Текст книги "Містичний вальс"
Автор книги: Наталя Очкур
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 18 страниц)
Їй привидівся чудернацький темний ліс, з мавками і лісовиком, і вони із Сергійком, що блукали у пошуках галявини. Вони все йшли та йшли, продирались крізь чагарники, густі, колючі, вони тримались за руки, і начебто любили одне одного, та Лана все ніяк не могла пригадати, чи проходив Сергійко випробування водою, і від того нервувалась, а галявини все не було, лише попереду раз у раз блимала якась світла, розмита пляма – то підморгувала їм, зупиняючись, то втікала, мов зацькований заєць. І коли вже стало зрозуміло, що сонце ось-ось зайде, а галявину вони так і не знайшли, Сергійко випустив руку Лани і пішов, не озираючись, вперед – так хутко, що вона за ним не поспівала, хоч і бігла, і кликала його, захлинаючись риданнями. Сергій зник, розчинився у чорноті лісу, а Світлану, яка вклякла на місці, безпорадно озираючись і заламуючи руки, сердитий голос з небес попередив: за те, що вона не пройшла випробування, у неї віднімуть сина. Лана страшно закричала і, прокидаючись, зрозуміла, чому помирають ті, що не пройшли випробування. Їхні серця зупиняються зовсім не через брак віри, а від болю та жаху. Пробудившись, Лана ще якусь мить не могла повернутися в реальність; вона хапала ротом повітря, немовби і справді довго за кимсь гналась, а коли нарешті отямилась і підвела очі, то від полегшення ледь не заплакала.
Над нею стояла Зоряна.
Вона повернулась.
Глава 11
До опочивальні короля цього дня Лана потрапила тільки опівдні. До того години три вона гуляла зі своєю новою подругою – тепер, як Зоряна побралась з Романом, ні про яку службу покоївки й мови не було – по місту, задивляючись жадібними, зголоднілими очима на все, що траплялося їй по дорозі. Дівчата перейшли на «ти», вони говорили і не могли наговоритись; так буває, коли двоє споріднених душ, не зважаючи на різницю у віці чи суспільному становищі, знаходять щось, що забарвлює їхнє спілкування приємністю та повагою. У Лани на кінчику язика крутилось безліч питань, що стосувались власне країни, до якої вона потрапила, та жодне з них не було поставлене Зоряні. Чому? Світлана і сама не знала.
Може, тому, що вона хотіла почути відповіді не з цих зарожевілих від цілунків дівочих вуст, а з інших, яких вона гаразд і не пам’ятала, зате пам’ятала дуже добре, які слова з них зривались, і як звучав голос короля? Чи, можливо, тому що отримання відповідей на свої питання для Лани було рівнозначно визнанню реальності того, що з нею коїлось – реальності, яку вона і не думала визнавати? Та, що б там не рухало Ланою, витримка не зрадила їй, і тільки одне спитала вона, коли дівчата, зупинившись на фортечній стіні, дивились на Чорний ліс, похмурий у своїй негостинності, як дощовий вечір пізньої осені.
– Як називається ваша країна?
Зоряна, зачувши се, рвучко повернулась і спалахнула так, наче їй сказали щось обурливе, вкрай непристойне. Аквамаринові очі звузились, на губах зазміїлась ядуча усмішка.
– А що, вона уже не ваша? Лишень наша? І східняки вже не пам’ятають, у якій країні живуть? Хтіли забути – і забули?
– Я не зі сходу, – повторила Лана те, що говорила Світозару. – Я з іншого світу… як пояснити, не знаю. Ти просто вір мені, добре?
– Я вірю, – гнів Зоряни охолов швидше за смолоскип, занурений у воду. – Даруй, що зірвалась. Я вірю, – повторила вона. – Я відразу сумнівалась, що ти зі сходу, ще як побачила тебе вперше, та Світозар сказав – се правда, і я повірила. Хоч сам він, здається, теж сумнівався. Мій Ромко зі сходу, та він так давно живе тут, що всі про це майже забули, а ти… Твої коси чорні, а душа світла. Ти не схожа на тих чаклунок, що я їх знала. Ти добра. А країна наша зветься Рутенія.
