Текст книги "Щоденник Миколки Синицина"

Автор книги: Николай Носов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)

ЗАМАЗКА

Одного разу скляр замазував на зиму рами, а Костик та Сашко стояли поряд і дивились. Коли скляр пішов, вони відколупали од вікон замазку і заходилися ліпити з неї звірів. Тільки звірі у них не виходили. Тоді Костик зліпив гадюку й каже Сашкові:

– Подивися, що в мене вийшло.

Сашко подививсь і каже:

– Ліверна ковбаса.

Костик образився і сховав замазку в кишеню. Потім вони пішли в кіно. Сашко все непокоївся і питав:

– Де замазка?

А Костик відповідав:

– Ось вона, в кишені. Не з'їм я її!

У кіно вони взяли квитки і купили два м'ятні пряники. Раптом задзеленчав дзвоник. Костик кинувся займати місце, а Сашко застряв десь. От Костик зайняв два місця. На одне сам сів, а на друге поклав замазку. Раптом прийшов незнайомий громадянин і сів на замазку.

Костик каже:

– Це місце зайняте, тут Сашко сидить.

– Який такий Сашко? Тут я сиджу, – сказав громадянин.

Тут прибіг Сашко і сів поруч з іншого боку.

– Де замазка? – питає.

– Тихіше! – прошепотів Костик і подивився скоса на громадянина.

– Хто це? – питає Сашко.

– Не знаю.

– Чого ж ти його боїшся?

– Він на замазці сидить.

– Навіщо ж ти віддав йому?

– Я не давав, а він сів.

– То забери!

Тут погасло світло і розпочалося кіно.

– Дядечку, – сказав Костик, – віддайте замазку.

– Яку замазку?

– Котру ми з вікна виколупали.

– З вікна виколупали?

– Атож. Віддайте, дядю!

– Та я ж не брав у вас!

– Ми знаємо, що не брали. Ви сидите на ній.

– Сиджу?!

– Атож.

Громадянин підскочив на стільці.

– Чого ж ти раніше мовчав, негідний?

– Та я ж казав вам, що місце зайняте.

– Коли ж ти казав? Коли я уже сів!

– Звідки ж я знав, що ви сядете?

Громадянин підвівся і заходився нишпорити на стільці.

– Ну, де ж ваша замазка, лиходії? – пробурчав він.

– Стривайте, ось вона! – сказав Костик.

– Де?

– Ось, на стільці розмазалась. Ми зараз зчистимо.

– Зчищайте швидше, негідні! – гарячкував громадянин.

– Сідайте! – кричали на них ззаду.

– Не можу, – виправдовувався громадянин. – У мене тут замазка.

Нарешті хлопці зішкребли замазку.

– Ну, тепер добре, – сказали вони. – Сідайте.

Громадянин сів.

Стало тихо.

Костик уже хотів дивитися кіно, але тут зашепотів Сашко:

– Ти вже з'їв свого пряника?

– Ні ще. А ти?

– Я теж ні. Давай їсти.

– Давай.

Почулося чавкання. Костик раптом плюнув і прохрипів:

– Слухай, у тебе пряник смачний?

– Угу.

– А в мене несмачний. М'який якийсь. Напевне, розтанув у кишені.

– А замазка де?

– Замазка ось, у кишені… Тільки стривай! Це не замазка, а пряник. Тьху! В темряві переплутав, розумієш, замазку і пряник. Тьху! То ж бо я дивлюся, що несмачно!

Костик зі злості швиргонув замазку на підлогу.

– Навіщо ж ти її кинув? – запитав Сашко.

– А навіщо мені вона?

– Тобі не треба, а мені треба, – пробурчав Сашко і поліз під стілець шукати замазку. – Де ж вона? – сердився він. – Ось шукай тепер.

– Зараз я знайду, – сказав Костик і теж зник під стільцем.

– Ой! – почулося раптом звідкись ізнизу. – Дядю, пустіть!

– Хто це там?

– Це я.

– Хто – я?

– Я, Костик. Пустіть мене!

– Та я ж не держу тебе.

– Ви мені на руку наступили!

– Чого ж ти поліз під стілець?

– Я замазку шукаю.

Костик проліз під стільцем і зустрівся з Сашком ніс у ніс.

– Хто це? – злякався він.

– Це я, Сашко.

– А це я, Костик.

– Знайшов?

– Нічого не знайшов.

– І я не знайшов.

– Давай краще кіно дивитись, а то всі лякаються, в обличчя ногами тицяють, думають – собака.

