Текст книги "Укус огняного змія"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 14 страниц)

Записавши про всяк випадок адресу студії, бо в чужому місті запросто могла вже ніколи більше не знайти її, я розплатилась і подалася в мандри. Треба пообідати, тільки ресторанчик знайти недорогий. Спускаючись по невідомій вулиці, міркувала, чи наближаюся до центру, чи, навпаки, віддаляюся від нього. В цій частині міста життя не назвеш бурхливим: перехожі траплялися зрідка, сніг змів людей із вулиць.

Я щільніше натягнула на голову шкіряного кашкета з хутром усередині, але вітер задував за комір, жбурляв снігом в обличчя, морозив вуха. Тоді я натягла на голову ще й каптур пухової куртки. Зразу зробилося затишніше, аж ніби погода повеселішала.

Довга вулиця закінчилася містком. Я перетнула його й опинилася в індустріальному районі, де навряд чи мені лучиться омріяний ресторанчик. Перейшовши через дорогу, завернула в бічну вулицю.

Ця виявилася ще безлюднішою. Я надибала єдині відчинені двері – якоїсь туристичної агенції, ще далі – крамницю, де продавалися лампи й світильники. Проте мені не трапилося жодної людини, та й кав’ярня не попадалася.

І тоді зринуло оте знайоме вже відчуття, наче хтось невідступно суне назирці за мною. Кілька разів я спробувала непомітно озирнутися, але нічого не спостерегла. Позаду начебто нікого не було.

Проте тривога не полишала мене. О, якби хоч один перехожий нагодився мені зараз! Я б заговорила до нього, сказала б, що заблукала, що шукаю вулицю Соснову, він би почав мені довго пояснювати, що мені треба повернутися, і тоді я з чистою совістю могла би причепитися до нього і дійти… куди-небудь, де будуть люди!..

Спочатку я ледве-ледве пришвидшила крок. Відчуття, буцімто хтось наздоганяє мене, тільки посилилося. Я побігла підтюпцем. Ноги ковзали на присипаній снігом кризі: вчора сонце розтопило сніг, а за ніч морозець ударив, і калюжі перетворилися на ковзанки.

Захекавшись, зупинилася на хвилину і нібито недбалим рухом швидко повернула голову. Мені привиділося, що тінь майнула позаду і заховалася десь між будинками. Чи справді хтось скрадався за мною – чи я намарила все це собі? Ніхто ж не знає, що я поїхала в Луцьк! Нікого не попередила, навіть батьків, ні з ким і словом не обмовилася щодо своїх наглих планів! А якщо хтось стеріг мене в Києві безнастанно? Зазирав з-за плеча, коли я брала в касі квиток? Проводжав на вокзал, щоб і собі сісти на той самий потяг? Чекав, доки снідала на двірці в Луцьку? Їхав зі мною в одному автобусі, а потім зазирав у вікно, коли розмовляла з Іваном Микитовичем?..

Я майже бігла. Вже не могла стримати себе. У вухах гупали чужі зловісні кроки. Бабай – бабай – бабай – бабай… Не було часу звертати увагу на назви вуличок, на повороти – я бігла, як страхополох, у котрого над вухом луснула повітряна кулька. Зринала оманлива мрія, що от-от вибіжу на велику людну вулицю – і там, тиняючись поміж заклопотаних перехожих, щиро сміятимусь із власних страхів…

Голова струснулася, наче налетівши на перешкоду, і з деяким запізненням я збагнула: щось важке діткнулося мого тімені.

Браслет! Їм потрібен браслет! – спалахнуло у свідомості. Мозок тріснув від удару навпіл, і з розколини сипонули сріблясті зірочки. Тіло втратило рівновагу, на мент згубило орієнтацію в просторі. Нога підвернулась, і я гримнулася на праве коліно, загрібаючи сніг руками у шкіряних рукавичках. Сніг зразу набивсь у закоти, і холодний доторк його витверезив мене, привів до тями.

Мені знову поталанило: шкіряний кашкет із хутром усередині, та ще й пуховий каптур пом’якшили удар, а каптур сковзнув, і удар пройшовся по дотичній, тож я навіть не втратила свідомості, тільки дезорієнтувалася на мить. Хтось торкнув мене за руку, але я не бачила людину: кашкет наліз на очі, в голові крутилось, і я, намагаючись розплющити широко повіки, все ніяк не могла сфокусувати на чомусь зір.

