Текст книги "Щоденник Миколки Синицина"

Автор книги: Николай Носов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

– Неодмінно привезіть, – сказала Оленка.

Ми попрощались і вийшли на вулицю. Дружок сидів на руках у Мишка, крутив на всі боки головою, і очі в нього були такі, ніби він з усього дивувався. Напевне, Оленка весь час тримала його вдома і нічого йому не показувала.

Коли ми підійшли до будинку, у нас на ґанку сиділи дві тітки й дядько. Вони, виявляється, нас чекали.

– Ви, напевне, по чемодан прийшли? – запитали ми їх.

– Так, – сказали вони. – Це ви ті хлопці, котрі чемодан знайшли?

– Так, це ми, – кажемо ми. – Тільки ніякого чемодана тепер у нас нема. Вже знайшовся господар, і ми віддали.

– То ви б познімали свої записки, а то тільки людей бентежите. Доводиться через вас даремне час гаяти!

Вони побуркотіли і розійшлись. А ми з Мишком того ж дня обійшли всі місця, де наклеїли записки, і обідрали їх.

ТЕЛЕФОН

Якось ми з Мишком були в іграшковій крамниці й побачили чудову іграшку – телефон. У великій дерев'яній коробці лежали два телефонні апарати, дві трубки, в які говорити й слухати, і ціла котушка дроту. Продавець пояснила нам, що коли один телефон поставити в одній квартирі, а другий – у сусідів і з'єднати обидва апарати дротом, то можна перемовлятися.

– От би нам купити! Ми якраз сусіди, – сказав Мишко. – Добряча штука! Це не якась проста іграшка, котру поламаєш і викинеш. Це корисна річ!

– Так, – кажу я, – дуже корисна штука! Захотів поговорити, взяв трубку – поговорив, і ходити нікуди не треба.

– Зручність! – захоплювався Мишко. – Сидиш дома і розмовляєш. Чудово!

Ми з Мишком надумалися складати гроші, щоб купити телефон. Два тижні підряд ми не їли морозива, не ходили в кіно – все гроші відкладали. Нарешті наскладали скільки було потрібно й купили телефон.

Примчали з крамниці додому з коробкою. Один телефон у мене поставили, другий – у Мишка і від мого телефону протягли дріт через кватирку вниз, прямо до Мишкового телефону.

– Ну, – каже Мишко, – спробуємо розмовляти. Біжи нагору і слухай.

Я помчав до себе, взяв трубку і слухаю, а трубка вже кричить Мишковим голосом:

– Алло! Алло!

Я теж як закричу:

– Алло!

– Чути що-небудь? – кричить Мишко.

– Чути. А тобі чути?

– Чути. От здорово! Тобі добре чути?

– Добре. А тобі?

– І мені добре! Ха-ха-ха! Чути, як я сміюся?

– Чути. Ха-ха-ха! А тобі чути?

– Чути. Слухай, зараз я до тебе прийду.

Мишко прибіг до мене, і ми стали обніматися з радості:

– Добре, що купили телефон! Правда? – каже Мишко.

– Звичайно, – кажу, – добре.

– Слухай, зараз я піду назад і подзвоню тобі.

Він побіг і подзвонив знову.

Я взяв трубку:

– Алло!

– Алло!

– Чути?

– Чути.

– Добре?

– Добре.

– І в мене добре. Давай розмовляти.

– Давай, – кажу. – А про що розмовляти?

– Ну, про що… Про що-небудь… Добре, що ми купили телефон, правда?

– Правда.

– От якби не купили, було б погано. Правда?

– Правда.

– Ну?

– Що «ну»?

– Чому ж ти не розмовляєш?

– А ти чому не розмовляєш?

– Та я не знаю, про що розмовляти, – каже Мишко. – Це завжди так буває: коли треба розмовляти, то не знаєш, про що розмовляти, а коли не треба розмовляти, то розмовляєш і розмовляєш…

Я кажу:

– Давай ось що: подумаємо, а коли придумаємо, тоді подзвонимо.

– Гаразд.

Я повісив трубку і став думати. Раптом дзвінок. Я взяв трубку.

– Ну, придумав? – питає Мишко.

– Ні ще, не придумав.

– Я теж іще не придумав.

– Навіщо ж ти дзвониш, коли не придумав?

– А я думав, що ти придумав.

– Я сам тоді подзвонив би.

– А я думав, що ти не здогадаєшся.

– Що ж я, по-твоєму, віслюк?

– Ні, який же ти віслюк! Ти зовсім не віслюк! Хіба я кажу, що ти віслюк?

– А що ти кажеш?

– Нічого. Кажу, що ти не віслюк.

– Ну гаразд, годі тобі про віслюка торочити! Нумо краще уроки вчити.

