Текст книги "Укус огняного змія"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц)

Розділ дев’ятий
КНИГА БУНТУ

Тринадцяте число – добре, що не п’ятниця. Хоча, якщо зважити, як починалася ця субота, може видатися, що в календарі сталася прикра помилка.

Зранку першим, що трапилося мені на очі, була газета-сюрприз, яку вчора підкинули під двері. За сніданком я погортала її. Глянувши на вихідні дані, я поїжилася: учора не запримітила, що «Вечірній вісник» видається саме у тому містечку, де мешкає Ростислав. Наклад – дві тисячі примірників. Головний редактор – Ілля Дерихвіст. Я ляснула себе по лобі: Ілля! Як могла я забути?!

Тепер уже прочитала газету за дев’яте грудня від дошки до дошки, не зупинилася навіть на сторінці оголошень. По діагоналі передивишись об’яви про нерухомість, я дійшла до «Різного».

Газета вдруге змусила мене здригнутися.

Третє ж оголошення мало такий зміст: «Шукаю «Чорну книгу», надруковану у травні 1941 року. Автор невідомий. Маєте інформацію – звертайтеся на адресу [email protected]».

Отже, ще раз вигулькнула Чорна книга. Поки що я чую про неї вдруге – це може бути і простий збіг. Але ж дивний який! Переконатися, що тут немає жодного умислу, можна хіба одним способом – написати автору повідомлення. Зрештою, нагальних справ на сьогодні в мене все одно не заплановано…

Соромно зізнатися, але проживши стільки років на світі, я не прочитала жодної книжки, ба навіть брошурки, присвяченої чорнокнижникам. І зовсім не тому, що сторонилася диявольщини, – просто, повторюся, мій прагматичний і цілком матеріалістичний мозок відкидав усіляку містику. Страшні оповіді про відьом і відьмаків, про ножі під столом, гральні карти, зашиті в подушку, просипану сіль і товчене скло біля порогу, якими час від часу грішила Ліна Оверченко, минали мене повз: я із задоволенням слухала про всіляку чортівню, але не вірила ні на секунду. Може, тому, що сприймала це за художню літературу – усну народну творчість. А може, тому, що повірити у містичне – перекинути звичний світ із ніг на голову.

Знову дорога моя пролягла в інтернет-кафе – не хотілося лишати у всесвітній мережі слідів у вигляді домашнього ай-пі. Я довго міркувала над текстом власного листа. Хотілося скласти його так, щоб, з одного боку, заінтригувати адресата, а з другого, змусити його відкрити карти. Я писала й видаляла, заміняла одні слова іншими, і зрештою зупинилася на простому варіанті: «Поділюся відомостями про Чорну книгу при особистій зустрічі».

Щоб не гаяти часу, я прочесала інтернет. Чорна книга, чорнокнижжя загалом користувалися неабияким попитом – я надибала купу тематичних сайтів і ще більше химерних відомостей. Враження складалося, що й досі дехто вірить: на дні морському поховане мідне місто, в якому стара відьма укрила Чорну книгу під гарячим каменем Алатирем. І в наші дні чорнокнижники намагаються дістати її, але вона зв’язана страшним прокляттям на десять тисяч років…

Списана замовляннями, чарами й знахурськими рецептами книга під назвою «Чорна книга середньовічного чаклуна» навіть була надрукована відомим російським видавництвом і продавалась у не менш відомій інтернет-книгарні усього-на-всього за п’ятнадцять гривень!

На сайті «Архіви Мерліна» подавалася така кількість книг із чорної магії (за помірну плату, звісна річ), що за все життя не перечитаєш. І останніми у довжезному переліку йшли аж три Чорні книги сатани. Я вирішила їх не розкривати – ще нашлють порчу на громадський комп’ютер… Принагідно я дізналася, що Мерлін був чаклуном і наставником короля Артура з кельтських міфів.

