Текст книги "Укус огняного змія"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 14 страниц)

Попереду труни несли хрест. Гріб уже запечатали в церкві, тож тепер я в уяві відновлювала риси обличчя, котре покоїлося на білій пласкій подушці твердого й тісного ліжка, в якому Кароліні Сокальській належить тепер спати до Судного страшного дня. У труні покійниця була зовсім не такою, як на міліційній світлині. Припухлість зникла, а натомість обличчя загострилось і потемніло. Під очима залягли чорні кола, які не зміг приховати навіть тональний крем. Руки застигли, як у воскової ляльки, і ноги в білих черевичках також видавалися маленькими, ляльковими.

Під суворим оком священика двоє дядьків підійшли до гробівця. Ніхто не здогадався відчинити його заздалегідь, і тепер траурна процесія невпевнено зупинилася на стежці, одним кінцем своїм упершись у пагорб, де тіснилися могили, а другим іще чіпляючись за привалену снігом капличку. Я йшла одразу позаду гробу, тож опинилася біля усипальні однією з перших.

Мені пригадалися останні мої відвідини цього цвинтаря. Тоді було спекотне літо, тепер же серце студила морозяна зима. Тоді почуття мої були ностальгійні, романтичні – зараз же я почувалася розгубленою, не в своїй тарілці. Кароліні Сокальській вдалося по-справжньому збити мене з пантелику.

Як і минулого разу, зі щілини між плитами стирчав іржавий цвях. Двоє дядьків здогадалися миттєво, як використати його у власних цілях: один підважив плиту знизу ломом, а другий смикнув за цвях і – о диво! – граніт легко зрушив із місця. В той момент привиділося мені, що й без лому плита так само м’яко би поїхала, бо хтось навмисно лишив цвях – полегшити в майбутньому роботу.

Щоб проникнути в гробівець, треба було низько схиляти голову: плита вивищувалася заледве на дві третини людського зросту. Один із дядьків зігнувся й протиснувся всередину. Гукнув, щоб йому передали світло. Хтось заздалегідь подбав про ліхтарик, і вже дядько зсередини підсвічує собі, щоб зорієнтуватися, де є місце поставити труну. Спалах ліхтаря з надр темного гробівця видавався потойбічним.

– Гробівець ся не відчиняв із тої пори, як ховали небіжчицю цьоцю Стефку.

– А що за аґрафка стирчала?..

– Думала-м, Стефка буде останньою, а тепер ця Сокальська ся об’явила. Чия вона дочка?

– А не Рузі з Посадки?

– Тої Рузьки, що дочка Карольки?

– Так-так-так!

– То вона ж виїхала, ще як ся вчила! А навідувала коли матір?

– Юж пригадали покійниці гріхи!

– А то не Рузька у Луцьку ся вчила на медичку?

– Та вона ж!

– А Каролька, було, все за капличкою ся дивила, лад давала…

– Чей капличка тутка на її пожертви зведена!

– Би-м я мала стільки спадку від матері, і собі б каплицю збудовала!

– Ви, пані генеральшо, і до сповіді вже рік не ходили.

– Та я!..

Жінок зацитьнули.

Священик командував ритуалом. Дві чорнорясниці жалібно співали молитву. Мої родичі стиха перемовлялися між собою. Я ж не чула, що відбувалося довкруж мене. Мене штовхали люди, всі вони точно знали свою роль у дійстві, і тільки я, несподівана спадкоємиця, тулилася то до одного дерева, то до іншого, не тямлячи, що взагалі тут роблю.

Жінки тримали в долонях червоні скляні підсвічники, де палахкотіли, надійно захищені од вітру, опецькуваті свічки. Мужчини у скорботній процесії несли вінки. Плетениці придбала моя тітка, і на стрічках написи замовляла вона, і – дивна річ – написи були на всіх вінках, хоча ніхто й не міг згадати, хто така Кароліна Сокальська і чому вона затялася лежати в нашому фамільному гробівці. Був там і напис «Від сестри Наталі». Чорна стрічка з золотими літерами, а квіти голубі, невагомі.