– Колись був такий гурт…
– Який гурт, Лано?
– Пусте. Забудь. Та дивна все ж назва, хіба ні?
– Та чим же дивна? – заперечила Зоряна. – Ти бачила, скільки рути пахучої в полі? На схилах пагорба, де стоїть наше місто? А той гіркуватий аромат, що паморочить голову і забиває дух? Невже ти не звернула на нього уваги?
– Так то була рута, – пригадавши доволі високу, близько метра, прямостоячу рослину із зеленувато-жовтими, зібраними в щіткоподібний віничок, квітами, які пахощами забили їй віддих тієї шаленої миті, коли вона, опритомнівши, зрозуміла, що де б вона не опинилась нині, але – не у Львові, роздумливо проказала Світлана.
– Так, рута. Се ж зілля, чаклунко, невже ти не відаєш? – Зоряна немов піддражнювала її, і Лана, трохи ніяковіючи, зізналась:
– Те зілля, що я його знаю, не в полі росте, і не на пагорбах. Його роблять люди.
– Такі ж чаклуни, як ти?
– Кращі, – пригадавши Василя Петровича – до речі, як він там, без неї, чи розшукує свою протеже? – мовила Лана. – І набагато.
– Цікава ти жінка, чаклунко. В мене двоїсте відчуття – з одного боку, ти наша, тутешня – і мова, і звичаї дуже подібні, а з іншого – наче ти з неба впала. Яка ж ти насправді?
Лана скоса зиркнула на Чорний ліс – після розповіді короля вона не могла байдуже споглядати на ту темну масу дерев, та розпитати Зоряну про те, що там було, ніяк не наважувалась. Втім, що могла б їй повідати маленька покоївка? Судячи з її блаженного вигляду, галявину вони з Романом знайшли дуже швидко, і ні мавки, ні лісовики їм не заважали. Лана всміхнулась, зазирнувши в безжурну синь Зоряниних очей.
– Та, що з неба впала.
Коли Лана увійшла в спальню короля, той напівсидів на ліжку, вбраний в чисту білу сорочку, із накинутим на плечі, схожим на лемківський, кожушком, в короні – в усякому разі, саме так Світлана сприйняла срібний гладенький обруч, шириною з її мізинець, на його чолі, в центрі якого сяяв, переливаючись від сонячних промінців, що падали з вікна, всіма барвами веселки, прозорий камінець. Сей символ влади і знак повернення до державних справ чомусь добив Лану, вона хотіла крикнути, що король ще не одужав, та визнала за краще припнути язика, помітивши, як уважно володар слухає Романа. Вочевидь, поняття «медовий місяць» в Рутенії не існувало, бо радник явно знаходився на службі і весь аж упрів, доводячи щось своєму пану – що саме, вона не почула, бо при її появі мова у Романа зненацька віднялася. Навколо ліжка, мов частокіл, стояли старійшини, що загубили десь свого голову, і лікар Юр ще з якимсь юнаком, як і годилось тут, білявим, на думку Лани, теж лікарем. Побачивши її, король так хутко підхопився з ложа, що аж хитнувся, і хоча сильні руки лікарів намагалися втримати його на місці, він звільнився від цих надто турботливих обіймів і зробив крок їй назустріч.
– Що ви робите? – Лана кинулась до нього, забувши про етикет. – Вам не можна вставати, ви ще дуже слабкий!
Охопивши короля за плечі обома руками, вона підвела його до ложа.
– Ви повинні сісти. Навіщо ви взагалі встали? – сердито бурмотіла вона.
– Бо увійшла жінка.
Це просте пояснення чомусь роздратувало Світлану ще більше.
– Я не жінка, я ваш лікар.
Король всміхнувся, проте все ж повернувся у ліжко.
