Текст книги "Укус огняного змія"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц)

Розділ шостий
БАБАЙ

Той вечір надовго закарбувався в пам’яті. Я не закричала, ні, змусила себе притлумити жахний лемент, хапливо згребла зі столу сірники й у лазничці вкинула в унітаз. Сірники пряжили [4]4
  Пряжити – палити, пекти.


[Закрыть]мені долоню, і доки я не злила воду, здавалося, що й досі горить шкіра, де її торкнулися шматочки дерева. Потім я довго стояла над вмивальником, витираючи чоло і щоки мокрою серветкою. Час було визнати, що ні напис, який проступив під парою, ні набридливі погляди в спину, ні сьогоднішня витівка не привиділися мені. Комусь знадобилося стежити за мною і про це час від часу нагадувати.

Нарешті я підправила туш, що посипалася з вій, і була готова зустрітися віч-на-віч із тим, хто лишив для мене епістолу.

Коло підозрюваних окреслилося. Зустріч із Ростиславом уже не видавалася випадковою… Втім, хто знає? Будинок величезний, дверей ніхто не замикав, а якщо порахувати ще й усі чорні ходи-виходи, злодій міг проникнути непоміченим… Тільки твердло в мені переконання, що я не помиляюсь і що ворог зараз сидить у вітальні та робить вигляд, буцім ні до чого не причетний. Що ж, забавки у потемках закінчилися, прийшов час чесного двобою. Зрештою, мені й обрати треба всього-на-всього з п’ятьох людей!

Вимкнувши воду, я вийшла з лазнички і повернулася до вітальні. Ростислав усміхнувся, вказуючи мені на порожнє місце за столом, поруч із ним, і грайливо мовив:

– Ми вже зачекалися. Випити хочеться – страх!

У веселому голосі мені вчулася помислива фальш.

Я сіла і скосила на нього очі. Рум’янець проступив на його вилицюватих щоках, а в рухах була нервовість, скутість. Так, начебто він очікував від мене якогось слова, дії, котрі б повідали йому, чи справив напис достатнє враження. Хоча, стривай, ти не перебільшуєш, жінко? – спитала я себе, міцно стискаючи келих. Сидить мужчина, оповідає анекдот, пані й панове вибухають реготом, а ти всюди шукаєш підступ?..

Але он гляньте на Ірину, яка не сміється в повну силу, а тільки робить вигляд, що потішена. Очі її холодно блукають із предмета на предмет, то на вікні застигнуть поглядом, то на чиїхось руках зупиняться. І все вона про щось міркує, щось обдумує, ніби й присутня тут, а думками – десь далеко. Хто вона, ця дивна пані? І чому я опинилася в її компанії, хоча навіть не знаю, де вона працює, чим захоплюється, чи є в неї діти, скільки їй років… Ледь означені темні кола під великими очима – вони від літ чи від важкої таємниці, яку вона змушена нести в собі?..

– … А реклама! – скрикує Ростислав, продовжуючи розмову, що з неї я випала кільки хвилин тому й тепер не доберу, про що мова. – «Світ кушеток – сядемо всі!»

– А оця вам не траплялася? – вторить йому Ілля Дерихвіст. – «Запрошує сад рідких рослин». А також твердих і газоподібних…

Дивлюсь на Іллю прискіпливо. Очі ховаються під волохатими бровами, вуста – за вусами й коротенькою борідкою. Блазнює й підтрунює над співрозмовниками. Регоче. Але пальці чомусь нетерпляче тарабанять по столу, і хоча звук приглушений скатертиною, підозріле збудження їхнього господаря змушує моє серце стискатися: а раптом?.. Він кепкує з рекламістів, а мені мариться – з мене. Він дивиться на Ростислава, а мені верзеться – на мене. Він плескає дружину по руці, а моя долоня холоне, мов її торкнулося щось слизьке, небезпечне…

