Текст книги "Щоденник Миколки Синицина"

Автор книги: Николай Носов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц)

13 червня

Сьогодні шия вже не так болить. Головою можна крутити, тільки не дуже швидко. Якщо швидко крутити, то ще трохи болить. У Павлика шия теж іще болить.

Приходив Гриць і показував, який вони зробили димар. Напустив повну кімнату диму й пішов. Подумаєш! Неначе ми диму не бачили!

14 червня

Сьогодні шия вже зовсім не болить. І гуля на голові не болить. Та й гулі ніякої нема. Вже пройшла гуля, і голова теж добре крутиться. Навіть мотати головою можу. Тільки навіщо мені мотати головою? Я ж не коняка, щоб головою мотати. Більше нічого цікавого не було.

15 червня

Вранці ми з Павликом прийшли до Сергійка і стали грати в шашки. Я виграв у Сергійка двічі, а в Павлика тільки раз, а Павлик у мене виграв тричі, а в Сергійка ні разу, у мене Сергійко теж виграв двічі. Раптом прибігли Євгенко та Юрко:

– Хлопці, йдіть швидше! Бджоли приїхали!

– Звідки?

– Ну, посилка прийшла. Ціла скринька, а в ній бджіл повно-повнісінько! Так і рояться! І ще там дві рамки з готовими стільниками. Ідіть швидше, будемо бджіл у вулик садити. Дуже цікаво!

Ми схопились і хотіли бігти.

– А! – зрадів Юрко. – Казали, що вас бджоли не цікавлять, а тепер самим цікаво!

– І ніскілечки не цікаво, – кажемо ми. – Неначе ми бджіл не бачили!

– Бачили, та не таких. Наші бджоли гарні!

– Ну й цілуйтеся з ними, якщо такі гарні!

– І будемо цілуватись. А ви ще прийдете до нас.

Юрко з Євгенком пішли.

Я кажу:

– Цікаво піти глянути, які це у них там бджоли.

– Не треба, – каже Павлик. – Усі скажуть, що у нас ніякої твердості нема..

– Чому?

– Тому що тепер хлопці подумають, нібито ми злякалися труднощів і кинули діло, а коли за нас інші добились, ми теж прийшли. Якщо ми твердо вирішили кинути, то треба бути твердими.

– Правильно, – каже Сергійко. – Ми всім докажемо, що у нас є твердість.

Увечері я пішов додому і думав про бджіл. Усе-таки бджоли, по-моєму, не такі вже погані. Вони чесно працюють і носять до свого вулика мед. І дуже дружно живуть.

Я ні разу не бачив, щоб дві бджоли побилися між собою.

16 червня

Зранку ми сиділи в Павлика і грали в шашки. Потім мені набридло грати, і я пішов додому. Дома я знову думав про бджіл. Чому вони жаляться: від злості чи просто так? По-моєму, все-таки не від злості.

Бджоли захищаються жалами від своїх ворогів.

Якщо хто-небудь нападе на вулик, то вони його жалять. Вони навіть ведмедя пожалять, якщо він полізе до них у вулик по мед.

І правильно зроблять. Адже вони для себе запасають мед, а не для ведмедів. А людей вони жалять, мабуть, помилково.

Адже бджоли не знають, що люди не хочуть їм зла заподіяти. Звідки їм це знати!

Хоч люди теж забирають у бджіл мед. Але ж люди забирають не весь мед. Скільки треба, стільки і беруть, а за це люди дбають про бджіл, роблять для них вулики, ховають на зиму в добрі теплі зимівники.

Коли б люди не піклувалися про бджіл, то бджолам було б значно гірше. Жили б вони тільки в дуплах чи в якихось шпаринах, а тепер вони живуть у гарних вуликах, і, коли їм нічого їсти, люди навіть підгодовують їх цукровим сиропом.

Тому бджолам не треба ображатись на людей, а людям не треба ображатись на бджіл, якщо бджоли їх жалять.

Щоб бджоли не жалили, треба надягати сітки і підкурювати бджіл димом.

От і буде все добре!

А ми полізли до бджіл без сіток, за що й були покарані.

17 червня

Сьогодні Павлик зробив з паперу голуба і пускав по кімнаті. А Сергійко зробив голуба і пустив його з балкона прямо на вулицю. Голуб перекидався у повітрі, перекидався і впав просто посеред бруківки.