– Нумо.

Я повісив трубку й сів за уроки. Раптом Мишко знову дзвонить:

– Слухай, зараз я співатиму й на роялі гратиму по телефону.

– Ну, співай, – кажу.

Почулося якесь сичання, потім забренькала музика, і раптом Мишко заспівав не своїм голосом:

Куди, куди ви відлетіли,

Весни моєї красні дні-і-і? ^[5] _{5
  Переклад М. Рильського.}


[Закрыть]

«Що це? – думаю. – Де він так співати навчився?» Раптом Мишко сам з'являється. Рот аж до вух.

– Ти думав, що я співаю? Це патефон по телефону співає! Дай-но я послухаю.

Я дав йому трубку. Він слухав, слухав, потім як шпурне трубку – і бігцем униз. Я взяв трубку, а там «Пш-ш-ш! Др-р-р! Др-р-р!» Напевно, платівка закінчилась. Я знову сів за уроки. Знову дзвінок. Я взяв трубку.

– Алло!

А з трубки:

– Гав! Гав! Гав!

– Ти чого, – кажу, – по-собачому гавкаєш?

– Це не я. Це з тобою Дружок розмовляє. Чуєш, як він кусає трубку зубами?

– Чую.

– Це я йому в писок тицяю трубкою, а він її зубами гризе.

– Ти б краще не псував трубки.

– Нічого, вона залізна… Ой! Іди геть! Я тобі покажу, як кусатися! Ось тобі! (Гав! Гав! Гав!) Кусається, розумієш?

– Розумію, – кажу.

Знову сів за уроки. Через хвилину дзвінок. Я взяв трубку, а там щось дзижчить: «Дзз-з-и!»

– Алло, – кричу я.

«Дзз-з-и! Ззи-и!»

– Чим ти там дзижчиш?

– Мухою.

– Якою мухою?

– Ну, просто мухою. Я її держу перед трубкою, а вона крильцями махає і дзижчить.

Цілий вечір ми з Мишком дзвонили один одному і вигадували різні штуки: співали, кричали, гарчали, мукали, навіть пошепки розмовляли – все було чути. Уроки я закінчив пізно й думаю:

«Подзвоню ще раз Мишкові, перед тим як лягти спати».

Подзвонив, а він не відповідає.

«Що ж це? – думаю. – Невже телефон зіпсувався?» Подзвонив ще раз – знову нема відповіді. Думаю: «Треба піти довідатися, в чому справа».

Прибігаю до нього… Лелечко! Він телефон поклав на стіл і ламає. Батарею з апарата витяг, дзвоника розібрав й вже трубку розгвинчує.

– Стій! – кажу. – Ти навіщо телефон ламаєш?

– Та я не ламаю. Я тільки хочу подивитись, як його збудовано. Розберу, а потім складу назад.

– Та хіба ти складеш? Це тямити треба.

– Ну я й тямлю. Що тут ще не тямити!

Він розгвинтив трубку, вийняв з неї якісь залізячки і почав відколупувати круглу платівку, яка всередині була. Платівка випала, і з трубки посипався чорний порошок. Мишко злякався і почав збирати порошок назад у трубку.

– Ну, от бачиш, – кажу, – що ти накоїв!

– Нічого, – каже, – я зараз складу все, як було.

І став складати. Морочився, морочився… Гвинтики маленькі, загвинчувати важко. Нарешті склав трубку, тільки залізячка в нього одна залишилась і два гвинтики зайвих.

– А це звідки – залізячка? – питаю.

– Ох я роззява! – каже Мишко. – Забув! Її треба було там усередині прикрутити. Доведеться знову розбирати трубку.

– Ну, – кажу, – я піду додому, а ти, тільки-но буде готове, подзвони мені.

Пішов я додому й чекаю. Чекав, чекав, так нічого не дочекався і спати ліг. Ранком телефон як задзеленчить! Я зіскочив неодягнений, ухопив трубку і кричу:

– Слухаю!

А з трубки у відповідь:

– Ти чого рохкаєш?

– Як це – рохкаю? Я не рохкаю, – кажу я.

– Кинь рохкати! Говори по-людському! – кричить Мишко.

– Я й говорю по-людському. Навіщо мені рохкати?

– Ну, годі тобі пустувати! Однак я не повірю, що ти порося до кімнати притяг.

– Та кажуть же тобі, що ніякого поросяти нема! – розсердився я.

Мишко замовк. Через хвилину приходить до мене:

– Ти чого рохкав по телефону?

– Я не рохкав.

– Я ж чув.

– Та навіщо ж мені рохкати?

– Не знаю, – каже. – Тільки у мене в трубці все «рох-рох» та «рох-рох». Ось піди, коли не віриш, послухай.

