Текст книги "Щоденник Миколки Синицина"

Автор книги: Николай Носов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

ВИТІВНИКИ

Ми з Валею витівники. Ми завжди витіваємо якісь забави.

Одного разу ми читали казку «Троє поросят». А тоді почали забавлятися. Спочатку ми бігали по кімнаті, стрибали і кричали:

– А я вовка не боюсь!

Потім мама пішла до крамниці, а Валя сказала:

– Давай, Петрику, зробимо собі хатку, як у тих поросят, що в казці.

Ми стягли з ліжка ковдру й завісили нею стіл. Ось і вийшла хатка. Ми залізли в неї, а там темно-темно! Валя каже:

– От і добре, що у нас своя хатка! Ми завжди будемо тут жити і нікого до себе не пустимо; а якщо сірий вовк прийде, ми його проженемо.

Я кажу:

– Шкода, що в нас у хатці нема вікон, дуже темно!

– Нічого, – каже Валя. – Адже в поросят хатки бувають без вікон.

Я питаю:

– А ти мене бачиш?

– Ні. А ти мене?

– І я, – кажу, – ні. Я навіть себе не бачу.

Раптом мене хтось як схопить за ногу! Я як закричу! Вискочив з-під столу, а Валя за мною.

– Чого ти? – питає.

– Мене, – кажу, – хтось схопив за ногу. Може, сірий вовк?

Валя злякалась і бігом із кімнати. Я – за нею. Вибігли в коридор і двері зачинили.

– Давай, – кажу, – двері тримати, щоб він не одчинив.

Тримали ми двері, тримали.

Валя й каже:

– Може, там нікого нема?

Я кажу:

– А хто ж тоді мене за ногу торкав?

– Це я, – каже Валя, – я хотіла знати, де ти.

– Чого ж ти раніше не сказала?

– Я, – каже, – злякалась. Ти мене злякав.

Відчинили двері. У кімнаті нікого нема. А до столу підійти однак боїмося: а що як з-під нього сірий вовк вилізе! Я кажу:

– Піди зніми ковдру.

А Валя каже:

– Ні, ти піди!

Я кажу:

– Там же нікого нема.

– А може, є!

Я підкрався навшпиньках до столу, смикнув за край ковдри і бігом до дверей. Ковдра впала, а під столом нікого нема. Ми зраділи. Хотіли полагодити хатку, тільки Валя каже:

– А що як знову хтось за ногу схопить!

Так і не гралися більше в «троє поросят».

ЛАТКА

У Бориска були чудові штани: зелені, правильніше сказати, захисного кольору. Борисок їх дуже любив і завжди хвалився:

– Дивіться, хлопці, які в мене штани. Солдатські!

Усі хлопці, звичайно, заздрили. Ні в кого більше таких зелених штанів не було.

Одного разу Борисок поліз через паркан, зачепився за цвях і порвав ці чудові штани. З досади він мало не заплакав, пішов мерщій додому і попросив маму зашити.

Мама розгнівалась:

– Ти по парканах лазитимеш, штани рватимеш, а я зашивати повинна?

– Я більше не буду! Заший, мамо!

– Сам заший.

– Та я ж не вмію!

– Зумів порвати, зумій і зашити.

– Ну, я так ходитиму, – пробурмотів Борисок і пішов на подвір'я.

Хлопці побачили, що в нього на штанях дірка, і почали сміятися.

– Який же ти солдат, – кажуть, – якщо в тебе штани драні.

А Борисок виправдовується:

– Я просив маму зашити, а вона не хоче.

– Хіба солдатам мами штани зашивають? – кажуть хлопці. – Солдат сам повинен уміти все робити: і латку прилатати, і ґудзика пришити.

Борискові стало соромно.

Пішов він додому, попросив у мами голку, нитку і клаптик зеленої матерії. Із матерії він вирізав латку завбільшки з огірок і заходився пришивати її до штанів.

Справа це була нелегка. До того ж Борисок дуже поспішав і колов собі голкою пальці.

– Чого ти колешся? Ах ти ж, капосна! – казав Борисок голці і старався вхопити її за самісінький кінчик так, щоб не вколотися.

Нарешті латку було пришито. Вона стирчала на штанях, мов сушений гриб, а матерія навколо зморщилась так, що одна холоша навіть стала коротшою.

– Ну, куди ж це годиться? – буркотів Борисок, розглядаючи штани. – Ще гірше, ніж було! Доведеться все спочатку переробляти.

Він узяв ножика й відпоров латку. Потім розправив її, приклав знову до штанів, гарненько обвів навколо латки чорнильним олівцем і став пришивати її знову. Тепер він шив не поспішаючи, акуратно і весь час пильнував, щоб латка не вилізла за лінію.

