Текст книги "Пташина історія: скандали, інтриги і мистецтво виживання"
Автор книги: Наталія Атамась
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 16 страниц)
Розділ 7 Птахи і ті, хто їх любить
У 1997 році тоді ще не дуже відомий дослідник пташиного інтелекту, Луїс Лефевр, увів у зоологічний обіг поняття «пташиний IQ»238. Праця, у якій уперше була побудована «шкала пташиного інтелекту», зробила Лефевра відомим знавцем пташиної когнітивістики, справила неабиякий вплив на галузь вивчення «розумної поведінки» і загалом була процитована 356 разів (для вузької сфери зоології – дуже багато). Висновки цієї знаменитої роботи цитує кожен популяризатор, коли розповідає, що найрозумніші зі птахів – воронові й папуги. Як же Лефевр отримав дані й дійшов своїх визначних висновків?
Він прийняв за міру пташиного інтелекту здатність птахів до опанування абсолютно нових, нетипових навичок здобуття корму. Ось тільки деякі з прикладів у його статті: горобці хатні вибирають розчавлених комах з решіток автомобільних радіаторів; сорока викопує та їсть картоплю; круки єднаються з мартинами для скоординованого полювання на рибу на мілинах; зграя мартинів сріблястих «посадила» дорослу чаплю в море, вбила її у воді та з’їла. Загалом дослідник проаналізував 5900 коротких повідомлень про дивну, незвичайну та цікаву харчову поведінку різних птахів, що були надруковані у дев’яти «пташиних» журналах США та Європи. Більшість із цих журналів приймають спостереження та повідомлення від любителів птахів та аматорів. І більшість з проаналізованих Лефевром повідомлень була саме від них.
Так, добирав він дуже ретельно, разом для аналізу залишилося 322 спостереження. Але факт у тому, що класична знакова для галузі орнітологічна робота була виконана на основі даних любителів птахів і звичайного птахоспоглядання. Бо в далекому 1997 році, за відсутності глобального інтернету й соцмереж, армія любителів пташок у своїх журналах не лінувалася писати та обмінюватися курйозними спостереженнями про те, як канюк королівський (Buteo regalis) прилітав на звуки пострілів, аби поласувати вбитими фермером луговими собачками.
Сучасну орнітологію неможливо уявити без праці та любові тисяч аматорів, любителів, спостерігачів птахів. Але ще якихось шість-сім років тому я притрушувала голову попелом і жалілася в компанії колег: «Де наші любителі, бердвочери та спостерігачі? Іноземні колеги отримують унікальні дані, допомогу й підтримку від цих прекрасних людей, а як же ми? Можливо, українському громадянину не цікава наука, бо йому здається, що вона, як снігова людина, – всі знають, що існує, але ніхто не бачив, – але ж птахи точно є!».
Але я щаслива людина. За ці роки мені випало побачити справжнє диво – народження, ніби з попелу чарівного Фенікса, українського бердвочінгу, тобто птахоспоглядання. І тому, коли у 2018 році мене запросили стати спікером десятої української конференції «TEDxKyiv: Спадок майбутнього» (див. посилання), я вже знала, про що говоритиму – про птахів, любов до них та армію посланців дикої природи у наших глобалізованих та урбанізованих нетрях – бердвочерів.
Побачити і почути
Хто такий бердвочер? Це спеціальна людина, обвішана біноклями, оптичними трубами й довгофокусними об’єктивами, яка кожні вихідні зустрічає десь у полі, а в кожну відпустку прямує літаком до тропічного лісу? Це людина, яка впізнає в обличчя та за голосом усіх-усіх птахів і лишень мріє побачити нового «лайфера» – новий для себе вид птаха, який можна з гордістю занести до спеціальної таблички? Чи, можливо, це людина, яка бере участь у великих наукових програмах, заповнюючи своїми спостереженнями рядки анкет і великих баз даних, з яких потім науковці дізнаються про злети та падіння чисельності різних видів?
