Текст книги "Пташина історія: скандали, інтриги і мистецтво виживання"
Автор книги: Наталія Атамась
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 16 страниц)
Розділ 6 Зима близько
Після сезону розмноження на птахів чекають тяжкі випробування – міграції та зимівля. Ми не торкатимемося тут романтики далеких пташиних мандрів, бо це неосяжна тема, якій можна присвятити кілька книжок такого обсягу. Поговорімо краще про птахів, що залишаються тут зимувати, – справжніх патріотів України, а також про тих, хто в морози залітає до нас у гості.
Їжа, конкуренція й житлова криза – ось що часто визначає, чи залишиться птах удома «тримати фортецю» до весни, чи рушить на південні «курорти», які для багатьох птахів – зовсім не відпочинок all inclusive.
Нелегкий вибір, залишатися чи відлітати, демонструють три види сов, які мешкають в Україні, кожен з яких обирає свій шлях. У Карпатах гніздує велична світло-сіра сова довгохвоста (Strix uralensis). Цей рідкісний вид, занесений до Червоної книги України, – універсальний хижак, який квартирує в дуплах. А дупло, як ми пам’ятаємо – це предмет постійного головного болю дуплогніздних птахів і причина житлової кризи в старих лісах. Особливо якщо йдеться про квартиру для птаха таких значних розмірів. Звісно, пара, що знайшла собі правильне дупло, нікуди від нього не полетить і лишиться на своїй території на всю зиму – навички мисливця «широкого профілю» їй це дозволять.
Сова вухата (Asio otus) – найпоширеніший з наших видів сов, має геть іншу вдачу. Вона не будує власних гнізд і не займає дупел, проте залюбки селиться в старих гніздах ворон сірих, граків і сорок. Звісно, таких домівок вистачає. Основна їжа сови вухатої взимку – полівки, а це доволі нестабільний корм, кількість якого змінюється з року в рік. Сові вухатій нема чого захищати, і, залишаючись на місці, вона ризикує потрапити в голодну халепу. Отже, сови вухаті або мігрують (популяції на півночі Євразії), або просто вештаються туди-сюди як поодинці, так і компаніями, аж до 20–40 особин. Час від часу в якомусь з містечок України любителям птахів щастить надибати колективну ночівлю вухатих сов і викласти фото у фейсбук. Совині гурти особливо поважають хвойні дерева та вічнозелені кущі, які люди часто використовують в озелененні – наприклад, «обкомівські» блакитні ялинки десь біля мерій, університетів та інших державних будівель.
А от мила невеличка сова сич волохатий так само харчується полівками, як і «вухастики», але мешкає в дефіцитних дуплах. Як тут бути? У північних європейських популяціях сича, де коливання чисельності полівок особливо сильні, аби зменшити конкуренцію за їжу взимку і зберегти за собою квартиру, самці залишаються зимувати, а молодь і самки відлітають геть213. У нас в Україні сич волохатий – рідкісна сова найбільш північних частин Полісся. Особисто мені довелося чути його тужливий мелодійний голос багато років тому у січні на засніженій території Поліського заповідника. Багато снігу, хвойні дерева, тиша, холод і совині обліки – ось основні прикмети зимової орнітологічної експедиції.
Мистецтво виживання, або Бути Джоном Маккейном
Колись давно, у пору мого навчання в університеті й напівголодного існування в ролі студента-зоолога молодших курсів, у нашій компанії були доволі популярні походеньки з ночівлею в зимовий ліс. Окрім вихваляння своєю потужною зоологічною вдачею, я мала й практичну мету, бо писала курсову по совах, а в більшості їхніх видів основна шлюбна активність припадає на зиму чи березень. Це означало: зимовий ліс, темрява й страхітливі голоси совиних чоловіків у пошуках нареченої. І холодна ночівля в наметі.
Двадцять років тому для України ще була нормальною справжня зима. Великі засніжені лісові масиви під Києвом і заледенілі електрички, якими можна до них дістатися, були до наших послуг. У лісі для намету розчищався майданчик, на який вкладалися гілки хвойних дерев. Облаштовувалося місце для багаття, яке згодом сніг, що танув від жару вогню, перетворював на болото. Уночі намет усередині обігрівали за допомогою газових балонів і рятувалися товстими «НАТОвськими» спальниками. Не дивно, що найкращий момент такої ночівлі наставав зранку, коли вона, власне, закінчувалася. Починався ранковий чай, сірі макарони в казанку й новий день.
