Текст книги "Укус огняного змія"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 14 страниц)

Розділ чотирнадцятий
СОН РЯБОЇ КОБИЛИ

Дзвінок у двері.

У піжамі й накинутому наопаш халаті я стою перед майже незнайомим мужчиною і лупаю важкими від перерваного сну повіками. Спросоння могло наверзтися казна-що. Але таке навіть спросоння не наверзеться: зібрання таємних братчиків, утеча, гонитва…

– Прокидайся! – термосив мене Ростислав, адже ранішнім моїм гостем, котрому я зі сну без слова відчинила двері, був саме він. – Ну, продери очі нарешті! Мені конче треба з тобою поговорити! А ще краще, якщо ти згодишся поїхати зі мною просто зараз. Я й так на роботу спізнився, мені сьогодні випишуть по перше число, не барися!.. Ну, прокліпалася?

Машинально махнувши йому рукою на вітальню – мовляв, почекай тут, – я зачинилась у лазничці. Звідти вийшла вже несонною й, що важливіше, при нормальному одязі: в джинсах і светрі. Так я нарешті відчула себе у своїй тарілці.

– А тепер – іще раз від самого початку, – наказала я Ростиславові.

Він показав мені на велике горнятко чаю, яке парувало на журнальному столику, очевидячки, дожидаючи мене. Цікава ситуація: малознайомий мужчина хазяйнує у моєму помешканні, запарюючи мені чай, а потім гостинно до нього припрошує, немов переплутавши, хто в нашому випадку – гість…

– Це стосується Людмили, – почав Ростислав.

Лепсько, лепсько… таким чином, нічне марення було не зовсім маренням. І про нього якимсь чином уже довідалися сторонні.

– Що саме? – прохолодно спитала я.

Ростислав бігав по кімнаті.

– Учора ввечері вона мала зустрітися з Іриною, але та її так і не дочекалася. Поїхала до Людмили додому – ця вдома не ночувала. Ірина обдзвонила всіх знайомих, по швидкій пробила, чи подруга не потрапляла десь у лікарню…

– Людмила зникла? – мені не вдалося приховати переляку. Учора, втікаючи від божевільних братчиків, менше за все я переймалася долею скаженої Дюймовочки і тим, як вона потрапила на це зібрання. А справа он як повернулася!

– Над ранок Людмила сама на таксі приїхала. Повернутись – повернулася, тільки вона не при собі. Марить. І весь час про тебе говорить. Ти з нею вчора бачилася?

Як розповісти йому ті уривчасті спогади, які лишив у моїй пам’яті учорашній триклятий день? Таж ніхто мені не повірить! А якщо й повірить: ідіотів у всі часи не бракувало, – якої думки буде про мене?

– Кажи, – нервувався Ростислав. – Приблизно я знаю, де ви вчора могли опинитися, бо Людмила весь час повторює про ритуал ходіння по колу, й навіть здогадуюся, з якого дива попхалася туди ти…

Та як ти довідалася, що в помічники Людмилу можна взяти?

Тепер уже я повністю розгубилася: як я довідалася, що Людмила вчащає на таємні зібрання? Стривай, тут пахне грандіозною змовою.

– Не брала собі жодних помічників, – буркнула я.

– Розповідай по порядку.

Я змирилася. Якщо він знає про вчорашнє зібрання більше за мене, якщо він якимсь боком причетний до браслета-змійки й водить мене за ніс, – нехай! Зрештою, не розповім я – розповість Людмила. Що втрачаю? І я, насупивши брови й раз у раз сердито зиркаючи спідлоба на Ростислава, докладно повідала йому про чудесну мандрівку шукача невідомого скарбу з таємними братчиками.

Ростислав уважно слухав мене, енергійно киваючи. Якщо я хоч трошки розуміюся на людях, він не вдавав занепокоєння – насправді був стривожений і заскочений тим, що почув.

Дзявкнув телефон у кишені мого гостя. Він вислухав, очевидячки, гнівливу тираду начальника, бо коротко виправдався, проте наполіг, що йому конче потрібно ще хоча б кілька годин. Попрощавшись, Ростислав націлив на мене свої нереально світлі очі з чорними-чорнісінькими зіницями.