Ми всі троє заходилися майструвати голубів і пускати з балкона. У мене один голуб перелетів через вулицю і впав на дах будинку напроти. А в Сергійка голуб упав на автомобіль, який мчав вулицею, і поїхав на цьому автомобілі. Потім мені стало нудно, і я пішов додому. Вдома на мене чомусь напала туга. Ось я сиджу й нуджуся, і нічого не хочеться робити.

18 червня

Знову робили голубів і пускали з балкона, тільки це нам швидко набридло. Ми стали грати в шашки, але й шашки хутко набридли. Тоді ми стали грати в різні інші ігри, але вони теж нам усім набридли.

Сергійко сказав, що йому нудно, й пішов додому. Мені теж уже не хотілося грати. Я пішов додому, і знову на мене напала туга. Я задумався, що таке туга і звідки вона береться. Може, туга – це нудьга? Ні, по-моєму, туга не нудьга. Якщо нудно, то можна пограти в що-небудь, і нудьга минеться, а якщо у людини туга, то їй навіть грати не хочеться.

По-моєму, туга нападає від неробства. Коли робиш що-небудь корисне, то ніколи не буває туги. А коли цілий день байдикуєш чи займаєшся якоюсь дурницею, то потім стає прикро, що змарнував час. По-моєму, туга – це прикра нудьга.

Он що це таке!

19 червня

Павлик зранку нудьгував і не хотів ні в що грати. По обіді він кудись зник. Ми із Сергійком обшукали весь двір, облазили всі горища, сараї – ніде не знайшли. Тоді ми вирішили, що він пішов до когось із хлопців, і перестали його шукати. Потім нам стало нудно.

– Якби ми працювали разом з усіма хлопцями на пасіці, нам не було б нудно, – сказав Сергійко.

Я кажу:

– Нумо, поки Павлика нема, підемо й подивимось на бджіл.

Сергійко зрадів:

– Ходімо швидше, поки не повернувся Павлик, а то він скаже, що у нас забракло твердості.

Ми мерщій пішли до шкільного саду і ще здалеку побачили вулик. Коло вулика сиділа якась фігура і витріщала очі на бджіл. Ми підійшли ближче і побачили, що ця фігура був Павлик.

– А, – закричали ми, – то ось яка у тебе твердість! Нам сказав, що не треба цікавитися бджолами, а сам сидиш тут і цікавишся! Хіба так товариші чинять?

Павликові стало соромно.

– Я, – каже, – ненавмисне сюди зайшов. Ішов, ішов і зайшов.

– Байки! – кажемо ми. – Просто захотів на бджіл подивитися!

– Слово честі, хлопці! Навіщо мені на них дивитися? Зовсім нема, чого!

– Чого ж ти дивишся, якщо нема чого?

– А ви самі чого прийшли?

– А ми теж ішли, ішли і зайшли. Бачимо – ти тут сидиш, ну й зайшли на тебе подивитись.

– Брешете! У вас, напевне, твердості забракло, от ви й прийшли на бджіл подивитись.

– У нас, – кажемо, – твердості більше, аніж у тебе: ти перший прийшов.

Ми засперечались, у кого більше твердості – у нас чи у нього. Тут почулися кроки. Ми оглянулись і побачили Юрка. Він почув, про що ми сперечались, і каже:

– У вас у трьох немає ніякої твердості.

– Чому?

– Тому що ви розпочали працювати і кинули на півдорозі. У кого є твердість, той не кидає роботи, незважаючи ні на які труднощі.

– А ми й не кинули, – каже Павлик. – Ми просто хотіли трішки відпочити, а тепер знову будемо працювати.

– От і добре! – каже Юрко. – Ви зробіть собі сітки і приходьте. Працюватимемо з усією ланкою. А зараз ідіть, щоб бджоли не пожалили.

– Ми трішки подивимось і підемо, – сказав Павлик.

Ми потихеньку присіли коло вулика і стали дивитись на бджіл. Вони виповзали одна за одною з льотка і летіли по мед. Інші бджоли, навпаки, звідкись прилітали і заповзали у вулик. Коло льотка весь час товпилися бджоли. Ось і ожив наш вулик! На нього було радісно дивитись. Потім ми пішли додому, дістали марлі та дроту й заходилися робити сітки. З цим ділом ми проморочились до вечора, і сітки у нас вийшли гарні. І ніякої нудьги не було.

