Текст книги "Укус огняного змія"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 14 страниц)

– Спитай щось інше. Навіть слідчий не зміг цього вияснити.

– А не могло так статися, що вона ним заволоділа випадково, а вони запідозрили – вкрала?

– Хто – вони?

– Братчики.

– Тільки не кажи мені, – відмахнулася я, – що у нас і сьогодні існують таємні братства. Це глупство. Я в це нізащо не повірю.

– Ніхто напевне не знає…

– Ні!

– Але плітки настійливо ширяться…

– Ні!

– І Пилип Прокопович мені якось по-секрету обмовився, що він достеменно знає про існування одного такого братства в Києві…

– Ні!

– Та я не наполягаю, – здався Ростислав. – Не хочеш вірити – не вір. Я, зізнаюся, сам не надто вірю… Але вбивство твоєї кузинки, погодься, наштовхує на роздуми.

– Ні!

Бах! Згасло світло.

Помешкання провалилось у темряву. Навіть ліхтар, який освітлював дитячий майданчик за вікном, змигнув і згас. Чорнота огорнула всі сусідні будинки. Хмарне небо прилягло низько до землі. Ні зір, ні місяця. Глупа ніч, суцільна тьма – і двоє людей, пов’язаних і відштовхуваних одне від одного чорною таємницею… А звідки Ростислав знає, як саме була задушена Кароліна Сокальська? А коли то не просте його припущення, а що, як він знав про вбивство ще до того, як я взагалі про нього згадала?..

– У тебе є свічка? – мовив Ростислав, і я підскочила з несподіванки.

– У вітальні на підвіконні. Маєш запальничку?

– Маю сірники.

Отак і сказав спокійно: маю сірники…

Він квапливо підвівся з-за столу, навпомацки пройшов до дверей, торкнувся мене рукою, щоб не наштовхнутися. Очі вже почали потроху звикати до темряви, і я провела тонкий силует поглядом. Навпомацки він рухався коридором, і в тиші, яка раптом настала, бо вимкнулись одночасно всі радіо, телевізори й магнітофони над і під нами, я чітко чула його кроки.

Ростислав перетнув вітальню і завмер, мабуть, коло підвіконня. Зараз він шарудить серед підсвічників, які я там понаскладала. В половині з них уже давно спалені свічки, а нові він не знайде – та я й сама навпомацки не розшукаю в тому гармидері, в який за пару місяців перетворився мій комод. Ростислав не подавав ознак життя хвилину, другу.

Що він там робить так довго? Насправді шукає свічку? Чи ладнає міцну лавсанову нитку, на одному кінці якої так зручно зав’язати петельку, а другий кінчик просунути крізь неї – і накинути зашморг комусь на шию… Мені на шию… Укус змії…

– Ось вона!

– А-а-а! – зарепетувала я до тіні, яка насунулася до мене, яко тать у ночі. Ростислав зламав кілька сірників, перш ніж запалив свічку. Світло блимнуло, і я прозріла. У руках мій гість мав синій скляний підсвічник із новорічним малюнком: колодязь із журавлем, трохи далі дерев’яна хатина, молодий місяць угорі, – і більш нічого.

Ростислав здивовано блимав повіками.

– Як ти мене налякав! – обурилася я. – Хіба можна так підкрадатися? Тут би мене грець і хопив – і що ти б тоді робив у чужій оселі наодинці з бездиханним тілом?

– Дурниці верзеш, – відмахнувся Ростислав. Він поставив запалену свічку на стіл, і пломінь замерехтів дрібно, підхоплений ледве вловимим протягом з дверей. – До речі, – продовжив мій гість по хвилі, – доки я тут блукав у потемках, згадав іще дещо. Я, було, міфологією цікавився, ще в інституті, якісь уривки досі пам’ятаю. Наскільки пригадую, найбільшу роль змія відіграє, либонь, ув індуїстській міфології…

– Це ти про нага? – і собі пригадала я студентські роки.

– Так. Ти знаєш?

– Не дуже пам’ятаю, ану, нагадай!