– Ти ж Людмилу зовсім не знаєш, а я зі школи надивився на її дивацтва. Не було такої секти, куди б вона не записалася хоч на пару місяців. Навіть у Білому Братстві була, ледве мати її звідти витягнула. Ну, й ми трохи до того доклали зусиль… – Ростислав зауважив подив на моєму обличчі й знехотя розтлумачив: – Замкнули її в Ірини на дачі, Ірка тиждень робила їй якісь заспокійливі ін’єкції…

– Ірина лікар? – навіщось перепитала я.

– Фельдшер, у Києві медучилище закінчила… Отож, назад до сект. Людмила і в тридцять років – така сама хвора на голову, якою була в п’ятнадцять. До баптистів ходила, до свідків Єгови навідувалася, до п’ятдесятників, адвентистів Сьомого дня, євангелістів, тепер, бачиш, до таємних братств подалася. То ви з нею там зустрілися випадково? – Ростислав усе ще не йняв мені віри.

– Н-не знаю, – похитала я головою, – з мого боку – цілком випадково.

– Ну, то таке… Ти не хочеш зі мною зараз з’їздити? Вона весь час про тебе торочить. Та тобі й самій, либонь, цікаво, який такий збіг привів вас одночасно в одне й те саме – не найжвавіше – місце…

Збиралася я похапцем, мов у тумані, не розуміючи до ладу, навіщо мені це потрібно, але як згодилась уже їхати – треба їхати. Браслет заховала під рукав светра, щоб не дратувати Людмилу, та лишати його вдома не хотілося. Все мені здавалося, що як тримати коштовність на собі, жодна нечиста сила її в мене не поцупить.

У невеличкій однокімнатній квартирі Людмили, де вона мешкала удвох із матір’ю, четверо відвідувачів створювали враження рейваху й гармидеру. Мати Людмили, така сама мініатюрна мила жіночка років п’ятдесятьох, із важкою короною все ще чорного-пречорного волосся на потилиці, не потикалася з кухні в кімнату: сиділа, сперши голову на руку, й тільки час од часу зітхала.

Коли я привіталася до неї, вона тужливо глипнула на мене і, качаючи головою, проспівала на диво молодим мелодійним голосом:

– Дитино, навіщо вам це? Навіщо ви туди ходите? Скільки вам років, тридцять? Як ви ще досі не зрозуміли, для чого створюються подібні секти?

Мені чомусь стало страх як соромно, наче мене заскочили на гарячому.

– Вибачте, – кинула я й утекла в кімнату, де на двоспальному широкому ліжку металася Людмила. В ореолі чорного волосся, бліда, як примара, вона видавалася потойбічним приходьком, який от-от розтане у важкій сірій млі зимового дня.

Людмила дивилася перед собою широко розплющеними очима, проте навряд чи по-справжньому бачила нас. Збудження читалося в її нервових руках, які бгали простирадло, у потемнілих вустах, які намагалися скласти докупи цілісне речення, а виходили кострубаті уривки. Та коли вона зупинила погляд на мені, зморшка на її чолі означилася чіткіше, і вона виразно промовила:

– Де змійка?

Я відсахнулася. Ірина вибігла на кухню, а за мить повернулася звідти з мокрою хустинкою, яку прилаштувала в Людмили на лобі.

– Бабай би ти хопив! – не витримав Ілля й дратівливо потер борідку. – Штрикни їй заспокійливого!

Ірина заперечливо похитала головою.

– Не буду. Без лікаря не буду. Не відомо, чого вона вчора нанюхалася чи напилася.

Лікар з’явився хвилин за двадцять. Не лікар – ціла бригада швидкої на чолі з молодим громилом із важезними кулаками, в якому упізнати лікаря можна було хіба що за зеленкуватим халатом і напруженим, рішучим поглядом. Лікар перекинувся з Іриною кількома словами, причому вона відповідала швидко й тямуще, не цідила холодно слова, як завжди, і нахилився над ліжком Людмили. Та подалася йому назустріч і сказала:

– У неї змійка!

Лікар озирнувся через плече. Подружжя Дерихвіст і Ростислав одностайно обернули лиця до мене. Я сторопіло втягнула голову в плечі, а тоді, ставши так, щоб Людмилі мене не було видно, показала лікареві браслет. Але він очікував розлогого пояснення. Довелось у двох словах окреслити йому наслідки вчорашнього зібрання. Господи, натерпітися стільки сорому за один день! За що мені ця кара небесна?

Усі троє – Ілля з Іриною та Ростислав – кинули на браслет швидкий погляд і опустили очі.