Усі ці люди, безумовно, є бердвочерами й носіями прекрасної культури споглядання та дослідження птахів. Але головне, що робить людину бердвочером, – це цікавість до птахів і здатність чи принаймні бажання бачити.
Усі люблять природу
У 2009–2010 роках у Франції вчені провели цікавий експеримент. Париж – високоурбанізоване місто, і зелених зон там небагато. Дослідники обрали 14 невеликих паризьких парків і дослідили, які квітучі рослини, метелики та птахи в них мешкали і як багато. Далі вони влаштували опитування місцевих мешканців, які регулярно відвідували парки: як високо вони оцінюють біорізноманіття, чи вистачає, на їхній погляд, у парку квітів, метеликів і птахів. Усі опитані зазначили, що квіти та птахи – це прекрасно, і вони воліли би бачити такого більше.
У наступній частині експерименту у 14 парках Парижа закипіла робота – садівники під керівництвом учених посадили багаторічні квіти, спеціальні рослини для приваблення метеликів-запилювачів, повісили домівки для птахів. Нововведення тваринам були до вподоби – біорізноманіття парків справді зросло, рослини прижилися, з’явилося більше видів метеликів і птахів. І тоді вчені знову взялися до опитування місцевих мешканців. Аж з’ясувалося, що переважна їх кількість жодних змін не помітила. Лише та група, яка в межах експерименту шляхом спеціальної реклами була поінформована про заходи, стверджувала: «Таки так! Квітів, метеликів і птахів побільшало!». Проте решта вказала, що жодних змін не відбулося239.
Це дослідження – одне з багатьох, які красномовно свідчать, що любити природу і помічати її – речі хоч і пов’язані, але трохи різні. Помандруймо з Парижа до Шеффілду (Англія), його прекрасних великих парків, ботанічних садів, пасторальної сільської місцевості, лісів і мальовничих ландшафтів – разом 945 зелених зон, які потрапили на око дослідникам. Британські вчені запропонували великій кількості англійців за допомогою айфонів і трекеру настрою позначати суб’єктивний настрій і самопочуття під час прогулянок у цих парках та зелених зонах.
Звісно, що до цього дослідники досконально вивчили рівень різноманіття в зелених місцинах, передусім кількість птахів, комах, дерев і квітів – того, що люди помічають найбільше. Виявилося, справді: настрій у людей достовірно покращився в місцях, де було більше птахів чи квітів. Але цікаво також те, що люди вказували на більше задоволення і в місцях, де вони вважали, що біорізноманіття набагато вище, хоча насправді це могло бути і не так240.
Люди, глибоко залучені в природу, і ті, що люблять і цінують її, загалом значно більше засмучуються, якщо їм здається, що різноманіття природи у якомусь місці недостатнє. Водночас люди менш обізнані радіють життю від набагато менш різноманітних ландшафтів і невеликої кількості видів птахів. Дослідження свідчать, що не просто відвідини природи, а здатність помічати красу природи й бачити біорізноманіття робить людину значно щасливішою, благополучною і сповненою сенсу та психічного добробуту241.
О, здається, я знаю відповідь на запитання, хто такі бердвочери. У певних сенсах і місцевостях, тут і зараз – це просто найщасливіші люди на Землі!
Пташина тінь
А от Роберт Вальєрес, американський військовослужбовець і ветеран першої війни у Перській затоці, у далекому 1990 році почувався яким завгодно, але не щасливим. Двадцятивосьмирічного військового інженера було важко поранено під час місії в Кувейті, і додому він повернувся, страждаючи на аневризму, постійні мігрені через поранення голови та посттравматичний стресовий розлад. Його кар’єра в армії була завершена. Роберт роками боровся з глибокою депресією та постійним хронічним болем.
Одного разу його трирічний син побачив птаха, який ширяв у небі, і запитав батька, хто це летить. Аби відповісти на синове запитання, Робертові довелося купити визначник, а через певний час йому на очі у місцевій нью-гемпширській газеті випадково потрапило рекламне оголошення – усіх охочих запрошували на прогулянку в гори для спостереження за хижими птахами. Ця подорож змінила все. Роберт захопився драмою та свободою хижих птахів. Він дізнався, що популяції орлана білоголового (Haliaeetus leucocephalus) та сапсана у Сполучених Штатах Америки в 1950–1960-х потерпали від застосування в сільському господарстві ДДТ, тому досі потребують допомоги людей у відновленні.