20 червня

От сьогодні який щасливий день! Наша ланка в повному складі зібралася зранку на пасіці. Всі хлопці принесли сітки, а Юрко приніс димар. Ми назбирали в саду гниляків і поклали у димар. Юрко розпалив їх і роздмухав. Димар працював справно.

Ми відкрили вулик і заглянули всередину. Леле, скільки там було бджіл! Воші щільно одна до одної сиділи на рамках.

Деякі бджоли вилазили на рамки вгору, але Юрко відразу ж пустив на них дим, і вони сховалися назад.

Потім Толя вийняв одну рамку з вулика. І отут ми й побачили, як бджоли будували стільники. Вони робили з воску такі довгі шестикутні трубочки і ліпили їх поряд одну з одною, так що виходили суцільні ряди трубочок, або комірок.

Ми мерщій поставили рамку на місце, щоб не заважати бджолам працювати.

Дивовижні комахи бджоли – як вони ловко уміють будувати стільники! Дивишся на стільники, і просто не віриться, що їх роблять звичайні бджоли, до того ці стільники правильні та гарні. Звичайно, багато які інші тварини теж дуже розумні, наприклад собаки. Але жоден собака не зміг би зробити таких стільників!

21 червня

Сьогодні до нас на пасіку прийшла Галя і принесла фотоапарат. Вона сказала, що зніме нас разом з вуликом. Усі хлопці вишикувалися посаду вулика, тільки нам з Сергійком та Павликом не було місця. Ми стали позаду хлопців, але там нас не було видно. Тоді ми сіли спереду нулика. Галя навела апарат, клацнула – і готово! Цікаве діло фотографія! Клацнуть тебе, а потім – у проявник. Я раз бачив, як проявляють карточки. Полощуть, полощуть, спочатку нічого нема, а потім – ой леле, людина лізе! Цікаво, яка вийде карточка. Тільки я дуже боюся, що вийду безокий, бо кліпнув, коли Галя клацнула апаратом. У мене вже був такий випадок: нас знімали усім класом, а я кліпнув, от і вийшов на карточці з заплющеними очима, неначе сплю сидячи. Мене тоді всі хлопці лаяли: «Ех ти, тетеря сонна! Всю карточку зіпсував!» Ніби я винен!

22 червня

О і яка досада! Ще не готова карточка. Галя каже, плівка ще не просохла. Ми питаємо, чи добре ми вийшли. Вона каже:

– Ось завтра зроблю карточку, побачимо.

Я дуже хвилююся: сліпий я чи з очима? І як це я умудрився кліпнути в такий час!

Швидше б завтра настало!

23 червня

Карточка готова! Всі хлопці добре вийшли, тільки я вийшов з відкритим ротом. Не збагну, як це я умудрився розкрити рота! Все гарно. І очі є, а рот відкритий. Хлопці знову лають мене:

– Навіщо тобі потрібно було рота роззявляти?

– Я ненавмисне.

– «Ненавмисне»! Ти б іще язика висунув!

– А вам що? Адже ви гарно вийшли.

– Ми то гарно, а ти весь вигляд псуєш.

– Чим же я його псую?

– Та сидиш із роззявленим ротам, мов акула! Тоді я став просити Галю:

– Галю, чи не можна мені чим-небудь рота замазати?

– Чим же його замазати? – каже Галя. – По-моєму, ти добре вийшов. Дуже схожий.

– Атож, – кажу я, – схожий! Хіба я такий? Я гарний.

– Ну, ти й тут дуже гарний.

– І зовсім не гарний. Тут у мене якийсь пришелепкуватий вигляд вийшов.

– Зовсім не пришелепкуватий. Просто рот трішечки відкритий, тому що ти усміхаєшся, а вигляд нормальний. Дуже навіть розумний вигляд.

Це Галя, напевне, навмисно сказала, щоб мене втішити. А може, у мене насправді розумний вигляд, тільки мені самому непомітно? Не знаю…

Тільки на карточках я чомусь завжди виходжу погано. У житті я вродливий, а тільки-но знімусь, обов'язково не такий. Ось і на цій карточці. Рот нехай уже, це я сам винен, а ніс чому такий? Хіба у мене такий ніс? У мене гарний, а тут він задирається догори, ніби кома. А вуха? Хіба у мене вуха стирчать, як самоварні ручки? Ну нічого. Все-таки я трохи схожий. Можна впізнати, що це мене зняли, а не когось іншого. Якась схожість є.

