Текст книги "Пташина історія: скандали, інтриги і мистецтво виживання"
Автор книги: Наталія Атамась
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 16 страниц)
Розділ 4 Діти-квіти, нетрадиційні сім’ї та як отримати звання «Батьки року»
Чи був це вплив і «провина» дарвінівського знаменитого терміна «боротьба за існування», чи й правда сутність людської природи – у всьому вбачати війну, але стосунки між статями у тварин, і зокрема створення сім’ї, учені зазвичай розглядали через призму конфлікту. Гіпотеза «статевого конфлікту», універсальна й дуже популярна в поведінкових та еволюційних дослідженнях, здається, фігурувала скрізь. Суть її в тому, що кожна стать намагається вкласти в потомство якнайменше ресурсів, аби не зменшити власних пристосовуваності й шансів на виживання, але при цьому змусити протилежну стать укластися якнайбільше. Залицяння, подружні зради, дезертирство, побудова гнізда, різноманітна батьківська турбота й інші прояви бурхливого статевого життя птахів пояснювали в термінах вигод для однієї статі та втрат для іншої. Останні чотири десятиліття більшість учених вважала, що статевий добір у птахів працює саме так.
Картинка в людських головах змінюється повільно. Як колись ідея альтруїзму серед тварин здавалася дивною й неможливою в жорстокому світі виживання та суцільної боротьби, де сильний тільки те й робить, що пожирає слабшого, і кожен сам за себе – так потроху пробиває собі шлях і напрочуд «свіжа» думка, що життя – штука складна. Принаймні набагато складніша, ніж просто конфлікт. Те, що серед птахів ми звикли бачити як «війну статей», часто схоже на співпрацю та взаємовигідні стосунки. Декларація про наміри, чесне інформування партнера, кооперація та ситуації win-win – усе це відомо з давніх давен, але лише останнім часом почало інтерпретуватися вченими як таке124.
Як і люди, багато птахів живуть довго, об’єднуються в пари для розмноження як на один сезон, так і на багато років. Стосунки в родинах птахів загалом не надто схожі на таку знайому нам непозбувну бентегу, де дві істоти ненавидять одна одну, але, зціпивши зуби, тягнуть побутову лямку заради дітей, тільки й думаючи, як дошкулити іншій половині й не поступитися своїм. Пташина сім’я – це радше чесна родинна фірма, де тримаються домовленостей і розрахунків. І що довше птах живе, що більше він має спроб для розмноження, що триваліші стосунки формує з подружжям, то більше ця історія стає схожою на взаємовигідне партнерство.
Альфа й омега цього партнерства – це кладка і виводок.
Sex, eggs and rock-n-roll
Коли я була вагітною на останніх місяцях, Сергій Олексійович у пузі вирішив, що в мами занадто мало проблем, тож треба припиняти поводитись як паїнька. Трохи поштовхавшись, він упевнено ліг упоперек. Лікарі запропонували мені робити спеціальні вправи, аби малий перевернувся головою до виходу, а численні батьківські форуми та порадники переконували, що треба лагідно вмовляти дитину в пузі лягти правильно – і вона обов’язково послухає. Не знаю, спрацювали вправи чи вмовляння, але Сергій додав до поперекового положення ще й обвиття пуповини навколо шиї. Я страшенно боялася кесаревого розтину. Те, що перевертання майбутньої дитини, тобто яйця, усередині тіла – відома проблема зокрема й для пташиних матусь, мене не надто заспокоювало.
Але все ж таки, яким кінцем має виходити яйце з курки, тупим чи гострим? У своїй прекрасній популярній книжці «Найідеальніша річ у світі. Усередині (та ззовні) пташиного яйця» (The Most Perfect Thing: Inside (and Outside) a Bird’s Egg) відомий британський орнітолог і популяризатор Тім Біркхед дотепно описує баталії натурфілософів у ХІХ столітті з цього питання і згадує, як вікторіанський учений Вікманн остаточно поклав край цій полеміці: «За допомогою вісьмох домашніх курей, які відкладали яйця безпосередньо на стіл, Вікманн фіксував події за годину і безпосередньо під час відкладання яєць. Олівцем він зміг винахідливо позначити ту частину яйця, яку міг побачити всередині яйцеводу курки через її клоаку (уявляю лишень, як його дружина заскочила до робочого кабінету з чашкою кави і побачила Вікманна, а також олівець, що стирчав з курячої дупи: “Коханий, що ти робиш?”)».
