Текст книги "Укус огняного змія"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 14 страниц)

– Зважте, будь ласка, – мовила я, викладаючи хурму на вагу й припасовуючи під пахвою книжку, яка те лиш і робила, що силкувалася випорснути на землю.

Хурму мені склали в кульок, і тепер я була вже обвішана торбами, як новорічна ялинка – яблуками й горіхами. У правій руці сумка, яку не повісиш на плече: ремінець закороткий. У лівій руці кульок із хурмою. Під пахвою – книжка, а якою ж вона тепер видається тяжкою! Головне, це спромогтися в метро дістати якось жетон.

Перейнята своїми думками, я ступила кілька кроків до сходів, не зауважила під ногою замерзлої калюжі і спам’яталася тільки тоді, коли підошва нестримно поїхала вперед. О, ні, тільки не це, я не хочу перерахувати всі сходинки м’яким місцем! А ще ж тут хурма!..

Довелося пожертвувати книжкою. Радісно висковзнула вона з-під пахви й гримнулася на землю. Але це вберегло мене: розкинувши руки, я присіла, тоді незграбно завалилася набік, але не поїхала сходами донизу, втрималася. У витягнутій долоні хилитався кульок із порятованою хурмою. Сумка впала в останній момент просто мені під ноги. Книжка ж відлетіла на метр і тепер сиротливо лежала на асфальті.

Обтрусивши пакунок із книжкою від налиплих піщинок, я заткнула його на місце – під пахву. Десь іззаду мені вчулося огидне гиготіння. Невже доконче треба потішатися з людини, яка допіру заледве не скрутила собі в’язи? Злісно озирнулася я позад себе. Чи мені привиділося, чи то насправді так було, та людська фігура в довгому пальті, дрібно здригаючись зо сміху, мерщій пірнула за ріг крамнички, щойно я почала обертати голову. Отож-бо! Хай хоч буде соромно!

У метро я притулила хурму на підлогу, а книжку – на коліна. Не могла собі відмовити у задоволенні просто зараз погортати товстий фоліант. Роздивлялася нечіткі зображення птаха, мамонта, змії – символів неба, землі й підземного світу, намагалася вгадати їх у тих дивних лініях і крапках, які збереглися на камені до нашого часу. Ось іще одна композиція: по колу зображені люди впереміш із тваринами, а в центрі – фігура в застрашливій масці. Це, вочевидь, шаман, який керує давнім ритуалом.

Але підсвідомо очі мої на кожному малюнку вишукували зображення змій, наче я вже передчувала, що саме змія переверне моє життя з ніг на голову. А, може, у той день сама ж я її і прикликала, прикипівши заздрісним оком до звивистого тіла, яке навіки застигло в наскельному малюнку?

Розділ четвертий
ЗМІЯ

Важко сказати, звідки взялося це почування. Здається, вперше я учула дивний дрож ще того ж самого дня, коли верталася з головпошти, де відправляла своїм заокеанським друзям новорічні листівки. Засиділася допізна: пошта зачиняється о восьмій, і мене звідти потурили останньою. Хвилин сорок я їхала підземкою, і коли вийшла на потрібній станції, було вже близько дев’ятої.

Винирнувши з переходу, я помалу рушила лабіринтом багатоповерхівок додому. Міркувала над тим, чи можна, перекладаючи англійську романтичну повість про вампіра, обізвати останнього вурдалаком. Мені, звісна річ, вурдалак був набагато ріднішим. Так яскраво я собі в той момент уявила страшного велетня з закривавленими іклами, що коли назустріч із темряви виступила висока постать у довгому пальті, я аж спотикнулась і ледь не впала у сніг.

Мужчина уважно подивився мені в очі – й проминув. Соляним стовпом стояла я на вузькій стежці. Врешті спромоглася повернутись і глянути йому вслід. Він уже давно розчинивсь у темряві, і тепер я, скільки не силкувалася, не могла пригадати рис його обличчя.

