Текст книги "Укус огняного змія"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 14 страниц)

– Добірне товариство, – виголосила вона, – а чи не здається вам, що навіть святкова ніч не буває нескінченною?

Розділ сімнадцятий
ЗМІЙОВІ ВАЛИ

Ще довго ми з Ростиславом кружляли довкола мого будинку, тонучи в снігу. Хвилин десять просто мовчали, загрібаючи ногами білі кучугури. Ми скучили за таким снігом: у Києві вже кілька років поспіль зима мало нагадує зиму. Тоді я розповіла своєму супутнику про пригоду, яка спіткала мене в Луцьку. Не знаю, що він думав у цю мить, адже лиця його я не могла бачити в темряві, а він не зронив ні слова, тільки тер руки. Потім я повідала йому Лінине припущення, що розгадку змії варто шукати саме в українській давній традиції, а не деінде. Тут мій супутник оживився.

– Є такий переказ, – гаряче заговорив він. – У давні часи біля Києва з’явився страшний огняний змій, і щоб він не розорив місто, щотижня йому давали дівчину – найгарнішу. Городяни терпіли-терпіли, а тоді пішли бити чолом до Кирила Кожум’яки, бо тільки він був такий дужий, що міг позмагатися з огняним змієм. На другий день Кирило Кожум’яка прийшов під лігво змія, свиснув, аж той вискочив роздратований із печери, накинув йому на шию хомут, запряг у плуга й проорав ним землю до самого моря, а тоді у морі ж і втопив. А борозну, яку лишив величезний плуг Кирила Кожум’яки, люди назвали змійовим валом…

У мене замерзли ноги в сап’янових черевичках, але додому не хотілося. Я щільніше запнулась у пальто. Ростислав узяв мене під руку. Отак ми кружляли й кружляли, повертаючись щораз на те саме місце, затоптуючи власні, щойно залишені сліди. На нашому шляху світило тільки три ліхтарі – один позаду будинку, і два з фасаду. Коли ми підходили до ліхтаря, наші тіні втікали від нас, а тільки-но починали віддалятись од світла, як тіні обганяли нас, видовжувалися химерно, повільно розсіювалися, доки й зовсім не зникали у мороці, з яким зливалися наші силуети. Чорний кіт шугнув попід ногами, я скрикнула й засміялася.

– Знаєш, я одного не розумію, – мовила по хвилі. – Якби у мене хотіли відібрати браслет, це можна було зробити сто разів. Зовсім необов’язково влаштовувати виставу зі спецефектами на зібранні новоявлених таємних братчиків. І вже цілковита дурниця – пертись у Луцьк, щоб там дати мені по голові. Хіба в Києві темних завулків бракує, якими мені час від часу доводиться тинятися?..

– То що ти гадаєш?

– Гадаю, що хтось грається зі мною. Скажімо, він підозрює, що Кароліна Сокальська лишила мені, крім браслета, якусь… назвемо її «річ». Він вважає, що я цю «річ» надійно захоронила, і тепер прагне змусити мене дістати її зі сховку. Залякує мене, не розуміючи, що коли Кароліна Сокальська й помишляла мені щось іще лишити таким самим екстравагантним способом, як і браслет, то поки що я не зметикувала, де цю «річ» шукати…

Вдень діти зліпили снігову бабу, але була та баба неохайною: нижня кривуляста куля забруднена землею, бо сніг, хоч і незвично рясний цього року, все одно ще не влігся товстим шаром. Навіть у темряві видно чорну доріжку, де діти котили свою ляльку. Мій супутник посвітив на бабисько ліхтариком. Снігова королева-нечепура була вдягнена за останньою модою: на голові – старий капелюх, на червоному морквяному носі – окуляри з тріснутими скельцями й одною підв’язаною дужкою. І навіть рукавиці баба мала: на тонких гілочках рук – здоровезні мохерові старі рукавиці. Тільки шалика бракувало грізній ляльці, і Ростислав прочитав мої думки: видобувши з кишені червону стрічку, він пов’язав її сніговій бабі на шию.

– Звідки така запасливість? – насміхалася я.

– Ми на заводі габаритні вантажі позначаємо.

– Ясно.

– Знаєш, – за мить швидко заговорив Ростислав, – якщо браслет – то своєрідна підказка, то, можливо, ми рухаємось у правильному напрямку?

Треба просто перебрати подумки все, що пов’язане зі змієм, з uroboros, з міфологією.