Отже, за допомогою курки (Gallus gallus domesticus) та олівця Вікманн установив, що за годину до відкладання яйце всередині птаха зорієнтоване гострим кінцем назовні, але під час процесу виходить тупим кінцем уперед, а отже, перевертається безпосередньо перед відкладанням. Подальші дослідження встановили, що в деяких видів усе відбувається навпаки. Але наслідок один: ось воно вже лежить у гнізді чи безпосередньо на землі, біле чи кольорове, грушоподібне чи заокруглене, з міцною шкаралупою, що має захистити ембріон усередині від усіх негараздів.
Ab ovo…
На відміну від людських жінок, які змушені постійно замислюватися над власним репродуктивним віком, бо кількість яйцеклітин у їхніх яєчниках обмежена, самки птахів продукують нові яйцеклітини постійно. Яєчник курки містить мільйони їх, але, звісно, тільки деякі з них перетворюються на яйця та майбутніх дітей.
Яйце видається якоюсь досконалою «капсулою часу», з незмінними формою та кольором, аж до вилуплення дитини не потребуючи нічого, крім кисню й тепла. Усе необхідне для росту й розвитку вже міститься всередині шкаралупи. Найважливіша частина яйця – жовток. Саме тут, у зародковому диску, зберігається генетичний матеріал. Жовток – це також купа поживних речовин для зародка, які птах отримує з харчуванням. У великих птахів – мартинів, альбатросів, кайр – формування одного жовтка займає від 12 до 30 днів, тож не дивно, що ці види відкладають малу кількість яєць: одне, два або три. Вітаміни, мінерали, протеїни й жири, необхідні майбутньому організму, жовток отримує з кров’ю, яка прямує до яєчників від печінки й органів травлення. Воду і протеїни забезпечує білок, а шкаралупа – кальцій для кісток дитини.
На поверхні й у середині жовтка містяться складні композиції з поживних речовин, мікроелементів і гормонів, які не просто забезпечують розвиток пташеняти. Це сигнальна система, що формується матір’ю та готує майбутнього птаха до складнощів життя – визначає напрямок його розвитку, формує майбутню поведінку та зовнішній вигляд, налаштовує під конкретні умови навколишнього середовища. Візьмімо хоча б гормони, наприклад, тестостерон.
У мартинів і крячків, яких я вивчаю на дніпровських водосховищах, у кладках зазвичай три яйця. Останнє, третє, яйце є так званим запасним; не кожен птах відкладає його, багато хто обмежується тільки двома дітьми. Третє яйце зазвичай помітно меншого розміру, і пташеня з нього виходить теж меншим за братів і сестер, і до того ж останнім. Якщо крячки акуратно кладуть принесену рибку кожній дитині до рота, і так само чинять всі горобцеподібні птахи, то мартини часто просто відригують шматок харчу – напівперетравлену рибу, комах чи відходи – поруч з гніздом і дозволяють пташенятам самим розбиратися, хто сьогодні залишиться голодним. Здається, що в меншого третього нащадка немає шансів порівняно зі старшими братами чи сестрами. Але його мати подбала про це ще тоді, коли він був у яйці. Кількість тестостерону в останньої дитини завжди підвищена ще на ембріональних стадіях, саме тому третє пташеня – «парубок моторний і хлопець хоч куди козак». Воно здатне і швидко добігти до їжі, і блискавично сховатися у разі небезпеки. Схожа картина була й серед співочих птахів у неволі. Останні яйця містять найбільше тестостерону, і пташенята, що вилупилися з них, здатні ефективно конкурувати у гнізді зі своїми братами й сестрами, енергійніше випрошуючи їжу в батьків125.
Окрім гормонів, жовток містить також каротиноїди – речовини, важливі для росту майбутнього зародка, які й надають жовтку, власне, жовтого кольору, а також вітаміни А і Е.
