Текст книги "Укус огняного змія"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 14 страниц)

Розділ п’ятий
Я ВСЕ БАЧУ

День чи два я ще пам’ятала про срібну змійку-браслет, потім забулося, стерлося іншими справами. Цілісінькі дні я переважно просиджувала перед стареньким ноутбуком, доробляючи давно прострочений переклад про англійського вурдалака. Стоси словників лежали побіч комп’ютера, кілька грубших – на підлозі, і я вергала тяжкі томи, вкладаючи в це зусилля все своє невдоволення кінцевим результатом. Слова не лягали на папір так, як мені б цього хотілося. Англійський романтичний текст у моєму перекладі дещо втратив романтику…

Зберігши останні кілька абзаців, вирішила годину-дві відпочити. Полежати з книжкою у ванні – що може бути приємнішим? Книжку обирала дбайливо, бо якщо підвернеться занадто нудна, маю страх просто задрімати в теплій воді – таке вже траплялося. Небезпечна авантюра.

Гаряча вода ревнула й полилась у білу чавунну посудину. Пухким шумовинням здіймалося мило. Я пірнула під воду, вмостилася зручніше, розгорнула книжку. Пара злітала над водою, осідала на стінах і на дзеркалах. Збоку на ослінчику я поклала шоколадку, час від часу від неї відщипувала, ліниво відправляючи чорні гірки квадратики до рота. У книжці головний герой саме продумував Грандіозний План, як відволікти увагу собаки, що стеріг загублену на місці злочину рукавичку, й оповідь цілком захопила мене.

Коли задеренчав телефон, я підстрибнула у ванні, забувши на мить, що вже з тиждень принципово не відповідаю на дзвінки. Повернула голову й пошукала очима рушник на гарячій трубі.

Натомість погляд упав на дальнє дзеркало, до якого пара добралася щойно зараз. На матовій поверхні проступили старі слова, накреслені пальцем не відомо коли і не знати ким: «Я ВСЕ БАЧУ».

Холодний піт виступив на долонях.

Вода у ванні миттєво зальоденіла.

З мокрого волосся стікали зимні струмки й тарабанили по плечах.

Тіло вкрилося гусячою шкірою.

Нігті посиніли.

Вирячивши божевільні очі, я дивилася на напис на дзеркалі й не могла поворухнутися. Криві літери, чіткі в ореолі містичної, мутної пари, заворожували мене.

«Я ВСЕ БАЧУ».

Бачить мене, скоцюблену у ванній, із колінами, притисненими до грудей, із долонями, зчепленими в замок, зі згорбленою спиною, мовби так я могла заховатися, зникнути під пінною водою.

А телефон дзеленчав і дзеленчав.

Нарешті йому набридло співати, і запала моторошна тиша. Зробивши над собою зусилля, я повернула голову до дверей і впевнилася, що в лазничці нікого немає. І не може бути! Я одна, одна в квартирі! Я замкнула двері на всі замки! У мене зачинені всі вікна! Ні в кого, крім батьків, немає ключів від мого помешкання! Ніхто не міг сюди проникнути так, щоб я про це не знала! Це все мені сниться!!!

Квапливо змивши піну, я вискочила з ванни, обкрутилася рушником і почала хапливо стирати напис на дзеркалі. Терла вороже, злостиво, навіжено. Хотіла протерти діру в дзеркалі, здерти весь верхній шар, щоб і сліду не лишилося від мого сьогоднішнього безуму. Мені здалося, що простої ганчірки мало. Я схопила рідину для миття скла, приснула на дзеркало, знову почала шалено натирати. Рука затерпла, а я продовжувала двигати ганчіркою по склу, тільки вже помалу, помалу, аж доки зовсім не видохлася.

І тоді я, розплакавшись, вискочила з лазнички, наспіх нап’яла на себе речі, які трапилися під руку, і, навіть не висушивши волосся, вибігла з квартири. Консьєржка на вході поглянула на мене, як на причинну, а я навіть з нею не привіталася.

Шукала людних місць, а натомість весь час потрапляла у дивні знелюднілі двори: на висотках усі вікна зачинені й завішені фіранками, ніде ні голосу, ні руху – наче змовилося все людство проти мене.

