Текст книги "Щоденник Миколки Синицина"

Автор книги: Николай Носов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)

Того ж дня увечері

Після сніданку ми пішли до лісу, щоб перевірити пастку. Пастка була порожня. Ми вирішили знову стежити за бджолами і повзали за ними годин зо дві. Нарешті у Павлика увірвався терпець. Він вирішив налякати бджолу, щоб вона полетіла до свого дупла, і кричав на неї, махав руками і тупав ногами. Бджола кружляла-кружляла над ним і раптом як жигоне його у вухо! Павлик як заверещить! Вухо у нього почервоніло і вмить розпухло. Ми стали витягати у нього бджолине жало.

– Щоб вони вигоріли, ці бджоли! – лаявся Павлик. – Можете самі з ними возитись, а з мене досить! Усе вухо у вогні!

– Ти потерпи, – кажемо ми. – Вухо пройде.

– Коли ж воно пройде! Вогнем пече! Що тепер робити?

– Може, хусткою зав'язати? – кажу я.

– Не треба хусткою. Краще я піду на річку й мочитиму вухо у воді.

Він пішов мочити вухо в річці, а ми із Сергійком помітили одну бджолу і стежили за нею по черзі. Один стежить, а інший відпочиває. Стежили, стежили, раптом бджола знялася вгору й полетіла. Ми стрімголов побігли за нею, але бджола злетіла дуже високо, і ми загубили її з очей.

– От шкода! – сказав Сергійко. – Доведеться починати все знову.

Тут Павлик повернувся з річки і закричав здалеку:

– Ей, дивіться, що у мене! Зараз юшку будемо варити!

Ми підбігли. В руках він тримав свою кепку. Вона вся була мокра, а в ній стрибали живі карасі.

– Де ти взяв?

– Там біля річки, в болоті зловив.

– Як же ти їх зловив без вудки?

– Дуже просто: болото пересохло, води зовсім мало лишилось, а я їх руками зловив.

Ми побігли до болота, наловили ще карасів і заходилися варити юшку. Потім ще на вечерю наловили карасів.

– Тут їх багато! – казав Павлик. – Ми хоч кожного дня можемо карасів їсти.

По обіді ми знову пішли до лісу, щоб стежити за бджолами. Сергійко каже:

– А що, коли бджолу оббризкати водою? Бджола, напевне, подумає, що пішов дощ, і полетить до свого гнізда.

Ми принесли в казанку води, знайшли на квітці бджолу і стали бризкати на неї водою. Бджола намокла, полізла по стеблинці вниз і причаїлась під зеленим листочком. Значить, їй справді здалося, що пішов дощ. Потім вона побачила, що ніякого дощу нема, вилізла з-під листка і стала грітися на сонечку. Поступово вона обсохла, розправила крильця й полетіла. Ми вже хотіли бігти за нею, але бджола тут же опустилася вниз, сіла на квітку й знову збирала мед. Тоді Сергійко набрав у рота побільше води і як бризне на бджолу! Бджола знову намокла і сховалася під листком, а коли обсохла, знову літала з квітки на квітку.

– Ох ти, яка вперта бджола! – сказав Сергійко і облив бджолу водою так, що вона промокла наскрізь. Навіть крильця у неї від води зморщились і прилипли до спини.

Бджола нарешті побачила, що «дощ» не перестає, і, коли обсохла, полетіла геть.

Ми побігли за нею. Бджола летіла спочатку низько, між стовбурами дерев, потім знялася вгору, і ми загубили її. Тоді ми заходилися поливати водою інших бджіл, але у них у всіх була однакова манера: спочатку вони ховалися від «дощу» під листям, а потім летіли, і ми ні разу не могли простежити за ними, бо вони літали дуже швидко й на великій висоті. Так ми бігали, поки бджоли перестали літати.

День уже кінчався. Ми повернулися на дачу і почали варити вечерю. Тітка Поля досі чомусь іще не повернулась, і ми вирішили ще одну ніч провести в курені. Не знаю, може, це недобре, що ми живемо в курені? Може, краще повернутися додому? Я сказав Сергійкові та Павликові, а вони кажуть: «Однак завтра повернемося». Вони вирішили полагодити курінь і вкопати жердини в землю, щоб курінь знову не розвалився.

