Текст книги "Щоденник Миколки Синицина"

Автор книги: Николай Носов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц)

15 липня

Слава про наш вулик рознеслася по всій школі. Сьогодні до нас приходили хлопці 8 молодших класів і навіть із старших. Усі розпитували пас про бджіл, а ми показували їм наш вулик і розповідали, як поводитися з бджолами. Хлопці сказали, що приходитимуть учитись у нас бджолярської справи. Потім прийшов один незнайомий дядечко:

– Це ви хлопці, про яких у газеті писали?

– Ми, – кажемо.

– Невже у вас бджоли живуть?

– Живуть.

Він присів коло вулика й довго дивився на бджіл. Потім сказав:

– Чи ти бач, яка дивна річ!

І пішов додому. От! Навіть дорослі починають цікавитись нашою роботою. А коли б у газеті не було написано, то ніхто й не знав би про нас.

16 липня

Сьогодні до нас приходили два хлопці з іншої школи. Вони читали про нашу ланку в газеті і прийшли подивитись, як зроблено вулик, щоб і в себе в школі обладнати. А потім знову прийшов той громадянин, який учора приходив. Він знову довго сидів коло вулика й розмовляв з нами, а тоді його вкусила бджола, і він пішов.

17 липня

Ось як швидко розноситься слава! Сьогодні на пасіку прийшла Галя й каже:

– Підіть, хлопці, до школи: там вам лист надійшов.

Ми здивувалися: хто ж це міг нам листа написати? Потім побігли до школи, взяли листа і прочитали. Ось що там було написано. Я навмисне вирішив переписати його собі до щоденника на пам'ять:

«Здрастуйте, дорогі хлопці, юні бджолярі! Прийміть наш палкий учнівський привіт! Пишуть вам учні ремісничого училища меблевого комбінату. Ми прочитали про вас у газеті і хочемо познайомитися з вами за допомогою листа і налагодити зв'язок. Ваша робота дуже нам сподобалась, і у нас виникло бажання також узятися до бджільипцтва. Просимо повідомити нам розміри вулика і, по можливості, прислати креслення. Ми деревообробники, майбутні столяри-меблевики. Уже вміємо робити стільці, лавки, столи, а з наступного року почнемо робити гнуті меблі. Гадаємо, що вулик ми зуміємо зробити добре і навіть іншим хлопцям, які захочуть, можемо наробити вуликів. Ще повідомте, де можна дістати бджіл. Ще раз прийміть наш палкий, гарячий привіт! Не вважайте гірким обов'язком відповісти нам. Пишіть якомога швидше. Чекаємо з нетерпінням відповіді. Поздоровляємо з чудовим досягненням і бажаємо вам нових великих успіхів у роботі».

Саме в цей день у нас був збір загону. Галя прочитала листа на зборі, і ми всі ухвалили написати хлопцям відповідь.

Написали все як слід, навіть вулик намалювали і повідомили адресу бджолярського господарства, щоб хлопці знали, звідки виписати бджіл.

18 липня

А сьогодні раптом знову надійшов ще один лист. Прислав його якийсь зовсім маленький хлопчик. Тільки він хоч і маленький, а листа зумів гарно написати. Нам усім він дуже сподобався. Я й цього листа вирікши списати у свій щоденник. Ось що там було написано:

«Здрастуйте, любі друзі піонери та школярі! Я до вас із проханням. Дуже прошу повідомити. Любі друзі! Вже з минулого року я займаюсь бджолярством і стараюсь розвести бджіл у коробці. Тільки хоч як я стараюсь, нічого у мене не виходить. Бджоли не хочуть у мене жити і втікають від мене. Я кладу їм у коробку меду й цукру, а вони поїдять мед і летять з коробки. А вчора я зловив у саду десять бджіл, а сьогодні вони втекли від мене. А у мене мрія – назбирати бджіл якнайбільше, щоб, коли я підросту, можна було обладнати вулик або хоч би два, бо я вирішив стати пасічником. Повідомте мені, любі друзі, як ви робите, щоб бджоли не тікали від вас, а то я ще маленький і, може, роблю що не так. І ще повідомте, любі друзі, чи кусають вас бджоли. Мене вони кусають, але я терплю, як на війні поранені бійці терплять. До побачення, любі друзі. Писав Дмитрик Ромашкін. Жду одвіта, як соловей літа!»