Костик і Сашко пролізли під стільцями і сіли на свої місця. Перед ними на екрані мигнув напис: «Кінець». Публіка кинулась до виходу. Хлопці вийшли на вулицю.

– Що це за кіно ми дивились? – каже Костик. – Я щось нічого не розібрав.

– А я, думаєш, розібрав? – відповів Сашко. – Якась нісенітниця та й годі. Показують же такі картини!

ВИНАХІДЛИВІСТЬ

Ми з Володею сиділи дома, за те що розбили цукерницю. Мама пішла, а до нас прийшов Костик і каже:

– Давайте пограємося в що-небудь.

– Давайте в схованки, – кажу я.

– У, та тут і ховатися ніде! – каже Костик.

– Чому – ніде? Я так сховаюся, що ти повік не знайдеш. Треба лише винахідливість проявити.

– Ану, сховайся. Умить знайду.

Костик пішов у коридор і став рахувати до двадцяти п'яти. Володя побіг до кімнати, а я в хижу. В хижі лежала рогожка. Я заліз під неї і згорнувся на підлозі клубочком.

От Костик порахував до двадцяти п'яти і пішов шукати. Володю він знайшов одразу під ліжком і почав шукати мене. Обшукав усю кімнату й кухню. Зайшов у хижу, зупинився коло мене й каже:

– Тут каструлі якісь, стілець поламаний, рогожка стара. Нема нікого!

Потім повернувся до кімнати і питає:

– Де він? Ти не бачив, Володю?

– Може, у шафі сидить? – каже Володя. – Ану, відчини шафу… Нема!

– Може, в буфет заліз?.. Нема! Куди ж він подівся?

– Знаю! – закричав Володя. – Він у скрині!

– Правильно! Більше йому нікуди сховатись. Як ми раніше не здогадалися!

Вони підбігли до скрині і заходилися відчиняти віко, але воно не відчинялось.

– Замкнено, – каже Костик.

– А може, він ізсередини держить?

Вони стукали по вікові і кричали:

– Вилазь!

– Давай перекинемо скриню, – каже Володя. – Ану, підхоплюй з того боку! Ра-а-а-азом!

Бух! Скриня перекинулась, аж підлога задвигтіла.

– Ні, напевне, його там нема, – каже Костик. – Не може ж він догори ногами сидіти!

– Мабуть, він на кухні у підпіччі, – відповів Володя.

Вони побігли на кухню і стали тицяти кочергою в підпіччя:

– Вилазь! Однаково попався!

Я насилу стримався, щоб не засміятись.

– Стривай, – каже Володя. – Я, здається, зловив когось.

– Ану, тягни його!

– Зараз тільки кочергою зачеплю… Є! Ану, подивимося, хто це… Тьху! Старі валянки!.. Де ж його шукати?

– Не знаю. Я більше не граюся. Виходь! – закричав Костик. – Гру закінчено! Не хочеш, то й сиди собі!

Вони повернулись до кімнати.

– Може, він у комоді? – запитує Володя.

Щось зарипіло.

– Ну, що ти шукаєш у комоді! Хіба в шухляді сховаєшся? – розсердився Костик і пішов у коридор.

– Чому не сховаєшся? Треба перевірити, – відповів Володя. Він довго рипів шухлядами і раптом закричав:

– Костику, іди-но сюди!

– Знайшовся? – обізвався Костик.

– Ні, я не можу вилізти.

– Звідки?

– З комода. Я в комоді сиджу.

– Навіщо ж ти заліз у комод?

– Я хотів перевірити, чи можна сховатись у шухляді, а шухляда перехнябилась, і я не можу вилізти.

Тут я не витримав і голосно зареготав. Костик почув і кинувся шукати мене.

– Витягни мене спочатку! – благав Володя.

– Та не кричи ти! Я не розберу, де це він сміється.

– Витягни мене! Мені тут у шухляді страшно!

Костик висунув шухляду і допоміг Володі вилізти. Вони разом побігли до хижі. Костик спіткнувся об мене і впав.

– Ще цю рогожку якийсь дурень тут кинув! – закричав він і зі злості як штурхоне мене ногою.

Я як закричу! Виліз з-під рогожки:

– Ти чого б'єшся?

Він побачив мене і зрадів.

– Ага! Попався! – і побіг у коридор. – Паличка-виручалочка! Тра-та-та!

Я кажу:

– Можеш не трататакати, я не граюся більше. Це не гра, щоб битися.

Приходжу до кімнати… Батечку мій! Усе розкидано. Шафи відчинено, з комода шухляди витягнено, білизна на підлозі купою, скриня догори дном!

Довелось нам цілу годину після цього наводити лад у кімнаті.