Я пішов до нього, подзвонив по телефону.

– Алло!

Спочатку нічого не було чути, а потім потихеньку так:

«Рох! Рох! Рох!»

Я кажу:

– Рохкає.

А у відповідь знову:

«Рох! Рох! Рох!»

– Рохкає! – кричу я.

А з трубки невгаває: «Рох! Рох! Рох! Рох!»

Тут я зрозумів, у чому справа, і побіг до Мишка.

– Це ти, – кажу, – телефон зіпсував!

– Чому?

– Ти розбирав його, от і зіпсував у себе в трубці щось.

– Мабуть, я щось неправильно склав, – каже Мишко. – Треба поправити.

– Як же тепер поправиш?

– А я подивлюся, як твій телефон зроблено, і свій зроблю точнісінько так.

– Не дам я свого телефону розбирати!

– Та ти не бійся! Я обережно. Треба ж полагодити!

І почав лагодити. Копирсався, копирсався – і полагодив так, що зовсім нічого не чути. Навіть рохкати перестало.

– Ну, що тепер робити? – запитую я.

– Знаєш, – каже Мишко, – ходімо до крамниці, де купили, може, там полагодять.

Пішли ми до іграшкової крамниці, але там телефонів не лагодили і навіть не знали, де лагодять. Цілий день ми ходили засмучені. Раптом Мишко придумав:

– Диваки ми! Ми ж можемо по телеграфу перемовлятися!

– Як – по телеграфу?

– Дуже просто: крапка, тире. Адже дзвоник діє! Короткий дзвінок – крапка, а довгий – тире. Вивчимо азбуку Морзе і будемо перемовлятися!

Дістали ми азбуку Морзе і ну вчити: «А» – крапка, тире; «Б» – тире, три крапки; «В» – крапка, два тире… Вивчили всю азбуку і стали перемовлятися. Спочатку у нас виходило повільно, а потім ми навчилися, як справжні телеграфісти: «тринь-тринь-тринь!» – і все зрозуміло. Це навіть цікавіше, ніж простий телефон. Тільки це тривало недовго. Якось дзвоню Мишкові вранці, а він не відповідає. «Ну, – думаю, – спить ще». Подзвонив пізніше – знову не відповідає. Пішов до нього і стукаю в двері. Мишко відчинив і каже:

– Ти чого в двері тарабаниш? Не бачиш, чи що?

І показує на дверях ґудзика.

– Що це? – питаю.

– Ґудзик.

– Який?

– Електричний. У нас тепер електричний дзвоник є, так що можеш дзвонити.

– Де ти взяв?

– Сам зробив.

– З чого?

– З телефону.

– Як з телефону?

– Дуже просто. Дзвоника з телефону видер, ґудзика – теж. І батарею з телефону вийняв. Була іграшка – стала річ!

– Яке ж ти мав право телефона розбирати? – кажу я.

– Яке право! Я свого телефона розібрав. Твого ж не чіпав.

– Але ж наш телефон спільний! Коли б я знав, що ти поламаєш, то й не купував би з тобою! Навіщо мені телефон, коли розмовляти ні з ким!

– А навіщо нам розмовляти? Адже недалеко живемо, можна й так прийти поговорити.

– Я з тобою і розмовляти після цього не хочу!

Розгнівався я на нього і три дні з ним не розмовляв. З нудьги і я свого телефона розібрав і зробив з нього електричний дзвоник. Тільки не так, як у Мишка. Я все акуратно обладнав. Батарею поставив коло дверей на поличці, від неї по стіні дрота протягнув до електричного дзвоника й ґудзика. А ґудзик до дверей гарненько гвинтиками пригвинтив, щоб він не теліпався на одному цвяхові, як у Мишка. Навіть тато й мама похвалили мене за те, що я зробив таку корисну річ у домівці.

Я пішов до Мишка, щоб розповісти йому, що в мене тепер також електричний дзвоник є.

Підходжу до дверей, дзвоню… Натискував ґудзика, натискував – ніхто не відчиняє. «Може, дзвоник зіпсувався?» – думаю. Почав у двері стукати. Мишко відчинив. Я запитую:

– Що ж дзвоник, не діє?

– Не діє.

– Чому?

– Та я батарею розібрав.

– Навіщо?

– Ну, я хотів подивитися, з чого батарею зроблено.

– Як же, – кажу, – ти тепер будеш – без телефону і без дзвоника?

– Нічого, – зітхнув він, – якось буду!

Пішов я додому, а сам думаю: «Чому Мишко такий незугарний? Навіщо він усе ламає?!» Мені навіть шкода його стало.

