Текст книги "Пташина історія: скандали, інтриги і мистецтво виживання"
Автор книги: Наталія Атамась
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц)
Ремези – геніальні будівельники, але при цьому нікудишні батьки. Здається, що весь їхній запал і вдача вкладається у гніздо. При появі в кладці першого яйця самці, у половині випадків, поводяться не надто гарно – залишають самку і починають будувати неподалік ще одне гніздо з надією привабити наступну наречену. Але самки теж не є взірцями матерів-героїнь: 17 % кидають самця, гніздо та яйця першими. Деякі примудряються розподілити нормальну кладку у шість-сім яєць між двома-трьома чоловіками та їхніми гніздами. Часто залишають гніздо і летять собі будуватися й розмножуватися деінде обоє батьків, і таких випадків дезертирства може бути до 30–40 %83. Просто диво, як ремези взагалі ще не вимерли з такою фіксацією на житлі і недбалим ставленням до потомства.
Технології та інновації
Пташине гніздо – це і проста ямка в піску для куликів чи крячків, і двометрова конструкція колективного житла для африканських ткачиків, і малесенький, захований у траві десь на узліссі біля Києва наметик крихітного вівчарика-ковалика (Phylloscopus collybita). Технологічні прориви в будівельному світі птахів – штука цікава й маловивчена. Не просто форма, а й матеріали, що застосовують птахи, грають велику роль.
Погляньмо, наприклад, на всім відомих птахів, ластівок. В Україні мешкають чотири види – ластівки сільська, міська, берегова (Riparia riparia) та даурська (Cecropis daurica). Ластівки сільська та міська часто живуть поруч з людиною. Сільська має довгу вилочку-хвіст та червону пляму на горлі. Вона любить робити напівкруглі гнізда-кишені з глини та бруду зі вплетеними травинками й соломинками у стайнях, сараях, гаражах, під бетонним дахом капітальних радянських автобусних зупинок у сільській місцевості. Чорно-біла ластівка міська менша за розміром і віддає перевагу великим містам. Вона має більш закрите гніздо, яке радше нагадує чашку, з бруду з маленькою дірочкою-входом, що підвішується до горизонтальної поверхні, а не до вертикальної стінки.
У природі ці ластівки демонструють такі самі вподобання – перші для підтримки гнізда використовують вертикальні стінки й виступи, другі чіпляють гнізда під скельними «поличками». А от рідкісна ластівка даурська, яка нещодавно загніздилася в Криму, мало того, що робить закрите гніздо на скелях, ще й ліпить до нього вхід-трубу з глини. Остання з наших ластівок, берегова, – не будівельник, а копач. Своїми маленькими кігтиками вона викопує довгі нори в піщаних чи земляних урвищах.
На цих чотирьох видах ластівок України можна наочно продемонструвати, який вигляд у тваринному світі має технологічний прорив. Риття нір – найдавніша, предкова стратегія. У якийсь момент частина ластівок перейшла від виготовлення власних нір до гніздування в уже готових дірках і дуплах. В Україні таких ледацюг немає, усі вони мешкають у Новому Світі, де багато лісів і не треба заморочуватися хатобудуванням. А от перехід від риття в землі до активного використання самої землі, глини й бруду як матеріалу для побудови «мазанок» – справжня інженерна інновація. Вона виникла у групі ластівок один раз і швидко поширилася на сухі й безлісні території84. Ластівка сільська з «напівчашечкою» тут демонструє найпримітивніший з інноваційних варіантів, «повна чашка» ластівки міської – уже більш просунута доопрацьована конструкція, ну, а ластівка даурська з підвісним гніздом і входом-трубою (див. посилання) – це справжній Ілон Маск пташиного світу.