Ми прочитали цього листа, і нам стало дуже смішно, а потім ми пригадали, як самі збирались ловити бджіл по одній, і перестали сміятись і написали Дмитрикові Ромашкіну все, що самі знали про бджіл і як треба з ними поводитися, щоб вони жили у вулику.

Ми довго писали відповідь, і лист вийшов довгий, а тоді ми пішли на пасіку.

19 липня

От так справи пішли! Щодня по листу! Сьогодні надійшов лист мені. На конверті так і написано: «Миколі Синицину – знаменитому бджоляреві».

У мене аж руки затремтіли, коли я одержав цього листа. Я мерщій розпечатав його і став читати:

«Драстуйте, дорогий незнайомий друже Миколо Синицин! Ви, можливо, здивуєтеся, що Вам пише зовсім незнайома дівчинка, якої ви не знаєте, а можливо, і не цікавитеся знати, бо ви тепер людина відома, про яку навіть у газеті написано. Я, звичайно, як і інші, дізналась про Вас із газети, в якій надруковано карточку, де Ви зняті з усією ланкою, і написано про Вашу роботу.

Ми прочитали цю газету на зборі ланки й ухвалили наслідувати Ваш приклад і займатися цією цікавою роботою.

Ви, можливо, усміхнетеся, читаючи ці рядки мого листа, бо деякі хлопчики зневажливо ставляться до дівчаток і думають, що дівчатка нічого не можуть, а хлопчики можуть усе. І ось ми поклали довести усім хлопчикам, що дівчатка аніскільки не гірші за них, і теж хочемо розводити бджіл. Можливо, багатьом із нас це знадобиться у житті, і ми на своїй шкільній пасіці будемо вивчати бджільництво, а коли виростемо, будемо працювати колгоспними бджолярками. І от уся ланка доручила мені написати Вам листа і запитати, як Ви зробили вулик і розвели бджіл. А я вирішила написати особисто Вам, бо мені сподобалось Ваше прізвище. І ви, напевне, хлопчик добрий і не відмовите в нашому проханні.

А тепер до побачення.

З піонерським привітом піонерка

Люся Абанова».

Я спочатку не знав, чи варто писати цій дівчинці відповідь, але всі хлопці сказали, що треба написати, і Галя теж сказала, щоб я обов'язково написав, бо якщо дівчатка хочуть працювати, то треба їм допомогти, і це буде дуже негарно, якщо я не відповім.

Тоді я пішов додому і почав писати відповідь. Цілу годину нидів над листом, бо мені хотілось написати якнайкраще і не осоромитися. Зрештою, я написав усе як слід.

Дуже гарний лист вийшов. Мені навіть самому сподобався. Всі хлопці сказали, що не соромно такого листа посилати.

20 липня

Сьогодні до нас знову приходили хлопці, а тоді прийшов той громадянин, якого минулого разу вкусила бджола. Ми дуже боялися, щоб його знову бджола не вжалила, і дали йому сітку, щоб він надів на голову. Громадянин надів на голову сітку, а коли прийшла Ніна Сергіївна, він став її розпитувати:

– Скажіть, будь ласка, цей вулик – просто для вивчення чи від нього може бути користь?

– І для вивчення, і користь буде, – сказала Ніна Сергіївна.

– Яка ж, скажіть, будь ласка, користь? Хіба у місті можна бджіл тримати?

– Чому ж ні? У місті росте дуже багато медоносних рослин. У парках, у садах, на бульварах, навіть просто на вулицях і у дворах ростуть такі медоноси, як клен, липа, акація, верба, черемха та багато інших. Крім того, бджоли можуть літати по здобич дуже далеко. Вони можуть вилітати з міста і збирати мед по навколишніх полях. Це раніше думали, що бджіл можна тримати тільки в селі, а тепер навіть у таких великих містах, як Москва, живуть бджолярі, що тримають бджіл.

