Текст книги "Щоденник Миколки Синицина"

Автор книги: Николай Носов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 12 страниц)

ФАНТАЗЕРИ

Михайлик і Стасик сиділи в саду на лавочці й розмовляли. Тільки вони розмовляли не просто, як інші хлопці, а розповідали один одному різні небилиці, немов пішли в заклад, хто кого перебреше.

– Скільки тобі років? – питає Мишко.

– Дев'яносто п'ять. А тобі?

– А мені сто сорок. Знаєш, – каже Мишко, – раніше я був великий, великий, як дядько Борис, а потім зробився маленький.

– А я, – каже Стасик, – спочатку був маленький, а потім виріс великий, а тоді знову став маленький, а тепер знову скоро буду великий.

– А я, коли був великий, всю річку міг переплисти, – каже Мишко.

– У! А я море міг переплисти!

– Подумаєш – море! Я океан перепливав!

– А я колись літати вмів!

– Ану, полети!

– Зараз не можу: розучився.

– А я одного разу купався в морі, – каже Мишко, – і на мене напала акула. Я її торох кулаком, а вона мене хап за голову – і відкусила.

– Брешеш!

– Ні, правда!

– Чому ж ти не вмер?

– А навіщо мені вмирати? Я виплив на берег і пішов додому.

– Без голови?

– Атож, без голови. Навіщо мені голова?

– Як же ти йшов без голови?

– Так і йшов. Неначе без голови ходити не можна!

– Чому ж ти тепер з головою?

– Друга виросла.

«Ловко придумав!» – позаздрив Стасик. йому хотілося збрехати краще за Мишка.

– Ну, це що! – сказав він. – От я одного разу був в Африці, і мене там крокодил з'їв!

– Оце-то збрехав! – засміявся Мишко.

– Зовсім ні.

– Чому ж ти тепер живий?

– Та він же мене потім виплюнув.

Мишко замислився. Йому кортіло перебрехати Стасика. Він думав, думав, нарешті каже:

– Одного разу я йшов вулицею. Навколо трамваї, автомобілі, вантажні…

– Знаю, знаю! – загаласував Стасик. – Зараз розкажеш, як тебе трамвай переїхав. Ти вже брехав про це.

– Нічого схожого. Я не про це.

– Ну, гаразд. Бреши далі.

– От я йду, нікого не чіпаю. Раптом назустріч автобус. Я його не помітив, наступив ногою – рраз! – і зробив з нього млинець.

– Ха-ха-ха! Оце брехні!

– А от і не брехні!

– Як же ти міг розчавити автобус?

– Та він же зовсім маленький був, іграшковий. Його хлопчик на мотузочці тягнув.

– Ну, це не дивно, – сказав Стасик. – А я одного разу на Місяць літав.

– Овва, куди гайнув! – засміявся Мишко.

– Не віриш? Слово честі!

– На чому ж ти літав?

– На ракеті. На чому ж іще на Місяць літають? Неначе сам не знаєш!

– Що ж ти там на Місяці бачив?

– Ну, що… – зам'явся Стасик. – Що я там бачив? Нічого й не бачив.

– Ха-ха-ха! – засміявся Мишко. – А каже, на Місяць літав!

– Звичайно, літав.

– Чому ж нічого не бачив?

– А темно було. Я ж уночі літав. Уві сні. Сів на ракету і як полетів у космічний простір. У-у-у! А тоді як полечу назад… Летів, летів, і геп об землю… ну й прокинувся…

– А-а, – протягнув Мишко. – Так би відразу й казав. Я ж не знав, що ти – уві сні.

Тут прийшов сусідський Ігор і сів поруч на лавочці. Він слухав, слухав Мишка й Стасика, тоді й каже:

– Ну й брешуть! І вам не соромно?

– А чого соромно? Ми ж нікого не обдурюємо, – сказав Стасик. – Просто вигадуємо, ніби казки розповідаємо.

– Казки! – зневажливо чмихнув Ігор. – Знайшли роботу!

– А ти думаєш, легко вигадувати?

– Простісінько!

– Ну, вигадай що-небудь.

– Зараз… – сказав Ігор. – Будь ласка.

Мишко й Стасик зраділи і наготувалися слухати.

– Зараз, – повторив Ігор. – Е-е-е… гм… кхм… е-е-е….