Браслет схований був під надійною ґумкою рукава пухової куртки. О, як добре, що в мене сьогодні саме така вдяганка! Я відсмикнула руку, зробила зусилля, проганяючи нудоту, підхопилась і побігла. Не розбираючи дороги мчала туди, де зблискували машини в щільному потоці людної вулиці.

Зупинилася тільки тоді, коли налетіла на незнайомого мужчину. Хотіла вибачитися – і не змогла: голос від радості зірвався. Перехожий посунув мене вбік і пішов собі далі. Вдячно дивилася я йому вслід: він здавався мені зараз героєм-рятівником.

І тоді я помітила, що сумка, котру кілька хвилин тому мала в руках, відсутня. А в ній – гаманець із грошима! Квиток на зворотну дорогу! Бутерброд!!!

Щастя, що паспорт і мобільний телефон я тримаю у внутрішній кишені куртки.

Отже, у мене немає грошей. Але у мене є документ, що посвідчує особу. І в мене є зв’язок зі світом. За драматичних обставин на таке везіння годі й було сподіватися!

Розпитавши дорогу у перехожих, я все-таки повернулася до студії, де забрала збільшену світлину. Безперечно, браслет був саме цей – мій! Потім іще раз навідалася до Івана Микитовича і повернула йому власність. Він невпевненими старечими руками заховав фото в альбом, де тому й належало бути.

І настав час подумати про власне майбутнє.

На автобусі я проїхалася зайцем. Коли кондукторка запропонувала мені купити білет, я зверхньо буркнула: «Посвідчення». Вона не перевіряла. До вокзалу я трусилася, як заячий хвіст. Що кондукторка! От якщо до автобуса увірвуться молодики в шкірянках, які зазвичай перевіряють квитки!.. Коли розчинилися двері на кінцевій, я вилетіла з салону, мов катапультувалася.

Що робити далі і кого просити про допомогу? Домовитися, що мені перерахують гроші на найближчу пошту до запитання, переночувати в невеликому залі очікування на двірці, а завтра рвонути додому?.. Мені страшенно закортіло подзвонити Ростиславу й поплакатися йому, пожалітися на напасті, які переслідують бідолаху вже скільки тижнів поспіль – і кінця їм не видко. Я відшукала його номер у пам’яті мобільного.

«Абонент перебуває поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше».

Трубка писнула, нагадуючи, що їй давно не давали їсти. Як могла я їхати в дорогу – і не зарядити мобільний? Закони Мерфі спрацьовували на мені непохибно.

Спробуємо інший номер. Один гудок, другий, третій. Я просто фізично чула, як на морозі блискавично сідає батарея в телефоні.

– Тату, привіт! Я в Луцьку… Що?.. Та так сталося, треба було з’їздити. Слухай, ви не могли б мені…

Клац – і зв’язок перервався. Батарея на старому телефоні здохла навіть раніше, ніж я боялася. Кепські справи.

З півгодини я крутилися по вокзалу, спостерігаючи за людьми. Всі вони кудись квапилися, нікому не було діла до загубленої душі, яка не обідала, згубила бутерброд і не має як виїхати додому. Собі сама я нагадувала отих безпритульних дітлахів, які крутяться попід генделиками у сподіванні, що хтось пригостить булкою з сосискою, а якщо зовсім пощастить, то нагодує повним обідом – про запас.

Біля входу у вокзал стояла старенька з простягнутою рукою. Що ж, це місце зайняте, не буду відбирати хліб у знедоленої. Поруч є ще одні двері.

Здійнявши з голови кашкет і насунувши каптур якомога нижче, я поклала кашкет перед собою на сніг і стала у натхненну позу. Ще ніхто не звертав на мене уваги, а я вже внутрішньо приготувалася відбивати напад. Витягнувши вперед ліву руку, а праву притуливши до грудей, я почала замогильним голосом – перше, що спало на думку.

 
Перехожий, благаю, зглянься!
Я сьогодні не їла з ранку.
Загорілись вечірні лямпи
На морозному полустанку.
 

На мене озирнулася дама, вдягнена в хутряну шубу до п’ят, повагалася, вкинула п’ятдесят копійок у кашкет. Шкода, звісно, що не мужчина перший: я в прикмети вірю, – але будемо бачити, будемо бачити… Якась дівчинка смикнула маму за руку, щось гаряче зашепотіла. Та хотіла відмахнутися від дочки, проте прислухалася до мого палкого віршування – і полізла в гаманець. Сипнула дрібних грошей, навіть не знаю скільки. Я кивнула з удячністю, тоді для повноти ефекту закотила очі.

