Текст книги "Містичний вальс"
Автор книги: Наталя Очкур
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 18 страниц)
Глава 7
Довгий коридор, як і все на світі, мав свій кінець, а закінчився він двосвітною залою, несподівано світлою і просторою, із куполоподібною стелею, підлогою, викладеною білими мармуровими плитами, та цілковито сухими стінами в гобеленах. Світлана ще зчудувалась, як це вона не помітила зовні двох рядів великих вікон, але вчасно пригадала, що потрапила в палац з іншого боку. Мабуть, де ці вікна, там фасад, а її провели з чорного входу. Поміркувавши, Лана образилась на таку неповагу і продовжила огляд. Біля дальньої стіни стояв трон із високою спинкою; вінчали її дві майстерно вирізані з дерева птахи з пишними хвостами, що припали дзьобами одна до одної, а підлокітники закінчувались оскаленими лев’ячими пащами, теж дерев’яними. Ніяких інших меблів – ані ослонів, ані стільців – у залі не спостерігалось, з чого прямо-таки напрошувався висновок – сидіти тут мав право лише король, зате підлога була викладена плитами із сіруватого мармуру, стояти на такій – одне задоволення, а ще більше, мабуть, кружляти в танці. Лана не відала, чого це їй на думку спали саме танці, та в цій, вражаюче опуклій, як для уявної, картині, чарівні пари так граціозно танцювали, що дівчина не витримала і всміхнулась до свого видіння.
За троном виднілись ще одні двері – вони були зачинені. Складений із асиметричних кам’яних брил камін біля бокової стіни, вочевидь, давно не використовувався – улітку потреба в ньому відпадала. «Тут є де розвернутись, – резюмувала свої спостереження Лана. – Велич, яка не пригнічує, і простір, котрий не змушує тебе почуватися мурашкою. Цю залу ще можна було б використовувати для музичних вечорів. Співи, танці… Щось підказує мені, що тут чудова акустика».
Парфен, який терпляче чекав, доки вона все огляне, наразі явно вагався, швидше за все, не наважуючись вести її далі без дозволу, і водночас не бажаючи залишати останню надію на одужання свого повелителя чекати на самоті – а що, як вона втече? Лана помітила ті коливання і страждальницькі гримаси, в які раз у раз складались вуста хлопця, і підняла правицю, привертаючи до себе увагу.
– Тобі вирішувати, чатовий, – спокійно мовила вона.
– Я не озброєна. І я скоріше вб’ю себе, аніж свідомо завдам комусь шкоди. Ти можеш лишити мене тут, проте дивись, щоб твій володар не помер, доки ти бігатимеш радитись, чи можна вести мене далі. Якщо у нього те, про що я думаю, то це хвороба важка, підступна і небезпечна. У короля може просто зупинитись серце.
– Якщо ти ворог, – пильно вдивляючись у сріблясті очі, відказав на те Парфен, – мене стратять. І Борислава теж. Я не вагаючись помер би за такі очі, – раптом ні сіло, ні впало додав він, – та моє життя нічого не важить і нічого не змінить. А от життя мого пана…
– Щоб я цього більше не чула! – дратуючись, проговорила Лана. – Життя священне, і король ти чи воїн, немає ніякого значення. Та й що робив би король, не маючи війська? Чи був би він королем? Крім того, життя не дається двічі, щоб отак ним нехтувати!
– Ти так думаєш? – усміхнувся Парфен. – Що ми проживаємо в цьому світі лиш одне життя? Дивна ти, чужинко. Зовсім на чаклунку не схожа. Та це байдуже. Тільки врятуй нашого володаря!
– Я нічого не обіцяю.
– Саме тому я і вірю тобі, – юнак зітхнув. – Слова важать небагато. Якби ти розливалась солов’єм, обіцяючи навіть воскресити мого пана з мертвих, як… був тут один знахар, то ти й досі стояла б за брамою. Проте ти тут, зі мною. А далі підеш сама.
– Як? Чому? Хіба ти не…
– Я не маю права входити в покої короля.
– А я маю?
– Усі зрозуміють, хто ти і навіщо прийшла.
– Так, я вже бачу, які ви всі тут кмітливі.