– Одне іншому не заважає.
Тепер Світлана нарешті могла роздивитись його як слід. Крупний – ось перше визначення, яке спало їй на думку. Високий, з розумними, уважними блакитними очима – ніякої сині чи фіолету, лише ніжність весняного неба; пасма волосся кольору стиглого жита недбало падають на шию і скроні, високе чоло і усміх… дратівливий, провокаційний, з тих, які бентежать душу, пробуджуючи в жінках усі можливі та неможливі фантазії, хвилюють і тримають у постійній напрузі. Статурою король не відповідав сучасним вимогам, визнала Лана, не акцентуючи увагу на тому, що для неї в цю мить є сучасністю. Та, як би там не було, на кальку з атлета король не скидався: тут не було ані занадто широких плечей, ані вузьких стегон, ані якихось вражаючих сталевих м’язів. М’язи були звичайними, придбаними в роботі, в тяжкій фізичній праці, а не в тренажерному залі, і вся фігура володаря відповідала лиш одному стандарту – чоловічому. Це був мужчина, і додати щось до цього визначення Світлана не змогла б при всьому бажанні. Король обережно взяв її руку, що все ще лежала на його плечі, своїми довгими пальцями, підніс до вуст і поцілував.
– Дякую, що врятували мене від смерті.
Від теплого дотику ніжних вуст підлога попливла у Лани з-під ніг. Дівчина думала, що впаде, але стояла, як зачарована, дивуючись про себе дисонансу цих чуттєвих, аристократичних пальців із простими, дещо грубуватими рисами обличчя, і ненавиділа себе за те, що уявляє, як витончені руки короля торкаються її щоки, шиї, як опускаються нижче, туди, де під сукнею ховається натільний хрест, а потім… Мрії обірвалися, бо король все ще не випускав її пальців зі своїх, і Світлану з тепла кинуло в жар. Спалах божевільного, неймовірної сили потягу пронизав її, як спис, і вона здригнулась, не пригадуючи, чи хотіла когось із такою силою в тому житті. Ні, ніколи, інакше вона б цього не забула. Навіть самої пристрасті, без її логічного завершення – не забула б.
– Як вас звуть? – спитала вона, аби щось сказати. На вустах короля промайнуло щось, схоже на гіркий усміх, а може, їй це тільки примарилось, бо він швидко відказав:
– Олесь.
– Це скорочене від Олексія?
– Скорочене? – здавалось, він не розуміє, про що йде мова. – О, так, тобто ні. Моє родинне ім’я – Олекса.
– І який – перший чи другий?
– Не перший, і не другий, – питання чужинки ставили його в глухий кут, але чомусь не дратували. – Просто Олекса – і все.
– Єдиний, – пожартувала Світлана, та, раніше ніж відлуння цього слова розчинилося в повітрі, із жахом зрозуміла, що це не жарт. Принаймні, для неї.
– Це ви сказали, не я, – голос короля впав до шепоту. – І мені приємно це чути.
– Стережися, мій королю, – крикнув хтось із придворних, змусивши Лану рвучко вивільнити свою руку з пальців Олеся. – Ця чужинка може бути небезпечна. Не довіряй їй.
– Не довіряти жінці, котра врятувала мені життя? – король виглядав шокованим. – А кому ж тоді вірити?
Радник – ну, звісно, це міг бути тільки він – обпік Світлану зневажливим поглядом:
– Ще не відомо, мій володарю, що вирвало вас із царства мертвих – зілля чужинки чи молитви королеви!
– Он як? – Олекса відкинувся на спинку ложа, його гнів на несвоєчасне втручання можна було помітити тільки по очах – обличчя залишалось безпристрасним. – Можливо, ми зуміємо прояснити це питання, мій раднику, і з’ясувати, що ж саме мені допомогло, якщо будемо знати точно, за що молилась королева!