Він довго вовтузився, сопів і кректав, зате, коли все зробив, на латку було любо глянути. Вона була пришита рівно, гладенько і так міцно, що не відірвати й зубами.

Нарешті Борисок надів штани і вийшов на подвір'я. Хлопці обступили його.

– От молодець! – казали вони. – А латку, дивіться, олівцем обведено. Відразу видно, що сам пришивав.

А Борисок вертівся на всі боки, щоб усім було видно, і казав:

– Ех, коли б мені ще ґудзики навчитись пришивати, та, шкода, жоден не відірвався! Ну нічого. Колись одірветься – обов'язково сам пришию.

ШУРКО В ДІДУСЯ

Влітку ми з Шурком жили у дідуся. Шурко – це мій менший брат. Він ще в школі не вчиться, а я вже до першого класу вступив. Тільки він усе одно мене не слухається… Ну й не треба!.. Коли ми приїхали, то відразу ж обнишпорили все подвір'я, облазили всі сараї й горища. Я знайшов скляну банку з-під варення і круглу залізну коробочку від гуталіну. А Шурко знайшов стару дверну ручку й велику калошу на праву ногу. Потім ми мало не побилися з ним на горищі через вудку. Я перший побачив вудку й сказав:

– Цур, моя!

Шурко теж побачив і ну кричати:

– Цур, моя! Цур, моя!

Я схопив вудку, а він теж учепився за неї і віднімає. Я розсердився – як смикону!.. Він одлетів убік і мало не впав. Тоді каже:

– Подумаєш, дуже мені потрібна твоя вудка! У мене є калоша.

– От і цілуйся зі своєю калошею, – кажу я, – а вудку нічого виривати з рук.

Я відшукав у сараї заступ і пішов копати черв'яків, щоб ловити рибу, а Шурко пішов до бабусі і став просити у неї сірників.

– Навіщо тобі сірники? – запитує бабуся.

– Я, – каже, – розкладу на подвір'ї вогнище, зверху покладу калошу, калоша розплавиться, і з неї вийде гума.

– Ще що вигадай! – замахала руками бабуся. – Ти тут і будинок весь спалиш своїми пустощами. Ні, голубе, і не проси. Що це за розваги з вогнем! І слухати нічого не хочу.

Тоді Шурко взяв дверну ручку, яку знайшов у сараї, прив'язав до неї мотузок, а до другого кінця мотузка прив'язав калошу. Ходить по подвір'ю, мотузок за ручку тримає, а калоша за ним по землі сунеться. Куди Шурко – туди й калоша. Підійшов до мене, побачив, що я черв'яків копаю, і каже:

– Можеш не старатися: все одно нічого не зловиш.

– Це ж чому? – запитую.

– Я зачаклую рибу.

– Будь ласка, – кажу, – чаклуй на здоров'я.

Я накопав черв'яків, склав їх у коробочку й пішов до ставка. Ставок був зразу за подвір'ям – там, де колгоспний город починається. Настромив я на гачок черв'яка, сів на березі і закинув вудку. Сиджу й за поплавцем пильную. А Шурко підкрався ззаду і ну галасувати на все горло:

 
Чаклуй, бабо, чаклуй, дід.
Чаклуй, сіренький ведмідь!
Чаклуй, бабо, чаклуй, дід,
Чаклуй, сіренький ведмідь!
 

Я вирішив мовчати і нічого не казати, бо з ним завжди так: коли скажеш що-небудь, ще гірше буде.

Нарешті він начаклувався, кинув у ставок калошу й почав її по воді на мотузкові тягати. Потім вигадав таку штуку: кине калошу на середину ставка і ну в неї камінням жбурляти, поки не втопить, а потім витягує її з дна за мотузок. Я спершу мовчки терпів, а тоді як не витерплю:

– Геть звідси! – кричу. – Ти розполохав мені всю рибу.

А він каже:

– Все одно нічого не зловиш: зачаклована риба.

І знову плюх калошу на середину ставка! Я скочив, ухопив палицю – і до нього. Він навтьоки, а калоша за ним на мотузку так і стрибає! Насилу втік од мене.

Повернувся я до ставка і знову рибу ловлю. Ловив, ловив… Уже й сонечко височенько-таки підбилось, а я все сиджу та на поплавець дивлюсь. Не клює риба, хоч лусни! На Шурка злюсь, прямо побити ладен. Не те, щоб я в його чаклування вірив, а знаю, що, коли прийду без риби, сміятиметься. Вже що я не робив: і далі від берега закидав вудку, і ближче, і глибше гачок опускав – нічого не виходить. Захотілося мені їсти, пішов я додому, раптом чую – хтось у ворота грюкає: «Бум-бум! Бах-бах!»