Саме з тої пори зі мною почали коїтися дивні речі. Час від часу – і ввечері, і серед білого дня – мені ввижалося, що хтось ходить за мною назирці.

Обережно ходить, ступаючи слід у слід, власних відбитків не полишаючи. Дивиться пронизливо в спину. Змагаючи незручність, я робила над собою зусилля – й обертала голову. Як правило, очі натикались або на безтурботного школяра, який чимчикував позаду, або на стареньку, що дріботіла по притрушеному сніжком асфальту, понад усе боячись послизнутися на тонкому дзеркалі чорного льоду, або на жінку з важкою торбою в руці та з поглядом, цілком зануреним у власні щоденні турботи.

Паленіючи від сорому, я на всі заставки картала себе за безглузду поведінку, але нічого не могла вдіяти: нав’язливий страх не полишав мене.

Мов у півсні, все ще перебуваючи під дивним містичним насланням, я вчинила одну дурницю: у невеличкій крамниці дитячих іграшок купила пластмасовий пістолет. Довго й плутано пояснювала продавцеві, чому хочу такий пістолет, який був би точнісінькою копією справжнього – за два кроки не відрізниш, і продавець обрав мені великого чорного монстра, що стріляє водою. Поховавши зброю на дні великої своєї сумки, я дещо збадьорилася: у критичній ситуації хоч можу спробувати невідомого ворога налякати. Вже за день я цілком забула про пістолет: пластмасова іграшка не відтягувала рук, – але на душі стало трохи легше.

І все-таки мені марилося, що десь недалечко блукає незнайомець, котрий заповзявся мене переслідувати. Навіщо, з якою метою? У мене немає секретів, мені ніколи не звіряли жахливих таємниць, я не працюю на воєнному підприємстві – та, зрештою, я взагалі тимчасово не працюю!

Найприкрішим у цій ситуації було те, що в мозок закралися перші паростки божевілля. Нічого не могла з собою вдіяти, але я цілком припинила відчиняти двері на дзвінки. Раніше навіть у вічко не заглядала, одразу відмикала замок – а тепер просто не підходила до дверей, вдаючи, що мене немає вдома. Не відповідала також і на телефонні дзвінки. Якщо хтось хотів зі мною поспілкуватися, мусив дзвонити на мобільний, бо там висвічувався номер, із якого телефонують.

Хіба могла я пояснити логічно, що було причиною постійної, непроминальної тривоги? По кілька разів на день дзвонила батькам, верзла всілякі дурниці – аби тільки заспокоїтися, відчути, що я не одна на цілім світі. Бо щойно лишалася наодинці з собою, у голову лізли думки – одна безглуздіша за іншу. У вікнах – я не мала фіранок – мені привиджувалися чужі прискіпливі очі. Довелося кухонне вікно заліпити газетою, а в кімнатах після настання темряви просто не вмикати світло.

Саме тому, коли до мене на вулиці почали час від часу підходити незнайомі парубки і дівчата й зовсім серйозно розпитувати мене, як пройти на цвинтар (тричі), або на вулицю Сокальських (теж тричі), або як проїхати до Старого Двору (цілих п’ять разів), я навіть не здивувалася. Це видалося мені частиною якогось великого містичного плану. Що більше людей втягувалось у химерну гру, то безглуздішою здавалася ситуація: витрачати стільки ресурсів – і для чого? Що надзвичайного можу я знати, про що й сама не здогадуюся?..

Слідчий викликав мене ще хіба раз. Перед тим ми зустрілися з Ліною на Хрещатику, у генделику в центральному універмазі, й вона довго напучувала мене, як мені себе поводити.

– Ти тільки подзвони мені, я два тижні тому брала інтерв’ю в начальника управління, так він мені записав свій телефон. Він у цьому відділку швидко рейвах влаштує, щоб вони порядних людей не тягали на допити…

– Ліно, та припини, мене тільки вдруге турбують. Має ж слідчий якось шукати вбивцю, а раптом мої свідчення наштовхнуть його на розгадку!