Увечері ліг я спати і довго не міг заснути, все пригадував: як у нас був телефон і як з нього вийшов електричний дзвоник. Потім я почав думати про електрику, як вона утворюється в батареї і з чого. Всі давно вже спали, а я все думав про це і ніяк не міг заснути. Тоді я підвівся, засвітив лампу, зняв з полиці батарею і розламав її. В батареї виявилась якась рідина, а в ній мокла чорна паличка, загорнута в ганчірочку. Я зрозумів, що електрика утворювалася з цієї рідини. Потім ліг у постіль і швидко заснув.

БЕНГАЛЬСЬКІ ВОГНІ

Скільки клопоту у нас із Мишком було перед Новим роком! Ми вже давно готувалися до свята: клеїли паперові ланцюжки на ялинку, вирізували прапорці, лаштували різні ялинкові прикраси. Все було б добре, але тут Мишко дістав десь книгу «Цікава хімія» і вичитав у ній, як зробити самому бенгальські вогні.

З цього й розпочався гармидер! Цілісінькими днями Мишко товк у ступі сірку та цукор, стругав алюмінієві ошурки й підпалював суміш на пробу. По всьому будинкові йшов дим і смерділо задушливими газами. Сусіди сердились, а ніяких бенгальських вогнів не виходило.

Та Мишко не журився. Він навіть покликав до себе на ялинку багатьох хлопців із нашого класу й хвастався, що в нього будуть бенгальські вогні.

– Вони знаєте які! – казав Мишко. – Вони виблискують, як срібло, і розсипаються на всі боки вогненними бризками.

Я кажу Мишкові:

– Що ж ти наробив? Покликав хлопців, а ніяких бенгальських вогнів не буде.

– Чому не буде? Буде! Ще багато часу. Все встигну зробити.

Напередодні Нового року він приходить до мене й каже:

– Слухай, час нам по ялинки їхати, а. то залишимося ми на свята без ялинок.

– Сьогодні вже пізно, – відповів я. – Завтра поїдемо.

– Так завтра ж ялинку прикрашати треба.

– Нічого, – кажу я. – Прикрашати треба ввечері, а ми поїдемо вдень, відразу ж після школи.

Ми з Мишко уже давно домовились поїхати по ялинки в Горєлкіно, де ми жили в тітки Наталки на дачі. Тітчин Наталчин чоловік працював лісником і ще влітку сказав, щоб ми приїжджали до нього в ліс по ялинки. Я навіть заздалегідь ублагав маму, щоб вона дозволила мені поїхати в ліс.

Наступного дня я приходжу до Мишка по обіді, а він сидить і товче бенгальські вогні в ступі.

– Що ж ти, – кажу, – не міг раніше зробити? Їхати час, а ти вовтузишся!

– Та я робив і раніше, тільки, мабуть, мало сірки клав. Вони сичать, димлять, а горіти не горять.

– Ну й кинь, однаково нічого не вийде.

– Ні, тепер, мабуть, вийде. Треба тільки більше сірки класти. Дай-но мені алюмінієву каструлю, он на підвіконні.

– Де ж каструля? Тут тільки сковорідка, – кажу я.

– Сковорідка?.. Ех, ти! Та це ж і є колишня каструля. Давай її сюди.

Я передав йому сковорідку, і він заходився шкребти її по краях терпугом.

– То в тебе, значить, каструля на сковорідку перетворилася? – запитую я.

– Атож, – каже Мишко. – Я її пиляв терпугом, пиляв, от вона і зробилася сковорідкою. Та нічого, сковорідка теж у господарстві потрібна.

– Що ж тобі мама сказала?

– Нічого не сказала. Вона ще не бачила.

– А коли побачить?

– Що ж… Побачить то й побачить. Я, коли виросту, нову каструлю їй куплю.

– Це довго ждати, поки ти виростеш!

– Нічого.

Мишко нашкріб ошурок, висипав порошок із ступки, налив клею, розмішав усе це, так що вийшло тісто, схоже на замазку. З цієї замазки він наробив довгих ковбасок, накрутив їх на дротинки і розіклав на фанерці сушитися.

– Ну ось, – каже, – висохнуть, – і будуть готові, тільки треба від Дружка сховати.

– Навіщо від нього ховати?

– Зжере.

– Як – зжере? Хіба собаки бенгальські вогні їдять?

– Не знаю. Інші, може, й не їдять, а Дружок їсть. Одного разу я залишив їх сохнути, входжу – а він їх гризе. Напевно, думав, що то цукерки.

– Ну, сховай їх у піч. Там тепло, і Дружок не дістане.

– У піч теж не можна. Якось я сховав їх у піч, а мама прийшла і запалила – вони й згоріли. Я їх краще на шафу покладу, – каже Мишко.

