Текст книги "Укус огняного змія"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц)

Розділ сьомий
ВОРОЖКА

Приказував було мій колишній начальник: «Маєш тихе життя – сиди тихо». Але хіба з моїм характером всидиш спокійно на місці, якщо навколо кояться такі предивні речі? Оскільки вночі бабай забарився мене навідати, о сьомій ранку я розробила Грандіозний План його викриття.

План був до непристойного простий.

Невеличкою дорожньою сумкою я не користувалась уже років зо п’ять, тож цілком могла нею пожертвувати. Зібравши по хаті непотрібні рекламні газети (з тими газетами, що я передплачувала, мені завжди важко було розлучатись, і вони, як і книжки, потроху витісняли мене з власної оселі), я натовкла ними сумку. Згори поклала білий папірчик, на якому червоним фломастером каліграфічно вивела: «СЮРПРИЗ!» Поруч приткнула чорнильницю, по вінця повну чорнила, яке невідь-нащо зберігалося в мене ще зі шкільних років.

О восьмій ранку я стояла цілком зібрана на порозі свого помешкання з валізкою в руках. Люстерко ковзнуло в кишеню. Замкнувши двері й дивлячись строго собі під ноги, я спустилася вниз і рушила в напрямку метро.

Гамірне ранішнє метро, заклопотані люди поспішають на роботу. Обличчя або сонні, або зосереджені. І ніхто один на одного не дивиться, а якщо раптом зіштовхнуться два погляди – розбігаються миттєво, наче сталося щось непристойне. Не можу я любити київське метро зранку – воно непривітне. За два роки на чужому континенті я вже й забула, в якому шаленому темпі живе київське метро. Ввечері, хоча й люди стомлені, й тиснява та сама, а гонка не така – і зразу настрій інший. Наче стають люди добрішими й терпимішими одне до одного.

Від моєї хати до вокзалу – хвилин п’ятдесят, і їх я провела в сонній задумі. Стояла у вагоні, заплющивши очі, наче недоспала вночі, і наче мене не турбують чужі скрадливі погляди. То згадувала бабая, то проганяла від себе саму думку про нього. Та чомусь усе одно була певна, що хтось слідкує-таки за мною. Невже і вночі він не спить, а совається попід вікнами, щоб зрання першим привітати мене?

На вокзалі я спеціально довго обирала автоматичну камеру схову і зрештою зупинилася перед тою, за якою найліпше було б підглядати, якби комусь цього забаглося. Непомітно витягнувши з кишені люстерко й тримаючи його в лівій руці так, аби бачити, що робиться позад мене, я поставила сумку в камеру схову. Розстібнула «змійку», обережно відкрутила ковпачок на чорнильниці й защепнула сумку назад.

Набираючи код на дверцятах, я сиділа так, щоб не дай Боже не затуляти нікому чудовий вид на свою роботу. Щоправда, в дзеркальці ніхто навіть не майнув. І взагалі ранковий вокзал був заклопотаним і невиспаним.

Замкнувши камеру схову, я не озираючись вийшла з вокзалу. Другу частину плану залишила на завтра, тож можна було їхати в місто, де на мене нарешті чекав гонорар за переклад.

Від вокзалу до центру я вирішила пройтися пішки, адже хоч у душі й квапилась отримати належну винагороду, та призначено мені на одинадцяту, отже, півтори години ще мені гуляти й дихати свіжим зимним повітрям.

Поки я доповзла в центр, було вже по десятій, і все одно часу ще лишалося повно. Книгарня на Пушкінській саме відчинила двері для відвідувачів, і я першою спустилася в її напівпідвальне приміщення. Продавщиця впізнала мене, ми привіталися.

Для нової моєї роботи, про яку видавець докладно вчора оповів, мені знадобиться французький словник. Справа в тому, що в англійській традиції – лишати практично всі іноземні слова й фрази неперекладеними, навіть без приміток унизу або десь наприкінці книжки. В нашій традиції обов’язково треба перекладати все, а в тій книжці, яку мені збирався підсунути видавець, повно французьких вкраплень. Французької мови я не знаю, але то таке – зі словником можна подолати будь-які труднощі.