Ростислав переставив підсвічник так, щоб краще бачити мене. Тепер його обличчя опинилося зовсім у затінку, тільки іноді, коли він повертав голову набік, чітко окреслювався горбоносий профіль, і в такі миті видавався він хижим, зухвалим.

– Нага – це змії, які мали одну або кілька людських голів…

– Так-так-так, – кивала я.

– Нага вважаються мудрецями й чарівниками, вони можуть змінювати власну зовнішність і оживляти мертвих. Жіноче уособлення нага – нагині – красуні, яких часто беруть собі за дружин царі та герої…

– Але ж ти не просто так це згадав, еге ж? Давай, переходь уже до ключового моменту розповіді, бо я знемагаю.

Ростислав зиркнув на мене так, що я миттєво пожалкувала про те, що згадала про знемогу. Щоки мої миттєво спаленіли – щастя, що в кухні було таке кепське освітлення. Під столом я пригрозила Ростиславові кулаком, не наважуючись виказати свої почуття відверто. Ох, буде нагода, я його теж зажену на мілину…

А він уже продовжував оповідь.

– Нага належить підземний світ – патала, де вони стережуть незліченні скарби землі…

– Незліченні скарби землі… – відлунням повторила я. – І ти натякаєш, що й моя змійка може бути охоронцем незнаного скарбу?!

– Хтозна, хтозна… – Ростислав нервово потер руки. Свічка блимнула – й одразу потому запалилося світло. Містична мла розсіялась, і мені зробилося трошки смішно й ніяково, що ми допіру серйозно розмовляли про нага – охоронців підземних скарбів. Браслет видався холодним і чужим, він наче глумився з мене: вгадай, вгадай мою таємницю!..

Чому я вирішила, що Кароліна Сокальська сама залишила браслет у гробівці в надії на те, що його коли-небудь знайдуть? Чому я така певна цього? Просто тому, що нагромадження незрозумілих, нелогічних подій зрештою мусить мати якусь внутрішню логіку, що її я просто ще не маю змоги побачити? «Красти іграшки чужі…» Чи не про цю саме іграшку, яка красується на моєму зап’ястку, мова? Але ж цю іграшку я не крала – вона сама прийшла мені до рук – тоді, коли я менше за все на це сподівалася.

Від запаху загаслої свічки, від безнастанного кружляння безладних думок у мене паморочилось у голові. Ще мить тому чіткі риси тонко вирізаного Ростиславового обличчя почали розпливатися, й мені довелося потрусити головою, щоб сфокусувати зір. Нага, охоронці підземних скарбів, покажіть мені дорогу до потайного скарбу!

– Власне, – мовив Ростислав швидко, – мені вже час додому. Завтра на роботу. Понеділок, ти не забула?.. А, так-так, – він махнув рукою, – що я кажу, ти ж у нас баглаї б’єш. Не набридло?

– Анітрішечки.

Уявити собі зараз: грудень, ранній ранок, темінь, дзвонить будильник, підйом, метро, на роботу… Я все віддаляю і віддаляю цей момент, коли мені насправді доведеться щоранку накручувати собі будильник.

Ростислав узув черевики, потоптався на порозі.

– О, я зовсім забув! – лапнув він себе за кишеню. – Я ж привіз тобі подаруночок. Кумедний.

Він подав мені рудого оксамитового пса породи сетер – точнісінько як живого, тільки втричі меншого. Ні, пес був не просто кумедний, він був гарнюня. Довгошерстий, м’який, із шоколадними очима. Чудесний хвостик, просто як справжній. Якби мені було років п’ять, я б закохалась у цього пса з першого погляду – і навіки. Та і в моїй черствій душі щось ворухнулося від одного погляду на розгубленого собацюру, який здивувався, як це він потрапив у чужинську квартиру, де пахне розтопленим воском.

– Дякую, він миленький.