Підходжу до воріт, дивлюсь, а це Шурко. Дістав десь молоток, цвяхи і прибиває до хвіртки дверну ручку.

– Це ти навіщо прибиваєш? – питаю.

Він побачив мене, зрадів:

– Хи-хи! Рибалка прийшов. Де ж твоя риба?

Я кажу:

– Ти навіщо прибиваєш ручку? Тут же є одна ручка.

– Нічого, – каже, – нехай дві будуть. А що як одна відірветься.

Прибив ручку, і ще у нього один цвях лишився. Шурко довго думав, що з цим цвяхом робити, хотів його просто у хвіртку загнати, тоді придумав: приклав калошу підошвою до хвіртки і ну її цвяхом прибивати.

– А це навіщо? – питаю.

– Просто так.

– Просто безглуздо, – кажу я.

Раптом дивимося – дідусь із роботи йде. Шурко злякався, давай відривати калошу, а вона не відривається. Тоді він став, затулив калошу спиною і стоїть.

Дідусь підійшов і каже:

– От молодці, хлопці! Тільки приїхали – і до роботи відразу… Хто це придумав до хвіртки другу ручку прибити?

– Це, – кажу, – Шурко.

Дідусь лише крякнув.

– Ну що ж, – каже, – тепер у нас дві ручки буде: одна зверху, друга знизу. Раптом якась куценька людина прийде. До верхньої ручки їй не дотягтися, то вона нижню дістане.

Тут дідусь помітив калошу:

– А це що?

Я так і пирснув. «Ну, – думаю, – зараз Шуркові від дідуся перепаде». Шурко почервонів, сам не знає, що відповідати. А дідусь каже:

– Це ж що? Це, напевно, все одно що скринька для листів. Прийде листоноша, побачить, що дома нема нікого, покладе листа в калошу й піде собі далі. Дуже дотепно.

– Це я сам придумав! – похвастався Шурко.

– Та невже?

– Слово честі!

– Ну молодець! – розвів руками дідусь.

За обідом дідусь усе розводив руками і розповідав бабусі про ту калошу:

– Розумієш, який дотепний хлопець! До чого сам додумався, ти не повіриш навіть! Розумієш, калошу до хвіртки, га? Я давно кажу, що треба скриньку для листів прибити, а того й не докумекав, що калошу простіше.

– Гаразд, – усміхнулася бабуся. – Я куплю скриньку, а поки що нехай калоша повисить.

По обіді Шурко побіг у садок, а дідусь каже:

– Ну, Шурко в нас уже відзначився, а ти, Миколко, теж, либонь, щось утнув. Ти вже зізнавайся, порадуй дідуся.

– Я, – кажу, – ловив рибу, але риба не ловиться.

– А ти де ловив?

– У ставку.

– Е… – протяг дідусь, – яка ж тут риба? Цей ставок недавно викопали. Тут навіть жаби ще не завелись. А ти, голубе, не полінуйся, піди на річку. Там біля містка течія прудка. На цій бистринці й полови.

Дідусь пішов на роботу, а я взяв вудку й кажу Шуркові:

– Ходімо на річку, будемо разом рибу ловити.

– Ага, – каже, – злякався! Тепер підлабузнюєшся!

– Навіщо мені підлабузнюватися?

– А щоб я не чаклував більше.

– Чаклуй, – кажу, – будь ласка.

Узяв я коробку з черв'яками, банку з-під варення, щоб було куди рибу складати, і пішов. А Шурко позаду поплентався.

Прийшли на річку. Я прилаштувався на березі, поблизу мосту, де течія бистра, закинув вудку.

А Шурко товчеться коло мене і все бурмоче:

 
Чаклуй, бабо, чаклуй, дід,
Чаклуй, сіренький ведмідь!
 

Помовчить трішечки, помовчить, а потім знову:

 
Чаклуй, бабо, чаклуй, дід…
 

Раптом риба як клюне, я як смикну вудку! Риба блиснула в повітрі, зірвалася з гачка, впала на берег і ну танцювати біля самісінької води.

Шурко як закричить:

– Держи її!

Кинувся до риби і давай ловити. Риба по березі скаче, а він прямо животом на неї падає, ніяк спіймати не може, мало вона назад у річку не втекла.

Нарешті він її схопив. Я набрав у банку води, Шурко пустив у неї рибу і став розглядати.

– Це, – каже, – окунь. – Слово честі, окунь! Бачиш, які у нього смужки. Цур, мій буде.