Але найцікавішою була інформація з усесвітньої інтернет-енциклопедії. «Чорна книга Кармартена», уельський манускрипт ХІІІ сторіччя, який отримав назву завдяки чорній палітурці, зараз зберігається в Національній бібліотеці Уельсу. Саме в цій книжці серед інших поетичних творів наводяться легенди про короля Артура та Мерліна, якого ще називають Мирдіном… Думки заскакали одна поперед іншої: а якщо схожий манускрип потрапив до рук Кароліні Сокальській? Вона-бо історик, могла щось десь і відкопати. Хоч вона й займалася вісімнадцятим сторіччям, як підтвердила Маргарита Петрівна, може, насправді про інший час ідеться? Бо ціна такої книги – либонь, і більша за людське життя…

Час від часу я зазирала в поштову скриньку. Відповідь прийшла за півтори години – коли я вже збиралася кинути марну справу чекання й забиратися геть. Мій співрозмовник готовий був зустрітись у Києві просто сьогодні, в будь-який зручний для мене час.

Я роззирнулася по кафе. Не таке вже людне, зважаючи на робочий час, але місце цілком безпечне. Близько від метро – тепер, коли мені повсякчас вважається, буцім у спину хтось дихає, я волію не вдаватися до довгих піших прогулянок. Я списалася з мисливцем на Чорну книгу й призначила йому зустріч тут-таки, в інтернет-кафе.

Годину я згаяла, роздивляючись старі світлини невідомців на стінах. Дивне дизайнерське рішення – на фото панянки в кринолінах і застібнуті на всі ґудзики офіцери, а між світлинами де-не-де – символи радянської доби: старі таблички з назвами неіснуючих уже вулиць, плакати з зображенням суворих інтелігентних робітників, готових виконувати й перевиконувати, вимпели соцзмагань.

Але година добігла кінця, і…

Двері відчинились, і до приміщення ввалився цікавий персонаж. Незважаючи на морозець, шкірянка наопаш, а на шиї – чорна хусточка. У вусі – срібна сережка, у носі теж круглий кульчик. На пальцях срібні персні. Черевики жовті, на грубезній підошві, шнуровка ледь не під коліно. Джинси хаотично подерті строго за дизайнерським планом. Цілком можна уявити, що така людина цікавиться Чорною книгою і рештою подібних дурниць.

Я так витріщалася на новоприбулого, що він підморгнув мені й попрямував до мого столика.

– Привіт! Ви не мене чекаєте? – спитав.

– Як знати… – примружилась я у відповідь.

– Гарна сьогодні погода, морозна.

– Ви про погоду прийшли говорити чи про книжки?

Персонаж викотив очі.

– З красивою жінкою – про книжки? Останню книжку я прочитав у школі й постарався чимшвидше забути…

Холостий вистріл. Я скисла.

– Вибачте, маю працювати. Шкода, що ви не волієте говорити про книжки, – і я повернулася до комп’ютера.

Він зробив рух, ніби хотів знизати плечима, а тоді розвернувся й посунув до бару. За мент він зник у клубах тютюнового диму.

А ще за мить двері знову відхилилися, й у приміщення ступив той, на кого я чекала.

Ще не встиг він звернути на мене увагу, ще тільки мружив очі, звикаючи до півтемряви підвалу, а вуса й борідка стовбурчилися занепокоєно, як я вже знала, що це мій клієнт.

– Іллє! – покликала я й помахала рукою.

Він здивувався надзвичайно.

– Ви?.. Ти?..

Я кивнула.

Ілля наблизився, плюхнувся на сусідній стілець.

– Ну, зізнавайся, – насупив він вдавано-суворо брови, – привела за собою хвоста? Наша таємнича справа не терпить сторонніх!..

Я не знала, як реагувати: з одного боку, в очах Іллі скакали бісики, з іншого боку, усі ці події, що переслідували мене останнім часом, не налаштовували на жартівливий тон. Але я вирішила ризикнути й зіграти.

– Ваша таємничосте, вжиті мною заходи безпеки гарантують, повторюю, цілком гарантують конфіденційність нашої розмови… Але прошу підтвердити, що про зміст її не стане відомо навіть вашій дорогоцінній половині! А тим паче друкованому органу, що його ви маєте честь очолювати.

Ілля церемонно приклав руку до грудей.

– То що ви маєте повідомити мені?

Я приклала палець до вуст, підвелася з-за столика й дійшла до бару. Замовила дві склянки слабкоалкогольного напою. Коли я повернулася, Ілля нетерпеливо совавсь у кріслі. Чорна книга таки муляла йому.

– Ну, кажи вже, кажи, яку інформацію припасла для мене? А, до речі, ти ж оголошення прочитала у «Вечірньому віснику»? А звідки ти його взяла? Знаєш, – повідомив він довірливо, – я півжиття поклав, щоб ця газета продавалася і, головне, купувалась у Києві!