ПРИГОДИ ТОЛІ КЛЮКВІНА

Учень четвертого класу школи № 36 Толя Клюквін вийшов з будинку № 10 по Дем'яновській вулиці – і, повернувши в Третій Каширський провулок, подався до свого приятеля Славка Огонькова, який жив по Ломоносовській вулиці, в будинку № 14. Ще вчора звечора друзі домовилися зустрітися сьогодні вранці і пограти в шахи. Вони обидва захоплювались цією грою і ладні були грати з ранку до вечора. Таке вже на них найшло.

Толя дуже поспішав, тому що обіцяв своєму другові прийти до десятої години райку, а вже було значно більше, бо Толя через свою неорганізованість забарився вдома і не встиг вийти вчасно. А тут ще, як це завжди буває, коли треба швидше, на вулиці сталася затримка. Він уже був у кінці Третього Каширського провулка, як раптом із-за паркана вилізла сіра кішка і зупинилася, явно наміряючись перебігти Толі дорогу.

– А тпрусь! Тпрусь-бо звідси! – закричав Толя на кішку і, щоб налякати її, нагнувся, вдаючи, ніби хоче підняти з землі каменюку.

Це справді налякало кішку, але, замість того щоб тікати назад, вона майнула через дорогу і зникла за ворітьми будинку на протилежному боці вулиці.

– А щоб тобі! – розгублено пробурмотів Толя.

Він зупинився, не наважуючись іти вперед, і почав думати, що краще: тричі плюнути через ліве плече і йти своєю дорогою чи повернутись назад і пройти іншою вулицею. Оглядівшись довкола і переконавшися, що його ніхто не бачить, він вирішив усе-таки повернутись назад.

«Ніби щось може змінитись від того, як я тричі плюну, – міркував він. – Якщо вже кішка перебігла дорогу, то хоч плюй, хоч не плюй… Хоч, коли сказати по правді, може, й сама кішка нічого не значить, та нехай уже, дідько з нею! Мені не важко піти іншою дорогою, а то справді якась невдача спіткає».

Розмірковуючи так, Толя повернувся до свого будинку і, пройшовши по Дем'яновській вулиці, завернув у Другий Каширський провулок. Цього разу він добрався до Ломоносовської вулиці без особливих пригод і ще здалеку побачив, що з під'їзду будинку № 14 вийшов якийсь хлопчик. Спершу Толі здалося, що він дуже схожий на Славка Огонькова, потім здалося, ніби не дуже. Хлопчик тим часом постояв коло під'їзду, неначе про щось роздумував, тоді повернувся до Толі спиною і подався в протилежний бік.

«Гаразд, – сказав сам собі Толя. – Я зараз піднімуся до Славка, і все стане ясно. Якщо Славко вдома, то це, значить, не він. Якщо ж його вдома нема, тоді це він».

Піднявшись на четвертий поверх, Толя подзвонив біля дверей 31 квартири. Йому відчинила Славкова мама.

– А Славко тільки-но пішов, – сказала вона. – Хіба ти не зустрів його?

– Ні, тобто я бачив його здалеку, але подумав, що це не він. Адже він сказав, що зачекає мене.

– Він тебе довго чекав, навіть сердився, що ти не йдеш. А потім йому зателефонував Євгенко Зайцев, і Славко сказав, що піде до нього.

– Свиня яка! Неначе не міг почекати трішечки! – сказав Толя, попрощавшись зі Славковою мамою і спускаючись сходами.

Вийшовши на вулицю, він постояв біля під'їзду, роздумуючи, що робити, потім теж пішов до Євгенка Зайцева, який жив на Заміському шосе, тобто далеченько від Ломоносовської вулиці. Тепер Толі нічого було поспішати. Він ішов, роззявкувато роздивляючись довкола і оглядаючи все, що траплялось по дорозі. На Суворовському бульварі він зупинився, щоб подивитись на хлоп'ят, які вчилися кататись на дитячому двоколісному велосипеді.

Хлоп'ят було четверо, але жоден з них ще не вмів кататись, тому вони не стільки їздили, скільки падали з велосипеда. Треба сказати, що кататись на цьому велосипеді без звички було дуже важко, бо він був не зовсім звичайної конструкції. На звичайному двоколісному велосипеді педалі треба крутити лише доти, поки машина не розженеться, після чого велосипед їде сам, а педалі стоять на місці. На цьому ж велосипеді педалі треба було крутити весь час. Навіть коли їх можна було вже й не крутити, вони самі крутились. Це, напевне, пояснювалось тим, що велосипед буїв застарілої системи. Його подарував хлопцям один мешканець їхнього будинку.