– Та ми вже ніби все перелічили.

– То тобі так здається. Як бачиш, ця твоя кузинка щось таки мала на оці. Тебе розшукала, адресу записала, проте тобі не зізналась. Але ж устигла в нотаріуса оформити заповіт. От ти собі хоч раз замислювалася над тим, щоб оформлювати заповіт?

– Ні, звичайно. Та й мені навіщо? У мене батьки – спадкоємці. Які тут можуть бути складнощі?.. Тьху, заговорили! Терпіти не можу таких розмов!

– Забобонна ти, – посміхнувся мій співрозмовник.

– Не приховую.

Дві фари з’явились удалині, швидко наблизилися. Ми відступили з дороги. Машина пригальмувала, проминула нас, потроху збільшуючи швидкість, і, ковзаючи на ожеледі, попрямувала геть із двору, не зупинившись під жодним під’їздом. Ми одностайно провели машину поглядами. Червоні цятки габаритних вогнів іще довго змигували в пітьмі зимової ночі.

– А стосовно браслета… – мовив Ростислав. – От я недарма згадав переказ про київського казкового змія. Ці змійові вали ще де-не-де полишалися в околиці. У Плесецькому – село таке – вони точно є…

– Плесецьке знаю. Чудові суничні місця. А де ж там вали?

– А в лісі такі яри – якщо бувала, маєш пам’ятати…

– Так, так, є там такі!

– Атож. Стародавні земляні оборонні вали, – пояснив Ростислав. – Вчені вважають, що найдавніші – ще з другого століття до нашої ери.

– А чому саме в Плесецькому? Там же ліс кругом.

– Може, там не завжди був ліс? А вал, який, до речі, зберігся, тягнеться від річки Ірпінь аж до Стугни. Змійові вали часто зводили, щоб захищати простір між річками. Річки-бо – природні оборонні споруди…

Як, як проникнути мені в думки блаженної пам’яті Кароліни Сокальської? Що хотіла ти сказати мені, кузинко? Чи то тільки химери мої, а насправді змій-uroboros тут зовсім ні до чого? Просто ходить містом божевільний маніяк, котрий спочатку задушив одну жінку, а тоді взявся до іншої? Хто може перевірити, чи не залякував він спершу кілька місяців поспіль бідолашну Кароліну Сокальську?

– А де, – запитала я, – можна почитати про ці змійові вали?

– Де-небудь в історії України. Але ж там не буде того, що нам треба. Ну, напишуть тобі, що в деяких місцях укріплення й досі сягають дев’ятьох метрів заввишки. Що тягнуться вони подекуди на сотні кілометрів. Що нам це дасть? Скажімо, схотіла Кароліна Сокальська заховати для тебе там знак. І ти всю сотню кілометрів маєш оббігати, висолопивши язика, шукаючи того-не-знаю-чого?

– Але ж ти кажеш, що вони не всюди збереглися. Отже, пошуки звужуються…

– Якщо хочеш, можемо завтра з’їздити. Завтра ж субота, на роботу мені не треба. Ґума на колесах зимова. Поїдемо в Плесецьке – єдине місце, нам обом знайоме. Хто нам заважає?

* * *

Снігом заметені ліси, горби і луки – невпізнанні. Ми сунули помалу пустельною дорогою, де тільки одна колія наїжджена в снігу, і я вишукувала знайомі таблички і знаки, бо все мені ввижалося, що ми кудись не туди заїхали і – навіки заблукали серед білих нескінченних, неозорих просторів. І тільки коли ми завернули на алею, на початку котрої росли старезні, покручені, у два людських обхвати завтовшки верби, я упевнилася, що ми на вірному шляху. Слизька дорога піддавалася важко, підйоми ми долали з розгону, на спусках я заплющувала очі, боячись, що не загальмуємо – і вилетимо просто за обрій.

Ще кілька закрутів – і ось воно, Плесецьке, лишається з лівого боку. Попереду – чорний зимовий ліс, переораний ярами й вибалками. Хто б міг подумати, що ці порослі густими кущами насипи – чин людських рук? Десь я читала, що давні люди будували свої житла так, щоб вони прилягали до оборонних валів із внутрішнього боку. Виходить, блукаючи суничними чудовими місцями, я топталася по кістках власних пращурів? Та, зрештою, весь Київ стоїть на кістках наших предків, здебільшого – трипільців…

– Де повернемо? – відірвав мене Ростислав од роздумів.