Чомусь зовсім не хотілося зізнаватися Іллі, яким чином «Вечірній вісник» потрапив мені до рук. Ілля поводився цілком природно – наче й не було в його газеті повідомлення про ритуальне вбивство, чи він не надавав значення таким бульварним пліткам…

– А мою увагу, – раптом зважилася я, – привернула стаття про ритуальне вбивство…

– А, та! Дурниці це все. То Людмила писала, вона в нас любить усе містичне. Притягнула звідкись інформацію, загорілася: опублікуй. Я хутко пробив через знайомих – дійсно, смерть жіночки на ім’я Кароліна (не пам’ятаю прізвища) мала місце, обставини з’ясовуються, щось там іще було таке загадкове… не згадаю. Словом, надрукував я ту статтю. Мені, правда, з роботи покійниці дзвонили, обзивали всілякими словами… Та, що вже говорити! – він махнув рукою. – То як там із Чорною книгою?

– Хотіла б я знати, – мовила я задумливо, – для чого пишуться такі книжки…

– Це все робиться, щоб перемудрити довірливих людей собі на користь.

– Обморочити ближнього – вічна тема… – кивнула я. А крім того, як «обморочити», затуманити голову, Чорна диявольська книга учить навести порчу, посіяти ворожнечу, наслати сухоту на красу дівочу…

– Коли йдеться про братовбивство, то не морока, то щось трошки гірше…

– Бісівське намовляння, – кивнула я. Бо ж чорнокнижники, вважається, вчаться чародійства у чортів і продають їм душу.

– Кого ж біс намовляє? – вигукнув раптом Ілля. – Тих, хто обирає самопосвяту, чи тих, хто їх обмовляє?

Я не знайшлася, що відповісти, – в далеку пору середньовіччя і освіта, і наука здавалися чорнокнижжям, достойним кострища, тож для будь-кого, хто у темні часи мав сміливість вирізнятися з-поміж інших, самопосвята межувала з самопожертвою… Натомість я спитала:

– Чекай, а книгу наговорів хто ж видрукував у сорок першому році?

– Як хто? – вирячився Ілля на мене. – ПУН. Як ти можеш не знати?

Спершу здалося, що я не розчула. Що за ПУН такий? Ці три літери абсолютно не в’язалися з чорнокнижництвом. Потім мозок обробив інформацію й пов’язав в одне ПУН і сорок перший рік. Розкол ОУН на мельниківців і бандерівців, Провід українських націоналістів під орудою Андрія Мельника… Але до чого тут Чорна книга?!

– Почекай, я заплуталася, – помотала я головою. – Здається, я не те подумала… Скажи мені про потрібну тобі книгу детальніше.

Ілля терпляче пояснив:

– «Чорна книга бунту», автор невідомий – ясно тільки, що він член ПУН. Видана тисяча дев’ятсот сорок першого року як агітка, яка мала на меті висвітлити розкол ОУН на користь мельниківців. Фактично, Бандера і Ярий у ній таврувалися, як диверсанти. Наклепи на «братовбивць» спростовано зараз документами з відкритих архівів КҐБ…

Я тільки кліпала очима. Книга наговорів – то книга не замовлянь, а наклепів! Ціла наша химерна розмова видалася тепер божевільним жартом. Чорна книга, яку мала на увазі я, не мала нічого спільного з книжкою, що про неї говорив Ілля.

Тобто, «Чорна книга бунту» не має стосунку до смерті Кароліни Сокальської? Звісна річ, загибла була істориком, могла розколом ОУН цікавитися, рідкісну книжку шукати для роботи, але ж видана у сорок першому році агітка не може бути раритетом, за який убивають?!

– Егей! – Ілля поклацав пальцями в мене перед очима, щоб привести мене до тями. – А ти яку книжку мала на увазі?

Не могла я зізнатися йому у власній дурості!

– Та, не звертай уваги. Непорозуміння вийшло. Я собі щось таке намислила, що аж соромно признаватися…

Ілля розреготався. Відсміявшись, він узяв мене під руку.

– Словом, надурила ти мене. Викликала, тільки щоб підпоїти, – він потрусив порожньою склянкою. – Отже, нема в тебе «Чорної книги». Треба це відзначити – ходім вріжемо по тістечках. Зізнаюся по-секрету, страх як люблю солодке!