Дивна річ: здається, всі вони, мої випадкові знайомі, щось знають про цю срібну прикрасу. Людмила ледь не накинулася на мене разом із навіженими братчиками. Ростислав підкинув ідею про uroboros, який може асоціюватися з дияволом. Ірина зиркає на змійку невдоволено. Либонь, і Ілля, якби його запитати, повідав би мені кілька цікавих речей про браслет – сам-бо не раз і не два заводив мову про таємні братства… Тепер ще треба десь здибатися з Пилипом Прокоповичем – і глянути на його реакцію…

Молодий лікар відвернувся до Людмили, поміряв їй тиск, буркнув щось специфічно лікарське, і бригада одразу заметушилася. Молоденька сестричка черкнула лезом по ампулі, набрала шприц, але не стала сама робити укол, а передала шприц Ірині.

Сьогодні я Ірину не впізнавала: завше така зарозуміла, відсторонена й байдужа, вона виконувала вказівки лікаря швидко, мовби вгадувала їх іще до того, як ті були висловлені. Всі дії її – чіткі та злагоджені. Промовляючи до Людмили турботливі якісь слова, що скидалися на заспокійливе вуркотіння, вона вивільнила одну руку хворої, затягнула ґумову трубку вище ліктя, протерла спиртом шкіру на згині й одним легким рухом ввела голку шприца у вену. Дюймовочка спостерігала за нею розгублено, мов дитина.

За кілька хвилин Людмилині рухи втратили метушливість, вона обм’якла. Повіки злипалися. Все ще хотіла говорити, але вже не мала снаги. Ще за п’ять хвилин вона заснула, а лікар, ковзнувши по мені недобрим поглядом, вийшов із Іриною в передпокій і там кілька хвилин шептався.

Коли за лікарем зачинилися двері, Людмила міцно спала, я тулилася до одвірку, понад усе прагнучи в цю мить щезнути з лиця землі, Ілля сидів у кріслі, вивчаючи стелю, а Ростислав бігав узад-уперед коло вікна.

– Що він сказав? – кинувся Ілля до дружини, щойно та переступила поріг кімнати.

– Те, що й я вам сказала, – відтяла та, – дурепа напилась учора якоїсь гидоти.

– Із власної волі?

– Ти мене питаєш?

– Хіба на зібраннях подібного роду сект, – бовкнула я, – це не звична практика – хильнути чогось наркотичного, аби легше було впадати в транс?

Ірина люто зиркнула на мене.

– Тільки обивательська обмеженість змушує людей вірити в газетні плітки, буцімто секти своїх членів зомбують, залякують, одурманюють наркотиками. Сектанти просто шукають альтернативну систему ідеалів…

– Хотів би я знати, – вигукнув Ростислав, – чому вчора вона опинилася саме там… Сон рябої кобили!

Ірина розгладила ковдру, якою була вкрита Людмила, відкинула з лиця їй пасмо волосся, щоб не лоскотало й не перебивало сон, задумано кілька хвилин дивилась у вікно. На тлі віконного прорізу її профіль набув звичного гордовитого вигляду.

У тиші чути, як цокотить настінний годинник, а на кухні й далі зітхає бідолашна Людмилина мати. За весь цей час вона так і не виходила звідти, навіть коли в кімнаті чаклував лікар. Мені чомусь спало на думку, що вона зараз просто фізично не може бачити власну дочку – настільки ображена на неї, попри те, що жаліє її.

Потім Ірина повернула обличчя до мене, якусь мить вивчала, немов зважуючись сказати щось неприємне, а тоді промовила:

– Не чекала я від тебе такого.

Я спаленіла. Бридке відчуття сорому й огиди до самої себе прошило мене.

* * *

– Але чому, чому вона так сказала? – допитувалася я. Здається, сльози вже бриніли в голосі. Ще трохи – і ганебно розплачуся просто тут, у Ростиславовій машині, а я не маю права цього робити.

– Ірина гадає, що ви з Людмилою пішли на зібрання разом, а потім ти її покинула… – Ростислав зупинив жестом вигук, який готовий був зірватися з моїх вуст. – Не треба мене переконувати, я й так тобі вірю. Але ти ж не знаєш Людмилу! Вона довірлива, вона дійсно могла б піддатися на твої вмовляння, якби ти захотіла потягнути її на зібрання… або якби ти переконала її взяти тебе з собою. Адже всім відомо, як вона любить такі ідіотські збіговиська.

Шах.