Невидющим поглядом ковзала я по обличчях людей. Їх було небагато, проте на вузькій стежці цвинтаря, коли вони розтяглися вервечкою, здалося, що тут надзвичайна тіснява. Більшість людей я знала з дитинства, адже майже щоліта приїздила сюди на канікули. Тоді ще жива була моя бабця Єлизавета. Небалакуча, вона мало говорила до мене, здебільшого на самоті вичитувала старенький молитовник, із якого вже випадали сторінки. Не від неї я дізналася ті уривчасті відомості про власний рід, якими тепер могла похвалитися. Хоча вона, якби дожила до цього дня, либонь, могла б мені розповісти, чиєю онучкою є Кароліна Сокальська, котра в заповіті написала, що вона – моя троюрідна сестра…

Блукаючи поглядом по людях, я раптом затримала зір на лиці напрочуд знайомому. Насторожені очі, набурмосений вид людини, яка будь-якої хвилини очікує від світу капості. Враження було миттєвим, я й не зрозуміла, звідки воно взялося, адже навіть не встигла поглядом охопити всього обличчя. Мужчина глядів на мене пильно, та щойно я зупинила на ньому короткозорі очі, як він поспішно відвернувся й відступив за дерево. Чи то мені тільки здалося? Не була певна, чи справді це обличчя відоме мені – чи тільки нагадало когось… Я зробила крок праворуч, аби зазирнути за дерево, куди відступив незнайомець, проте там уже нікого не було. Може, він узагалі мені приверзся?..

Широку труну почали пропихати в отвір, але зробити це було нелегко. Четверо чоловіків, що її несли, присіли навпочіпки коло гробівця, а другий дядько з тих, що відвалювали вхід, крутився поміж ними, намагаючись допомогти. Перший уже був усередині. Довелося труну похилити трохи набік, і осудливе зітхання прокотилося лавами присутніх.

І тут зсередини гробівця пролунав замогильний голос:

– Стійте!

Погребова процесія шарахнулася.

Минуло, мабуть, не менше хвилини, перш ніж люди оговталися й утямили, що кричав дядько, який уже сидів усередині усипальні й шукав кращого місця для труни. Він трошки пошарудів там, тоді гукнув, що вже можна. Тремтячими руками четверо вибитих із рівноваги чоловіків, керовані командами дядька, нарешті просунули гріб ув отвір. Плиту привалили назад, тільки ніхто на цей раз не подбав про те, щоб лишити в щілині цвях – в останні хвилини метушня зчинилася неймовірна.

Така крутанина не личила суворій атмосфері цвинтаря.

Тим паче не личило спантеличене обличчя дядька, який щойно виліз із гробівця. Спочатку дядько помалу зашпилив розстібнутий кожух. Потім, переводячи погляд із мене на священика і назад, мов не бачив навколо нікого, крім нас, запхнув руку в кишеню й витягнув на світ Божий срібну якусь прикрасу.

– Це в кутку лежало, – розгублено пояснив дядько, – якраз на полиці.

Ще не побачивши її, я вже знала, що це за цяцька.

На шкарубкій дядькові долоні, червоній з морозу, завилася кільцем срібна змія, кусаючи себе за хвіст.

* * *

– А чого він так налякався? – стиха спитала я в сусідки, яка з-за дерева визирала, стаючи навшпиньки, аби краще роздивитись. Оступившись, вона ледь не з’їхала з пагорба, і я підтримала її під лікоть.

– Красно дякую, – буркнула сусідка. А тоді пояснила: – Змія на похороні – недобра прикмета.

– Що означає?

– Що душа небіжчиці ся спускаєть в підземний світ, а не зліта на небо.

– Але ж, – заперечила я, – змія несправжня…

– Нема ріжниці.

Ніхто не хотів узяти в дядька срібний браслет, і тоді я підступила ближче, відібрала змію в нього й начепила на зап’ясток. За спиною хтось тихо охнув. Я навіть не повернула голови. Срібна змія вже почорніла від часу й від того, що її давно носили на руці. Хай там як, а вона недовго залишалася без господаря…

Решту похорону зібгали, скоротили, наче людям пекло якомога швидше втекти з цвинтаря. Священик бурмотів молитву. Люди хрестилися оддалік, але ніхто не підходив ближче попрощатись.

Одна я стояла перед гранітною плитою й нестямно дивилася на шпару, а в голові була повна каша. Яким чином браслет міг опинитись у гробівці? Що це той самий браслет, я не мала жодного сумніву. Нутром чула, що це він. Але хтось же мав його сюди підкинути? Чи не вбивця? І коли? І чому саме сюди? Сотня запитань, жодної відповіді.