– «Vissi d’arte, vissi d’amore…»– проспівав Ростислав високим повним голосом, не відомо кого імітуючи, відсалютував мені, приклавши два пальці до чола, й зник за дверима. Замок клацнув і замкнувся. Ліфт загудів і провалився у шахту. Запала сторожка тиша, та вже за мить у ній можна було розрізнити далекі звуки: телевізор грає десь нагорі, за стіною мама сварить дитину, внизу увімкнули музику…

Скинувши капці, я залізла з ногами на диван, примостивши пса поруч. На синьому тлі дивану пес мав чудовий, благородний вигляд. Такого собаку не соромно показати друзям і вивести на прогулянку у двір. Такому собаці довгошерсті панянки-кокетухи не даватимуть проходу. А в разі чого з ним можна і побесідувати, порадитися у важливих справах.

– Тобі тут подобається? – спитала я його. – Лишаєшся жити?

Пес світив пластмасовими очима.

– Не хочеш відповідати? Не хочеш?

Заваливши пса набік, сама я впала на нього головою. Який він м’якенький, який гарненький, який шовковистий! Я потерлася обличчям об м’яку іграшку. У животі собаки квакнув механізм:

– Я-люб-лю-те-бе. Ги-ги-ги-ги-ги.

Розділ тринадцятий
ТАЄМНЕ ЗІБРАННЯ

Що більше я читала про змію, котра кусає себе за хвіст, то більше у мені зростала певність: Ростислав міг бути правий. У міфологічних словниках uroboros здебільшого подавався, як символ невпинної регенерації природи, тобто позитивний в усіх розуміннях, та щойно мова заходила про християнську традицію, як зміст символу чи не кардинально змінювався. В одній книжці, яка випадком потрапила мені до рук, навіть було написано, що uroboros напряму пов’язаний із дияволом. Звісно, пара «змій – диявол» для мене не стала несподіванкою. Що здивувало мене, то це наскільки актуальним і в наш час лишається питання таємних братств.

Свого часу містичні забавки однолітків обминули мене. Імена Каліостро і графа Сен-Жермена викликали хіба розпливчастий спогад. Ім’я Ніколя Фламеля, легендарного творця філософського каменя, вперше прочитала я, хоч як соромно мені в цьому зізнаватися, зовсім не в історичній книжці. Тим дивніше було мені довідатися, що будь-яка божевільна ідея, котра може спасти мені на думку у зв’язку зі змієм-uroboros, вже кимсь висловлена й закарбована на письмі – ще у середньовічних філософських трактатах, писаних гусячими перами при світлі лойової свічки.

Змій-uroboros вискочив до мене з алхімічних реторт. Мінливий і невмирущий, головна мета якого – перетворення. Змій, котрий невтомно пожирає себе, аби знову відродитися. Зелений дракон, що стереже скарб філософів. Ртуть алхіміків, яку ті так прагли перетворити на золото. Вічний двигун і облуда вічного життя.

І тоді я влізла в одну авантюру. Ніхто не знав про це. Списавшись через інтернет із якимсь самозваним братчиком, я напросилася на таємне зібрання. Вдягнулася відповідно: довжезна темно-синя сукня без рукавів, а на плечах – яскрава хустка, котру я кілька років тому придбала в Туреччині за дикі гроші, спокусившись шалом срібла, золота і яскравих барв. Гладенько зачесане назад волосся і темний, аж чорний макіяж доповнювали мій потойбічний образ, який мені видавався найкращим для такої нагоди.

Кафе, що в ньому відбувалося зібрання, розчарувало мене. Невеликий підвал, за шинквасом – меткий молодик, який обслуговує одночасно трьох клієнтів, ще й притримуючи плечем мобільний телефон, кілька круглих столиків із зеленими мармуровими стільницями, важкі чавунні крісла з високими спинками, а на стінах – старі світлини Києва. За столиками сиділи молоді люди, спілкувалися тихо, горілки не пили, не курили. Коли я з’явилась у дверях, ніхто навіть голови не повернув. Я перетнула крихітну залу й примостилася за столиком, де було вільне місце. Замовила соку. За моїм столом тулилися хлопець і дівчина, які тільки коротко мені кивнули. По сусідству зайняті були всі чотири крісла, спиною до мене сиділа жінка в сірій шовковій хустці з вишитими золотими трикутниками.