– Та яким боком причетна до цієї справи ти? Нашій міліції аби навісити на когось усіх собак, а суд потім розсудить. Чи засудить. Ти мені тільки подзвони, а я вже знатиму, що робити…

– Припини негайно! Що більше ти говориш, то більше я починаю нервуватися. Якого чорта мене взагалі викликати? Я Кароліну Сокальську зроду й не бачила!

– Бубочко, а я про що? А давай я начальникові управління просто зараз подзвоню? Він мені сказав, що я можу до нього звертатись і вдень, і вночі. І мобільний лишив!

Досьорбавши рожевий сік невідомого тропічного фрукта, я нарешті розпрощалася з товаришкою, відправивши її ловити чергову сенсацію, а сама поїхала звіряти свої таємниці тим, кому належить їх вислуховувати.

Від метро до відділку знову прогулялася пішки, щоб не труситись у тролейбусі, і прийшла в офіційну установу розчервоніла з морозу й у чудовому гуморі. Звичним уже рухом подала паспорт черговому. Він звірився з якимись своїми записами і попросив мою повістку. Я сміливо розшпилила сумку й почала длубатись у її незмірних глибинах у пошуках принишклого папірця. І наштовхнулася на пістолет.

Я пополотніла. Рука застигла, наче наразилася на перешкоду. Переляканим оком я кинула на чергового, потім заметушилася, намагаючись зробити вигляд, що нічого не сталося.

Черговий прикипів до мене поглядом з очевидною підозрою. Вже я подала йому повістку, а він і досі не зводив із мене насторожених зіниць. Довелося видушити з себе силувану усмішку, яка анітрохи не допомогла, а, здавалося, навпаки тільки погіршила думку чергового про мене. Він уже набичив шию і глипав на мене спідлоба.

Несвідомим рухом я метнула руку в сумку, намагаючись зарити іграшковий пістолет якомога глибше.

Черговий відреагував миттєво:

– Не рухатись!

Я застигла з розтуленим ротом, так і не встигнувши йому нічого пояснити. Жестом черговий показав мені, щоб подала йому сумку. Але я затялася: наче й підштовхуючи сумку до нього, в той самий час міцно вчепилась у ремінець.

Черговий ступив до мене крок і суворо смикнув сумку. Я трималася. Черговий по-батьківському насварився на мене пальцем, і від такого сюрпризу пальці мої розчепірилися. Сумка опинилась у суворого міліціянта.

Він розстебнув змійку й зазирнув усередину. Побачив там те, що його, очевидячки, не збадьорило, й обережно просунув руку вглиб, видобуваючи пістолет. У паніці спостерігала я, як сіпнулася його рука, не відчувши очікуваної ваги зброї.

На виду у міліціянта було написано, що він почуває себе повним ідіотом. І що винна у цьому, безперечно, я.

– Вибачте, – пробелькотіла я, – у подарунок купила… Нічого такого…

Черговий покрутив пальцем біля скроні і віддав мені пістолет.

У таке дурнувате становище мені ще не доводилося потрапляти. Ото як у сні часом буває: ідеш на відповідальну зустріч – і раптом розумієш, що спідницю лишила вдома. Добре, коли трапляється таке у сні, а я особисто знаю людину, котра в інститут на іспит примудрилася прийти без спідниці…

Руки в мене трусилися. Пістолет ніяк не пролазив ув отвір сумки, наче він просто на очах розпухнув і роздувся. Я його повертала і так, і йнак, а цівка все одно нахабно стирчала з розстебнутої змійки. І тоді я зробила відчайдушну спробу просто втиснути його, глибоко в душі леліючи надію, що він якось сам по собі зникне з моїх очей. Тицьнула рукою в пластмасове одоробало, яке зганьбило мене сьогодні перед офіційною особою при виконанні, – й воно вистрелило струменем води просто в очі черговому.