Поминки були так само зібгані, небагатослівні, все поспіхом, поквапом. Розмістились у хаті моєї тітки, яка мешкала найближче до цвинтаря – тільки спуститись у долину і повернути праворуч. У покою, де колись, ще як я була маленькою і жила моя бабця, стояли дерев’яні величні ліжка, застелені перинами, а стіни були завішані іконами й родинними світлинами (чорно-білими, але розфарбованими фотографом у ненатуральні яскраві кольори, з домальованими померлими на той час родичами), поставили великий стіл, а довкола нього – стільці з високими спинками. Кілька разів нашвидку випили, закусили, мовили пару поквапних слів – і сусіди почали гарячково прощатися, ніби в них хати палають. Щойно попрощалась і втекла перша сусідка, як за нею, мов ошпарені, побігли інші.

За півгодини наша родина зосталася сама, та й та розбрелася хто куди. Сестра з дочкою щось порали в кухні, інша сестра теж із дочкою подалися чогось до крамниці. За столом лишилися хіба ми з тіткою.

– Цьоцю, – заговорила я, наливаючи собі і їй вишнівки, – ви хоч пам’ятаєте Кароліну або її мати Рузю? На цвинтарі баби говорили…

– Рузю пам’ятаю, аякже, вони на Посадці жили. Вона така, як твій батько, може, разом і до школи ходили. Я старша. Вона виїхала давно, років тридцять – тридцять п’ять тому, юж і не пам’ятаю. Мати її, цьоця Каролька, до цьоці Стефи час від часу заходила. А було таке, за війни, що п’яний німець вийшов із шинку, а там діти ся бавили, то він і шмальнув у них із автомата. Діти в лемент, а цьоця Каролька вибігла надвір і кинула в нього праскою. Діти ся розбігли, а німчура коли прочумав, то нич не пам’ятав…

Моя двоюрідна сестра зайшла до кімнати, скрутила трохи газ у грубі. Тоді сіла на ослінчик під грубою і, діставши сигарету, закурила. Дим вона видихала просто в піч, і він, підхоплений тягою, зникав десь у чорних звивистих каналах. Сестра слухала материну оповідь, але не виявляла до неї особливої цікавості: мабуть, чула її вже багато разів. Її маленька дочка стояла колінами на стільці й заглядала на стіл, вишукуючи найсмачніший шматок пляцку. [7]7
  Пляцок – пиріг, корж.


[Закрыть]Сестра докурила, кинула недопалок у грубку й почала збирати зі столу брудні тарілки.

– Цьоцю, – спитала я, – а Каролька – наймолодша бабцина сестра?

– Так. Юлія найстарша, вона давно померла, потім мама, потім цьоця Стефа, Каролька наймолодша. У них іще брат був, то він перед войною до Америки втік. Він за Польщі комуністом був, а як совіти прийшли, то його раз до буцегарні забрали, він утік, удруге хотіли до Львова везти, а він знова накивав п’ятами, а тоді перейшов польський кордон – і зник. Мама чекала, щоб він ся обізвав, а він – як камінь у воду. Юж після войни, коли цьоця Стефа з Сибіру ся вернула, а її чоловік із Америки до неї озвався, мама просила, щоб той за океаном пошукав брата, та нич не вийшло…

– Цьоцю, а бранзолетку цю ви коли-небудь бачили?

– Змію? Скоч на горище, я скажу тобі де, й принеси альбом.

Цією напівдрабиною, напівсходами я лазила безліч разів. Важку ляду треба було підважити спиною, бо руками не стане сили. На горищі сушили білизну. Тут було царство котів, яких до хати не пускали, і після того, як стару стодолу розвалили і їм не стало де грітися, вони знайшли спосіб, як пробратися на горище. Сюди кілька років тому, коли робили в хаті ремонт, тітка та її дочка, моя двоюрідна сестра, занесли старі книжки, і одного літа я зробила набіг на горище, врятувавши перший том історії Києва шістдесят якогось року видання, кілька пригодницьких романів, однотомну енциклопедію України. Сюди ж, після знищення стодоли, потрапили речі, які десятки років зберігались у старому креденсі. [8]8
  Креденс – шафа для посуду.


[Закрыть]Серед них – альбом із довоєнними світлинами.