За дві години, змерзнувши, як бурулька, все-таки згадала про дім. Голова висохла під каптуром, проте мене починала бити пропасниця. Вже уявляла себе хворою в ліжку, у безпам’ятстві, а невідомий хтось проникає в помешкання, відмикаючи двері дублікатами ключів… Ні, я повинна зараз повернутися, зрештою, можу поміняти замки, не все життя ж мені блукати морозними вулицями.

І я повернулася.

Хоч як гарячково вилітала з квартири, а замкнула всі замки. Обережно я відчинила залізні двері. Натиснула на ручку внутрішніх дерев’яних дверей.

Помалу, з завмиранням серця зазирнула всередину. Все було так, як завжди: вузький коридор, дві кімнати – одна прямо й одна праворуч, відхилені двері в лазничку. Механічно я витерла брудні черевики об килимок і зайшла до квартири.

Все було так, як мало бути. Напис на спотвореному парою дзеркалі мені привидівся.

Навшпиньках перейшлася помешканням, зазирнула у шафу і на балкон. Нікого. Одна-однісінька стирчала я посеред кімнати, в зимовій куртці, з розпашілим обличчям чи то від тепла, чи від невмолимої гарячки, яка вже загніздилась у моєму тілі. Я розшпилила блискавку й скинула куртку на крісло. Рішучо роззула черевики.

Це моя квартира, і я нікому не дозволю проникати сюди у мою відсутність, лишати на дзеркалах ідіотські послання й лякати мене!

Твердим кроком попрямувала на кухню, поставила чайник. Він закипів за кілька хвилин, і за цей час я встигла дістати слоїк ненависного мені меду. Постановила з’їсти сьогодні стільки меду, щоб не дати собі захворіти. Занедужати означало капітуляцію. А я була готова до нападу.

Напившись чаю й зігрівши ноги біля радіатора, вирішила сьогодні добити остогидлий переклад. Як на диво, після стресу текст пішов мені легко. Приємно було добирати слова, стократ приємніше було замінювати їх старовинними, вже півзабутими синонімами. Маленький словничок синонімів, який кілька десятків років тому видало канадське видавництво, а ми передрукували вже у дев’яності роки, весь час лежав під рукою. Я затерла сторінки ледь не до дірок.

Два томи сучасного словника синонімів стояли на поличці в книжковій шафі. До них я зверталася тоді, коли в меншому словникові не вдавалося знайти потрібне слово: повсякчас колупатися в грубезних томах було ліньки, та й я перед початком роботи завжди забувала витягти їх із шафи й покласти на стіл.

Проте зараз мені довелось відірватися від стільця й почалапати до шафи: натрапивши ув англійському тексті на хмиз, яким гатять греблю, один раз я вжила старовинне слово «тарас». Потім удруге. Утретє мені вже хотілося замінити його, втім нічого путнього на думку не спадало. Комп’ютерний словник синонімів, ясна річ, навіть помислити не міг про таке складне слово. Тільки двотомник міг порятувати мене.

У шафі томи стояли тісно-тісно, мені вічно бракувало книжкового простору, бо купувала книжки значно частіше, ніж могла дозволити собі придбати шафу. Щоб легше виймалися високі фоліанти, бо ж за корінець, який майже врівень із полицею, важко вхопитися, я тримала словниковий том від літери «О» до «Я» трошки висунутим наперед – для зручності. Настільки звикла, що саме другий том стирчав із загального ряду, що могла наосліп вийняти і вставити його так, як треба.

Занурена у власні думки, я простягла руку.

Потягнула том на себе, розгорнула його, шукаючи слово «хмиз».

Словник розкрився на букві «Л».

Я підвела очі на шафу.

Другий том словника синонімів стояв урівень з іншими книжками.

* * *

Найперше я замінила замки.

Три дні просто не виходила з хати. Ні, як не дивно, не захворіла, просто заховалась у кокон обмеженого простору. Працювала над перекладом, занурилась у світ романтичних англійських вурдалаків, спілкувалась із видавцем – хотіла відчути звичний ґрунт під ногами.

Потім із холодильника повіяло пусткою, і далі вже не можна було зволікати. Хоч як не воліла виставляти ніс за двері, але просити батьків чи Ліну привезти мені поїсти було просто несерйозно. До гастроному – і назад, підбадьорила я себе, вдягаючи куртку.