Ще більшим інженерним проривом у гніздобудуванні вчені вважають введення малими птахами в експлуатацію павучого шовку. Ця новація еволюційно виникала декілька разів серед різних груп птахів – і не просто так. Павутиння використовують колібрі та 23 родини горобиних птахів. Проблема міцності при розтягуванні гнізда, яке птахи будують з моху, листя, корінців і трави, у невеликих птахів є дуже гострою. Маленькі пташенята вилуплюються з яєць і ростуть, деформуючи гніздо та порушуючи його кріплення до гілок. Павутина – матеріал з високою міцністю на розрив, який дозволяє надійно, як скотчем, «примотати» гніздо до гілок і зробити його стінки еластичними й стійкими до розтягування. З наших птахів без павутиння не можуть обійтися два вже знайомі нам види – зяблик і синиця довгохвоста. В обох видів конструкції-«мішечки» з моху та лишайників потребують цементувального елемента, обидва види люблять просто «ставити» гнізда зверху на гілки, тож надійно приклеїти їх павутиною – завдання номер один.
Сіренькі непоказні мешканки кущів, кропив’янки (Sylvia sp.), добре відомі й українським орнітологам, і аматорам складністю визначення в природі. Ці потаємні пташки мають такі подібні красиві дзвінкі пісеньки, що не одне покоління любителів природи посивіло, навчаючись їх розрізняти. А ще ці маленькі пташки роблять крихітні гнізда завважки менше восьми грамів винятково з трав’яних стебел без будь-яких домішок. Порожні всередині стебла злаків – прекрасний легкий і водночас міцний гніздовий матеріал. Тільки-от проблема: довгі травинки опираються згинанню навколо невеликої за радіусом окружності гнізда. Геніальне рішення полягає в тому, що кожна травинка надломлюється через рівні проміжки, утворюючи правильні багатокутники. Під час побудови гнізда вони накладаються один на одного, утворюючи легку й міцну конструкцію ніби з підвісних балок, як у людській архітектурі.
Жертви дизайну
Ненавиджу будівельні супермаркети. Необхідність купувати новий змішувач чи фарбу для балкона викликають у мене непозбувну бентегу. Мені здається, родинний похід в «Епіцентр» напередодні новосілля чи ремонту витримає тільки найміцніший шлюб. Але птахи значно перебірливіші стосовно будівельних матеріалів, ніж українські покупці, хоча це й здається неможливим. Жахи вибору ламінату для вітальні серед двохсот запропонованих варіантів значно поступаються пташиній вибірковості щодо матеріалів для гнізда.
Невеличка чорна пташка, яка оселяється у щілинах і нішах скелястих ландшафтів та печер, кам’янка білогуза (Oenanthe leucura), в Україні, на жаль, не гніздує, тільки зрідка залітає. Гніздо у неї простеньке, з трави, пір’я та вовни, але до гнізда самець завжди приносить невеликі камінці вагою від одного до дев’яти грамів. Вони чітко відрізняються за розміром. Маленькі й круглі камінці пара використовує для побудови основи-фундаменту під гніздо. З великих та пласких птахи роблять щось на зразок «валу фортеці» навколо гнізда (див. посилання). Загальна вага каміння може сягати одного-двох кілограмів85.
Веселий дрізд наших лісів, співочий, робить з власної слини та м’якої гнилої деревини «штукатурку», якою рівненько вимащує лоток свого гнізда. У крайньому разі можна використати грязюку чи послід. Але в посушливих умовах, де всього цього немає, дрізд співочий просто відмовляється гніздитися.
У кожного з десятка видів ластівок, що будують гніздо, є свій особливий рецепт гніздового «цементу», який відрізняється різним співвідношенням глинистих і піщаних фракцій.
Зяблики використовують для гнізд не будь-який павучий шовк, а здебільшого шовк павучих коконів, і загалом серед павутиння віддають перевагу так званому крибелярному типу павучої нитки – «пухнастому» й позбавленому липкого секрету86.
Синиці довгохвості обирають для свого гнізда серед усіх типів лишайників не будь-які, а суто пармелію та фісцию, не просто павучі кокони, а кокони павуків роду лініфія, не просто мох, а мохи лише двох видів, з особливим типом гілочок, а також контурні пера птахів для устилки. Усього цього добра на одне гніздо треба чимало – близько 3000 часточок лишайників, 600 коконів павуків, 200–300 гілочок моху87. Пера складають до 41 % від маси гнізда, це 1500–2600 штук, і повірте, контурні пташині пера – не та річ, яка в лісі висить на кожному дереві88. Під час будівництва гнізда пара крихітних пташок завважки вісім грамів «накручують» лісом понад 22 кілометри кожна тільки заради пер.