– Усім, крім мене! – вигукнула я. – Не забувай, що я знайома з нею менше двох тижнів, і за цей час тільки двічі бачилася! Причому другий раз – ото якраз учора!

– Не кричи. Не кричи. Я все чую. І я тобі вірю. Але ж дивна ситуація, хіба ні?

Мат.

Час забиратися з шахівниці.

– Зупини, будь ласка, машину.

– Я відвезу тебе додому.

– Ти й так уже запізнився на роботу. Зупини, будь ласка, машину. Я доїду сама. Упевнена, тут є регулярні рейси на Київ.

Ростислав зціпив зуби. Рум’янець виступив на щоках. Він дивився просто перед собою, і дай Бог, щоб бачив-таки дорогу, по якій гнав машину. Телевізор на сьогодні пророкував ожеледицю.

Я відвернулася до вікна. Нехай везе на Київ. Мені байдуже. Нехай висадить мене з машини, де схоче. Я вийду – і більше ніколи не згадаю про їхню божевільну компанію. Принаймні, коли до мене знову обізветься бабай, я не гризтиму себе думкою, що вчиняю огидно, підозрюючи когось із них. Вони ж не замислюються над тим, як самі б почувалися, опинися на мить на моєму місці? Справді, чого маю перейматися тим, що малознайомі люди думають про мене? Я їх бачила кілька разів – і, може, більше ніколи в житті не спіткаю. Я ж бо точно не шукатиму з ними зустрічі. Та якщо хтось із них таки виявиться бабаєм, начувайтеся!..

Ми минали село за селом. Миготіли знаки: чорні літери на білому тлі, білі літери на синьому тлі. Ми вже зовсім близько, вже проїхали КПП. Даішники ловлять здоровезні хури, їм до нас діла нема, і слава Богу, бо що швидше ми доїдемо, то скоріше урветься ця напружена, холодна мовчанка, від якої у мене починає сіпатися верхня повіка на правому оці.

Сьогодні у католиків Святвечір. Шкода, що в мене нема знайомих католиків, бо я б напросилася до них на кутю й потихеньку від усіх налигалася до нестями. Тільки б не бачити ці гострі вилиці, під якими ходором ходять жовна. Тільки б не бачити ці зненацька потемнілі очі. Пів міста ми проїхали у цілковитому відчуженому мовчанні. Ще трохи – а там довгий міст, швидкісна траса, дім. Хочу додому, як ніколи.

І неждано-негадано Ростислав звернув зі шляху, занурився кудись у бічний провулок, хвилину петляв вузькими ходами, засипаними снігом – і ми опинилися під брамою ресторану в народному стилі: кілька куренів, з деяких в’ється димок, перед головною хатиною росте ялинка, прикрашена новорічними синіми й червоними кулями. Ростислав посигналив, і брама поїхала вбік. Машина прокотилася ще пару метрів і завмерла під парканом на розчищеній від снігу стоянці.

Ростислав заглушив двигун, виліз із машини, обійшов капот і смикнув дверцята з мого боку на себе. Мовчки схопив мене за руку й витягнув із машини. Я дозволила заштовхати себе у найближчий курінь, де вже метушився офіціант у кожуху й смушковій шапці, розпалюючи посеред кімнати вогонь. Працював він ніби і справно, проте багаття спершу сильно задиміло, та згодом дим видуло вгору протягом із відчинених дверей.

Ростислав усадовив мене на дерев’яній лавці ближче до вогню, зачинив двері, щоб не так тягнуло холодом, і замовив шашлик. Офіціант перепитав, що ми питимемо, я лупала очима, в той час як Ростислав замовив коньяк. Інтересно. Здається, моє бажання впитися, як чопок, починає втілюватися.

Що над усе втішно, наливатимусь я не абичим, а напоєм благородним.

Замову принесли навдивовижу швидко. Ростислав завзято призволився до свого шашлику. Відкоркувавши опецькувату пляшку, офіціант налив насамперед мені, потім хотів плеснути й моєму супутнику, але той зупинив його жестом. Тоді офіціант набулькав Ростиславові мінеральної води в келих.

Дрова розгорілися, у курені ставало дедалі жаркіше, я вже впрівала у пуховій куртці. І все одно сиділа нерухомо, не зважуючись розстебнути її.

– Вип’ємо? – напівзапропонував, напівствердив Ростислав, піднімаючи келих.