Від тієї першої поїздки у гори спливло багато часу. Роберт Вальєрес є волонтером місцевого Нью-Гемпширського Одюбонівського центру реабілітацї та утримання хижих птахів уже 25 років поспіль. Він бере активну участь у польових програмах американських учених щодо дослідження популяції та міграцій таких хижих птахів, як сапсан і канюк ширококрилий (Buteo platypterus). Роберт не приховує, що птахи та птахоспоглядання сприяли виходу з депресії, повернули його до життя і надали йому нового сенсу.
Приклад Роберта надихнув і допоміг не одному американському ветерану, які постраждали у збройних конфліктах. Мама американського військового, Шона Парсонса, Сінді, згадує, як у дитинстві її хлопчик був зачарований природою та її загадками. Сержант Шон Парсонс повернувся з війни з ампутованими по коліно обома ногами, пережив два інфаркти і мав жити з постійними страшними болями й посттравматичним розладом, від яких не допомагали ані зусилля лікарів, ані пігулки. Життя Шона змінила зустріч з Бобом, ветераном війни і волонтером Реабілітаційного центру хижих птахів та його постійною мешканкою – самкою орлана білоголового на ім’я Харієт, у якої внаслідок важкого поранення було ампутовано обидва крила.
Роберт Вальєрес описав свій досвід повернення до життя через любов до птахів та бердвочінгу у книжці «Поранені воїни: Історія солдата, зціленого завдяки птахам» (Wounded Warriors: A Soldier’s Story of Healing through Birds). Мати Шона написала до неї передмову. До мене вона потрапила завдяки Валері Чоботарю, автору фотографій цієї книжки та одному з її натхненників.
Валерій Чоботар, ветеран російсько-української війни, доброволець, тренер і колишній чемпіон з фріфайту, дуже добре розуміє Роберта, Шона й інших військовослужбовців, які повернулися додому, але не повернулися з війни. І розуміє тим паче, що і його з дитинства народжена любов та цікавість до птахів стала тією соломиною, схопившись за яку можна вибратися з пекла, а потім допомогти іншим. Коли я працювала над книжкою, він, серед іншого, надіслав мені цитату Роберта Вальєреса: «Дивно, як пташина тінь іноді змушує людину, що постійно дивиться вниз, подивитися вгору». Це прекрасний вислів, але разом з тим я думаю, що тут будуть доречні слова самого Валерія:
Червона Діброва – село в долонях лісу, де я народився, відкривалося для мого дитячого погляду з татових плечей – найкращої і найбезпечнішої спостережної вежі у світі. Саме його розповідям про птахів, ліс і довкілля я завдячую своєю любов’ю до природи. Але дитяча мрія присвятити своє життя дослідженню природи розбилася об виживання в дев’яностих, і життя пішло дорогою, прокладеною реаліями початку незалежності України. У моїх насичених життєвими подіями роках птахи пролітали як тіні в численних мандрівках, у подарованому мені Сашком Положинським визначнику «Птахи України», у моїх коментарях за кермом авто: хто пролетів або сидить на стовпі, у подарованому майбутньою дружиною біноклі… Вони – птахи – завжди були поруч, але окремо я, окремо вони.