Хапнувши перепустку, я, не озираючись, притьмом рвонула на другий поверх. Якщо черговий за мною поженеться, я відстрілюватимуся!..

…Хлопчина-слідчий сьогодні був при однострою, тож виструнчився, видовжився ще більше і вигляд мав урочистий. Тільки великі ноги й руки, які стирчали з халяв і рукавів мундиру, псували картину, і щойно я побачила суворого міліціянта за столом, як мимоволі усміхнулася. Хлопчина не відповів мені усмішкою.

– Я вас слухаю, – почала я першою, бо мені тепер в усьому верзлася каверза.

– Та ви не хвилюйтеся, – одразу знітився слідчий, – просто вигулькнула одна несподівана деталь. Чи ніколи вам, – він перегорнув світлину, яка лежала перед ним на столі, і підсунув її мені, – не доводилося бачити цю річ?

На світлині упівоберта сиділа жінка. Спиною вона спиралася на бильце відкритої веранди – певно, кав’ярні чи ресторану, а вдалині сірою осінньою водою розлилося озеро. На жінці – білий берет набакир і біла ж куртка. Лице затемнене. Руку вона ліктем зіперла на столик, пальці уп’яла в скроню. Рукав куртки сповз, і з-під нього визирнув браслет. Я довго придивлялася, стараючись зрозуміти, що бачу. Срібний браслет змієм обкручувався довкола зап’ястя, змій тримав у зубах власний хвіст.

Культова тварина. Втілення нижнього світу у багатьох давніх міфологіях. Талісман царської влади фараонів над землею і небом. Символ родючості. Знак мудрості. Винуватець людського гріхопадіння. Утвердження ідеї, що в світі все, зрештою, повертається до власних витоків…

– Ні, – похитала я головою, – вперше бачу такий браслет. Хоча, здається, я десь читала про подібну цяцьку. Хіба це не розповсюджена емблема – змія, що кусає себе за хвіст?

– Не про це мова, – скривився слідчий. – Вам треба тільки відповісти, чи ви не бачили колись, на комусь саме цей – не подібний – браслет.

– Ні. Точно ні.

– Шкода.

– Мабуть, – легко погодилася я. – А що з ним пов’язано?

– Та, власне, нічого особливого, – знехотя пояснив слідчий. – Просто ми переглядали речі в квартирі загиблої Сокальської…

– Робили трус, – послужливо підказала я.

– Шукали зачіпки, – з притиском парирував слідчий, – і знайшли цілий альбом фотографій. Майже на всіх картках останніх трьох років убита має на руці срібний браслет. Але в помешканні його не знайшли. Розумієте?

Розуміла я, чесно кажучи, мало. Приводом для вбивства простенький срібний браслет стати не міг.

Хіба що він – музейний раритет роботи знаменитого майстра?

На столі задзвонив телефон, і слідчий на хвильку відволікся. Коротко відповідаючи невидимому співрозмовнику, він то кивав, то хитав головою, допомагаючи собі, а руки його в цей час робили свою справу: вони вже розгорнули течку, що лежала на столі, дістали звідки розлініяний аркуш паперу й почали щось шкрябати на ньому. Один раз слідчий звірився з моїм паспортом, із чого я зробила висновок, що він, аби не гаяти часу, вже заповнює протокол допиту. Вигляд слідчий мав зосереджений і роздратований, бо на тому кінці дроту йому, певне, сповіщали не надто добрі новини. Нарешті він сухо попрощався зі співрозмовником і обернувся до мене.

– А… – почала я, та слідчий випередив питання.

