Щоденник Миколки Синицина

Текст добавлен: 15 октября 2016, 01:57

Текст книги "Щоденник Миколки Синицина"

Автор книги: Николай Носов

Жанр:

Детские приключения

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 12 страниц)

Назад к карточке книги

Люди вмить розступились, і жінка підійшла до Толі.

– Ану, тримайся руками за мою шию, я тебе в санітарну машину віднесу.

– Та він цілком здоровий, – з усмішкою сказав шофер. – Нічого з ним не трапилось.

– Це ви так думаєте, – суворо сказала жінка. – А я бачу, що у хлопчика лоб розбитий.

– Так це я не тепер, – сказав Толя. – Це я поранився, коли в ящик для сміття впав.

– В який це ще ящик для сміття?

– Ну, коли з хлопцями на велосипеді катався.

Жінка схопила Толю в оберемок і понесла до санітарної машини.

– Куди ж ви його? – сказала Одарка Семенівна. – Він же сказав, що об ящик для сміття поранився.

– А по-вашому, коли об ящик для сміття, то й лікувати не треба? Йому негайно треба зробити укол проти правця.

– Ну що ж, на те ви й лікарі, щоб знати, проти чого укол робити, – сказала Одарка Семенівна. – А ти, голубчику, приходь до нас у м'ячика гратися, коли одужаєш! – закричала вона й помахала Толі рукою.

За хвилину Толя вже їхав у санітарній машині. Жінка поклала його на ноші, а сама сіла поруч на лавочці.

– Ось приїдемо до лікарні, лікар огляне тебе, тоді можна буде і ходити, і бігати, а тепер поки що полеж, – казала вона.

У вікно санітарної машини було видно тільки горішні поверхи будинків, і Толя ніяк не міг збагнути, якими вулицями вони їхали. Та не це його непокоїло. Понад усе його хвилювало те, що йому мали вробити укол. Він боявся, що буде боляче.

Незабаром машина завернула у ворота лікарні й зупинилася біля під'їзду. Два санітари відчинили дверці і стали витягати з машини ноші. Толя хотів схопитися на ноги, але санітар суворо сказав:

– Лежи, лежи сумирненько!

І вони понесли Толю у лікарню. Толі, проте, хотілося бачити, куди це його несуть, і, замість того щоб спокійно лежати, він сидів на ношах і крутив на всі боки головою.

– І що за хлопець трапився такий упертий! – бурчав санітар, що йшов позаду. – Йому кажуть – лежи, а він як іванець-киванець.

Пройшовши коридором лікарні, санітари внесли Толю до великої світлої кімнати з білими стінами і високою стелею. Тут, як і в коридорі, пахло йодом, карболкою та іншими медикаментами. Санітар легко схопив Толю під пахви і поклав на високе тверде ліжко, застелене холодною цератою.

– Лежи тут. Зараз лікар прийде, – сказав санітар тихо і чомусь посварився на Толю пальцем.

Толя залишився лежати. Йому було страшно. Лікар чомусь довго не приходив. Толі вже здавалося, що про нього всі забули, але через деякий час двері відчинились і ввійшов лікар разом з медичною сестрою.

Лікар був старенький і весь білий: у чистому білому халаті, в білому ковпаку на голові, з білими сивими бровами, а на носі окуляри. Він любив говорити слово «ну», звертався до Толі на «ви» і називав його козаком:

– Ну, козаче, як же це ви під машину потрапили?

Не чекаючи на Толину відповідь, він уставив собі у вуха дві тоненькі гумові рурочки і приклав Толі до грудей якусь круглу металеву штучку.

– Ну, прошу вас дихати, козаче. Так… дихайте глибше… ще дихайте… – примовляв він, прикладаючи металеву штучку до грудей то з правого боку, то з лівого.

Потім підніс Толі до носа палець:

– А тепер попрошу вас дивитись на кінчик мого пальця.

І почав водити пальцем у різні боки.

Толя водив очима то праворуч, то ліворуч, то вгору, то вниз, старанно стежачи за пальцем лікаря.