– Гаразд, хай буде твій. Ми ще багато наловимо.

У цей день ми довго вудили. Зловили шість окуньців, чотирьох пічкурів і навіть йоржика одного вивудили.

На зворотному шляху Шурко ніс банку з рибою і навіть подержати не давав мені. Він був дуже радий і зовсім не образився, коли побачив, що його калоша зникла, а замість неї на хвіртці висить новенька голуба скринька для листів.

– Ну й нехай, – сказав він. – По-моєму, скринька ще навіть краще, ніж калоша.

Він махнув рукою і мерщій побіг показувати бабусі рибу. Бабуся похвалила нас. А потім я йому сказав:

– От бачиш, а ти чаклував! Нічого твоє чаклування не варте. Я в чаклування не вірю.

– У! – сказав Шурко. – А я, думаєш, вірю! Це тільки дикуни вірять та старенькі бабусі.

Цим він дуже насмішив бабусю, бо вона хоч і була старенька, але теж не вірила в чаклунство.

ЛЯПКА

Я розповім вам про Федька Рибкіна, про те, як він насмішив увесь клас. У нього була звичка смішити хлопців. І йому було однаково: перерва зараз чи урок. То от. Почалося це з того, що Федько почубився з Грицем Копєйкіним за флакончик туші. Тільки якщо сказати по правді, то ніякої бійки тут не було. Ніхто нікого не бив. Вони просто виривали один у одного з рук флакончик, а туш з нього вихлюпнулась, і одна краплина потрапила Федькові на лоба. Від цього на лобі в нього вийшла чорна ляпка завбільшки з п'ятак. Спочатку Федько розсердився, а тоді побачив, що хлопці сміються, дивлячись на його ляпку, і вирішив, що це навіть краще. І не став змивати ляпки.

Невдовзі задзвонив дзвоник, прийшла Зінаїда Іванівна, і розпочався урок. Усі діти оглядались на Федька й потихеньку сміялися з його ляпки. Федькові дуже подобалося, що він одним своїм виглядом може смішити хлопців. Він навмисне засунув пальця у флакончик і вимастив носа. Тут уже ніхто не міг без сміху на нього дивитись. У класі стало гамірно. Зінаїда Іванівна спершу ніяк не могла зрозуміти, в чому справа, але незабаром помітила Федькову ляпку і навіть зупинилася від подиву.

– Це ти чим обличчя вимазав, тушшю? – спитала вона.

– Еге, – кивнув головою Федько.

– А якою тушшю? Цією?

Зінаїда Іванівна показала на флакончик, що стояв на парті.

– Цією, – підтвердив Федько, і рот його роз'їхався мало не до вух.

Зінаїда Іванівна наділа на носа окуляри і з серйозним виглядом оглянула чорні плями на обличчі в Федька, після чого скрушно похитала головою:

– Даремно ти це зробив, даремно!

– А що? – занепокоївся Федько.

– Та, бачиш, туш ця хімічна. Вона роз'їдає шкіру. Від цього шкіра спершу починає свербіти, тоді на ній вискакують пухирі, а потім уже все обличчя вкривається лишаями та виразочками.

Федько перелякався. Обличчя в нього видовжилось, рот мимоволі роззявився.

– Я більше не буду маститися тушшю, – пробелькотів він.

– Та ж думаю, що більше не будеш! – посміхнулася Зінаїда Іванівна і вела урок далі.

Федько мерщій заходився стирати плями туші носовичком, потім повернув злякане обличчя до Гриця Копєйкіна й запитав:

– Є?

– Є, – пошепки сказав Гриць.

Федько знову тер обличчя. Тер і хустинкою, і промокашкою, але чорні плями глибоко в'їлись у шкіру і не стирались. Гриць простягнув Федькові гумку і сказав:

– На ось. Це добра чорнильна гумка. Спробуй потерти. Якщо вона тобі не допоможе, то пиши пропало.

Федько тер обличчя чорнильною гумкою, але й це не допомогло. Тоді він вирішив збігати умитись і підняв руку. Та Зінаїда Іванівна, ніби навмисне, не помічала його. Він то вставав, то сідав, то підводився навшпиньки, стараючись витягнути руку якомога вище. Нарешті Зінаїда Іванівна запитала, що йому потрібно.

– Дозвольте мені піти вмитися, – попросив жалібним голосом Федько.

– А що, вже свербить обличчя?

– Н-ні, – зам'явся Федько. – Здається, ще не свербить.

– Ну, тоді посидь. На перерві встигнеш умитися.

Федько сів на місце і знову заходився терти обличчя промокашкою.