Поличка зі словниками була поруч із поличкою з історичною літературою. І, ясна річ, спогади очевидців й історичні книжки миттю захопили мою увагу. Одні назви чого варті: «Руїна Гетьманщини», «Багряні жнива української революції», «Похорон різуна»… Я би купила тут усе!

Але книжка з непоказною назвою «Спогади» сама скочила мені в руки.

Прочитавши анотацію, яка засвідчила, що Левко Данилець на псевдо Буревісник, який після війни відсидів у таборі, але на зло всім вижив і повернувся в Україну, написав спогади про діяльність УПА на Київщині, Поліссі й Волині. Потім я погортала світлини – це моє улюблене заняття: зазирати крізь об’єктив старого фотоапарата в чужі життя.

Одна світлина примусила мене затамувати подих. Два парубки у високих кашкетах, груди навхрест підперезані ременями, чоботи стоптані. Парубки тримають на грудях автомати, але щось дітвацьке, невоєнне проглядає в їхніх поглядах. Парубки невловимо схожі між собою. Під світлиною підпис: «Іван і Семен Сокальські. 1947 рік».

Я придивилася. Один із вояків був насправді зовсім хлопчаком – років, може, чотирнадцятьох.

Семен Сокальський… Кароліна Семенівна Сокальська… Звісно, може й однофамільці, але серце м’яко стискається від певності, що це все не просто так. Вища сила грається зі мною. Ні, то не може бути людина: хто здатен був передбачити, що «Спогади» потраплять мені до рук? Але в містику я насправді не вірю. Вірю зате в «закон парності». От, наприклад, тільки-но ви у старому записникові випадково знаходите забутий телефон і думаєте, що варто подзвонити товаришеві, з яким не бачилися сто років, як на другий день несподівано зустрічаєте його в метро…

Але якщо Семену Сокальському 1947 року було чотирнадцять, а Кароліні Семенівні зараз двадцять вісім, то він, наприклад, міг пізно одружитися (скажімо, відсидів у таборі, потім повернувся, аж тоді женився) і народити доньку років так у сорок два. Що ж, і таке в житті буває, хоча й нечасто…

Цю книжку я вже не могла вернути на поличку. Прихопивши до пари ще й перший-ліпший французький словник (якість-бо все одно не могла оцінити), я розплатилася з продавщицею і вийшла надвір. Ще й досі в мене лишалося досить часу, бо ж видавець мій мав контору зовсім поруч із книгарнею.

Морозний ранок – найкращий час для прогулянок містом. Городяни вже більшою частиною роз’їхалися по своїх конторах, заводах, установах, вулиці звільнилися від шаленого потоку машин, перехожі не поспішають – зараз час саме для тих, хто ніде не квапиться. Як-от для мене.

Ворожка йшла назустріч. Колись, у студентські роки, циганки часто перепиняли мене, тож я завжди, забачивши їх навіть здалеку, намагалася відійти убік, щоб не зачепили. Але зараз, перетнувши тридцятиріччя, я вже не боялася: вони перестали помічати мене. Йшла я собі, занурена у власні думки, і коли ворожка ступила мені навперейми і владно торкнулася руки, я остовпіла.

Худенька циганка, зовсім юна, дрібненька, вдягнена в шкірянку й фіолетову спідницю, чоло та волосся сховані під квітчастою хусткою, тільки карі очі блищать.

– Дай, дай руку! – гаряче зашепотіла вона. – Всю правду скажу! Дай руку!

Вона сама вхопила мою долоню, і не встигла я оговтатися, як вона, прицокуючи язиком і несхвально хитаючи головою, почала вивчати лінії. Що там можна побачити – у тих лініях?..

– Бачу, бачу, – почала ворожка, – печаль у тебе на душі. У скруті ти опинилася, у великій скруті. Очікує тебе скоро несподіваний поворот долі…

Я зробила несміливу спробу відступити на крок. Якщо вже циганка хоче заробити копійку, могла б і щось приємне мені наворожити, бо про свою «скруту» я знаю незгірш за неї. Тим паче, що ворожки, знані фізіономістки, легко вгадують настрій клієнтів і майже завжди влучають у яблучко. Я потягла руку, вивільняючись, але циганка ще міцніше стисла мою долоню.