– Отут іще трохи їдь, ага, а тепер завертай у ліс…

– Проїдемо? – з сумнівом дивився Ростислав на кучугури неторканого снігу.

– Мене не питай.

Машина крутнулась і, стишивши хід, напрочуд легко заглибилась у ліс, долаючи сніг. Я намагалась упізнати місця. Ось стовпчик, що позначає квадрати. Так, тут ми зупинялися не раз і не два, тут усе мною ходжене-переходжене…

– Може, лишимо машину, а далі вже пішки?

– Згода, – відповів Ростислав, заглушуючи двигун.

Я стрибнула у м’який незайманий сніг. Всі стежки засипані, жодного людського сліду. Що приїхали ми шукати у лісі ой у темному, де ходить хитрий лис?.. Зараз я зорієнтуюсь і згадаю, де тут має бути вал. Сам він густо порослий малиною, кропивою, суниця трапляється рідко, та коли вже попадеться, то розміром із вишню.

– Ох, яка погода сьогодні! – вигукнув Ростислав, вилізаючи з салону.

Кажи, кажи, заздалегідь виправдовуй даремно згаяний на далеку мандрівку час!

– Отут найкраща галявина, – почала показувати я, – сунична. Якщо встигнути першим, то кошик можна назбирати, не встаючи з одного місця. А отут далі, метрів п’ятдесят, починається ярок. Якщо це саме те, що ми шукаємо…

Ярок підступно присипаний снігом, і я, намагаючись його подолати одним махом, одразу провалилася по пояс. У невисокі шнуровані черевики набилося повно снігу. Рачки, рачки вилізли ми на гребінь валу. Столітніх дубів тут росло небагато, переважно – щільні ліщинові кущі і малинники, крізь які навіть узимку не продертися. Тримаючись на верхівці валу, ми рушили помалу вздовж. Заблукати можна було не боятися: по власних слідах ми легко вийдемо до машини.

Хвилин п’ять, розсуваючи чагарники, пригинаючись і перестрибуючи їх, ми досліджували вал. Вийшли на невеличку галявку, де гуляли вітри, і тому була вона ледь-ледь притрушена крупкою, що хрускала під ногами. З-під снігу проглядало каменюччя. Ростислав ногою погріб сніг.

– Світлий камінь, – мовив він, – пісковик.

Я присіла навколішки й почала розчищати руками. Дивна річ, але камінці складені були один до одного, рівненько, й утворювали такий собі круглий майданчик. Може, колись це було підвищення, та зараз уже зрівнялося з землею. По чотирьох боках круга – виступи. Риючи сніг, як собаки, ми розчистили і весь майданчик, і навколо нього.

Споруда – рукотворна, поза всяким сумнівом.

– А це, – мовив Ростислав таємничим шепотом, – старе поганське капище.

– І Велес, скотій бог, – підхопила я йому в тон, – царював тут.

– А на цих чотирьох виступах, що відходять од кола, стриміли дерев’яні стовпи, на яких згори тримався дах.

– А посередині стояв грізний Велес.

– І приймав пожертви.

– І приймав пожерти.

Одночасно ми розреготалися.

Але дивна річ: що довше я дивилася на викладений світлим каменем майданчик, який ніс на собі сліди літніх кострищ, по два боки якого валялися колоди, що їх, безперечно, давно облюбували туристи, то сильнішим ставало відчуття старожитності й якогось вищого призначення цих майже правильних кам’яних кілець.

І здогад прошив мене: каміння майданчика викладене не простими кільцями, а спіраллю. Так, ніби вихор ріс із середини землі – й розкидав навсібіч пісковик, і так той і застиг тут навіки. Саме тому мені спершу здалося, що майданчик – ніби трохи довгастий, не зовсім круглий, а то ж він дійсно має форму мушлі. Хіба що на тому місці, де обривається спіраль, стирчить виступ, через який першої миті не помічаєш справжньої будови кострища.

– Смішки смішками, а це дійсно схоже на старе слов’янське капище, – мовила я.

– І ми зробили наукове відкриття, – ущипливо докинув Ростислав. – Хоч узавтра на Нобелівську премію подавай.

– А хто тобі сказав, що вчені ще не розкопали, а потім не описали капище? Може, якщо наукову літературу погортати, якраз згадка відшукається…

– А тоді покинули? – не здавався Ростислав. – Не обгородили, стовпчик не поставили, табличку не повісили?