Зараз вони лагодять курінь, а я записую до щоденника наші пригоди.

По небу пливуть сірі, свинцеві хмари. У повітрі стало прохолодніше, і потягнув вітерець. А що як уночі почнеться дощ? Треба курінь гарненько накрити гіллям, щоб нас уночі не намочило. Зараз кінчу писати й піду допомагати Сергійкові та Павликові.

10 червня

Вночі ніяких пригод не було. Ось що значить зробити курінь як слід! Можна спати спокійнісінько і не боятися, що тебе стукне по голові жердиною. Дощу теж не було. Прокинувся я рано. Мене розбудили пташки. Ще тільки почало світати, а вони вже прокинулись і заходилися щебетати, і цвірінькати, і пищати різними голосами. Я виліз із куреня і побачив, що сонечко ще не зійшло. Вгорі небо було чисте, голубе, а внизу, коло самої землі, – білі хмари, такі легкі, пухнасті, неначе мильна піна. Поступово хмари росли і клубочились, як пара, здіймалися все вище й вище, поки не заповнили все небо. Потім вони спалахнули і стали рожеві, мов фруктове морозиво. Я подумав, що було б, якби нам дали стільки морозива: з'їли б ми його чи ні? Напевне, за все життя не з'їли б. Усі люди не з'їли б стільки морозива. Я замріявся і раптом побачив, як із-під землі викотилося величезне червоне сонце. Навколо все засяяло й освітилося яскравим світлом. Зелена трава стала ще зеленішою, а на кожній травинці заблискотіли краплини роси, як алмази. Я чимдуж заходився будити Сергійка та Павлика, щоб вони подивилися на це диво, та, поки вони протирали очі, роса випарувалась і такої краси вже не було.

– Ех ви, – кажу, – сплюхи! Сплять тут, як ховрахи у себе в норі! Якщо будете так довго спати, то нічого гарного в житті не побачите!

Павлик тільки позіхнув і взявся патрати карасів на сніданок, але Сергійко сказав, що спочатку треба було б піти умитися. Ми пішли на річку, вмились, а заразом і викупались, – а тоді готували сніданок. Насмажили карасів, напекли з борошна перепічок. Перепічки виявилися несмачними, зате мені спало на думку щось цікаве.

– А що, коли посипати борошном бджолу? – кажу я. – Бджола стане важка й не зможе так швидко літати.

Ми знайшли на квітці бджолу і обсипали її борошном. Бджола відразу ж заходилася чиститись лапками. Струсила з себе все борошно й за хвилину вже знову збирала мед.

– Я знаю, що треба робити, – сказав Сергійко. – Треба спочатку оббризкати бджолу водою, а тоді обсипати борошном. Борошно прилипне до бджоли, і вона не зможе його з себе зчистити.

Ми так і вчинили. Сергійко набрав у рота води і як бризне на бджолу, а Павлик тут же посипав її борошном. Борошно розкисло і обліпило бджолу з усіх боків. Бджола відразу ж заходилася зчищати з себе мокре борошно. Передніми лапками вона почистила голівку і протерла оченята, потім задніми лапками зчистила черевце й крильця. Вона дуже акуратно почистилась, тільки на спині у неї лишилось трохи мокрого борошна. Ми хотіли її ще раз обсипати, але тут бджола замахала крильцями й полетіла. Ми побігли за нею. Бджола летіла спочатку повільно, потім швидше-швидше, вилетіла з лісу й полинула через поле. Ми притьмом мчали за нею, стрибали через пні й купини, через рівчаки й канави. Потім пішли якісь грядки з капустою, і раптом перед нами постав паркан. Бджола перелетіла через нього. Ми, недовго думаючи, теж перемахнули через паркан і опинилися в якомусь саду. Навколо росли дерева, а під ними стояли якісь маленькі будиночки без вікон, без дверей, неначе собачі будки, тільки на ніжках. Біля одного будиночка стояв дідусь із білою борідкою і здивовано дивився на нас.

– Ну, що скажете? – запитав старенький, коли побачив, що ми, як бовдури, стоїмо непорушно і мовчки дивимось на нього.