2014 рік розбив моє «Я» на друзки. Події Революції гідності, участь у російсько-українській війні та втрата близьких мені людей після повернення додому дали відчути, що пристрасть і сенси минулого вже ніколи не повернуться до мого життя, а відповіді на запитання – хто повернувся додому? – я не маю. У січні 2015 року доля звела мене з Дітте Марчер – однією із засновниць данської школи тілесноорієнтованої психотерапії на тренінгу, який вона проводила для українських учасників війни. Саме там я почав відбудовувати себе заново. Вона сказала нам: «Шукайте себе у своїх дитячих мріях і спогадах, це може бути тим фундаментом, де постане нове ваше “Я”». Спогади про дитяче захоплення були тією іскоркою, яка, я впевнений, повернула мене до вибору Жити. А коли я побачив на фото вираз свого обличчя в авіарії з папугами, то зрозумів що життя може початися і в 40 років. Зараз я чоловік і батько трьох синів, а основна моя робота пов’язана з поверненням та адаптацією ветеранів до життя. А птахи стали саме тим, що допомагає мені відчувати себе тут і зараз, поєднувати в собі частинку своїх предків, життя яких було тісно переплетене з природою. Тож спостерігаючи через вікно своєї оселі, мандруючи світом, просто вигулюючи собаку парком – зустрічаючись із птахами, я немов переношуся на плечі до свого Батька, де я в безпеці і весь світ переді мною. І дітей своїх я по черзі ношу також, знайомлячи їх із пташиним і не тільки світом, з вірою у наше майбутнє.
Будьте здорові!
На тлі американських та українських вояків і героїв британець Джо Харкнесс – ніякий не ветеран і тим паче не герой. Він багато років потерпав від алкогольної та наркотичної залежності, лікувався, зривався і знову поринав у вир саморуйнації. Аж поки під час ремісії не зміг ухопитися за дитячі спогади про прогулянки з дідусем, закоханим у птахів, і перші знайомства з пірникозами великими, лисками та хижими птахами. Ці спогади, подальші прогулянки на вересові поля, спостереження за птахами та спілкування в мережі з однодумцями-бердвочерами виявилися тим гачком, за який Джо зміг зачепитися і втриматися на краю. Свій досвід зцілення Джо виклав у книжці «Птахотерапія» (Bird Therapy). Він писав, що спостереження за птахами допомогли йому зі стабільністю та концентрацією, а світ природи своєю послідовністю та незалежністю від людини та її метушні забезпечив ідеальне очищення розуму, відпочинок і відчуття контролю, що у його випадку неабияк сприяло класичній терапії.
Звісно, всі ці приклади не є свідченням того, що бердвочінг – це чарівна паличка, панацея, яка вирішить будь-які проблеми зі здоров’ям та психікою. Недарма Сінді Парсонс у книжці «Поранені воїни…» (Wounded Warriors…) цитує англійського поета Джона Донна: «Немає людини, котра була би наче острів, сама собою, кожна людина є частиною материка, частиною суходолу…». Найцікавіший у світі птах та найсвітліше хобі не зарадить людині, яка не хоче допомогти собі сама або прийняти допомогу від близьких людей.
У чому тоді користь птахоспоглядання? О, тут існує велика кількість наукових досліджень, які красномовно свідчать, що милування природою взагалі та птахами зокрема впливає на організм, психіку та когнітивні здібності людини якнайкраще.
Американський архітектор Роджер Ульрих займався проєктуванням лікарень у 1970-х, коли зауважив те, що зараз може здатися нам на диво банальною штукою. За дев’ять років його спостережень пацієнти лікарні, що мали операцію на жовчному міхурі, – о диво! – відновлювалися і ставали на ноги значно швидше, якщо з вікна могли спостерігати купки зелених дерев, а не цегляні стіни. Ці пацієнти також краще ставилися до медперсоналу, мали менше післяопераційних ускладнень і вимагали менше знеболювальних. Свої спостереження Ульрих виклав у 1982 році в журналі Science у статті, що так і називалася «Краєвид з вікна може вплинути на відновлення після операції»242.
Із часів Ульриха спливло багато років і здійснено безліч наукових досліджень. Британські вчені, наприклад, показали, що люди, які живуть там, де більше дерев, кущів і птахів, набагато менше страждають від депресії, стресу та тривоги. Не має значення, де ти мешкаєш, у міському районі чи сільській місцевості, бідний ти чи багатий, молодий чи здоровий, твої раса та національність також не мають значення. Навіть уміти точно визначати види й загалом знатися на птахах – необов’язково. Головне – це бачити зранку якомога більше звичайних птахів – синиць, вільшанок, дроздів, навіть ворон243. Прослуховування пташиного співу також позитивно впливає на відновлення після стресу та концентрацію уваги244.