 
Що тобі від тієї гривні?
Чи від тої п’ятірки, радше?
Всі під Богом в умовах рівних,
Може, й я тобі десь зараджу.
 

Мужчина в чорному пальті, з течкою під пахвою навіть зупинився, послухав кілька секунд. Тоді недовірливо похитав головою, певно, здивований чистотою моєї світло-сірої куртки, але гривню кинув, не пожадував. Компанія студентів довго тицяла в мене пальцями, тоді нишпорила по кишенях, скидаючись на гривню, відіслала найсміливішого. Він кинув копійки в кашкет, підняв великий палець догори: тримайся! Я усміхнулася й завела ще жалісливіше.

 
Перехожий, спинись на хвилю!
Подивись на моє лахміття!
Як убогі під храм в неділю,
На вокзал не приходять ситі.
 

Дідок із ціпком довго стояв навпроти, прислухався і кивав. Либонь, вподобав собі мою творчість. Я вкладала в душевні, жалібні рядки все серце. Дідок полапав по кишенях, знайшов трохи срібних монет, вкинув у кашкет. Я заохочувала його лишатися й далі послухати, адже він уже заплатив за концерт, але він, покивуючи, рушив у своїх справах.

Жінки давали охочіше, ніж чоловіки. Нічого з цим не можна було зробити. Не думаю, що кожна з них миттєво уявляла себе на моєму місці, але погляди вони на мене кидали дивні, занепокоєні. Я робила квасне обличчя та посилала їм заклинальні знаки, й от уже юна особа в червоному пальті розшпилює сумочку, дістає гаманець. Скільки вам не шкода, панянко? Невже цілих дві гривні? Красно дякую! А ви, жіночко в потертій куртці. Я знаю, у вас кепська робота, діти шкільного віку, грошей катастрофічно бракує, але подивіться, я потрапила у скруту в чужому місті, як мені звідси вибиратися?.. П ’ятдесят копійок? І то діло!

Голод підстьобував мене батогом. Акторка в мені, приспана до цього часу, прокинулась і зіграла найкращу свою роль.

 
Ти даєш мені гривню, правда?
Ти сьогодні не злий і щедрий?
Я віддячу тобі завтра:
Піднесу води повний цебер.
 

За дві години в кашкеті назбиралося тридцять сім гривень сорок дві копійки. Бідолашна мандрівниця була врятована.

Розділ шістнадцятий
СВЯТКОВА НІЧ

– Ти собі навіть не уявляєш, чого мені довелося зазнати! – гарячкувала я. – Біля входу на вокзал жебракувати – як це тобі?! Дістати по голові – а на це що ти скажеш? Чорт, череп просто лускається! У мене там така ґуля під волоссям! Зранку зачесатися не могла!

Всю ніч у мене голова боліла немилосердно, я навіть не могла нічим зарадити, бо ж торбинка моя – із санітарним пакетом у тому числі! – була – та й загула, а на двірці у Луцьку якого-небудь аскофену купити не здогадалась. Усю ніч промучилася, то поринаючи в сон, то випірнаючи з нього, коли мені починали снитися кошмари. То наснилося, що Ростислав проник у моє помешкання і вкрав браслет. Потім наснилася Людмила – упириця, яка ганялася за мною нескінченними темними вулицями невідь-якого міста. А тоді, коли я вже думала, що втекла від неї, заскочила у власну квартиру й хотіла замкнути двері – замок не замикається. Почала бити плечем двері, помагаючи замку, повертаю голову – а там Ілля Дерихвіст з Іриною і з ними ціла компанія. І всі бандитського виду. «Ми тебе чекаємо», – кажуть – і тут я, на щастя, прокинулася…

– Бубочко, – втішала мене Ліна, – якого ж біса ти поперлась у Луцьк сама-одна? Та я б на твоєму місці, та за таких обставин, і ніс із хати боялася вистромити!

Я загиготіла. Нервова обстановка останніх днів далася взнаки: на мене нападали то спалахи неконтрольованих веселощів, то вселенська велетенська похмурість.

– А хто тобі сказав, що я не боялася? – квакала я крізь сміх. – Ще й як боялася, тільки в хаті мені останнім часом теж незатишно. Десь щось грюкне – підлітаю, як ужалена. То вночі прокинусь – і дослухаюся, чи не шкряботить у замку. В лазничці купаюсь – і все на дзеркала лупаю очима: чи, бува, ще який напис не проступить… От ти мені скажи, скільки людина може так витримати?!