– Нічого, – промимрив Павлик і поліз назад через паркан.

– Навіщо ж через паркан? Таж он хвіртка, – сказав дідусь і докірливо похитав головою.

– А я не помітив, що тут хвіртка, – відповів Павлик і зістрибнув з паркана по той бік.

Ми із Сергійком лишилися самі. Я вже думав, як би нам краще втекти – у хвіртку чи через паркан, – а дідусь запитав:

– Ви навіщо ж полізли сюди?

– Ми ненавмисне, – кажу я.

– Сюди полетіла наша бджола, а ми за нею, – відповів Сергійко.

– Ваша бджола? – здивувався дідусь. – Не може бути. Це, напевно, моя бджола.

– А хіба у вас є бджоли? – запитав я.

– Звичайно. Он у мене скільки бджіл.

Тут тільки ми збагнули, що маленькі будиночки, котрі стояли під деревами, були просто вулики. Бджоли весь час гули навколо. В повітрі стояв безупинний гул.

– Для чого ж вам потрібно було за бджолою бігати? – запитав дідусь.

Ми сказали, що хотіли простежити за бджолою і знайти дупло з дикими бджолами.

– Ви, напевно, хотіли відшукати дикий мед? – сказав дідусь.

– Ні, ми хотіли знайти бджолину сім'ю. Нам потрібні бджоли.

– Навіщо ж вам бджоли?

Ми стали пояснювати, що вирішили всією ланкою зробити вулик і розводити бджіл. Павлик побачив, що дідусь перестав сердитись і мирно розмовляє з нами. Він підбіг до хвіртки і став зазирати в неї, а тоді зовсім осмілів і підійшов до нас. Ми розповіли, як зробили пастку для бджіл і повісили в лісі. Дідусь уважно вислухав нас і сказав:

– Це ви добре діло затіяли. Бджільництво – корисне заняття. Тільки зловити диких бджіл дуже важко. Та тут поблизу їх і нема. Хіба з пасіки у кого втече рій та потрапить у вашу пастку.

– Що ж нам робити? – запитали ми жалібно.

Дідусь, очевидно, зглянувся над нами.

– Що ж, – сказав він, – я вам дам на розплід бджіл, якщо ви так полюбили це діло. Пасічники повинні виручати один одного.

Серце від радості застрибало у мене в грудях. Я думав, що дідусь відразу ж дасть нам бджіл, але він сказав:

– Приходьте наприкінці дня. У мене тут з одного вулика повинен рій вийти. Ось я й віддам цей рій вам. Тільки принесіть із собою яку-небудь скриньку чи коробку, щоб посадити бджіл.

– Можна нам принести пастку? – запитав я.

– Можна. Та не приходьте занадто швидко. Години через три-чотири приходьте, коли почне спадати спека.

Ми побігли до лісу, зняли пастку з дерева і тепер чекаємо, коли можна буде йти до дідуся. Робити мені нічого, і я. вирішив написати про все докладно, як слід.

Усе-таки, коли пишеш, час минає непомітніше. Ми ще почекаємо трохи, а тоді підемо назад до дідуся. Можливо, рій уже вилетів. А зараз іще писати більше ні про що.

Того ж дня ввечері

Нарешті у нас є бджоли! От який славний виявився дідусь! Я думав, що всі пасічники бувають злі, бо їх часто кусають бджоли, але цей пасічник виявився цілком хороший і дуже славний. Він не тільки обіцяв нам дати бджіл, а й виконав свою обіцянку.

Коли ми прийшли на пасіку, рій уже сидів у круглій дерев'яній коробці, схожій на сито. Зверху коробка була зав'язана марлею, крізь яку було видно бджіл. Леле, скільки там було бджіл! Прямо якась жива каша з бджіл.

Дідусь зняв марлю і висипав бджіл у нашу пастку, неначе крупи. Ми швидше закрили пастку і вже хотіли бігти додому, але дідусь затримав нас і розповів, як поводитися з бджолами.

Він сказав, щоб ми висипали бджіл у вулик прямо на рамки з вощиною і поставили попервах у вулик годівницю з цукровим сиропом, поки бджоли не запасли для себе меду. Для того щоб зробити годівницю, треба зварити з цукру сироп, налити його в скляну банку й зав'язати шийку шматиною. Потім банку перевернути догори дном і поставити у вулик на рамки. Сироп просочуватиметься з банки, а бджоли потроху смоктатимуть його через шматину.