А який непевний цей Пилип Прокопович! Сидить насумрений, час до часу буркоче щось собі під ніс, коли зрідка загоряється перебігом розмови, говорить – як рубає. На всяку подію у нього своя думка, відмінна від інших. І точку зору свою він викладає з притиском, наче заздалегідь готовий оборонятися. І хоч би раз усміхнувся! А як він на мене дивився, коли про Франка оповідав! Прицвяхував мене поглядом до стіни, мов метелика пришпилив. І неможливо було від нього очей відвести, такі-бо гіпнотичні, глибокі має зіниці. А ще він повсякчас себе за кишеню лапає, наче у нього там тисяча гривень схована, і він перевіряє, чи ще не поцупили…

– А я минулої неділі на виставку котів ходила, – цвірінькає Дюймовочка-Людмила, – в Києві, в тому ще радянських часів дитячому палаці, що на схилах Дніпра. А на дверях – оголошення: «Вхід із тваринами суворо заборонений»…

От Людмила – метелик, а не жінка. Цілий вечір усмішка не сходить із вуст, посуд допомагала носити на кухню, кожному за вечір устигла зробити комплімент. Мені сказала, що читала книжку в моєму перекладі і була в захваті. Ростиславу муркнула, що вдячна за подарунок, не знаю вже який. Ірину довго тримала за руку: роздивлялася перстеник і хвалила незаздрісно… Та чому мені зараз навіть у цій безхитрісній жінці вбачається підступ? Вона, між іншим, могла абсолютно спокійно кілька хвилин перебути на кухні, в мене за спиною, я-бо через шум води нічого не чула, а компанію у вітальні її відсутність зовсім би не насторожила…

– …А чому ти вирішив, що держава зобов’язана це робити? – тим часом холодно промовила Ірина. Розмова знову вже перескочила на інший предмет, а я ще й досі не була здатна дослухатись і брати в суперечці участь. – Держава займається економічною розбудовою країни, а гуманітарна сфера державою не повинна взагалі регулюватися…

– Зачекай, зачекай! – перебив її Ростислав і, зібгавши серветку, почав стирати неіснуючі плями зі столу. – Ти робиш помилку, об яку ми вже понад десять років перечіплюємося: недооцінюєш першочерговість культурної політики для національної безпеки країни. Все економісти прив’язуються до піраміди Маслоу, мовляв, забезпечимо потреби тіла, тоді й про душу подумаємо… А чому не розглядати духовні запити людини, як первинну потребу? Чи ніхто ніколи не пробував проаналізувати, скільки часу наші пращури присвячували вечорницям, звідки у нас таке розмаїття веснянок-колядок, відкіля стільки народних пісень, такі багатющі традиції і ритуали?.. Що це, як не доказ того, що запити духу, либонь, важливіші за фізичні запити, бо ми забаганки тіла набагато краще навчилися вдовольняти, ніж, приміром, сто років тому, а де ж той напророчений Маслоу розквіт культури?..

– Ти мені скажи, от з яких грошей твої бідаки-краяни з високими культурними запитами купуватимуть книжки або платитимуть за театр, доки у нас ВВП на душу населення – дві чи три тисячі доларів? І це при тому, що левова частка з цих кількох тисяч зелених припадає на душу переважної меншості населення…

– Ні, – заперечував Ростислав, – дурниці плетеш! Зайди в метро – всі з книжками. Тільки з чиїми книжками? Українськими?..

– Не треба перекручувати! – холодно відтяла Ірина. – Я не проти того, щоб культура у нас розвивалася, лишень робити вона це повинна ринковими методами, як в усьому світі.

– Тільки не кажи мені про увесь світ! У Британії та Норвегії нульова ставка ПДВ на книжки!..

– А давайте, – втрутився Ілля, – введемо податок на горілку – три копійки з пляшки на бідність нашій книжці. Уявляєте – тридцять мільйонів проданих пляшок на місяць множимо на три копійки – отримуємо дев’ятсот тисяч гривень. Вистане нам?..