Друга вкрай важлива частина яйця – білок. Він забезпечує всю воду, потрібну ембріону, та його механічний захист, а також біохімічний – проти хвороботворних мікроорганізмів. На цей момент у білку яєць знайдено більше сотні різних антимікробних протеїнів. Цікаво, що багато із цих антимікробних ферментів найефективніші саме за тієї температури, яка підтримується під час насиджування.
Тук-тук! – Хто прийшов?
Після того як жовток дозріває до потрібного рівня та дбайливо завантажується різними необхідними речовинами, яйцеклітина стає готовою до виходу з яєчників та власне до запліднення. З яєчника вона потрапляє у верхню частину яйцеводу, де на неї вже чатують сотні сперматозоїдів.
Багато великих морських птахів чимало часу проводять далеко одне від одного, при цьому зберігаючи вірність партнеру. У таких видів самкам дуже важливо вміти накопичувати та зберігати сім’я. Зазвичай ця чоловіча братія – сперматозоїди – сумлінно чекає в нижній частині яйцеводів недалеко від клоаки. У курки, наприклад, до 30 днів, в інших видів – набагато менше. Але коли наближається вихід королеви і до появи яйцеклітини залишаються лічені дні чи години, сперматозоїди опиняються просто «під ґанком» у майбутнього яйця.
Цікаво, що аби живчик-щасливчик з яйцеклітиною злились у нормальне здорове яйце, герою потрібна допомога друзів. У ссавців загалом та в людини зокрема діє правило «Має лишитися тільки один»: з яйцеклітиною започаткує нове життя один-єдиний сперматозоїд. Проникнення в яйцеклітину кількох хвостатих залицяльників спричинить у неї патологічний стан – поліспермію, і тому в організмі жінки існує купа різних механізмів, які скорочують популяцію сперматозоїдів до одного-єдиного.
У птахів ситуація абсолютно не така. Справді, генетичний матеріал передасть хтось один. Але для нормального розвитку яйця на ранніх стадіях украй необхідно, аби з яйцеклітиною злилося декілька сперматозоїдів. Для домашньої курки, наприклад, їх має бути шість. А якщо з якихось причин сімені не вистачить, це призведе до загибелі ембріона на ранніх стадіях розвитку. Ось чому в самок птахів, на відміну від жінок, розвинулися різні механізми, які, навпаки, допомагають якомога більшій кількості сперматозоїдів потрапити до «зали очікування»126.
Уже після запліднення яйцеклітина з жовтком починає свою неквапливу 24-годинну подорож яйцеводом. Вона оточується шаром білка, потім укривається м’якою оболонкою яйця, яка формує мішечок, що утримує разом жовток і білок. На останніх етапах білок усередині накопичує воду, а ще формується тверда кальцієва оболонка – шкаралупа. Вона просякнута маленькими порами, що забезпечують майбутньому пташеняті можливість дихати. Адже безпосередньо під шкаралупою яйця буде багато кровоносних судин ембріона, що забирають з пор кисень і виділяють вуглекислий газ та метаболічну воду. І врешті-решт, під час останніх декількох годин перед тим як побачити світло, яйце розфарбовується і вкривається воскоподібним захисним протеїновим шаром.
Яйценосність і Пташеняшність
Дослідження засвідчили, що самки багатьох видів здатні гнучко регулювати розмір і кількість яєць залежно від типу сім’ї. У видів, де про пташенят дбають двоє, самка може збільшити кількість яєць, якщо перебуває в парі з особливо «якісним» самцем, який, вочевидь, буде гарним батьком. А от у видів, де мати-одиначка приречена на самостійне опікування дітьми, відповідно до генетичної «якості» самця вона радше регулюватиме не кількість яєць, а їхні розміри127. Як мати-одиначка, я абсолютно розумію таких самок, бо можу дозволити собі лише одну дитину. Але в неї вкладу все, що тільки зможу.
Тримайте дитину в холоді, а ноги – у теплі
Залежно від виду, відкладання яйця займає деякий час: від кількох годин до секунд, як ми побачимо на прикладі зозулі звичайної (Cuculus canorus). Загалом же в багатьох видів це займає декілька хвилин.