– Ну, що ти все «е» та «е»!

– Зараз! Дайте подумати.

– Ну, думай, думай!

– Е-е-е, – знову сказав Ігор і подивився на небо. – Зараз, зараз… е-е-е…

– Ну, чого ж ти не вигадуєш? Казав – простісінько!

– Зараз… От! Одного разу я дражнив собаку, а він мене хап за ногу і вкусив. Ось навіть шрам лишився.

– Ну й що ж ти тут вигадав? – запитав Стасик.

– Нічого. Як було, так і розповів.

– А казав, – вигадувати майстер!

– Я майстер, але не такий, як ви. От ви все брешете, і що вам з того, а я вчора збрехав, мені від цього користь.

– Яка користь?

– А от. Учора ввечері мама й тато пішли, а ми з Ірою лишились дома. Іра лягла спати, а я заліз до буфета і з'їв півбанки варення. Потім думаю, коли б мені не перепало. Взяв Ірі губи варенням намастив. Мама прийшла: «Хто варення з'їв?» Я кажу: «Іра». Мама подивилась, а в неї всі губи у варенні. Сьогодні вранці їй від мами перепало, а мені мама ще варення дала. От і користь.

– Значить, через тебе іншому перепало, а ти й радий! – сказав Мишко.

– А тобі що?

– Мені нічого. А от ти цей… як це називається… Брехун. От!

– Самі ви брехуни!

– Іди геть! Не бажаємо з тобою на лавочці сидіти.

– Я й сам з вами не сидітиму.

Ігор встав і пішов. Мишко й Стасик теж пішли додому. По дорозі їм трапилася палатка з морозивом. Вони зупинилися, стали порпатися в кишенях і лічити, скільки в них грошей. В обох назбиралось тільки на одну порцію морозива.

Продавщиця дала їм морозиво на паличці.

– Ходімо додому, – каже Мишко, – розріжемо, щоб було однаково.

– Ходімо.

На сходах вони зустріли Іру. Очі в неї були заплакані.

– Ти чого ревла? – питає Мишко.

– Мене мама гуляти не пускала.

– За що?

– За варення. А я його й не їла. Це Ігор на мене наговорив. Напевне, сам з'їв, а на мене сказав.

– Звичайно, Ігор з'їв. Він сам нам хвалився. Ти не плач. Ходімо, я тобі свою півпорцію морозива дам, – сказав Мишко.

– І я тобі свою порцію віддам, ось тільки покуштую разочок і віддам, – пообіцяв Стасик.

– А ви хіба самі не хочете?

– Не хочемо. Ми вже по десять порцій з'їли сьогодні, – сказав Стасик.

– Краще це морозиво на трьох розділімо, – запропонувала Іра.

– Правильно! – сказав Стасик. – А то в тебе заболить горло, якщо ти сама всю порцію з'їси.

Пішли вони додому, розділили морозиво на три частини.

– Смачна річ! – сказав Мишко. – Я дуже люблю морозиво. Одного разу я з'їв ціле відро морозива.

– Ну, ти вигадуєш усе! – засміялась Іра. – Хто тобі повірить, що ти відро морозива з'їв?

– Та воно ж зовсім маленьке було, відерце! Таке паперове, не більше від склянки…

САШКО

Сашко давно просив маму подарувати йому пістолет, який стріляє пістонами.

– Навіщо тобі такий пістолет? – казала мама. – Це небезпечна іграшка.

– Що тут небезпечного? Якби він кулями стріляв, а то пістонами. Із нього однак нікого не вб'єш.

– Мало що може скоїтися. Пістон відскочить і вцілить тобі в око.

– Не вцілить! Я примружусь, коли стрілятиму.

– Ні, ні, від цих пістолетів бувають різні неприємні випадки. Ще вистрілиш та налякаєш кого-небудь, – сказала мама.

Так і не купила йому пістолета.

А в Сашка були дві старші сестри, Маринка та Іринка. От він і завів просити сестер:

– Любенькі, купіть мені пістолетик! Мені дуже хочеться. За це я вас завжди слухатиму!

– Ти, Сашко, хитренький! – сказала Марина. – Коли тобі треба, ти підлабузнюєшся і любенькими називаєш, а тільки-но мама піде, тобі й ради не даси.