Отже, коли в найближчому будівельному супермаркеті не знайдеться плитки для ванної потрібного кольору та фірми, втішайте себе тим, що вам хоча б не доводиться бігати по кожну плиточку окремо.
Гігієна та побутова хімія
На жаль, не тільки птахи й люди цінують домашній затишок виплеканого сімейного гніздечка. Не встиг птах побудувати гніздо – у ньому одразу заводяться паразити. Особливо потерпають дуплогніздні види й ті, що гніздують у норах і скельних отворах. Якщо на початку розмноження в гніздах горобця польового немає нічого, крім м’якої постелі для яєць, то наприкінці розмноження там уже прекрасно почуваються тисячі кровосисних кліщів різних родів. Ба більше, у підстилці активно розмножуються бактеріальні патогени, кровосисні личинки різних комах та інша небезпечна для пташенят пошесть. Яким чином птахи дають собі раду з такою напастю?
Деякі дуплогніздні види ластівок оцінюють зараженість власних нір порівняно з гніздами сусідів. Якщо дім на початку розмноження зіпсувався через навалу кровососів, ластівка може підкинути яйця в чистий дім щасливішої сусідки. Але деякі птахи демонструють значно кращу господарську вдачу. Вони непогано навчилися боротися з паразитами у власних домівках за допомогою правильно дібраного інсектицидного декору.
Наприклад, у великих гніздах нашого найпоширенішого хижака, яструба великого, завжди можна побачити зелені гілки. Через наявність паразитів велика кількість птахів не використовує одне гніздо два роки поспіль. Але не хижі птахи. Зв’язок між наявністю такого зеленого декору й повторним використанням гнізд було досліджено для 49 видів хижаків Європи та Америки. З 28 видів, що прикрашають гнізда свіжою зеленню, 22 використовують гнізда повторно. З тих, у кого зелені не було, тільки 8 видів використовують гнізда вдруге89. Учені вважають це одним з доказів гіпотези «захисту гнізда». Згідно з нею, птахи обирають для декору своїх гнізд певні рослини з токсичними властивостями щодо паразитів і навіть бактерій з банальною і знайомою кожній господині метою – дезінфекцією. І попереду від усіх тут, звісно, дуплогніздники.
В Індії поширена деревна рослина з головоломною науковою назвою – азадірахта індійська (Azadirachta indica), а по-простому – дерево нім. Це дерево широко застосовують у медицині. Його гілочками чистять зуби, корою лікують малярію, препарати з нього використовують як антибактеріальні й протигрибкові. А ще індійські господині кладуть листя цього дерева в шафи, бо вони містять азадірахтин – натуральний пестицид, отруйний для комах, що пошкоджують одежу, але безпечний для ссавців. Можливо, вони підгледіли цю практику в місцевих горобців, усі гнізда яких у Калькутті обов’язково мають у своєму складі листя дерева нім.
Горобці хатні в містах – відомі прибічники паління. Вони активно використовують у гніздах цигаркові недопалки, нікотин яких непогано відлякує паразитів. Невже від цигарок і справді може бути користь для здоров’я? На жаль, любителям посмалити все ж таки не варто брати приклад з горобців. Спеціальні дослідження, проведені на чечевиці мексиканській (Carpodacus mexicanus), ще однієї прихильниці нікотину в домі, засвідчили, що паразитів – так, меншає, але ще зростає й негативний вплив на клітини крові пташенят90. Краще вже рятуватися екологічним зіллячком.