– Ми показували фото браслета фахівцям. Усі одностайно запевнили, що він, імовірно, початку вісімнадцятого сторіччя, але поза тим більшої історичної цінності не має… Але ж він зник? – зовсім по-хлопчачому знизав раменами мій візаві, мов очікуючи поради. – І це на правду наша єдина надія розкрутити справу.

– На жаль, – похитала я головою, – навряд чи вам допоможу. Ні браслета не бачила, ні в ювелірній справі не спец.

Слідчий відібрав у мене світлину й довго її розглядав, повертаючи то за годинниковою стрілкою, то проти. Йому, мабуть, уперше потрапила подібна справа. Це не п’яна різанина, це цікавинка, майже як у романі. От тільки сам факт убивства відтручує – коли стикаєшся з ним у реальному житті…

– На цьому знімку змію найкраще видно, – пояснив слідчий. – Хоча, коли я передивлявся альбом, у мене закралася підозра, що загибла навмисне виставляла браслет напоказ. То рукав підтягне, то голову підіпре долонею, і все лівою, то бокал тримає лівою рукою, і зап’ястя поверне так, щоб змію краще видно було. Ніби вона прикрасу щойно отримала в подарунок, і хизується, і натішитися не може… Я вже всіх її знайомих опитав, і ніхто не може згадати, в який момент і звідки цей браслет узявся.

Коли б знала тоді, яку роль відіграє срібна змійка в моєму житті, хтозна, як би я повелася. Та хіба ми вміємо відчитати магічні знаки долі? Замість того, щоб тікати просто зараз подалі від чаклунського браслета, я легковажно марила собі, як чудово пасувало б срібло до мого власного тонкого зап’ястя, і як легенько відсмикувала б я рукав светра, щоб покрасуватися срібною гадиною, котра от-от заковтне свій хвіст.

Хлопчина-слідчий тяжко зітхнув і відпустив мене.

Повз чергового я просто пролетіла. Перепустку пхнула йому, не підводячи очей, а сумку так міцно притисла до боку, що навіть якби всі працівники відділку спільними зусиллями намірилися видерти її з моїх рук, могли хіба що пошматувати на клапті, бо цілою я б її не відступила.

Отак із опущеною головою, розштовхуючи людей, я плигонула до дверей, не розрахувала, що вони відчиняються не назовні, а до мене, й лобом врубалась у старе лаковане дерево. Господи, забери мене звідси просто зараз, хай я западусь під землю або випаруюся!

Хтось підтримав мене за лікоть і обережно, як велике цабе, вивів надвір. Я намацала в сумці триклятущий пістолет, готова позбутися його просто зараз, викинути на смітник, проте тільки-но уявила, як дістаю його тут-таки на зупинці тролейбуса, на очах у заціпенілих людей, – і дрож прошив мене. Ні, ще раз так осоромитися – крий Боже!

Поплескуючи сумку по круглому боці, я начепила безтурботний вираз на обличчя, хіба що не засвистала якої-небудь веселенької мелодії, і рушила до метро. Думала про срібну змійку і про незнайомку, ще й досі не поховану, і серце мені дивно стискалось од відчуття несправедливості, нереальності того, що відбулося.

І тоді мені наверзлося, що знову на протилежному боці вулиці хтось зачаївся за рогом скляної будки «Преса» й пасе мене очима. Кілька разів я спідлоба глипнула туди, проте нікого не уздріла. Нахабно обернулась і довго розглядала людей. Усі були перейняті власними справами й не звертали на мене жодної уваги. Я посунула далі, тільки лишилося тривожне відчуття десь у нутрі й тримало тіло в напрузі, доки я їхала в метро, доки задивлялася на прикрашені різнобарвними гірляндами вітрини, доки розглядала новорічні листівки: от іще б таку придбала, а цю, а ота ж яка кумедна!.. – тільки я вже всіх привітала…

Але вдома це відчуття розвіялося. Передивившись рекламні листівки, які хтось щедрою рукою всипав мені в поштову скриньку, й пересвідчившись, що новорічні знижки вже вступили в силу, я ухвалила єдино правильне рішення: просто сьогодні накупити рідним і друзям новорічних подарунків, щоб потім, коли всі бігатимуть по крамницях, висолопивши язика, стиха собі підсміюватися над ними.