– Свербить? – стурбовано запитував Гриць.

– Н-ні, здається, не свербить… Ні, здається, свербить. Не розберу, свербить чи не свербить. Здається, вже свербить! Ану, подивись, чи немає пухирів?

– Пухирів ще нема, а навколо уже все почервоніло, – пошепки сказав Гриць.

– Почервоніло? – злякався Федько. – Від чого ж почервоніло? Може, пухирі починаються чи виразочки?

Федько знову піднімав руку і просив Зінаїду Іванівну відпустити його вмитися.

– Свербить! – хникав він.

Тепер йому було не до сміху. А Зінаїда Іванівна казала:

– Нічого. Нехай посвербить. Зате іншим разом не маститимеш обличчя чим попало.

Федько сидів мов на голках і щоразу хапався за обличчя руками. Йому стало здаватися, що обличчя справді почало свербіти, а на місці плям уже надуваються балабухи.

– Ти краще не три, – порадив йому Гриць.

Нарешті подзвонив дзвоник. Федько першим вискочив з класу і щодуху побіг до вмивальника. Там він усю перерву тер обличчя милом, а весь клас потішався з нього. Нарешті Федько зовсім відтер плями туші і тиждень після того ходив серйозним. Все побоювався, що на обличчі пухирі вискочать. Але пухирі так і не вискочили, а за цей тиждень Федько навіть розучився на уроках сміятися. Тепер сміється тільки на перервах, та й то не завжди.

ПРО ГЕНУ

Гена був загалом хороший хлопчик. Нівроку собі хлопчина. Як мовиться, не гірший за інших діток. Цілком здоровий, рум'яний, обличчя кругленьке, ніс кругленький, уся голова загалом кругленька. А шия у нього була коротка. Майже зовсім шиї не було. Тобто шию, звичайно, він мав, але її можна було розгледіти лише влітку, коли Гена ходив у майці чи в сорочці з відкритим коміром. А взимку, коли він надівав теплу курточку чи пальто, шиї не було видно, і здавалося, що його кругла голова лежала прямо на плечах, неначе кавун на тарелі. Але це, звичайно, не таке вже й велике лихо, бо в багатьох хлопців, поки вони ще маленькі, шия буває коротенька, а коли вони підростуть, то й шия стає довшою.

Загалом це була не така вже й велика вада.

Головна вада Гени полягала в тому, що він любив іноді брехнути. Тобто він не те щоб брехав, як мовиться, без ніякого сорому. Ні, цього за ним не водилося. Правильніше сказати, він не завжди казав правду.

Зрештою, з ким цього не буває! Іншим разом хоч і не хочеш, а збрешеш і навіть сам не помітиш, як це вийшло.

А вчився Гена так собі. Як мовиться, не гірше за інших. Загалом поганенько вчився. Були в нього в щоденникові трійки, іноді траплялись і двійки. Але це, звичайно, лише в ті дні, коли тато й мама послаблювали свою увагу й не дуже стежили, щоб він своєчасно робив уроки.

Та головне, як уже сказано, було те, що він іноді говорив неправду, тобто брехав іноді так, що себе не тямив. За це одного разу він був вельми покараний.

Трапилося це взимку, коли в його школі збирали брухт. Діти задумали допомогти державі – збирати брухт для заводів. Вони навіть ухвалили змагатися між собою, хто збере більше, а переможців вміщувати на Дошку пошани.

Гена теж поклав собі змагатись. Але першого дня, коли він пішов по брухт, то зустрів на подвір'ї свого друга Гошу.

Цей Гоша худорлявенький, маленький хлопчик, мало не на цілий рік молодший за Гену.

Але Гена з ним дуже приятелював, бо Гоша був розумний і завжди вигадував що-небудь цікаве.

Так сталось і цього разу. Побачивши Гену, Гоша запитав:

– Ти куди це розігнався?

– Іду збирати брухт, – сказав Гена.

– Ходімо краще з крижаної гірки кататися. На сусідньому подвір'ї хлопці гарну гірку зробили.

Вони подалися на сусіднє подвір'я і заходились кататися з гірки. Санок у них не було, тому вони з'їжджали просто на ногах. Тільки це було не дуже зручно, бо щоразу доводилось їхати спочатку стоячи, а тоді вже лежачи на животі, на боці, а іншим разом і на спині.

Нарешті Гоша сказав:

– Так кататись невигідно. Можна роз'юшити носа. Піди-но ти краще додому по санки. У тебе ж є санки.

Гена пішов додому, дістався на кухню і взяв санки. Мама побачила й каже:

– Навіщо санки? Ти ж пішов збирати брухт.