Ліна розвила цукерку, червону лискучу обгортку поклала охайно собі на блюдечко, а шоколадний апетитний батончик запхнула цілий до рота. Пожувала, хотіла щось мені заперечити, але зуби злиплися від шоколаду, й вона тільки махнула рукою.

– Але, – продовжила я таємничим шепотом, – усе-таки недарма зганяла в Луцьк! Зараз тобі щось покажу…

Світлина трохи прим’ята, адже мені довелося тягати її в кишені, а вночі я куртку разом із нею підклала під голову й міцно тримала, бо все мені ввижалося, що от-от хтось чорний і страшний висмикне дорогоцінний мій трофей. Руку з браслетом сховала під себе, і до ранку вона так затерпла, що з півгодини я взагалі не могла нею поворушити, тільки чула, як колють її невидимі голочки.

– Гляди! – мовила я і підсунула Ліні фотографію.

Товаришка моя поцокала язиком. Тоді взяла до рук браслет, уже, певно, вдесяте його добре роздивилася, звірила з фото. У нас не було збільшувального скельця, але наскільки це можна побачити неозброєним оком, все збігалося. Кожна западинка на кільчастій спинці змії, незрячі очі, вигин хвоста – все ідентичне.

– Слідчому показувала?

– Ще ні, – похитала я головою.

– Знаєш, що мене нашорошило в твоїй оповіді? Браслет належав цьоці Карольці, вона з ним приїхала в гості, той дід…

– Іван Микитович, – підказала я.

– …Іван Микитович каже, що Каролька забула його випадково у них… а тоді померла наглою смертю. Дивно?

– Ну, – знизала я плечима, – не знаю…

– А якщо припустити, що цьоця Каролька дізналася про браслет таке, що одразу запідозрила: її за нього можуть зі світу зжити. Викинути чи знищити браслет вона з якихось причин те може. Тоді вона лишає браслет там, де, як їй здається, його ніхто не здогадається шукати, вертається додому – і вмирає… Знати б, від чого вона померла!

– Ну, ти запросила! – вигукнула я. – Та з моїх родичів ніхто толком навіть саму цьоцю Карольку не пам’ятає, а ти хочеш, щоб згадали, від чого та переставилася.

Ліна розгорнула ще одну цукерку, фантик притулила на блюдечко, а батончик вказівним пальцем штовхнула в рот. На щоці миттєво надулася ґуля.

– …аще… и… уіді… итаа…

– Га?

Ліна прожувала й ковтнула.

– Краще б ти сусідів питала. Родичі з нею давно не родичалися, але ж сусіди мали її добре пам’ятати!

Зимовий день незвично яскравим сонцем зазирав крізь шибку. Вікна без фіранок радісно впускали світло. Промені впирались у засклені книжкові шафи, вигравали на різнобарвних шабатурках книжок, підсвічували золоті літери в назвах на корінцях. Увімкнений комп’ютер на письмовому столі тихо гудів, але сонце зчорнило екран, і на ньому нічого не можна було прочитати.

Ліна перебирала книжки на столі, які двома височенними навалами громадилися обабіч ноутбука. Надибавши щось цікаве, вона погортала книжку – і захопилась:

– Я гляну?

– Гляди, – дозволила я.

Коли прийшла Ліна, я саме збиралася перевірити електронну пошту. І зараз, присівши до комп’ютера і розвернувши його так, щоб на екрані хоч щось можна було прочитати, зайшла в інтернет. Як завше, скринька забита рекламними повідомленнями, котрі мені вже набридло щораз вичищати. Два-три дні пропустиш – і їх перевалює за сотню. Я відзначила птичками мотлох, у якому не сумнівалася.

– Чуєш, що тут написано? – сіпнула мене Ліна за рукав. – Герб Полтави – це чорна, згорнута кільцем змія.