– Поглянь на оті двері за троном. Підійдеш до них і прикладеш дві долоні, тоді вони відчиняться. За ними будуть сходи, які ведуть вниз і нагору. Тобі нагору, чаклунко. Щасти.
– А що буде, як я піду вниз?
Парфен, що дістався вже виходу, озирнувся.
– Нічого. Бо ти туди не підеш.
– Ти такий впевнений?
– А що тут сумніватись? Тобі ж треба нагору!
Парфен вийшов, а Світлана, знизавши плечима, пересікла тронну залу і підійшла до вказаних дверей. Ручки на них не було, вони здавались суцільним пластом деревини, який виступав зі стіни, і дівчина спробувала їх штовхнути. Не вийшло. Марнувати час на інші спроби вона не стала і притулила до теплого дерева долоні, як учив Парфен. Двері з рипінням відсунулись і Лана, вступивши на крихітний кам’яний квадратик площадки, дійсно побачила сходи, які вели нагору і вниз. І, не була б вона жінкою, якби не спробувала спуститись. Їй це не вдавалось. Вона робила крок, обережно переносячи взуту в постоли ніжку на нижню сходинку, і з моторошним відчуттям жаху виявляла, що стоїть на місці – на тій самій клітинці. Вона стрибнула на кілька сходів – результат не змінився. Та як тільки вона повернулась до сходів, що, закручуючись спіраллю, вели наверх, ноги самі понесли її до покоїв короля. І вона не стала противитись.
Діставшись до верхньої площадки, на якій закінчувались сходи, Лана побачила ще один коридор, значно вужчий, ніж той, що привів її до тронної зали, і куди темніший. Смолоскипи на стінах згасали – кілька догоріло прямо під час її пересування, і в ту мить, коли вона підійшла до низьких, дощатих дверей, якраз згас останній. Коридор, охоплений пітьмою, здався Лані тим самим тунелем, який долають душі померлих, переходячи від життя земного до вічного світла, і від того її охопив жах. Піднявши руку, вона постукала.
Двері розчахнулись одразу. На порозі стояв високий літній чоловік, вбраний у традиційну для цього містичного міста білу натільну сорочку, щоправда, без жодних візерунків, і вузькі полотняні штани. Меча на поясі він не мав, та від того не здавався менш небезпечним, ніж озброєні ратники біля воріт. Його волосся, довжиною до плеч, було білішим за сам сніг і відливало сріблом, мов іній у передчутті світання. Чоловік не носив бороди, зате мав довгі хвилясті вуса, що діставали кінчиками аж до грудей. Лана звернула увагу, що троє вартових, із якими вона мала приємність познайомитись впродовж останніх п’ятнадцяти хвилин (оце так продуктивність!) були взуті в такі ж самі невисокі, до щиколоток, постоли, як і вона. А в сивочолого мужчини, котрий відчинив їй двері, на ногах красувались чоботи з малинового сап’яну – їхні розшиті золотою ниткою халяви сягали колін. І, компенсуючи скромну білість сорочки, тримаючись на довгому золотому ланцюгу товщиною з палець Світлани, на могутніх грудях чоловіка лежав золотий диск у вигляді сонця з трикутними хвилястими промінцями. «Жрець, – вирішила Лана, відкриваючи рота, що назватись і пояснити йому і самій собі, навіщо вона тут. – У них культ сонця, не інакше».
– Я Світозар, – відрекомендувався той, випередивши її, і відступив, даючи змогу зайти у тісний передпокій, чим Лана і скористалась. – Назвися ж і ти, якщо прийшла з чистим серцем та добрими намірами.
– Мене звуть Світлана, і я хотіла б…
– Світлана? Цікаве ймення, чужинко. І хто ж назвав тебе так?
– Мама з татом, я гадаю, – сухо відповіла дівчина. – А що?
– Ти брешеш мені, – Світозар випростався, ледь не торкаючись маківкою стелі, і схрестив руки на грудях, достеменно так, як це робив Борислав. Жест захисту, відзначила Лана, дивуючись. Невже вона така страшна і її всі бояться?
– Брехня – це погано, – продовжував Світозар. – Вона не сприяє довірі.