Після цього лікар обмацав Толю з усіх боків, постукав по колінах гумовим молоточком з блискучою металевою ручкою і, звернувшись до медичної сестри, запитав:

– У вас усе готове, Серафимо Андріївно?

– Усе готове, – обізвалась вона.

– Ну, тоді починайте, – наказав лікар.

«Батечку мій! Що це вона починатиме?» – подумав Толя. Від страху в нього закружляли в очах оранжеві кола й похололо всередині.

– Не треба мені робити укол! – став благати він. – Я більше не буду!

– Дурненький! Хто тобі сказав, що я робитиму укол? Я зовсім не буду.

З усмішкою Серафима Андріївна підійшла до Толі, ховаючи за спиною шприц, який тримала в руці. Вільною рукою вона перевернула Толю на бік і ніби жартома ущипнула пальцями за спину.

– Ой! – заверещав Толя, відчувши, як голка шприца вп'ялася в його тіло.

– Тихше, голубчику, тихше! Усе вже! Не кричи! Адже ж не боляче!

– Атож, не боляче, – плаксиво відповів Толя.

– Тепер нехай він полежить з півгодинки, і можете відіслати його додому. Тільки не забудьте йому помастити йодом ранку на лобі, – сказав лікар і вийшов з кімнати.

Серафима Андріївна помастила Толі садно на лобі йодом, потім присіла до столу й стала щось писати в зошиті.

– Як же тебе хоч звати? – запитала вона.

Толя хотів сказати, що його звуть Толя, але чомусь сказав, що його ім'я Славко, а коли Серафима Андріївна запитала, як його прізвище, замість того щоб сказати Клюквін, відповів, що його прізвище Огоньков, тобто назвав ім'я й прізвище свого приятеля Славка Огонькова, до якого ішов уранці, коли кішка йому перебігла дорогу.

– Гарне у тебе прізвище, – сказала Серафима Андріївна, записуючи ім'я та прізвище Славка Огонькова в зошит. – А де ж ти живеш?

Замість того щоб сказати, що він живе на Дем'яновськіїй, будинок 10, квартира 16, Толя сказав, що живе на Ломоносовській, будинок 14, квартира 31, тобто знову-таки дав адресу не свою, а цього самого Славка Огонькова.

Згодом Толя і сам не міг пояснити, навіщо він збрехав. Очевидно, він пригадав у цю мить, як ніхто йому не повірив у будинкоуправлінні, коли він казав правду, ну, а якщо ніхто не вірить, то чого ж йому старатися! До того ж він дуже боявся, коли б із лікарні не повідомили матір про все, що трапилось.

Таким чином, Толя діяв точно, як той хлопчик, про якого чув у будинкоуправлінні. Якби він не чув про цього хлопчика, йому б і на думку не спало називатися чужим ім'ям і давати чужу адресу, та оскільки він чув, йому тут же й спало все це на думку.

– Ломоносовська вулиця – це не близько, – сказала Серафима Андріївна. – У вас вдома є телефон?

У Толі вдома телефону не було, але він пригадав, що на квартирі у Славка телефон був, і тому сказав, що телефон є.

– А який номер? – запитала Серафима Андріївна.

– Номер, номер… – забурмотів Толя, щосили зморщуючи лоба. – Номера не пам'ятаю.

– Як це ти свого номера телефону не пам'ятаєш? – усміхнулася Серафима Андріївна. – Видно, так злякався, коли під машину потрапив, що й номер забув. Ну, нічого, я зараз подивлюсь у довіднику.

– А навіщо ви хочете по телефону дзвонити? – злякано спитав Толя.

– Треба ж сказати твоїй мамі, щоб прийшла по тебе. Я б сама відвела тебе додому, але мені не можна відлучитися з роботи.

– Ніби я сам не знайду дороги додому! – сказав Толя. – Навіщо мене ще відводити?

– Ні, голубчику, тебе самого я не можу відпустити. Що як ти знову потрапиш під машину!

Серафима Андріївна стала гортати телефонну книгу.

– Ось, – оказала вона, відшукавши потрібну сторінку. – Огоньков, Ломоносовська вулиця, будинок чотирнадцять, квартира тридцять один.