Якщо звечора сніжило, то вранці по свіжій пороші дуже цікаво було читати сліди лісових мешканців. Квартальними просіками Дніпровсько-Тетерівського мисливського господарства ходили і лишали великі розкопані в снігу харчові майданчики кабани, на узліссі обдирали молоду кору зайці, створювали свої ланцюжки з відбитків на снігу лисиці й миші. Я вчилася замальовувати сліди в блокнот і правильно вимірювати відстань у слідових доріжках. У зимовому лісі тварини переймалися, здається, тільки одним – переслідуванням, утечею та їжею. Ось тут ласка (Mustela nivalis) полювала на полівку, ось тут снідали насінням ясеня снігурі, а ось сова сіра (Strix aluco) пірнула за кимось у сніг – здається, не спіймала, комусь пощастило. Але, попри ці мовчазні сліди від драм і трагедій, зимовий засніжений ліс уранці – дуже тихе, казкове місце. Ранішню тишу потроху порушували лише тоненькі голоси синиць. Насамеред – гаїчок.
Синички-сестрички
Серед галасливої команди українських синиць є дві скромняги – напрочуд схожі одна на одну гаїчка болотяна (Poecile palustris) і гаїчка-пухляк (Poecile montanus). Темні шапочки, вохристий колір спинки, чорна пляма на горлі – навіть досвідчені любителі птахів плутають їх. І тут знову на допомогу приходять голоси. Так само, як дрозди в співочому хорі для мене поділяються на «сумних» і «веселих», у гаїчки-пухляка пісенька «ті-ті-т-ті» здається сумною, а в гаїчки болотяної дзвінкі «тся-тся-тся-тся», «цві-цві-цві-цвіі», «тся-ча-ча-ча» звучать весело й нахабно (див. посилання). У гніздовий період самі пташки та їхні голоси губляться на тлі зеленого листя й гучніших родичів. А от узимку птахів доволі легко побачити і в багатовидових зграях, і наодинці. Гаїчка болотяна полюбляє листяні ліси та лісосмуги й часто збирає харч на вологій землі чи біля коренів дерев, а от пухляк часто тримається змішаних лісів та лісопарків і не любить спускатися на землю.
Гаїчка болотяна – інтелігентка серед наших синиць. На годівниці вона зазвичай терпляче чекає десь поруч на гілочці, коли трохи прорідиться загальний натовп та закінчиться штовханина, а потім швиденько та делікатно хапає у дзьоб 2–3 насінини та спішить подалі, аби у спокої з’їсти їх чи сховати. Вона не така непосидюча, як її родичка – гаїчка-пухляк, трохи більша за неї, рухається поважніше, має товстіший дзьоб і блискучу чорну шапочку. Скромність і гідність – це про неї.
Її «сестра», гаїчка-пухляк – власниця «сумної» пісеньки, – здається трохи меншою через інші пропорції тіла. Її часто можна побачити в гущавині лісу, і, на відміну від родички, виходити з нього до людей – у сквери, лісосмуги та сади – вона не любить. Але саме її вигуки – сигнали «тцир-сі-сі-сі, тца-тца-тца» й тоненькі «сіі-сіі-сіі» так добре чути в тихому зимовому лісі. Зазвичай зимову зграю синичок, зайнятих пошуком їжі, нескладно знайти за цим свистом.