– Сьогодні день великих відкриттів, – ущипливо промовила Світлана. – І одне з них чекає на вас – я не брешу. Я порадила б вам поговорити з моєю мамою, проте, на ваше щастя, вона дуже далеко звідси. Так далеко, що ви її і не дістанете.
– Ніхто у нашому краю не наважився б назвати дочку священним ім’ям!
– Мої батьки не з вашого краю! Ви ж самі бачите, що я – чужинка!
– Так, – Світозар прикрив очі. – Я завжди тривожився за наші східні землі. Там нестійка віра, я говорив про це королю, і тепер сам переконався в цьому. І хоча ти дійсно світла, дитя моє, я не можу називати тебе божественним іменем.
– Називайте мене Лана.
– Ні. Як це – половинити ймення?
– Тоді називайте мене як завгодно. Або ніяк. Де ваш хворий?
– Я – голова Ради Старійшин, – раптом сповістив Світозар, і Світлана придивилась до нього пильніше.
– Щаслива це чути, – сказала вона і несподівано вклонилась. Як це вийшло, Лана не знала, бо ніколи нікому не кланялась, і навіть у церкві під час служби обмежувалась легким нахилом голови, проте Світозар лишився задоволеним. – А де власне Рада?
– Біля ложа короля.
– Ви дозволите мені приєднатись до шановного зібрання?
– Проходь, – Світозар вказав рукою на завішаний полотном дверний проріз ліворуч від себе. – Якщо хочеш, я виведу всіх.
– Це було б непогано, – усміхнулась Лана.
Опочивальня короля була невеликою, десь близько десяти квадратних метрів, кімнатою, майже всю площу якої займало ложе. Два вікна в стіні пропускали достатньо і світла, і повітря, проте через скупчення людей атмосфера в спальні була задушливою. Окрім щонайменше сімох сивочубих дідів, які різнились між собою лише довжиною вусів, Лана нарахувала ще кілька парубків з охорони – білявих, струнких і юних, одного товстого, але теж білявого дядька, що тримав короля за зап’ясток, напевно, відстежуючи пульс, і темноволосого, опецькуватого чоловіка, на вигляд років тридцяти, із владним, стриманим обличчям та розумними, не без єхидства, темно-сірими очима, який, однак, відразу їй не сподобався. Вся ця людська маса скупчилась на п’ятачку розміром зо два квадратні метри і переговорювалась, джерготала, розмахуючи руками, мов дивовижний схвильований спрут, чиї щупальця знаходяться у безперервному русі. Короля Лана не бачила – надто багато спин затуляло їй панораму, проте його рука, піднята лікарем, з короткими нігтями сказала про його стан більше, ніж усі слова світу. Нігті на ній були фіолетовими. Розштовхуючи чоловіків, Лана спробувала пробитись до ложа.
– Дозвольте.
Звук її голосу подіяв на мужчин якось дивно – всі замовкли і в повній тиші було чутно тільки поверхневе, із характерним кректанням, дихання короля. Доки Світозар, виконуючи свою обіцянку, ледь не силою виштовхував присутніх із спальні, Лана дісталась-таки до хворого, відзначивши і синюватість обличчя, і губи, обметані лихоманкою, і тахікардію – пульс короля, коли тонкі пальчики Лани зімкнулись на його зап’ястку, ледь не прорвав шкіру; від потужних поштовхів її пучки отримали масаж. Світлана поклала долоню на чоло короля і тихо скрикнула – так можна було й опектися. Хворий марив – він незв’язно бурмотів щось про небо і біль, і пашів, мов пічка, що довго палилась. Звісно, Лана була всього лиш провізором, фармацевтом, а не лікарем, проте про пневмонію знала багато. Дуже багато – куди більше, ніж їй хотілося б. І зараз, дивлячись на короля, який відкашлював іржаву, коричнево-червону мокроту, в піднесений темноволосим чоловіком рушник, відчуваючи дотиком сухість шкіри, вона тихо промовила до себе:
– Кінець стадії приливу, самий кінець, або початок стадії розпалу.