Розділ десятий
КУЗИНКА

Першою на столі з’явилася риба під майонезом.

Святкування батькового дня народження – незмінний ритуал, до нього ми готуємося заздалегідь.

Подарунок – на замовлення, гостина – за традицією. Цьогоріч, щоправда, я умовила маму запекти курку з яблуками, і тепер м’ясо умлівало в духовці, пускало соки й пахтіло несамовито. Якщо гості не з’являться у найближчі десять хвилин, я стеку слиною, як курка – соком.

Мама виставила парадний сервіз, який з’являвся на столі тільки за урочистих подій, кришталеві келишки та високі бокали львівського кольорового скла – й одразу перемінилася вітальня: світло заграло у багатогранному склі, відбилось у книжковій шафі, підсвітило різнобарвні корінці книжок, перекинулося на скляні підсвічники.

Я перевдягалася, коли мою увагу привернуло тихеньке дзвякання, яке долинало з вітальні. У не застібнутій ще сукні я встромила голову у проріз дверей.

Хіба важко було здогадатися!

Посередині святково столу, схиливши писок над широким тарелем, на напівзігнутих пружних лапах, готових кожної миті дати драла, метучи хвостом, аж бокали небезпечно нахилялись і дзвеніли об тарілки, застигла наша стара кицька й пекла [5]5
  Пекла – наминала.


[Закрыть]рибу.

– А-а-а-а! – вдихнула я.

Вронивши останній шматок, смугаста мародерка тінню шугнула під стіл і розчинилась у присмерку.

Найпершою завітала батькова родичка, яку він називає сестрою, проте точного ступеня спорідненості нам так і не вдалося встановити. У Старому Дворі, звідки вони родом, якщо добре покопатися, чи не всі мешканці виявляться родичами. І то – досить близькими, аж ніяк не в сьомому коліні.

– Тролейбуса чекала сорок хвилин, курча мать! – вигукнула татова сестра темпераментно й одразу ж похопилася: – Вітаю, Тарасе, з днем народження, би ти був у нас здоровий.

Сусідам довелося тричі дзвонити по телефону, щоб вони швидше збиралися, вдягалися, кидали нагальні справи й нарешті приєднувалися до господарів, у яких уже почалися голодні галюцинації.

Хвилин за десять сусіди все-таки з’явились у нашому гостинному домі.

Спочатку в коридор впливла здоровезна пляшка. Сусіда турботливо притискав її до грудей, підтримуючи за денце. Скільки ж там має бути літрів?

– П’ять літрів, – гордовито оголосив сусіда. Його жінка соромливо визирала в нього з-за плеча.

– Горілка? – недовірливо перепитав батько.

– Аякже, – підтвердив сусіда, – найвища проба.

Отримавши цінний подарунок, батько зразу ж ледь не впустив пляшку на підлогу, не очікуючи такої ваги, і вже хотів було примостити на столі, коли присутні дружно замахали руками, відмовляючись просто зараз розпити п’ятилітровий баняк оковитої. Батько притулив пляшку-монстра на журнальному столику.

– Хто ж це таке шкло робить? – вигукнула його сестра. – Бодай мене качка вбрикнула!

Вона підняла пляшку, охнула, зігнувшись під її вагою, роздивилася чорну з золотом етикетку. Кумедна пляшка мала широчезні боки й крихітний закоркований вінчик, який видавався чужим на її дебелому тілі.

Батькова сестра поставила пляшку на місце, але мама, яка щойно з’явилась у вітальні, одразу ж підхопила скляне одоробало, зважила в руках, похитала головою. Якби такою пляшкою вперіщити комусь по голові, мокрого місця не лишиться. Щоправда, і замахнутися нею – неабияка справа.

Мене теж учепилася цікавість. Навчена гірким досвідом попередників, пляшку я брала одразу двома руками. Важила вона не менше тонни. Допіру наблизивши око до скла, я зразу знала, що це ручна робота: вінчик приліплений до уже готового тіла.

Постукавши пальцем по найбільшій бульбашці, що небезпечно застигла у склі, готова луснути за першої-ліпшої нагоди, я гримнула пляшку на журнальний столик. Пити гості її не збираються, де ж ми зберігатимемо цю махину у малометражній батьківській квартирі?