– Ні, даси, даси! От побачите, як я чемно поводитимуся.

– Гаразд, – сказала Іринка. – Ми з Мариною подумаємо. Якщо обіцяєш поводитися чемно, то, може, купимо.

– Обіцяю, обіцяю! Все обіцяю, лишень купіть.

Наступного дня сестри подарували йому пістолет і коробку з пістонами. Пістолет був новенький і блискучий, а пістонів було багато: штук п'ятдесят чи й сто. Стріляй хоч цілий день – не перестріляєш. Від радості Сашко виплигував по кімнаті, притискав пістолет до грудей, цілував його і примовляв:

– Любий мій, гарненький пістолетику! Як я тебе люблю!

Потім. він надряпав на ручці пістолета своє Ім'я і завів стріляти. Відразу запахло пістонами, а через півгодини у кімнаті стало синьо від диму.

– Годі тобі стріляти, – сказала нарешті Іринка. – Я щоразу здригаюсь від цих пострілів.

– Боягузка! – відповів Сашко. – Всі дівчата – боягузки!

– Ось віднімемо у тебе пістолет, тоді знатимеш, які ми боягузки, – сказала Марина.

– Зараз я піду в двір і лякатиму хлопців пістолетом, – заявив Сашко.

Він вийшов у двір, але хлопців там не було. Тоді Сашко побіг за ворота, і ось тут і трапилася ця історія. Саме в цей час вулицею йшла бабуся. Сашко підпустив її ближче – і як бабахне з пістолета! Бабуся здригнулась і зупинилася. Тоді каже:

– Ух, як я злякалася! Це ти тут із пістолета смалиш?

– Ні, – сказав Сашко і сховав пістолет за спину.

– Хіба я не бачу, що в тебе пістолет у руках? Ще брехати надумав, безсовісний! Ось я піду заявлю в міліцію…

Вона посварилась пальцем, перейшла на другий бік вулиці і зникла в провулку.

– От так штука! – злякався Сашко. – Здається, й справді пішла в міліцію скаржитись.

Він, захекавшись, прибіг додому.

– Чого ти захекався, неначе за тобою вовк женеться? – запитала Ірина.

– Це я так просто.

– Ні, ти вже краще скажи. Відразу видно: щось відчубучив.

– Та нічого я не відчубучив – просто так… Налякав бабусю якусь.

– Яку бабусю?

– Ну, «яку», «яку»! Звичайну. Просто йшла вулицею бабуся, а я взяв та й вистрілив.

– Навіщо ж ти вистрілив?

– Сам не знаю. Іде бабуся. «Дай, – думаю, – вистрілю». Ну й вистрілив.

– А вона що?

– Нічого. Пішла в міліцію скаржитись.

– От бачиш, обіцяв чемно поводитися, а сам що накоїв?

– Я ж не винен, що бабуся трапилася така полохлива.

– Ось прийде міліціонер, він тобі покаже бабусю! – пригрозила Ірина. – Знатимеш, як людей лякати!

– А як він мене знайде? Адже він не знає, де я живу. Навіть імені мого не знає.

– Знайде, будь певен. Міліціонери все знають.

Цілу годину Сашко просидів і все виглядав у вікно – чи не йде міліціонер. Але міліціонера не видно було. Тоді він потроху заспокоївся, повеселішав і сказав:

– Напевне, бабуся мене просто налякати хотіла, щоб я не пустував.

Він вирішив знову постріляти зі свого улюбленого пістолета й засунув руку до кишені. В кишені лежала коробка з пістонами, а пістолета не було. Він поліз у другу кишеню, але й там було порожньо. Тоді він заходився шукати по всій кімнаті. Дивився і під столами, і під канапою. Пістолет зник, мов крізь землю провалився. Сашкові стало прикро до сліз.

– Не встиг навіть погратися! – пхикав він. – Такий пістолетик був!

– Може, ти його у дворі загубив? – запитала Ірина.

– Напевно, я його там, за ворітьми, впустив, – збагнув Сашко.

Він одчинив двері і кинувся через двір на вулицю. За ворітьми пістолета не було.

«Ну, тепер його знайшов хто-небудь і забрав собі!» – з прикрістю подумав Сашко й раптом побачив, що з провулка напроти вийшов міліціонер і швидко попростував через вулицю, прямо до Сашкового будинку.