– Ну коли так, то я теж розводитиму бджіл, – сказав громадянин. – Та ось біда – у мене вуликів поставити ніде.

– Чому ж ніде? – запитала Ніна Сергіївна. – Для вуликів завжди можна знайти підходяще місце. Якщо не можна поставити у дворі, то поставте хоч на балконі, чи на горищі, чи навіть просто в сараї.

– Отак? Ну, коли так, то звичайно. А я й не знав, що вулики можна на балконі поставити. Скажіть, будь ласка! От як далеко пішла наука!

Громадянин подякував Ніні Сергіївні, сказав, що ще прийде повчитись у нас, і пішов з нашою сіткою на голові. Довелось наздоганяти його і нагадати, щоб віддав сітку.

21 липня

Сьогодні було дуже жарко, іі бджоли чомусь погано працювали. Вони вироювались із льотка і цілим кетягом висіли на прилітній дошці, причепившись одна до одної. У вулика вийшла наче борода з бджіл.

Ця «борода» висіла, висіла, а тоді бджоли залізли назад у вулик, і борода щезла. Потім вони знову вилізли, і знову вийшла «борода». Нарешті вони сховались у вулик і сиділи до вечора.

22 липня

Ми із Сергійком та Павликом прийшли зранку на пасіку й побачили, що бджоли знову стали вироюватись із льотка. Ми думали, що їм знову захотілось повисіти «бородою», але бджоли купою злетіли вгору і закружляли над вуликом. Вони голосно дзижчали, а за ними слідом вилітали інші бджоли. З вулика почалася поголовна втеча. Ми злякались і сховалися за дерево, а бджоли хмарою літали по саду і гули так, що, напевно, за кілометр було чути.

– Що це вони, сказилися? – каже Павлик.

– Та це ж рій! – догадався Сергійко.

– Правда! Куди ж ми його посадимо?

– Треба принести відро, – кажу я.

– То біжи мерщій додому, а я стежитиму, куди сяде рій, – каже Павлик.

Ми із Сергійком вибігли за ворота й щодуху помчали вулицею. Я прибіг додому і заходився шукати відро, але не знайшов і схопив. замість нього велику картонну коробку від радіоприймача. Прибіг назад з коробкою, дивлюся – коло вулика нікого нема, а Сергійко як очманілий бігає по саду з відром.

– Де ж Павлик? – питаю я.

– Не знаю. Я вже весь сад обшукав. Ніде нема.

– А рій де?

– І рою нема.

Ми зупинились і стали оглядатись. Тут із-за паркана виткнулась Павликова голова і сказала:

– Ну, чого ви стоїте там! Ідіть швидше сюди!

Ми хутчіш перелізли через паркан на сусіднє подвір'я. Сергійко зачинився ногою за паркан і впустив відро. Воно з гуркотом покотилося на землю.

– Тихіше, ти! – зашепотів Павлик. – Таж рій злякаєш.

– А де він?

– Ось, хіба не бачиш?

Тут ми побачили рій. Він кетягом висів на гілці дерева. Всі бджоли зліпилися щільною грудкою, і лише дві-три бджоли літали навколо, неначе не могли прилаштуватися до загальної купи.

– Ну, давайте швидше відро, – каже Павлик.

– Може, їх краще в коробку зібрати? – кажу я. – Коробка трохи більша од відра.

– Гаразд, давай коробку.

Я обережно підніс коробку під рій. Павлик сильно труснув гілкою, весь рій вмить упав у коробку. Я відразу ж закрив її кришкою.

– Є! – кажу. – Тепер вони нікуди не полетять.

Ми перелізли назад через паркан і побачили, що на пасіку прийшли всі інші хлопці.

– Ідіть швидше дивитися! – закричав я. – У нас рій.

– Де рій?

– А ось, у коробці.

– Де ви його взяли?

– Із вулика вилетів.

Хлопці заглянули в коробку і здивувались:

– Оце диво! Виходить, у нас друга бджолина сім'я буде! Треба швидше новий вулик робити.