Ці люди запросили мене на вечірку. Прийняли мене, як свою. А я на них думаю казна-що. Мені зробилося зимно.

– Відвезіть мене, будь ласка, додому, – тихо попросила я, – пізно вже…

* * *

Видавець подзвонив зранку і церемонно вибачився, що не може зі мною найближчим часом зустрітися, аби передати гонорар за зроблений для нього переклад, проте повість йому потрібна вже. Я не мала нічого проти: виходити з хати не хотілося. Так, поспілкуюся з редактором часопису посередництвом електронної пошти, чом би й ні? Швидкий та доступний вид зв’язку. Заодно повідписую кільком друзям, кому вже давно заборгувала листи.

Мій старенький комп’ютер працював повільно, кепська телефонна лінія не додавала швидкості інтернету, але навіть так я почувалась у своїй стихії: останнім часом віртуальне моє життя переважало над реальним буттям. Скринька забита рекламними повідомленнями, але я ніколи не знищувала все жужмом, завжди спершу придивлялася до теми повідомлення, щоб не пропустити важливого листа. У глибині душі сподівалася: коли-небудь мені прийде звістка про те, що я – стомільйонний відвідувач якого-небудь сайту й за це нагороджуюся гарним маленьким джипчиком…

Видаливши більше половини мотлоху, я надибала ще один лист, на який непогано було б відповісти, кинула чистити скриньку й захопилася писанням. За півгодини лист полетів до адресата, а я повернулася до непрочитаних повідомлень. І одразу мені в очі впало одне з них. Адреса не була визначена, а в темі написано: «Для моєї полохливої пані». Либонь, секс-штучки пропонують, подумала я, а рука сама натиснула на тему, щоб відкрити.

Сторінка завантажилася. Я не могла відвести розширених зіниць од екрану.

 
Чуєш кроки в тиші ранній?
Допомоги не чекай:
За тобою безнастанно
Стежить заздрісний бабай.
 

І я зразу знала, що цей дурнуватий віршик написаний саме для мене. І той бабай, що переслідує мене, ні на крок не відстаючи, ні на мить не випускаючи з поля зору, чекає знадвору, зазираючи крізь шибку. Чи є в нього бінокль, чи йому досить побіжно вздріти мій силует у вікні й пересвідчитися, що ніде я від нього не подінуся?.. І прийде ніч, і я не зможу склепити повік, а він нависатиме над моїм ліжком чорною зловісною примарою й ссатиме з мене життя, як літавець…

Але чому? Що я такого зробила? У що вплуталася?!

Гарячково почала пригадувати, в яких сумнівних знайомствах була я помічена останнім часом, – і не змогла пригадати жодного. Якщо забути про покійницю Кароліну Сокальську, яка навіщось записала моє прізвище й адресу у власний нотатник, а потім померла, так зі мною жодного разу не поспілкувавшись, більше я не могла пригадати білих плям у власній біографії.

Ні, я нікому не дозволю гратися зі мною, як котик із мишкою. Бачила ці ігри: садистичний котусьо придушить мишку, вона пищить-пищить, а потім принишкне, затихне, вимучена. Тоді він лапку забирає, дає мишці час оговтатися. Вона кілька хвилин лежить тихо-тихо, потім ворухнеться. Не бачить мишка, що котик зовсім не заспав, що у щілині між повіками зблискує нахабне око. Вона робить ледь помітний рух від мучителя. Той лежить ліниво, не звертаючи уваги. Жертва сміливішає, ступає крок-другий, от-от готова подріботіти геть – і тоді кігтиста лапа непомітним, блискавичним рухом накриває її. І так аж доти, доки мишка зовсім не знесиліє…

Телефон стояв на столі поруч із комп’ютером, мені навіть не довелося підводитись. Біп-біп-біп – сім цифр. Довгий гудок, другий, третій. Клац – трубку зняли.