– А я возитиму брухт на санках, – пояснив Гена. – Він же важкий. У руках багато не понесеш, а на санках значно легше.

– А, – сказала мама. – Ну йди.

Цілий день Гена катався з Гошею на санках і аж надвечір повернувся додому. Все пальто в нього було в снігу.

– Де ж ти пропадав стільки часу? – запитала мама.

– Збирав брухт.

– Невже для цього треба було так вивалятись у снігу?

– Ну, це ми на зворотному шляху з хлопцями трохи в сніжки погралися, – пояснив Гена.

– Нічого собі – трохи! – похитала головою мама.

– А багато ти зібрав брухту? – запитав Гену тато.

– Сорок три кілограми, – не задумуючись, збрехав Гена.

– Молодець! – похвалив тато і взявся вираховувати, скільки це буде пудів.

– Хто ж тепер на пуди лічить? – сказала мама. – Тепер усі лічать на кілограми.

– А мені на пуди цікаво, – відповів тато. – Колись я працював у порту вантажником. Доводилось носити бочонки з тріскою. В кожному бочонку по шість пудів. А сорок три кілограми – це майже три пуди. Як же ти доніс стільки?

– Я ж не носив, а на санках, – відповів Гена.

– Ну, на санках, звичайно, легше, – погодився тато. – А інші хлопці скільки зібрали – більше, ніж ти, чи менше?

– Менше, – відповів Гена. – Хто тридцять п'ять кілограмів, хто тридцять. Лише один хлопчик зібрав п'ятдесят кілограмів, і ще один. хлопчик зібрав п'ятдесят два.

– Ти бач! – здивувався тато. – На дев'ять кілограмів більше, ніж ти.

– Нічого, – сказав Гена. – Завтра я теж на перше місце вийду.

– Ну, ти не дуже надривайся там, – сказала мама.

– Навіщо – дуже! Як усі, так і я.

За вечерею Гена їв з великим апетитом. Дивлячись на нього, тато й мама раділи. Їм завжди чомусь здавалося, що Гена їсть мало і від цього може схуднути й занедужати. Побачивши, як він уминає за обидві щоки гречану кашу, тато поплескав його рукою по голові і, засміявшись, сказав:

– Попрацюєш до поту, то й поїси в охоту! Чи не так, синку?

– Звичайно, так, – погодився Гена.

Цілий вечір тато й мама гомоніли про те, як добре, що тепер у школі привчають дітей до праці. Тато сказав:

– Хто змалечку привчається працювати, той виросте хорошою людиною і ніколи не сидітиме на чужій шиї.

– А я і не сидітиму на чужій шиї, – сказав Гена. – Я на своїй шиї сидітиму.

– От, от! – засміявся тато. – Ти у нас хороший хлопчик. Нарешті Гена ліг спати, а тато сказав мамі:

– Знаєш, що мені понад усе подобається у нашому хлопчикові – це його чесність. Він міг би наговорити сім мішків гречаної вовни, міг сказати, що зібрав більше від усіх брухту, а він одверто зізнався, що двоє хлопців зібрали більше від нього.

– Так, він у нас хлопчик чесний, – сказала мама.

– По-моєму, виховувати в дітях чесність – найважливіше від усього, – говорив тато далі. – Чесна людина не збреше, не обдурить, не підведе товариша, не візьме чужого і трудитиметься справно, не сидітиме склавши руки, коли інші працюють, бо це означає бути паразитом і поїдати чужу працю.

Наступного дня Гена з'явився до школи, і вчителька запитала, чому він не прийшов учора збирати брухт. Не змигнувши оком. Гена відповів, що йому не дозволила мама, бо в нього занедужала сестричка на запалення легенів і він мусив піти в лікарню, щоб віднести їй апельсин, а без апельсина вона нібито не могла видужати. Чому йому спало на думку набрехати про лікарню, про сестричку, якої у нього не було, і в додачу про апельсин, – це нікому не відомо.

Прийшовши зі школи додому, він спочатку пообідав, тоді взяв сапки, сказав мамі, що йде збирати брухт, а сам знову подався кататись на гірку. Повернувшись надвечір додому, він знову вигадував, хто з хлопців скільки зібрав брухту, хто вийшов на перше місце, хто на останнє, хто ударник, хто відмінник, хто просто передовик.

Так було щодня. Уроки Гена зовсім перестав робити. Йому не до того було. У щоденникові в нього стали з'являтися двійки. Мама сердилась і казала:

– Це все через брухт! Хіба можна примушувати дітей стільки працювати? Дитині зовсім ніколи робити уроків! Треба буде піти до школи і поговорити з учителькою. Що вони там собі думають? Одне з двох: нехай або вчаться, або збирають брухт! Інакше нічого не вийде.