Тітка керувала мною знизу. За її вказівками я швидко знайшла потрібну мені купу старезного мотлоху, розгребла його, відігнала цікаву кицьку, яка терлася мені об руки й норовила тернутись об лице, і знайшла нарешті альбом із чорно-білими світлинами. Пригадується мені, що в дитинстві я не раз перекидала сторінки цього альбому.

Спустившись донизу, а поклала трофей тітці на коліна. Вона погортала його. Я не придивлялася, очікуючи, коли вона сама мені покаже, що хотіла. Тітка нарешті знайшла потрібну світлину й обернула альбом до мене.

Світлина маленька, групова. Три молоді жінки зі старомодними зачісками, у старомодних же сукнях за коліно, стояли попід руку. Середня зігнула лікті й тримала руки на грудях. Якщо придивитися, можна було розрізнити, що на зап’ясті вона має прикрасу – браслет. Якщо придивитися ще краще, можна було у тому браслеті вгадати змію, яку зараз я мала на власному зап’ястку.

– Це хто? – спитала я.

– А це і є небіжчиця цьоця Каролька. Ще як дівкою була. А оце – наша мати, твоя бабця. А третя – цьоця Стефа.

Всі три жінки на світлині мали однакові чорні очі.

Розділ одинадцятий
СПАДОК

Катажина повернулася з прогулянки – і не впізнала будинку. Брама навстіж, а придверника катма. Менший братик сидить на березі ставка, спустивши ноги в зимну воду. Катажина вихопила малого з води, потягла до хати. Він розрюмсався, навіть отримавши медівник, не хотів заспокоюватися.

Коло парадних дверей – невідомий екіпаж, біля нього товчеться незнайомий кучер, не знає, чи випрягати коней.

У будинку – цілковитий безлад. Покоївка вискочила з покою на другому поверсі, в руках – зібганий оберемок білого шовку. Побігла вниз широкими сходами, раптом затнулася на ходу, зіжмакані простирадла вислизнули з рук. Не помітивши цього, покоївка схопилася за голову, застогнала й помчала знов нагору.

Катажина занесла малого в кухню, де на плиті парував окріп у баняку, хляпнула гарячої води до мидниці, змусила малого гріти сині від холоду ноги.

– Юстино, Юстино! – покликала вона, але ніхто не обізвався. Відігрівши малому ноги, вона загорнула його у теплий шалик і понесла нагору.

Біля дитячої зіткнулася з придверником, який біг із гостьового покою.

– Що сталося? – хотіла перейняти його Катажина, але він глянув на неї невидющими очима й промчав повз. Шапка сповзла набік, із-під неї стирчали розкошлані сиві пасма. Катажина рознервувалася.

Всадовивши малого на килим і пхнувши йому в руку глиняну свистульку, Катажина вибігла з кімнати.

– Бабцю! Бабцю!

Вона враз перелякалася так, що аж свідомість потьмарилася. Ні, ні!.. – пульсувало у скронях. Ні, тільки не з бабцею!.. З бабцею нічого не могло… Ні, ні, не може бути!.. Боже, ну, будь ласка!..

У бабциному покої стояв розгардіяш. Віко на старій скрині, пропахлій лавандою, відкинуто, а різнобарвні тканини жужмом лежать на долівці. Ваза з конваліями перевернулася, з неї на стіл натекло води. Двері до гардеробної розчахнуті навстіж, всередині гармидер – мовби щось шукали настирливо. Одна половинка високого вікна відчинена, фіранку рвонуло вітром і видуло назовні. А в покою нікого нема.

Катажина вилетіла з бабциної кімнати.

Прочинилися двері до гостьового покою, і звідти вийшла черниця. Катажина мимоволі притулилася до стіни: ця черниця з’являлась у домі, тільки коли бабці ставало зле з серцем. Після смерті діда Михася це траплялося дедалі частіше.

– Окропу принеси, – змучено кинула черниця й повернулась назад до покою.

Катажина хапнула повітря, тоді понеслася до кухні. За хвилю вона повернулася з повним баняком окропу. Поставила його під двері, постукала. Серце вилітало з грудей. Тільки не… тільки не… – билось у голові, але думка так і не оформилася. Черниця визирнула.

– Ну, чого стала? Занось.

Катажина підхопила баняк і зайшла досередини.

На широкому ліжку з високою дерев’яною спинкою в узголів’ї лежав сивий старий. Поруч із ним на колінах стояла бабця й час від часу стогнала. Вона не помітила онуку, не помітила й черницю, яка здерла зі старого покривало.

