Текст книги "Укус огняного змія"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 14 страниц)

Розділ двадцять другий
ЧОРНА КНИГА

Слідчий уперся кулачиськами в стіл і відкинувся на спинку крісла. Ноги стирчали обабіч столу. Писок він мав надзвичайно задоволений – своєю позою нагадав мені радісного пса, який качається в снігу, дриґаючи ногами. Пилип Прокопович зізнався в убивстві, щойно йому показали рулон мотузки, вилученої з орендованого на заводі боксу. Точно такою мотузкою була задушена Кароліна Сокальська. Справа, на перший погляд безнадійна, розплуталася напрочуд швидко.

Не відає, не відає хлопчина-слідчий, що справа не така проста, як видається на перший погляд! Не за раритетами полював Пилип Прокопович – і, швидше за все, не сам! Отже, гра ще не закінчена…

– Наталіє Тарасівно, – мовив слідчий, – ми сьогодні зняли печатки з квартири Кароліни Сокальської, і нас вона, власне, більше не цікавить. Ви – законна спадкоємиця, тож прошу отримати особисті речі загиблої.

Слідчий дістав мішок і почав викладати на стіл коротку шубку, джинси, чорно-синю блузку, дамську торбинку, з окремого мішечка – гаманець, гребінець, ключі від квартири, помаду, якісь пігулки, нотатник, кулькову ручку… Що робити мені з усім цим багатством? Страшно навіть торкнутися речей, які колись належали живій, веселій, певно, життєрадісній людині – і вмить зробилися нікому не потрібними.

– Прошу розписатися.

Я покірливо поставила карлючку. Слідчий згріб зі столу все назад у мішок і передав мені. Дістав із шухляди столу браслет-змію.

– Ваше?

Я кивнула. Він підписав мою перепустку і широким жестом дозволив мені бути вільною. Отак я опинилася надворі з торбою в руках, браслетом на звичному місці – на правому зап’ястку – і повним сум’яттям у голові.

– Пані, дозвольте вас підкинути, – Ростислав припрошував мене до гостинно розчинених дверцят машини, – вам додому?

Я похитала головою. Не могла ці речі забрати до себе – відчувала: вони настільки мені не належать, що просто не можуть опинитися за порогом моєї хати. Тільки сьогодні, отримавши пожмакану шубку Кароліни Сокальської, я вперше по-справжньому усвідомила, що ця незнайома жінка – моя троюрідна сестра. І що я її ніколи не побачу.

– Мені дали ключі від квартири Кароліни, – глухо мовила я, – краще давай відвеземо речі туди.

Ростислав кивнув, і ми рушили.

На Борщагівці мені доводилося бувати всього кілька разів за все життя. Нічого не зв’язувало мене з цим районом Києва. Проте Ростислав упевнено петляв поміж хрущовками – так, ніби вчащав у ці місця, принаймні, колись. Я здивовано підвела на нього очі.

– Ото все тобі розкажи, – глипнув на мене. – Були в мене знайомі тут, коли я в інституті навчався.

Ага. Схоже, не про знайомих ідеться, а про жінку. Та мене це не обходить. Чи обходить?!

Машина зупинилася під п’ятиповерховим будинком. Обшарпані дерев’яні двері, брудний під’їзд. Ліфтом, звісна річ, і не пахне. Зате пахне щурами з діри в підлозі, з якої струменить дух підвалу. Господи, як могла Кароліна Сокальська жити в такому будинку? Як усі ми досі можемо жити в таких нічліжках?

Ми піднялися на другий поверх. Треті двері, якщо рахувати з лівої руки. Так, ще біліє слід від печатки, зірваної міліціянтами зовсім недавно. Два замки.

У мене на кільці три ключі: верхній замок, нижній, поштова скринька. Незграбно почала я відмикати двері.