– Ростиславе, ти? Привіт. Хотіла подякувати за чудесну гостину. Прекрасних друзів маєш, веселих. Ну, як справи у тебе?

– Як добре, що ти подзвонила. Я б і сам тебе набрав, та не хотів так рано будити у неділю. Ти завтра вільна? Маю запрошення на творчий вечір одного музики, він мій сусіда, якщо ти не проти…

– Який інструмент?

– Бандура.

– А співатиме?

– Сподіваюся, – невпевнено мовив Ростислав, – у нього взагалі-то непоганий голос…

Шанувальникові опери не так легко догодити!

– Тоді домовлено, – погодилася я. – Але маю ще й контрпропозицію. Приїжджай до мене в гості. Чаїв у мене – на вибір. Мате, лапачо, ройбуш, «сивий граф», «англійський сніданок», зелений із жасмином… Як тобі?

– Солідна підготовка. За годину буду.

За цю годину я розробила Грандіозний План. Можливо, він був чистим дітвацтвом, але серйозніші кроки не спадали мені на думку.

Ростислав приїхав рівно за шістдесят хвилин – годинник можна було вивіряти. Повагом зняв пальто, а коли я хотіла взяти вдяганку, щоб кинути її на вішак, м’яко відсторонив мене й повісив сам. Тоді роззувся, роззирнувся по квартирі, побачив вітальню.

– Туди? – спитав майже ствердно. Я кивнула.

Він швидким кроком пройшов у вітальню й усівсь у крісло, підсмикнувши холоші. У чорній сорочці й вузьких костюмних штанах схожий був мені чомусь на Хозе з «Кармен-сюїти». (Мене вжалила згадка: Хозе – і вихрастий Дон Хозе Перейра на плечі фотографа…)

– Чайник уже кипить, – мовила я та повернулася до шафки, щоб дістати парадний сервіз.

Мій гість опустив очі на листок, який недбало валявся на журнальному столику. Нахилився над аркушем, пробіг очима рядки. Стоячи до нього упівоберта, я подумки теж перебігла внутрішнім зором коротенький і вельми змістовний віршик. Я нічим не завинила перед бабаєм, та чи відає Ростислав про це?

Він дочитав вірш і відкинувсь у кріслі. Спостерігав за моїми рухами зацікавлено, погладжував штани на колінах, стряхнув невидимі крихти зі столу – та ні хмаринка не пробігла його чолом, коли я йому підсунула провокаційне послання, півгодини тому роздруковане з комп’ютера спеціально для нього. Він справді уперше бачить рядки – чи має незлі акторські здібності?

Виставивши чашки, я побігла на кухню за чайником.

– То ти обрав? – крикнула на півдорозі.

– А мате лимонний?

– Так!

– Тоді мате. Він наснажує.

За дві хвилини я повернулася зі скляним чайником, в якому світилася золотава рідина. Мате лимонний має чудовий, незвичайний колір.

Напій мав настоятися. Я всілася на диван по другий бік журнального столика.

– Розкажи мені про свій завод.

Під руку мені попалася коробка сірників, я механічно розкрила її і, беручи по одному сірнику, почала викладати на столі візерунок.

– Та, власне, – знизав плечима мій гість, – що розказувати? Завод як завод, таких сотні.

З-під моїх пальців вийшло вже пів картинки.

– Хто у вас власник? – питала я, аби тільки не мовчати. Руки робили свою справу. Вже останній штрих, останній сірник…

– Банк… – Ростислав не відривав очей від моїх рук. – А що це ти робиш?

На журнальному столику, повернутий так, щоб Ростиславу було зручно читати, вималювався напис: «Я ВСЕ БАЧУ».

Проте анічогісінько, крім стриманої цікавості, не прозвучало в голосі мого гостя.