У спальні, крім неї, залишились Світозар і чорнявий чужинець – так Світлана подумки іронічно охрестила повненького незнайомця, який серед цього моря блондинів виглядав дещо провокаційно. Брюнет – чи ні, його волосся не було чорним, як у неї, радше, темно-каштановим, блискучим і дуже чистим – позирав на неї не просто підозріло, а з якоюсь підозрілою ненавистю, проте мовчав, опускаючи компрес зі згорнутої в кілька шарів тканини в полумисок із водою, що стояв на кострубатій дерев’яній табуретці біля ложа.
– Висихає за мить, – поскаржився він Світозару і, не втримавшись, додав. – Хто вона?
– Чаклунка. Хіба не бачиш?
З чого вони всі бачать, що вона чаклунка, Лана второпати не могла. Та це й не мало значення. Потім.
Вона спитає у них потім, коли все минеться. Коли цей нещасний, що лежить перед нею, вкритий вовчими шкурами, і марить, підведеться, вона буде вести довгі бесіди і ставити питання. А тепер треба діяти. Наосліп. Лана не знала, чому, але вона аж сліпнула від бажання врятувати короля. Вона не могла зробити аналіз мокроти, щоб виявити збудника хвороби, і навіть звичайна флюорографія була для неї істинним дивом, не кажучи вже про рентгенографію. Вона могла лише покластись на те, що збудник пневмонії у короля бактеріальний, не загартований антибіотиками, а сам хворий і знати не знає, що таке алергія. Діти природи – вони тут, схоже, живуть натуральним життям. Благословенна наука хімія ще не розпростерла над ними свої доленосні крила, схожі на аверс і реверс медалі, нерозлучні, мов користь і шкода, спасіння і смерть. Лана згадала про перкусію і повернулась до чоловіків.
– Розкрийте його.
– Ні, – відрізав брюнет. – Йому холодно, він тремтить.
– Йому так холодно, що ваша ганчірка скоро задимиться, – Лана теж вміла бути безжальною. – Робіть, що я кажу, це на кілька хвилин.
Чорнявий бунтар неохоче підкорився.
Вистукуючи пальцем по порослих густим рудуватим волоссям грудях короля, Світлана уважно дослуховувалась до його дихання і згадувала, як вічність тому вивчала з Сергійком метод перкусії – за компанію. Власне кажучи, він учив її, згадуючи все, що з приводу цього діагностичного методу казав його наставник, професор медицини і знаний на весь Львів пульмонолог.
– Навіщо це мені? – сміялась вона. – Я провізор, а не лікар. Крім того, існує рентген.
– Ми надто покладаємось на сучасну техніку, – повчально відгукнувся Сергій. – Прогрес – це прекрасно, але залежати від машин повністю не можна. Що то за ескулап, котрий не може поставити діагноз без ультразвуку та енцефалографа? От уяви собі, що ти опинилась там, де нема ніякого рентгену.
– І ніяких інших хвороб, окрім запалення легенів. – Вона все ще сміялась. – Може, навчиш мене і решті того, що ти знаєш? Чому б мені не стати лікарем?
– А справді, чому? – Сергійко поцілував її. – До слова, а чи відомо тобі, хто винайшов рентген?
– Аякже. Німецький фізик на прізвище Рентґен. Він…
– А ось і ні, – перебив її Сергій і знову поцілував. – Рентґен у дванадцятому сторіччі винайшов київський дяк Нестор Махно. Згідно літопису, він неодноразово казав своїй тещі: «Я тебе, стерво, наскрізь бачу!»
Лана зітхнула, підводячись, і в її довгих віях зависли кришталеві сльозинки. Сергійко теж хотів стати пульмонологом, і став би, і був би найкращим з усіх, якби не хвороба, боротьбі з якою він збирався присвятити своє життя. Натомість пневмонія забрала те його життя, як жадібне, квапливе божество ковтає позачергову жертву. Не витримало серце – воно було недужим. Цього ніхто не знав, крім Лани, Сергій примудрився обдурити навіть медкомісію – недарма його вважали найперспективнішим студентом на всьому курсі, проте серце він мав слабке. Таке велике і таке слабке.