– Твоє здоров’я, – кинула я, сподіваючись, що в голосі моєму бринить сарказм, і зробила великий ковток. Хороший коньяк, хоч і розведений трохи водою. Не дивно для цієї діри, але ж як їм це вдалося зробити, відкорковували-бо пляшку у нас на очах!

А от шашлик був дуже добрий. Ніжний, сочистий, м’ясо аж біле. Що ж, нечасто трапляється отак помогоричуватися, гріх відмовлятись. Я вп’яла зуби у величенький кусень шашлику.

Після другого келиха коньяку образа чомусь почала вивітрюватися. Натомість мною оволоділа несподівана ніжність до мого супутника, ба й дивна млість у м’язах. Тверда лавка, а вже б скрутитися калачиком і поспати хоч хвилиноньку, тільки щоб отак палахкотів вогонь, а на тлі його вирізьблювався гострий суворий профіль малознайомого мужчини. Прикладаючись вустами до третього вже келиха, я збагнула, що мій супутник щось говорить, а я ніяк не доберу, що саме.

– …я не хотів тебе зневажити чи скривдити… Та як ти взагалі могла таке подумати? Сон рябої кобили! Я просто міркував уголос, бо й справді дивно, що ви з Людкою опинилися на тому зібранні разом, не змовляючись. Я не вірю в те, що вона могла б когось убити, полюючи на браслет, але вона ще зі школи вирізнялася… е-е-е… ексцентричністю. У сьомому класі, коли нас у Лаврські печери водили на екскурсію, вона обминула загороджувальну табличку й пішла собі у бічний хід, а всі попрямували далі. На виході вчителька нас порахувала – Людки бракує. Дві години її шукали, а коли знайшли, вона сказала, що відстала від групи цілком випадково. І тільки на другий день нам зізналася, що зробила це навмисно. Хотіла вийти до самого Дніпра, позначити вихід – і мати змогу повернутися в печери, коли захоче. Питаємо навіщо – мовчить і усміхається… І на браслет твій накинулася: змійка, змійка!.. Ні, вбити не могла, я навіть не збираюся її підозрювати, але… Ти на мене вже не ображаєшся?

Я похитала головою. Від тепла мене зовсім розвезло. Чи Ростислав мені чогось у келих намішав? А, байдуже! Тільки спати хочу – очі заводяться.

– Ти мені поясниш про змійку? – спитала я.

– Ну, в чотирнадцятому столітті таємне товариство каменярів було – «Братство змії» або ж «дракона». Ці люди визнавали Люцифера як єдиного бога. Давнє гебрейське слово «змія» – «нехеш» походить від кореня «NHSH» і означає «розшифровувати», «відкривати» – тобто просвітлювати, пізнавати, знати. Люцифер – просвітитель…

– І отже, – протягнула я, змучено заплющуючи очі, – навіжені сатаністи хотіли відібрати в мене свій символ – щоб не оскверняла…

– А може, прийняли тебе за посланця? – невдало пожартував Ростислав.

Я пирхнула.

– Невже Людмила вірить у таємні братства? У всесвітні змови? Збіговисько їхнє на серйозну організацію зовсім не тягнуло. Ну, чиста самодіяльність!..

– То як, мир? – затермосив мене Ростислав. Я кивнула.

Офіціант розчахнув двері, впустивши морозного повітря. Воно торкнулося щік, освіжило. Війнуло запахом глиці. Офіціант вкинув у вогонь ще кілька рубанців, пошургав коцюбою.

– А у твоєї Кароліни Сокальської були ще родичі, крім тебе?

Я знизала плечима. Ростислав замислено почухав ніс. Потім хопив коцюбу, ще раз перемішав вугілля, хоча вогонь іще палахкотів пристойно.

– Просто я подумав, – швидко заговорив він, – що якщо, скажімо, у Кароліни були ближчі родичі, ніж ти, які могли претендувати на її спадок… а квартира у Києві – хіба не ласий шматок?.. і от вони – гіпотетично – беруться залякувати тебе, а коли ти вже доведена до кондиції – тобі пропонується просто відмовитися від спадку… Хіба не варіант?

Мусила визнати, що варіант не тільки вірогідний, а й цілком життєвий. Та чомусь мені не вірилося, що родичі взялися б залякувати мене таким дивним способом – написами парою на дзеркалі і віршиками – замість того, щоб подзвонити кілька разів – або перестріти десь під хатою і сердечно поговорити в душевній компанії.

– Або це міг бути колишній Каролінин чоловік, – розвивав свою думку Ростислав.