Мешканця цього звали Іваном Герасимовичем. Коли Іван Герасимович був ще маленький, йому подарував цей велосипед його тато. Потім Іван Герасимович виріс і купив собі справжній, дорослий, велосипед, а цей велосипед заховав у сараї. Він думав, що колись одружиться і в нього будуть діти, тоді він подарує їм цей велосипед. Але минуло років двадцять п'ять чи тридцять, Іван Герасимович так і не одружився, а про велосипед забув. 1 ось нещодавно він розбирав у себе в сараї старий мотлох і побачив цього велосипеда.

«Що мені з ним робити? – подумав Іван Герасимович. – Віддам я його, мабуть, хлоп'ятам у дворі. Однак у мене своїх дітлахів нема. Хоч я ще, може, одружусь, але до того часу велосипед зовсім поіржавіє, і його треба буде викинути або здати у брухт».

Він витягнув велосипед з сарая і сказав хлоп'ятам:

– Ось вам, бісенята, велосипед. Він хоч і не показний з вигляду, зате міцний. Я в дитинстві цілими днями катався на ньому, а дивіться, хоч би шпиця зламалась. Одне слово, катайтеся, хлоп'ятка. Доламуйте.

Хлопці були дуже здивовані і навіть не вірили, що їм дарують велосипед, але потім побачили, що Іван Герасимович не жартує, і дуже зраділи. Спершу вони спробували кататись у дворі, але там їм було дуже боляче падати, бо весь двір був вимощений диким камінням. Тоді вони пішли на бульвар, і тут їх побачив Толя. Він подивився, як хлопчаки раз у раз беркицялися з велосипеда на землю, і сказав:

– Ех, ви! Хто ж так учиться кататися! Так і носи пороз'юшуєте! На велосипеді треба вчитись кататися з гори.

– Чому з гори? – здивувалися хлоп'ята.

– Бо коли їдеш з гори, велосипед котиться сам – педалі крутити не треба, і можна вчитися тримати рівновагу. А коли навчишся тримати рівновагу, можна починати вчитися крутити педалі. Якщо ж учишся відразу і того і другого, то нічого не вийде.

Хтось із хлоп'ят сказав:

– Треба піти бульваром далі, там дорога йде вниз, тобто з гірки.

Усі побігли туди, де починався спуск. Але ні в кого не вистачило сміливості спуститися на велосипеді з гори.

– Які ж ви боягузи! – сказав Толя. – Ану дайте велосипед, я покажу вам, як треба кататися.

Толя сів на велосипед, відштовхнувся ногою і поїхав униз. Він уже вмів трохи кататись, і їзда на велосипеді не вимагала від нього великих зусиль. Хлоп'ята ватагою побігли за ним. Вони вже боялися, щоб він не втік од них разом з велосипедом. Велосипед тим часом набирав швидкості. Педалі закрутилися з такою швидкістю, що Толя не встигав крутити ногами. Довелося йому відпустити педалі, але вони все-таки не переставали обертатись і били його по ногах. Тоді Толя широко розчепірив ноги і помчав такою розкарякою із страшенною швидкістю. Раптом він побачив попереду малюків, які бавились посеред бульвару. Щоб не наїхати на них, йому довелося круто звернути вбік. На його щастя, в огорожі бульвару виявилася хвіртка. Толя прошмигнув крізь неї, миттю перетнув вулицю і в'їхав у ворота будинку.

Промайнувши через двір з блискавичною швидкістю, Толя виїхав на задвірки і з усього розгону наштовхнувся переднім колесом на товсту чавунну тумбу, що лежала недалеко від паркана. Від удару велосипед брикнув, мов коняка, і став сторчма. Толя вискочив із сідла, перелетів догори ногами через паркан, мов акробат у цирку, і гепнувся у ящик для сміття, що стояв на сусідньому подвір'ї під парканом.

Усе сталося так швидко, що Толя не встиг отямитись, як уже сидів у ящику. Падаючи, він зачепився за цвях, що стирчав у кришці ящика, і роздер на спині сорочку. Це дещо затримало швидкість польоту, до того ж він упав на купу м'якого сміття, що значно пом'якшило. удар. Отож, усе обійшлося гаразд, коли не брати до уваги, що в останній момент Толя ударився об стінку ящика лобом.

Трохи отямившись, він обмацав рукою лоба, і йому здалося, що там у нього садно чи подряпина.

Приклавши до садна носовичок, Толя оглянувся довкола, намагаючись розгадати, куди це він потрапив.