Помешкання невеличке: одна кімната, кухня, санвузол. Коридор чи то є, чи то його взагалі нема: одній людині не розвернутися. В кухні – тумба й підвішена над столом шафка. Столик такий, що як поставити на нього тарілку, лікті вже нема де притулити. В кімнаті не краще: дві шафи – гардероб і пенал, письмовий стіл, завалений книжками, диван. Два стільці. Не шість і навіть не чотири – два.

Я витерла ноги об килимок перед вхідними дверима, потім усе одно роззулася. Вивернула мішок на диван. Відчинивши гардероб, я знайшла два вішаки, повісила шубку й блузку. Джинси склала й кинула на низ. Сумку теж примістила внизу.

Ростислав так і стояв у коридорі.

– Може, скинеш пальто? – запитав він, простягаючи руки. Я згідливо розстібнула пальто й віддала йому. Він привісив свій і мій верхній одяг на гачок у коридорчику. Пройшов у кімнату, підсунув мені стілець, сів сам. Почав перебирати книжки на письмовому столі.

– Дивно, правда? – мовила я.

Ростислав кивнув. Не треба було йому пояснювати, що саме дивує мене, – так, ніби він дивився на світ під тим самим кутом зору, що й я. Отак ми кілька хвилин тихо сиділи в пустому помешканні Кароліни Сокальської, а годинник на стіні вицокував і вицокував.

Ростислав висунув верхню шухлядку письмового столу. Краєм ока побачила я різне канцелярське приладдя. У другій шухляді – зошити, багато зошитів. Мабуть, колись мені доведеться-таки розібрати архів своєї кузинки – навіщось же вона заповіла мені свою квартиру. Чи не для цього?.. У третій шухляді – альбоми з фотографіями. Ростислав дістав один, почав гортати.

І раптом сахнувся.

Я потяглася до альбому. Ростислав боязко передав його мені.

З великої світлини на мене дивилися мої очі. Такі, як у мого батька і моїх тіток. Ті очі, що ми успадкували від пра-пра-пра-прабабці Катажини.

І тоді я нарешті впізнала цю жінку: бачила її влітку, спекотного липня, коли в лісі було повно дикої малини, а я бродила по цвинтарю й зазирала у вікно старої каплички.

І останній вузлик розплутався.

Кароліна Сокальська заховала браслет у гробівці й заповіла поховати її саме там, щоб полегшити мені пошуки. Кароліна Сокальська лишила мені записку – уривок із Феофана Прокоповича, де згадуються храми, побудовані з річкового каменю. Ото як наша стара капличка. Саме Кароліну Сокальську я бачила в капличці. І вона шаруділа паперами. Може, й там вона для мене щось позоставила?!

– Треба їхати! – загорілася я. Пилип Прокопович ще не добрався до каплички, це точно, інакше він би давно вже облишив мене в спокої, проте де гарантія, що яка-небудь випадкова людина не надибає на хованку цілком невмисне?

– Завтра – новорічна ніч, – зронив Ростислав.

– Тим краще. В місті є маленький готель і два ресторани. Я впевнена, що нам вдасться замовити там хоча б один столик. А першого числа ми підемо в гості по родичах і знайомих – я покажу вам, як треба святкувати Новий рік!

– Але ж Ілля з Іриною… вони запрошували…

– А якщо ми запросимо їх? І ще Ліну, мою товаришку, з чоловіком? Га?

Ростислав знизав плечима.

Я дивилася на світлину Кароліни Сокальської. Як могла я не впізнати її одразу, щойно слідчий показав мені перші фото? Це обличчя неможливо забути! Але ж на жодній із тих фотографій не було видно очей: то заплющені смертним суворим сном, то відвернуті, провалені поглядом кудись удалину…

– Ти поїдеш зі мною? – твердо спитала я Ростислава.

– Поїду.