Ми принесли інструменти і квапливо стали робити новий вулик. Прийшла Ніна Сергіївна. Ми показали їй рій у коробці. Ніна Сергіївна подивилась і каже:

– Невчасно рій вилетів.

– Чому невчасно?

– Тому що зараз великий медозбір. Коли бджоли рояться, вони погано працюють і мало збирають меду.

– Нічого, – кажемо ми. – Нам багато меду не треба. Нехай краще буде трохи більше бджіл.

До вечора ми зробили вулик, поставили в нього кілька рамок з вощиною і перенесли з старого вулика одну рамку з личинками й одну рамку з медом, щоб у нової бджолиної сім'ї відразу було своє господарство. Потім ми витрусили з коробки увесь рій прямо у вулик на рамки, накрили вулик дахом і пішли додому.

Ми із Сергійком та Павликом дуже задоволені, бо коли б не ми, то рій утік би. Отже, і від нас буває користь.

23 липня

Учора Ніна Сергіївна сказала, щоб ми уважно стежили за новою бджолиною сім'єю, бо рій іноді не приживається на новому місці і може полетіти, щоб знайти для себе інше житло. Сьогодні ми навмисне прийшли раніше і стали стежити.

І от ми побачили, як із нового вулика вилетіла перша бджілка. Вона повернулась у повітрі голівкою до льотка, немов старалася запам'ятати, звідки вона вилетіла, потім закружляла в повітрі, неначе для того, щоб запам'ятати місце, де стоїть вулик, а тоді вже полетіла геть. Тут стали вилітати й інші бджоли. Всі вони спочатку кружляли побіля вулика, а тоді летіли. Ми дуже турбувалися, чи знайдуть бджоли дорогу до свого нового будинку, чи полетять, за звичкою, до старого вулика, але через деякий час бджоли стали повертатися назад. Ми дуже зраділи. Виходить, бджолам сподобалось їхнє нове житло.

24 липня

Зранку ми знову прийшли на пасіку ї милувалися своїми бджолами. Робота кипить в обох вуликах. Але в новому вулику бджоли працюють активніше.

Кожна бджілка не марнує часу даремно, а тільки-но виповзе з льотка, відразу ж розправляє крильця і швидко летить по мед.

Ніна Сергіївна сказала, що рій у новому вулику завжди проявляє більшу енергію, тому що бджолам треба встигнути побудувати гніздо й зібрати якнайбільше меду на зиму.

25 липня

Дме вітер. Небо хмуриться. Сонечко то вигляне, то сховається за хмари. Іноді накрапає дощ. Бджоли в старому вулику сидять і не хочуть нікуди вилітати. Але в новому вулику робота не припиняється. Тільки-но сонечко вигляне, бджоли відразу ж вилітають по мед. Молодці! Нехай стараються.

Федько та Гриць повернулися з табору. От як швидко час минув!

Ну й здивувалися вони, коли побачили, що у нас тепер уже два вулики.

Вони думали, що ми виписали ще одну бджолину сім'ю, але ми розповіли їм, що це вилетів рій.

Потім ми показали їм газету з карточкою і листи, які нам прислали. Вони дуже зраділи. Гриць сказав:

– Ну й справи почались, а ми й не знали, що тут діється!

26 липня

Зовсім погана погода. Майже весь день лив дощ. Обидві бджолині сім'ї сиділи у вуликах і не літали по мед.

Нам було нудно без бджіл. Галя сказала, що сьогодні ми всім нашим загоном підемо в кіно дивитись нову картину.

По обіді Галя взяла на всіх квитки, і ми ходили в кіно.

27 липня

От і закінчився головний медозбір. Липа вже відцвіла. Тепер бджолам доведеться шукати які-небудь квіти в різних місцях. Тут уже не набереш багато меду. Ми вже боялися, що нова бджолина сім'я залишиться на зиму без меду, але Ніна Сергіївна сказала, що їй можна буде виділити частину меду із старого вулика. Ми перевірили запаси меду, і виявилося, що меду вистачить на обидві сім'ї.

– Тільки вам самим уже не доведеться цього року поїсти свого меду, – сказала Ніна Сергіївна.