Чи то я напилася гарячого чаю, чи дійсно в помешканні моєму жаром жарив радіатор, але спека стояла неймовірна. Пару годин провітрювання нікому не зашкодить. Прочинивши вікно в кухні, я швидко зібралася й, ускочивши в пухову куртку, вийшла з хати.

Свіжість морозного повітря вдарила в обличчя. Поодинокі сніжинки сідали на тротуар, але не затримувалися там: майже одразу танули. Далеко їхати не хотілось, і я обрала найближчу велику крамницю – цілий палац, у якому пишні зали, що сердечно припрошували відвідувачів розчахненими дверима, розташовані були побіч зимового саду під скляним склепінням. Під пальмами – лавки, в центрі – невеличкий фонтан. Парочки сидять де-не-де.

Зробивши перше коло по крамниці, обстеживши найдетальнішим робом усяку цікаву річ, що згодилась би на подарунок, я готова була до короткого перепочинку. Зимовий сад приманював мене, як сир – дурну мишку у мишоловку. Всівшись на лавці й витягнувши ноги, вдихнувши запах тропічної зелені, я скинула теплий кашкет і блаженно заплющила очі. Скоро Новий рік. Ну, не так скоро, ще понад три тижні, але ж хіба це термін! Як не крути, а ми з народження, на генному рівні звикли лаштуватися до Нового року, як до грані, межі, рубікону, що відділяє старе життя – від нового. До новорічної ночі готується нова сукня, роздаються напередодні всі борги й пробачаються всі провини…

– Добродійко! Зробіть собі фото на згадку!

Розплющила я очі не так від настирливого голосу, як від чогось, що вчепилося мені в плече. Я повернула голову й побачила середніх розмірів білого набурмосеного папугу, який перебирав кігтистими ногами в мене на плечі. Пику він при цьому мав зосереджену, немов обдумував, куди найкраще мене дзьобнути.

– Ти хто? – спитала я мимоволі.

– Дон Хозе Перейра, – відповів папуга, не змигнувши оком.

Господар папуги націлював на мене фотоапарат і заохочувально всміхався.

– Хочете – моментальне фото, поляроїд. А хочете, можу на цифру зняти, а післязавтра отримаєте… Я тут щодня буваю. Зважуйтеся! – припрошував фотограф. – Вас папуга сам обрав!

Дон Хозе Перейра випнув груди. Якби не дещо обскубане пір’я на спині, яке надавало папузі схожості з дворовим задиристим когутом, білий пташок мав вигляд симпатичний. Я простягнула до нього палець, щоб торкнутись, і він одчайдушно клюнув мене.

– Ой!

Але насправді було не боляче – так, легкий щипок. Дон Хозе Перейра, мовби нічого не сталося, відвернув голову.

– Він у вас завжди такий кусючий? – звернулася я до фотографа.

– Ні. Він просто образився, що ви й досі не згодилися на фото. Він вважає, що дуже фотогенічний.

– Дон Хозе Перейра дуже фотогенічний, – підтвердив папужка. Я не могла встояти перед його чарівливістю.

Фотограф прискіпливо оглянув мене, заткнув мені одне пасмо за вухо, з другого боку, навпаки, здибив волосся, наказав отак і застигнути і відскочив на два кроки. Довго прицілювався, а я розтягувала губи в усмішці й косувала на папугу, який мостився на плечі. Що-що, а позувати він точно умів: голову повернув упівоберта, пір’я розпушив і, надимаючи груди, чекав на відповідальний момент.

– Усміхайтеся! Знімаю!

Блимнув спалах – аж я ледь не осліпла. Дон Хозе Перейра переступив у мене на плечі з ноги на ногу.