– Поможи мені! – крикнула черниця.

Катажину замлоїло, але вона через силу наблизилася. Старого вона не знала – навіть якщо й бачила колись у дитинстві, навряд чи б упізнала знайомого у цьому жовтому, висохлому мертвяку. Подумавши про мертвяка, Катажина похолола: старий був живий, він хрипко дихав, але вона була певна: не жилець. Судячи зі стятих губ черниці, та була тої самої думки.

На шиї старого темнів багряний рубець.

Ливнувши окропу у мидницю на столі, черниця за хвилю з неї набрала у полотняні мішечки гарячих варених висівок й приклала старому до стіп і долоней, щоб розрухати кров. Катажині майнула думка про мертвого й припарки, але вона силою відігнала її. Бабця тихо стогнала, не піднімаючи від ліжка голови.

– Виведи пані, – наказала черниця, й Катажина спробувала підвести бабцю. Та не звернула увагу на онуччині зусилля. Довелося закинути бабцину руку собі на шию й силою підводити її. Бабця, здається, зовсім не могла переставляти ноги – тільки стогнала важко. Катажина цілком упріла, поки дотягнула бабцю до її покою.

Всадовивши бабцю в крісло-гойдалку, Катажина відшукала в шафці нюхальну сіль. Бабця начеб прийшла до тями, глянула на онуку, розплакалася. Пошукала в кишені хусточку – не знайшла, Катажина простягнула їй свою. Бабця приклала хустку до обличчя, застогнала, хитаючись у кріслі:

– Ох, ні! Ох! Брате, брате! За що?

Брат? – здивувалася Катажина. Дідо Юзьо, про якого вона багато чула, але жодного разу не бачила? Але як він опинився в їхньому домі з жахливим багряним рубцем на шиї?

– Його вбили? – вихопилось у Катажини – й вона перелякано затисла рот обома руками.

Бабця ж, на диво, не розгнівалася, а тільки коротко кивнула. Катажина знала з оповідей, що дідо Юзьо останнім часом був радником посла в Оттоманській Імперії. Страшні історії про мусульманські звичаї, які під час забавок оповідали малій Катажині хлопські діти, могли пояснити багряний рубець на шиї. Але не могли пояснити, чому дідо Юзьо так раптово з’явився у них удома.

– Його магометани задушили? Як невірного? – бовкнула Катажина.

– Не мели дурниць. То братство… – бабця затнулася. – То зовсім інше.

Постукали, і двері одразу ж прочинилися. На порозі стояла черниця, потупивши очі.

Катажина по-справжньому злякалася. Примарилося, що з бабцею зараз станеться апоплексичний удар, а вона… а вона… Боже, що ж вона тоді робитиме? Батько… мати… Треба викликати… Ховати діда Юзя… Але ж він державний службовець, може, то зовсім не так робиться… А маленький братик… Вихор закрутився в Катажининій голові й не влягався.

– Все, – повідомила черниця тихо.

Бабця рвучко підвелася з крісла, за мить важко осіла назад. Гучно висякалася, зібгала хусточку. Очі її погасли, але в складках рота з’явилася рішуча твердість.

– Сядь, – наказала вона онуці.

Катажина слухняно сіла. Вона й не помітила, як черниця безшумно зникла за дверима, тактовно лишивши їх наодинці. Бабця тримала руку на серці.

– Цей будинок у духівниці я відступаю тобі, – мовила вона нарешті. Катажина ковтнула. Бабця усміхнулася: – Цей будинок з усіма його таємницями…

Вона зняла з руки бранзолетку – срібну змійку, що кусає себе за хвіст, – і вдягла на зап’ястя онуки.

– Бережи її, – мовила. – Про ключик і сховок ти знаєш…

Катажина спалахнула. Років у дванадцять вона підгледіла, як бабця ховала у бібліотеці за секретними дверцятами грубу чорну книжку. Одного разу вона й сама полізла драбиною нагору, відчинила дверцята, дістала книжку – але злякалася, поклала на місце.

– Ну-ну, не червоній, хто б утримався від спокуси у такому віці? – розсміялася бабця, навколо очей запроменилися веселі зморщечки, й Катажині на мить задалося, що і дідо Юзьо, і духівниця – то непорозуміння і далі все буде, як раніше… Бабця сказала: – Про сховок нікому не розбовкай. Коли за книжкою прийдуть, покажуть тобі косинець. Якщо ж ніхто так і не прийде, заповіси бранзолетку і ключик молодшій онуці – буде вона хоронителькою.