Хлоп'ята, які мчали за велосипедом щодуху, дуже відстали. Вони, проте, встигли помітити, як Толя звернув з бульвару і зник у чужих воротях. Заскочивши у ці ж ворота і пробігши у кінець двору, вони виявили велосипед, що валявся під парканом. Побачивши, що велосипед не вкрадено, але сам Толя кудись щез, хлоп'ята стали бігати по подвір'ю, зазирати в усі куточки і кричати:

– Хлопчику! Хлопчику!

Але Толя не обзивався. Хлоп'ята подумали, що він, певно, не схотів більше кататись і пішов додому. Вони взяли велосипед і побігли знову на бульвар.

Сидячи в ящику, Толя чув, як кричали хлоп'ята, та оскільки вони кликали його не на ім'я, то вирішив, що кличуть когось іншого. Обдивившись довкола і визирнувши з ящика для сміття, Толя нарешті збагнув, куди він потрапив. Зрозуміло, у нього не було великого бажання сидіти в такому місці. Переконавшись, що кров з подряпини на лобі вже не йде, він заховав до кишені носовичок і виліз із ящика.

Перед ним, за деревами, сірів цегляний будинок з високою аркою в стіні. Толя пішов прямо під цю арку, сподіваючись вийти на вулицю, але потрапив не на вулицю, а на інший двір. Тут було значно краще, ніж там, звідки з'явився Толя. Посеред двору височіла величезна кругла клумба з квітучими айстрами, жоржинами і яскравими, як вогники, настурціями. Недалеко від клумби була купа піску, обнесена з чотирьох боків голубим дерев'яним парканчиком. Якісь красиві тихі діти сиділи навколо купи і ліпили з піску пиріжки. Вони були в яскравих, квітчастих платтячках і костюмчиках. Здалеку вони теж були схожі на квіти. З обох боків купи піску були розбиті газони з акуратно підстриженою зеленою травичкою. Вздовж газонів стояли зручні лавочки, на яких сиділи мами дітей. Вони мирно гомоніли, читали книжки і стежили, щоб дітлахи добре поводились і не запорошили одне одному пісочком очі.

Позаду лавочок був волейбольний майданчик з напнутою впоперек нього мотузяною сіткою. Кілька старших хлопчиків і дівчаток грали у волейбол.

Двір був великий, широкий, оточений з усіх чотирьох боків стінами будинків з балконами. На багатьох балконах майоріли квіти, висаджені в довгих дерев'яних ящиках. Толя мимохіть зупинився і замилувався картиною, що постала перед ним. Усе це було дивовижно: і квіти, і газони з травою, і діти, і великий шкіряний м'яч, що плавно злітав над волейбольною сіткою.

«От коли б і мені жити в цьому будинку! – подумав Толя. – Я б щодня дивився на квіточки, на піщану гірку з дітлахами, грав би з цими хлопчиками та дівчатками у волейбол».

Він сумно зітхнув і саме в цей час побачив, що одна дівчинка махнула йому рукою, запрошуючи його погратися з ними. Толя підійшов несміливо, але вже за дві-три хвилини цілком призвичаївся до нових друзів. Йому навіть почало здаватися, що він знайомий з ними мало не тисячу років. Минуло ще хвилин п'ять, і він уже захопив, як мовиться, ініціативу до своїх рук: подавав команди, коли треба було мінятися місцями, кричав: «аут», «сетбол», «мазило» та інші якісь незрозумілі слова. Він усіх навчав правил гри, хоч сам не особливо дотримувався цих правил. Скінчилося тим, що він не зміг узяти м'яча, що йшов дуже низько. Замість того, щоб відбити м'яча рукою, він ударив по ньому ногою. Удар вийшов дужчим, ніж сподівався Толя, м'яч полетів убік і влучив прямісінько у вікно на другому поверсі будинку. Скалки шибки з дзенькотом посипались униз. М'яч, на щастя, впав тут же поряд.

Першою думкою Толі було кинутися навтікача, але він затамував у собі це бажання. Йому здавалось нечесним утекти. Адже могли подумати, що шибку вибив не він, а хтось із гравців, які залишились тут. Тим часом один хлопчик схопив м'яча і, притискаючи його до грудей, побіг з двору.

– Рятуйся хто може! – закричав хтось.

Усі гравці кинулися врозтіч.

Побачивши, що лишився сам, Толя подумав, що тепер і йому можна тікати, але в ту ж. мить відчув, як хтось цупко схопив його ззаду за комір, і чийсь верескливий голос закричав прямо у вухо:

– Ти куди ж це м'ячем гилиш, розбишако?! Нікуди тобі м'ячем гатити, окрім як по вікнах, лобуряко ти такий!