Ембріон у яйці може жити й розвиватись у досить вузькому діапазоні температур, здебільшого це 36–38 °С. Отже, для багатьох видів постає питання правильного обігріву та підтримання навколо яйця сталої температури. Великоноги-самці (Megapodius sp.) для інкубації будують величезні купи із землі й сміття, забезпечуючи обігрів кладки всередині завдяки гниттю рослинних залишків і підтримуючи постійну температуру в 33 °С.
У більшості видів нагрів певною мірою забезпечує гніздо. Але головне – це насиджування, тобто контакт кладки з тілом батьків. Для ефективного насиджування в більшості видів на грудях формується спеціальна насідна пляма – гола ділянка шкіри без пір’я, з великою кількістю кровоносних судин, які щедро віддають тепло.
Якщо вам колись доведеться прогулятися у Львові старовинним Личаківським цвинтарем, то на деяких надгробках можна побачити незвичайні рельєфи: пелікана, що годує малих пташенят. У давнину існувала легенда, що цей птах вигодовує дітей шматками власного тіла, які видирає з грудей, тому зображення пелікана з дітьми символізує самопожертву. На мій погляд, насідна пляма на грудях птахів – якоюсь мірою символ такої батьківської відданості, от тільки проблема в тому, що саме в пеліканів насідної плями і нема. Немає її також і в бакланів та їхніх родичів, олуш (Sula sp.). Зате в усіх цих птахів на лапах є чудова перетинка. На відміну від більшості водоплавних птахів, вона розташована не між трьома пальцями, а між чотирма. Дослідження показали, що під час насиджування олуші, пелікани та інші види обережно вкладають перетинчасті лапи просто поверх яєць і таким чином обігрівають їх.
Перетинки містять дуже багату й розгалужену мережу кровоносних судин. У самок, які насиджували, кровообіг у перетинках був набагато інтенсивніший, ніж у бездітних і самців128. Варто згадати також і прекрасних батьків пінгвінів, яким без ніг з насиджуванням яєць в умовах лютих морозів ніяк не впоратися. Тім Біркхед у своїй книжці також наводить неймовірне дослідження німецької орнітологині Еллен Талер, яка з’ясувала, що крихітна пташка золотомушка (Regulus sp.), яка мусить обігрівати величезну порівняно зі своїми скромними розмірами кладку, усередині гнізда підвищує температуру своїх крихітних ніжок з 36 до 41 градуса – усе заради дітей. Отже, ноги – це надзвичайно важливо. Плед, вовняні шкарпетки, кохана людина – усе згодиться, аби взимку тримати їх у теплі, вони вам знадобляться не менше, ніж золотомушці.
Хоча охолодження небажане, яйця багатьох птахів непогано його зносять. Деякі здатні витримувати кілька діб, і навіть тиждень. Набагато небезпечніше перегріти яйця. Багато видів птахів, що гніздяться в пустелях і напівпустелях, коли повітря навкруги досягає тих самих потрібних 36–37 градусів, просто стоять над гніздом, своєю тінню прикриваючи їх від сонця. Але якщо температура підвищується, сідають на кладку, але вже з метою її охолодження.
Схоже, пташині матусі читали поради доктора Комаровського щодо повітря в кімнаті малюка ще до того, як їх було написано: волога навколо яєць дуже важлива, адже це допомагає тримати баланс води безпосередньо в яйці. На жаль, прямо регулювати вологу, на відміну від температури, птахи не можуть, усе залежить від правильно обраного місця гніздування й гнізда.
А от що вони можуть і роблять – то це постійно перегортають яйця. Перегортання допомагає ембріону всередині розвинути правильну сітку кровоносних судин, таку необхідну для живлення й дихання.
Цікаво, що коли пташеняті настане час вилуплюватися, воно має вирішити ті самі проблеми, що й людське немовля при народженні: перекрити живлення й дихання через плаценту, тобто у випадку пташеняти – через сітку зовнішніх судин під шкаралупою яйця, і зробити перший подих, ковтнувши атмосферного повітря. Пташеня переспрямовує весь кровотік усередину тіла, а також втягує туди залишки жовтка: він знадобиться під час вилуплення та в перші години після. Але якщо легені людського немовляти наповнюються й розправляються безпосередньо під дією атмосферного повітря, то пташеня робить свій перший вдих завдяки повітрю в спеціальній повітряній камері всередині яйця. Цей проміжний вдих перед вилупленням необхідний для того, аби набратися сил перед останнім ривком – проколюванням шкаралупи та виходом з яйця у великий світ.