Мишко виліз на стілець і поклав фанерку на шафу.

– Адже ти знаєш, який Дружок, – каже Мишко. – Він завжди мої речі хапає! Пам'ятаєш, він затягнув мого лівого черевика, так що ми його ніде не могли знайти. Довелося мені тоді три дні ходити у валянках, поки інші черевики купили. Надворі теплінь, а я ходжу у валянках, наче обморожений! А потім уже, коли купили інші черевики, ми цього черевика, котрий один лишився, викинули, бо кому він потрібен – один черевик! А коли його викинули, відшукався той черевик, котрий загубився. Виявилось – його Дружок затягнув на кухню під піч. Ну, ми й цього черевика викинули, бо коли б першого не викинули, то й другого б не викинули, а коли вже першого викинули, то й другого викинули. Так обидва й викинули.

Я кажу:

– Годі тобі базікати! Одягайся швидше, їхати треба.

Мишко вдягнувся, ми взяли сокиру й помчали. на вокзал. А тут поїзд якраз пішов, і довелося нам дожидати іншого. Ну, нічого, діждались, поїхали. їхали, їхали, нарешті приїхали. Злізли в Горєлкіному і пішли прямо до лісничого. Він дав нам квитанцію на дві ялинки, показав ділянку, де дозволялося рубати, і ми пішли до лісу. Довкола багато ялинок, тільки Мишкові вони всі не подобалися.

– Я така людина, – хвалився він, – що коли вже поїхав до лісу, то зрубаю найкращу ялинку, а то і їздити не варт.

Залізли ми в самісіньку гущавину.

– Треба рубати хутчій, – кажу я. – Скоро й смеркати почне.

– Що ж рубати, коли нічого рубати!

– Ось, – кажу, – гарна ялинка.

Мишко оглянув ялинку з усіх боків і каже:

– Вона, звичайно, гарна, тільки не зовсім. Правду кажучи, зовсім негарна: куца.

– Як це – куца?

– Верхівка в неї коротка. Мені такої ялинки і задарма не треба!

Знайшли ми іншу ялинку.

– А оця кульгава, – каже Мишко.

– Як – кульгава?

– Так, кульгава. Бачиш, у неї нога внизу закривляється.

– Яка нога?

– Ну, стовбур.

– Стовбур! Так би й казав!

Знайшли ми ще одну ялинку.

– Лиса, – каже Мишко.

– Сам ти лисий! Як це ялинка може бути лисою?

– Звичайно, лиса! Бачиш, яка вона ріденька, уся просвічується. Один стовбур видно. Просто не ялинка, а палиця!

І так весь час: то лиса, то кульгава, то ще якась!

– Ну, – кажу, – тебе слухати – до ночі ялинки не зрубаєш! Знайшов собі путню ялиночку, зрубав і віддав сокиру Мишкові: – Рубай хутчій, нам додому їхати час.

А він неначе весь ліс узявся обшукати. Що я вже і просив його і сварив – нічого не допомагало. Нарешті він знайшов ялинку на свій смак, зрубав, і ми пішли назад на станцію. Йшли, йшли, а ліс усе не кінчається.

– Може, ми не в той бік ідемо? – каже Мишко.

Пішли ми в інший бік. йшли, йшли – усе ліс та й ліс! Тут і смеркати почало. Ми звертаємо то в один бік, то в інший. Зовсім заплуталися.

– От бачиш, – кажу, – що ти накоїв!

– Що ж я накоїв? Я ж не винен, що так швидко вечір настав.

– А скільки ти ялинку вибирав? А дома скільки вовтузився? Ось доведеться через тебе в лісі ночувати!

– Що ти! – злякався Мишко. – Адже сьогодні хлопці прийдуть. Треба дорогу шукати.

Скоро зовсім стемніло. На небі засяяв місяць. Довкола, мов велетні, стояли чорні стовбури дерев. За кожним деревом нам увижалися вовки. Ми зупинились і боялися йти вперед.

– Нумо кричати! – каже Мишко.

Тут ми як закричимо разом:

– Агов!

«Агов!» – відповіла луна.

– Агов! Агов! – закричали ми знову щосили.

«Агов! Аг-гов!» – повторила луна.

– Може, нам краще не кричати? – каже Мишко.

– Чому?

– Ще вовки почують і прибіжать.

– Тут, мабуть, ніяких вовків нема.

– А що як є! Краще ходімо швидше.

Я кажу:

– Ходімо прямо, а то ми ніяк на дорогу не виберемося.

Пішли ми знову. Мишко все оглядався і питав:

– А що робити, коли нападають вовки, а рушниці нема?

– Жбурляти в них палаючі головешки, – кажу я.