Двері розчинились, і до кафе спустилася пара. Вони кинули оком по приміщенню, побачили два вільних місця і хотіли присісти, але хлопець за тим столиком щось грубо буркнув їм. Здалеку я не розчула слів, але пара підхопилася з таким обуренням, що коли за ними хряснули двері, луна прокотилася по кафе. Ніхто з присутніх і голови не підвів на цей інцидент.

Отже, мене вони визнали за свою…

Чекали ми щось із півгодини.

Не знаю, хто віддав команду, але бармен швидко вийшов з-за шинквасу, замкнув двері до кафе й повісив табличку «Зачинено». Одночасно з ним підвелися з місць усі присутні й стали колом під стінами зали. Руда дівчина, вдягнена в чорні джинси і чорну ж куртку, пробурмотіла коротку фразу, яка, либонь, була ритуальною, адже після неї всі присутні хором видихнули «Amen» – і рушили помалу по колу. Тричі обійшовши залу, вони знову розсілися за столиками. Тоді руда дівчина пройшла до шинквасу й увімкнула магнітофон. Я чекала загробної музики, а натомість почула палку промову невідомого оратора.

Мало запам’ятала я з тої промови. Пригадую тільки, що промовець говорив про свободу вибору, про відкидання догм і суспільних умовностей, про першість матерії над духом. Братчики слухали з зосередженими обличчями і час від часу кивали, потверджуючи правоту оратора.

«…Згадайте, коли востаннє ви доходили чогось самотужки, а не взяли свої судження готовими з книжок, газет або журналів. Цим ви заздалегідь передбачили несвободу власного мислення, позбавили себе можливості скласти власну думку. Для багатьох так зручніше – дізнатися чужу думку, при цьому ще й спромогтися не вийти за рамки традиційних стереотипів мислення. Оцей шаблон: так – ні, так – ні… Я ж не хочу дати вам однозначну відповідь, яка співпадатиме з програмою, закладеною кимсь у вашу свідомість. Я хочу бачити у вас людину, котра зуміє правильно поставити питання, і тоді я вам не буду потрібен: ви самі дасте відповідь. Людина зі своїми питаннями для мене цікавіша, ніж людина з чужими відповідями…»

Що довше я сиділа на зібранні, то дивніше себе почувала. З одного боку, збіговисько не схоже на моторошні таємничі зібрання, як ми їх собі являємо. Зрештою, навіть головній ознаці зібрання – ритуалу – приділено було вкрай мало уваги. Що це за куций ритуал – три кола довкруж столиків?..

З іншого боку, непевне відчуття зростало в моєму серці. Голос оратора заколисував, підкоряючи волю. Щось у душі ще борсалося, та липкий страх огортав її, затоплюючи, ніби мед, і я почала задихатися. Мені вже треба було робити зусилля, щоб зосередити погляд на присутніх, які розпливалися, двоїлися, троїлися… Крізь туман я помітила, що й вони підпали під чари магнітофонного голосу. Деякі з них хиталися з боку в бік, хтось затулив руками обличчя, закинувши голову до стелі, і бурмотів нерозбірливо. Я хотіла прислухатися, але слів ніяк не могла добра ти: чи то мова чужа, чи то взагалі не було членороздільне мовлення, а набір гарикливих звуків. Дівчина, що сиділа поруч зі мною, плакала: сльози струменіли з-під тремтячих долонь, а губи здригалися, здавалося, видаючи один і той самий звук: «б-б-б-б»…

«…Ваше тіло і розум зазнають великих перетворень. Використовуйте цей час, щоб вивчити все, що тільки можете, – про себе і про світ довкола вас. Досліджуйте ваші уміння, таланти та винахідливість. Вчіться грати музику, малювати або створювати штучний інтелект. Використовуйте свій розум і серце, аби визначити, що правильне, що істинне, що зробить вас сильнішими. Ви не самотні. Ви – особливі. Ви – найкращі, і це допоможе вам відчути шлях. Ви бачите те, чого не бачать інші, ви знаєте все, що приховане в серцях людей. Ті, хто каже, що володіє особливою силою і може вказати вам шлях, напевне, роблять це з корисливих мотивів…»

І коли слабкість і апатія поглинули мене цілком, яскрава хустка сповзла з моїх плечей, руки судомно вхопилися за край столу, і срібний браслет-змійка гримнув об мармурову стільницю.