– Ви за стіл сідаєте – чи так і далі забавлятиметеся пляшкою, не звертаючи уваги на народженика? – обурювався батько. Засоромлені присутні нарешті повсідалися.

Чи бували ви коли-небудь на традиційному застіллі? Гадаю, не мені вам розповідати, які тости виголошуються тут, як швидко зникають страви з тарелів, про що точаться розмови. Перші півгодини гості зосереджено наминають харч, час до часу відриваючись на чарчину та квапливо вливаючи її собі в шлунок. За півгодини настрій різко змінюється. Теперечки пора пристати до серйозної розмови. Долі людства – в руках знавців усього на світі.

– Я в лікарні лежала, – палко оповідає татова сестра, – а зі мною в палаті якась кацапка з Криму. А тут мова зайшла про те, що давно час прирівняти воїнів УПА до ветеранів. А вона візьми та й бовкни: «Тих фашистів не визнавати треба, а вирізати до ноги, щоб і духу не було!» Так і ляпнула, курча мать, у мене аж в очах потемніло. Людоньки, що зі мною зробилося! Я вже не пам’ятаю, що їй говорила! Якби могла-м встати з ліжка, придушила б курву! Ой, не можна так казати, Божечку, прости мені пригрішеніє, але я себе не тямила, так її проклинала! То вона до мене потім словом боялась обізватися…

Мама вимкнула духовку: курка вже готова. Ми зібрали тарілки, і я швидко на кухні їх перемила й повитирала. Коли повернулася до вітальні, різкий запах вдарив у ніздрі.

– Що це в нас так перегаром смердить? – не втрималася я. – Ми ж іще, можна сказати, й не починали пити!

Звуки телевізора вплітались у застільні розмови, створювали майже нерозрізненний глухий шум, який змушував присутніх підвищувати голос, майже кричати, відчайдушно жестикулювати, допомагаючи собі, торгати співрозмовника, щоб привернути його увагу.

– …А вона, – розповідала батькова сестра, – одного разу приходила до мене, десь улітку, ще про Наталю питала…

– Хто? – поцікавилась я автоматично, вихопивши уривок розмови.

– Рузі дочка. Ми раз із Лілею у Ковель їздили, то дорогою заїжджали до них… Ще пес у них був, сірий такий, мов вовк, до нього всі боялися підходити, а Лілька з ним бавилася…

– А я тут до чого?

– Та вже не пам’ятаю, розмова зайшла – спершу про цьоцю Вету, твою бабцю, тоді якось на тебе перекинулася.

– І що?

– Я їй телефон твій дала, вона начеб хотіла родинний зв’язок відновити.

– Ніхто мені не дзвонив.

– Ну, – мовила татова сестра, – може, ще подзвонить…

Я знов згубила нитку розмови.

Але назавтра був робочий день, і гості, потомлені експресивною розмовою, похопилися, що час забиратися додому. Ще випили на коня, ще гримнули дружно келихами – і все, вечірка скінчилася, тиша запанувала в хаті, і тільки кицька совалася з кухні до вітальні, плутаючись під ногами, й заводила звичну пісню: «Ня-а-ав! Що ж ви мені нічого не лишили, іроди кляті! Ня-а-ав! А в мене ж рісочки в роті не було з самого… ну, того… цеє… ну, коли ви рибу на столі без нагляду зоставили… Ня-а-ав! Згляньтеся, людоньки добрі!..» Мама вже потихеньку підсовувала киці ласі шматочки, доки батько не бачить.

Через день народження я не встигла розповісти Ліні про чергове моторошне послання, яке отримала від загадкового бабая, і хоча годинник уже вицокував п’ятнадцять по одинадцятій, не могла перебороти спокуси розділити свої турботи з кимсь, хто радо кинеться мене розраджувати.

Замкнувшись у колишній своїй кімнаті, де й досі ліжко чекало мене будь-коли, тільки-но з’явиться у мене охота погостити у батьків довше одного дня, я присунула до себе телефон. Зняла слухавку й була готова натиснути першу цифру.

Гудок не озивався.

Такий звичний, очікуваний, передбачуваний звук не пролунав.

Так було одного-єдиного разу, коли сусіда – вмисне чи невмисне – перетяв у коридорі телефонний шнур, який вів до нашого помешкання. Ми довго не могли збагнути, чому телефон мовчить, і тільки телефонний майстер, нами викликаний, здогадався перевірити цілісність дроту поза межами квартири. Довгий хвіст обрізаного шнура сиротливо звисав зі стелі.