Роман відскочив від ложа так хутко, ніби його вдарили, і розчинився в юрбі придворних. З цієї маленької сутички Лана зробила два висновки – один приємний, а інший ні. Приємний полягав у тому, що король не любить свою королеву, а неприємний – в тому, що королева у нього все-таки є. Значить, це її сукня вчора підморгнула чорним оксамитовим краєчком із-за порога. І тут же, змітаючи вихором лушпиння другорядного, квапливо постало питання: а як же любов до скону? Як же випробування водою і галявина в Чорному лісі? Щось тут було не так, щось не співпадало, і, хоча Світлана впевнена була, що Олекса не брехав їй, все ж бентежилась; проте вона не встигла як слід засумніватись, бо двері відчинилися і до покою увійшла королева. Олекса знову підвівся, голови старійшин, лікарів та Романа негайно схилились, і Лані довелося наслідувати цей приклад, тому дружину короля вона мимохіть розглядала з-під лоба.
Щиро кажучи, зустрінь вона цю молодицю на вулиці у простому селянському вбранні, подібному до того, що було зараз на ній, вона однаково безпомилково ідентифікувала б її як особу блакитної крові, не без заздрісного захоплення відзначила подумки Лана. І вона сприйняла б її не просто як шляхтянку – ні, саме як королеву, бо лише королевою могла бути ця висока, ставна жінка з неприродно прямою спиною, у довгій сукні на цей раз червоного оксамиту, з-під якої визирав поділ білої сорочки – досить широка смуга з найтоншого полотна, такого ніжного, що воно аж надто скидалось на батист. Низ сукні був обшитий візерунчастою каймою; круглий широкий комір, гаптований золотом і прикрашений дрібними річковими перлами, був, вочевидь, накладений на сукню, а не пришитий – Світлана, яка сама частенько майструвала собі одяг, се помітила одразу. Коси королеви приховував плат із білого атласу, недбало закручений навколо шиї і мальовничими складками спадаючий на плече, проте її очі, незвичайного бурштинового кольору, та темно-руді брови, а також кілька неслухняних волосинок, що вибились з-під плату біля скронь, давали право на припущення – ця жінка була рудою. Тонку навіть під важким шаром оксамиту талію охоплював золотий пояс-ланцюг із кілець, зачеплених одне за одне; останньою його ланкою було вже не кільце, а золотий диск-«сонце», схожий на той, що належав Світозару, проте значно мініатюрніший. Невеличкі ніжки королеви були взуті в сап’янові черевички на високих підборах – побачивши каблучки, Лана ледь не заголосила від розпачу – а покриту голову вінчала золота зубчата корона. Виглядала королева дорого, що й казати, та й привітність, що світилася в бурштинових очах, промовляла на її користь – все зіпсував голос, абсолютно рівний, безбарвний і байдужий. Коли королева, простягнувши руки в золотих браслетах до чоловіка, нарешті заговорила, у Лани склалось враження, ніби вона спостерігає за грою акторки в аматорському театрі. Не те, щоб акторка була зовсім бездарною, ні – швидше за все, їй було глибоко начхати на свої репліки, на свою роль і на свого партнера.
– Слів не дібрати, мій володарю, щоб виказати щастя, яке я відчуваю, бачачи тебе знову дужим. Нехай недуга обходить тебе ще тисячу літ.
– Дякую, Іє, та тисячу літ – то занадто. Невже ти любила б такого дрімучого старця? – вуста короля склались у бездоганно ввічливу усмішку. Нічого не було в ній, окрім ввічливості – ані радості з того, що король бачить кохану жінку, ані справжньої, щирої вдячності, ані поваги, самий лише формальний етикет. Та королеву цей офіціоз, здавалось, анітрохи не засмутив – вона приклала долоні до грудей (друга ява першої дії – ті ж і мої руки) і мовила:
– Ми всі хвилювались за тебе, мій пане. І наші молитви до Світла лунали невпинно.
Ти ба – ну просто білий вірш! Лунали невпинно молитви до Світла! В той час як я, многогрішна, невпинно сиділа з твоїм чоловіком удень і вночі, і бігла до нього, об камінь кривавлячи ноги! Які там у біса молитви! І Світло яке?