Крім того, дідусь порадив нам зробити з марлі сітки, щоб надягати на голову, коли ми будемо відкривати вулик, і ще наказав нам зробити димар, щоб підкурювати бджіл димом. Бджоли бояться диму. Вони ховаються від нього у вулик і не розлітаються. Дідусь показав нам свій димар. Це така кругла бляшанка з носиком, а збоку гармошка. В бляшанку кладуть гниляки і розпалюють. Якщо натиснути на гармошку, з носика йде дим.

– Бджільництво – дуже цікаве заняття, – сказав дідусь. – Хто почне займатися бджільництвом, той уже на все життя полюбить бджіл і ніколи не кине цього діла.

– Чому? – здивувалися ми.

– Та так уже, без бджіл йому буде сумно.

Нарешті дідусь відпустив нас, і ми рушили назад. Додому ми повернулися пізно, коли вже почало смеркати. Сергійко поніс пастку з бджолами до себе додому. Ми з Павликом забігли на хвилинку додому, щоб сказати, що вже повернулись, і теж побігли до Сергійка.

Сергійкова мама стала розпитувати нас, як ми жили на дачі. Ми боялися, коли б вона не запитала про тітку Полю, бо не знали, зізнаватися нам, що ми жили в курені, чи краще не зізнаватися. Сергійко навмисне завів розповідати про дідуся-пасічника. Мама слухала, слухала, а тоді запитує:

– А як там тітка Поля поживає?

Ми побачили, що попались, і не знали, що казати, аж тут хтось постукав у двері. Це прийшла Павликова мама і сказала, щоб він ішов вечеряти. Ми полегшено зітхнули, стали показувати їй бджіл і розповідати про дідуся-пасічника. Тут Сергійкова мама знову спитала:

– Що ж ти нічого не розповів про тітку Полю?

Ми знову розгубилися, але тут знову хтось постукав у двері. Це прийшла по мене моя мама. Ми зраділи. Заходилися показувати їй бджіл і розповідати про дідуся.

Моя мама теж стала питати, як ми жили на дачі. Я кажу:

– Добре жили. Нічого собі.

– Не набридли там тітці Полі?

– Ні, здається, не набридли, – кажу я, а сам не знаю, правду я кажу чи ні.

– А до нас тітка Поля не збирається? – запитала Сергійкова мама.

– Ні, – каже Сергійко, – здається, не збирається.

– Нічого не казала про це?

– Ні, не казала.

Це він, звичайно, правду сказав, бо що могла казати тітка Поля, коли ми її не бачили! Не знаю, до чого дійшла б ця розмова, але тут знову хтось постукав. Ми полегшено зітхнули. Двері відчинились, і до кімнат зайшла сама тітка Поля. Ми роззявили від подиву роти, та так і лишилися з роззявленими ротами.

– Здрастуйте! – сказала тітка Поля.

– Здрастуйте! – відповіла Сергійкова мама. – Яким вітром до нас?

– Та ось із колгоспу йшла до міста машина, і я приїхала, – сказала тітка Поля.

Тут почалося найцікавіше. Тітка Поля простягла Сергійкові руку:

– Здрастуй, Сергієчку!

Сергійко почервонів, як варений рак.

– Здрастуйте, тітонько Полю!

– Стривайте, як це – здрастуйте? – каже Сергійкова мама. – Хіба ви сьогодні не бачились?

– Де ж ми могли бачитися? – здивувалася тітка Поля.

– Як – де? В Шишигині.

– Та я вже три дні як не була в Шишигині. Я в колгоспі працювала, в Тарасівці.

– А ви де були? – запитала Сергійкова мама.

– Ми – в Шишигині, – каже Сергійко. – Але ж будинок там було замкнено.

– А навіщо нам будинок? Ми в курені жили…

– В якому курені?

– Ну, побудували з гілля курінь і жили.

– Ага, он як! Хто ж вам дозволив у курені жити? Хіба ви не могли, додому повернутися?