Гаїчка-пухляк на півночі Європи – осілий вид, що володарює своєю територією весь рік. Ці птахи – справжні «газди-куркулі» на своїй землі. Доросла й дужа пара – місцеві Карась та Одарка – це міцна бойова одиниця, що контролює великі ділянки, аж до 25 га. Подружжя утворює коаліцію – невеличку зимову зграю – з однією-двома іншими парами, молодими чи такими, що не мають власної території або приєдналися до сусідів, а також інколи з іншими видами – підкоришниками звичайними (Certhia familiaris) та золотомушками жовточубими (Regulus regulus). У зграї панує сувора ієрархія. Господарі території мають VIP-доступ до власних запасів на зиму, найбільш продуктивних і безпечних ділянок стовбура й гілок. Молоді птахи – найбезправніша частина компанії. Вони ночують у невигідних місцях – нижніх гілках недалеко від землі, де найбільший ризик потрапити в пазурі хижака. Вони отримують доступ до запасів, які зробила на території пара, останніми. Але саме належність до зграї – умова виживання в зимовому лісі. Одинак приречений – занадто багато часу він має приділяти безпеці, виглядаючи хижака, і тому потерпає від стресу й недоїдання. Також він не має доступу до зимових комор. Члени зграї боронять свою територію і не допускають на неї прибульців і зайд. Стабільність зграї – запорука виживання, як то кажуть, гуртом і батька легше бити.
Тільки приблизно половині цьогорічної молоді гаїчки-пухляка пощастить приєднатися до територіальних зграй, інші змушені будуть відкочовувати й шукати собі долі десь подалі від зайнятих територій. Тому птахи, яких ви побачите на своїй годівниці, найімовірніше, такі молоді невдахи чи дорослі волоцюги, які втратили пару, а з нею й право на територію. Саме вони найбільше потребують підтримки, бо їхні шанси пережити сувору зиму вкрай низькі.
На ночівлю гаїчки-пухляки ховаються в гущавину колючих хвойних гілок ближче до стовбура або у видовбаних дятлами великими напівдуплах. У люті морози температура тіла пухляків, які відпочивають, може знижуватися на 5–6 градусів. Вони впадають у холодове заціпеніння і зранку мають швидко розігрітися й підняти температуру тіла від 34–36 градусів до 41–42, аби приступити до пошуків їжі та нового, сповненого виживання, дня. Молоді недосвідчені птахи менш управні в пошуках корму, витрачають на це більше часу й зазнають більшого стресу. Тож вони мають лягати пізніше, а зранку починати «прогрів двигуна» раніше від дорослих пар. Тому в лісових досвітніх сутінках, коли сонце ще не зійшло, але вкритий снігом зимовий ліс уже посвітлішав, першими можна побачити й почути саме молодих цьогорічних гаїчок214.
Разом нас багато
За океаном у Північній Америці, як і годиться для справжньої бандерівської традиції, мешкає велика синицева діаспора – найближчі родичі наших гаїчок, серед яких є дуже схожа на українських птахів гаїчка світлокрила (Poecile atricapillus). Ці пташки мають увесь час перебувати в русі – постійно переміщуватися зграєю по території в пошуках здобичі. Під час пошуків їжі члени зграї перегукуються, чи то пак пересвистуються, як грибники в лісі. Усі птахи у зграї мають індивідуальний голосовий «підпис» і сигналізують одне одному: «Я тут! А ти? – І я теж тут!».
Ба більше, кожна зграя має особливий «пароль», за яким члени одного «клубу виживальників» відрізняються від членів іншого, що мешкає на сусідній території. «Групові паролі», на відміну від «індивідуальних підписів», у посвистах гаїчок закодовані на нижчих частотах. Унаслідок цього вони поширюються на більшу відстань та ефективніше долітають до сусідів: «Наша територія! Стережися! Зайнято!». Коли вчені посадили представників двох зграй до авіарію та змусили їх змінити склад свого «клубу», птахи сформували й вивчили нові паролі протягом місяця. Так само як гімни держав, студентські пісні під гітару й новорічні корпоративи, такі пісні допомагають зимовій пташиній спільноті триматися гуртом та інтегрувати в компанію нових менеджерів середньої ланки, тобто, перепрошую, новачків-прибульців215.
Дуже подібні й наші українські змішані синичі зграї. Якщо навідатися до найближчого молодого соснового лісу, вам може пощастити натрапити на маленьку «інтернаціональну» зграйку: дві пари гаїчок-пухляків і дві пари іншого цікавого виду наших лісів – синиці чубатої. Хоча ці види живляться комахами й павуками, яких збирають серед кори та лишайників, вони чітко розподіляють мисливські майданчики по різних частинах дерева – синиця чубата харчується нижче по стовбуру, на більш захищених від крилатих хижаків ділянках. А гаїчка-пухляк годується вище в кроні й одночасно виконує роль охоронця-дозорного. Коли в експерименті зі зграї прибирали пухляків, синицям чубатим частково довелося переміщуватись вище й брати на себе небезпечну роль споглядача216.