– Тільки не кажи мені, що ти пропонуєш з’їздити ще й у Полтаву! У мене там ні знайомих, ні родичів, та й у місті жодного разу не була. Далі Сорочинського ярмарку не потикалася…

– Бубочко, не сприймай усе так буквально. Я просто тут висновую одну думку… Розумієш, ти ніби зациклилась на тому, яку функцію змія відіграє в християнські часи й у християнському світогляді… Змій-спокусник, змій – уособлення темних сил… Тоді індійську міфологію приплела, uroboros згадала…

– Не я згадала – Ростислав Костянтинович. Я, зізнаюся, про uroboros раніше й не чула…

– А я до того веду, що, може, ця твоя срібна змія – походження, так би мовити, українського. І саме в українській міфології варто шукати її розгадку…

Стенувши раменами, я відвернулася до комп’ютера. Механічно переглядала листи, непотрібні видаляла, ті, що видавалися мені цікавими, перечитувала. Рухалася я від давніших листів до новіших, але думками блукала деінде. У мене знову розболілася голова, і треба було або напиватися аскофеном, що його вже просто не приймав шлунок, або йти до лікаря. Якщо вчора я отримала хоча б слабенький струс мозку…

Чому це повідомлення одразу не кинулося мені у вічі? Внутрішньо я була готова отримати його. Навіть якоюсь мірою чекала. Вже тиждень, як таємничий бабай не озивався, та оскільки вчора в Луцьку йому не вдалося поцупити мій браслет…

Називалося повідомлення «Моїй зухвалій пані».

 
Таємницю навмання
Як розкрити без знання?
В книзі – джерело ідей,
І бабай по неї йде.
 

* * *

– Наталю, ти де була? – в голосі Ростислава майнуло справдешнє занепокоєння. – Додому дзвоню – ніхто трубку не бере, мобільний – «абонент не може прийняти ваш дзвінок»…

– Ну-ну, я тобі теж дзвонила. «Абонент поза зоною досяжності»…

– То, певно, на заводі, коли в цех спускаєшся, зв’язок вирубається… Які в тебе на вечір плани? У нас традиційна новорічна вечірка на роботі, в основному, для начальства, я хотів тебе запросити. Ілля з Іриною теж будуть – представник місцевої преси з дружиною. Прийдеш?

– Сподіваюся, – буркнула я. – Голова й досі болить – здуріти можна.

– Досі? – не зрозумів Ростислав. – А що сталося? Ти захворіла?

– Потім розповім.

Традиційна вечірка – в традиційному місці: Ростислав та його друзі добре орієнтуються в цьому величезному барі, либонь, учащають чи не щотижня. Столики накриті білими скатертинами, біля шинквасу вивищується штучна ялинка з лапатими гілками і стандартними, нецікавими іграшками: золотими й червоними блискучими кулями. Срібного дощику стільки, що під ним і зелень віття не прозирає.

На кожному столику – новорічна композиція: ручної роботи пляшка, важезне криве скло, всередині зелений блискучий дощик, на шийці теж дощик накручений, а в горлечко вставлена зелена свічка.

Щойно запрошені розсілися, як офіціанти пробіглися поміж столами, запалили свічки, а верхнє світло загасили. Лишилися тільки приглушені матові лампи над шинквасом.

Ірина вдягла чорну сукню з голою спиною, сиділа пряма, як напнута жилка, і знову здалося мені, що вона почувається в оточенні гостей чужою, зайвою, іншою. Вона так уміла дивитися з-під приплющених повік – крізь людей, крізь тебе, ніби ти їй був у біса нецікавий.

Та я впіймала її на тому, що й вона тільки вдає гордівливу втому і байдужість. Кілька разів вона швидко зирнула на браслет-змійку. Чи переконав її Ростислав, що я не заманювала їхню Дюймовочку-Людмилу на зібрання?..

– Пані та панове, – ведучий вийшов до шинквасу й усміхнувся на всі тридцять два білющих зуби, – вітаю вас із прийдешнім Новим роком! За давно утвердженою традицією ми збираємося в останню суботу перед новорічною ніччю, а отже, у нас попереду ціла ніч – і феєрверк надзвичайних розваг! І от – перший тост!

Офіціанти випірнули з присмерку, як привиди, швидко й непомітно відкоркували пляшки шампанського, наповнили келихи. Бульбашки рвалися з денця келиха на свободу – і лускали, розхлюпуючи крихітні зимні бризки. Я піднесла келих до вуст – і на шкіру сипонуло холодними іскрами. Знайоме і щораз несподіване відчуття. Скло дзенькнуло – й усі одностайно випили, а тоді закусили, бо лебеді з заварного тіста з печінковою начинкою, вигинаючи довгі шиї й наставивши крила, апетитно пританцьовували на тарілках.