– Ні, не міг, – заперечила я, – слідчий сказав, що Кароліна купила квартиру на Борщагівці вже після розлучення. За законом хіба колишній чоловік може на щось претендувати?

– Якби знаття! Якщо немає інших родичів…

– Але ж родичі якраз об’явилися… – тицьнула я себе в груди.

– От він тебе й залякує.

Офіціант заніс тацю з мандаринами. Фрукти, які в мене – і, гадаю, у багатьох представників радянського ще покоління – стійко асоціюються з Новим роком. Навіть не подумавши про ніж, я нігтями роздерла шкірку, обчистила мандарин. Дольку за долькою відправила в рот. Ростислав втупився поглядом у вогонь. Якщо викреслити колишнього чоловіка з переліку підозрюваних, але взяти за основу версію, що є родичі і що саме вони якось причетні до моїх поневірянь, тоді…

І тоді мені в голову стрельнула ще одна божевільна ідея.

Розділ п’ятнадцятий
ПОДОРОЖ

Добропорядні католики святкували Різдво. Добропорядні православні натхненно постували. Я ж у цей день сходила з потяга в Луцьку.

Мене зустріла справжня різдвяна заметіль. Поодинокі перехожі, які поспішали на роботу, горнулися в шарфи й хутряні коміри, молодь насувала каптури на самі очі, і тільки діти, яким ненависна була думка про дитячий садок у такий чудовий день, качались у снігу, а матері змушені були їх силою витягати з кучугур.

Лапатий сніг сідав на вії. Я кліпала очима, струшуючи сніжинки. Ясний зимовий ранок, усі страхи лишилися позаду, а попереду на мене чекає таємниця.

На двірці я розпитала, де знайти міськдовідку, і виявилося, що далеко ходити не треба. На прохання пані у віконечку я заповнила бланк, заплатила гроші і пішла годинку погуляти, доки на мій запит прийде відповідь. У невеличкій кав’ярні, де в цю ранню пору нікого не було, замовила собі яєшню по-болгарському – з помідорами і цибулею – та склянку чаю. В сумці мала бутерброд, та його лишила на непередбачений випадок. Гаряча яєшня ще підняла мій настрій, і я була певна, що сьогодні, якщо й не розкрию таємницю срібного браслета, то принаймні наближусь до розгадки упритул.

Квиток мала на вечір, тож гаяти час не було сенсу. За п’ять хвилин до призначеної години я вже стояла біля віконечка міськдовідки.

Дівчина впізнала мене й подала бланк.

Кароліна Семенівна Сокальська, тисяча дев’ятсот сімдесят сьомого року народження, проживала в Луцьку на вулиці Сосновій, поки не вибула звідти одинадцять років тому – певно, на навчання. Зараз там мешкає Іван Микитович Сокальський. Хто такий? Не брат, не батько… Дядько? Племінник? За годину я все знатиму.

Автобус довіз мене до потрібного будинку десь на задвірках.

Низька одноповерхова хата, проте широка, по три вікна з кожної стіни. Варцаби пофарбовані у темно-червоний колір, певно, не раз і не два, бо патьоки від численного малювання нашарувались, і щілина між стулками вікна пливла звивисто, мов струмок. Подвійні двері, також пофарбовані у темно-червону барву, перехнябилися від старості, але під порогом сніг охайно відгорнутий, а під низеньким ослінчиком стоїть миска з м’ясним харчем. Кіт треться поруч, але в хату його, вочевидь, не пускають.

Я натиснула ґудзик дзвоника, та сигналу не почула. Тоді постукала. Ніхто не виходив. Погрюкала відважніше.

Вдалині зачовгали кроки. Хтось підійшов до дверей із того боку і штовхнув стулку. Виявляється, вона була незамкненою. Кіт миттю шмигнув у щілину й розтанув у півтемряві хати.

– Доброго дня, – привіталася я.

На порозі стояв сивий дідуган. Беззубим ротом він щось прошамкав мені у відповідь. Я роздивлялася старого, намагаючись знайти спільні риси з парубком зі світлини в книжці «Спогади». Старечі зморшки зробили обличчя Івана Сокальського безбарвним і невпізнанним. Я приязно всміхнулася.

– Вибачте, – мовила, – я шукаю родичів Кароліни Семенівни Сокальської. Ви Іван Микитович?

– Га?

– Ви Іван Микитович? – підвищила я голос.