«По мене йде! Певно, бабуся таки наскаржилася!» – злякався Сашко і стрімголов побіг додому.

– Ну, знайшов? – запитали його Маринка й Іринка.

– Тихіше! – прошепотів Сашко. – Міліціонер іде!

– Куди?

– Сюди, до нас.

– Де ти його бачив?

– На вулиці.

Марина й Ірина стали з нього сміятися.

– Ех ти, боягузик! Побачив міліціонера і злякався. Може, міліціонер зовсім в інше місце йде!

– Та я зовсім і не боюся його! – бадьорився Сашко. – Що мені міліціонер! Подумаєш!

Тут за дверима почулися кроки, і раптом задзеленчав дзвоник. Маринка й Іринка побігли відчиняти двері. Сашко висунувся в коридор і зашепотів:

– Не відчиняйте йому!

Але Марина вже відчинила двері. На порозі стояв міліціонер. Блискучі ґудзики так і сяяли на ньому. Сашко став рачки і поліз під канапу.

– Скажіть, дівчатка, де тут шоста квартира? – почувся голос міліціонера.

– Це не тут, – відповіла Ірина. – Тут перша, а шоста – це треба вийти у двір, а там двері праворуч.

– У двір, двері праворуч? – перепитав міліціонер.

– Ну, так.

Сашко зрозумів, що міліціонер зовсім не по нього прийшов, і він вже хотів було вилізти з-під канапи, аж тут міліціонер запитав:

– До речі, чи не у вас тут живе хлопчик Сашко?

– У нас, – відповіла Ірина.

– А ось він мені якраз і потрібен, – сказав міліціонер і ввійшов до кімнати.

Марина й Ірина увійшли разом з міліціонером до кімнати і побачили, що Сашко зник. Марина навіть заглянула під канапу. Сашко побачив її і мовчки погрозив їй з-під канапи кулаком, щоб вона не виказала його.

– Ну, де ж ваш Сашко? – запитав міліціонер.

Дівчатка дуже злякалися за Сашка і не знали, що відповідати. Нарешті Марина сказала:

– А його, розумієте, вдома нема. Він, розумієте, гуляти пішов.

– А що ви про нього знаєте? – запитала міліціонера Ірина.

– Що я знаю! – відповів міліціонер. – Знаю, що звуть його Сашко. Ще знаю, що у нього був новенький пістолет, а тепер у нього пістолета нема.

«Все знає!» – подумав Сашко.

Від страху в нього навіть у носі закрутило, і він як чхне під канапою: «Апчхи!»

– Хто це там? – здивувався міліціонер.

– А це в нас… Це в нас собака, – ніяковіючи, сказала Маринка.

– Чого ж він під канапу заліз?

– А він у нас завжди під канапою спить, – вигадувала далі Марина.

– Як же його звати?

– Е… Бобик, – вигадала Маринка й почервоніла, мов буряк.

– Бобик! Бобик! Фіть! – засвистів міліціонер. – Чому ж він не хоче вилазити? Ня! Ня! Чи ти бач, не хоче. А собака гарний? Якої породи?

– Е… – протягла Маринка… – Е-е… – Вона ніяк не могла пригадати, які бувають породи собак. – Порода ця от… – сказала вона, – як її?.. Гарна порода… Довгошерстий фокстер'єр!

– О, це чудовий собака! – зрадів міліціонер. – Я знаю. У нього така волохата морда.

Він нахилився і заглянув під канапу. Сашко лежав ні живий ні мертвий і витріщеними очима пильно дивився на міліціонера. Міліціонер аж свиснув з подиву:

– То ось тут який фокстер'єр! Ти чого під канапу заліз, га? Ану, вилазь, тепер однак попався!

– Не вилізу! – заголосив Сашко.

– Чому?

– Ви мене до міліції заберете.

– За що?

– За бабусю.

– За яку бабусю?

– За котру я вистрілив, а вона злякалася.

– Не збагну, про яку він тут бабусю торочить? – сказав міліціонер.

– Він на вулиці з пістолета стріляв, а мимо йшла бабуся і злякалася, – пояснила Ірина.

– Ага, он воно що! Значить, це його пістолет? – запитав міліціонер і дістав із кишені новенький, блискучий пістолет.