Саме синиці чубаті й пухляки утворюють так зване ядро зграй. Без цих видів зимова компанія «виживальників» утворитися не здатна. У неозорих північних лісах Європи до них доєднуються також синиці чорні (Parus ater) і золотомушки жовточубі. Найневигідніше місце для харчування з погляду безпеки – зовнішні тонкі гілки, де птаха легко може схопити один з головних зимових ворогів – сичик-горобець (Glaucidium passerinum). Саме на цих гілках годуються «підлеглі» особини низького рангу – синиці чорні й золотомушки. Але ризик того вартий – на них зимує багато дрібноживців, якими харчується зграя217.
Тоталітаризм і демократія в зимовій зграї: як людина знову все зіпсувала
Як ми можемо бачити, багатовидові зграї синиць доволі жорстко структуровані. Це нагадує людські корпорації-«піраміди»: CEO найвищої ланки, які мешкають на захмарних поверхах скляних хмарочосів, і скромні менеджери, які туляться ближче до грішної землі. Але у птахів зимових зграй на кону стоїть набагато більше, аніж річна чи квартальна премія або навіть звільнення. Твій статус може визначити, виживеш ти чи помреш. Звучить не надто привабливо. Навіщо ж птахи взагалі об’єднуються в змішані зграї?
Гіпотеза «багатоокості» каже, що річ у нагальній задачі відстежування хижаків. У багатьох особин, зібраних разом, більше шансів побачити небезпеку, а при нападі – не бути з’їденим, бо з великою ймовірністю зжеруть сусіда. Оскільки різні види мають різні харчові вподобання, єднатися вигідніше з чужаками – це дозволяє уникнути конкуренції, особливо гострої, коли навколо пануюють лютий мороз, сніг і голод.
Тож який вибір у тебе є, якщо ти менеджер з продажів у краватці за 200 гривень, або синиця-аутсайдер? Досвід синиць каже: «Найперше – це накопичити жир!». Такий собі аналог доларової заначки на випадок раптового звільнення. Особини-аутсайдери мають активно запасати жир, аби використати його в голодний період. І справді: у холодних зимових лісах Скандинавії найгладкішими й відгодованими у зимових зграях були низькостатусні особини – самки й молоді особини підлеглого виду, гаїчки-пухляка. А найспортивніші фігури мали «великі боси» – дорослі самці домінантних синиць чубатих.
У суворих умовах і за нестачі ресурсів у зграї встановлюється жорстка ієрархія та вертикаль влади: спочатку дорослі самці синиці чубатої, далі – її ж самки, далі – молоді особини, потім – дорослі самці гаїчки-пухляка, її самки та молодь. Ця деспотична, навіть кастова структура геть не схожа на наші демократичні звички, коли один за всіх і всі за одного. Але бувають і інші зграї. У них ролі переможця та переможеного можуть змінюватися під час кожної окремої сутички, та й загалом вдача компаньйонів більш спокійна, гнучка й менш агресивна. «Демократичні», чи, радше, «егалітарні», зграї більші, але синиці в них добре знайомі одна з одною, тобто ця історія схожа на «Двоє сусідів чубляться, чужинець не втручається, бо об’єднаються й обоє йому наваляють».
А головне – в «егалітарних» зграях шанси вижити набагато вищі в усіх її членів. Оце так сюрприз – рівноправ’я краще за кастовість, ну хто би міг подумати? Але чому тоді «демократичні» зграї значно менше поширені – усього лише близько 20 %?
І серед людей, і серед птахів до жорсткої «тоталітарної» моделі з високою агресивністю та суворою виконавчою вертикаллю призводять брак ресурсів і потреба захищати ті, що є, від ворожих сусідів. Стара добра концепція «кругом вороги», «Обама й Сорос загидили наші під’їзди» знайома будь-яким людським диктаторам. Тільки у випадку синиць, на відміну від наших північних сусідів, це не вигадки пропагандистів, а жорстока реальність.