Розділ дванадцятий
UROBOROS

– Чом ти не бачиш очевидних речей? – говорила мені через день Ліна Оверченко. З похорону я повернулась уранці, а Ліна, незважаючи на законний вихідний, який можна було витратити на важливіші справи, прибігла до мене в гості, знемагаючи від цікавості. Замість одразу потамувати її спрагу, я півгодини старанно оглядала помешкання, плекаючи в душі надію, що заміна замків усе-таки не була марною, і раз у раз струшувала зап’ястям, на якому звивалася срібна змія. Ліна не відривала від неї очей.

– Що тобі видається аж таким очевидним?

– Вона лишила тобі купу знаків, – наполягала Ліна.

– Ти маєш на увазі Кароліну Сокальську?

– А кого ж? Бубочко, вона спеціально написала в духівниці, що саме ти маєш її поховати, адже хотіла, щоб тобі дістався браслет.

– Занадто заплутано. Чи не легше було просто надіслати мені змію поштою?

Ліна сиділа з ногами на дивані, я – через журнальний столик – у глибокому кріслі. Між нами стояло два горнятка і два келишки. Пуста пляшка смородинового домашнього вина вже опущена була під стіл. Ліна, і так язиката, після кількох келишків винця не замовкала ні на хвилю. Її балакучість заспокоювала мене. Після похорону і поминок, після майже безсонної ночі в поїзді, в якому не опускалася непрозора завіса, а хіба засувалися фіранки, тож сліпучі пристанційні ліхтарі раз у раз будили мене, понад усе хотілося отак тихо пересидіти у компанії людини, якій я можу повністю довіряти. Але пересидіти тихо не було жодної можливості.

– Чого ж ти така вперта? – дратувалася Ліна. Горіхові очі вивергали на мене потоки невдоволення й розчарування. – Може, її вбили саме через цей браслет! А вона подбала, щоб прикраса не потрапила до чужих рук…

– Тільки давай не будемо про вбивство, – урвала я її запальну мову. – Не хочу бути наступним кандидатом, тим паче, навіть не знаючи, в чому цінність срібної блискітки.

– Послухай, – не відступала Ліна, – спробуй проаналізувати, які ще таємні знаки ти могла отримати від небіжчиці?..

Ну, якщо це блаженної пам’яті Кароліна Сокальська лишила напис парою на дзеркалі, якщо це вона сірниками виклала для мене повідомлення… ні, стривай! Не могла вона цього зробити, адже на той час уже загинула. Чи приходила до мене вночі на повний місяць, шурхотіла білим саваном?..

– Пригадай! – насідала Ліна. – Може, було щось, на що ти просто не звернула уваги? Кароліна Сокальська мала тебе хоч раз побачити, перш ніж складати заповіт на твою користь!

– Я отримала віршовані погрози! Хтось проник у мою квартиру і копирсавсь у моїх книжках, а може – і в речах! Тобі не досить? На що ще я повинна була звернути увагу? По-моєму, для пересічної людини і цього забагато!

Ліна відпила з горнятка майже вистиглого чаю, почухала довгим нігтем голову. Вуста мала рішучо стяті. Потім простягнула руку і зняла з мене срібну змію. Довго крутила її в пальцях, зазирала всередину кільця, сподіваючись натрапити на таємничий напис, але даремно: я точно знала, що жодного напису на браслеті не було. Просто з поїзда, з самого ранку, я заїхала в будинок побуту, де містилась у нас годинникова майстерня, і попросила годинникаря оглянути браслет під збільшувальним склом. Він здивувався, але прохання виконав. Я хотіла віддячити йому червінцем, та він замахав на мене руками.

– Цей браслет – то ключ до загадки, – пошепки мовила Ліна. Вигляд вона при цьому мала вкрай таємничий. – Ми повинні знайти попереднього власника браслета. Ти ж кажеш, що він з’явився у покійниці несподівано, десь років три тому…

– Не я кажу – слідчий каже…

– А раз каже, то знає.

– А раз знає, – уїдливо поцікавилася я, – то чому ж він не зміг кінців розшукати? Знайомих опитував, ювелірам показував… Чи ти гадаєш, що у нас більше шансів зробити те, чого уповноваженій особі не вдалося?