Вона простягнула руку до телефонного апарата, зняла трубку і стала набирати номер. Толя з тривогою стежив за її діями і чекав, що з усього цього вийде. Єдина його надія була на те, що у Славка не буде нікого вдома. Проте надія ця виявилася марною. За півхвилини Серафима Андріївна вже розмовляла зі Славковою мамою.

– Алло! Це громадянка Огонькова? – кричала вона в трубку. – До вас говорять із лікарні. Вам треба прийти по сина. Так, так, по сина, по Славка… Що з ним?.. Та з ним нічого. Він лежить тут… Та ви не хвилюйтеся. З ним нічого, слово честі, нічого… Ну, а лежить тому, що йому протиправцевий укол зробили… Протиправцевий… Так… Для чого укол?.. Ну, ви ж знаєте, що при пораненні завжди належить укол проти правця робити… Та ні! Яке поранення! Хто вам каже про поранення? Його зовсім не поранено… Та не поранено, кажуть вам! Просто подряпина. Заживе до вечора… Та я не обдурюю вас, слово честі, я кажу правду. Подряпина! Абсолютно ніякого поранення… Що?.. Подряпина від чого? Ну, потрапив під машину, тобто не потрапив під машину, а його збило, тобто не збило, що це я кажу, він сам упав, а машини навіть близько не було, слово честі… Та ні, що ви таке вигадуєте! Я те заспокоюю вас. Він живий, славо честі, живий. Та що ви зчиняєте паніку завчасу! Ось він лежить тут, слово честі, лежить. Що я, брехати буду! Приїздіть, самі побачите… Що? Куди приїздити?.. Тургенєвська, будинок двадцять п'ять.

Серафима Андріївна поклала трубку й усміхнувшись сказала Толі:

– Ну от, як вдало все вийшло. Зараз твоя мама буде тут.

Почувши цю новину, Толя вмить зіскочив з ліжка, але Серафима Андріївна поклала його знову.

– А ти лежи. Навіщо ж уставати? Після уколу завжди полежати треба. Мама прийде, разом додому підете.

Толя лежав і намагався уявити собі, як він буде виплутуватись, коли Славкова мама прийде і побачить його замість Славка.

«Може, признатися Серафимі Андріївні, що я зовсім не Славко?» – думав Толя.

Проте він ніяк не міг наважитися признатись, а тоді Серафима Андріївна вийшла з кімнати, і її довго не було. Побачивши, що вона не повертається, Толя вирішив, що найкраще тепер буде – це втекти звідси. Він уже уявляв собі, як Серафима Андріївна і Славкова мама ввійдуть до кімнати і, побачивши, що його нема, стануть шукати по всій лікарні; Славкова мама, звичайно, злякається ще дужче, але врешті-решт вона все-таки повернеться додому, побачить Славка і заспокоїться.

Продумавши все це, Толя підвівся на ліжку і вже спустив ноги вниз, щоб зіскочити на підлогу, та в цей час двері відчинились, і до кімнати ввійшла Серафима Андріївна, а за нею Славкова мама. Обличчя в неї було бліде і стривожене.

– Ну, от бачите, – сказала Серафима Андріївна. – Він живий і цілком здоровий і навіть сміється.

Толя сидів на ліжку й дурнувато всміхався, дивлячись на Славкову маму.

– Де ж мій син? – запитала Славкова мама, обводячи кімнату розгубленим поглядом і ніби не помічаючи Толі.

– Та ось же, – весело сказала Серафима Андріївна, махнувши рукою в бік Толі. – Невже не впізнали свого сина?

– Де мій син? – глухо повторила Славкова мама. – Толю, де Славко?

– Не знаю, – пробурмотів Толя.

– Ви ж разом були у Євгенка Зайцева. Куди ви від нього пішли? Толю, не приховуй від мене нічого!

– Та який він Толя? Він Славко, – сказала Серафима Андріївна.

– Хто Славко? – здивувалася Славкова мама.

– Та він же. Хто ж іще?

– Слухайте, що все це означає? Ви скажете нарешті, де мій син?