Проте їй усе було ніколи, і вона ніяк не могла вибратись піти до школи. Татові вона боялась говорити про погані оцінки Гени, бо татові завжди було прикро, коли дізнавався, що його син погано вчиться. Нічого не підозрюючи, він щовечора з цікавістю розпитував Гену про його трудові успіхи і навіть занотовував до свого записничка, скільки він зібрав за день брухту. Гена для більшої правдоподібності вигадував різні небилиці. Вигадав навіть, що вчителька Антоніна Іванівна поставила його в приклад усьому класові і помістила його прізвище на Дошку пошани.

Нарешті настав день, коли Гена одержав найгіршу оцінку, яка тільки буває на світі, тобто одиницю, та ще з такого важливого предмета, як російська мова. Він, звичайно, нічого не сказав мамі, а просто взяв санки і пішов «збирати брухт»; тобто це він тільки так казав, що йде збирати брухт, а насправді пішов, як завжди, кататись.

Коли він пішов, мама згадала, що не перевірила його оцінок. Вона дістала із сумки щоденник і побачила, що в нього там «кіл», просто кажучи, одиниця.

– Еге! – з прикрістю сказала вона. – Це, нарешті, обурливо! Що вони там собі в школі думають! Дитина одиниці приносить, а у них тільки брухт на думці!

Кинувши усі свої справи, вона заквапилась до школи. На її щастя, Антоніна Іванівна ще не пішла. Побачивши Генину маму, вона сказала:

– От добре, що ви прийшли. Я вас викликала, щоб поговорити про успіхи Гени.

– Як це ви мене викликали? – здивувалась Генина мама. – Мене ніхто не викликав. Я сама прийшла.

– Хіба ви не одержали моєї записки? – запитала вчителька.

– Ні.

– Дивно! – сказала Антоніна Іванівна. – Я ще позавчора звеліла Гені передати вам записку.

– Може, ви помилились? Ви, напевне, комусь іншому звеліли, а не Гені.

– Ні. Як же я могла помилитись?

– Чому ж Гена не передав мені?

– Треба буде у нього про це запитати, – сказала Антоніна Іванівна. – А зараз я хотіла з'ясувати, чому Гена став гірше вчитися. Мені незрозуміло, чому він дома не робить уроків.

– Що ж тут незрозумілого? – усміхнулась Генина мама. – Самі примушуєте дітей збирати брухт, тоді дивуєтеся, чому діти уроків не роблять.

– До чого ж тут брухт? – здивувалась учителька.

– Як – до чого? Коли ж їм робити уроки, якщо треба брухт збирати? Ви б самі подумали.

– Щось я вас не зовсім розумію. Ми не перевантажуємо учнів цією роботою. В збиранні брухту вони беруть участь раз на тиждень. Це не може перешкодити їхнім заняттям.

– Ха-ха-ха! Раз на тиждень! – засміялась Генина мама. – Та вони щодня збирають. Гена зібрав майже цілу тонну.

– Хто вам сказав?

– Гена.

– Он як! Якщо хочете знати, то ваш Гена не те що тонни, ані кілограма не зібрав, ані грама, ні півграма! – з обуренням сказала вчителька.

– Як ви можете таке говорити? – скипіла Генина мама. – Він хлопчик чесний, він не стане обдурювати. Ви ж самі поставили його за приклад усьому класові і вивісили на Дошку пошани.

– На Дошку пошани?! – вигукнула Антоніна Іванівна. – Як же я могла помістити Гену на Дошку пошани, якщо він навіть жодного разу не брав участі в збиранні брухту?! Першого разу сказав, що у нього занедужала сестричка на запалення легенів… У вас хворіла дочка на запалення легенів?.

– Яка дочка? У мене нема ніякої дочки!

– От бачите! А Гена сказав – занедужала сестричка на запалення легенів і мама послала до лікарні віднести апельсин.

– Ну подумайте лишень! – сказала мама. – Вигадав апельсин якийсь. Значить, він весь час мене обдурював! Напевне, і сьогодні не пішов збирати брухту?

– Хто ж сьогодні збирає брухт! – відповіла вчителька. – Сьогодні четвер, а збираємо брухт ми по суботах. У суботу ми навмисне відпускаємо дітей раніше.

Від хвилювання Генина мама забула й попрощатися з учителькою і кинулась хутчіше додому. Вона не знала, що думати, що робити. Від горя у неї аж голова заболіла. Коли повернувся з роботи Генин тато, мама відразу ж розповіла йому про все. Почувши таку новину, тато страшенно розхвилювався.