Надлишок їжі, навпаки, веде або до розпаду груп, або до їх «демократизації». Тому розвішування годівничок десь на узліссі в холодну й сніжну зиму – це не просто допомога птахам у виживанні, а й експорт демократії у пташине суспільство. Нагодуйте синиць у сніжну зиму, відчуйте себе пташиним сенатором Маккейном!
Змінювати ієрархію можуть також пташині лідери. Уже давно не секрет, що в окремих птахів, як і в людей, є свої характер та вдача. Відчайдушний, хоробрий та агресивний самець гаїчки-пухляка, який боронить своїх самок і молодь від домінантів – синиць чубатих, може зсунути всі статуси у групі, особливо якщо йому протистоїть нерішучий і кволий чубатий «верховний лідер».
Але всі ці важливі моменти, що визначають політику серед синиць, не затьмарюють головного – якості середовища існування. Результати досліджень, опубліковані в журналі Nature, свідчать, що переваги синичої «демократії» мають місце лише в здорових, зрілих хвойних лісах, не понівечених людиною. Складні екологічні ефекти, що виникають на нестабільному й буремному пташиному «фронтирі» – межі між лісом і людською цивілізацією, призводять до нестачі ресурсів, агресивної конкуренції та врешті-решт перемоги «диктаторської» форми правління у змішаних зграях синиць чубатих і пухляків. Егалітарні суспільства з демократією та рівноправ’ям вимагають стабільного й передбачуваного середовища, що неможливо в понівечених та фрагментованих лісах218.
На жаль, поки що ми й наша діяльність – такі собі Путіни для синичого зимового співтовариства, які несуть зло й диктатуру, і геть не сенатори Маккейни.
Закрутки на зиму
Важливим елементом зимівлі синиць у зграях є їхня звичка робити запаси на зиму. Синиці чубаті та гаїчки починають запасати їжу – комах і багате жирами насіння хвойних дерев, ще із серпня-вересня, коли харчів багато, і роблять вони це аж до листопада.
Синиця чубата – найбільш хазяйновита птаха наших лісів (див. посилання). Вона не просто ховає сотні комах і павуків у корі, під кущиками лишайників на стовбурі та в різних потаємних місцях на дереві, а й дбайливо приклеює свої комашині «слоїки» з консервацією за допомогою слини. Комахи в таких «закрутках» часто ще живі, просто покалічені й паралізовані (дуже добра та чуйна пташка), отож зберігають свіжість доволі довго. Синиця чубата – справжня українська господиня: далекоглядна, активна, безжальна до ворогів.
Серед наших синиць гаїчка болотяна, пухляк і синиця чорна також мають хазяйський хист до консервування. Синиці чубаті та чорні ще й прикривають та маскують свої схованки за допомогою мохів, лишайників і рослинного сміття. А от синиці велика та блакитна не вміють робити запасів. Вони воліють на зиму відкочовувати з лісів поближче до людини та її ресурсів.
Оскільки зимові запаси вважаються суспільним надбанням усієї зграї, її члени відчайдушно боронять свою зимову територію від зазіхань. Якщо одній чи двом зграям пощастить знайти в лісі труп лося, козулі чи кабана – залишки полювання вовків, – синички влаштують собі тривалий бенкет, охороняючи тушу від інших зграй і випадкових зайд.
Окрім синиць, серед постійних мешканців наших лісів активно запасають їжу, передусім насіння й горіхи, повзики, сороки, сойки та мешканка Карпатських гір – горіхівка (Nucifraga caryocatactes). Крук також може запасати здобич, але зберігається вона в нього недовго. У Північній Америці запаси роблять деякі види дятлів, наприклад, гіла каролінська (Melanerpes carolinus), а також заокеанський родич нашого боривітра – боривітер американський (Falco sparverius), який запасає комахоїдних і гризунів, а у вологі роки – змій і жаб.