– Ти дійсно рада, що я одужав, Іє? – спитав король з цікавістю інквізитора, наперед знаючого, що йому збрешуть навіть під тортурами. Королева вклонилась – низько, але з такою гідністю, що Лана негайно задалась питанням – як, чорт забирай, їй це вдається – і, не повівши бровою, мовила:
– Моя радість безмежна, мій пане.
– Що ж, то подякуй чаклунці, яка врятувала мене, – і Олекса легким рухом нервових пальців вказав на Лану. Королева повернулась, подивилась на чаклунку так, немов при нагоді залюбки перегризла б їй горлянку, і простягнула їй руку зі словами:
– Нехай благословен буде день, коли ви з’явилися тут, і той шлях, що привів вас до нашого краю.
Горів би той шлях у тебе під ногами, чужинко, і ніколи не настав би ранок того дня, якого ти віднайшла наше місто, безпомилково зробила переклад Лана. Вона злегка торкнулась пальців королеви, не будучи впевненою, що, за місцевими звичаями, слід робити у таких випадках; обидві жінки обмінялись серпоподібними гримасами, що правили їм за усмішки, і, немов печатки, скріплювали їхню взаємну неприязнь та право називатись запеклими ворогинями. Королева відступила до ложа, куди важко опустився її муж, і Лана ледь придушила в собі безглуздий порив теж кинутись до Олекси. Він ще такий слабкий, а удає шляхетного кавалера! Міг би і не підводитись! І взагалі…
Стій, де стоїш, раба Божа Світлано. Він вже має піклувальницю. І доглядальницю.
А що ж матиму я, о Господи?
Велике спасибі.
– Тепер я дбатиму про тебе, мій королю, – діловито говорила королева, демонстративно не дивлячись у бік Лани. – Я буду поруч, доки ти не зміцнієш остаточно.
Король закашлявся – ознак ентузіазму, викликаного обіцянками королеви, на його лиці Лана не виявила.
– А де ти була весь цей час? Вишивала?
Браво! В яблучко!
Не треба так явно радіти, раба божа Світлано. Це не по-християнськи.
Ну звісно, ні. Це по-жіночому. І просто по-людськи.
– Ніхто не знав, що за хвороба у тебе, мій володарю, – відрубала королева так, наче це могло зійти за пояснення і поважну причину її відсутності водночас. Спершу Світлана не зрозуміла, до чого тут це, а коли зрозуміла, лють, чорна, як тутешній ліс, піднялася з глибин підсвідомості і затопила нутро, мов в’язкий мул, що лишається в низов’ях після повені, вже потому, як спала вода. Ні, ви тільки погляньте на цю егоїстичну, шкурницьку сучку! Хоче сказати, що боялась заразитися від короля – від свого чоловіка, і тому не заходила до нього?! Та ні, вона вже це сказала – і так спокійно, немов вважала це не просто виправданням, а якимось позитивом, чимось, гідним вшанування! Ну прямо слів немає!
– Так, правда. Цього не знав ніхто. Ні Світозар, ні Ромко, ні чужинка, – король зітхнув, опустивши блакитні очі на рушник – у мокроті все ще спостерігались іржаві прожилки крові. – І всі вони були тут, зі мною. Я бачив їх, навіть коли марив, їх усіх. Не бачив я тільки тебе. А чому, королево? Чи не тому, що тебе тут просто не було?
– При всій повазі, мій пане, – тим же рівним голосом відказала Ія, – Світозар – не король. Не кажучи вже про Романа.
Бурштиновий погляд ковзнув по Світлані, немов зважуючи, чи варта чаклунка, що вилікувала короля, усної згадки, і присуд «не варта» Лана прочитала в тих золотих очах раніше, ніж Ія продовжила:
– А я – королева. Чи можна лишати країну безглавою?