Дідуган кивнув і відступив від дверей, запрошуючи мене досередини. Я скинула каптур пухової куртки і на порозі спершу обтрусила сніг, тоді потупала черевиками, щоб не наносити бруду до вбогої хати.

Дід провів мене на кухню і всадовив за старий стіл із сірою пластиковою стільницею, що вся була у менших і більших подряпинах та порізах. Металічний кант довкруж стільниці видавав її радянське походження. Переді мною опинилося величезне горня гарячого чаю, і я обхопила його руками, зігріваючи долоні.

– Іване Микитовичу, ви, напевне, дядько Кароліни Сокальської?

Дідуган нічого не відповідав. Він безгучно шавкотів губами і не відводив погляду від мого браслета. Я відчула гарячий згусток у нутрі. Зовсім, зовсім близько я до розгадки, вже майже поруч!..

Із удаваним спокоєм зробила кілька ковтків із горнятка. Чай солодкий, як меляса. Мабуть, дід наколотив його собі, а потім гостинно віддав нежданій гості. Раз у раз я підносила горнятко до вуст, і срібний браслет брякав об його порцелянові вінця.

– Іване Микитовичу, скажіть, ви пам’ятаєте Кароліну Сокальську? Вона загинула кілька тижнів тому, і мені конче треба поговорити з кимсь із родичів… Розумієте, вона залишила мені спадок – квартиру в Києві, і це дивно, правда? Ми з нею ні разу не зустрічалися, і тільки з її духівниці я знаю, що вона – моя кузина. Іване Микитовичу, ви її дядько?

Дід, схоже, не дослухався до моїх слів. Ніби не розчувши, він тицьнув пальцем у мій браслет і мовив:

– Каролька… Небіжчиця Каролька…

Так, цікаво… Якщо я зробила правильний висновок, і Іван Микитович Сокальський – дядько Кароліни Семенівни, то Каролька – навряд чи сама Кароліна Семенівна, адже діда ніхто не повідомляв про її загибель. А Каролька – це та цьоця Каролька, яку згадувала моя тітка. Молодша дочка моєї прабабці Катерини Табачинської. Отже, Рузя, дочка Карольки, виїхала вчитися в Луцьк, припустімо, вийшла там заміж за Семена Сокальського, а Іван Микитович – брат Семена. Якби я знала по-батькові Семена Сокальського, могла б пересвідчитися, чи мої здогади вірні. А якщо вони вірні, то Іван Микитович, вочевидь, зустрічався хоча би раз із цьоцею Каролькою, а браслет, либонь, належав їй. Кароліна Сокальська могла отримати його у спадок… Тоді стає зрозумілим, чому у неї срібна змійка з’явилася так несподівано і чому вона нею так хизувалася.

– Іване Микитовичу, цей браслет – власність небіжчиці Карольки?

Дідуган і далі не чув мене. Пришіптував беззубим ротом, і я нахилилася, щоб розчути бодай кілька слів.

– Небіжчиця Каролька… Би мені тоді хто сказав… Така була моцна жінка… Сто років мала прожити… Рузя все звала її в гості… Би мені тоді хто сказав… Приїхала, малій привезла таку велику ляльку… Рузя в труні… А браслет лишився на серванті, і вона й поїхала… А тоді Семен їздив на похорон… А така була моцна жінка!..

Не знаю, чи правильно я зрозуміла дідугана, але вирішила зробити останню спробу поставити йому запитання:

– Іване Микитовичу! То Каролька просто забула браслет – чи лишила його навмисне? Як він потрапив до наймолодшої Сокальської – і чому так пізно? Коли це було?

Маневр мій зазнав цілковитого краху. Замість відповідати, дідуган довго хитав головою, не відводячи погляду від браслета, а тоді попхався в кімнату, суміжну з кухнею. Я повернулась упівоберта, щоб прослідкувати за ним. У кімнаті, де була, певно, вітальня, бо стояв старезний чорно-білий телевізор, полірований сервант із чайним сервізом і книжкова шафа – все таке старе, що, здавалося, дмухни – і розсиплеться, дідуган нахилився над столом.

Круглий стіл по центру кімнати застелений вишиваним обрусом. Дідуган відкинув обрус, і під стільницею виявилася шухлядка. Іван Микитович поліз у шухлядку і витягнув звідти альбом у зеленій палітурці.

Я напружено чекала. Дідуган повернувся.