– Мало у нас занедбаних пам’яток історії зараз руйнується? Чи не сам ти днями сперечався з Іриною про повний занепад у культурній сфері? Про те, що держава цілком занехаяла свої обов’язки? Ти в Кирилівській церкві давно не був?..

Ростислав ступив на центральний камінь капища – саме той, звідки рвався назовні вихор, – і повільно рушив, розкручуючи спіраль. Він ішов зосереджено, наче заново проходив усю історію людства, ніби бачив зараз перед собою не зимовий тихий ліс, а похмурих трипільців, котрі стоять перед вівтарем; за їхніми спинами гарцюють на коротконогих некрасивих конях кочівники-завойовники; ще далі – плугатарі тягнуть важкого плуга нескінченною борозною; козаки крутять шаблями, витанцьовуючи свій смертний танок; чорночубий суворий мужчина дивиться незрячим поглядом у кам’яну сіру стіну з вузенькими ґратками, бачить за ними примарну церкву Святої Ірини, потім схиляє голову до зошита й починає щось писати; люди, закинувши обличчя до неба, ловлять губами жовтогарячі зблиски урочистого салюту, всюди голови, голови, голови…

І тоді, коли Ростислав поставив ногу на останню брилу кам’яної мушлі, сірі хмари насунули нижче, облягли тісно ліс. Зникли ще хвилю тому видимі тіні від дерев, а гущавина лісова зчорніла й зіщулилася. Вітер зірвався, жбурнув сніг на капище. Ще один порив, другий – і вже під шаром білої крупи не видно пісковику, не лишилось і сліду поганського жертовника величному богу Велесу. Не проступають більше наші сліди, замело їх начисто. І блискавка – небувала, неможлива, немислима зимою блискавка – прошила небо.

Мов схарапуджені коні, ми помчали геть, шпортаючись у кучугурах снігу й лишаючи клоччя одягу на чіпких, злостивих гілках малиннику.

* * *

Як винесли нас ноги до машини? Мені здавалося, ми бігли наосліп. Що могла я впізнати у лихій хурделиці, яка розігралася зненацька? Так, наче переметнули ми враз із часу сьогоднішнього – в минуле, де вози збивалися з заметеного хугою шляху, де перепиняли їх голодні вовки, світили жовтими намистинами насторожених очей, і тоді в глухому, дикому лісі до стогонів метелиці долучалося моторошне виття…

Та змійові вали нарешті зосталися позаду, попереду вже виднілася галявина, де ми залишили авто, і якось одночасно з цим ущухла заметіль. Ще під ногами крутнувся поземок, іще з лапатої ялиці з глухим звуком упав додолу сніговий ком, іще кілька колючих сніжинок вдарилося в обличчя, ще десь у лісі загуділо страхітливо – й утихомирилось. І мені видалося, що блискавка, яка розколювала темне небо синім електричним розрядом, що громовиці, які шпурляло небо на землю, тільки наснилися мені.

– Що це було? – спитала я.

– Ой, дай віддихатися! Ну, ми й крос відмахали. І головне, як швидко все вщухло!

– То що це було?

– Не знаю, – мовив Ростислав. – Страшенна блискавка взимку – такого ж просто не буває! Але ж вона мене пристрашила! А там іще чи то капище, чи то бозна-що… Паніка – страшна штука.

– А ти бачив, як каміння швидко снігом замело? Двічі жбурнуло крупою – і вже сліду не видно. І відбитки ніг наших замело – тільки ш-ш-шух! От якби зараз повернутися – ми б знайшли це місце?

– Знаєш, – знехотя признався Ростислав, – чогось мені не хочеться вертатися. Не страшно, але моторошно.

– Та то я так, гіпотетично. А все-таки щось там є, у тому місці! Ніхто б звичайне кострище такою спіраллю не вибудовував.

– Відкрився нам місцевий Стоунгендж…

– Всяке може бути.

– І то друїди, – мій супутник містично понизив голос, – наслали грім і блискавку, щоб не заважали ми їхньому ритуальному танку.

– Не друїди, а наші рідні мавки, лісовики й болотяники.

Ми наблизилися до машини. Ростислав натиснув на ґудзик дистанційного керування сигналізацією, і машина відізвалася вдячним пищанням. Вона й сама, певно, налякалася незбагненного явища природи. Ми залізли в салон, мотор завівся слухняно. Авто зрушило.