– А де їх брати, ці головешки?

– Розкласти вогнище – ось тобі й головешки.

– А в тебе є сірники?

– Нема.

– А вони на дерево можуть вилізти?

– Хто?

– Та вовки.

– Вовки? Ні, не можуть.

– Тоді, якщо на нас нападуть вовки, ми заліземо на дерево і сидітимемо до ранку.

– Що ти! Хіба висидиш на дереві до ранку?

– Чому не висидиш?

– Змерзнеш і впадеш.

– Чому змерзнеш? Адже нам не холодно.

– Нам не холодно, бо ми рухаємося, а спробуй посидь на дереві без руху – відразу змерзнеш.

– А навіщо сидіти без руху? – каже Мишко. – Можна сидіти й йогами дриґати.

– Втомишся – цілу ніч на дереві ногами дриґати!

Ми продиралися крізь густі чагарники, спотикалися через пні, провалювалися по коліна в снігу. Йти ставало важче й важче. Ми дуже втомилися.

– Киньмо ялинки! – кажу я.

– Шкода, – каже Мишко. – До мене хлопці сьогодні прийдуть. Як же я без ялинки буду?

– Тут коли б нам самим, – кажу, – вибратися! Чого ще про ялинки думати!

– Стривай, – каже Мишко. – Треба одному попереду йти і протоптувати дорогу, тоді другому легше буде. Мінятимемося по черзі.

Ми зупинилися, перепочили. Тоді Мишко пішов попереду, а я за ним услід. Йшли, йшли… Я зупинився, щоб перекласти ялинку на інше плече. Хотів іти далі, дивлюся – нема Мишка! Щез, ніби провалився крізь землю зі своєю ялинкою.

Я кричу:

– Мишко!

А він не відповідає.

– Мишко! Гей! Куди ж ти подівся?

Нема відповіді.

Я пішов обережно вперед, дивлюсь – а там урвище! Я мало не впав в_урвище. Бачу – внизу ворушиться щось темне.

– Гей! Це ти, Мишко?

– Я! Я, здається, з гори скотився!

– Чому ж ти не відповідаєш? Я тут гукаю, гукаю…

– Відповіси тут, коли я ногу забив!

Я спустився до нього, а там дорога. Мишко сидить посеред дороги й коліно руками тре.

– Що з тобою?

– Коліно забив. Нога, розумієш, підвернулась.

– Боляче?

– Боляче! Я посиджу.

– Ну, посидьмо, – кажу я.

Посідали ми з ним на снігу. Сиділи, сиділи, поки нас холод пройняв. Я кажу:

– Тут і замерзнути можна! Може, ходімо по дорозі? Вона нас куди-небудь виведе: або на станцію, або до лісничого, або в село яке-небудь. Не замерзати ж у лісі!

Мишко хотів устати, але тут же заохав і знову сів.

– Не можу, – каже.

– Що ж тепер робити? Давай я понесу тебе на плечах, – кажу я.

– Та хіба ти донесеш?

– Спробую.

Мишко підвівся й поліз мені на спину. Кректав, кректав, насилу виліз. Важкий! Я зігнувся в три погибелі.

– Ну, неси! – каже Мишко.

Тільки пройшов я кілька кроків, підковзнувся – і бебех у сніг.

– Ой! – зарепетував Мишко. – У мене нога болить, а ти мене в сніг кидаєш!

– Я ж не навмисне!

– Не брався б, якщо не можеш!

– Лихо мені з тобою! – кажу я. – То ти з бенгальськими вогнями морочишся, то ялинку аж поки засутеніло, вибирав, а тепер ось забився… Пропадеш тут з тобою!

– Можеш не пропадати!..

– Як же не пропадати?

– Іди сам. Це все я винен. Я вмовив тебе по ялинки їхати.

– Отже, я тебе покинути повинен?

– То й що ж? Я й сам дійду. Посиджу, нога перестане – я й піду.

– Та ну тебе! Нікуди я без тебе не піду. Разом приїхали, разом і повернутися повинні. Треба придумати що-небудь.

– Що ж ти придумаєш?

– Може, санки зробити? Сокира в нас є.

– Як же ти із сокири санки зробиш?

– Та не із сокири, голово! Зрубати дерево, а з дерева – санки.

– Таж цвяхів нема.

– Треба подумати, – кажу я.

І став думати. А Мишко все на снігу сидить. Я підтягнув до нього ялинку й кажу:

– Ти краще на ялинку сядь, а то простудишся. Він сів на ялинку. Тут мені ось що спало на думку.

– Мишко, – кажу я, – а що, коли тебе повезти на ялинці?

– Як – на ялинці?

– А отак: ти сиди, а я за стовбур тягтиму. Ану, тримайсь!