Найменша наша сова, сичик-горобець, мешканка українських північних лісів, теж відома своєю господарчою вдачею (див. посилання). Ще з осені в спеціальні дупла-льохи вона складає до кількох десятків свіжозаморожених бурозубок і гризунів. Це саме льохи, а не комори, адже найактивніше запасання відбувається тоді, коли температура падає нижче нуля. Буває, що сичик-горобець мешкає на одних і тих самих територіях з конкурентом – більшим за розмірами сичиком волохатим, який запросто може розорити та пограбувати льохи. Тому сичик-горобець робить запаси в маленьких дуплах з дуже вузьким входом, у який суперник не зможе пролізти, або кладе в дупло з великим входом небагато здобичі219.
Багато видів сов починають свій сезон розмноження задовго до настання весни та тепла. Але під час залицянь дами вимагають подарунків і знаків уваги, отож запаси здобичі, якщо вони є, треба діставати й розморожувати. Я особисто спостерігала таку поведінку в лютому серед європейських пугачів у Київському зоопарку – самець, розпушуючи пера, довго й старанно відігрівав під черевом замороженого щура, аби піднести його самці, мабуть, замість обручки. Така галантна поведінка також властива північноамериканським совам, наприклад, пугачу віргінському (Bubo virginianus) і сичу північному (Aegolius acadicus).
Згадати все
На території однієї зграї синиць можуть міститися десятки тисяч схованок з поживою. Невже синички запам’ятовують їх геть усі? А як щодо інших видів?
По-перше, ті члени синичої зграї, які не ховали запасів, знаходять їх випадково, під час обстеження території – головне, аби схованок було багато. Але домінуюча пара часто не пускає підлеглих до місць, які найбільш багаті не тільки на їжу, а й на схованки – у гаїчки-пухляка це, наприклад, нижня частина стовбура дерева. Спеціальні експерименти з гаїчками світлокрилими у Сполучених Штатах Америки засвідчили, що останні пам’ятають свої схованки щонайменше протягом чотирьох тижнів. Крім того, вони здатні запам’ятовувати, які «заначки» вже використано, а які ще залишилися.
Як відомо, у птахів за здатність запам’ятовувати, так само як і в людей, відповідає частина мозку, що зветься гіпокамп. Гіпокамп також пов’язаний зі здатністю орієнтуватися у просторі. Саме тому так добре працюють поради на кшталт «Аби згадати щось, повернися до того місця, де ти про це подумав». Те, що спогади й відчуття простору містяться в одному відділі мозку, дуже зручно для надважливої справи запасання та консервації. Що ж це за господиня, яка не може знайти дороги до власної комори?
Отже, не дивно, що у відношенні до маси мозку й маси тіла найбільший гіпокамп саме у хазяйновитих птахів – синиць, повзиків і воронових220. Те саме засвідчили попарні порівняння між видами-родичами – тими, що «газдують», і тими, що ні. Порівняння гіпокампу хазяйновитої сойки проти галки та хазяйновитої гаїчки болотяної проти синиці блакитної показали, що його розміри у пташенят не відрізнялися, але були значно більшими у дорослих особин тих видів, які роблять запаси.
Отакої! То запаси ще треба вчитися робити? Аякже! Просторова пам’ять у птахів і людей – це штука, яку можна прокачати, так само як м’язи!
Як засвідчили спеціальні експерименти з гаїчкою болотяною, яку виростили в авіарії, здатність запасати їжу в неї з’явилася у віці 44 дні, коли вона навчилася відрізняти, так би мовити, огірки від помідорів, а слоїки від каструль – тобто правильну й підходящу здобич і схованки. Птахи, яких дослідники підступно позбавили можливості запасання, швидко навчалися або відновлювали свої навички, щойно в них з’являлася така можливість. З накопиченням досвіду збільшувався й гіпокамп, у той час як птахи, які ніколи не мали потреби запам’ятовувати сотні схованок, його клітини втрачали221.
Тож якщо ви не хочете одного разу заблукати у трьох соснах чи забути, де власний дім, час від часу відкладайте гаджети з GPS та намагайтеся знайти дорогу до комори або роботи самотужки. Будьте як синички, тренуйте гіпокамп, і він вам віддячить.
Куди поділися снігурі?