Кілька метрів ми прокотилися донизу, підстрибуючи на нерівностях схованої під снігом дороги. Це підскакування було неприємним. Ще й з’явився несподіваний чвякаючий звук. На повороті машину занесло.

– Зупинись! – крикнула я. Ростислав автоматично проїхав ще кілька метрів. – Зупинись!

Ми стали. Я виплигнула з салону.

Так і є. Заднє праве колесо – самий обід, а на ньому хляпає ненакачана ґума.

– Можеш глушити двигун, – мовила я до Ростислава. – Приїхали.

Мій супутник кисло подивився на колесо, тоді поліз у багажник. Запаска лежала там, аякже, під килимком, для надійності прикручена до днища одним болтом. Ростислав дістав запаску, кинув у сніг. Потім відшукав домкрат, розчистив трохи місця від снігу, попробував, чи тверде. Земля підмерзла, тож мала витримати домкрат, не провалитися. Він почав підкручувати ручку. Машина повільно повзла вгору.

Щоб скрутити примерзлі болти на колесі, довелося бити по гайковому ключу ногами. Піддавалися важко. Я з острахом дивилася на небо, боячись знову побачити цю картину: чорні хмари, ясна блискавка. Що за сила природи заповзялася зіпсувати нам мандрівку? Спершу закрутила хуртовину, проганяючи з поганського капища, потім – у помсту за нашу непоштиву балачку – підсунула гостру шпичку, котра проколола шину… Ростислав порпався біля пробитого колеса.

– Потримай, – захекано буркнув він. Я зловила болти, які він скрутив, аби ті не загубилися у снігу, й підкотила йому нове колесо. Придержала, доки він його припасовував, і подала один по одному болти.

– Це все я винна, – нервово пирснула в кулак, – бо за мною ж бабай ходить…

– І блискавку він влаштував. Неабияких магічних здібностей твій бабай.

– Атож! Ми зі здохлятинами діла не маємо.

– Цікаво, що він далі вигадає. Нашле фіолетовий туман, щоб збити нас зі шляху? Чи закрутить вихор, який ковтне нас разом із машиною і викине геть аж у Чорне море?

– Смійся, смійся, – покивала я, – а хотіла б я на тебе подивитися, якби тобі хтось парою повідомлення лишив: «Я ВСЕ БАЧУ». У лазничці власної твоєї квартири!

– Коли це було? – здивувався Ростислав.

Я розповіла. Мій супутник тільки недовірливо ворушив бровами. Що ж, нехай не вірить. Мені й самій приємніше не загадувати цей епізод, ніби то все мої письменницькі фантазії.

Поки Ростислав прикручував запаску, потім підкачував колесо, я дивилася собі під ноги. Ґрунтівкою, схованою під снігом, ми проїхали дві години тому, і сніг уже замів прокладену нашою машиною колію. Звідки ж тоді взявся ще один слід протекторів – ширший, ніж наш?

– А знаєш, – тицьнула я пальцем у землю, коли Ростислав підвів голову від колеса, – тут хтось був після нас.

Мій супутник, як був навколішках, так і проповз метр і втупився в колію з подвійними слідами протекторів. Провів пальцем по прим’ятому снігу: чужа машина приїхала, а тоді повернулася назад. Ну, правильно, не полетіло ж друге авто на крилах? Хоча за сьогоднішньої раптової й містичної завірюхи…

Ростислав потягнувся до знятого пробитого колеса, довго вертів його в руках.

– Підкачай, – мовила я, – послухаємо, звідки свистить.

Ми приблизно визначили, де має бути дірочка. Ростислав помацав пальцем, намагаючись знайти її. Зимовий безсонячний день насупився похмуро. Я дістала мобільний телефон, у якому вбудований ліхтарик, присвітила. Тонка цівка світла проникала в кожну заглибину, в усяку шпаринку на протекторі. Якби була купіль з водою, ми б швидко знайшли діру! Підкачали б колесо ще раз, кинули в воду – зразу б забулькало…

Ростислав підняв руку, мов хотів мене зупинити, і я застигла, тримаючи телефон-ліхтарик непорушно. Притиснувши протектор великими пальцями, Ростислав потягнув ґуму в різні боки. Вона знехотя, чинячи опір, ледве-ледве розійшлася.