* * *

Стара капличка на заметеному снігом цвинтарі. Отже, я знову тут, заглядаю у вікна, тільки цього разу всередині зовсім темно і нікого немає, а надворі замість палючого сонця – кусючий мороз. Ключі від каплички для мене виклопотала моя тітка. Хто зараз опікується цією малесенькою церковцею, вщент завішаною старими вишиваними рушниками, я навіть не поцікавилася. Хай краще віритиму, що від того липневого дня ще ніхто не побував усередині, що сховок, який мала обладнати Кароліна Сокальська, так і дожидає мене.

Ліна з Орестом та Ілля Дерихвіст з Іриною вже оселились у готелі, либонь, розпакували валізи. Мою валізку я також їм віддала, бо мені нетерпеливилося опинитися тут, у цьому сакральному, містичному місці. За півгодини друзі наші навідаються до ресторану, щоб спробувати замовити столик. Хай живуть шампанське і червона риба! Хай живуть новорічні хлопавки і різнобарвний серпантин!

Я відімкнула двері, і ми ступили всередину каплички. Божа Матір простягала до нас руки. Ростислав обережно запалив кілька свічок перед іконами. Притрушені порохами свічки горіли погано. Тіні замиготіли на стінах, і здалося, що з кутків визирають цікаві очі привидів, які давно-давно оселились на цвинтарі й кожні людські відвідини сприймають, як вторгнення чужинців на їхні терени.

Кароліно Сокальська, що робила ти у цьому тихому, німотному приміщенні, де витають тільки духи? Ти стояла спиною до вікна, отам у кутку, мабуть молилася. Чи й молилася? А потім шаруділа паперами. Якими, навіщо?

Ростислав тихо, як мишка, перейшовся капличкою, зазираючи в кутки. Мене ж тягнуло до того місця, де чаклувала над чимось моя незнайома кузинка.

А друзі наші зараз, певно, перевдягаються до свята. На Ірині буде срібляста сукня – така ж холодна й неприступна, як вона сама. Ілля плюне на формальності й натягне товстий бордовий светр, у якому і тепло і зручно. Ліна, я знаю, приготувала рудий кошлатий светрик – саме в такому треба зустрічати цей рік. А чоловік її буде при костюмі й при краватці, своєю суворістю відтіняючи зухвалу безтурботність дружини.

Тумба в кутку каплиці мала кілька шухлядок. У верхній зберігаються свічки – і довгі, і круглі, і в пластмасових плошках, як ото в католицьких храмах, і в круглих скляних підсвічниках, що захищають од вітру. У другій шухляді – кілька однакових, синього кольору молитовників. Усі вони пошарпані, зачитані, зі слідами багатьох рук. Мені згадалося, що коли ми ховали Кароліну Сокальську, кілька жінок мали в долонях саме такі сині книжечки.

У третій шухляді – згорток із газети. Газета – саме такий матеріал, яким вельми зручно – і надзвичайно шумно – виходить шарудіти. А раптом це воно?!

Ростислав став у мене за спиною. А наші друзі зараз, натурально, бігають засніженими вулицями Старого Двору від крамниці до крамниці, запізніло вишукуючи одне одному подарунки, а до них – листівки. Все згодиться, коли до дванадцятої – кілька годин! Оцей брунатний глобус під старовину? Чудово! Купимо, якщо на ньому знайдеться Київ. Здиблений череп’яний кінь, що пряде вухами й ірже тріумфально? О, так! Саме такому переможному коню почесне місце на письмовому столі. Картатий шарф? Миленький! Щоб усенький наступний рік жодна зараза, жоден вірус не сміли причепитися. А це що за древня пляшка, наповнена блискітками і зі свічкою в горлечку? Підійде!..

– Розвинемо? – прошепотів Ростислав. Я кивнула й потяглася рукою до згортка. За розміром – велика книжка, але ж чому така легка? І якась така… така… тоненька, чи що? Невже ми помилилися – і шукаємо тут учорашній день?

В одному місці газета була заклеєна скотчем, і я обережно відірвала його. Потім тихо, намагаючись якомога менше шарудіти, розмотала згорток. Під газетою ще виявився поліетиленовий кульок, а потім шматок старої шкіри, і я зняла його, одною рукою притримуючи те, що на дотик було шкарубким і приємним.