– Куди ти? Не втікай! Від майбутнього не втечеш! Бачу, бачу, ходить за тобою злий чоловік…

Я мимоволі озирнулася. Мені знову привиділося, що здалеку хтось спостерігає за мною. Чи не він, таємничий «злий чоловік», і був організатором цієї вистави? Ворожка нахилилася над моєю долонею так низько, що носом ледь не торкалася шкіри. Вона голосно дихала, і теплий подих її лоскотав і дратував.

– Бачу, матимеш ти одночасно великий прибуток і велику втрату…

І тут мене мороз продер поза шкурою. «Одночасний прибуток і втрата» – на що вона натякає? Ворожки на вулиці ніколи не віщують клієнтам нічого прикрого, адже мають шанс лишитися без винагороди! Чи це якась неправильна ворожка? Ні, так не буває, або циганка підіслана, або… Що або?

Вона говорить, ти шукаєш збігів у власному житті, не хочеш вірити, а все одно віриш.

– Вибачте, я поспішаю! – майже крикнула я. – Мені час іти!

Я відскочила, як ошпарена, й циганка нарешті випустила мою долоню. Руки в мене трусилися, коли я мацала в сумці в пошуках гривні. Була б і втекла просто так, але колись у школі однокласниці мої переказували всілякі страшилки про те, що коли ворожці не заплатити, вона може наслати страшну порчу.

Побачивши гривню, ворожка раптом перетворилася на звичайну жінку. В її очах не лишилося й тіні того хижого блиску, який світився в них перед тим, а потім до неї підбігло циганча, залопотіло щось нерозбірливе. Мати тицьнула синові гривню, він зібгав її в кулаці й уже готовий був дременути.

Я теж зробила перший крок, другий, третій – подалі від ворожки.

Та зненацька вона знову підвела на мене очі, вже зовсім ясні, навіть усміхнені, і промовила навздогін:

– Не бійся нового знайомства, усі зміни будуть на краще!

Я пробурмотіла невпевнену подяку, розвернулась і притьмом кинулась геть.

І врізалася просто в Ірину, яка стояла під дверима котроїсь офіційної установи.

– Вибачте, – автоматично кинула я, потім упізнавши, повторила, – ой, вибач! Що ти тут робиш? Ти ж мала бути на роботі! – саме злетіло з язика.

Ірина подивилася на мене своїми холодними зеленими очима, які в цю мить видалися риб’ячими.

– Привіт, – проспівала вона й одвернулася. Я хотіла було щось докинути, навіть уже розтягнула в усмішці вуста, та Ірина, схоже, миттєво забула про моє існування. Неприємне відчуття дряпнуло всередині. Звісно, ми майже не знайомі, двічі бачилися – що з того? Але ж могла вона якось по-людському?..

– Вибач, – ще раз знічено мовила я й рушила.

– Бувай, – ліниво відповіла Ірина, так на мене й не глянувши.

І тут щось ніби струсонуло мене.

Ворожка зупиняє мене на вулиці. Говорить про втрату й надбання, про злого чоловіка, про нове знайомство. А потім я випадково натрапляю на Ірину. Чи не забагато збігів на один день?

Я вмент забула і про гонорар, який належав мені за переклад, і про інші свої справи, і замість піти тихо-мирно подалі з цього зачаклованого місця, несподівано для себе пройшла кілька кроків і пірнула непомітно за товстенний стовбур каштана. Моє темно-синє пальто не надто привертало до себе увагу.

Ірина стояла собі біля підніжжя східців і байдуже черкала поглядом по перехожих.

Що я роблю тут? Навіщо мені здалася Ірина? Чи я сподіваюся захопити її за тим, як вона планує убивство? А може, просто на місці злочину піймаю її?.. Хвилин п’ять я картала себе за те, що піддалася настрою й вигадала дурну затію простежити за Іриною, коли східцями з офіційної установи спустився Ілля Дерихвіст. Борідка його сердито настовбурчилася, а брови невдоволено кущилися. Видно було, що в установі справи його пішли зовсім кепсько.