– Такий поріз не міг зробити ні випадковий цвях, ні уламок скла. Тим паче, що зазвичай вони так і лишаються в протекторі… Ні, шина порізана ножем. Навмисне.

– Ось тобі і знак від мого бабая. Попередження, так би мовити.

Ростислав здивовано глипнув на мене. Я пояснила:

– Щоб не пхалися, куди не слід. Загадка uroboros’а нам не по зубах.

Розділ вісімнадцятий
ШЕРЛОК ГОЛМС І ДОКТОР УОТСОН

У Київ ми в’їхали, коли вже сутеніло. Фари зустрічних машин кидалися на нас із темряви, як загадкові світляні звірі. Знову посипав сніжок, і лобове скло раз у раз вкривалося тонким мереживним запиналом, а щітки наполегливо намагалися його скинути, розганяючи сон. Київ іще вивищувався над нами на пагорбах, та ось уже ми й собі видряпалися на перший горб – і нарешті відчули себе захищеними веремією машин, юрмами людей, вереском гальм, вибухами феєрверків, набридливим виском сигналізації, мерехтінням кольорових вивісок на крамницях, стугонінням церковних дзвонів, димовою завісою випускних газів.

– По-моєму, нам варто зняти стрес, – мовив Ростислав, повертаючи в напрямку центру міста. Я не заперечувала.

У суцільній темряві, яка раптово запала над містом, я ніяк не могла зорієнтуватися, де ми їдемо, вулички ніби й були знайомими, проте я не впізнавала їх, хотіла читати таблички на будинках – але ж не було видно. Ростислав упевнено повернув кілька разів, ми опинились уже зовсім у вузенькому й вилюднілому провулку, де хіба припарковано кілька машин, а перехожих нема зовсім. Мій супутник заглушив двигун, виліз із машини й допоміг вибратися мені.

– Де ми? – спитала я.

– Тс-с-с! – приклав палець до вуст Ростислав і повів мене до високих скляних дверей, які таємниче поблискували у розсіяному світлі вікон навколишніх будинків.

Двері відчинились, і дзвоник мелодійно теленькнув, сповіщаючи про наше прибуття. Швейцар виступив із кутка й уклонився, а тоді взяв верхній одяг. Ростислав уклав йому в долоню зіжмаканий папірець, і швейцар кутиками вуст вдячно усміхнувся. Така безпосередність здивувала мене: невже у нас уже звикли брати чайові так невимушено, як роблять це заокеанські колеги?

Ростислав потягнув мене за рукав, і ми проминули вестибуль і опинились у залі. Круглі столики розкидані по ній без жодної системи, поміж ними соваються офіціанти з тацями. Трохи далі – чи то подіум, чи то сцена. Там теж столик, а коло нього – два крісла з високими спинками.

Один з офіціантів підлетів до нас і провів до вільного столу майже під самою сценою. Накритий він був дивно: високий срібний кавник, дві філіжанки тонюсінької, аж прозорої порцеляни, тютюнниця, люлька. Ростислав притримав мені крісло, і я всілась упівоберта до сцени. Офіціант миттєво налив нам паруючої кави зі срібного кавника, наче виніс його за мить до нашого приходу, вклонився і щез.

– Треба хоч молока попросити, – прошепотіла я до Ростислава, – не можу пити чорну каву просто так…

У відповідь Ростислав із легкою посмішкою підняв зі столу срібний молочник, що його я спершу не помітила, і долив мені у філіжанку молока. Ложечка на блюдечку теж виявилася срібною – чи, принаймні, вельми схожою на срібло. Я покуштувала каву. Кислувата, запашна.

Тим часом на сцені з’явилася пані, яка не сіла в одне з крісел, а натомість почала гасати з кінця в кінець, заламуючи руки. Схоже, вистава вже йшла деякий час, а ми проґавили початок. Акторка вдягнена була у довгу сувору сукню, як із англійського фільму про життя у дев’ятнадцятому сторіччі. На руках пані мала довгі лайкові рукавички, які вона нервово почала стягувати палець за пальцем, а потім довго м’яла й термосила, виказуючи крайній ступінь хвилювання й розпачу.