Я схопив ялинку за стовбур і поволік. От як ловко придумав! Сніг на дорозі твердий, укочений, ялинка по ньому легко йде, а Мишко на ній – мов на санках!

– Чудово! – кажу я. – Ану, держи сокиру.

Віддав йому сокиру. Мишко вмостився зручніше, і я повіз його по дорозі. Скоро ми вибралися на узлісся й відразу побачили вогники.

– Мишко! – кажу. – Станція!

Здалеку вже було чути гук поїзда.

– Швидше! – каже Мишко. – Запізнимося на поїзда.

Я побіг щодуху. Мишко кричить:

– Наддай ходи! Запізнимося!

Поїзд уже під'їжджав до станції. Тут і ми наспіли. Підбігаємо до вагона. Я підсадив Мишка. Поїзд рушив, я скочив на підніжку і ялинку за собою втяг. Пасажири у вагоні картали нас за те, що ялинка колюча.

Хтось запитав:

– Де ви взяли таку обідрану ялинку?

Ми почали розповідати, що з нами в лісі скоїлося. Тоді всі стали жаліти нас. Одна тітонька посадила Мишка на лавку, зняла з нього валянок і оглянула ногу.

– Нічого страшного нема, – сказала вона. – Просто забив.

– А я думав, що ногу зламав, так вона в мене боліла, – каже Мишко.

Хтось сказав:

– Нічого, до весілля заживе!

Усі засміялися. Одна тітонька дала нам по пирогу, а інша – цукерок. Ми зраділи, бо дуже зголодніли.

– Що ж ми тепер будемо робити? – кажу я. – У нас на двох одна ялинка.

– Віддай її на сьогодні мені, – каже Мишко, – і на тому кінець.

– Як це кінець? Я її тягнув через увесь ліс та ще тебе на ній віз, а тепер сам без ялинки залишусь?

– Так ти мені її тільки на сьогодні дай, а завтра я тобі поверну назад.

– Гарненька, – кажу, – штука! В усіх хлопців свято, а в мене навіть ялинки не буде!

– Ну ти зрозумій, – каже Мишко, – до мене сьогодні хлопці прийдуть! Що ж я без ялинки робитиму?

– Ну, покажеш їм свої бенгальські вогні. Що, хлопці ялинки не бачили?

– Таж бенгальські вогні, мабуть, не горітимуть. Я їх уже двадцять разів робив – нічого не виходить. Тільки дим, та й годі!

– А може, вийде?

– Ні, я й не згадуватиму про це. Може, хлопці вже забули.

– Е, ні, не забули! Не треба було завчасу хвалитися.

– Якби в мене ялинка була, – каже Мишко, – я про бенгальські вогні що-небудь вигадав би і якось викрутився б, а тепер просто не знаю, що діяти.

– Ні, – кажу, – не можу я тобі ялинку віддати. В мене ще жодного року так не було, щоб ялинки не було.

– Ну будь другом, виручи! Ти мене вже не раз виручав!

– Що ж, я тебе завжди виручати повинен?

– Ну, востаннє! Я тобі що хочеш за це дам. Візьми мої лижі, ковзани, чарівний ліхтар, альбом з марками. Ти ж сам знаєш, що в мене є. Вибирай що завгодно.

– Гаразд, – сказав я. – Коли так, віддай мені свого Дружка.

Мишко задумався. Він одвернувся й довго мовчав. Тоді подивився на мене – очі у нього були сумні – і сказав:

– Ні, Дружка я не можу віддати.

– Ну от! Казав «що завгодно», а тепер…

– Я забув про Дружка… Я, коли говорив, думав про предмети. А Дружок не предмет, він живий.

– То й що ж? Простий собака! Якби він хоч породистий був.

– Він же не винен, що він не породистий! Однак він любить мене. Коли мене вдома немає, він думає про мене, а коли я приходжу, радіє і махає хвостом… Ні, хай буде що буде! Хай хлопці сміються з мене, а з Дружком я не розлучуся, навіть коли б ти мені дав цілу гору золота!

– Ну гаразд, – кажу я, – бери тоді ялинку задарма.

– Навіщо задарма? Коли вже я обіцяв будь-що, то й бери будь-що. Хочеш, я тобі дам чарівний ліхтар з усіма малюнками? Ти ж дуже хотів, щоб у тебе був чарівний ліхтар.

– Ні, не треба мені чарівного ліхтаря. Бери так.

– Ти ж стільки трудився заради ялинки – навіщо віддавати задарма?

– Ну й нехай! Мені нічого не треба.

– Ну й мені задарма не треба, – каже Мишко.