Ірина щось сказала до Іллі, та він тільки махнув рукою. Від веселого блазня не лишилось і сліду. Пара рушила в моєму напрямку, і мені довелося позадкувати, щоб весь час залишатися схованою за деревом. Ілля й Ірина не перемовлялися – радше перегиркувалися, і видно було, що Ірина дорікає чоловікові, а він відгризається й виправдовується.

Коли вони порівнялися з каштаном, я вихопила уривок їхньої мови. Власне, одне тільки слово, яке кинув Ілля:

– …бабай!..

Чи то мені тільки здалося? Либонь, я чую тільки те, що мені хочеться почути, і саме тому ворожкам так легко задурити мені голову, а бабаї ввижаються на кожному кроці…

А раптом все не так уже й випадково?

Поки я стояла з розтуленим ротом, Ілля й Ірина проминули каштан і загубилися серед перехожих. Морозний ясний день кусав за щоки, наче піддражнював мене.

Розділ восьмий
РИТУАЛЬНЕ ВБИВСТВО

Після обіду, коли я повернулася додому, валізка чекала на мене під порогом. Схоже, мій переслідувач вирішив прийняти правила гри і навіть підіграти мені.

Я розщепнула «змійку» тут-таки, в коридорі, не заносячи сумку до хати. І справа не в тому, що я побоювалася, буцім усередині схована бомба, – аж на таке моєї фантазії забракло, – але якого-небудь підступу від бабая, чесно кажучи, я сподівалася. Втім, він мене розчарував: валізка все так само була натовчена газетами, тепер просякнутими чорнилом, але, замість папірця з оптимістичним написом «СЮРПРИЗ!» червоним фломастером, згори лежав пакунок у поліетиленовій торбинці.

Намагаючись не вимаститись у чорнило, я обережно розвинула пакунок і дістала зсередини ще одну газету.

Тільки ця газета мені не належала. Називалася вона «Вечірній вісник» і датована була дев’ятим грудня, а згорнена таким чином, що замітка на другій сторінці одразу впадала у вічі.

Кричущий заголовок – незмінна ознака жовтої преси: «РИТУАЛЬНЕ ВБИВСТВО». Сама ж статейка написана з такими самими скандальними нотками:

«Коли в неділю, 30 листопада цього року, чергова міліційна бригада виїхала на виклик в один із будинків на Борщагівці, ніхто з правоохоронців і подумати не міг, з чим їм доведеться мати справу. В одному з київських «спальних районів» вони очікували щонайбільше нового побутового вбивства. Картина ж на місці злочину завела їх у глухий кут.

Сусідка, яка викликала міліцію, перебувала в крайньому стані збудження і говорити змогла тільки після серйозної дози заспокійливого. Вона повідала, що верталася додому від дочки і помітила, що двері до квартири пані С. прочинені. Здивована сусідка підійшла ближче й погукала пані С. – та замість відповіді зі щілини в дверях просто під ноги їй виповзла величезна змія. Як жінка не знепритомніла, й досі не розуміє, проте вона спромоглася заскочити в своє помешкання і викликати міліцію.

Бригада, яка приїхала дуже швидко, першим ділом впіймала змію, котра металася на другому поверсі, шукаючи вихід, – сусідку налякав звичайний вужик. Майже переконані, що то була фальшива тривога, оперативники зайшли в помешкання пані С. – і були просто-таки заскочені картиною, яку побачили.

Сама пані С., задушена тонким шнурком, лежала на широкому ліжку, а голова її звисала до землі. Навколо були розкидані книжки, здебільшого старовинні латинські, одна з книжок лежала розгорнена на столі, а поруч із нею горіла свічка.

Експерти, які оглядали місце злочину, найбільше уваги приділили шнуркові, яким була задушена пані С., а також книжці і свічці, з чого ми зробили непомильний висновок, що вбивство було ритуальним. Як нам стало відомо від колег загиблої, пані С. досліджувала виникнення, поширення й діяльність таємних братств в Україні на початку XVIII сторіччя. Щоправда, коли ми звернулися за роз’ясненнями до слідчого, який веде цю справу, той відмовився будь-що коментувати».