«Я не знаю, я не знаю, – белькотіла акторка. – Мати Божа, зглянься на мене! Навіщо, навіщо я встромила свій цікавий ніс у цю історію? Але ж події самі закрутили мене, хіба мала я можливість опиратися? Якщо завтра інспектор Лестрейд знайде моє бездиханне тіло… О, ні, я навіть не хочу про це думати! Тільки одна, тільки одна людина може допомогти, і мені треба звіритися їй… Але як? Що я скажу? Таж мені ніхто не повірить! Вся історія від самого початку навіювала думку про вправно зрежисовану шараду, учасницею якої я мимовільно стала. Божечку, як, як мені переконати слідця, що я не вигадниця, що мені справді загрожує небезпека? Ой, він іде! Містере Голмс!..»

Притискаючи руки до грудей, акторка побігла зі сцени назустріч комусь невідомому.

Хоч убийте, до сьогоднішнього дня не збагну, як ми з Ростиславом опинилися на сцені. Причому в зубах я мала ту саму люльку, котра так здивувала мене, щойно ми вмостилися за наш столик. Я розсілась у кріслі з високою спинкою, а навпроти поважно сидів Ростислав.

«Докторе, що ви думаєте про цю справу?» – почула я власний хрипкуватий повільний голос і безмежно здивувалася.

«Голмсе, – відповів Ростислав, – леді Кароліна – з поважної родини. Я колись мав честь служити з її батьком у війську. Я не можу уявити, кому і з якого дива запраглося умертвити цю шановану в усіх розуміннях пані».

«Докторе, – я попихкала незапаленою люлькою, – ви помітили, що в бібліотеці, де знайшли леді Кароліну, був розгардіяш?»

«Розгардіяш? – Ростислав здивовано звів брови над світлими очима. – Перепрошую, Голмсе, але жодна книжка не зрушена з місця, все стояло по шафах, як і мало бути…»

«Докторе, – похитала я головою, – ми стільки часу проводимо разом… Я просто здивований, що ви й досі мало чого від мене навчилися… Хіба ви не звернули увагу, що «Життя тварин» Брема сусідувало з «Подорожжю Гулівера» Свіфта? Невже це не наштовхнуло вас на роздуми?»

Ростислав ніяково потер себе над губою, немов чухаючи невидимі вуса.

«У такій великій бібліотеці, докторе, – продовжувала я пояснювати, – де ціла шафка відведена під картки з назвою й описом книг, де все систематизоване, зашифроване й каталогізоване, раптом абсолютно несумісні книжки опиняються сусідками на одній полиці…»

«І який висновок ви із цього робите, Голмсе?» – спитав Ростислав.

«Убивця леді Кароліни шукав книжку, – говорила я замислено. – Можливо, небіжчиця його застукала. Імовірно, чимось налякала. Це нам іще належить вияснити…»

Ростислав надпив із філіжанки кави й промокнув білосніжною серветкою губи. Він був у захваті від дедуктивних здібностей свого друга Шерлока Голмса.

«Щойно ми дізнаємося, де придбали шнурок, яким була задушена леді Кароліна, ми зрозуміємо, де шукати убивцю, – промовила я, пихкаючи пустою люлькою. – Але в цьому, гадаю, нам придасться інспектор Лестрейд, адже йому значно легше розіслати дюжину поліціянтів по крамницях Лондона. Саме на таку роботу й годиться поліція, ви не згодні, докторе Уотсоне?»

Ростислав підвівся зі свого місця, пройшовся по сцені туди-сюди. Мене здивувало, що навіть хода у нього змінилася: спина виструнчилася по-військовому, а кроки зробилися чіткими, карбованими. Він повернувся на своє місце, всівся в крісло й закинув ногу на ногу. Пучками лівої руки смикав себе за неіснуючі вуса. Мені привиділося, що ще мить – і я узрію і вуса в нього над губою, і картату камізельку – і тоді зала перевернеться догори дриґом, як колись у дитинстві в кімнаті жахів, і попливе, і я попливу разом із нею…

– Наталю, тобі зле? – Ростислав термосив мене за руку. Я роззирнулася навсібіч. Ми сиділи за тим самим столиком, що і перше, навколо тихо гомоніли інші відвідувачі. На сцені вже не було столу й крісел, а натомість винесли мікрофон на високій підставці, і за хвилю на сцену випливла немолода огрядна циганка у чомусь сріблястому й пишному, а за нею – дівчатка-циганочки в квітчастих сукнях і чорноволосі мужчини-музики.

– Ні-ні, все добре, – буркнула я. Огрядна циганка низьким голосом заспівала заяложену пісню про Синґарелу, а дівчатка притупували, закидаючи назад одну ногу, плескали в долоні й звабливо здвигали плечима.