Ще один дуплогніздний птах, який активно використовує дезінсекцію під час розмноження, – наша улюблена «бандерівська» синичка. У середземноморському регіоні в кожної господині є власний рецепт борщу, тобто рослинного дезінсектора. Набір ароматичних трав у гніздах лишається сталим з року в рік і збільшується при зростанні кількості паразитів у гніздах. Особливо синиці блакитні полюбляють різні види лаванди. Але спеціальні дослідження з підкладанням лаванди в експериментальні гнізда синиць показали, що кількість паразитів при цьому знизилася лише в домівках молодих птахів. Старі самки – вправні господині, тож часто успішно вичищають гнізда, просто викидаючи заражену підстилку, у той час як молоді дівчата віддають перевагу квітам, а не прибиранню91.
Відьомські зілля та домашні «котики»
На думку деяких учених, найкращий ботанік-токсиколог пташиного світу, Северус Снейп і Невіл Лонгботом в одній особі – усім відомий мешканець дупел шпак. У його гніздах – справжня зелена аптека, яку він, як вважають дослідники, ретельно обирає й формує на початку гніздового сезону за допомогою нюху92. Одна з рослин, що постійно трапляється в його помешканні, – парило (Agrimonia paraflora). Вона здатна сповільнювати ріст бактерій у поживному середовищі. Золотарник (Solidago rugosa) містить речовини, які діють подібно до ювенільних гормонів комах і пригнічують їхній розвиток. Північноамериканський родич нашої злинки однорічної, рослина Еrigeron philadelphicus, – теж шпачиний фаворит. Ще одна рослина, яку полюбляють шпаки, – морква дика (Daucus carota). Дослідження засвідчили, що кількість кліщів в експериментальних шпаківнях, порівняно з необробленими морквою дикою, знижувалася.
Учені – прихильники гіпотези «захисту гнізда», вважають, що злинка й морква дика затримують линяння та дорослішання небезпечних для шпаків кліщів у гніздах. Зокрема, досліджуючи вплив цих рослин на популяції кліщів, вони підступно вилучали зілля зі шпачиних гнізд. Через 21 день там улаштовував криваві оргії натовп кліщів, що нараховував 780 000 особин порівняно зі скромними 8000, які зазвичай виживають у гніздах після щорічного шпачиного «зеленого геноциду»93. Є, однак, і протилежні дані, які демонструють, що наявність зеленого матеріалу не впливає на кількість паразитів, але може покращити загальний стан імунної системи та здоров’я пташенят94.
З гіпотезою «захисту гнізда» конкурують інші наукові припущення, як-от: зелені рослини в гнізді – це камуфляж або підтримування вологості, а у випадку шпака —демонстрація чоловічих якостей чи елементи шлюбних ігор95. Якщо опікування житлом у людей і синиць блакитних усе ще вважається жіночою справою, у шпаків свіжу зелень у хату приносить самець. Окрім зелених рослин, шпаки часто прикрашають гнізда квітами, шматочками кори чи великими перами. Ба більше, холостяки набагато активніші в декоруванні домівки порівняно з уже одруженими птахами. Не дивно, що вчені припускають: наявність зелених гілочок у гнізді – не просто похвальна турбота про родинний затишок чоловіка-господарника, це частина шлюбних демонстрацій хитрого ловеласа. Адже шпаки, які любилися-кохалися з більше ніж однією самкою, мали у гніздах більше інсектицидної зелені й прикрас, ніж вірні чоловіки96.
Хай яка гіпотеза буде слушною, є вид, який точно переплюнув шпаків і синиць у священній війні з паразитами за домашній затишок. Знайомтеся: американська сова сплюшка північна (Otus asio), близька родичка нашої маленької сови сплюшки євразійської. Зазвичай ця сова мешкає в дуплах і приносить своїм пташенятам у їжу вже мертву здобич. Але є один-єдиний виняток – техаська сліпа змія (Rena dulcis). Сови часто полюють на них після дощу, коли ці маленькі змійки, подібно до наших дощових хробаків, вилазять із землі на поверхню. У дуплах сови дослідники знайшли від 1 до 15 живих змій. Їх, звісно, час від часу з’їдають пташенята, але багатьом з них вдається сховатися в підстилці гнізда. Дослідження засвідчили, що у 18 % гнізд сови, де проживали техаські сліпі змії, зростання і загалом виживання пташенят було набагато ефективнішим, ніж у домівках без змій. Відбувається це тому, що змія, живучи в гнізді, непогано регулює чисельність шкідливих кровосисних личинок комах97. Схоже, сплюшка північна – єдина птаха, яка додумалася завести власного домашнього «котика».