Ритуальне вбивство?! Ну й нісенітниці! Чесно зізнаюся, я прагматик, в усю цю маячню про таємні братства, всесвітні змови, вчення для посвячених тощо я не вірю. Ну, не вірю, хоч би там що. І зараз, прочитавши газетну замітку, від якої в обивателів мала б у жилах холонути кров, я тільки й здатна була презирливо знизати плечима. Ритуальне вбивство? Може, років тисячу тому, та ще й не в нашій країні, і то я радше повірю, що Ніл Армстронг насправді не ступав на поверхню Місяця, а вся експедиція – епохальна містифікація…

Позбувшись старих заляпаних чорнилом газет, я занесла-таки сумку в квартиру, протерла її (якщо й були на ній чорнильні плями, темно-синя тканина майстерно це приховувала) і знову заховала в шафу. Що ж, нехай лежить до наступного разу. Потім я неспішно пообідала, помила начиння й нарешті зробила те, що мала б зробити одразу, тільки відтягувала час ікс.

Погортавши телефонний довідник Києва й знайшовши номер установи, в якій працювала Кароліна Сокальська, я, ще кілька митей повагавшись, подзвонила. Потрапила, звісна річ, у приймальню, мене довго переправляли з одного відділу до іншого, аж доки я врешті не додзвонилась у відділ, де небіжчицю знали. «Вам треба говорити з Маргаритою Петрівною», – повідомив мені жіночий голос. Я була не проти. Але Маргарита Петрівна говорити зі мною не схотіла – була зараз занадто заклопотаною, натомість запропонувала мені, якщо вже аж така в мене нагальна потреба, приїхати до неї на п’яту годину.

Рівно о п’ятій Маргарита Петрівна зустріла мене напрочуд привітно. В її невеличкий кабінет, заставлений шафами з книжками й папками, з вікна зазирав великий ліхтар, блимав білим оком на стару поліровку, де Маргарита Петрівна виставила дві старенькі чашки з зеленим чаєм, а я додала коробку шоколадних цукерок. Стілець порипував піді мною, хилитлива спинка жалілася, що їй на старість ставало дедалі важче втримувати рівновагу, але вона потерпить мене, якщо я не соватимуся занадто жваво.

Ще заздалегідь я підготувала промову, для чого мені потрібно говорити з Маргаритою Петрівною про небіжчицю Кароліну Семенівну Сокальську, але в затишному кабінеті цілком розгубилася. Сказати, що начиталася дурниць про ритуальне вбивство? Це було би просто верхом глупства. Зізнатися, що мене переслідує невідомий «бабай»? Ще одне безглуздя…

– Розумієте, Маргарито Петрівно, – почала я, – мене викликав слідчий, який веде справу Сокальської, тому що в записникові покійниці знайшов мою адресу… – і раптом я несподівано для себе додала, – а по смерті Кароліни Сокальської зі мною самою почали коїтися дивні речі. Мене переслідують. Не смійтеся, будь ласка, я не брешу…

Та Маргарита Петрівна й не думала сміятися. Вона сьорбнула зеленого чаю, відставила чашку, підвелася з-за столу й мовчки підійшла до однієї з шаф. Я спостерігала за нею з подивом і навіть зачаєним острахом. Що може подумати начальниця відділу, де зовсім недавно працювала старший науковий співробітник Кароліна Семенівна Сокальська, про незграбну відвідувачку, котра торочить про якісь там переслідування? Та певно, що відвідувачка – несповна розуму…

– Погляньте, – Маргарита Петрівна простягнула мені звичайний робочий щоденник, значною мірою затертий і майже списаний, адже рік закінчувався, – це щоденник Кароліни. Міліція вилучила всі папери, а щоденник загубився. Прибиральниця ненароком скинула його зі столу, коли витирала порохи, і він впав під тумбочку сусіднього столу. Ми тільки сьогодні його виявили – от же ж коли повіриш у збіги! Зранку – щоденник Кароліни, по обіді – ваш дзвінок…

– Зрозумійте, – почала я плутано виправдовуватися, – я справді у дивному становищі… Я не була особисто знайома з Кароліною Семенівною… Власне, я взагалі про неї нічого не знала… А потім, коли мені підсунули газетну замітку, де пишеться про ритуальне вбивство…

– А, ту! – зовсім не здивувалася Маргарита Петрівна. – Ми тут усі читали й плювалися. Це ж треба такого понавигадувати! А зрештою, я сама винна, адже це я журналістові сказала, що Кароліна вивчала таємні братства в Україні…

– А свічка дійсно була? – зненацька запила я. – І вуж?