У зв’язку з пандемією COVID-19 і масовим переходом на дистанційне навчання, а також з упровадженням різних нетрадиційних типів навчального процесу (деякі з них дозволяють учню нарешті випхатися з класу на свіже повітря) народ масово зацікавився впливом природи на процес здобуття знань. Масштабний огляд таких досліджень, опублікований у 2019 році, постулює, що навчання на природі або в тісному зв’язку з нею просто-таки зробить з дитини Айнштайна та Ганді в одній особі. Залучення учнів до природи, здається, покращує абсолютно все – від самодисципліни до здатності до запам’ятовування, від командної роботи до стресостійкості245.
Пандемія в цьому сенсі сприяла преосмисленню поняття «корисне дозвілля». Адже коли ти просто блукаєш парком сам чи із сім’єю, насолоджуючись дикою природою та здоровим способом життя, то маєш гарантію, що тут на тебе точно не пчихне жодна заражена вірусом особа без маски. А що робити в цьому сенсі тим лінюхам, які не надто полюбляють корисні піші прогулянки, або тим нещасливцям, кому до найближчого парку їхати небезпечним забитим людьми транспортом і яких пандемія зачинила вдома наодинці з гаджетом?
На щастя, сьогодні до послуг цих людей є безліч відеокамер, установлених по всій земній кулі поблизу гнізд, нір і годівниць, багато з яких не припиняють працювати навіть уночі. В онлайн-режимі вони дозволяють підглядати за дивовижними та інтимними моментами життя птахів. Наприклад, лише у Великій Британії навесні 2020 року кількість переглядів вебкамер на гніздах птахів перевищила таку саму кількість переглядів навесні 2019 року на 2024 %!
Зараз, коли я набираю на комп’ютері ці рядки, за вікном дме непривітний вітер і сіється мряка вологої зими – жодних птахів і гнізд. Але на іншому боці земної кулі, на Бермудських островах, у цей час триває розмноження найрідкіснішої пташки – тайфунника бермудського, або кахоа (Pterodroma cahow). Цей вид гніздує в норах, і онлайн-камера біля гнізда вмикається в листопаді, коли тайфунники починають розмноження.
Я дуже люблю історію відродження тайфунника бермудського, бо це історія про те, як фанатизм і завзяття однієї людини фактично повернули вид з небуття.
Тайфунник бермудський вважався вимерлим видом, який у 1600-х на Бермудських островах знищили щури, коти та свині, а також їхні власники-поселенці. Аж поки у 1951 році американський орнітолог Роберт Мерфі знайшов на маленькому скелястому острівці останні вцілілі 18 пар. Його супроводжував місцевий хлопчик на ім’я Девід Вінгейт. Подальші 50 років свого життя цей хлопчик присвятив відтворенню популяції тайфунника бермудського. Він започаткував повне відновлення лісових диких екосистем спотвореного людьми та перетвореного на пустелю острова Нонсач. Гніздова камера на екрані мого комп’ютера встановлена саме на цьому острові.
Від 1962 року Вінгейт провів повну рекультивацію і повернув на острів 100 000 особин місцевих та ендемічних рослин 100 видів, аби зробити його знову придатним до гніздування. Він виловив і знищив усіх представників видів-вселенців, придумав систему захисту нір від хижака – фаетона білохвостого (Phaethon lepturus), який убивав до 75 % пташенят тайфунника. Він створював складні системи бетонних штучних нір, а потім винайшов конструкцію пластикових ящиків, які б імітували нори для розмноження у місцях, де ерозія заважала їх утворенню.
Усіх цих зусиль поки що не досить. Адже треба поширити гніздову популяцію тайфунника на інші острови, відновлюючи там дикі екосистеми, винищуючи щурів, запобігаючи світловому забрудненню із сусіднього аеропорту та станції спостереження NASA тощо. Але кількість гніздових пар потроху зростає, і я щиро бажаю парі на відео в норі удачі у розмноженні.