– Це саме те, що я думала, – оголосила Світлана, споглядаючи, як короля знову завалюють шкірами.
– І що ж ти думала, чаклунко?
Лана підібрала губи. Ні, цей чорнявий опеньок її вже дістав! В його голосі так ясно прозвучав сумнів у її здатності до цього розумового процесу, ніби він оформив це словесно.
– Тобі не зрозуміти. А зараз, якщо ви теж вийдете звідси, я зможу почати лікування.
– Починай його в нашій присутності, – зажадав опеньок, поглядом шукаючи допомоги у Світозара. Той мовчав і дивився в підлогу.
– Ні, – Лана швидко перейняла в брюнета його уривчасту манеру говорити. – Не можу. Ваша присутність дратує мене і заважає сконцентруватись.
– Ти будеш варити зілля? – поцікавився Світозар.
– Я маю готове.
– Нічого й думати, що я залишу повелителя наодинці з цією приблудою, – із деяким запізненням відреагував брюнет. – Я стежитиму за кожним твоїм кроком, – це попередження вже адресувалось безпосередньо Світлані. – За кожним жестом. За всіма гримасами. Я…
– Ти замовкнеш і дозволиш мені зайнятись ділом, – рикнула вона. – Я можу піти звідси будь-якої миті. І хто тоді лікуватиме короля? Може, твоя підозрілість впорається?
– Та як ти…
– Годі, – Світозар гримнув так, що здалося, немов на вулиці почалась гроза. – Замовкни, Романе! Ти радник, то краще порадь самому собі триматись розважливо! Тобі ще щось треба, чужинко?
– Заради неба, в мене є ім’я!
– Дитино, чи потребуєш ти ще чогось, окрім твого зілля, щоб врятувати короля?
– Поки що ні. Проте в разі…
– В передпокої буде чатовий – поклич його в разі необхідності. Ходімо, Романе. Нехай вона залишиться сама.
Вже не зважаючи на них, Лана кинула свою торбинку на ложе, де неспокійно метався король, і витягла з неї ампулу та шприц. Жаль, що нема чим протерти шкіру, думала вона, вправно відламуючи вузьке горлечко ампули, ані спирту, ані борної кислоти, проте альтернативи для короля теж не існує – доведеться ризикнути, краще гематома на гепі, аніж смерть. Випустивши повітря, Світлана перевірила шприц, і оголила стегно короля, жбурнувши при цьому шкури, які почали її вже дратувати, на підлогу. Слід сказати, щоб цей розсадник мікробів узагалі звідси винесли, а ще краще зробити це самій. Не варто покладатись на чоловіків – навряд чи вони здатні на щось конструктивне, якщо при цьому не сперечаються і не доводять тобі з піною на губах, що вони значно розумніші за жінок. Лану завжди дивувало те, із яким жаром точаться суперечки навколо цього віковічного питання. На її погляд, той, хто дійсно розумний, не кричить про це і не намагається доказати це оточуючим при першій-ліпшій нагоді, а частенько і без неї. Це стосувалось як мужчин, так і жінок.
Лана присіла на краєчок ложа і взяла короля за руку. Той все ще марив, з його вуст злітали напівбожевільні, п’яні від болю слова, і вона прислухалась – а чи не кличе він когось… яку-небудь жінку? Але ні, він нікого не кликав, він шепотів щось про річку, хмари, небесну синь, і раз у раз стискував пальці Лани, та вона не протестувала, бо знала, що він страждає, що йому важко дихати, що пече у грудях, а головний біль такий, ніби скроні в лещатах затискують, і співчувала йому, бо чула відгомін тієї трагедії, яка забрала в неї перше і допоки єдине кохання, в його поверхневому диханні. До того, як згас день, вона ще тричі колола йому ліки, розмовляла з ним, говорячи переважно якісь нісенітниці, а в короткі хвилини просвітління поїла його водою. Уже в присмерках зазирнув Світозар – він приніс плошку з ґнотом, наповнену доволі смердючим жиром, і срібний кубок, ущерть налитий якоюсь рідиною.
– Я подумав, тобі знадобиться світло, – висікаючи вогонь кресалом, зауважив він. – Ти голодна?