А поговорити?
Найбільша колонія водоплавних птахів, з якою я працюю вже багато років, – це поселення доволі поширеного в Україні виду – крячка річкового (Sterna hirundo). Ми вже познайомилися вище з невеличкими птахами – крячками болотяними. Інші наші крячки – також на диво граційні птахи, зі світлим оперенням, хвостиком-«виделочкою» та стрімким «пірнаючим» польотом. Різнокольорові дзьоби й ноги, чорні «шапочки» на головах, наявність у деяких видів чубчиків, «джентльменські» манери під час залицяння – ці птахи є уособленням благородної елегантності. А ще вони просто неймовірно крикливі й голосні – просто як торговці на базарі.
На Дніпрі крячки річкові гніздують на островах і бетонних гідротехнічних спорудах, насамперед дамбах. «Моя» колонія – це, у різні роки, від 700 до 1500 гніздових пар. Крячки річкові роблять гнізда доволі щільно, у деяких місцях між сусідніми кладками немає і 30 сантиметрів. Ґвалт, який весь цей натовп видає, коли на колонії з’являється хижак або дослідник, описати неможливо. На щастя, на відміну від агресивних і кремезних мартинів жовтоногих, ці птахи недостатньо великі, аби в польоті зайти досліднику в тил і намагатися зняти з нього скальп одним ударом гачкуватого дзьоба. Але акустичного удару вони завдають чималенького. Особлива метушня здіймається під час кільцювання й вимірювання малят. Пташенята, схожі на кульки на тонких ніжках, розбігаються з гнізд і носяться по всій колонії, батьки відчайдушно кричать і паскудять досліднику на голову. Але варто залишити колонію і відпливти подалі – потроху все заспокоюється, і ось батьки вже познаходили та годують рибою своїх дітей.
У мене завжди викликало захват, як у величезній колонії, що постійно рухається, свариться й кричить, батьки примудряються почути голоси саме своїх малих і знайти їх у натовпі та штовханині. Насправді, якщо взяти до рук тільки-но надклюнуте яйце і дослухатися, можна почути, як пташеня тихенько попискує всередині. У цю мить воно пробило дзьобом м’яку оболонку яйця, дихає повітрям з повітряної камери, уже зробило перші удари по шкаралупі зсередини й зараз набирається сил перед остаточним руйнуванням «домівки» та вилуплюванням. Цей момент у колоніальних видів дуже важливий, адже мати вивчає та запам’ятовує голос дітей.
Звісно, діти також чують батьків і їхні голоси. Останні ще й примудряються передавати ембріонам купу інформації про умови навколишнього середовища, наприклад, про підвищену температуру повітря. Це дозволяє пташенятам у яйці певним чином «редагувати» свій розвиток залежно від стану справ ззовні129.
Але і яйця вміють «розмовляти» одне з одним. Для деяких видів, зокрема тих, які мають якомога швидше полишити гніздо одразу після вилуплення, надзвичайно важлива синхронність появи з яйця. Різниця між пташенятами у виводку чітко помітна, скажімо, у сов, де перша дитина на третину більша за останню. А от у качок, наприклад, усі яйця відкладаються з певним інтервалом, тож у кладці з десяти яєць різниця між першим та останнім малюком має бути значна. Але сова здатна захистити свій виводок у дуплі, на відміну від качки. Тому качка чи курка, аби не ризикувати в очікуванні хижака, мусить синхронізувати вилуплення дітей і поквапитися залишити гніздо всім разом. Учені з’ясували, що яйця в кладці певним чином вібрують і «клацають», торкаючись одне одного, і ця вібрація та звуки пришвидшують дозрівання тих дітей, що відстають. Пташенята в яйцях ніби підганяють молодших братів: «Швидше, швидше виростайте, чого ви там валандаєтеся, до старту залишилося вже чотири, три, дві…»130.