До шинквасу випливла співачка в довгій білій сукні, музика влетіла слідом за нею, і я помітила, що в дальньому кутку зали стоїть квартет музик. Співачка затягнула надзвичайно сумну й романтичну пісню про попівну і мандрівника, що йому знову треба вирушати в дорогу…

– А тепер ми з вами зіграємо в гру! – виголосив ведучий, коли співачка закінчила і відкланялася. – Зараз я скажу перший рядок вірша, а потім підходитиму до кожного столика, і ви по черзі продовжуватимете… Переможець отримує все!

Насправді «все» – то була пляшка «Мускату білого Червоного каменю». Ведучий роззирнувся по залу, лукаво підморгнув, немов не міг ніяк вирішити, до кого ж підійти, нарешті зробив свій вибір і посунув у наш бік. Я напружилася. Ведучий зупинився біля першого столика і промовив:

 
Новорічна ніч чарівна.
 

Жінка в червоній сукні усміхнулась, поміркувала і трохи жалібно продовжила:

 
Б’є дзиґарик північ рівно…
 

Їй миттєво заплескали. Ведучий вклонився і передав мікрофон чоловікові, що сидів поруч. Той кумедно поворушив бровами, позирнув на стіл, обдумуючи відповідь; певно, рятівна думка нарешті зринула в голові, і він переможно оголосив:

 
Випити кортить нестримно…
 

Гості засміялися, зааплодували ще веселіше. Ведучий перейшов до нашого столика й нахилився над Іриною. Вона, так само незворушно поводячи великими холодними очима, повільно промовила:

 
В келихах – дарунок Криму…
 

Прийшла моя черга. Я так задивилася на Ірину, що крім «Криму – Ірину» нічого не могла вигадати, ворушила губами, прикликаючи натхнення, та воно не йшло. Тоді я винувато озирнулася на Ростислава й, розвівши руками, виголосила:

 
Я не знаю більше рими…
 

Мені аплодували навіть більше, ніж попереднім гравцям: либонь, присутні не повірили, що я таки дійсно розгубилась, а сприйняли це за прекрасну акторську імпровізацію. Ведучий підніс мікрофон до Ростислава, і той, постукавши по пустому вже келиху шампанського, густим басом вирік:

 
Ще б горілочки чарчину…
 

Ілля сам вихопив мікрофон і швидко додав:

 
Для хорошого мужчини.
 

Ведучий уклонився нашому столику. Присутні аплодували нестримно. Я теж почала проникатися грою, рядки спливали в голові – шкода, так ганебно втратила свій шанс! За сусіднім столиком вусатий дядько, про якого Ростислав мені сказав, що він – директор виробництва, витягнув жестом штукаря [9]9
  Штукар – фокусник.


[Закрыть]з-під поли пляшку оковитої, налив собі повний келих, перехилив одним духом і сказав:

 
Перша чарка – для почину…
 

Сусід його відібрав пляшку, налив собі, теж випив. Нахилившись до мікрофона, він конфіденційно повідомив:

 
А тоді не буде спину…
 

Кругленька жіночка, чиясь із двох дружина, несхвально похитала головою і підізвала ведучого до себе. Присутні так аплодували сміливим дядькам, що спершу навіть не було чути, що вона намагається сказати. Нарешті гості трошки втихомирилися, і кругленька жіночка виголосила суворо:

 
Ой, глядіть!.. бо грім як гримне!..
 

Ведучий уклонився їй, перейшов до другого ряду столиків. Там він нахилився над дівчиною в прозорій чорній блузці, від якої не відривалися погляди рішучо всіх мужчин, присутніх на вечірці. Дівчина постукала нігтями по столу, збираючись із думками, нахилилася над мікрофоном, уже наготувалася говорити, потім ніби передумала, відкинулась у кріслі. Ще мить поміркувала і знову потяглася до мікрофона.

І в цю мить глухий андрогінний голос, потойбічний глас, який здійнявся над галасом і сміхом і оплесками, який вивищився над залою, витаючи попід стелею, викарбував слово по слову:

 
А бабай жде за дверима…
 

Страх спаралізував мене.

* * *

Гості засміялися.

І тільки я шарпнулася, шукаючи, хто мовив ці слова.