– Дякую, – почула я над вухом. Папуга, схиливши голову, заглядав мені в око.

– Вам дякую, – мимохіть відповіла я, зненацька шанобливо звернувшись до папуги на «ви». Дон Хозе Перейра і не збирався злазити з мого плеча.

– Він тут сумує, – пояснив фотограф. – Влітку ми на Хрещатику, і людей повно, і колеги мої – хто з мавпою, хто з ким, тож йому веселіше. А тут він усе зі мною та й зі мною, ще й фотографуватися мало хто хоче. Всі ж запаковані по саме підборіддя у кожухи та шуби, а тут – папуга з південного лісу… А ви йому сподобалися!

Я всміхнулась і зробила ще одну спробу торкнутися папуги. Той відреагував миттєво: не встигла я й оком змигнути, як твердий дзьоб клацнув мене за палець. І вже білий, трохи розкошланий Дон Хозе Перейра дивиться байдуже в інший бік.

– Дон Хозе Перейра, ходи-но сюди, – покликав фотограф, простягаючи до папуги руку.

– Річка бистра тече, круглий камінь товче, – повідомив папуга не відомо до чого.

– Ви й віршами вмієте? – підморгнула я до нього. Папуга схилив голову набік. Так і не навчена поганим досвідом, я втретє полізла до нього пальцем – і втретє дістала за своє нахабство. Якщо я забудусь і зроблю це ще раз, до завтра палець розпухне.

– Ох, закортіло йому поговорити! – винувато всміхався фотограф.

– Не турбуйтеся, я не поспішаю, – запевнила я його.

Дон Хозе Перейра ще трошки поміркував і видав:

– Сірий камінь-кругляк – вірний знак, певний знак.

Сірий камінь-кругляк? Що він мені нагадує? Щось таке з дитинства знайоме… Десь читане? Десь бачене? Знову – це відчуття, що містична хмара згущується навколо мене…

– Як це ви його так вивчили? – здивовано зиркнула я на фотографа. – Цілими реченнями говорить, та ще й віршованими!

Фотограф дещо знітився.

– Та я гадки не маю, де він цього нахапався. Старий уже, багато господарів змінив. Він, знаєте, такий мудрий, що йому б у ворожбита якогось потойбічним голосом служити. Іноді отак що-небудь бовкне, а потім знайомі мені розповідають, як воно чудернацьким чином збувається.

Дон Хозе Перейра надимав від задоволення щоки. Він явно розумів, що господар його хвалить, і не міг цим натішитися. Переступав у мене на плечі з ноги на ногу, обертав голову то в один бік, то в другий. Пір’я на потилиці кумедно відстовбурчувалось, а важкий дзьоб, здавалося, відтягував голову донизу.

Фотограф так і стояв коло мене з простягненою рукою, проте папуга не поспішав. Ще хвильку розмисливши, він оголосив:

– Переступиш поріг – не цурайся дарів.

І ніби виголосивши останню промову, папуга ляпнув куцими крилами й чи то перелетів, чи то просто перестрибнув з мого плеча на руку фотографа, а потім на його плече. Фотограф поскуб папугу за потилицю, і той вдячно потерся йому дзьобом об щоку.

– Наговорився? – незлостиво висварив фотограф папугу. Той простодушно кліпав оком і схиляв голову. Я могла б поклястися, що він посміхається своїм гачкуватим дзьобом – якщо птахи взагалі можуть посміхатися…

– До побачення, Доне Хозе Перейра, – попрощалася я, простягнувши фотографу гроші й забираючи миттєву світлину.

– До побачення, – радісно відізвався папуга, – Дон Хозе Перейра бажає вам веселих свят.

Я помахала забавному папужці долонею й вирушила у черговий рейд від крамнички до крамнички. Кілька разів я озиралась, і мені ввижалося, що папуга так і дивиться мені вслід.