Господар перегорнув кілька сторінок ув альбомі. Чорно-білі світлини на них були вставлені в спеціальні трикутнички, наклеєні на картон точно по розміру фотографій. Одним оком я зазирала в альбом, сподіваючись, що якщо дід сам не пояснить мені, в чому річ, то я, може бути, все-таки зметикую?.. Встигла роздивитися групову світлину: дітки дошкільного віку сидять і стоять у три шереги, а ззаду за ними – виховательки у білих фартухах і білих головних уборах червоного хреста. Світлина, вочевидь, ще довоєнна. Але Іван Микитович не затримався на цій сторінці довго, він гортав далі.

Ще кілька сторінок – і весільна світлина: ставний чорночубий парубок, а йому на плече схилила голову дівчина в білій сукні і білому ж флері. З того, як Іван Микитович поглядав на фото, я зробила непомильний висновок, що весілля – його власне. Чи дружина вже померла, а чи розлучився?..

І раптом мене аж підкинуло. На наступній сторінці – трошки прим’ята світлина. На ній два парубки у високих кашкетах, груди навхрест підперезані ременями, чоботи стоптані. Парубки тримають на грудях автомати, але щось дітвацьке, невоєнне проглядає в їхніх поглядах.

Ось ця світлина, яка мені трапилась у книжці «Спогади»! Отже, мій здогад був правильний, і Іван Микитович Сокальський – той самий Іван Сокальський, який відсидів у таборах двадцять п’ять років, а потім ще невідь-скільки часу провів на поселенні у краях, куди взимку навіть пошта не ходить. А Семен Сокальський – батько кузинки Кароліни. Все збігається. Тільки що мені це дає?

Та Іван Микитович гортав, гортав далі. Я не встигала роздивитися, бо фото тепер траплялися здебільшого любительські, нечіткі, люди на них – маленькі, кумедні. Та ось дід натрапив на те, що шукав. Він тицьнув пучкою у світлину. Я нахилилася.

Жінка сиділа в точно такій самій позі, що й Кароліна Сокальська на тій фотографії, яку показував мені слідчий: упівоберта, долонею підпираючи підборіддя. Різниця лишень полягала в тому, що жінка була набагато старшою: судячи зі зморщок, другого підборіддя й загострених рис обличчя, їй мало бути аж ніяк не менше шістдесятьох років. Волосся зачесане назад і там скручене вузлом. Виразу очей не видно, адже вони вдивляються в далечінь.

На зап’ястку у жінки скрутилася кільцем срібна змія, яка кусає себе за хвіст.

Цьоця Каролька.

Чи схожа вона на свою сестру, а мою бабцю? З такого ракурсу цього неможливо сказати напевне, а проте мені здалося, що родинне щось, спільне, об’єднавче прозирало в обличчі, і я підсвідомо одразу погодилася, що Кароліна Сокальська – моя кузина, троюрідна сестра, рідна кров. І я хочу знати, за які такі страшні гріхи й провини вона заслужила на свою жахливу, потворну смерть.

– Цей браслет я знайшла в гробівці, де поховала Кароліну Сокальську, – почала я хапливо пояснювати діду, розхвилювавшись, щоб він мене не запідозрив у тому, що я заволоділа браслетом нечесним шляхом. – Гадаю, вона сама його там і залишила…

Та дідок усе одно не чув мене – чи не вважав за потрібне слухати. Він роздивлявся світлину, ніби щось собі пригадуючи.

– Семен три роки як помер… Мала приїздила… З чоловіком розлучалася…

Може, то батько перед смертю віддав дочці браслет?.. І тоді я зробила зухвалу річ: простягнувши руку до альбому, я обережно вийняла фото з трикутничків, які тримали його, і спитала:

– Ви мені це ненадовго не позичите? Маю показати одній людині. Якщо хочете, можу в майстерні зробити копію, а оригінал за годину вам поверну…

І – о диво! – дідуган уперше розчув мене й закивав, погоджуючись. Це було і дивно, і несподівано, і значно полегшувало моє завдання: світлину будь-що треба передати слідчому, а красти її з убогої хати зовсім не хотілося.

Сховавши фото в торбу, я попрощалася з Іваном Микитовичем і подалася шукати майстерню. Студій у Луцьку не бракувало, дуже швидко знайшлося місце, де мені запропонували фото сканувати і навіть трошки збільшити, тільки хлопчина-дизайнер, який мав це робити, попросив годину часу: мав спершу закінчити пильну роботу. Я легко згодилася.