Нещодавно вчені з’ясували ще дивовижніші речі. У яйцях мартинів більш розвинені ембріони попереджають менш розвинені про небезпеку. Це відкриття зробили й опублікували в журналі Nature іспанські дослідники, що вивчали розвиток яєць і пташенят мартина скельного (Larus michahellis) – двоюрідного середземноморського родича-близнюка нашого українського мартина жовтоногого.
Обидва види мають крик тривоги – гучне «га-га-га», що надало російську назву нашому виду «чайка-хохотунья». Я вже згадувала, що зазвичай мартини відкладають три яйця, з певною затримкою кожне, тому вони розвиваються трохи несинхронно. Особливо відстає в розвитку третє яйце – так зване «запасне», яке відкладається останнім.
Виявляється, ембріони в яйці мартина здатні чути крик тривоги батьків – оце «га-га-га». І вони починають особливим чином вібрувати у своїй шкаралупі. Ці вібрації вловлюють менш розвинені ембріони в третьому, або навіть у другому і третьому, яйці, у яких ще не розвинулися власні органи слуху. Здатність чути крики батьків або вловлювати вібрації старших «братів» призводить до купи наслідків. Пташенята довше сидять у яйці, в них вище рівень гормона стресу кортизолу, а після вилуплення в них набагато швидша захисна реакція на небезпеку – «присідання й затаювання» у траві. Навіть гомілки в них ростуть повільніше – це та сама частина ноги, які відповідає за біганину пташеняти колонією і здатність швидше потрапити на око хижаку131.
Яким чином така вібрація-інформування впливає на перебіг розвитку й поведінкові механізми сусідніх яєць – неясно, хоча в цьому задіяні гормональні налаштування і якісь ще тонші впливи. Але таке «спілкування» ембріонів у яйцях спостерігається не тільки серед птахів. Наприклад, у випадку змій учені показали, що з яєць, які ізолювали від їхніх майбутніх братів і сестер, вилуплювалися змії-мізантропи й похмурі одинаки. Вони були загалом менш активні та уникали компанії інших рептилій свого виду132.
Малі діти – малі проблеми… Чи ні?
З моменту відкладання яєць пташенята великих морських птахів сидять у них місяцями. А от у наших звичайних жайворонків польових (Alauda arvensis), як і в багатьох інших горобцеподібних видів, що гніздують на землі, вилуплюються вже за 10–14 діб. І це зрозуміло, адже гніздо на землі – не найкраще місце для дітей, до нього легко дістатися хижакам. Тому гніздуючі на землі види намагаються в різні способи скоротити перебування кладки й пташенят у гнізді. І один зі способів – це отримання з яйця майже самостійного пухнастого, зрячого та рухливого малюка, якого не потрібно обігрівати і якого можна якнайшвидше просто забрати від гнізда подалі, у безпечніше місце. Види з такими дітьми-«вундеркіндами» називають виводковими. Найвідоміші з них – качки, чиї діти слідують від гнізда за мамою до водойми та самостійно годуються одразу після вилуплення. Саме для таких видів важливими є синхронізація і швидкий та дружний вихід з яєць.
Наші знайомі крячки річкові й білощокі, мартини жовтоногі й скельні та багато інших видів – напіввиводкові. Вони народжуються зрячими та в пуху, здатні рухатись, але не можуть харчуватися абсолютно самостійно, без допомоги батьків. Зазвичай такі пташенята мають пух якогось маскувального забарвлення, що допомагає їм ховатися, зачаївшись серед трави чи піску. Наприклад, дітиська мартинів звичайних (Chroicocephalus ridibundus) – пісочно-жовті в шоколадних цяточках. Мій екс-чоловік ніжно називав таких пташенят «крапочками». А от усі малі горобцеподібні види й дятли – нагніздні. Це означає, що їхні пташенята вилуплюються абсолютно безпорадними: голими, сліпими, нездатними пересуватися. Вони радше схожі на якихось голих рожевих дракончиків, аніж на птахів, і потребують дуже багато батьківської турботи.