Взувши черевики, я підійшла до дверей і вже намірилася визирнути на коридор, щоб упіймати зловмисника на гарячому, коли страшний здогад заморозив мене. А якщо це не просто так, а якщо саме бабай продовжує бавитися зі мною – і тепер я несамохіть наражаю на небезпеку близьких?..

За вікном завив собака, й одразу потому вереснув переляканий дівчачий голос. Я підлетіла до вікна. У чорній ямі пустельної вулиці мені ввижалися страховиська. Виповзали з закамарків, насувалися на мене з усіх боків, променіли кровожерними очима. Знову прокинулося кляте відчуття, буцімто хтось підглядає за мною крізь шибку. Гримнув феєрверк – і я заледве не беркицьнулася на підлогу: ослаблі ноги не тримали мене.

Вискнули шини, вихопилися з пітьми два жмути світла – й машина, хвацько вирулюючи з-за рогу, на шаленій швидкості помчала уздовж безлюдної дороги, чи то здоганяючи жертву, чи то, навпаки, втікаючи від карника. Серце моє калатало об ребра, немов йому забракло в тілі місця й воно проривалося на волю.

Підозрілий стук долинув згори, з квартири над нашою. Обережний такий стук, який миттєво відбирає сон. Так тихо, неквапно перестукуються між собою потойбічні потворні чудовиська, потім спускаються по вентиляційній шахті, вповзають у помешкання крізь візерунчасту решітку, совгають по стіні, а тоді холодні чіпкі щупальця торкаються шиї…

Так яскраво уявила я собі невідому почвару, що ледве не зарепетувала на всю хату, коли щось діткнулося литки. Непритомніючи, я краєм ока помітила пістряву тінь, яка ковзнула до трилітрової банки з водою й почала хлебтати. Дриґаючи лапами, наче стоїть не на лінолеумі, а на річковій мілині, наша кішка спокійно пила воду, і байдуже їй було до моїх нав’язливих жахів.

Знову я вийшла з кімнати та прислухалася до того, що робиться за вхідними дверима. Не могла себе примусити відімкнути замок і бодай визирнути. А там заповзявся їздити туди-сюди ліфт, скрадливі голоси перемовлялися не відомо про що, хтось згори нісся по сходах, глухо гупаючи через три сходинки, унизу в під’їзді бахнули вхідні двері, і чи то мені почулося, чи то насправді долинув шум, ніби там вовтузилося кількоро розбишак. Я позадкувала від дверей, зайшла до своєї кімнати і з ногами залізла на ліжко. Ніяк не могла зігріти холодні від переляку долоні.

– Дійсно, а чого це в нас так перегаром смердить?.. – буркнула мама, переходячи з вітальні до кухні. – А подзвоню-но я сестрі, бо вона, коли батька вітала, хотіла про щось поговорити, а я тут з гостями… Гей, а ви знаєте, що в нас телефон не працює?

Батько, який уже вклався спати, нехотя виліз із-під коца і почалапав на кухню. Я зачаїлася, як мишка під мітлою. Чути було, що батько кілька разів зняв трубку, потім поторсав дріт, перевіряючи, чи не розірвався бува контакт десь на вході в апарат, тоді гукнув з кухні:

– Наталко, ану послухай, чи у тебе працює телефон!

– Ні, – пискнула я у відповідь ледь чутно.

– Чи ти вже спиш? – батько, вочевидь, не розчув мого слабкого голосу.

– Ні, не працює, – трохи голосніше промовила я.

Батько вийшов із кухні й замислено зупинився коло вхідних дверей. Тільки хай не виходить на сходи, молила я подумки, обмираючи від однієї думки про те, що за дверима чатує бабай.

Але батько і сам поки що не горів бажанням виходити, тим паче, неодягнений. Він особисто перевірив мій апарат, упевнився, що той мовчить, сам до себе промимрив:

– Треба розетку перевірити. Може, я контакт обірвав, коли совав журнальний столик…

Аякже! – хотілося з гірким сарказмом вигукнути мені. Хай перевіряє розетку, я-бо певна, що не в ній справа. Це бабай, бабай. Це він знущається з мене, не полишаючи в спокої ні на хвилю. Чим прогрішилася я перед ним?