Навпроти гастроному, хоч і будній день, гамірно й повно люду. Вечір щойно западав на землю, на годиннику – четверта, і я почувалася комфортно серед собі подібних. Вони не відали про мої страхи, вони взагалі проходили повз, не помічаючи мене, проте мені байдуже: усміхалася кожному обличчю, яке на мить виринало переді мною, щоб через секунду знову розтанути в присмерку.

Перед гастрономом майданчик трошки вивищувався, бетонні плити, влітку значно веселіші, ніж сірий асфальт дороги, взимку обледеніли. Цю ковзанку працівники гастроному щоранку посипали піском і сіллю, та й дня не минуло, щоб хто-небудь не гепнувся, послизнувшись на облудних крижаних калюжах. Мій власний неписаний, але роками підтверджений план складав одне падіння за зиму; цього року я план уже виконала, тож шкандибала з усією обережністю, на яку були здатні підступно слизькі черевики.

Попереду мене широким кроком ступав стрункий мужчина з течкою під пахвою; я зиркнула на нього хіба раз, а потім знову прикипіла очима до землі. Зараз має бути пекельна сходинка…

Гуп!

Мені під ноги відлетіла чорна течка.

Я підвела очі. Мужчина розтягнувся на землі на весь зріст, обличчям на плитах, руки викинувши вперед. Не боком, не спиною – а долілиць, як часом падають маленькі діти, котрі тільки-но навчилися переступати ногами.

Механічно я підняла течку і зробила крок до бідолахи. Він уже встиг оговтатися, зіп’явся на лікті, глянув на мене причмеленим поглядом, спробував підвестися. Замість допомогти, я простягнула йому підняту з землі папку. Передумала, запхнула її під пахву, випростала руку. Течка вислизнула й знову полетіла в сніг.

Коли я вдруге врятувала теку й обтрусила її від снігу й землі, мужчина вже стояв на ногах. На чорному пальті наліпилося трохи снігу, і він обтріпував припіл, а очей не відривав від папки, яку я тримала міцно, не віддаючи йому.

– Е-е-е… можна? – невпевнено спитав він, виставляючи долоню в чорній рукавичці.

– Що? – здивувалась я.

– Ну… цей…

– А!.. Зараз!

Ще раз обтрусивши течку, я передала її мужчині. Він церемонно вклонився. За цей час загусла темрява, ліхтар загорівся позаду невдачливого пішохода, й мені не видно було його очей, та здалося, що він підсміюється і з власної незграбності, і з моєї загальмованості.

– Дякую, – нарешті сказав він, коли пауза просто непристойно затяглася.

– Прошу.

– Сходинка яка… підла.

Я загиготіла. Уявила собі дорослого дядька, який, мов голопуцьок, розтягнувся на асфальті, й не могла стримати сміху. Він щось пробував сказати, а я лишень відмахувалась і реготала, аж сльози виступили.

– Вибачте… вибачте… – давилася словами.

– Та нічого… я сам… треба частіше під ноги дивитися… Як вас на ім’я й по батькові?

– Наталя Тарасівна.

– А я Ростислав Костянтинович.

– Рос-ти-слав Кос-тян-ти-но-вич, – повторила я, перекочуючи слова в роті, мов горіхи. – Постаралися батьки, вас називаючи. З першої спроби й не вимовиш.

– Що є, те є… А ви не знаєте тут поблизу якого-небудь ресторанчика? Я сьогодні не обідав.

– А он, бачите, за стоянкою…

– Складете мені компанію, рятівнице?

– Зізнаюся вам, – мовила таємничим шепотом, – я сьогодні ще навіть не снідала, тільки чаю похлебтала.

У маленькому ресторанчику, де, наче у їдальні, столики туляться поздовж стін довгої, як кишка, зали, подавали східну кухню. У вітрині ми вибрали смажене м’ясо, до нього дивний різнокольоровий салат, і насамкінець – чай із тістечком. З мене такий їдець, що тістечко, либонь, виявиться зайвим, проте Ростислав Костянтинович наполіг.

Я вперше добре роздивилася супутника: мав дуже світлі, майже прозорі очі, а в них опуклими чорними цятками плавали чоловічки. [3]3
  Чоловічки – зіниці.