Цей звук розбудив зібрання. Всі очі вп’ялись у мене. Руда дівчина підскочила до столу й ухопила мене за руку. Долоня в неї була такою зимною, що обпалила шкіру могильним холодом. Вона піднесла мою руку з браслетом близько-близько до очей, довго вдивлялася, наче собі не вірила, тоді схопила браслет, мов хотіла його зірвати. Я смикнула руку до себе.

Випустивши від несподіванки мою долоню, дівчина втратила рівновагу й була б гримнулася на сусідній столик, якби бармен не підтримав її.

– Вона… вона… – задихалася руда дівчина.

Голодні очі присутніх пожирали мене.

* * *

– Вона, вона! – зривався шепіт то тут, то там. Я не могла збагнути, чим викликала такий ажіотаж. Зрештою, змія-uroboros – не така вже й рідкісна річ, моє маленьке дослідження цього символу довело, що їх існує безліч видів, що образ цей і досі користується неабияким попитом серед містиків, езотериків, окультистів, символістів, дияволістів… Проте було-таки щось надзвичайне саме в моєму браслеті, якщо він збурив таке хвилювання в лавах новоявлених таємних братчиків. Я заховала руку за спину й відкинулась у кріслі, мовби намагаючись протиснутись у стіну, але братчики, не зводячи з мене палючих поглядів, невпинно насувалися.

Обличчя рудої дівчини спотворила гримаса. Що боліло їй у цю мить? Вуста вигинались і тремтіли, ніздрі роздувалися; я тільки зараз помітила, що нігті на руках у неї пофарбовані чорним лаком з золотими блискітками, і вона стискувала кулаки, а довгі нігті лишали червоні заглибини в шкірі. Мені не було де заховатися, куди втекти. Я дивилася на руду дівчину, яка стояла найближче до мене, зазирала їй в обличчя, намагаючись відчитати, чим прошпетилася перед навіженими братчиками, але скляні блакитні очі її невидюще гляділи крізь мене, наче вона не могла сфокусувати зір. Очі наркоманки? Очі божевільної? Я кинула поглядом на братчиків. Чи всі вони такі скажені?

Щур, загнаний у кут. Саме так почувалася я в той момент. Двері кафе замкнені, я сама бачила, як бармен робив це перед ритуалом проходження по колу. Вікон у підвалі немає. Та якби й були, безперечно, їх би заґратували – як в усіх будинках на цій позірне тихій і безпечній вуличці… За шинквасом прохід, певно, на кухню. Що може бути там? Вікна – навряд, адже це, якщо я правильно орієнтуюся, та частина приміщення, що межує не з вулицею, а з двором. Тут має бути туалет, хіба ні? Але й туалет, боюся, – це мишоловка, з якої не видряпатися. Хіба коли замкнутися там і спробувати з мобільного викликати когось? А якщо братчики – як світяться їхні очі! – просто виламають двері і тоді, насправжки вже роздратовані, щось мені заподіють?..

Моє пальто висить позаду, на вішаку. Більше у мене при собі нічого немає, навіть сумки: як знала, що не варто брати зайвого баласту. Якщо я потягнуся до пальта, вони накинуться на мене. Змійко, змійко, яку страшну таємницю ти ховаєш? Усього й роботи – запитати цих навіжених, у чому справа, та цього я вчинити зараз просто не могла – не встигла би.

Руда дівчина ступила ще крок до мене. Я підскочила зі стільця. Одне діло бути затисненою в куток, абсолютно безпомічною, інша річ – зустріти ворога навстоячки, у бойовій готовності. Ще раз швидко оглянула крихітне приміщення, зауважила, що коридорчик ліворуч, який, мабуть, веде до туалетів, зовсім близько від мене. Це мій останній шанс.

І тут мій зір зупинився на жінці в сірому шалику з золотими трикутниками. Шалик сповз їй із голови, а з-під нього випорснула туга чорна коса, до цього скручена на потилиці. Яскравий макіяж змінив обличчя, але в ту мить, побачивши косу до п’ят і мініатюрну постать жінки-Дюймовочки, я впізнала її: Людмила! Та що тут робить вона?!