Купуєш не дім – купуєш сусідів
Якщо гніздо в низки видів можна вважати окремою «квартирою», то територія, яку займає самець, пара чи група птахів, – земельним наділом. Великі хижі птахи є справжніми латифундистами. Території, які вони вважають своїми й захищають, – величезні. У цьому сенсі вони найближчі до нашого рідного, зрозумілого, українського «А тут я ще бурячки посаджу». Адже власна земля – це найвища цінність, те, що годує родину й забезпечує її виживання, і тут ми в усьому схожі на тварин.
Територія може бути й маленькою – невеликий простір навколо гнізда, як у багатьох гніздуючих на скелях колоніальних видів. Вони в цьому сенсі радше мешканці студентського гуртожитку, чиї особисті володіння обмежуються площиною панцирних ліжок. Але в будь-якому випадку особиста територія – це те, що буде активно захищатися. Від кого? Насамперед від сусідів.
Як ми вже згадували, пташиний спів – це не лише рекламний буклет чи фотошоплена світлина в тіндері. Це ще й сигнал суперникам і засторога сусідам: «Зайнято! Моє! Тримайся подалі! Обережно, злий і здоровий ґазда!». До того ж в значної кількості видів «слабка стать» нічим не поступається у зловісній бойовій пісні – попередженні сусідам. Пам’ятаємо австралійського птаха – малюра сапфірового? Того самого, самки якого – чемпіонки подружніх зрад з найбільшим відсотком позашлюбних дітей і колективними дівочими втечами до коханців під покровом досвітанкової темряви? Жінки цього виду – погані дружини, але вірні бойові супутниці в житті. Вони співають і захищають свою гніздову територію від зазіхань учорашніх коханців ще завзятіше, ніж їхні законні чоловіки98. Секс – ще не привід допускати сусіда у святеє святих – гніздову й кормову ділянку.
У тропічних видів, які не відлітають зимувати й утримують територію протягом усього року, самки беруть активну участь у захисті території та активно співають, але в європейських видів це доволі рідкісне явище. Серед поширених птахів нашої фауни, яких можна почути в кожному парку, співочі леді є типовими для вільшанок (Erithacus rubecula). Оскільки у вільшанок самець не відрізняється від самки ані голосом, ані зовнішністю, то виявити, хто на гілці перед вами – джентльмен чи дама, може тільки така сама вільшанка.
Самці вільшанки – невеличкі, але агресивні господарі на своїй землі. Під час зустрічі із суперником вони починають співати пісню, у якій переважають спеціальні низькочастотні звуки. Учені вважають, що саме ці елементи пісні – еквівалент нашого: «Чи ти мене поважаєш?». Вони дозволяють ефективно попереджати суперника й уникати прямих агресивних зіткнень. От тільки вільшанки, що мешкають біля турбін вітрогенераторів, утрапили в халепу. Звуки ввімкнених вітроенергостанцій глушать пісню, і вільшанка, аби «перекричати» агрегат, змушена підвищувати звуки, і пісня втрачає свої бойові властивості. Доводиться покладатися на в прямому сенсі надування червоних грудей перед супротивником, а це вже не просто сварка через паркан, а дещо значно небезпечніше. Людина вважає, що вона всюди господар, тож галасує, гуркоче й заважає, хай де з’являлася б. І часто не помічає, що птасі по сусідству не тільки стає неможливим заспівати дамі серця потрібну за видовим галантним кодексом серенаду, а й просто випустити пару, полаявшись від душі99.