– А Бог їх знає! – Маргарита Петрівна знизала плечима. – Хіба слідство нам про щось каже? Журналісти пронирливі, могли й справді щось таке винюшити… Проте я все одно не вірю. Двадцять перше століття надворі!

Маргарита Петрівна поклала переді мною щоденник і, притиснувши його рукою, сказала:

– Повторюся, міліція вилучила всі папери. Цей щоденник просто дивом лишився в інституті. Мабуть, я мала б одразу, як ми його знайшли, дзвонити в міліцію. Зрештою, я так і зроблю… Вам цей щоденник я показую тільки тому, що ваше прізвище дійсно в ньому є…

Я звела здивовані очі на Маргариту Петрівну. Та махнула рукою й пояснила дещо виправдувальним тоном:

– Ви б утрималися від спокуси погортати щоденник загиблої співробітниці? От і я вчора не вдержалася. Ваше прізвище згадується ще влітку, десь у липні. Я б не запам’ятала його, якби ви самі буквально за годину не подзвонили.

– А в якому контексті?

– Та в якому контексті! Просто прізвище, ім’я, телефон. До речі, у нас тут визначник номеру стоїть, так от, ваш телефон збігається. Не знаю, мабуть, це мене й переконало… Хочете читати – читайте тут, додому вам, звісно, я щоденник не дам, та поки ще не дзвонила слідчому… Ми працюємо до шостої, але в мене є робота, я не поспішаю.

З трепетом брала я до рук щоденник Кароліни Семенівни Сокальської. Навряд чи очікувала з його допомогою розкрити всі секрети. Зазвичай люди не довіряють паперу страшні таємниці, особливо якщо це робочий нотатник. Але вже почерк, недбалий, розхристаний, кольнув мене якимсь передчуттям. Не знаю, куди заведе мене цей путівець, але кудись-таки має вивести.

Гортаючи сторінки, я помалу звикала до нерозбірливої руки Кароліни Сокальської. «16:00. Нарада у М.П.»«Подзвонити у Львів!!!»«Квиток на 10 липня». Потім цифра 10 викреслена, і згори вписана цифра 11. Мабуть, Кароліна планувала якусь особисту поїздку, бо фактично їхала на вихідні, навіть четвер не вдалося прихопити… Ще кілька сторінок – і справді: мій телефон, синім по білому. І приписка: Старий Двір. Я мимоволі поїжилася: була-бо в Старому Дворі востаннє саме в липні. Це все настільки дивно, що я не годна нічого зрозуміти.

Решта уривчастих записів нічого не говорила мені. Мабуть, найбільше нотатки стосувалися роботи, якісь незрозумілі скорочення, невідомі імена, назви незнаних установ і організацій. Час від часу я скидала очі на Маргариту Петрівну, але та читала з якоїсь течки й зовсім не дивилася на мене – чи то з делікатності, щоб не заважати, чи з переконання, що длубатися у власних таємницях я маю сама. І я длубалася, і дедалі глибше занурювалась у життя Кароліни Сокальської, а просвітку й видно не було.

І тому, коли я натрапила на малюнок змія, який заковтує власний хвіст, я здригнулася з подиву. Менше за все чекала наштовхнутися тут на такий очевидний натяк. Щоправда, ні на сторінці зі змієм, ні на попередніх або кількох наступних нічого таємничого я не вичитала. Схоже, просто Кароліна Сокальська, чи то з кимсь розмовляючи телефоном, чи то розмірковуючи, автоматично малювала змія: тільце його було густо заштриховане, а око темне-темне й кругле, як ґудзичок.