Головне – вулик добре вийшов. І ми із Сергійком та Павликом попереду всіх, на найвиднішому місці.

Коли ми йшли додому, Сергійко сказав:

– І навіщо ми наперед вилізли! Навіть незручно якось! Можна подумати, що ми найголовніші в цій роботі.

– Правда, – каже Павлик. – Діла не зробили, навіть кинули, а коли і без нас усе вийшло, то ми наперед ліземо. Тепер усі про нас думатимуть, що ми хвальки.

Дома я думав про похваляння. Що таке похваляння? Чому люди хваляться? Ось наприклад, деякі вважають, що вони дуже добрі, і всім торочать, які вони добрі. А навіщо про це казати? Якщо ти добра людина, то й без слів видно, що ти добра, а якщо ти недобра людина, то хоч скільки кажи, все одно тобі не повірять. А то є ще такі люди, які уявляють, що вони дуже красиві, і всім про це розповідають. А чого про це говорити, якщо й так видно, красивий ти чи некрасивий. А то ще трапляються такі люди, які уявляють, що вони страшенно розумні, і от вони базікають, базікають, навіть про те говорять, чого самі не тямлять. І отут-то всі бачать, розумні вони чи не розумні. По-моєму, похваляння – це просто дурощі. Дурному завжди чомусь здається, що він кращий за інших, а розумний тямить, що інші, може, ще кращі за нього, тож і хвалитися нічим.

24 червня

Сьогодні Ніна Сергіївна навчила нас зробити напувалку для бджіл.

Треба взяти барильце, палити в нього води і приладнати чіп так, щоб вода сльозилася по краплі. Знизу під барильцем треба поставити похило дощечку. Вода розтікатиметься по дощечці, і бджоли питимуть прямо з неї.

Ми стали думати, де взяти барильце. Гриць сказав, що у них на горищі є стара бочка. Ми пішли до нього. Він попросив у мами дозволу взяти бочку. Мама дозволила.

Бочка була важка. Ми насилу стягли її з горища і покотили вулицею. Раптом Федько назустріч:

– Ви куди бочку тягнете?

– На пасіку. Зробимо напувалку для бджіл.

– З глузду з'їхали! Куди їм стільки води?

– Нічого, – каже Юрко. – Вип'ють.

Ми притягли бочку на пасіку і стали носити в неї воду, а бочка розсохлась, і вся вода з неї виливалась, мов крізь решето. Ми вже думали, що доведеться її викинути, але Галя сказала:

– Треба гарненько вимочити бочку. Коли клепки набрякнуть, вона перестане текти.

Ми знову носили воду.

Скільки води ми в цю бочку влили! Відер сто чи, напевно, двісті. Спочатку вода виливалась крізь щілини, але поступово бочка набрякла і до вечора вже була наполовину з водою.

Завтра будемо знову носити воду.

25 червня

За ніч бочка набрякла і зовсім перестала текти. Ми наносили в неї води по вінця, а тоді довелось усю цю воду вилити, тому що бочка стояла на землі, а її треба було поставити на підставку, трохи вище. Ми вилили воду, вбили в землю чотири стовпчики, поставили на них бочку і знову наносили води. Потім приладнали чіл так, щоб вода капала на дощечку. Незабаром на дощечку сіла бджола і стала тикати хоботком у воду, яка розтікалась по дошці. Через деякий час й інші бджоли дізналися, що для них тут напувалку влаштовано. Вони стали прилітати і пити воду. А ми дивились на них і раділи.

Потім у нас був збір загону. Галя розповіла про роботу нашої ланки. Весь загін зацікавився нашою роботою, а хлопці з другої ланки сказали, що кинуть працювати на городі і приєднаються до нас.

– А оце вже не годиться, – сказала Галя. – Хто ж на дослідному городі працюватиме?

– Ну, ми і на городі працюватимемо, і приходитимемо на пасіку бджіл вивчати, – сказали хлопці.

– Це інша річ! – сказала Галя. – Приходьте, будь ласка, тільки і своєї роботи не залишайте. Добивайтеся, щоб великий урожай був.