– Та хіба Славко не ваш син?

– Славко мій син, але ж це не Славко, а Толя! Толя Клюквін, розумієте? Скільки разів повторювати вам! Я, здається, збожеволію!

– Чого ж ти сказав мені, що тебе звуть Славко Огоньков? – накинулася Серафима Андріївна на Толю. – Ви мені, громадянко, вибачте, але я не винна. Він мені сказав, що він Огоньков, я і подзвонила вам. Ти навіщо сказав, що ти Огоньков, коли ти зовсім не Огоньков? Ти що, не сповна розуму такі жарти вигадувати? Чи ти, може, злякався, коли під машину потрапив? Ви його не звинувачуйте, громадянко, певно, він од переляку не те, що треба, сказав. Це буває.

– Та хіба я звинувачую? Я нікого не звинувачую. Я лише хочу дізнатися, де мій син?

– Громадяночко, звідки ж я можу знати, де ваш син? Хіба ви не бачите, що вашого сина у нас нема?

– Виходить, він не потрапив під машину?

– Напевне, ще не потрапив, – розвела руками Серафима Андріївна. – Думаю, що, коли б потрапив, його б до нас привезли.

– Слухай, Толю, – звернулася Славкова мама до Толі. – Ти мені скажи тільки, коли ви із Славком пішли сьогодні від Євгенка?

– А хіба я був сьогодні у Євгенка? – запитав Толя.

– А хіба ні? Мені здалося сьогодні вранці, що ти теж до Євгенка пішов.

– Та я пішов, але дійти не дійшов. Я не потрапив до нього, бо сюди ось потрапив.

– То, може, Славко і зараз у Євгенка сидить? Ти не пам'ятаєш Євгенкового телефону?

– Ні.

– Ну, телефон можна з телефонної книги дізнатися, – сказала Серафима Андріївна.

Вона швидко розшукала в телефонній книзі телефон Євгенка Зайцева. Славкова мама негайно ж подзвонила, і виявилося, що Славко був там. Поговоривши з Славком і звелівши йому повертатися додому, вона заспокоїлась і попросила Серафиму Андріївну дати їй трошки валер'янових крапель. Серафима Андріївна накапала їй валер'янки в скляночку і сказала:

– Тепер треба було б подзвонити Толиній мамі, щоб прийшла по нього.

– Ні, ні, – сказала Славкова мама. – Не треба Толиній мамі дзвонити, а то ви її на смерть перелякаєте.

– Що ви! Навіщо ж я лякатиму? Вже я знаю, як треба.

– Ні, я краще сама відведу Толю додому. Та у них, до речі, і телефону нема.

Славкова мама взяла Толю за руку і, попрощавшись з Серафимою Андріївною, вийшла на вулицю.

– Як же так сталося, що ти в лікарню потрапив? – запитала вона.

Толя став розповідати по черзі, як пішов уранці до Славка, але повернувся назад, бо йому кішка перебігла дорогу, тому він запізнився і не застав Славка вдома; як пішов потім до Євгенка, але по дорозі став кататися на велосипеді і впав у ящик для сміття, потім грав з дітлахами у волейбол, розбив м'ячем вікно, потрапив до рук злій бабці, яка потягла його в міліцію, а він од неї вирвався й побіг через дорогу, і його мало не задавив автомобіль, після чого його відвезли в лікарню і зробили укол проти правця. Славкова мама не могла стримати на обличчі усмішки, слухаючи все це неймовірне оповідання.

Потім вона сказала:

– Яка ж ти дивна людина! Ну, скажи, будь ласка, що було б, коли б ти не звернув уваги на те, що тобі кішка перебігла дорогу, а пішов би спокійно собі далі?

– Та що було б?.. Нічого, напевне, й не було б, – відповів Толя. – Я застав би вдома Славка, ми грали б з ним вдома в шахи, і я не пішов би до Євгенка, не розбив би вікна, не втік би від бабці і не потрапив би під машину.

– От бачиш! Це все через те, що ти людина забобонна і віриш у всілякі дурниці.

– А це що – забобони?