Толя обернувся, наскільки це було можна в його становищі, і, глянувши скоса, побачив люте обличчя старої жінки з коричневою бородавкою завбільшки з горошину над верхньою губою. Однією рукою стара цупко тримала Толю за комір, у другій руці у неї була чорна цератова сумка з продуктами.

– Я ненавмисне, – розгублено пробурмотів Толя, намагаючись вирватися.

– Я ось тобі одірву голову ненавмисне та замість шибки у вікно вставлю. Нема на вас, шибеників, упину!

– Знову у вас розбили, Одарко Семенівно? – спитала одна з жінок, що сиділи на лавочці біля піщаної купи.

– У нас, голубонько, аякже! Вже третій раз підряд б'ють, щоб їх трясця била! Шибок на них не настачиш. Ти з якої квартири? – запитала Одарка Семенівна і сильно струснула Толю за комір.

– З шістнадцятої, – признався Толя.

– А от і неправда, – сказала інша жінка. – Я в шістнадцятій квартирі всіх знаю.

– Але ж я не у вашому будинку живу, – відповів Толя.

– Ага, не в нашому! – зі злою посмішкою сказала Одарка Семенівна. – Мало тут наші б'ють вікна, то ще й не наші приходитимуть! Ходімо лишень до будинкоуправління.

Стара потягла Толю до будинкоуправління. Там сиділи кербуд і рахівник. Кербуд щось писав за столом. Рахівник щось підраховував на арифмометрі. Він при цьому курив, не випускаючи з рота цигарки, і мружився від диму, що потрапляв у вічі.

Ще там, на лавочці біля вікна, сидів вусатий чолов'яга в чоботях. Він теж курив цигарку, від чого в кімнаті дим стояв коромислом.

Потрапивши в цю отруєну димом атмосферу, Толя закашлявся, але Одарка Семенівна безцеремонно підштовхнула його вперед і, причинивши за собою двері, сказала:

– Ось, вікно висадив. Уже втретє розбивають, значить. Тільки було відлучилась до крамниці по продукти, повертаюсь, а цей як улупить м'яча ногою. Сама бачила. Наші всі на дачу поїхали, грошей мені обмаль лишили. Де я тепер на скляра два карбованці візьму? – Гм! – промимрив кербуд, одриваючись від своїх паперів. – Доведеться, друже мій, заплатити за шибку два карбованчики.

– Я принесу, – пробелькотів Толя.

– От, от, друже, піди-но і принеси.

– Так він і принесе, наставляй кишеню ширше! – пробурчала Одарка Семенівна.

– Слово честі, я принесу, – почав запевняти її Толя.

– А ти зачекай зі своїм словом честі! Підеш, тільки тебе й бачили!

– Правильно, – сказав кербуд. – Треба записати його адресу. Як твоє ім'я, прізвище?

– Толя Клюквін.

– Де живеш? Кажи адресу.

– Дем'яновська вулиця, будинок десять, квартира шістнадцять.

– Ну так от, Толю Клюквін, не принесеш двох карбованців на скляра, ми тебе за цією адресою негайно знайдемо. Зрозумів? – сказав кербуд, записавши адресу Толі.

– Знайдеш його, наставляй кишеню, – сказала недовірлива стара. – Він тобі намеле сім мішків вовни, тільки записуй.

Кербуд скоса глянув на Одарку Семенівну.

– Ну, це неважко перевірити, – відповів він. – Дем'яновська, десять. Це ж яке будинкоуправління буде?.. Здається, двадцять дев'яте…

Кербуд погортав зошит із списком будинкоуправлінь, що лежав перед ним, зняв телефонну трубку й набрав номер.

– Алло! – закричав він, зачекавши хвилину. – Це двадцять дев'яте?.. Подивіться там у будинковій книзі, чи живе у вас у шістнадцятій квартирі Толя Клюквін? Як?.. Живе?.. Ну, дякую… Що накоїв?.. Та нічого особливого. Шибку тут одній громадянці висадив… Ну, бабусю, ви не турбуйтеся, – сказав він, звертаючись до Одарки Семенівни і кладучи трубку на місце. – Тепер він од нас не сховається. Все правильно.