26 червня

Сьогодні ми стежили, куди літають наші бджоли по мед. Виявляється, вони літають. на дослідний город. Там уже зацвіли огірки, кабачки та гарбузи. Всі грядки усіяні жовтенькими квітами. Бджоли весь час гудуть навколо. Вони літають низько над землею і залазять у чашечки квітів.

Одна бджола залізла в гарбузову квітку і так вивалялася в пилкові, що стала вся жовта. Інші бджоли літають кудись через вулицю, але за ними не можна простежити, бо вони літають високо над будинками. Напевне, вони літають до парку.

27 червня

Юрко приніс у склянці трохи меду пригостити бджіл. Він налив меду на скельце й поклав його поблизу вулика. Бджоли літали мимо і не помічали, що на землі лежить для них частування. Тоді Євгенко зловив одну бджолу склянкою і обережно переніс її в склянці прямо на скельце з медом. Бджола побачила мед і почала його їсти. Ми стежили за нею. Бджола наїлась меду і полетіла назад у вулик. Через деякий час із вулика вилізла інша бджола, підлетіла до меду і стала їсти. Наївшись, вона полетіла, а хвилиночки за дві з вулика знову вилетіла бджола й полетіла прямо на скельце з медом, неначе вона заздалегідь знала, що там приготовано для неї мед. Ми здивувалися: звідки вона знає, що на скельці мед?

– Напевне, їй розповіла та бджола, яку Євгенко зловив склянкою, – кажу я.

Всі стали сміятися з мене.

– Хіба бджоли можуть розмовляти між собою?

– Що ж, по-вашому, бджола сама догадалася, що тут мед лежить?. А може, вона й не догадалася, просто летіла мимо і побачила мед.

Коли бджола полетіла, Федько сказав:

– А що, коли сховати мед?

Ми мерщій узяли скельце з медом і сховали. Раптом із льотка вилізла бджола і полетіла прямо до того місця, де раніше лежав мед. Вона побачила, що мед кудись зник, стала дзижчати і кружляти над цим місцем. Тут уже всі переконалися, що бджола знала про мед. Отже, їй хтось сказав! Вона довго кружляла й не хотіла нікуди летіти. Тоді ми поклали скельце з медом на попереднє місце. Бджола швидко знайшла мед, наїлась і полетіла. Ми переклали скельце кроків на два вбік і знову стежили. Нова бджола вилізла з вулика і полетіла не туди, де лежало скельце, а на попереднє місце. Вона навіть ніби здивувалась, коли не знайшла меду, і довго кружляла в повітрі, поки знайшла скельце з медом на новому місці. Зате після неї інша бджола полетіла відразу на нове місце.

– Ага! – зрадів я. – Виходить, її вже повідомили, що мед лежить на новому місці.

Ми стежили за бджолами до кінця дня. Щоразу, коли ми перекладали мед на інше місце, бджоли не могли його відразу знайти; якщо ж мед залишався там, де був раніше, бджоли швидко знаходили його. Зрештою, всім стало ясно, що бджоли розмовляють між собою.

Увечері я пішов додому і став думати, як бджоли розмовляють. Коли вони розмовляють, як люди, то в них повинен бути в роті язик. Та хіба розгледиш у них у роті язик? Вони ж маленькі. А потім я подумав, що коли бджоли розмовляють, то у них повинні бути вуха, бо як же ти почуєш, про що кажуть, коли безвухий?

Завтра обов'язково подивлюся, чи є у бджіл вуха.

28 червня

У бджіл вух нема. Я дуже уважно розглядав бджолу, але ніяких вух не помітив. По-моєму, бджоли зовсім нічого не чують. Я навмисне кричав на бджіл, але вони не звертали на мої крики ніякої уваги.

Сьогодні до нас на пасіку прийшла Ніна Сергіївна. Ми розповіли їй про наші досліди з бджолами. Ніна Сергіївна теж захотіла подивитися. Ми зловили бджолу й посадили на скельце з медом. Бджола поїла меду й полетіла у вулик, а за кілька хвилин із вулика знову вилетіла бджола й полетіла прямо до меду.

– От бачите! – зраділи ми. – Виходить, вона дізналась від першої бджоли, що тут лежить мед.

– Ану, позначмо цю бджолу, – сказала Ніна Сергіївна.

Ми не зрозуміли, як це позначити бджолу. Ніна Сергіївна пояснила, що треба взяти трішечки фарби і поставити на спині в бджоли цятку. Толя хутко збігав додому і приніс фарби та щіточку.