Він знову грається зі мною! Він знову вимагає від мене щось, чого я не маю, чого не можу йому дати! І не крала я чужих іграшок! Було діло у п’ятому класі: у шкільній роздягальні перед фізкультурою мені до портфеля впала чужа чорнильна ручка. Я ніколи не мала справжнього чорнильного пера – мрії кожного романтичного письменника. Тож пізніше, коли власниця ручку шукала і таки знайшла у мене, я з жаром доводила, що то – моя. І відстояла. І досі ношу на собі цей пекельний гріх…

Але ж бабай не за той грішок мене покарати намірився?!

За моїм столом ніхто, здавалось, і не помітив зловісного змісту цього віршованого рядка. Ірина попивала шампанське, знов занурена у власні думки. Ілля з Ростиславом теж десь роздобули пляшку горілки і тепер радісно частувалися. Я бігала очима по гостях, намагаючись вгадати – хто.

Ведучий закінчив обхід столиків. Оплески розкотисто гуркотіли над залою. Чи ніхто, крім мене, не чув лиховісного пророцтва?

– А хто це сказав? – якомога невинніше поцікавилася я.

Ростислав запитально повернувся до мене.

– Що?

– Той рядок про бабая…

– Я не почув… Коли?

– Щойно ведучий з нашого ряду на сусідній перейшов.

– Я не знаю… Мабуть, хтось за тим крайнім столиком?.. Іллє, ти чув?

– Що чув? Я чую тільки, як шкребеться пересохлий язик об піднебіння… Наллємо ще по одній?

Та-а-ак, тихо-тихо, як на лихо, непомітно їде стріха… Невже мені приверзлося? Чи це був рядок, який сама ж я й вигадала, а потім сама ж і вирекла – тільки негучно, одними губами, а мені він здався гласом загробним?

За цей час уже визначили переможця, який отримав заслужений приз, а в міжряддя столиків випурхнула пара в латиноамериканському вбранні. Перші звуки мамби прорізали тишу, яка миттєво запала над кав’ярнею. Дівчина зробила непомітний рух, крутнулась – і танок вибухнув. Зала ахнула. Майже не торкаючись тілами, та не зводячи одне з одного очей, вони наступали, відступали, кружляли, звивались, ввижалося – зринали в повітря. Дівчина вицокувала підборами, а хлопець рухався м’яко й наче ледь-ледь ліниво, як пантера. Ні окремих музичних інструментів, ні розрізнених рухів танцюристів – суцільне синкретичне буйство звуку й тіла, шаленство пристрасті.

І раптом пара розлетілася на два боки, дівчина підскочила до столика, підхопила чоловіка, що втупився в неї зачарованим поглядом, і потягла танцювати. Хлопець за руку вів із другого кінця зали жінку, яка вдавано опиралася. За мить усі зрозуміли, чому та для годиться противилася: тільки-но вона двічі притупнула, щойно поклала хлопцеві долоню на плече, як тіло її закрутилося вихором, спідниця здійняла вітер, а хлопець утратив ліниву грацію пантери, запалившись агресивністю цього танку. Я зиркнула на столик, де перед тим сиділа жінка. Її супутник самовдоволено спостерігав за скаженою парою, усміхаючись кутиками вуст.

Музика скінчилась, і захекані танцюристи підбігли до столів, щоб напитися води. Замість цього їм налили шампанського, але ніхто не протестував.

– Ох, як гарно було! Який танок! – не втрималася я, та мені не відповіли. Я відірвала очі від чудової пари танцюристів і озирнулася на сусідів по столику. Ростислав відчайдушно жестикулював.

– …А знаєш, що він мені сьогодні каже? Він мені каже: янеможуперекластидокументаціюна українську, бо таких слів в українській мові немає. Питаю: яких? Він: «shrink-wrap». Я йому: невже «термоусадочный» вимовити легше, ніж «термозбіжний»?

– Ну, – розвела руками Ірина, – якоюсь мірою він правий. От як ти українською скажеш «доход»?

– «Прибуток».

– А «прибыль»?

– Чи не вичитала ти цю розмову в одній знаменитій книжці?

– Менше дратуйся.

– Та ти хоча б уявляєш, – вигукнув Ростислав, відчайдушно жестикулюючи, – скільки словників – готовісіньких словників спеціальних термінів української мови в різних галузях – було знищено в тридцяті роки? В наборі вже, тільки б до друку – і на смітник? А за останні десять років скільки ми встигли словників видати? Га? Два, три? Хіба це не злочин?