Залежно від відстані та умов, які викликають зимовий потяг до мандрів, птахи поділяються на дальніх і ближніх мігрантів. Останні можуть і переміщуватися на невеликі відстані регулярно, і вдаватися до цього в окремі роки, коли погода, конкуренція чи голод їх до цього змушують.
Серед наших, українських, стабільно полюбляють мандри непосидючі синиці велика та блакитна. Гаїчка-пухляк є нерегулярним мігрантом, який залежно від умов року може залишитися вдома, а може розпочати подорож, а от гаїчка болотяна, синиця чубата та вкрай рідкісна красуня – синиця біла (Cyanistes cyanus), яка мешкає на Західному Поліссі, – осілі види222.
Мандрівники й домосіди
Уся хитра політика зграй синиць чубатих і гаїчок будується на тому, що ці види – дуже територіальні. Як ми вже бачили, дорослі пари не просто залишаються разом декілька років – вони захищають свої домівки, землю й жінок, роблять запаси, утворюють невеликі зимові команди виживальників, переважно з родичів і сусідів. Здається, що ці птахи – уособлення українського духу та вдачі, а також любові до своєї землі. Але під таким характером є важливе біологічне підґрунтя: вони не надто плодовиті порівняно з іншими видами синиць, передусім великою та блакитною. А це означає, що взимку рівень конкуренції між батьками й дітьми робить вигідною систему зимових зграй. Невелику кількість розбишак у кожній з них може прогодувати непривітна заледеніла територія й заздалегідь накопичені припаси.
Але із синицями блакитною та великою цей номер не проходить223. Вони роблять дві кладки за сезон, з дуже значною кількістю яєць. Ці синиці – успішні батьки, а це означає появу восени натовпу молодиків, злих, голодних і завзятих, яких не прогодує жодна територія. Цьогорічки й дорослі збираються у великі нестабільні зграї, які можуть розпастися так само швидко, як утворилися. Подібно до бродячих вагантів на шляхах середньовічної Європи, вони блукають околицями, переміщуються в пошуках корму по всіх усюдах і тяжіють до людських поселень. Синиці, яких ми бачимо на наших годівницях у великих містах, – часто саме такі зимові мандрівники.
Ще одні зимові любителі подорожей – синиці довгохвості. Ці світлі «кульки» – дуже соціальні істоти. На відміну від інших синиць, їхні зграї, які налічують від 10 до 20 особин, – це декілька сімейних груп, що подорожують, годуються та відпочивають разом. Саме через це довгохвостики – птахи-пацифісти, найбільш доброзичливі та неконкурентні серед усіх. Їхні зграйки – це свого роду бродячі «земляцтва», коли кілька сусідніх пар тусуються разом і після розмноження. У цих птахів сусіди на території – часто близькі родичі, батьки, діти, брати й сестри. Отже, виживання взимку та допомога одне одному перетворюються на родинну справу.
У роки, багаті на їжу, кількість нащадків улітку зростає в усіх згаданих видів синиць. Саме тоді ми починаємо бачити на годівницях не тільки звичайних синиць блакитну й велику, але й екзотичних гостей. Навіть синиці довгохвості, які зазвичай уникають людей та годівниць, в особливо суворі зими ввічливою зграйкою можуть зазирнути на вогник. Що вже казати про молодих представників «хазяйновитих» територіальних видів, яким не вистачило місця в зимувальних зграях і які змушені шукати щастя на чужині.
Типовий герой-мандрівник мимоволі – синиця чорна, схожа на гаїчок, але з білою шапочкою-смужкою на потилиці вугільно-чорної голови. Цей вид непогано вміє запасати їжу і дуже поширений у Європі. Але з холодних скандинавських лісів більша частина птахів мандрує на південь, водночас у теплих Піренеях узимку вони сидять удома і зустрічають Новий рік за столом з новорічними «закрутками». Річ у тім, що у Скандинавії на своїх територіях синиця чорна має конкурувати з «куркулями-домосідами» – двома видами гаїчок і дужою синицею чубатою. У їхніх зимових зграях вона – аутсайдер, який, не витримуючи тиску, віддає перевагу подорожам224. Але гірські масиви Південної Європи – інша річ.