– Що? – Лана стрепенулась. – Ні. Дякую, я не хочу їсти.
– А пити? – Світозар скупо всміхнувся, вказуючи на кубок, який він примостив на табурет. – Це вино для тебе.
– Вино… – Світлана наморщила лоба. – І мед. У вас є мед?
– Звичайно.
– А алое?
– Не знаю, що це.
– Рослина. В неї товсте, м’ясисте листя, цілющий сік, і…
Божевілля. Неможливо уявити, щоб у країні, котра лежить за межами реальності, вирощували алое в горщиках.
– О, ти говориш про столітник? В нас його дуже багато. Що треба зробити?
– Взяти одну частину листя столітника, дрібно посікти, скласти в глиняний посуд, залити двома частинами червоного вина й меду, настоювати дев’ять днів. Якщо зробити це зараз, король буде одужувати, маючи хороший бальзам для зміцнення легень.
– Ти вважаєш, він одужає? – голос Світозара затремтів, однак на його лиці, окрім танцюючих тіней, нічого видно не було. Він підійшов до ложа, схилився над королем, і похитав головою. – Особисто я ніяких змін не бачу.
– Не всі зміни помітні відразу.
Світозар кивнув.
– Я велю, щоб тобі подали вечерю, чужинко. Окрім всього, ти наша гостя.
– Чия? Чия гостя? Хто ви? – викрикнула Світлана, та голова Ради Старійшин уже пішов, і безпомічне відлуння тих питань летіло йому вслід, намагаючись догнати, але не впоралось, упало, наштовхнувшись на кам’яні стіни дивовижного палацу, похмурого зовні і світлого всередині. Обіцяну вечерю подало якесь тендітне дівча, зовсім ще зелене, з яскравими аквамариновими очима і ретельно заплетеним в косу золотавим волоссям. На глиняній таці стояла миска з сиром, густо политим сметаною, та ще одна таріль, повна почищених і порізаних дольками яблук. Сир довелося їсти виточеною з дерева ложкою, більше схожою на лопатку, а шматочки яблук Лана брала руками, відправляючи їх до рота і насолоджуючись соковитістю і вишуканим, кисло-солодким смаком. Ґніт догорів, принесли нову плошку і при її вбогому світлі дівчина зробила ще два уколи. Після останнього король перестав марити і заснув – в’язким, тягучим сном важкохворого, але заснув. І це була перша перемога Світлани.
Лана просиділа біля короля всю ніч, та якби на ранок хтось спитав, як виглядає її пацієнт, вона навряд чи зуміла б відповісти хоч щось визначене, не кажучи вже про те, щоб описати його докладно. Вона не пам’ятала ані його статури, ані загального враження, яке він справив на неї – ну не міг же він, насправді, не справити на неї зовсім ніякого враження, щось таке було, та вона забула. Вона чомусь пам’ятала лише його волосся, на вигляд жорстке, мов суха солома, на колір – неначе солома мокра, а на дотик – як шовк. Лана відчувала це кожного разу, коли клала долоню йому на чоло, щоб перевірити температуру, і, не стримавшись, гладила його по голові, а одного разу навіть притулилась до лоба вустами – відчути жар, як сказала вона собі. Тоді король усміхнувся – чи їй це здалося, бо було дуже темно, і хтозна, може, то гірка складочка біля його вуст видавалась посмішкою. Лана почула, як десь далеко, за межами палацу, а може, і за межами міста, проспівали півні – голосисті, задиристі віщуни світанку, і зчудувалась – невже так швидко минула ніч? Для неї час летів, мов сполохана чапля, що втікає від шуліки. Перевертаючись уві сні, король поскидав із себе шкури, і Світлана, скрутивши їх в пухнатий оберемок, викинула ті вовчі рештки з вікна, навіть не потрудившись перевірити, куди вони впали – се ж не камінь, недбало вирішила вона. Вже встало сонце і кімната була залита тим золотаво-рожевим, недовговічним світлом, яке нагадує малиновий сироп на вершковому морозиві, коли король розплющив очі, спрямував погляд на Лану, що куняла, сидячи на краєчку його ложа, і стиха сказав:
– А я думав, ви мені наснилися.