Ліна ні на мить не розгубилася. Вона ще раз покрутила браслет, тоді ловко надягнула собі на зап’ястя. На її маленькій ручці срібло здавалося важким, грубим. Либонь, пригадувала зараз моя товаришка, кого можна долучити до свого імпровізованого розслідування. Мене ж непокоїло більше, чи не браслет – та «іграшка», по яку йде до мене бабай. Та хіба він, який «все бачить», не відав, що не було в мене на той час браслета, що я знайшла його цілком випадково?

– Якщо ми не можемо так просто дізнатися, звідкіля браслет узявся, – слушно зауважила Ліна, – то чом би нам принаймні не дізнатися, звідки родом Кароліна Сокальська? Так, може, і зметикуємо, чому саме на тобі вона зупинила свій вибір. Якщо вона називає тебе троюрідною сестрою, мабуть, не просто так?

– Тітка мені розповіла, – мовила я замислено, – що у прабабці Катерини була купа дітей. В тому числі моя бабця. А молодшу дочку звали Кароліна…

– А ти кажеш! – зраділа Ліна. – Поки що все сходиться.

– У цьоці Карольки – так тітка її назвала – була єдина дочка Рузя, котра років тридцять тому виїхала на навчання і більше у Старому Дворі не об’являлася. Потім нібито цьоця Каролька їздила на похорон дочки. У тої, в свою чергу, була дочка, яка лишалася жити з батьком після смерті матері… Тільки ніхто не знає, як звали оту дитину і чи справді вони були Сокальські.

– А куди вона виїхала вчитися?

– Рузя?

– Ну, напевно…

– Нібито у Луцьк.

– Бачиш! – вигукнула Ліна. – Ми вже маємо, від чого танцювати.

– Ти знаєш, – остудила я її запал, – щось мені анітрохи не хочеться танцювати. Краще я слідчому подзвоню. Він, здається, хлопчина затятий і небайдужий…

Ліна надула губи.

– А ти чим займатимешся? Так і чекатимеш щоночі на свого люб’язного бабая, який про відвідини заздалегідь чемно повідомляє? Бубочко, а ти слідчому не говорила про нього?

– Знущаєшся? – знизала я раменами. – Хто ж мені повірить? Напис парою на дзеркалі, ги-ги. От якби мене прирізали кухонним ножем…

– Тьху на тебе! – висварилася Ліна.

А мені раптом спало на думку, що ми з нею щось пропустили. Щось цілком очевидне. Я підвелася з крісла й подалася до спальні. Словники стосом громадилися на підвіконні. Горщик із кактусом загрозливо нависав над краєм, готовий гримнутися додолу. Мимохідь я посунула горщик, не відриваючи зіниць від свого робочого місця.

Так і є! На письмовому столі, поруч із комп’ютером, валявся аркуш, про який я цілком забула. Хіба не з нього почалися мої напасті? «Et bene maiores dixere Borysthenis amnem / Iam mellis plenos, iam lactis volvere fluctus»…

– Ти пам’ятаєш про свою обіцянку? – вимахуючи папірцем, я забігла до вітальні. – Ліно, а коли це і є той найважливіший знак, який мені намагалася подати Кароліна Сокальська?

* * *

– Ти вже вдома? – запитав мене чоловічий голос у телефоні. Ростислав Костянтинович, дивний мій знайомець, турботливо розпитував, чи не надто мене знесилила поїздка.

– Так, уже вдома. Сьогодні приїхала.

– Можна мені увечері до тебе навідатися?

– Звісна річ.

До вечора лишалася обмаль часу, адже годинник вицокував п’яту. Мені ж іще треба було знищити сліди нашої з Ліною пиятики. Довго дивилася я на браслет на власній руці, міркуючи, чи можна ним похизуватися – а чи варто заховати подалі. Підвівши чорним олівцем очі, я почувалася якнайкраще озброєною, і тільки срібна змія виводила мене з рівноваги. Коли пролунав наполегливий дзвоник у двері, я так і не вирішила, що робити, і, плюнувши на обережність, побігла відчиняти.

– Це тобі, – усміхнувся Ростислав, простягаючи жовтогарячі лілії. Ет, сьогодні вночі буде мені непереливки – настирливий запах цих квітів має здатність проникати в найтонші щілини. На ранок болітиме голова. Що ж, доведеться терпіти…

– Дякую! Ти скидай пальто, а я поки їх у вазу поставлю.