Офіціант приніс дві пляшки – коньяк і шампанське. Я вирячилася на Ростислава.

– Це тобі, – мовив він. – Я не можу. Я за кермом… – і, помітивши вираз мого обличчя, зі сміхом докинув: – Зараз побачиш!

Поки офіціант відкорковував шампанське, мій супутник відкрутив коньяк і хлюпнув крапельку на денце високого вузького бокалу. Тоді долив до верху шампанського і простягнув бокал мені:

– Понюхай, який аромат!

Напій і справді виявився напрочуд духмяним. Бульбашки шампанського лускали й обдавали запахом піднятого з дна коньяку. Я ковтнула трошки, посмакувала, тоді швидко перехилила весь бокал. Якщо в мене раптом вдруге буде галюцинація, то тепер хоч буду певна, що це – з п’яної голови.

– Знаєш, про що я весь час думаю? – нахилився до мене Ростислав. – Що ми зараз вийдемо з кафе, підійдемо до машини – а твій бабай знову колесо пробив. А запаски нема.

Я нервово розсміялася. Мимоволі зиркала по боках, вдивляючись ув обличчя людей, шукаючи підтвердження, що я була-таки на сцені, що мені не наверзлося. Але ніхто не звертав на наш столик уваги.

Мій супутник зробив мені ще одну порцію божественного напою, понюхав бокал. Мрійливо приплющив очі.

– То рецепт царської родини. Я частую таким тільки в особливих випадках.

– Я прониклася.

Розмова перескочила на оперу – Ростислав, здається, збирався всерйоз зайнятися моєю музичною освітою. Слухати його було напрочуд цікаво, тільки, боюся, все одно у нього нічогісінько не вийде… Непомітно, непомітно пролетів час, ми почали збиратися по домівках.

Мій супутник прикликав офіціанта, щоб розплатитися. Я згадала бабая – а раптом… Офіціант забрав шкіряну палітурку з грошима, уклонився і провів нас до виходу. Швейцар безпомильно подав наші речі, хоча номерків у цьому гардеробі не видавали. За хвилю ми вже стояли перед машиною.

Ростислав обійшов авто довкруж, зосереджено постукав носаком по кожному колесу. Всі чотири глухо відгукувалися на стукіт, і мій супутник упевнився, що лихі передчуття нас, на щастя, обдурили.

– Прошу пані до карети, – Ростислав картинно розчахнув переді мною дверцята. Я незграбно плюхнулася на сидіння. Царський напій таки давався взнаки.

Дивна річ, але їхали ми дуже довго, петляли провулками, кружляли поміж старих будинків, і все ніяк не могли виїхати на міст, який вивів би нас до мене додому. У кишені в мене задзеленчав телефон, і я довго не могла розірвати липучку на куртці й розстібнути змійку, щоб добитися до нього. Нарешті відповіла.

– Алло!

– Бубочко, привіт, де ти є? – заторохтіла Ліна в трубку.

– Їду додому.

– А ти далеко від центру?

– Не уявляю, – мовила я й повернулася до Ростислава: – Ми далеко від центру?

– Не дуже, – буркнув він.

– Не дуже, – передала я Ліні. Та вочевидь зраділа.

– Бубочко, пам’ятаєш, я тобі обіцяла дізнатися про той аркуш, що тобі підсунули в двері? Я позавчора нарешті зустрілася зі своєю товаришкою і віддала їй ксерокс, а сьогодні вона подзвонила. Вона якраз на роботі в архіві, ми могли б до неї під’їхати. Читальна зала працює до восьмої.

Я переказала Ростиславові Лінину палку промову. Той коротко кивнув.

– Скажи мені адресу, – попросила я Ліну. Та назвала одну з центральних вулиць Києва. Судячи з виразу обличчя Ростислава, ми чисто випадково опинилися зовсім поряд.

Проїхавши два квартали, машина завернула у двір високої білої будівлі з аркою, побіч якої балкони підтримували дужі каріатиди. Крихітний двір загороджений височенною залізною брамою, коло неї чергував сумний і змерзлий охоронець. Усім своїм виглядом він показував, що нізащо не пустить нашу машину у двір. Я приготувалася вилазити з салону.

– І ти отак мене покинеш? – спитав Ростислав дивним голосом. Я вражено обернулася до нього.