* * *

Уперше в житті я так чекала закінчення концерту. Мене не радували дзвінкі й безжурні сплески музики, мене не радувала ця невимовна атмосфера духовного єднання слухачів, коли люди, здавалося, дихають в унісон, а щойно співак зробить несподівану паузу, в спільному пориві готові підказати нібито призабуті слова. Мене не радувало те, що сьогодні знову посипав м’який сніжок, і так чарівно було йти заметеною, вже майже різдвяною, вулицею, у глибині душі очікуючи, що он у тій хаті зараз прогримить гуркіт у двері, і пан голова випне груди, коли на поріг вийде його зустрічати незрівнянна Солоха…

І все тому, що в перерві, коли Ростислав за неписаною театральною традицією завів мене у скромний буфет, де, попри спартанський вигляд підсохлих бутербродів і несвіжих тістечок, наливали прекрасне шампанське «брют», ми в буквальному сенсі слова зіштовхнулися ніс до носа з Іллею та його загадковою дружиною Іриною. При цьому Ірина подивилася на мене довгим поглядом, а коли я усміхнулась і безтурботно привіталася, вона, здоровкаючись, відвела великі, прикриті повіками очі і навіть одвернулася від мене, буцім не бажаючи вступати в розмову. Це настільки вразило мене, що я неждано розхвилювалася й образилась, сама не розуміючи чому, адже з Іриною мене зв’язувало хіба побіжне знайомство.

Натомість Ілля зрадів негаданій зустрічі. Твердо потис руку Ростиславові, потім – так само – мені, аж у мене кісточки побіліли, й урочисто взяв із нас слово, що ми не втечемо одразу після концерту й обов’язково дозволимо йому пригостити нас філіжанкою гарячого шоколаду або капучино в підвальній кав’ярні у дворі редакції газети, де він працює.

Коли ми з Ростиславом вийшли з гардеробу, Ілля з Іриною вже чекали на нас. На цей раз Ірина була привітнішою, проте неприязнь уже пробігла чорною кішкою поміж нами, і я відчувала, як важко нам буде в компанії одна одної вдавати привітність і безжурність. Ростислав допоміг мені вдягнути пухову куртку, й Ірина одним поглядом оцінила її як таку, що не варта уваги. Навряд чи варта була уваги і її власниця.

Ілля ж нічого не помічав. Він провів нас крізь завірюху у квадратний невеличкий двір, з усіх боків обмежений двоповерховими будинками. Численні двері по периметру двору надійно замкнені на ніч, і лишень дубова стулка, що вела до кав’ярні, гостинно прочинена. Ілля розчахнув двері навстіж і картинно розшаркався переді мною й Іриною, а коли Ростислав зробив рух і собі шмигнути всередину, буркітливо мовив: «Старших пропускати треба», – й першим ступив у півтемний коридор, і я зрозуміла, що це – теж якась їхня давня гра.

Ілля упевнено провів нас до столика на крихітному п’ятачку сходового майданчика, і я з подивом відзначила, що вся кав’ярня – то довгий коридор, який зненацька обривається нескінченними сходами кудись донизу, в підземелля, і на кожному сходовому майданчику тулиться по столику, розрахованому максимум на чотирьох, а краще – на двох гостей.

Ми втрьох замовили гарячого шоколаду – справжнього, який вариться з плитки шоколаду, молока й вершкового масла, і тільки Ірина, мов навмисне, забажала капучино. Заки принесли напої, я вже встигла дізнатися, що бородань Ілля – головний редактор місцевого «Вечірнього вісника»; пару років тому газета ледь животіла, чекаючи бюджетних вливань, як манни небесної, та якось редакція, зібравшись увечері напередодні свят попиячити, отак напідпитку, нібито жартома, вирішила змінити концепцію газети, щоб збільшити коло читачів. Звісна річ, газета мала «пожовтіти», що їй вдалося буквально за два тижні. Як не дивно, наклади не зросли. І тоді саме Ілля, який мав величезний архів з історії містечка, запропонував, що дописуватиме в газету таємничі історії, які сталися протягом двох віків у рідному їхньому містечку і від яких холонутиме кров у жилах добропорядних мешканців.