Де ще можна знайти трансляції камер на гніздах, годівницях та дуплянках? Дуже багато онлайн-камер зібрано на сайті та ютуб-каналі американської Корнельської лабораторії з вивчення птахів – The Cornell Lab Bird Cams (див. посилання). Тут багато видів тропіків та взагалі Південної півкулі. Наших європейських птахів навесні та влітку можна шукати на ютуб-каналі Фонду охорони дикої природи Латвії (Latvian Fund for Nature) (див. посилання), на сайті естонського Календаря природи (Looduskalender) (див. посилання) або на сайті Товариства охорони птахів Нідерландів (Vogelbescherming Nederland) (див. посилання).
І… у нас є печивко!
То як, я ще не вмовила вас влитися у дружні лави любителів птахів? Можливо, ви думаєте, що птахоспоглядання – це довго й дорого? Справді, загалом у світі «середньостатистичний» бердвочер – це людина забезпечена, яка має достатньо вільного часу. Особливо це стосується Сполучених Штатів Америки, де з 1980-х кількість спостерігачів за птахами збільшилася на 332 %, тобто популярність цього хобі стрімко зростає серед усіх видів активного відпочинку на природі. Крім того, любитель птахів – це ще й людина освічена. А гроші й освіта роблять з бердвочера ідеального екологічного туриста для місцевостей зі збереженим біорізноманіттям.
Звісно, у такого хобі є й негативні сторони. Люди можуть ненавмисно турбувати птахів, порушувати середовище їхнього існування, сприяти місцевим хижакам. Але загалом це найбільш свідомий тип екологічного туриста, який годує та піднімає туристичну галузь і таким чином дає надію багатьом мальовничим куточкам світу246.
А що ж український птахоспоглядач? У нас це людина доволі різної вдачі. Хтось має машину, гарний фотоапарат і мандрує різними куточками України й світу заради нових видів, красивих фото та фану. Хтось просто щороку спостерігає птахів на полях чи ставах коло свого дому. Хтось поринув у спортивний бердвочінг – ретельно обраховує загальну кількість побачених видів, бере участь у щорічних змаганнях команд у межах пташиного «Великого року» (хто побачить більше видів за певний проміжок часу) й активно спілкується з однодумцями. Хтось більше цікавиться екологією чи поведінкою птахів або залюбки приєднується до волонтерських виїздів з метою допомоги науковцям чи національним паркам.
Великий плюс такого хобі, як птахоспоглядання, – різноманіття активностей, дружність до новачків та низький «поріг входження». Навіть у багатих Штатах 39 мільйонів бердвочерів – це люди, які споглядають птахів суто на своєму задньому дворі чи в найближчих околицях. Бінокль зі збільшенням у 8–10 разів – доволі доступна штука, з визначенням птахів та навчанням за відсутності визначника допоможе сайт birdid.no, який наші орнітологи спеціально локалізували українською, а також великі фейсбук-спільноти «Птахи України» та «Birdwatching Ukraine».
Це може стати дуже корисним сімейним хобі, адже час біля водойми чи в лісі в пошуках птахів можна проводити з дітьми. Для малечі ідеально підходять такі видання, як український переклад книжки «Спостерігаємо за птахами» Сюзанни Девідсон, Сари Кортольд та Кейт Девіс, а для старших дітей – прекрасна книжка українського орнітолога та знавця птахів Геннадія Фесенка «Птахи садів і парків Києва», яка насправді підійде для новачків з будь-яких куточків України. А якщо ви вільно читаєте англійською – до ваших послуг купа визначників, сайтів, форумів любителів птахів, додатків до смартфона та інших помічників птахоспоглядача-початківця.