Ростислав, замість знімати пальто, замислено роздивлявся моє обличчя своїми світлими, майже прозорими очима з маленькими чорними чоловічками.

– Знов Марія Каллас спокою тобі не дає? – ущипливо запитала я.

Ростислав у відповідь одразу пройшов до кухні, примостив на стіл пластикову прозору коробку. Всередині я побачила два кусні смаженого м’яса з гарніром.

– Розігріємо? – звів брови гість. – Я ще не вечеряв. Ти, либонь, також…

На сварливій пательні, яка плювалася киплячою олією, м’ясо ще апетитніше зарум’янилося. Хто б оце ще так зі мною панькався? І куховарити не треба.

– Цікавий браслет, – примружився Ростислав, коли я виставляла тарілки. Важко було зрозуміти, що бринить у його голосі: щира цікавість, тривога, здивування? – Змій-uroboros. В індійській міфології символізує нескінченність Всесвіту… Браслет давно у тебе?

– Від позавчора.

– Хтось подарував?

– Ні, це, радше, спадок. Хіба я тобі не розповідала? У мене кузинка загинула, Кароліна Сокальська, от вона чомусь вибрала мене у якості спадкоємця.

– Кажеш – загинула? А що сталося? Нещасний трапунок?

– Її вбили.

– Вибач. Мені не треба було… так настирливо.

– То нічого, – відмахнулася я. – Я з нею не була особисто знайома. Чесно кажучи, про її існування дізналася пару місяців тому.

– Тоді скажи мені одну річ, – голос мого співрозмовника став напруженим, – як саме її вбито?

– Навіщо питаєш?

– Спочатку скажи.

– Її задушили.

Ростислав надовго замовк. За цей час ми встигли розправитися з м’ясом і перейти до солодкого: в крамничці в будинку побуту, де перевіряла браслет, я купила шоколадку. Спідлоба розглядала я свого гостя. Раніше якось не помічала, які в нього глибокі зморшки довкруж світлих очей. Чи це тільки щойно вони проявилися – при звістці про убивство? Та яке йому діло до незнайомки, будь вона тричі задушена?

– То ти поясниш мені свою цікавість? – не витримала я.

– Поясню. Подивись на свій браслет, – він узяв мене за руку, – що ти бачиш?

– Змію, яка кусає себе за хвіст.

– А я тобі можу з майже стовідсотковою певністю сказати, як саме була задушена твоя кузинка.

На тому шнурку, який обвили довкола її шиї, з одного кінця мала бути маленька петелька. Другий кінець просунули крізь петлю – і потягнули. Тобі це нічого не нагадує?

– Це ніби як та змія? – спантеличено вигукнула я. Невже нагромадження нісенітниць, яке я прочитала в газетній замітці, мало-таки під собою ґрунт?

– Я переконаний.

Ростислав хруснув кісточками пальців, і я здригнулася від цього звуку.

– Але як ти знаєш?

– Розумієш, – він витер пальці серветкою, тоді зіжмакав її, почав нервово терти стіл, – ця змія не раз описана в книжках, де йдеться про таємні братства. Не всі таємні братства сповідували величні ідеали прогресу. Так, частина Вільних Каменярів головним символом вважала молоток – інструмент будівничого. А пам’ятаєш, ми тобі розповідали про інші символи? Про косинець? Так от, деякі братства головним символом обрали саме косинець – трикутник, знак диявола.

– А до чого тут моя кузина?

– Не знаю. Але змія, яка кусає себе за хвіст, це теж один із символів деяких братчиків. І якщо вони хотіли комусь помститися, то душили свої жертви саме в такий дивний спосіб, імітуючи змію.

Господи, куди я потрапила? Чи не могла я пересидіти ще хоча б півроку за океаном, тим паче, що візу мала до кінця листопада і легко б її продовжила? Навіщо я повернулася додому саме тепер? Якби я розповіла моїм заокеанським університетським друзям оці всі нісенітниці, що трапилися зі мною за останні два тижні, то вони просто взяли б мене на кпини. Я й сама була готова вголос зареготіти від однієї думки про Вільних Каменярів, трикутник диявола і напис, який проступає крізь пару…

– Наталю, а звідки у твоєї кузинки браслет?