Мама заспокоювала його, але він не хотів заспокоюватись і метався по кімнаті, як розлючений тигр.

– Хто б міг подумати! – кричав він, хапаючись за голову руками. – Значить, він тільки те й робив, що катався на санках, а нам казав, що ходить брухт збирати. Так брехати, ну! Добре виховали синочка, нічого сказати!

– Але ж ми не вчили його обдурювати! – сказала мама.

– Цього ще бракувало! – відповів тато. – Ну, нехай лишень він повернеться, я йому покажу!

Однак Гена довго не приходив. Цього дня він пішов зі своїм другом Гошею далеко, в Парк культури, і вони катались там на березі річки зі схилів. Це було дуже захоплююче заняття, і вони ніяк не могли накататись досхочу.

Було зовсім пізно, коли Гена нарешті з'явився додому. Він з голови до ніг вивалявся у снігу і дихав від утоми, наче коняка. Його кругле обличчя так і пашіло жаром, шапка налізла на очі, і, щоб хоч що-небудь бачити, йому доводилося задирати голову.

Мама й тато відразу підбігли до нього і стали допомагати скидати пальто, а коли скинули, від Гени повалила вгору пара.

– Бідолашненький! Бач як напрацювався! – сказав тато. – У нього вся сорочка мокра!

– Так, – сказав Гена. – Сьогодні я сто п'ятдесят кілограмів заліза зібрав.

– Скільки, скільки?

– Сто п'ятдесят.

– Ну, герой! – розвів руками батько. – Треба підрахувати, скільки всього вийде.

Тато взяв свого записника й почав підраховувати:

– Першого дня ти зібрав сорок три кілограми, наступного ще п'ятдесят, – разом дев'яносто три, на третій день шістдесят чотири – виходить сто п'ятдесят сім, потім ще шістдесят дев'ять – це буде… це буде…

– Двісті двадцять шість, – підказав Гена.

– Правильно! – підтвердив батько. – Лічимо далі…

Так він рахував, рахував, і в нього вийшла ціла тонна, та ще з гаком.

– Глянь, – з подивом сказав він. – Цілу тонну заліза зібрав! Це ж треба! Хто ж ти тепер у нас?

– Напевне, відмінник чи ударник, не знаю точно, – відповів Гена.

– Не знаєш? А я знаю! – закричав раптом батько і грюкнув кулаком по столу. – Ти крутій! Шахрай! Трутень ти, ось хто! Дармоїд!

– Який да-дармоїд? – заїкаючись від переляку, запитав Гена.

– Не знаєш, які дармоїди бувають?

– Не-не-не знаю.

– Ну, це ті, що самі не працюють, а намагаються влаштуватись так, щоб за них інші працювали.

– Я не намагаюсь… не намагаюсь, – пробелькотів Гена.

– Не намагаєшся? – закричав батько страшним голосом. – А хто щодня на санках катається, а дома бреше, що брухт збирає? Де записка? Зізнавайся, негідний!

– Яка за-за-записка?

– Ніби не знаєш! Записка, яку тобі Антоніна Іванівна дала.

– У мене нема.

– Де ж вона?

– Я її у сміттєпровід викинув.

– А, у сміттєпровід! – загримів батько і грюкнув кулаком по столу з такою силою, що задзвенів посуд. – Тобі для того дали записку, щоб ти її у сміттєпровід кидав?

– Ну, заспокойся, будь ласка, – почала благати мама. – До смерті перелякаєш дитину.

– Перелякаєш його! Авжеж! Він сам кого хочеш перелякає. Подумати лишень – так брехати! Тонну заліза зібрав! На Дошку пошани вивісили! Це ж ганьба! Як я людям в очі дивитимусь!

– Навіщо ж кричати? Його покарати треба, а кричати – це непедагогічно. Дитина може втратити апетит, – сказала мама.

– Думаю, що апетиту він не втратить, – сказав тато, – а що покарати слід, це я й сам знаю.

Тато ще довго соромив Гену. Гена просив у нього вибачення, присягався, що тепер нізащо не буде на санках кататись і завжди збиратиме брухт. Але батько не погодився йому вибачити. Закінчилася справа тим, що Гену вельми покарали. Як покарали, говорити не варт. Кожен сам знає, які покарання бувають. Загалом, покарали його, і все.

А цього року Гена справді вже не катався більше на санках, бо зима незабаром закінчилась і сніг розтанув. Але й брухт йому теж не довелося збирати, бо навчальний рік підійшов до кінця і дітям треба було посилено вчитися, щоб перейти до наступного класу з добрими оцінками. В них у школі цього року ніхто більше не збирав брухту.