Підгодівля: бути чи не бути
Найпростіший для людини, особливо мешканця міста, спосіб наблизитися до природи – це почати підгодовувати птахів. Це популярне хобі доволі поширене в усьому світі. Разом з тим, дедалі частіше порушуються питання щодо того, чи не завдаємо ми шкоди природі та птахам, підгодовуючи їх у таких кількостях. Адже годівниці приваблюють диких хижаків, котів і щурів, сприяють зростанню кількості та поширенню найчисельніших видів, часто за рахунок більш рідкісних, збільшують конкуренцію. Дехто взагалі наголошує, що птахи на дармових харчах призвичаюються покладатися на людину і втрачають природний хист до самостійного пошуку їжі. Чи правдиві всі ці побоювання? Нумо розбиратися.
Чому важлива підгодівля
У Сполучених Штатах Америки 48 %, а у Великій Британії – до 70 % домогосподарств підгодовують птахів, а з 1970–1980-х пішла нова мода – частувати птахів-сусідів не тільки взимку, але й увесь рік. Тільки на зернові суміші для диких видів птахолюбиві мешканці США витрачають чотири мільярди доларів щорічно та ще близько мільярда – на годівнички, купалки та поїлки247. Цей ринок постійно на піднесенні, і у зв’язку з пандемією COVID-19, за прогнозами, зростатиме ще більше.
Звісно, вчені не залишились осторонь і почали щосили досліджувати такий цікавий феномен. Як саме впливає підгодівля на конкретні види? А на пташине суспільство загалом? Добре це для нього чи погано?
Перше, що важливо знати: зимова годівниця справді рятує життя птахам. Принаймні у місцевостях, де зими суворі та морозні. Дослідження, проведені щодо наших знайомих зимових синиць – гаїчки-пухляка та синиці чубатої в Скандинавії і гаїчки світлокрилої у Вісконсині (США) – засвідчили, що кількість птахів, які пережили зиму, значно зростає завдяки регулярній підгодівлі на годівницях248. Висловлювалися побоювання, що птахи, зазнаючи регулярної допомоги з боку людини, грубо кажучи, «сядуть на шию» та не зможуть забезпечувати себе їжею взимку самостійно. Але дослідження, проведені на тих самих гаїчках світлокрилих у тому самому Вісконсині, довели, що ні – після того як багаторічну підгодівлю зненацька зупиняли, уміння виживати у птахів жодним чином не деградувало249.
Особливо важлива зимова підгодівля в роки з нестачею їжі чи значним похолоданням, у місцинах, які не надто сприятливі для птахів, а також для підтримки недосвідчених або молодих пташок. Але підгодівля також впливає на те, наскільки вдалим у птахів буде сезон розмноження, скільки у гнізді буде яєць і якої якості, наскільки рано птахи взагалі стануть батьками. Підгодівля в гніздовий період впливає навіть на подружню вірність. Так, горобці хатні, які мають постійне додаткове джерело доходу неподалік від гнізда, можуть марнувати свій вільний час поруч з дружиною, наглядаючи, аби вона не вскочила у гречку і не нагородила його геть не пташиною прикрасою на голові та позашлюбними дітьми250.
Отже, побоювання хибні, а підгодівля – це завжди добро? Не все так просто. Згідно з висновками статті в журналі Scientific Report, синиці блакитні у Великій Британії після інтенсивної зимової підгодівлі виявилися не найкращими батьками. Пташенята у них були дрібніші, слабші, та виживало їх менше. Автори статті припустили, що винна незбалансована дієта під час підгодівлі – забагато жирів, але замало протеїнів і мікроелементів. Чесно кажучи, дивлячись на зимові британські годівниці, щедро й доверху наповнені несмаженим арахісом, починаєш розуміти, звідки в організмі синиць беруться всі ті зайві жири251.
Підгодівля також дозволяє вижити й отримати шанси на розмноження кволим особинам, які без неї загинули би. Ще одна причина – підгодівля в небажаних для птахів ландшафтах, на які у випадку природного ходу речей синиці не звернули б уваги. Але якщо там є їжа, то птахи не просто зимують, але й залишаються розмножуватися, що не кращим чином позначається на потомстві.