З яйця виводкових птахів виходить фактично вже готовий птах. Погляньмо, наприклад, на родину великоногів (Megapodiidae). Ці птахи не насиджують яєць, а закопують їх у великі гнильні купи-«інкубатори». Пташенята вилуплюються такими розвиненими, що навіть здатні пурхати наступного дня після того, як залишили гніздо, і повністю самостійні. Ще б пак – адже їм треба не просто вилупитись, а самостійно викопатися з величезної купи гнильних залишків і землі. Це єдині пташенята, які виходять з яйця не головою вперед, а ногами – міцними та з гострими кігтями, що одразу дозволяє їм копати й копати. Яйця великоногів мають тонесеньку шкаралупу, яку малюки легко пробивають кінцівками – адже в купі гною у міцній шкаралупі потреби немає. Батько чи вороги не можуть випадково чи навмисно розчавити яйце, воно надійно сховане й захищене в «інкубаторі».
Інша річ – птахи, які гніздяться на землі чи скелях. Мартини, кайри, буревісники, кулики мають відкладати великі яйця. Що більше яйце відповідно до маси тіла – то розвинутіше пташеня з нього може вилупитися. Але великих яєць одна самка не може виробити багато. От ми й бачимо малодітні сім’ї: одне яйце у гнізді альбатроса чи кайри, два-три яйця у мартинів, чотири – у куликів. Такі яйця також одразу потребують значно більше поживних речовин для вилуплення пташеняти-вундеркінда. Отож і кількість жовтка у виводкових видів значно більша, ніж у нагніздних. Наприклад, у качки жовтка в яйці – 40 %, а у синиці блакитної – близько 20 %. Але чемпіон жовтка в пташиному царстві – ківі (Apteryx sp.), що має єдине яйце і цілком самостійних малюків. У нього жовток складає 70 % від маси яйця. Приблизно такий самий великий жовток і в яйцях великоногів.
Зате нагніздні види, з маленькими яйцями, малою кількістю жовтка й безпорадними пташенятами, можуть гнучко регулювати кількість яєць у кладці залежно від умов середовища, кількості їжі – і так, батьківських якостей свого «чоловіка».
Діти бувають дуже різні. Але вони – головне у сім’ї. Так принаймні вважає значна частина тваринного світу. З дітьми багато клопоту, і світ загалом жорстокий до них. Вони малі, недосвідчені й безпорадні, їх треба годувати, охороняти, навчати, захищати від паразитів, канібалів і хижаків, забезпечувати їм укриття, тепло, вологу і навіть правильний рН. Комахи, ракоподібні, молюски, риби, жаби й рептилії, не кажучи вже про ссавців і птахів, вкладають у потомство купу сил, часу та здоров’я. Найцікавіше, що ми й досі не знаємо: як це сталося? Як виникла та еволюціонувала батьківська турбота? Чому ми любимо своїх дітей?
Птахи не пишуть книжок і не ставлять таких дурних – або світоглядних, кому що більше подобається, – питань. Вони зайняті. Вони будують гнізда, відкладають яйця, насиджують і вигодовують дітей. І роблять це дуже по-різному.
Султани та амазонки
Щороку в другій половині травня ми з напарником бовтаємося в байдарці серед хвиль на просторах Канівського водосховища. Навколо вода, береги далеко, а попереду – велика острівна мілина, яка давно вже заросла здоровенними товстими стовбурами. Старий очерет, який вимахує до шести метрів заввшишки, – надійний прихисток для гнізд цілої купи водних птахів. Конкретно цей острів з очерету вже десять років приховує в собі велику колонію красивих білих птахів – чепур великих (Ardea alba), а також чапель сірих (Ardea cinerea). Це постійне місце орнітологічного моніторингу і моя ціль, тож ми з напарником налягаємо на весла. Розігнавшись байдаркою до максимальної швидкості, ми з диким тріскотом на повному скаку врубаємося «носом» в очерет. Крутячись у байдарці, що надійно застрягла в заростях, я складаю в гумовий мішок приладдя та фотокамеру й одягаю дорогі французькі «вейдерси» – гумовий комбінезон з чоботами, що доходять до грудей. Біля острова – велика глибина, але з байдарки можна висадитися просто в зарості й дібратися до перших гнізд із пташенятами. Я вивчаю живлення чепури білої, і те, що мене зараз цікавить, – пташенячі відриги. Багато-багато смердючих відригів з напівперетравлених ящірок, бичків і жуків. Краса! Я казала, що всі зоологи – трохи крейзі?