Мій муже, подумай, померли б ми разом, хто сів би на трон? Наш син ще дитя нерозумне.
О, Боже, у нього є син! А, може, ще якісь діти? Цього ще бракувало!
– У тебе на все є відмовка, Іє, – втомлено підсумував король, не дивлячись на неї. – Нема лише душі.
– Я ніколи не ставила власні бажання вище за інтереси держави, – скипіла королева, заговоривши нарешті, як нормальна оскаженіла жінка. – Не те, що деякі!
– В мій город ціла брила полетіла, га? Та люба дружинонько, скажи, як давно ти маєш власні бажання?
І, якщо не секрет, які?
А він вміє бути жорстоким, з подивом відзначила Лана, побачивши, як очі її заволокло сльозами, і тут же здивувалась, чому вона дивується. Він чоловік, а жорстокість у мужчин в крові, мабуть, ще з печерних часів, коли слід було загнати мамонта, а не жаліти його – це по-перше, а друге, Олекса – король. І все ж на одну-єдину крихітну секунду їй навіть стало трохи жаль королеву. Вигляд у тієї був такий, наче її вдарили, навколо рота та під очима різкіше окреслились зморшки, і тепер Лана остаточно переконалася в тому, що запідозрила, вперше побачивши Ію – та старша від свого чоловіка. Не набагато, років на п’ять, але старша. Як же їй, бідній, живеться в країні, де дівчата в тринадцять приводять дітей, а в сімнадцять цілком щиро себе вважають старими? Та королева досить швидко опанувала себе, викликавши цим мимовільну повагу Лани. Зморшки на шкірі кольору свіжих вершків розгладились, немов їх і не було; стримано, але твердо Ія відказала:
– Мій пане, ця суперечка безплідніша від ґрунту в пустелі. Вона ще й прилюдна, а цього не можна допустити. Звели всім вийти – я маю сказати тобі дещо віч-на-віч.
Ніхто не став чекати королівського веління – ніхто, крім Лани, бо вона чомусь вклякла на місці, немов дерево, що пустило коріння в насипну підлогу. І тоді король, звернувши на неї всю небесну блакить своїх очей, тихо промовив:
– Будь ласка.
Як для наказу, це прозвучало аж занадто ніжно, і королеві помітно не сподобалося оте «будь ласка», чого не можна було сказати про Лану. Лані, навпаки, се сподобалось – та так, що вона очей не годна була відвести від некрасивого лиця короля, споглядаючи на нього так жадібно, що й сама тому чудувалась. Вона хотіла почути ще щось, байдуже що, нехай навіть «забирайся геть», аби його вимовив цей голос, лагідний, дзвінкий і ніжний. Лана не рухалася з місця, король не зводив із неї очей і теж мовчав; пауза затягувалась і важчала. Королева не витримала першою – зневажливо фиркнувши, вона поцікавилась:
– Чужинка оглухла?
– Припни язика, жінко, і шануйся, – голос короля не підвищився і на пів-октави, проте Ія принишкла, мов миша, яка десь зачула кота. – Не думаєш же ти, справді, що я дозволю тобі зневажати гостю в нашому домі?
– А як ти збирався її поважати?
– Для чого ти прийшла сюди, Іє? Ти дбати про мене хотіла? Тримайся, як те належить королеві – іншого піклування мені не потрібно! – і, знов звертаючись до Лани, Олекса проказав:
– Даруйте їй. І залиште нас, прошу.
До клятих ніг немов пудові вериги прив’язали, і Лана йшла до виходу нестерпно довго навіть для неї самої, та все ж знайшла в собі сили вклонитись, зупинившись біля дверей, і стримано промовити:
– Не забудьте – час приймати зілля, мій пане.
Дражливий усміх торкнувся вуст короля при згадці, як саме він приймає те зілля.
– Я не забуду, – з таким притиском мовив Олекса, що лиш глухий не розчув би, що він має на увазі щось інше, аніж відвар трав, котрим, як усі вважали, поїть короля чужинка.