– Його, його! – зраділа Ірина. – Це ми з Маринкою йому подарували, а він загубив. Де ви його знайшли?

– Та ось отут, у дворі, коло ваших дверей… Ну, зізнавайся, навіщо лякав бабусю? – запитав міліціонер і нагнувся до Сашка.

– Я ненароком… – відповів Сашко з-під канапи.

– Неправда! По очах бачу, що неправда. От скажи правду – віддам пістолет назад.

– А що мені буде, коли я скажу правду?

– Нічого не буде. Віддам пістолет – і все.

– А до міліції не заберете?

– Ні.

– Я не хотів налякати бабусю. Я тільки хотів спробувати, злякається вона чи ні.

– А оце, братику, недобре! За це тебе слід би забрати до міліції, та нічого не вдієш: коли я обіцяв не забирати – то повинен виконати. Тільки гляди, якщо ще раз нашкодиш – обов'язково заберу. Ну, вилазь із-під канапи й одержуй пістолет.

– Ні, я краще потім вилізу, коли ви підете.

– Ото дивак який! – усміхнувся міліціонер. – Ну, я йду.

Він поклав пістолет на канапу й пішов. Маринка побігла показати міліціонерові шосту квартиру. Сашко виліз з-під канапи, побачив свій пістолет і закричав:

– Ось він, мій голубчик! Знову повернувся до мене! – Він схопив пістолет і сказав: – Не розумію лише, як це міліціонер моє ім'я взнав!

– Ти ж сам написав своє ім'я на пістолеті, – сказала Ірина.

Тут повернулась Марина і напалась на Сашка:

– Ах ти, опудало! Через тебе мені довелося міліціонерові брехати! Я мало не згоріла від сорому! От натвори ще що-небудь, нізащо не стану тебе вигороджувати!

– А я й не буду більше нічого витворяти, – сказав Сашко. – Сам тепер знаю, що не треба людей лякати.

МЕТРО

Ми з мамою і Володею гостювали у тітки Олі в Москві. Першого ж дня мама й тітка пішли до крамниці, а нас із Володею залишили вдома. Дали нам старий альбом із фотографіями, щоб ми розглядали. Ну, ми розглядали, розглядали, поки нам це не набридло. Володя сказав:

– Ми так і Москви не побачимо, якщо будемо цілий день дома сидіти!

Почали у вікно дивитись. Напроти – станція метро. Я кажу:

– Ходімо на метро покатаємось.

Прийшли ми на станцію, взяли квитки і поїхали під землею. Спершу здалося страшно, а потім нічого, цікаво. Проїхали дві зупинки, вилізли.

«Оглянемо, – думаємо, – станцію – і назад».

Почали оглядати станцію, а там сходи рухаються. Люди ними вгору і вниз їдуть.

Стали і ми кататися: вгору і вниз, вгору і ©низ… Ходити зовсім не треба, сходи самі возять.

Накатались по сходах, сіли на поїзд і поїхали назад. Злізли через дві зупинки, дивимось – не наша станція!

– Напевне, ми не в той бік поїхали, – каже Володя.

Сіли ми на інший поїзд, поїхали назад. Приїжджаємо – знову не наша станція! Тут ми злякалися.

– Треба запитати кого-небудь, – каже Володя.

– А як же ти запитаєш? Ти знаєш, на якій станції ми сідали?

– Ні. А ти?

– Я теж не знаю.

– Давай їздити по всіх станціях, може, відшукаємо якось, – каже Володя.

Почали ми їздити по станціях. їздили, їздили, навіть голова обертом пішла, Володя запхикав:

– Ходімо звідси!

– Куди ж ми підемо?

– Байдуже куди! Я нагору хочу.

– А що тобі нагорі робити?

– Не хочу під землею!

І завів ревти.

– Не треба, – кажу, – плакати. До міліції заберуть.

– Хай забирають! Е-е-е!..

– Ну, ходімо, ходімо, – кажу. – Не реви тільки. Он міліціонер уже дивиться на нас!

Схопив його за руку – і хутчіше на сходи. Поїхали вгору. «Куди ж нас вивезе? – думаю. – Що тепер з нами буде?»

Раптом дивимось – назустріч нам мама з тіткою Олею по інших сходах їдуть. Я як закричу:

– Мамо!

Вони побачили нас і кричать:

– Що ви тут робите?