Ходити старим очеретом – справа непроста. Він на диво міцний, утворює щільні хащі, через які доводиться проламуватися. Треба бути максимально обережним – глибина тут чималенька, провалитися – не варіант. Очерет, що впав, утворює справжні міцні стіни з величезних «заломів» – вони найкраще тримають великі й важкі гнізда чапель. Я хапаюся за товсті очеретини, балансуючи в заростях у незграбному гумовому костюмі, і потроху просуваюсь всередину. На елегантних чапель, які, легко вимахуючи крилами, ніби танцюють посеред високих гичок, я геть не схожа. От хіба що довгий ніс…
В очеретах вирує життя. Моє обличчя, окуляри, одяг і спорядження вмить обліплюють юрми комарів, мух, мошки, веслокрилок і ще якогось дрібного непотребу. Попри вологу спеку, що панує в заростях, я замотана у тканину, як жінка у країнах шаріату – сорочка з довгим рукавом, хустки на вухах і шиї, капелюх на голові. Це не рятує – малих дрібноживців усіх видів та форм в очеретах так багато, що вони миттю набиваються в ніс, за пазуху та у волосся. Лаючись, відпльовуючись від чергових двокрилих, з гумовим гермомішком на загривку, я з грацією слона стрибаю з купини на купину. У якийсь момент зачіпаю рукою невеличке гніздо, схоже на глибокий капшук для тютюну, звите навколо чотирьох стебел. Усередині порожньо. Ага, очеретянка велика (Acrocephalus arundinaceus). Такого добра тут багато.
Справжнє пекло для небажаного гостя, очеретяного дослідника, є раєм для місцевих мешканців, очеретяних аборигенів. Купа набридливих комах – це передусім їжа для низки комахоїдних птахів. Для них водні важкодоступні зарості й куртини – це багатий стіл і дім одночасно. Назва найчисельніших представників цієї пташиної когорти – очеретянки – красномовно на це натякає. Саме якість гніздових територій, зокрема й кількість комах як основного харчу визначає, наскільки гарними в цій групі батьками буде той чи інший вид133.
Пам’ятаємо найрідкіснішу очеретянку України та Європи, з якою ми познайомились у першому розділі, – очеретянку прудку? Ця розпусна пташка практикує безладні статеві стосунки, і батько не бере участі у вигодовуванні дітей. Осоково-чагарникові мозаїчні зарості, де мешкає цей птах, дуже продуктивні, там повно їжі. У таких умовах мати цілком здатна прогодувати й поставити виводок на крило самотужки. Очерети з кущами й купою комах – теж непогана їдальня. Види, які мешкають тут, турбуються про потомство, хоч і трохи специфічно. Наприклад, самці, що зайняли гарну територію, можуть дозволити собі такий підсилювач репродуктивного успіху, як гарем.
Пристрасті в гаремі
Прогуляйтеся колись берегом річки чи ставка зі щільними й високими заростями очерету. Пташиний хор навесні та влітку тут не такий різноманітний, як у лісі, але інколи не поступається своєю гучністю. Очерети «скриплять», «риплять», «цвірінькають», «тріщать» і «верещать» десятками голосів головних прибережних солістів – очеретянок.
Познайомимося з найбільшим представником цієї групи – очеретянкою великою. Ось вона, в охряно-бурого кольору, завбільшки зі шпака, розхитується на верхівці найбільшої та найміцнішої очеретини, смішно підіймає пера на голові, аби видаватися грізною, та, як фельдфебель на плацу, гучно видає на весь став щось схоже на «Лінь-лінь! Кар-рась-Кар-рась! Р-рак-к-Р-рак-к!». Коротку пісеньку виконують одружені хлопці, які не просто зайняли гарну гніздову територію, а вже вдало привернули до неї увагу самки, і навіть не однієї. Такі крики – повідомлення сусідам і суперникам про шлюбні та майнові права щасливого власника території й гарему. Довга пісенька – рекламна, вона має залучити до гніздової території майбутніх жінок.