У березневому Криму, десь на підйомі на Демерджі чи Долгоруківську яйлу я пам’ятаю гірський ліс, що просто дзвенів від голосів синиць чорних. «Ві-тю ві-дєл? Ві-тю ві-дєл?» – ніби перепрошували вони, віщуючи подальшу навалу російських окупантів (див. посилання). Серед снігу, ялівцю, бурульок і бурунів у руслі гірської річки Бурульчі, що живиться талими водами струмків, ця пташка – символ гірського Криму, найпоширеніша серед синиць, які тут мешкають225. І все це завдяки відсутності тиску з боку гаїчок і синиць чубатих, які в Криму не гніздують.
Отже, конкуренція та перенаселення – одна з причин великих переміщень птахів узимку за межі власних територій. Але, звісно, не єдина.
Але все ж таки, що там зі снігурами?
Більш-менш рівномірно розподілені у просторі кормові ресурси, а також найрізноманітніше меню та господарські навички синиць дозволяють їм гнучко обирати між домогосподарством і подорожами. Вдаючись до ближніх міграцій чи нерегулярних кочівель, такі види нишпорять Європою, рухаючись у будь-яких напрямах. А от птахи, що залежать від їжі, яку в просторі розподілено нерівномірно, часто не мають такого вибору: лишатися чи летіти.
Це, зокрема, рослиноїдні північні види, що харчуються плодами, ягодами й насінням дерев і чий добробут залежить від майбутніх урожаїв приблизно так само, як у продавців ф’ючерсів на Чиказькій товарній біржі 1950-х. Серед таких видів двійко найпомітніших і найкрасивіших зимових прибульців – снігур та омелюх (Bombycilla garrulus).
Снігур – окраса будь-якого пейзажу, улюбений мешканець вітальних листівок і похмурих хвойних лісів, але і не тільки. Останніми десятиліттями він залюбки не лише зимує, а й гніздує в садах і парках Європи. В Україні снігур мешкає на півночі Полісся, але знайти його непросто. Однак узимку цих красивих, червоно-чорних птахів можна побачити і у великих містах України. Люди часто бідкаються, що снігурів стало якось малувато, вони зникли з наших парків і скверів. Багато хто пов’язує це з глобальною зміною клімату. Але що це означає насправді?
Ми достеменно не знаємо, які саме снігурі прилітають до нас узимку. Найімовірніше, це північні скандинавські птахи з Норвегії, Швеції та Фінляндії. Зимові навали снігурів південніше, наприклад у Данію, прямо пов’язані з неврожаєм скандинавської горобини226. Чисельність і висотні переміщення південних птахів Іспанії, що мешкають у Піренейських горах – а ви вважали, що вони мешкають винятково серед снігів? – так само залежать від кількості місцевої горобини. З 1980-х її врожаї, наприклад, у Фінляндії постійно зростають227. Для нас квітучі горобинові гаї Скандинавії означають, що більшість північних снігурів розпочнуть осінні подорожі значно пізніше і так і не долетять до України, а залишаться зимувати північніше.
Цілком імовірно, що ті птахи, яких уважні спостерігачі таки помічають щороку в Києві та околицях, – уже давно не прибульці, а наші рідні «бандерівські» снігурі, а можливо, і їхні білоруські брати, але це питання все ще не досліджене науковцями. От за що їм тільки гроші платять, га?
Загалом у Європі з 1980-х кількість снігурів знижується через скорочення кількості хвойних лісів. Унаслідок цього південна межа його поширення потроху відповзає від України на північ. І хоча в деяких країнах Західної Європи снігур навіть навчився гніздувати на міських кладовищах, його важливий ворог, яструб малий, на жаль, теж зміцнив свої європейські позиції. Правда, снігур непогано почувається в горах, бо в Піренеях, Альпах та Карпатах йому ще вистачає і лісів, і поживи. Але гірські снігурі не люблять залишати свої гори, вони домосіди і до нас не залітають. Наразі в містах України шанси побачити снігура пов’язані радше зі спостережливістю та можливістю час від часу вибратися в парк чи до найближчої групи дерев ясена, насіння якого так поважає цей вид, аніж із милістю північних віхол та погодних умов.