– Отож і підозріло, що все правильно, – сказав вусатий чолов'яга, який сидів на лавочці. – У нас тут у четвертому відділенні міліції випадок був. Затримав міліціонер хлопчака: стрибав на ходу з трамвая, а штраф відмовився платити. Ну, його, звичайно, міліціонер у відділення привів. Там, звичайно, питають: «Як прізвище?» Він каже: «Івась Сидоров», – тобто не своє прізвище назвав, а одного свого знайомого хлопчика. Його питають: «Де живеш?» Він їм і адресу цього Івася Сидорова дав. Ті давай дзвонити з міліції в будинкоуправління: живе, мовляв, там у вас Івась Сидоров? Їм кажуть: «Живе». Ну, ті, що ж, відпустили цього Івася Сидорова, тобто не Івася Сидорова, а цього хлопчака, який Івасем Сидоровим назвався, а наступного дня послали батькам справжнього Івася Сидорова повістку, щоб заплатили за свого сина штраф. Ну, батьки, звичайно, на Івася накинулися: «Що ж ти, – кажуть, – такий-сякий, з підніжки на ходу стрибаєш? Штраф тепер за тебе плати!» Хлопчина, звичайно, засмутився, в сльози: «Не стрибав я!» – «Еге, так ти ще й брехати, такий-сякий!» Бідолашний хлопець запевняє, присягається. Занедужав, розумієте, від такого недовір'я. Батьки бачать – щось не те виходить. Не став би хлопчина так дуже нервувати, якби правда. Батько, звичайно, побіг у міліцію. «Ми, – каже, – синові віримо. Наш Івась не буде на ходу з трамвая стрибати. Він хороший». Йому кажуть: «Вони всі хороші, коли дома сидять». Батько каже: «Однак я не платитиму штрафу». – «А не заплатите, – кажуть, – судити вас будемо».

Через тиждень там чи два викликають батька на суд. Батько приходить. «Товариші, – каже, – що ж це таке? Адже не стрибав він». – «Як, – кажуть, – не стрибав, коли тут усе: ім'я, прізвище, адреса – все точно записано». Хотіли батькові присудити п'ятнадцять діб арешту за те, що погано сина виховує і штрафу не хоче платити, та, спасибі, хтось напоумив викликати свідком того міліціонера, який затримав Івася, коли він з підніжки стрибав.

Ну, викликали, звичайно, міліціонера, показали йому Івася.

Міліціонер подивився і каже: «А я вже не пам'ятаю, який той хлопчина був, та, здається мені, цей Івась не той хлопчик, що я затримав». Потім він ще придивився до нього й каже: «Так, тепер я точно бачу, що це не той». Так оця історія нічим і закінчилась. А могли Івасевого батька на п'ятнадцять діб арештувати ні за що, ні про що. А того хлопчину, який Івасем Сидоровим назвався, так і не знайшли.

– Еге, знайдеш його, – сказав кербуд. – Певно, стріляний горобець виявився.

– Ще який стріляний! – підхопив вусатий чолов'яга. – Звичайно, хлопчак наговорить сім мішків вовни – і вся гречана: вигадає і номер будинку, і квартиру, і вулицю. Почнуть у будинкоуправління дзвонити, а там в усьому будинку і квартири такої нема або живе в ній хтось інший. Отут він і попався. А цей усе правильно сказав, тільки не про себе, а про Івася Сидорова.

– Отак, – сказала Одарка Семенівна, – кожен розіб'є тобі шибку і скаже: я, мовляв, Івась Сидоров, живу там-то і там-то. Потім іди одержуй з Івася Сидорова.

– Гм! От бачите, бабусю, яка оказія, – сказав кербуд, допитливо глянувши на Толю. – Може, він і справді Івась Сидоров, тобто… тьху!.. як, ти сказав, твоє прізвище?

– Толя Клюквін, – відповів Толя.

– От, от. Може, він і справді Толя Клюквін, а може, й хто інший. Тут, як бачите, по-всякому буває. Ідіть ви краще з ним у міліцію, там точніше розберуть.

– Навіщо у міліцію? – почав благати Толя. – Я вам кажу правду.

– «Правду, правду»! – пробурчала з досадою стара. – Сподівайся від вас правди!

Вона схопила Толю за руку трохи вище ліктя і потягла на вулицю. Толя дріботів поруч з нею, злякано оглядаючись довкола. Йому здавалося, що перехожі з цікавістю дивилися на нього і здогадувалися, що його ведуть у міліцію, напевно, думали, що він злодій.

Толя ще жодного разу не потрапляв до міліції, і йому дуже не хотілось іти туди. Він рвонувся щосили, але стара ще міцніше вчепилася своїми цупкими пальцями в його руку.

– За що ви його? – запитала жінка, що йшла назустріч.

– Шибку в будинку висадив.

– Куди ж ви його тепер?

– А в міліцію. Куди ж іще?

– Пустіть мене! – просив Толя, намагаючись вирватись. Але стара тримала його, як лещатами.