А ми кричимо:

– Ми ніяк вибратися звідси не можемо!

Більше нічого крикнути не встигли: сходи нас угору потягли, а їх униз. Приїхали ми нагору – і хутчіше іншими сходами униз, за ними навздогін. Раптом дивимось – а вони знову назустріч їдуть! Побачили нас і кричать:

– Куди ж ви? Чому нас не зачекали?

– А ми за вами поїхали! Приїжджаємо вниз.

Я кажу Володі:

– Почекаємо. Вони зараз до нас приїдуть. Чекали ми, чекали, а їх усе нема й нема.

– Напевне, вони нас чекають, – каже Володя. – Поїдемо. Тільки поїхали, а вони знову назустріч.

– Ми вас чекали, чекали!.. – кричать.

А навколо всі сміються.

Приїхали ми нагору – і знову мерщій униз. Зловили нарешті їх.

Мама почала лаяти нас за те, що пішли не спитавшись, а ми розповідали, як загубили станцію. Тітка каже:

– Не розумію, як це ви загубили станцію! Я тут щодня їжджу, а ще жодного разу станції не загубила. Ну, поїдьмо додому.

Сіли ми на поїзд. Поїхали.

– Ех ви, пошехонці! – каже тітка. – Шукали рукавиці, а вони за поясом. Між трьох сосон заблукали. Загубили станцію!

І отак цілу дорогу сміялася з нас.

Приїжджаємо на станцію, тітка подивилася навколо і каже:

– Тьху! Зовсім ви мене заплутали! Нам на Арбат треба, а ми на Курський вокзал приїхали. Не в той бік сіли.

Пересіли ми на інший поїзд і поїхали назад. І тітка більше вже не сміялася з нас. І пошехонцями не називала.

ЛЬОДЯНИК

Мама йшла з дому і сказала Мишкові:

– Я піду, Михайлику, а ти поводься добре. Не пустуй без мене і нічого не чіпай. За це я подарую тобі великого червоного льодяника.

Мама пішла, Мишко спочатку поводився добре: не пустував і нічого не чіпав. Потім він лише підставив до буфета стілець, виліз на нього і відчинив у буфеті дверцята. Стоїть і дивиться у буфет, а сам думає:

«Я ж нічого не чіпаю, тільки дивлюся».

А в буфеті стояла цукорниця. Він узяв її і поставив на стіл. «Я тільки подивлюся, я нічого не чіпатиму», – думає. Відкрив покришку, бачить – там щось червоне зверху.

– Е, – каже Мишко, – та це ж льодяник! Напевне, той самий, що мені мама обіцяла.

Він запустив у цукорницю руку і витяг льодяника.

– Ого, – каже, – здоровезний! І солодкий, мабуть.

Мишко лизнув його і думає:

«Посмокчу трошки і покладу назад».

І ну смоктати. Посмокче, посмокче і подивиться, чи багато ще лишилось. І все йому здається – багато. Нарешті льодяник зробився зовсім маленький, як сірник. Тоді Михайлик поклав його назад у цукорницю. Стоїть, пальці облизує, дивиться на льодяник, а сам думає:

«З'їм його зовсім. Однак мені мама віддасть. Адже я добре поводжуся, не пустую і нічого такого не роблю».

Мишко дістав льодяник, засунув у рота, а цукорницю хотів на місце поставити. Узяв її, а вона прилипла до рук – і бух на підлогу. Розбилась на дві половинки. Цукор розсипався.

Михайлик злякався:

«Що тепер мама скаже?»

Узяв він дві половинки і притулив одну до одної. Вони нічого, тримаються. Навіть непомітно, що цукорниця розбита. Вій склав цукор назад, накрив покришкою і обережно поставив у буфет.

Нарешті мама приходить:

– Ну, як ти поводився?

– Добре.

– От молодець! Одержуй льодяник.

Мама відчинила буфет, узяла цукорницю… Ой!.. Цукорниця розпалася, цукор посипався на підлогу.

– Що ж це таке? Хто цукорницю розбив?

– Це не я. Це вона сама…

– Ага, сама розбилась! Ну, це зрозуміло. А льодяник куди ж подівся!