Рейдерство і романтика в міському парку
У багатьох невеликих птахів Європи щороку території перерозподіляються серед власників наново. Адже більшість горобиних птахів – перелітні. Самці повертаються із зимівлі раніше за самок і в конкурентній боротьбі намагаються здобути собі найкращу кормову територію. Самки прилітають пізніше й оцінюють якості самця і площу, яку він здобув. Наприклад, у наших парках це демонструють вічні суперники синиць блакитних за дупла та кормові території – мухоловки строкаті. Спритні хлопці при цьому зривають банк. Той, хто прилетів перший, найімовірніше, займе найкращий простір. А значить, забезпечить майбутню родину «хмарними пасовиськами», найбільш захищеними від хижаків, що «рясно вродять» важливою для пташенят зеленою гусінню100.
Але мало зайняти найкращу територію – її ще треба утримати. Так само як і дружину, яка може легко кинути невдаху, що пролюбив гарний земельний наділ.
Повернімося навесні до найближкого лісопарку й послухаймо вечірні пташині голоси. Як ми вже згадували на початку книжки, найкращий соліст сутінкового пташиного хору – «сумний» співак дрізд чорний. Його красива меланхолійна флейта, на мій погляд, значно мелодійніша за знаменитий спів соловейка, а звучати в парках починає дуже рано, ще з березня. Побачити самих птахів також нескладно. Вугільно-чорні самці й скромні коричневі самки заклопотано порпаються в купах опалого листя під кущами, вишукуючи хробаків – основний харч дрозда чорного і його пташенят. Колись давно, до початку ХІХ століття, дрізд чорний був суто мешканцем вологих густих старих гаїв. Але із середини ХІХ століття почав активно заселяти міста та міські парки Західної, а у ХХ столітті – і Східної Європи. На відміну від диких лісів, у містах набагато тепліше й достатньо харчу, аби протриматись у не дуже суворі зими. А що раніше прилетів – то кращу ділянку зайняв. То, може, взагалі не відлітати? Ось чому територіальні самці дрозда чорного в якийсь момент припинили мігрувати. Молоді міські дрозди можуть відкочовувати з територій улітку, після розмноження, але старші не залишають своєї землі. Більшість дроздів чорних починають займати гніздові ділянки аж у грудні, і звісно, намагаються захопити найбільш безпечні та щедрі на їжу місця.
Самки, які повертаються додому навесні, обирають самців з найкращими ділянками. Якщо самка затрималася, то самець і земля їй можуть дістатися поганенькі. І вона розлучиться, щойно поряд замайорить кращий наділ і перспектива для майбутніх дітей101. Але більша частина розлучень у дрозда чорного – це наслідок земельного рейдерства. Більший самець у двобої може захопити територію та виставити власника геть. Самка при цьому залишиться вірною не чоловіку, а території, і залюбки візьме новий шлюб з переможцем102. Здається, перипетії й пристрасті роману Ольги Кобилянської «Земля» ніщо порівняно зі щорічною гонитвою за кращу землю й долю в найромантичнішого співака наших міст.
Бий ворогів!
Крім чорного та співочого, у міських і природних лісових масивах трапляється ще один цікавий представник дроздів – чикотень (Turdus pilaris). На відміну від музичних і мізантропічних родичів, цей дрізд співати не вміє, але має неабиякі соціальні таланти в модних компетенціях soft skills. Учені помітили, що в тому самому лісі одного року чикотень гніздує поодинці, а іншого – великим табором, на зразок колонії. Банда ця дуже помічна, коли треба відбити напад на гнізда пернатого хижака – ворони, сойки чи навіть яструба. Чикотні практикують колективний захист – великим галасливим гуртом атакують нападника та накривають його влучним артилерійським вогнем власних фекалій. А чикотень – птах немаленький, справжній важкий фекальний бомбардувальник, і любителям поласувати яйцями буває непереливки.
Але, на жаль, такий захист геть неефективний проти інших спритних хижаків – куниць. Знайти велике поселення, на відміну від одного захованого в лісі гнізда, для куниці не становить жодних проблем. Добре, що основний харч куниць у лісах – усе ж таки не дрозди, а малі гризуни – лісові миші. Щороку, коли кількість лісових мишей у лісі зменшується до певного рівня й голодні куниці починають серйозно загрожувати дроздам, – ті розпорошуються лісом, як білоруські партизани. Але якщо мишей багато, а куниці ситі й задоволені, дрозди одразу згадують про інших ворогів – пернатих, і збираються в колективний захисний гніздовий курінь103.