– А ти не пручайся, – твердила вона. – Від мене однаково не втечеш.

– Пустіть! – благав Толя. – Я сам піду. Не треба мене тримати. Я не втечу.

– Так я тобі й повірила.

Переконавшися, що йому не вирватися з рук Одарки Семенівни, Толя надумав удатись до хитрощів. Він бачив, що вона могла тримати його лише однією рукою, бо в другій у неї була сумка з продуктами.

«Колись рука в неї стомиться, і вона не зможе мене так цупко тримати», – вирішив Толя.

Він перестав вириватись і деякий час ішов спокійно, ніби скорившись своїй долі. Приспавши таким чином пильність старої, він раптово рвонувся і, опинившись на волі, дременув.

– Стій! Стій! – закричала Одарка Семенівна, кидаючись за ним навздогін. – Стій, кажуть тобі! Держіть його!

Зустрічні пішоходи зупинялися, не знаючи, треба їм ловити Толю чи не треба. Один громадянин хотів було його схопити, але Толя спритно шмигнув у нього під рукою і, звернувши з тротуару, помчав бруківкою. Тут йому не загрожували зустрічні пішоходи і він міг розвинути значно більшу швидкість. Одарка Семенівна теж побігла бруківкою, але одразу ж мало не потрапила під вантажну машину.

– Стій! – закричала вона, кинувшись назад на тротуар. – Зупинись негайно ж! Потрапиш під машину!

Але Толя не слухав її. Він вибіг на перехрестя і майнув через дорогу. Одарка Семенівна побачила трамвай, що мчав напереріз Толі, і зупинилася на розі вулиці. Усередині в неї все похололо. Їй здавалось, що Толя ось-ось потрапить під трамвай. Але вагоновожатий, побачивши Толю, стишив хід. Толя перебіг через рейки, але й з другого боку до нього вже котив автомобіль. Бігти назад було пізно. Вереснули гальма. Автомобіль штовхнув Толю в плече і тут же зупинився. Толя впав. Одарка Семенівна впустила на землю сумку й затулила обличчя руками.

Навколо Толі вмить зібралася юрба. Якийсь громадянин одразу ж підбіг до телефонної будки і почав викликати «швидку допомогу». Толя тим часом звівся на ноги.

– Боляче вдарився? – запитав його хтось. – Ти не поранений?

– Ні, – захитав головою Толя.

Шофер виліз з кабіни і підбіг до Толі:

– І звідки ти взявся посеред бруківки, шибенику? Боляче тобі?

– Ні, не боляче.

Шофер схопив його обома руками, помацав за лікті, плечі.

– Ніде не болить?

– Ніде. Я просто злякався.

– «Зляка-а-вся!» – Обличчя шофера розпливлося в усмішці. – Скажи спасибі, що я вчасно встиг загальмувати.

Тут підійшов міліціонер.

– Що з хлопчиком? – запитав він шофера.

– Щасливий випадок, товаришу міліціонере. Можна сказати, відбувся легким переляком.

– Ось як!

У цей час крізь юрбу продерлась Одарка Семенівна. Руки в неї трусилися від страху, губи тремтіли. Побачивши, що Толя, ніби нічого й не сталося, стоїть коло автомобіля, вона кинулася до нього і заголосила:

– Живий, дивись-но! Мій ти голу-у-бчику!

Толя побачив стару і метнувся від неї вбік. Проте навколо щільною стіною стояли люди, і йому нікуди було бігти.

– Та що ти, голубчику! – замахала руками стара. – Та хіба ж я тебе зачеплю? Товаришу міліціонере, це я, слово честі, я в усьому винна. Це він од мене, окаянної, з переляку під машину кинувся. І все через шибку оцю, будь вона тричі проклята!

– Це правильно, – сказав хтось у юрбі. – Я особисто бачив, як ця старушенція гналася за ним, мов розлючена фурія.

– Ну що ж, ми так і запишемо, – сказав міліціонер і почав писати протокол.

– Пиши, соколику, пиши! А ти, голубчику, не бійся, – звернулася стара до Толі. – Я на тебе за шибку не гніваюся, щоб вона згоріла, щоб я вік її не бачила! Ти, голубчику, приходь до нас, грайся з дітками цим своїм м'ячиком. А шибки ці, бий їх хоч кожного дня, – хіба я що скажу!

Тут поблизу зупинилася машина «швидкої допомоги», і з неї вийшла жінка в білому халаті.

– Де потерпілий? – запитала вона, підійшовши до юрби. – Кого тут машиною збило?

– Та от хлопчика, – відповів їй хтось.