Тут загомоніли всі відразу – і моя мама, і Павликова, і Сергійкова, – і я навіть не знаю, що було далі, бо моя мама сказала:

– То ось як ти слухаєшся свою матір! Ходімо-но, голубе, додому! Я, тобі покажу, як жити в курені не спитавшись!

Довелося мені цілий вечір просидіти вдома й слухати докори. Навіть бджолами не помилувався!

11 червня

Ось яке лихо трапилося сьогодні. Вранці я зайшов до Павлика, і ми разом пішли до Сергійка. Сергійко ще спав. Ми розбудили його. Він прокинувся неохоче й забуркотів на нас, бо йому снився якийсь цікавий сон і він хотів додивитися його.

– Гаразд, – кажемо, – потім додивишся. Треба вставати та саджати бджіл у вулик.

Сергійко каже:

– Ви підіть скажіть хлопцям, що ми вже дістали бджіл, а я поки що одягнуся.

– А де ж пастка?

– Пастка там, на балконі. Я її вчора ввечері поставив на балкон, щоб бджолам у кімнаті душно не було.

Ми вийшли на балкон. Дивимось… Лелечко, що діється! Дверцята пастки відчинено, бджоли з неї вилазять і розлітаються на всі боки.

– Ах ти опудало! – закричав на Сергійка Павлик. – Спить собі, а тут бджоли повтікали!

Сергійко вискочив на балкон.

– Чого ж ви дивитесь? – закричав він. – Бджоли розлітаються, а вони дивляться!

Він підбіг до пастки і закрив мерщій дверцята.

– Чого ти кричиш? – каже Павлик. – Неначе ми винні! Ти сам залишив пастку відчиненою.

– Як це я вчора не помітив, що дверцята відчинено? – каже Сергійко. – Чому ж вони відчинилися?

– Роззява! – кажу я.

– А я винен? Це все тітка Поля! Мені тут через неї прочуханка була. Зовсім не до бджіл було.

– Ну от! А тепер там, напевне, жодної бджоли не лишилося, – оказав Павлик. – Напевне, всі розлетілись.

– Може, хоч трохи лишилось, – каже Сергійко. – Треба подивитися.

Я хутчій відкрив кришку пастки, і ми втрьох заглянули в неї. У пастці виявилося ще багато бджіл. Вони почали вилазити вгору. Павлик замахав на них рукою, щоб вони лізли назад. Одна бджола вилетіла і сіла мені на руку. Я злякався, випустив кришку і затряс рукою, щоб скинути бджолу, а вона як жигоне мене! Я як закричу, як лясну бджолу рукою – і роздавив. Тут усі інші бджоли загули й ну вилітати з пастки і жалити нас. Павлик злякався – і бігом у кімнату. Сергійко за ним. Одна бджола вжалила мене в шию, інша вчепилась у чуприну. Я теж побіг у кімнату й ну витягати бджолу з чуба, та вона все ж устигла вжалити мене в голову. Павлика дві бджоли вжалили в шию і одна в губу. Сергійка одна бджола вжалила в носа, а інша в потилицю.

Ми побігли на кухню і стали мочити укушені місця під краном. Біль палив як розпеченим залізом. Ми заходилися витягати один у одного бджолині жала. Длубались, длубались, насилу витягли, але біль усе-таки не вщухав.

– Це ти все винен! – кричав Сергійко на Павлика. – Розмахався тут руками! Бджоли не люблять, коли на них руками махають.

– А ти тихіше кричи! – каже Павлик. – Хіба тебе одного вжалили? Мене теж, напевне, ужалили, та ще в губу!

– А мене в носа вжалили. Знаєш, як боляче!

– Подумаєш, у носа! Що тобі носом робити? А мені губою розмовляти треба.

– Можеш не розмовляти.

Вони надулись і перестали сперечатись.

Ми довго мовчки сиділи на кухні, мочили у воді хустинки і прикладали їх до укусів. Раптом Сергійко сказав:

– А пастка відчинена!

Ми побігли в кімнату і виглянули на балкон.

Пастка була відкрита. Над нею кружляло кілька бджіл, але вони швидко полетіли геть. Ми вийшли на балкон і заглянули в пастку. Всередині було порожньо.

– Всі розлетілися! – сказав Сергійко.