А наші друзі зараз уже, мабуть, у ресторані, замовляють столик. Зовсім скоро ми приєднаємося до них. І тоді в накуреному, тісному підвальному ресторанчику, де зібралося стільки людей, скільки фізично тут могло вміститися, все затихне, одночасно затамувавши подих, і чекатиме отого магічного рахунку: бом-бом-бом… дванадцять! Скоро загадуйте бажання! А яке у мене бажання? Ні, я ще цього не знаю, я ще в цьому не певна. Спочатку мені треба закінчити одну справу – і залишити всі тривоги і клопоти в минулому році.

На чорній шкіряній шабатурці – відтиск косинця, обплетеного змією, яка кусає себе за хвіст. Чорна книга.

– Toreador, en garde! Toreador! Toreador! – заспівав переможно Ростислав, і в тиші каплички його спів пролунав громом небесним.

Та в цій книзі вочевидь бракує сторінок! Я перегорнула палітурку – і замість старовинних пожовклих аркушів побачила кілька листків паперу – на одному записка від руки, на інших – текст на машинці, але старий і польською мовою, яку я не зможу прочитати. Таємниця була зовсім близько – і вислизала з рук.

«Люба Наталю!

Дозволь мені так тебе називати, адже ми з тобою родички, хоч я й дізналася про це допіру пару місяців тому.

Якщо ти знайшла цей мій останній дарунок, то ми вже, на жаль, ніколи не побачимося, зате в історії однієї таємниці можна буде поставити крапку. Ті, хто полював на Чорну книгу Нептунового Товариства, не вірили, що я можу це зробити. А я зробила.

Я прочитала цю книгу – було не так легко, попри мою освіту – і знищила її. Сторінку за сторінкою відривала від палітурки й топила в огні. Я не можу розказати тобі її змісту. Цей секрет у мене ніхто не випитає. Хоч я й полишаю мисливцям примарну надію на те, що вони колись-то вполюють жадану здобич, бо інакше мені б одразу настав гаплик. Та якщо зі мною навіть і станеться найгірше, я вже змирилася з цим. Це логічно для справи такого розмаху. Зрештою, я одна на землі, нічого особливого в житті не досягла, тож, дасть Бог, надолужу на тому світі.

А бранзолетку можеш носити. Сама по собі вона жодної загрози не являє.

Цілую тебе міцно, хоч і заочно. Вибач, що я втягнула тебе в цю історію, але ж ти – нашого роду, і всю відповідальність, яку несемо ми, несеш і ти також. Не знаю, чи варто було нашим пращурам зберігати Чорну книгу стільки років, наражаючись на небезпеку. Не знаю, чи правильно я зробила, знищивши її. Та що зроблене, те зроблене, і вороття немає.

Навідуйся до мене час від часу, буду вдячна.

Твоя Кароліна».

Ростислав, який ззаду зазирав мені через плече, довірливо поклав підборіддя мені на тім’я. Отже, фінал. Ніхто вже ніколи не дізнається, що було в Чорній книзі, про котру легенди ходили по Москві, а опинилась вона аж у Прикарпатті. Наріжний камінь, закладений на північному сході, вже не прислужиться Вільним Каменярам в Україні. І то на краще. Хіба в нас свого каміння бракує?

Я пошкребла пальцем браслет. Змія була сонною і вдоволеною, лінивою – от-от випустить власний хвіст, який тримає зубами.

– Скажи мені, – обернулася я до Ростислава, – тільки чесно. Коли ми з тобою познайомилися, ти ненавмисно впав?

Я зазирнула йому в очі. Там плескався щирий подив.

– Звісно, ненавмисно. А що?

– Та нічого… То я так…

З кутка каплички війнуло протягом, і свічки затріпотіли. Мені привиділися чорні очі, які весело зиркнули на мене – й одразу розтанули в мороці.