– А може, вони його в річку вкинули, – каже Мишко.

– Ну що ти причепився: «може» та «може»!

– Може, вам і ділянку хтось уночі скопав, – не вгамовувався Мишко.

Я його штовхаю, щоб він не обмовився. Іванко каже:

– Все може бути. Ми землі не міряли.

Пішли ми на свою ділянку і почали копати. А Іванко та Семенко стали поруч і хихикають.

– Оце працюють! – каже Семенко. – Ніби уві сні клоччя жують.

– Треба їх на буксир брати, – сказав Іванко. – Бо в них найменше від усіх скопано.

Ну й узяли нас на буксир. Допомогли нам копати і пень викорчувати. Однак ми пізніше від усіх закінчили. Хлопці кажуть:

– Давайте на їхній ділянці, як на відстаючій, поставимо опудало.

Всі погодились і поставили опудало на нашій ділянці. Ми з Мишком образились. А хлопці кажуть:

– Добивайтеся, щоб ваша ділянка стала кращою, коли садити й полоти будемо, от і заберемо тоді з вашого городу опудало.

Юрко Козлов запропонував:

– Давайте опудало ставити тим, що відстають.

– Давайте! – зраділи всі.

– А восени подаруємо тому, в кого буде найгірший урожай, – каже Семенко Бобров.

Ми з Мишком поклали собі старатися з усієї сили, щоб спекатися цього опудала. Тільки в нас так нічого й не вийшло Ціле літо простояло воно на нашій ділянці. Бо коли садили, Мишко все переплутав і посіяв буряки там, де вже була морква посіяна, а коли прополювали, замість бур'янів петрушку повисмикував. Довелося на цьому місці хутенько редиску сіяти. Скільки разів я хотів відкараскатися від Мишка, та ніяк не міг. «Хто ж, – думаю, – у біді товариша кидає!» Так і морочився з ним до кінця.

Зате восени червоний прапор нам з Мишком дістався. У нас виявився найкращий урожай помідорів та кабачків.

Хлопці почали сперечатися.

– Це неправильно! – казали вони. – Весь час відставали, і раптом найбільший урожай!

Але Вітя сказав:

– Нічого, хлопці, все правильно. Хоч вони й відставали, але землю добре обробляли, старались і добивалися, щоб великий урожай був.

Іванко Ложкін сказав:

– У них земля була гарна. А от нам із Семенком погана земля дісталася. І врожай маленький, хоч ми як старалися. За що ж нам опудало подарували? Хай вони тоді й опудало беруть собі, якщо воно в них ціле літо стояло.

– Нічого, – каже Мишко, – ми візьмемо і опудало. Давайте його сюди.

Усі засміялись, а Мишко сказав:

– Коли б не це опудало, то ми й прапора не мали б.

– Це чому ж? – здивувалися всі.

– Тому що на нашій ділянці воно ворон лякало, а на інших ворони не боялись, от і врожай вийшов менший. І потім, через це опудало ми не забували, що нам треба старатись і працювати краще.

Я кажу Мишкові:

– Навіщо ти взяв це опудало? Для чого воно нам?

– Ну, давай його в річку кинемо, – каже Мишко.

Взяли ми опудало й кинули в річку. Воно попливло по річці, розчепіривши руки. Ми подивилися йому вслід і ну в нього камінням жбурляти. А потім пішли до табору.

Того ж дня Олекса Курочкін зняв нас фотоапаратом разом з прапором. Отож, якщо кому-небудь хочеться карточку, ми можемо прислати.