Ще один лютий захисник власних гнізд від сусідів і взагалі будь-кого – відома кожному містянину ворона сіра. Ось у кого погано зі soft skills, незважаючи на видатні в пташиному світі інтелектуальні здібності. Ворони в період дорослішання дітей перетворюються на шалених яжематерів і втрачають голову й мізки. Вони можуть кидатися на всіх, хто просто проходить повз гніздо або воронятко, яке сидить на землі, і чесно кажучи, це геть не смішно.
Моя перша ворона напала на мене в київському парку Партизанської слави. Вона виринула нізвідки, безшумно, як ніндзя, і кинулася на мене ззаду. Я, нічого не підозрюючи, ішла собі парковою доріжкою, аж раптом наді мною залопотіло, заверещало істеричне «Ка-а-а-а-а!!!», а я отримала такого потиличника, що впустила з рук сумку. Ворона тим часом, виючи, як винищувач, заходила на друге коло, знову намагаючись потрапити мені в тил. Коли це не вдалося, вона почала кидатися мені в обличчя, і от тоді я злякалася по-справжньому. Швидше я бігала лісом лише того разу, коли засунула руку в покинуте дроздове гніздо, у якому влаштували кубло шершні.
Учені вважають, що окремі ворони-батьки й цілі воронячі банди в гніздовий період атакують не всіх людей, а тих, яких упізнали чи в яких чомусь побачили загрозу. Певно, ворона з парку Партизанської слави мене просто з кимось сплутала. Або їй просто не подобаються білявки.
Проблема з агресивними воронами в деяких містах така значна, що люди створюють спеціальні сайти й додатки, де в режимі реального часу фіксують і позначають на картах місця їхніх нападів на людей. У Канаді діє сайт під назвою CrowTrax, а в Австралії, де 85 % людей хоч раз у житті потерпали від нападу місцевої версії шалених матусь, сорочиць великих, тисячі нападів на рік фіксуються за допомогою ресурсу Magpie Alert. Особливо люто сорочиці-батьки переслідують австралійських велосипедистів; відомі випадки травмувань з летальними наслідками. Усе це нагадує атмосферу спільної ненависті, яка панує серед українського дорожнього руху: ворони й автомобілісти ненавидять пішоходів, велосипедисти ненавидять автомобілістів, а всі вони разом щиро ненавидять кур’єрів на електросамокатах.
(Не)доброзичливі сусіди
Завзяття під час захисту своїх гнізд виявляють не тільки воронові. Сови й інші пернаті хижаки можуть бути хоч і небезпечним, але досить корисним сусідом для тих сміливців, які розташують свою домівку на їхній гніздовій території.
Познайомимося зі ще одним частим гостем українських міст, звичайним мешканцем садів та лісопарків – великим голубом припутнем (Columba palumbus). Він має не надто надійне гніздо. Купа доволі безладно розміщених гілочок і мирна вдача – чи зможе такий тюхтій захистити виводок? Та можна оселитися поруч з тим, хто зможе, – невеликим спритним хижаком, підсоколиком великим (Falco subbuteo). Цей елегантний сокіл не будує власних осель, а займає воронячі чи сорочині гнізда. Таке гніздо може бути оточене цілим кільцем із гнізд припутня, з радіусом близько 40 метрів. Експерименти італійських учених довели, що виживання кладок припутня прямо залежить від рівня агресивності пари підсоколиків по сусідству104. Але за все треба платити. Раціон «добрих сусідів» підсоколиків на 14 % складається саме з дорослих припутнів.
Схожа картина спостерігається серед невеличких рідкісних гусей – казарок червоноволих (Branta ruficollis). В Україні ця надзвичайно красива гуска тільки зимує, а гніздує на далекій півночі Сибіру. У тундрі їхні кладки розташовані навколо гнізд великого та агресивного сокола – сапсана – на оптимальній відстані від нього, щоб, з одного боку, бути на охоронюваній території захищеним від песця, а з другого – аби самому не потрапити на зуб, тобто у дзьоб доброго хазяїна. Радіус відносної безпеки, так само як і у випадку підсоколика, коливається в межах 40 метрів – просто якесь коло Хоми Брута в проклятій церкві – і залежить від загального ризику хижацтва кожного окремого року105.