[Закрыть]Темно-русявий чуб підмащений чи то гелем, чи то воском. Тонкий запах одеколону. А руки великі, робочі.

Ми зайняли столик біля вікна, де в чорному квадраті шибки – веселі неонові вивіски крамниць. Сусіди не галасливі, у повітрі літають смачнющі запахи, музика спокійна й тиха, а поруч зі мною – цікавий мужчина в самому розквіті сил.

М’ясо було гаряче й гостре, сливовий соус ледь солодкуватий, а в салаті траплялися пагони пророслої пшениці. В якийсь момент я піймала себе на тому, що зовсім забула про недавні свої страхи.

– Як вам тут? – спитала я, аби щось спитати. Від ситої тісноти у шлунку мене потягло в сон.

– Нічогенько. У нас іще нема таких ресторанчиків, тільки або зовсім дешеві генделики, або вже захмарне дорогі заклади для вибраних.

– У вас – це де?

Він назвав містечко під Києвом. Колись-то я була там. Центральна вулиця, кілька крамниць, школа, лікарня, якісь підприємства. Всього міста – за півгодини пішки перейдеш із кінця в кінець. А ще там є чудове озеро: з одного боку – піщаний укіс, а з іншого – плавні. Верба росте просто з води.

– І ви?..

– Нещодавно, – пояснив мій супутник, – відкрився бетонний завод. Я там технічним директором.

– Серйозна робота. Знавала я одного технічного директора, то він працював по вісімнадцять-двадцять годин на добу.

– І таке буває.

На деякий час запала мовчанка. Я попивала гарячий чай із цитриною, Ростислав Костянтинович уже розправився зі своїм тістечком і пожадливо позирав на моє. Дивина: звідки в худих людей береться такий апетит? Коли я кивнула в бік своєї тарілки, припрошуючи його до частування, супутник без жодних вагань заліз своєю виделкою у тістечко. Це дивним чином зблизило нас і розтопило деяку ніяковість короткого знайомства.

– А вам ніхто не говорив, – раптом вигукнув Ростислав, – що ви схожі на Марію Каллас?

– Оперну співачку? – здивувалася я. Здається, крім горбатого носа і карих очей, грекиня з божественним сопрано нічого спільного зі мною не має. Тим паче, що в мене – абсолютна музикальна глухота.

– Так! – не здавався Ростилав. – Ви мені вельми, вельми її нагадуєте… Я дуже оперу люблю, навіть на «Запорожця за Дунаєм» ходив чотирнадцять разів, хоча, звісна річ, це не…

І він подивився на мене затуманеним поглядом.

Шкода, що у цьому закладі не подавали вина. Спокій огорнув мене, і захотілося отак сидіти довго-довго, з бокалом «Сапераві», з хмелем у чубку, не дослухаючись до ледь чутної мелодії з магнітофона, а легко занурюючись у її хвилі, і ні про що не думати. Напевно, я вигадала собі і таємне послання на дзеркалі, і зсунуті зі звичного місця книжки, і кошмар невпинного переслідування, доскіпливого погляду у спину, – все це лишилося далеко-далеко, за межею реальності, нічним жахіттям сновиди, що прокидається раптом на самому краєчку даху…

– Ви спите? – усміхнувся мій супутник, сьорбаючи з філіжанки несолодкий чай. – Що вам наснилося?

– Мені? О, мені наснилася бетономішалка і чоловік у захисній куртці й червоній касці, який керує процесом…

– Поетично, – іронічно гмикнув мій співрозмовник.

Дівча у білому фартушку змінило диск у магнітофоні. Натиснуло кнопку.

 
«Я піду в далекі гори,
На широкі полонини,
I попрошу вітру зворів,
Аби він не спав до днини…»
 

– Приїздіть до мене в четвер у гості, – мовив Ростислав Костянтинович. – Ми робимо таку традиційну вечірку, ми стараємося так щомісяця збиратися своєю компанією, щоб не розгубити зв’язків. Знаєте, усі ж працюють, часу обмаль… Я за вами машину вишлю, ви тільки скажете мені адресу…

* * *

Будинок Ростислава Костянтиновича мав сім кімнат – три на першому поверсі і ще чотири на другому. Проект заморський, бо у нас так не будують: величезна зала, вікна на всю стіну, а решта – кімнатки крихітні, мов номери в готелі. І всюди вбудовані шафи з розсувними – книжечкою – дверима. А зрештою, цей сучасний дім мав загадкову ауру. Вхід центральний, який веде просто до вітальні. З коридорчика біля кухні – вихід у гараж, а вже звідти – ще одні двері надвір. Вітальня розділена двома арками навпіл, і еркер – самі вікна, як на веранді. Звідси – ще одні двері у двір. В коридорчику ще й сходи – в підвал і на другий поверх, і здається: в будинку стільки таємних переходів, що люди можуть нипати ним тиждень, одне з одним так і не зустрівшись.