Батько дістав із шафи-пеналу викрутку й промаршував до вітальні. Як не дослухалася я, не змогла почути, що він робить, аж раптом сердитий крик вивів мене із заціпеніння.

– От бісове пійло! – лаявся батько. – Най йому грець!

Я підхопилася з ліжка й полетіла до вітальні. Батько стояв навколішках коло журнального столика й ніяк не зважувався взяти до рук трилітрову подарункову пляшку. Наблизившись, я помітила криву розколину, що звивалася від денця десь до середини пляшки, а під нею – величезну калюжу, з якої немилосердно відгонило спиртом.

– Повитирай тут скоро, – кинув через плече батько. – Бо поки горілка не висохне, телефон не запрацює.

Від надміру переживань ноги мої підкосились – і я м’яко опустилась у крісло, придушивши кішку, яка саме влягалася спати. Кішка заверещала, стрибнула з крісла – й приземлилася рівно посередині горілчаної лискучої калюжі.

* * *

– Чому ви мені не сказали, – гримотів молоденький слідчий, стиснувши величезні кулаки й горою нависаючи над столом, – що Кароліна Семенівна Сокальська – ваша родичка, троюрідна сестра?!

У присутності грізного слідчого нестерпно хотілося хреститися й божитися й захриплим від хвилювання голоском пояснювати, що я ні в чому не винна. Новина впала на мене, як сніг на голову. Троюрідна сестра? По батьковій лінії? Але ж чия вона дочка й онука? Чесно кажучи, своєму родинному древу я приділяла досі мало уваги: в архівах копирсатися не мало сенсу, бо з маминої лінії всі архіви – на території інших, хоч і суміжних держав, а з батькової лінії – взагалі не існують, бо вивезені були переляканим священиком якраз напередодні приходу совітів.

– Не знала цього, – кволо відбивалася я. – А ви звідки дізналися?

Слідчий поглянув на мене недовірливо.

– Нотаріус озвався. Вона залишила заповіт.

– Справді?

Заповіт ще був у моїй свідомості ділом екзотичним і ексцентричним. Та й які такі статки могла мати одинока жінка, що проживала у крихітній квартирці на Борщагівці? Кому ті статки відписувала?

Слідчий насмішкувато примружився.

– Помешкання відписане вам. З однією умовою.

Я хапнула ротом повітря.

Слідчий не поспішав розповідати далі, взявся натомість перекладати папери на столі, потім повернувся до сейфа, витягнув звідти течку. Дістав папірець, довго читав. Нарешті звів на мене глумливі очі.

– Умова нескладна. Всього-на-всього вам треба поховати Кароліну Семенівну Сокальську у фамільному своєму гробівці. Маєте такий?

З цим фактом довелося погодитися.

– Завтра ви можете забрати тіло. Зі свого боку, ми вже всі формальності виконали, тож перешкод для поховання немає.

З жахом я подумала про те, скільки довідок мені, чужій, фактично, людині, доведеться зібрати, доки я отримаю змогу виконати останню волю покійниці! А потім перевезти тіло за шістсот кілометрів – чим?! Я поняття зеленого не мала, що роблять у таких випадках, і абсолютно не хотіла залучати до цієї справи батьків. На похорон, якщо захочуть, вони приїдуть, тут уже я не зможу мовчати, та поки що…

– Скажіть, будь ласка, – мовила я до слідчого, – а що ще було в заповіті? І чи зможу я його отримати? Як я розумію, він мені знадобиться, аби довести, що маю право займатися похороном…

Бо ж спадщина, – хотіла продовжити я, – то нешвидке діло, півроку чекати треба, та й не вона мене зараз хвилює. Важливішим було дізнатися, чому Кароліна Сокальська, котру я в житті своєму не знала (я певна! навіть у дитинстві, навіть шмаркатим немовлям!), навіщось вибрала саме мене своїм наступником. А якщо вона справді розшукала мене напередодні загибелі, бо мала до мене якусь важливу справу… А якщо підозрювала, що її можуть убити (за що?!), і написала на мене духівницю, бо їй чомусь здалося, що я зможу допомогти викрити вбивцю?.. Ні, казна-що верзеться! Приголомшлива новина позбавила мене решток здорового глузду.

– Заповіт я вам згодом передам, – увічливо мовив слідчий. – А поки що можете взяти копію.

– Що ж я робитиму з копією? Мене, мабуть, і в трупарню не пустять?..