– Не знаєш, що таке забобони? – усміхнулася Славкова мама. – Постараюсь тобі пояснити. Ти, напевне, знаєш, що колись людина була ще дуже дикою, неосвіченою, не вміла правильно мислити, не розуміла багато чого з того, що відбувалося. Коли було затемнення сонця, людина, не вміючи пояснити це несподіване явище, лякалась і уявляла, що воно віщує якесь лихо, а коли їй раптово перебігала дорогу кішка чи інша тварина, вона думала, що це теж віщує якусь невдачу. Так з'явились численні забобони, а забобонами вони названі тому, що виникли ще до того, як людина навчилася правильно користуватися своїм розумом.

– То краще б їх назвати не забобонами, а добобонами, – сказав Толя.

– Ну, це вже однаково – «за» чи «до», – сказала Славкова мама. – Прийнято говорити «забобони». Ну от. Ми з тобою чудово знаємо, що під час сонячного затемнення Місяць заступає Сонце, і це не може віщувати нічого поганого. Що ж може трапитися з людиною поганого, коли їй перебіжить дорогу кішка?

– Ну, що може трапитись? Напевне, нічого, – відповів Толя. – Людина ходить сама по собі, а кішка бігає сама по собі.

– От бачиш, ти це розумієш, – сказала Славкова мама. – Погано буде лише тоді, коли людина через якусь дурницю, щось на зразок кішки, робитиме не те, що повинна. Уяви собі, що у тебе є друг. І ось твій друг потрапив у біду. Ти поспішаєш йому на допомогу, але саме в цю мить тобі перебігає дорогу кішка. Що ти зробиш? Повернешся і підеш назад, замість того щоб виручати друга?

– Ні, я виручатиму друга.

– Правильно! Людина завжди повинна робити те, що їй наказує обов'язок, а не те, що наказує їй віра в кішку чи в іншу якусь нісенітницю. Ти ось ішов уранці до Славка, бо обіцяв зустрітися з ним, отже, твій обов'язок був іти до нього, а ти через якусь нікчемну кішку став петляти вулицями і врешті-решт мало не потрапив під автомобіль.

Поки Славкова мама пояснювала все це Толі, вони дійшли до Ломоносовської вулиці. Побачивши, що вони опинилися біля Славкового будинку, Толя сказав:

– Не треба мене проводжати далі. Тепер я сам дорогу додому знайду.

– Ну, йди сам, – погодилася Славкова мама.

Толя звернув у Третій Каширський провулок і рушив до свого будинку. Він ішов і думав:

«От яка дурниця може вийти через усі ці забобони. І ще добре, що все добре закінчилось! Якби шофер вчасно не загальмував, усе закінчилося б значно гірше».

Несподівано його міркування урвала поява рудої напівсибірської кішки, яка вискочила з-за рогу будинку і, задерши хвоста трубою, швидко побігла через дорогу. Толя здригнувся від несподіванки і зупинився як укопаний.

«От уже як не пощастить зранку, то цілий день не щаститиме! – з прикрістю подумав він. – Що тепер чинити? Якщо піти в обхід, то знову якась дурниця трапиться: або в ящик для сміття звалишся, або цеглина на голову впаде. Так і повік додому не дійдеш!»

Він нерішуче подивився довкола і сказав сам собі:

«Ні, з цим пора кінчати! Що я, людина чи не людина? Я людина! А людина – істота розумна, горда. Вона запускає в космос ракети, підкорила атомну енергію, вигадала думаючу машину. Людина не може залежати від якоїсь старої, облізлої кішки і завжди має робити те, що наказує їй обов'язок. А що мені наказує обов'язок? Мій обов'язок наказує мені йти додому, обідати, бо мама вже давно чекає на мене і, напевне, хвилюється».

Славкова мама довго стояла на розі вулиці і дивилася услід Толі. Вона боялася, коли б з ним не трапилося ще чогось. Вона бачила, як він чомусь зупинився посеред тротуару, постояв, вагаючись, деякий час, потім раптом махнув рукою і, гордо піднявши голову, рушив бадьоро вперед.