Компанія зібралася невелика: сам господар, його товариш Ілля Дерихвіст із дружиною Іриною. Вони чи то в школі вчились усі разом, чи то в інституті, обмовилися про це мимохідь, а я не допитувалася. Цікаво було спостерігати за ними: розуміли одне одного з півслова, сміялися на відомі лишень їм жарти, але якось дивним чином примудрилися відлюдькувату мене миттєво втягнути у своє коло.

Запізнився, але все-таки приїхав їхній спільний приятель Пилип на прізвище Прокопович, про якого вони згадували, підсміюючись, що він, певно, сидить у бібліотеці й знову шукає котресь далеке відгалуження свого генеалогічного древа. Ростислав його так і представив – Пилип Прокопович, зробивши особливий наголос на прізвищі.

Останньою влетіла до вітальні дзвінкоголоса Людмила, тоненька й маленька, як дівчинка, скинула берет – і до самого долу посипалося буйне чорнюще волосся, яке ледь кільчилося на скронях, а ззаду під власною вагою зависало прямовисно й тільки поважно гойдалося, коли його власниця робила різкий рух.

– Запізнилася, як завжди! – радісно вигукнула Людмила.

– Причому могла й геть запізнитися на найважливішу церемонію, – суворо пригрозив їй пальцем Ілля. – Ми схилили Наталію Тарасівну до того, щоб перейти на «ти». І маємо за це випити.

– Секунду! – вигукнула Людмила. – Я до вас приєднаюся – тільки роззуюся.

Вона кинулася квапливо стягувати чоботи на високих підборах, і коли зосталась у самих панчохах, коси її черкнули по землі. Вона зібрала волосся в жменю й зав’язала з нього вузол. Я не могла відвести очей від такої нечуваної розкоші, рідкісної в наші дні.

– Отже, – повелівав Ілля, – станемо в коло, як справжні братчики – Вільні Каменярі, і вип’ємо на брудершафт!

Я надпила з бокалу. Терпке вино холодило язик. Ростислав Костянтинович по секрету мені повідав, що має цілий винний льох, і навіть обіцяв якось провести екскурсію з дегустацією.

– А чому ж каменярі? – спитала я.

– Бо всі прогресивні люди в історії нашої держави були Вільними Каменярами.

– Та ну! – посміхнулась я недовірливо.

– Аякже! – Ілля, схоже, зачепив тему, вже не вперше обговорювану в цій компанії. Промовляв переконливо, проте в мене закралася підозра, що він із когось кпить, тільки я ще не знаю, з кого саме. Ілля вдавано серйозно оповідав: – От, скажімо, Симон Петлюра – братчик, Вільний Каменяр. Михайло Грушевський – теж. В’ячеслав Прокопович, міністр народної освіти в уряді Центральної Ради, а пізніше – прем’єр-міністр в уряді Директорії. І Павло Скоропадський – також. І всі вони – члени Великої Ложі України. Я вам – тобі – можу сотню прикладів навести! Та той самий Іван Франко – теж братчик!

Здавалося, це така була гра. Ірина, погордлива з виду дружина Іллі, повернулася до Ростислава і щось стиха проказала. Він не стримався, пирснув. Але мені було цікаво дограти в цю гру до кінця.

– Ну-ну, – знизала я плечима, – Іван Франко… Інтересно.

– Я й сам, – Ілля конфіденційно понизив голос, – у душі братчик, Вільний Каменяр. І щоб ти тут не гигикала, я тобі можу доказ пред’явити! – і він магічним чином добув з-під столу заквецяну землею кельму.

Я викотила очі.