– Лишень не починай знову, що цим має опікуватися держава, – махнула рукою Ірина. – Беруть мене сумніви, що в Гамериці Вебстерівській словник видають за державної підтримки…

– Не знаю я, – перебив її Ростислав, зім’ятою серветкою змахуючи невидимі крихти зі столу, – які словники видають за державної підтримки там, а ти в курсі, що Лонгманівські словники видаються за фінансування Британської торгово-промислової палати, їхньої там Академії наук, Науково-дослідної ради – чи як вона називається… Хіба не є це непрямою державною підтримкою?..

– У мене є краща ідея, – втрутився Ілля. – Пропоную для кандидатів у депутати ввести вступний іспит із української культури – сучасної зокрема. Хто не склав, відраховує на її розвиток із власної депутатської зарплати, скажімо, десять відсотків…

Ведучий оголосив музичний номер, і розмовляти стало неможливо: джаз увірвався в залу кав’ярні. Ростислав налив собі й Іллі горілки, нам з Іриною – шампанського і, піднісши чарку в безмовному тості, випив і навіть не закусив. Я подумала, що мені давно вже час навідатись у дамську кімнату.

Крихітний коридорчик повернув під прямим кутом і вперся у височенне дзеркало – від підлоги до стелі. Пообіч дзеркала – двоє дверей. На одній – табличка з дженджуристим молодиком, а на іншій – табличка з панянкою в капелюшку і з парасолькою. Я потягла на себе стулку й опинилась у вбиральні на дві кабінки. Важкі двері м’яко зачинилися, замок клацнув – і стало тихо. Музику відрізало. І в тиші вбиральні я почула, як хтось схлипує в одній із кабінок.

Долинув шум води, і з кабінки вийшла мініатюрна жінка, витираючи ніс носовичком. Боком вона ковзнула повз мене, і хвиля чорного довжелезного волосся торкнулася моєї руки.

– Людмило?

– Упізнала? – хрипким голосом проказала Людмила. – Я не хотіла, щоб ти мене впізнала.

– Після того зібрання?

– І не тільки.

Вона сьогодні була зовсім не такою, як у день нашого знайомства. Куди поділася її лагідність і веселість? Її дитяча безпосередність і безтурботність? Сьогодні переді мною стояла жінка з припухлими очима, з утомленими вустами, з тонкими руками в синіх жилках вен. І вона була чимось по-дитячому дуже ображена.

– Що сталося, Людмило? Що з тобою?

– Хочеш поспівчувати? – зло перепитала вона. Я не знайшла, що відповісти. Вона викрикнула: – Співчувай! Я посварилася з Прокоповичем. На-зав-жди.

Дивно, минулого разу я й не помітила, що вони з Пилипом – пара. Вони поводилися якось… відокремлено. От як воно буває!

– Але чому? – вихопилось у мене.

– Через… через… – відповідь уже готова була зірватися їй із язика, проте вона зуміла стримати себе, тільки лиховісно блиснула очима. Вона поправила на собі костюм, провела рукою по волоссю, пригладжуючи, і взялася за ручку дверей.

– А ти тут від самого початку? – здивувалася я. – Як це я тебе не помітила? І Ростислав нічого не сказав…

– Хочеш знати? Я домовилася тут зустрітися з Прокоповичем, але він не прийшов.

– Вибач.

– Бувай, – кинула Людмила і зникла за дверима.

П’ять хвилин потому я не втерпіла й доповіла Ростиславові про приключку у дамській вбиральні.

Поки розповідала, постійно озиралася на всі боки, шукаючи Дюймовочку, та її не було – схоже, вирішила так і не заходити до зали. На мою гарячу мову Ростислав насмішкувато вищирився.

– Не звертай уваги. Вона, либонь, сказала тобі театральним трагічним голосом, що вони посварилися на-зав-жди? То вони так почали сваритися ще класі в сьомому. І досі їм не вдалося довести справу до кінця. «Vogliatemi bene, un bene piccolino, un bene da bambino», – проспівав він театральним голосом і додав: – Тож не переймайся. Шампанське будеш?

Я кивнула. Ми ще раз випили. Від шампанського голова здавалася легкою і трошки чужою.

Гості танцювали між столиками, хтось ляснув хлопавкою, і в тарілку мені посипалося конфетті. Я встигла врятувати тістечко-кошик із білим кремом, який нависав над краями, як піна у ванні. Ірина, яка за вечір не промовила і трьох слів, дістала сигарету, незважаючи на те, що попільничок не було, прикурила її, зробила кілька тяг і загасила сигарету в блюдечку.