Значно корисніше й безпечніше сусідство спостерігається на іншій половині земної кулі – у Флориді. Тут у заповіднику «Еверглейдс», серед боліт і водних протоків, – справжній рай для водно-болотних птахів. Щоправда, процвітанню великих колоній чапель загрожують такі наземні хижаки, як опосуми і єноти. Тому чаплі почали влаштовувати колонії просто над поселеннями алігаторів міссісіпських (Alligator mississippiensis). Алігатори не здатні залізти на дерево по гніздо, і літати вони не вміють – навіть низенько-низенько, хоч і непогано стрибають. Натомість вони риють цілу систему басейнів і запруд, у яких посушливими роками концентрується риба й інший поживний ресурс. Це справжні благодійники місцевої екосистеми. Від сусідства з пташиними гніздами вони отримують неабияку користь. Під колоніями набагато більше риби й органічних залишків. Крім того, велика кількість пташенят чапель гине, падаючи з гнізд у воду, до алігаторів. Чаплі на колоніях агресивні, вони часто викидають з гнізд своїх та чужих пташенят. Дослідження засвідчили, що самки алігаторів кругліші й здоровіші, коли мають по сусідству колонію чапель, і навіть у голодні вологі роки, коли затоплення знижує кількість їжі в алігаторних «садках», ті завжди покращують свої справи за рахунок небажаних дітей пташиних поселень106.
Історії хитрих взаємозв’язків у природі іноді можуть нагадувати трохи моторошний трилер. Але політика, тобто виживання й репродуктивний успіх, вкладає в одне ліжко ще й не таких дивних партнерів. Ось, наприклад, птахи й мурахи. Ці організми – не палкі прихильники одне одного. Багато птахів залюбки ласують мурахами та їхніми лялечками, мурахи натомість можуть дошкуляти малим і голим пташенятам у гніздах. Але в тропіках, де в окремі роки до 100 % всіх виводків певного виду може бути винищено мавпами-капуцинами, сусідство з отруйними комахами та їхніми колоніями може надати останній шанс на розмноження. На щастя, у лісах помірного клімату все не так погано. Наприклад, різні види дуплогніздних синиць загалом намагаються уникати селитися в деревах, зайнятих лісовими мурахами. Але якщо це узлісся, де рівень хижацтва ворон, дятлів, білок і котів набагато вищий, ніж у гущавині лісу, синиці голосують на користь дерев з неприємними, але несмертельними мурахами-сусідами107.
Отже, навіть від дивних і небезпечних сусідів буває користь. Хоча якщо ви проживаєте в сучасному мегаполісі, вам, певно, здається, що найкращий сусід – це неіснуючий сусід. Наївно сподіватися, що сусід знизу, який об 11 ночі починає слухати гучну музику, колись урятує вас при пожежі, а сусід за стіною, який реве своїм перфоратором щонеділі, відіб’є від маньяка. Але, у принципі, можна почати просто з привітання в ліфті. Може, їм стане соромно.
Як могутні велетні програли спритним мародерам
Чи добрими батьками були динозаври? Чи будували вони справжні гнізда, чи охороняли території та малечу? Здається, поки що ці запитання залишаються серед вічних. Зважаючи, як масштабно поширені серед птахів гніздобудування й сумісна турбота про нащадків, учені доволі довго були переконані, що саме остання є предковою для всіх видів птахів. А батьки-одинаки – це, можливо, не наслідок статевої розпусти, кінця часів і нехтування традиційними сімейними цінностями, а щонайменше вторинне явище. І тому, коли найвідоміший з польських орнітологів Томаш Весоловський у 1994 році сформулював гіпотезу про найдавнішу форму турботи про потомство серед птахів – одноосібне піклування саме батька108, у наукових колах вона викликала несприйняття.