– Не лякайся, – нахилився до мене Ростислав. Він ховав посмішку, тільки довкола очей залягли пустотливі зморшки. – Цей блазень мені перед тим квітку допомагав пересаджувати тою кельмою. Він у нас той іще штукар! Іван Франко – Вільний Каменяр!..

– А чому ж? – раптом гаряче й цілком серйозно заговорив до мене Пилип Прокопович. – От ти вчила в школі його вірш «Каменярі»?

Пам’ять послужливо підсунула картинку: на уроці літератури однокласники розважаються, як хто може, а Тисовська віддувається за всіх: повільно і, головне, «виразно» читає про «труд, і спрагу, й голод»…

– Почалося… – стиха буркнула Ірина й налила собі повний келих вина. Суперечка про Івана Франка – Вільного Каменяра затягувалась, і вона знуджено відвернулася до вікна. Великі зелені очі зробилися холодними й невидющими.

Пилип Прокопович навіть не помітив цього. Зіниці його гаряче блищали. У цей момент, коли я краще придивилася до його обличчя, мені привиділося, що ми вже з ним колись зустрічалися, тільки я не пригадувала коли.

– У «Каменярах», пам’ятаєш, є рядки: «У кождого в руках тяжкий залізний молот»… Хіба тобі не відомо, що молоток – головний символ братчиків? А оці слова: «І я, прикований ланцем залізним, стою під височенною гранітною скалою…»– що це, як не алегорія на старовинні, ще поганські капища, які завжди стриміли догори? Далі там є: «Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті», – за законами Вільних Каменярів братчик, якщо вже приєднався до Ложі, не може розірвати з нею. Він може не відвідувати зібрання, ігнорувати взяті на себе зобов’язання – та не може відректися від Ложі. Всі братчики зв’язані між собою назавжди, ланцем скуті. А ще там, у вірші: «Ми рабами волі стали: на шляху поступу ми лиш каменярі», – бо ж Вільні Каменярі виступали за відділення церкви від держави, за світську владу, проти засилля реакційного духівництва, словом – за поступ, за прогрес! Вони несли свободу й науку!

– Дуже цікаво, – повільно проказала я, – хоча й дещо… е-е-е… претензійно.

– Не сперечайся з Пилипом, – смикнув мене за рукав господар хати. – Він чи не все життя займається таємними братствами в Україні. Він знає про них те, що вони й самі про себе не знають… Мовчу-мовчу. Краще допоможіть мені зібрати тарілки, бо час переходити до солодкого. Я в Києві купив особливий сорт чаю, зараз ми його покуштуємо…

Тоненька Людмила носилася між вітальнею і кухнею, як заведена механічна іграшка. У мене в дитинстві була така: зелена річкова лілія, накручуєш механізм – вона розтуляє пелюстки, а всередині – Дюймовочка. Така точно, як та, що літає по паркету – от-от послизнеться! Але ні, Людмила робить все зграбно і непомітно.

– Я вимию тарілки, – зголосилася я, вмикаючи струмінь гарячої води. Мені хотілося хоч десять хвилин побути на самоті. Після трьох днів добровільного ув’язнення галаслива компанія, яка сперечалася, раділа зустрічі, жартувала й кепкувала одне з одного, втомила мене. Не скажу, що незатишно почувалася серед людей, із яких найдавнішим моїм другом був мужчина, з котрим я запізналася пару днів тому. Ні, все було добре, тільки сьогодні мене знову відвідало почуття, буцімто хтось настирливо дивиться мені в потилицю. Я сиджу в кріслі спиною до стіни, позаду мене – хіба абстрактна мазанина в металевій модерній рамці, але невидимі очі свердлять і свердлять мене.

Гаряча вода заспокоювала. Її приглушений шум, таке ледь невдоволене шкварчання, мов хтось розтоплює сало на плиті, заколисувало мене. Надворі сипав сніжок, а в хаті гарячими хвилями над радіатором здіймалося нагріте повітря. Десь у містечку загавкав собака, йому відповіли з околиці нестройним хором – басом і тоненько, з повискуванням.

Я виставила останню тарілку сушитися, витерла руки рушником і повернулася, щоб іти з кухні.

Позаду мене, підпертий до протилежної стіни, стояв круглий столик. Цукерниця, серветки, якась баночка. І просто в центрі столу з сірників охайно викладений напис:

«Я ВСЕ БАЧУ».