– А може, вони ще прилетять назад? – кажу я.

– Виглядай! – відповів з прикрістю Павлик.

У цей час на вулиці показалися Толя та Юрко. Вони побачили нас на балконі і закричали:

– Ей! Ви вже повернулись?

– Повернулися.

– З бджолами чи без бджіл?

– З бджолами.

Вони швидко піднялись до нас:

– Де ж бджоли?

– А їх нема, – кажемо. – Полетіли.

– Куди полетіли?

– Ну, «куди, куди»! – розсердився Павлик. – Нібито вони нам сказали куди!

– Чого ж ти сердишся? Хіба не можна розповісти спокійно!

Ми стали розповідати про все, що трапилось: і як дістали бджіл у дідуся, і як вони полетіли.

– Може, пощастить іще дістати в цього дідуся? – каже Юрко.

– Що ти! – кажемо ми. – І просити більше не будемо. Він дав нам, а ми навіть зберегти не зуміли. Не дасть він нам більше.

– Що ж робити?

– Почекаємо. Може, прилетять назад.

Стали ми чекати.

Юрко і Толя сиділи, сиділи, потім їм набридло. Вони пішли і розповіли всім хлопцям про те, що трапилося. Хлопці один за одним приходили і розпитували нас. Нам аж набридло розповідати кожному. В Сергійка ніс червоний, як журавлина, і розпух на один бік. У Павлика роздулась губа так, що він сам на себе не схожий. А в мене на голові вискочила гуля, і шия теж розпухла.

Ми прождали до обіду, але жодна бджола назад не повернулася.

– Напевно, вони полетіли до себе додому, на пасіку до дідуся, – сказав Сергійко.

– Скатертю дорога! – каже Павлик. – Коли б вони й прилетіли назад, я все одно не став би з ними морочитися.

– А я, думаєш, став би? – каже Сергійко. – Дуже мені потрібно, щоб вони мене жалили!

Я кажу:

– По-моєму, це діло нецікаве: з ними морочишся, морочишся, а вони покусають тебе і полетять.

Тут прибіг Юрко й закричав:

– Хлопці, ходімо швидше, будемо листа писати!

– Якого листа?

– Ну, листа в бджільницьке господарство. Ніна Сергіївна взнала адресу. Ми напишемо листа, і нам пришлють бджіл у посилці.

Павлик каже:

– Можете писати самі: нас бджоли уже не цікавлять.

– Чому не цікавлять?

– Ми не хочемо більше з бджолами водитися. Ми це діло кидаємо.

– Як це? – каже Юрко. – Ми ж усією ланкою взялися за цю роботу, а ви не хочете.

– Ну, ми щось інше робитимемо. Хіба тільки ця робота на світі і є?

Юрко умовляв нас, але ми твердо стояли на своєму:

– Не хочемо, і квит.

Так йому і не пощастило умовити нас. Ми тепер хитрі: будемо що завгодно робити, а з бджолами нехай хтось інший морочиться.

12 червня

Ранком я прокинувся і насилу встав із постелі.

Шия у мене розпухла і болить так, що навіть голова не повертається. Якщо хочеться подивитись убік, то доводиться повертатись усім тулубом. І ще гуля на голові болить. І рука болить.

Я пішов до Павлика. Він сидить дома, а на шиї у нього компрес з вати. Ми стали з ним удвох лаяти бджіл за те, що вони нас покусали. Потім прийшов Сергійко з розпухлим носом, і ми проклинали бджіл утрьох.

Раптом прибіг Гриць Якушкін:

– Хлопці, ходімо бджільницький інвентар робити.

– Це який ще інвентар?

– Будемо робити димар та сітки, щоб бджоли не жалили.

– Нас і так не пожалять, – кажемо ми, – ми це діло кинули.

Гриць почав умовляти нас.

– Ні, – сказали ми. – Бджолярство нам уже набридло. Ми вже попробували, тепер ви самі попробуйте.

– Ну що ж, і попробуємо.

– І теж кинете.

– Не кинемо. Ми не такі, як ви!

– А от побачимо.

Гриць образився і пішов.

Ну й гаразд. Ось пожалять їх бджоли, тоді перестануть храбрувати.