– Саме тому ти, – спитала я зацікавлено, – розповідав мені про таємні братства? Відчув себе в темі, як щука в ріці?

– Не тільки, – загиготів Ілля, й коротка борідка його настовбурчилася. Ірина невдоволено відвернулася. – Справа в тім, що Пилип Прокопович ставиться до таких речей вельми серйозно, а я, оскільки дійсно добряче покопирсався свого часу в цих нетрях, іноді, можна сказати, професійно підколюю його… Це, знаєш, буває кумедно.

– Просто, – долучився до розмови Ростислав, – Пилип справді часом справляє… е-е-е… дивне враження. Скажімо, він десь роздобув старовинний косинець і тепер усім розповідає, що той – символ Товариства Нептуна.

– Ага, вселенська змова, всесвітнє панування… Що це за товариство?

– Легенда гласить, – Ілля скорчив строгу пику, – що Петро Перший був наглядачем таємного братства, яке проводило засідання в Москві, в Сухаревій Башті. Головував Лефорт, а оратором був Феофан Прокопович…

– І Пилип Прокопович, – задумливо мовила я, – вважає себе нащадком славетного Феофана…

– Не нащадком, але далеким родичем! До речі, пам’ятаєш, я згадував В’ячеслава Прокоповича, урядовця часів УНР, теж нібито Вільного Каменяра? То ж я навмисно його поминав, бо Пилип і його вважає своїм дальнім родичем, а що той теж буцімто був братчик, Пилип невимовно пишається зв’язком…

– Але ж який зв’язок, – здивувалася я, – там Москва, Петро Перший – а тут УНР?

– Ти ж, певно, – запитально-ствердно сказав Ілля, – ніколи про таємні братства не читала?

Я похитала головою.

– У братчиків, – пояснив Ілля цілком серйозно – куди й поділося звичне блазнювання, – є переказ про наріжний камінь, який закладається на північному сході. Камінь – це, звісно, алегорія, ним може слугувати будь-який знак. Ну, наприклад, циркуль, який теж вважається символом Вільних Каменярів, адже його, як і косинець, перші братчики використовували у будівництві своїх архітектурних шедеврів… От Пилип Прокопович і вигадав, що буцімто з Москви, тобто з північного сходу, з Товариства Нептуна, походить наріжний камінь, що допоможе йому дізнатися страшну таємницю братства і відновити його владу – принаймні в Україні…

– І це косинець? – спитала я.

– Може бути… Але щось не чути, – реготнув Ілля, – щоб Пилип уже відкрив свою омріяну таємницю. Мабуть, таки не косинець…

Ірина, яка не втручалась у розмову, а потихеньку сьорбала собі капучино, раптом невдоволено озвалася:

– Як ви вже набридли з цими Вільними Каменярами! Мов теми іншої нема… Ходім уже додому, бо завтра на роботу рано вставати.

Опинившись удома, я довго думала про чудну компанію, з якою мені випало зазнайомитися саме зараз. Щось у стосунках цих людей насторожувало мене, та я не могла вхопити що.

На відміну від інших, мені не треба було завтра на роботу, тож я ще мала час перевірити електронну пошту. В глибині душі відчувала: перше віршоване послання не буде останнім, і щось усередині немов підштовхувало мене: що раніше ти про це дізнаєшся, то краще! Давай, давай, не ховайся в мушлю!..

Так, повідомлення «Моїй допитливій пані» вже чекало на мене. Лишалося тільки прочитати його.

 
Красти іграшки чужі
Хіба можна, розкажи?
Сонечко, мерщій віддай,
Прийде-бо вночі бабай.