– Льодяник… Льодяник… Я його з'їв. Я поводився добре, ну й з'їв його. От…

АВТОМОБІЛЬ

Коли ми з Мишком були зовсім маленькі, нам дуже кортіло покататися на автомобілі, тільки нам ніяк не щастило. Хоч як ми просили шоферів, ніхто не хотів нас катати. Одного разу ми гуляли у дворі. Аж дивимося – на вулиці, коло наших воріт, зупинився автомобіль. Шофер із машини виліз і кудись пішов.

Ми підбігли.

Я кажу:

– Це «Волга».

А Мишко:

– Ні, це «Москвич».

– Багато ти тямиш! – кажу я.

– Звичайно, «Москвич», – каже Мишко. – Подивись, який у нього капор.

– Який, – кажу, – капор? Це у дівчаток буває капор, а у машини – капот! Ти поглянь, який кузов.

Мишко подивився і каже:

– Ну, таке пузо, як у «Москвича».

– Це в тебе, – кажу, – пузо, а в машини ніякого пуза нема.

– Ти ж сам сказав «пузо»!

– «Кузов», я сказав, а не «пузо»! Ех, ти! Не тямиш, а лізеш!

Мишко підійшов до автомобіля ззаду й каже:

– А у «Волги» хіба є буфер? Це в «Москвича» – буфер.

Я кажу:

– Ти б краще мовчав. Вигадав ще буфер якийсь. Буфер – це у вагоні на залізниці, а в автомобіля бампер. Бампер є і в «Москвича» і у «Волги».

Мишко помацав бампер руками і каже:

– На цей бампер можна сісти і поїхати.

– Не треба, – кажу я йому.

А він:

– Та ти не бійся. Проїдемо трохи і сплигнемо.

Тут прийшов шофер і сів у машину. Мишко підбіг ззаду, сів на бампер і шепоче:

– Сідай швидше! Сідай швидше!

Я кажу:

– Не треба!

А Мишко:

– Іди швидше! Ех ти, боягуз!

Я підбіг, причепився поруч. Машина рушила і як помчить! Мишко злякався і каже:

– Я сплигну! Я сплигну!

– Не треба, – кажу, – розіб'єшся!

А він торочить:

– Я сплигну! Я сплигну!

І вже спускав одну ногу. Я оглянувся назад, а за нами інша машина мчить. Я кричу:

– Не смій! Глянь, тебе зараз машина задавить!

Люди на тротуарі зупиняються, на нас дивляться. На перехресті міліціонер засюрчав у свисток. Мишко перелякався, сплигнув на бруківку, а руки не відпускає, за бампер держиться, ноги по землі волочаться.

Я злякався, схопив його за комір і тягну вгору. Автомобіль зупинився, а я все тягну. Мишко нарешті знову заліз на бампер. Навколо народ зібрався.

Я гукаю:

– Держись, дурню, міцніше!

Тут усі засміялись. Я побачив, що ми зупинились, і зліз.

– Злазь, – кажу Мишкові.

А він з переляку нічого не тямить. Насилу я одірвав його від цього бампера. Підбіг міліціонер, номер записує. Шофер із кабіни виліз – усі на нього накинулись:

– Не бачиш, що в тебе ззаду робиться?

А про нас забули. Я шепочу Мишкові:

– Ходімо!

Відійшли ми трохи і бігом у провулок. Прибігли додому, захекались. У Мишка обоє колін до крові обідрані і штани подерті. Це він коли по бруківці на животі їхав. Перепало йому від мами!

Потім Мишко каже:

– Штани – це нічого, зашити можна, а коліна самі заживуть. Мечі ось тільки шофера шкода: йому, напевно, через нас перепаде. Бачив, міліціонер номер машини записував?

Я кажу:

– Треба було залишитись і сказати, що шофер не винен.

– А ми міліціонерові листа напишемо, – каже Мишко.

Заходились ми листа писати. Писали, писали, аркушів з двадцять паперу зіпсували, нарешті написали:

«Дорогий товаришу міліціонере! Ви неправильно записали номер. Тобто Ви записали номер правильно, тільки неправильно, що шофер винен. Шофер не винен: винні ми з Мишком. Ми причепились, а він не знав. Шофер добрий і їздить правильно».

На конверті написали:

«Ріг вулиці Горького та Великої Грузинської, одержати міліціонерові».

Запечатали листа й кинули в скриньку. Напевне, дійде.