– Для трупарні я вам випишу довідку. До речі, довідка підійде і для Загсу.

Слідчий комусь зателефонував, влетіла дівчина з «їжачком» баклажанного кольору і з такими ж фіолетовими вустами, вислухала короткі розпорядження і зникла. За десять хвилин вона повернулася з копією духівниці і довідкою з великою круглою печаткою. Що ж, озброєння хирляве, та вже яке є…

– Дайте перепустку, я вам підпишу, – промимрив слідчий, і я зрозуміла, що на сьогодні можу бути вільна. Навіть якщо він мене й підозрював у чомусь, вкрай уміло цього не виказав.

Надворі сніжок війнув мені в обличчя, охолоджуючи розпашілу шкіру. В руці я так і тримала два папірці, й сніжинки почали осідати на синю печатку; я острахнулася, що зараз сині чорнильні літери попливуть, і хапливо заховала документи під куртку. Що робити далі, я не уявляла.

І тоді я знову згадала про Ліну Оверченко, яка тільки одна могла витягнути мене з халепи. Набрала номер її мобільного.

– Бубочко, стій там, де стоїш, – кинула вона у відповідь на мої плаксиві стогони, – зараз приїду. Я тут недалечко.

Всю другу половину дня ми з Ліною літали по установах.

У морзі нам не хотіли виписувати довідку, бо того лікаря, що робив розтин, десь не було. Його начальник кривився й просив почекати години чотири, не більше. Тоді Ліна випхала мене в коридор, сама залишилась у кабінеті лікаря, а за п’ять хвилин уже вийшла з потрібною довідкою.

У Загсі, точніше, РАЦСі, ми потрапили в запізнілу обідню перерву, всі двері були замкнені. Сорок хвилин ми чекали третьої. О третій нічого не сталося. Ліна загупала в двері спершу кулаком, тоді носаками крихітних своїх черевиків. Ще хвилин за п’ятнадцять, коли я вже перетворилася на бурульку, а Ліна, навпаки, розчервонілася так, що розстібнула дублянку, до нас вийшла сувора пані й гримнула:

– Чого ви стукаєте? У нас обід.

Вже не пам’ятаю, скільки часу забрало оформлення паперів. Пригадується тільки, у мене весь час крутилося в голові, чому свідоцтва про смерть видаються там само, де й свідоцтва про народження. Так, і в церкві той самий священик і хрестить новонародженого, і відспівує покійника, але мені ці два обряди ввижалися несумісними, щоб зводити їх під одним дахом.

Потім Ліна потягнула мене на вокзал. У якійсь кімнаті, де кільцями звивалися нескінченні черги, ми напрочуд швидко домовилися, що завтра зможемо здати гріб із тілом і що я теж поїду тим самим потягом. Лишалося тільки замовити труну. Це було найлегше завдання: були б гроші. А гроші були – отримала нарешті гонорар за переклад. Цікаво тільки, хто зустріне мене у Старому Дворі, де я збираюся ховати Кароліну Семенівну Сокальську, новоспечену свою кузину?

Але й це питання вирішилося легко. Моя тітка, що у Старому Дворі проживала, сама колись везла чоловіка в труні з Росії, з заробітків. Хоч як страшно було їй проходити вдруге через те ж дійство, я не мала іншого виходу – вимушена до неї звернутися. Вона пообіцяла, що зі священиком і на цвинтарі буде домовлено, тож я тільки маю забрати труну з поїзда й довезти до міста. Катафалк вона замовить, він чекатиме мене на двірці. [6]6
  Двірець – вокзал.


[Закрыть]

Увечері, коли ми з Ліною напивалися гарячим чаєм з ложкою горілки – щоб відігнати непередбачену застуду, я подумки була вже далеко – на зимовому цвинтарі, уявляючи, як ми відчинимо старовинний гробівець. Чому Кароліна Сокальська доручила це зробити саме мені? І чим зможу я віддячити їй за негадано отриманий спадок – хай він і коштував мені клопотів і нервів, таж людина безкорисливо віддала мені єдине те, що мала… За які заслуги?

* * *

Засніжений цвинтар зустрічав жалобну процесію. Зо два десятки людей зібралося провести Кароліну Семенівну Сокальську, і хоча ніхто з присутніх не був із нею особисто знайомий, ланці кревної спорідненості є міцнішими за будь-які умовності близького знайомства.