– То це ж не зовсім задарма, – кажу я. – Просто так, заради дружби. Адже дружба дорожча за чарівний ліхтар! Хай це буде наша спільна ялинка.

Поки ми розмовляли, поїзд підійшов до станції. Ми й не помітили, як доїхали. У Мишка нога зовсім перестала боліти. Він тільки трохи накульгував, коли ми зійшли з поїзда.

Я спочатку забіг додому, щоб мама не турбувалась, а тоді помчав до Мишка – прикрашати нашу спільну ялинку.

Ялинка вже стояла посеред кімнати, і Мишко заклеював обідрані місця зеленим папером. Ми ще не закінчили прикрашати ялинку, як почали збиратися хлопці.

– Що ж ти, покликав на ялинку, а сам навіть не прикрасив її! – образились вони.

Ми стали розповідати про наші пригоди, а Мишко навіть прибрехав, ніби на нас напали у лісі вовки і ми від них сховалися на дерево. Хлопці не повірили і сміялися з нас. Мишко спочатку переконував їх, а тоді махнув рукою і сам сміявся. Мишкові мама й тато пішли зустрічати Новий рік до сусідів, а для нас мама приготувала великий круглий пиріг з варенням та інші різні смачні речі, щоб ми теж могли добре зустріти Новий рік.

Ми залишилися самі в кімнаті. Хлопці нікого не соромились і мало не на головах ходили. Ніколи я не чув такого галасу! А Мишко галасував найбільше за всіх. Ну, я-то розумів, чому він так розійшовся. Він старався, щоб хто-небудь із хлопців не згадав про бенгальські вогні, й вигадував щораз нові фокуси.

Потім ми запалили на ялинці різноколірні електричні лампочки, і тут раптом годинник почав відбивати дванадцяту годину.

– Ура! – вигукнув Мишко. – З Новим роком!

– Ура! – підхопили хлопці. – З Новим роком! Ур-а-а!

Мишко вже вважав, що все закінчилося благополучно, і загорлав:

– А тепер сідайте за стіл, хлопці, буде чай з пирогом!

– А бенгальські вогні де? – закричав хтось.

– Бенгальські вогні? – розгубився Мишко. – Вони ще не готові.

– Що ж ти, покликав на ялинку, казав, бенгальські вогні будуть… Це обман!

– Слово честі, хлопці, ніякого обману нема! Бенгальські вогні є, тільки вони ще сирі…

– Ану, покажи. Може, вони вже висохли. А може, ніяких бенгальських вогнів нема?

Мишко неохоче поліз на шафу й мало не впав звідти разом з ковбасками. Вони вже висохли й перетворились у тверді палички.

– Ну от! – загаласували хлопці. – Зовсім сухі! Що ти обдурюєш!

– Це тільки так здається, – виправдовувався Мишко. – Їм ще довго сохнути треба. Вони не горітимуть.

– А ось ми зараз подивимося! – загаласували хлопці.

Вони розхапали усі палички, загнули дротинки гачечками і розвішали їх на ялинці.

– Стривайте, хлопці, – волав Мишко, – треба спершу перевірити!

Але його ніхто не слухав.

Хлопці взяли сірники й підпалили всі бенгальські вогні відразу.

Тут почулося сичання, немов уся кімната наповнилася гадюками. Хлопці шарахнулися навсібіч. Раптом бенгальські вогні спалахнули, заблискотіли і розсипалися довкола вогненними бризками. Це був фейєрверк! Ні, який там фейєрверк – північне сяйво! Виверження вулкапа! Вся ялинка сяяла й сипала навколо сріблом. Ми стояли мов зачаровані й дивилися, дивилися.

Нарешті вогні догоріли, і вся кімната сповнилась якимось їдким, задушливим димом. Хлопці чхали, кашляли, терли руками очі. Ми всі юрбою кинулися в коридор, але дим з кімнати шугнув за нами. Тоді хлопці стали хапати свої пальта й шапки й розходитися.

– Хлопці, а чай з пирогом? – надривався Мишко.

Але ніхто не звертав на нього уваги. Хлопці кашляли, одягались і розходились. Мишко вчепився в мене, відняв мою шапку і закричав:

– Не йди хоч ти! Залишся хоч заради дружби! Будемо чай з пирогом пити!

Ми з Мишкам залишилися самі. Дим потроху розвіявся, але до кімнати однак не можна було ввійти. Тоді Мишко зав'язав рота мокрою хусткою, підбіг до пирога, схопив його і приніс на кухню.

Чайник уже закипів, і ми пили чай з пирогом. Пиріг був смачний, і варенням, тільки він все-таки пропах димом від бенгальських вогнів. Але це нічого. Ми з Мишком з'їли півпирога, а другу половину доїв Дружок.