– А ми й не хочемо меду, – кажемо ми, – нехай краще бджолам залишиться. Адже вони самі трудилися, тож це їхній мед.

– От і чудово, – сказала Ніна Сергіївна. – Зате у бджіл будуть достатні запаси на зиму. Бджоли добре перезимують, а наступного року зберуть стільки меду, що й для вас залишиться.

– От тоді ми й покуштуємо свого меду! – сказав Павлик.

– А де ж зимуватимуть наші бджоли? Для них, напевно, треба зимівник зробити? – спитав Юрко.

– Один чи два вулики можуть зимувати в хорошому сухому погребі чи просто в землянці, – сказала Ніна Сергіївна. – Під землею бджолам буде добре.

Ми вирішили з завтрашнього дня взятися до обладнання землянки, щоб нашим бджолам було приміщення на зиму.

28 липня

Зранку всі хлопці зібрались на пасіці, і ми приступили до обладнання землянки. Ми вирішили спочатку викопати в саду яму, потім накрити цю яму дошками, а зверху засипати землею, щоб усередину не проник холод. Ми принесли заступи і почали копати яму.

Земля була тверда. Ми проморочились до вечора, зате яма вийшла гарна. Юрко придумав розпалити в ямі вогнище, щоб стіни гарненько просохли і в зимівнику не було вогко. Ми натягали хмизу й розпалили в ямі велике вогнище.

Всі хлопці розбрелись по саду, стали збирати сухе гілля і підкидати його у вогонь. Незабаром смеркло. Вогнище догоріло. Ми влізли в яму, прибрали попіл, а потім посідали на дні і стали мріяти. Вгорі над нами чорніло небо, а на ньому виблискували яскраві зірочки. Вітер шумів у верховітті дерев, а у нас у ямі було тепло й затишно.

– А я скучатиму за бджолами взимку, – сказав Гриць. – Я до них дуже звик і полюбив їх за те, що вони такі гарні маленькі трудівники.

– Я теж скучатиму за бджолами взимку, – сказав Федько.

– До зими ще далеко, – відповів Толя. – А взимку ми вчитимемось, і скучати буде ніколи.

– А таки правду сказав нам дідусь-бджоляр: «Хто почне займатися бджільництвом, той ніколи не кине цього діла», – сказав Павлик. – От я, наприклад, – я вже твердо надумався: коли виросту, неодмінно стану бджолярем на колгоспній пасіці. У мене буде багато вуликів, штук сто чи двісті. Краще навіть двісті, аніж сто!

– Тобі добре, – відповів Федько. – А мені як бути? Таж я вже вирішив зробитись інженером, щоб мости будувати, тунелі, канали…

– Ну й що ж? – кажу я. – Будь собі інженером, а вдома у тебе будуть вулики. Вони ж не стануть тобі на заваді.

– Звичайно, – каже Віталик. – От я, наприклад, буду художником і бджолярем. Хіба не можна відразу за двома спеціальностями працювати?

– Художникові добре! – відповів Євгенко. – А мені ж як бути? Я хочу бути пілотом.

– Ну й будь пілотом, – кажу я. – Не будеш же ти цілими днями на літаку літати. Політаєш, політаєш і додому прилетиш, подивишся на своїх бджіл і знову полетиш куди треба.

– А якщо на кілька днів треба буде куди-небудь летіти?

– Кілька днів бджоли й без тебе проживуть. Вони самі про себе можуть дбати. їм не потрібна нянька.

– Пілотові ще нічого, – сказав Юрко. – Я ось хочу бути матросом чи капітаном на пароплаві, а пароплав як піде в далеке плавання, мало не на цілий рік!

– А ти вулик постав на палубу, – кажу я. – Нехай він і стоїть собі. Поки пливеш морем чи океаном, затикай льоток, щоб бджоли не розлетілись, а як зупинишся коло берега, випускай бджіл, щоб вони на березі погодувались. От і добре буде.