Тільки-но до меду прилетіла бджола, він швидко мазнув її по спині білою фарбою. Бджола так захопилась медом, що й не помітила, як її пофарбували. Вона тільки тоді полетіла, коли наїлась досхочу меду. Ми чекали, що буде далі. Раптом, дивимось, із вулика вилазить ця ж сама бджола з білою цяткою і летить прямо до меду. Ми подумали, що вона ще не наїлась, і стали дивитись, як вона їсть. Нарешті вона наїлась і знову полетіла у вулик. За кілька хвилин вона прилетіла знову і знову стала їсти мед.

– Куди вона стільки їсть? Та вона зрештою лусне від жадібності!

– Вона зовсім не їсть, – пояснила Ніна Сергіївна. – Вона набирає в хоботок меду, відносить його у вулик і складає в стільники. Бджоли завжди так роблять. Коли яка-небудь бджола знайде мед, вона відразу ж переносить його до свого вулика.

Ми стали стежити за нашою бджолою з білою цяткою і побачили, що вона тільки те й робить, що підлітає до скельця і, набравши меду, летить у вулик. Тут ми збагнули, що і вчора на наше скельце з медом літала лише одна бджола, а ми подумали, що це все різні.

– Отже, бджоли зовсім не розмовляють одна з одною? – запитали ми.

– Розмовляти, як люди, бджоли, звичайно, не можуть, – сказала Ніна Сергіївна, – та все ж бджоли можуть дещо повідомити одна одній. У них є своя бджолина мова. Ось ви поспостерігайте їх, може, вам пощастить помітити, як вони це роблять.

29 червня

Сьогодні ми надумалися дослідити, чи знайде бджола дорогу до себе додому, якщо її занести куди-небудь далеко від вулика.

Я зловив склянкою одну бджолу, а знизу під склянку підсунув шматочок картону, щоб бджола не могла полетіти.

Тепер треба було позначити бджолу фарбою і занести куди-небудь далеко. Я сказав хлопцям, що віднесу бджолу додому, позначу її там і випущу з балкона.

Хлопці залишилися чекати і стежити, коли позначена бджола прилетить назад у вулик, а я поніс бджолу додому. Я навмисне тримав склянку трохи вище, щоб бджола помічала дорогу. Знизу склянка була закрита картоном, тож бджола не могла втекти, а крізь склянку їй усе було видно.

Потім я прийшов додому і став думати, як мені позначити бджолу, щоб вона не полетіла, перш ніж я поставлю у неї на спині цятку фарбою. Тоді я вирішив погодувати бджолу медом і, поки вона їстиме, позначити її. Я виніс на балкон блюдце, крапнув у нього меду і поставив склянку з бджолою на блюдце.

Невдовзі бджола побачила мед і почала його їсти. Я обережно зняв склянку і мазнув бджолу по спині фарбою.

Бджола не злякалась, а далі їла мед. Потім вона полетіла, а я пішов на пасіку, щоб довідатися, прилетіла бджола назад чи ні. Я вийшов на вулицю і пішов швидше. Раптом назустріч Сергій.

– Прилетіла! – кричить. – Уже прилетіла!

Ми застрибали від радості посеред вулиці. Ось яка бджола! Маленька, а все ж не заблукала. Знайшла дорогу до свого рідного вулика!

Сергій каже:

– Давай склянку, ми зловимо ще одну бджолу і знову зробимо дослід.

А я склянку вдома забув. Побігли ми додому по склянку.

Я хотів прибрати з балкона блюдце, раптом дивлюсь – прилетіла бджола, сіла на блюдце і їсть. Ми придивились до неї, а в неї на спині позначка фарбою.

– Та це ж та сама бджола! – догадався я. – Це вона знову прилетіла по мед.

– Оце-то бджола! – каже Сергій. – Вона не тільки знайшла дорогу додому, а навіть запам'ятала, що тут мед лежить, і прилетіла ще раз!.

– Почекаємо. Може, вона ще прилетить, – кажу я.

Ми стали чекати. Хвилин через десять бджола прилетіла знову. До вечора вона разів з двадцять прилітала по мед.

Дивна комаха! Яка-небудь муха наїлася б меду й полетіла, а бджола не пошкодувала праці. Вона і сама поїла, і своїм товаришам віднесла меду. Дуже гарна комаха! Таких, як бджоли, треба поважати.