Теж мені біда! – може справедливо зауважити на це читач. Адже якщо птах не виживе без підгодівлі, то він не зможе народити жодних дітей – ані добрих, ані поганих. Краще підгодовувати, а потім природний добір усе одно сам розбереться, хто найдостойніший. Але у підгодівлі є ще одна доволі серйозна небезпека.
На годівницях для птахів значно зростає ризик зараження хворобами, а також підвищується ймовірність того, що небезпечні патогени, які можуть з’явитися там, почнуть поширюватись у дику природу. Найвідоміший приклад – сумна історія невеличкої пташки на ім’я зеленяк (Chloris chloris).
Токсична благодійність
Зеленяк – невеликий зерноїдний птах яскравого оливкового кольору з жовтою смугою на крилах та міцним товстим дзьобом. Його мелодійну пісеньку, що закінчується несподіваним і брутальним “вж-ж-ж-ж-ж-ж-ж-я-я-яу”, можна почути скрізь – на узліссях, у лісосмугах, міських парках, скверах та на кладовищах. Зеленяк поширений у Європі, багаточисельний, часто залишається зимувати та залюбки навідує годівниці.
У 2005 році кількість зеленяка у Великій Британії складала 4,3 млн особин, але у 2016 році – тільки 1,6 млн, і місцевий підвид оселився на сторінках національного «червоного» списку. Що сталося? Хвороба на ім’я трихомоніаз, яку викликає найпростіший паразит птахів Trichomonas gallinae. Початково птахи заразилися ним на годівницях у 2005 році, ймовірно, від диких голубів, чисельність яких значно збільшилась з 1980-х. У нормі ці види не часто контактують у природі, але кормові столики та загальне зростання чисельності через підгодівлю надали їм таку можливість. Масове поширення годівниць призвело до результатів, схожих на наслідки зустрічі людини та кажана на «вологому ринку» у Вухані у 2019 році.
З 2006 року епідемія трихомоніазу косить зеленяків, зябликів та тинівок кожного року, з піком смертності у серпні-вересні. Особливо дісталося саме зеленякам, популяція так і не змогла оговтатись після такого удару. У 2008 році пташиний трихомоніаз з Британії увірвався до Скандинавії, і дотепер продовжує поширюватись Європою.
Ще одна небезпека, яка чигає на птахів у годівницях, – сальмонельоз. Особливо страждають на нього горобці та, знову-таки, бідолашні зеленяки. Пік захворювання на сальмонельоз припадає на січень, і передається він на годівницях разом із фекаліями. Ось чому регулярне очищення годівниць критично важливе. Цікаво, що рівень захворювання на сальмонелу серед птахів у садах Великої Британії впав одночасно з поширенням трихомоніазу. Останній так «прополов» популяцію основного переносника – зеленяка, що сальмонела поки що зачаїлася у кутку, чекаючи свого часу та віддавши головну роль на сцені трихомоніазу.
Окрім бактерії сальмонели та найпростішого трихомоніазу нечищені годівниці є розсадником ще однієї пошесті – мікотоксинів. Ці небезпечні для птахів сполуки утворюють гриби родів Aspergillus та Penicillium. Звичайні плісняві гриби, що виробляють мікотоксини, залюбки размножаться та процвітуть на зволожених та застарілих пташиних зернових сумішах у годівниці і вб’ють горобиних птахів, що поласують таким кормом252.
А чи не може людина заразитися чимось неприємним від птахів на годівницях, адже сальмонела, наприклад, доволі небезпечна для людей? Десятирічні дослідження, проведені у Великій Британії, показали, що 0,2 % випадків зараження сальмонелою певним чином пов’язані з дикими птахами, зокрема тими, що зустрічаються на годівницях253. Чи означає це, що ви маєте відтягати свою дитину від будь-якої годівниці як потенційно небезпечної? Треба розуміти, що дані, отримані для Великої Британії, не дуже добре пасують до України. Адже у нас не підгодовують птахів поза зимовим періодом і до вражаючої цифри – 75 % домогосподарств з годівницями – нам ще дуже далеко.