Далі я все здійснила одночасно: зірвавши з вішака пальто, зробила олживий рух, ніби хочу кинутися до дверей, а сама рвонула в бічний коридорчик ліворуч. Мені пощастило, що коридорчик відділявся від кімнати дверима, і я хряснула ними з усієї сили. Шкода, замок зачинявся зсередини, та під руку мені, мов у казці, потрапило крісло з високою спинкою, яким я підперла двері.

Праворуч по коридору – вхід до туалету. Як і передбачалося, не туалет – мишоловка: прохідна кімнатка з умивальником, за нею ще одна – з унітазом. Вікон нема і близько, тільки невеличкий круглий вентиляційний отвір, крізь який дитина не пролізе.

Божевільні братчики гупали дедалі сильніше, скоро стілець не витримає, відлетить, і тоді…

Коридор упирався в замкнені двері. Та мені сьогодні щастило: простий, радянського ще зразка замок замикається зсередини, я потягла за чорну головку – і двері відчинилися. І вже я в самому низу сходового майданчика.

Рвонула нагору.

Перший поверх. Двері ведуть у двір, але виходу нема: замкнено на ключ.

Другий поверх. Дві квартири. Подзвонити до когось і попроситися пересидіти пару годин, доки братчики заспокояться?.. Чекай, а як же люди сюди потрапляють? Бо ж якщо тут – навіки запечатаний чорний хід, то має бути парадний під’їзд…

Підкоряючись незрозумілому пориву, я смикнула на себе спершу одну стулку вікна, потім другу. Якщо братчики таки доберуться сюди, нехай думають, що я вистрибнула з другого поверху. Насправді я навіть помислити не могла, щоб – у своїй сукні до кісточок – плигнути просто на асфальт, дбайливо почищений двірником від снігу.

Третій поверх. Знову дві квартири. Лишався один прогін.

Горище.

Залізні ґрати, які відділяють мене від даху. Може, поки не пізно, спуститися на другий поверх і таки стрибнути? Ні, вже пізно: внизу гупають кроки.

Мені фантастично щастило. На таке везіння годі було й сподіватися: залізні ґрати трималися на кілька разів скрученому дроті. Ламаючи нігті, я захололими від жаху руками розкручувала дріт. Ще один виток, ще один, ще останній… Кроки зупинилися на півдорозі, але хтось недовірливий вирішив переконатися, що мене таки тут немає, і біжить нагору…

Останній виток дроту.

Я забігла на горище, зачинила ґрати й, просунувши руки поміж залізними штабами, знову закрутила дріт. Кепсько закрутила, проте є надія, що ілюзія замкнених ґрат зіб’є переслідувачів з пантелику.

За мить уже була на даху.

Засніжений руберойд, бортики по периметру. Кілька разів я послизнулася на високих, хоч і квадратових підборах і ледь не впала. Не знаю, в який момент, але панчоха на коліні тріснула, і очко побігло до самого низу. Байдуже! І сукня довга, і пальто – теж.

Я накинула на голову каптур. Перебігла до другого під’їзду. Тут ґрати мали замок. А бодай тебе грім побив!

Третій під’їзд. Слава Богу! Ґрати незамкнені, хіба підперті старим ослінчиком, пофарбованим блакитною фарбою. Поруч із ослінчиком на сходах – жерстянка від кави, повна недопалків.

Я побігла донизу.

Третій поверх.

Другий.

Перший.

Два виходи – у двір і на вулицю.

Невже я, засліплена страхом, у тому під’їзді, де кафе, не помітила другого виходу?! Могла б уже давно бути на волі!

Поправивши пальто та глибше натягнувши каптур, я рушила до дверей. Якщо мене зараз за ними хтось піджидає… Ні, не варто над цим замислюватися. Тихо-тихо, обережно я відімкнула кодовий замок, вистромила ніс на вулицю. Темно, нікого немає.

Чорною тінню вислизнула зі сховку і побігла навмання.