Поряд зі змієм – маленька церковця з банею-цибулиною, на вершечку якої стримів хрест. Цоколь церковці розмальований нерівними кружечками, наче він мурований із каменю-кругляка. Десь на підсвідомому рівні мені привиділося, що я вже колись бачила схожу церковцю. Навряд чи в Києві – занадто мініатюрна вона для нашого пишного міста. Не церковця навіть – капличка.

Я гортала і гортала щоденник. Ось уже й листопад – фатальний місяць. Тут я вивчала записи прискіпливо, намагаючись розшифрувати кожне слово і кожне скорочення. «21.11 – туди, 23.11 – назад». Знову поїздка на вихідні. Нижче каліграфічно написано: «ЧОРНА КНИГА», обведено рамкою, навхрест перекреслено. Мабуть, це щось, пов’язане з роботою: спершу їй доконче для дослідження потрібна була якась Чорна книга, потім необхідність відпала…

– Ви закінчуєте? – урвала мої розмисли Маргарита Петрівна. – Майже сьома, вже, мабуть, час закруглятися.

– Так, так, я закінчую, – закивала я і навіщось докинула, – я вже на листопаді… А ви не знаєте, – запитала я, повагавшись, – що тут за згадка про якусь Чорну книгу?

Маргарита Петрівна підвелася з-за столу, стала в мене за спиною і зазирнула мені через плече в щоденник. Глянула на напис, перегорнула кілька сторінок назад, потім уперед, стенула плечима й відказала:

– Не знаю. Це, мабуть, щось із вісімнадцятого століття. Кароліна якось розповідала легенду про Чорну книгу, я вже не пам’ятаю, вона ж досліджувала якраз той період… Ну, міліція ж вилучила всі папери, тож нічого я вам зараз не знайду. А чому ви питаєте?

На це відповісти я навіть самій собі не могла. Повелася на промовисту назву – Чорна книга? Чорної ночі чорна людина принесла чорну книгу…

– Дуже дякую вам, – мовила я, простягаючи щоденник Маргариті Петрівні.

– Нема за що, – усміхнулася та. – Наскільки я зрозуміла, він вам не надто допоміг. Але ж, – додала вона, – ви й не фахівець: може, міліція знайде в ньому більше цікавого.

І найперше – мої пальчики. Ох, тепер, коли Маргарита Петрівна віддасть щоденник слідчому, а він знайде на ньому цілий розсип моїх відбитків, буде йому радість, а мені головний біль. Втім, думати треба було раніше, а не піддаватися спокусі покопирсатися в чужих записах. Або читати щоденник у рукавичках. Я уявила собі картину: на очах у враженої Маргарити Петрівни натягаю чорні шкіряні рукавички й, наче досвідчений злодюга, крадькома перегортаю сторінки…

На вечір морозець прихопив землю, калюжі вкрилися кригою, і де тротуари не були посипані піском, люди дріботіли короткими крочками, ледь не падаючи. Я вийшла з інституту, спустилася мармуровими сходами, цупко тримаючись за поруччя, й роззирнулася. Найближче метро – через парк, темний о цій порі, та люди сміливо завертають туди, тож і мені не варт жахатися.

Я саме стояла на переході, чекаючи, коли загориться зелене світло, коли погляд мій упав на високу постать, яка спускалася мармуровими східцями з другого крила інституту. Чоловік рішучо попрямував до переходу. Я не відзначила момент упізнавання: чи то ще на сходах, чи то коли він підійшов зовсім близько й зупинився перед переходом, але я мимоволі торкнула його за лікоть і мовила:

– Пилипе?

– Добрий вечір, – звів він на мене погляд. – Ти що тут?..

– А ти тут?.. – одночасно з ним пробурмотіла я.

– У цьому інституті – чудова бібліотека. Ти собі навіть не уявляєш! – його обличчя було натхненним. – Вам, киянам, узагалі щастить – усе найкраще для вас. Хіба міг я колись у нашому містечку навіть мріяти про такі розкоші, якими ви можете користувати щодня: театр оперний, театр Франка, а музеї, а бібліотеки!..

– Ти на метро?

Пилип Прокопович кивнув.

– То ходімо.

Червоне око світлофора згасло, а натомість загорілося зелене.