Так ми розмовляли, і я всім довів, що кожен може займатися бджільництвом: і пілот, і шофер, і машиніст, і шахтар. А потім я пішов додому і задумався, як же мені самому бути. Таж я вже. вирішив працювати в Арктиці, а хіба в Арктиці можуть жити бджоли? Там же нема ні квітів, ні дерев, а самі лише крижини та білі ведмеді. А потім я подумав, що, напевно, поки я виросту, люди насадять в Арктиці квітів і дерев, так що й там можна буде розводити бджіл. А якщо до того часу не встигнуть насадити, то я сам насаджу, а поки квіти виростуть, годуватиму бджіл цукровим сиропом.

Неодмінно розведу в Арктиці бджіл!

29 липня

Ми думали, що нам більше не буде листів, а сьогодні раптом знову лист. Ми зранку прийшли на пасіку, тільки Юрко Кусков не прийшов. Раптом, дивимось, біжить Юрко і розмахує конвертом у руці. Виявляється, він заходив до школи і одержав листа. Ми квапливо розпечатали конверт і прочитали листа вголос. Ось що там було написано:

«Дорогі друзі піонери й школярі! Пишуть вам піонери з колгоспу «Ленінський шлях». Ми прочитали про вас у газеті й ухвалили написати вам листа. Дорогі хлопці, нам дуже соромно, що ми, сільські піонери, ще не обладнали у себе пришкільної пасіки, тим часом як ви, міські хлопці, вже розпочали цю роботу і у вас уже є вулик. Дорогі друзі, ми цю нашу помилку виправимо і вже домовилися з колгоспом, і колгосп виділяє для нашої шкільної пасіки два вулики з бджолами. Отож пасіка у нас буде. Але не думайте, дорогі друзі, що ми весь час сиділи склавши руки і нічого не робили.

Наш колгосп міститься далеко в степу. Природа у нас сувора: взимку тріщать нестерпні морози, дмуть віхоли і надувають стільки снігу, що ми навіть до школи ходимо на лижах. Улітку дмуть сильні суховії, так що все сохне і земля від спеки репається. Щоб перемогти посуху, паші колгоспники насаджують ліси. Ми теж ухвалили в цій справі допомогти рідному колгоспові і вже зібрали шість мішків відбірних жолудів, щоб посадити дуби. Ми боремось із шкідниками сільського господарства – ховрахами. Цього року наш піонерський загін знищив півтори тисячі ховрахів і врятував від загибелі п'ятнадцять тонн зерна, бо кожен ховрах з'їдає за літо до десяти кілограмів зерна. І ще ми взяли шефство над колгоспним телятником. У кожного піонера тепер є по двоє підшефних телят. Ми стежимо, як ростуть і розвиваються наші підшефні чотириногі. При школі у нас є сад і дослідний город. Усі ми працюємо в саду і на городі і добиваємося, щоб був великий урожай.

Дорогі хлопці, ми знаємо, що ви у місті теж працюєте – саджаєте квіти і дерева, закладаєте сади і парки, а ось тепер, виявляється, навіть почали розводити бджіл. І це дуже добре, дорогі друзі! Нумо ще краще працювати, ви там, а ми тут, щоб наша улюблена Батьківщина процвітала і вкрилася зеленню та садами, щоб усього було багато і всьому нашому народові жилося добре, як учить нас наша партія.

На цьому ми кінчаємо нашого листа. До побачення, дорогі друзі! До боротьби за справу Комуністичної партії будьте напоготові!»

Ми прослухали листа до кіпця, і всі, як один, відповіли:

– Завжди напоготові!

А потім я пішов додому і думав про цей лист. Я довго думав і побачив, що ми, міські хлопці, ще дуже мало зробили і нам треба ще дуже багато працювати, щоб зрівнятися з колгоспними піонерами. Мені дуже сподобався їхній лист, і я вирішив переписати його до свого щоденника на пам'ять. І от я писав, писав – написав усе, що тут написано, і лише тоді помітив, що мій щоденник кінчається і мені нема де більше писати.

Ну що ж, коли-небудь я куплю ще один загальний зошит і знову писатиму щоденник. А зараз на цьому кінець.

Писав піонер

Миколка Синицин.